Текст книги "Зло не має влади"

Автор книги: Марина и Сергей Дяченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Розділ п’ятий
Сарана

Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, і з пір’я в нього скочувалися синяві іскри.

Я навчилася не відставати. Вітер бив в обличчя, ніби з наждаком, сльозилися очі. Я летіла, витягнута в струну, притискаючи посох до грудей, відчуваючи, як блискавично змінюють один одного шари теплого й холодного повітря. Ми пролетіли над широкою лукою, над смужкою степу, де біліло каміння та кінські черепи, далі почалися піски. Я дивилася нічним зором, і добре, що місяць остаточно втонув у хмарах. У цілковитій темряві мені відкривалися застиглі гребені піщаних пагорбів, сірі, брунатні, як на дуже виразній старовинній фотографії.

– Далеко… ще?

Могла б і не запитувати. Вітер свистів у вухах, несучи назад мої слова та сльози, що зірвалися з вій. А Максиміліан у вигляді чорного птаха не вмів розмовляти. Треба й мені навчитися обертатись на щось летюче… Хоч на дракона… Чи на сокола…

У свист вітру вплівся тепер інший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що воно таке. Збавила швидкість, дозволяючи Максиміліанові вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небі.

Звук… ніби глухе рокотіння. Я з розгону приземлилася на дюну – з вигляду м’яка, вона виявилася твердішою за дерево. Й дуже холодною.

І вона тремтіла.

Уся земля здригалася. Гребені дюн повільно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтіла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…

Я злетіла знову, струшуючи піщинки. Мій посох начебто вріс у долоню. Попереду, на обрії, струменіло повітря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!

Повернувся Максиміліан, заходився кружляти наді мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летіла вперед. Якби сама була, напевно, повернулася б. Але виявитися боягузкою в очах Максиміліана не погоджуся ніколи в житті.

Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя горіло, я відчувала, як скочуються спиною краплі, як сорочка прилипає до шкіри. Ну, магу дороги, тримайся, й не в таких ще бували бувальцях…

Ні. В таких – не бували.

Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони крокували. Це були смолоскипи, світильники, кожен завбільшки з величезне багаття.

Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати – внизу все одно не почули б. Вогні тяглися навсібіч – праворуч, ліворуч, уперед, скільки сягало око. Вся пустеля світилася, рокотіла та посувалася – повільно, крок за кроком, скоряючись неквапному ритмові, неухильно, нестримно.

Я зрозуміла, що зараз упаду. Вогні були вже просто піді мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зірвати з неба. Раптово запаморочилася голова, вогні кинулися назустріч. Я вчепилась у посох, силою волі сповільнила падіння, – балансуючи, наче на дроті, наче знову розучилась літати.

Я зависла на висоті, напевно, десь п’ятого поверху. Піді мною йшли, гуркочучи пластинами, панцирні тварюки, схожі одночасно й на биків, і на величезну гусінь. Згори я не бачила, скільки ніг вони мають; спини їхні, високі кістяні пагорби, погойдувались, у сідлах сиділи вершники, однакові, немовби розмножені на ксероксі. У них не було ший: круглі, ледь сплюснуті голови виростали просто з широких плечей, і за спиною в кожного була зброя. Їхні смолоскипи нагадували крокуюче багаття. У світлі полум’я блищали зазубрені леза, вістря, піки, хвилясті клинки, тригранні голки. Я зрозуміла, що зараз упаду згори прямісінько на голову якому-небудь варварові, й тої миті мене помітили.

Ритм походу не збився ні на секунду. Замість голів я побачила закинуті до неба пласкі обличчя. У гуркіт кроків уплівся радісний крик, зірвалися з пліч арбалети, в мене прицілилися одночасно десятками стріл; я не встигла отямитись, як рвонула вгору – свічкою.

Вони встигли вистрілити – у те місце, де я висіла мить тому. Я рвалася, мов корок із пляшки, вгору, вгору, і море вогнів піді мною дедалі тьмяніло. Багаття смолоскипів перетворилося на вогники, далі – на іскорки. Пустеля піді мною світилася від краю до краю – тільки на сході, куди рухалася Сарана, було ще темно…

Я захекалася, коли опинилась у липкому тумані. Виявилося, що це хмара; втікаючи від стріл, я забралася надто високо. Вуха мої відразу ж перетворилися на крижинки, в голові зашуміло – забракло повітря. Залишилося тільки знепритомніти – і вбити кількох варварів своїм покляклим тілом, звалившись із неба…

Мені стало соромно. Сором змінила злість, і остання врешті-решт перемогла страх. Я перекинулась у повітрі, почала знижуватися; ви хотіли війни? Ви її отримаєте!

Знову наростало рокотіння. Іскорки ставали вогнями, вогні росли й росли, полум’я смолоскипів рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сідлах вершники. Мені назустріч повернулися сотні пласких облич – вони чекали на мене!

Клубок вогню зародився в моєму животі, піднявся до грудей, побіг по лівій руці, ніби по каналу, перелився в посох. Назустріч здійнялася сотня стріл; я вдарила у відповідь потоком тріскучого, злого полум’я. Криків не почула, все поглинало рокотіння, але там, унизу, зчинилося сум’яття – кілька вершників вивалилися із сідел. Я вдарила ще раз, метнулася вбік, ухиляючись від стріл, і знову вдарила. Якийсь стоног став дибки і виявився на зріст як триповерховий будинок – я побачила, як місять повітря його важкі ноги з круглими копитами…

Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись із ритму. Над тими, що впали, зімкнулися голови, плечі, броньовані пластини. Стоноги йшли пліч-о-пліч, один за одним, нікого не хвилювала доля збитих і поранених – їх підім’яли, розтоптали й пішли далі. Сарана ступала по своїх товаришах, не відчуваючи ні страху, ні жалю, текла, як броньована череда, як військо роботів. Я відчула себе комаром, що б’ється в лобове скло автомобіля…

Втікаючи від стріл, піднялася вище, розвернулась і полетіла на схід.

* * *

Я довго летіла над темними пісками, поки не стихло рокотіння від кроку Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мій змок чи то від поту, чи від роси, пальці заніміли. Від втоми я не могла більше триматися в повітрі, земля почала притягати мене, опиратися польотові. Я спускалася дедалі нижче, поки не зачерпнула кросівками пісок і не ляпнулася на верхівку дюни.

Пустеля мовчала. Далеко на заході тривав хід Сарани. Я тепер чудово розуміла Гарольда: він готується стати на шляху в цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримає замку й міста, що неодмінно загине – і все-таки йшов, і вів людей за собою.

Повернутися б зараз у місто, увійти в замок… Узяти маленького Еліна – не дарма Гарольд на мою честь назвав сина. Вивести його до нашого світу – подалі від Сарани…

Не тільки в Гарольда є діти. Я уявила, як повертаюся додому, обвішана дітлахами… А потім вони виростуть, і я пояснюватиму їм – я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батьків напередодні останньої битви, тому що все одно вони були приречені, і байдуже, боролась я поряд із ними чи ні.

А може, й Гарольд нехай іде? Тоді час у Королівстві завмре, й Сарана ніколи не знищить замку, збудованого Обероном…

Де зараз Оберон?

Над головою каркнув птах. За мить на пісок поруч звалився Максиміліан – його сорочка вибилася з чорних вельветових штанів. По приземленні він акуратно заправив її на місце.

– Розвідник із тебе… своєрідний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що?

– Вибач, – пробурмотіла я, – я думала…

– Ти думала, разів зо два торохнеш блискавкою із посоха – й вони розбіжаться?

– Вони перші напали…

– Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха, – Максиміліан посміхнувся. – Ну чого ти? Тихо, тихо, я пожартував…

Я відсунулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось?

– Максиміліане, що як зупинити в Королівстві час?

– Назавжди? – він міркував дуже швидко. – Комусь із магів перейти до вас?

– Ну… тобі ж однаково, де жити!

Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. Краще б він знайшов собі якесь інше місце.

– Мені, припустимо, не однаково… Ну гаразд: я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…

– Це краще, ніж неминуча загибель, – сказала я не дуже впевнено.

– Не вийде, Ліно.

– Чому?

– А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?

– Вона перестала бути частиною Королівства…

– От і думай.

Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха; звичайно ж. Маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі – час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…

– Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, – язик у роті здавався чужим і твердим, як погана цукерка. – Схоже, немає іншої ради… Я стану з ними на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.

– Ідіотка, – сказав він здивовано.

– Що?

– Нічого, це я про своє, – він посміхнувся. – Це тебе не стосується.

– Не стосується?!

Він примирливо підняв руку:

– Вибач. Коли бачу щиросердного дурня, забуваю про гарні манери, це правда.

Я націлилася посохом некромантові в груди.

– Тихо, тихо, я ж вибачився! – він знову посміхався, дуже задоволений. Було б чим тішитися.

Пісок хрумтів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли, звиваючись, змійки летучих піщинок. Здавалося, наближався світанок; я тільки тепер зрозуміла, до чого стомлена. Не те щоб злетіти – на ноги звестися не змогла б.

– Ти хочеш героїчно загинути – або всіх порятувати? – діловито поцікавився Максиміліан.

– Певна річ, загинути, – я відвернулася.

Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку; пісок посипався з кулака тоненьким струмочком.

– Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому великого чаклунства. Його всі забули…

Я не втрималася:

– Він привів нас сюди. Він збудував місто й замок. Як вони могли?!

Максиміліан знову зачерпнув піску:

– Якщо вони винні – відплата не за горами.

Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани.

– Мене інше цікавить, – провадив Максиміліан. – Чому ми з тобою його не забули?

Я підняла голову:

– Що?

– Коли я йшов між світами, – рівно промовив Максиміліан, – мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона.

– Я його не забуду ніколи.

По тому довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.

– Слухай-но, Максе. Ти ж не марно привів мене. У тебе є план, чи не так? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?

Він глянув скоса:

– Ти вишивати вмієш?

– Що?!

– Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком – слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

– До чого тут вишивання?

– До того, що у світу, як і в рукоділля, є лице і є виворіт. Всі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробитися.

– На виворіт світу?!

Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на вивороті світу те саме неподобство?

– Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? – запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.

Оберон мені багато чого не розповідав, подумала я сумно.

Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки вгасали. Ледве чутно здригалася земля – грум-м, грум-м.

– Наскільки мені відомо, ти не з боязких, – сказав Максиміліан замислено.

Я стисла посох:

– Ну?

– Ходімо, – він підвівся. – Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.

Я спробувала встати – й знову сіла на холодний пісок:

– Не можу. Зачекай.

– Довоювалася? – запитав він їдко. – Напарилася в небесній високості?

На його місці Оберон – або хоча б Гарольд – простягли б руку в мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав; так чи інакше, просити в нього допомоги я не збиралася.

Я подумки прикинула відстань до замку – над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти. За годину почнеться спека, а ми не взяли з собою навіть баклаги…

– Так і будемо сидіти? – Максиміліан широко позіхнув. – Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани?

– Ні, – я гарячково міркувала. – Ось що… Давай перейдемо до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, виспимося… й ти мені розповіси докладніше про виворіт світу.

* * *

– Мамо, це Максимі… Максим. Йому нема де ночувати, можна, він переночує в нас тільки сьогодні?

Я проторохтіла все це, дивлячись у підлогу. Мама буде не просто здивована – вона буде шокована; тільки втома змусила мене послухатися Максиміліана та з’явитися додому під ручку з незнайомим хлопцем.

Перші кілька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зітхнула, подивилася на мене, на Максиміліана… і раптом завмерла. Я озирнулася; за моєю спиною стояв хлопець років п’ятнадцяти, худючий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Він позадкував, начебто злякався, і скоромовкою пробурмотів:

– Ні, вибачте, Лін, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалі…

У мами розслабилося обличчя. Несподівано для мене вона раптом посміхнулася:

– Ну, чому ж ні? Бувають у житті всілякі випадки… Щоправда, у нас тісно, але можна поставити розкладачку на кухні, буде зручно…

Брати, Петрик і Дмитрик, витріщалися на Максиміліана з роззявленими ротами. Я пройшла в кімнату, стягла з себе одяг і впала на ліжко; все провалилося в яму, варто було тільки заплющити очі. А коли я їх розплющила, за вікном високо стояло сонце, і кілька секунд я була абсолютно впевнена: це сон, дивний, страшний, дурнуватий…

Потім я рвучко сіла на ліжку.

На кухні розмовляли. Я впізнала Максиміліанів голос – не дуже гучний і доволі м’який, він дзюркотів, неначе струмочок. Щось казала мама, лагідно сміялася. Далі вона мовила – «Петю, давай чашку», виходить, Петрик і Дмитрик теж на кухні… Але незвично тихі.

Я протерла очі. Кінець серпня, сонце за вікном, незабаром у школу…

Це не сон. Оберона забули в Королівстві.

Із дзеркала у ванній на мене глянуло бліде, розпатлане чудовисько. Я вбила хвилини зо дві на те, щоб дати собі лад. Постояла, прислухаючись до голосів; Максиміліан брехав так, що будь-який соловей утопився б від заздрощів. Мама в нього головний бухгалтер на якійсь там фірмі, батько – комп’ютерний дизайнер, і оце зараз батьки в Криму, а він повернувся з Англії, де був за обміном, там білки з чорними хвостами, ворони, полісмени, він загубив ключі на вокзалі, доведеться їхати в Крим до батьків…

Не можу сказати, що він брехав уже зовсім неправдоподібно. Я зазирнула в кухню; Максиміліан у чорній футболці й джинсах сидів на найкращому місці за столом – вітчимовому – спиною до дверей. Мама, Петрик і Дмитрик дивилися на нього, мов зачаровані – я бачила як у них палають, рожевіючи, очі й щоки. Їм наче показували улюблене кіно – до того вони здавалися захопленими й задоволеними.

Мені стало неприємно. У моєму світі, у мене вдома некромант морочив голови моїм рідним – і морочив блискуче.

– Максиме!

Він озирнувся: посмішка від вуха до вуха, ямочки на щоках, на носі ті самі тоненькі окуляри:

– Доброго ранку, Ліно!

– Доброго ранку, – розслаблено підхопила мама. – Ти вже вмилася? Сідай снідати, курка холоне…

Максиміліан дивився на мене, як і раніше, посміхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд від утоми: як можна було привести в рідний дім некроманта?!

– Нам із Максимом треба йти, – сказала я дерев’яним голосом.

– Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…

Я запихала в себе гарячі скибочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пробирався мамі в душу. Незбагненним чином він зачув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:

– Дуже люблю читати. Не розумію цих геймерів – усе б сидіти носом в екран… Спина колесом, сколіоз виробляється…

– Цілком правильно, – мама дивилася на нього, начебто він був її улюбленим старшим сином. – У наш час…

Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. Довго ж я пролежала в ліжку.

– Оце було життя, – некромант зітхнув. – Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…

Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, у поганому настрої говорила сусідкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.

– А цей гламур, – провадив Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, – ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…

– Нам уже час, – я встала, ледь не перекидаючи табурет. – Максиме, пішли.

– Ліно, що за командний голос? – мама насупилася. Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кістками в неї за спиною.

Я виразно глянула на Максиміліана.

– Вибачте, Євгеніє Павлівно, – Максиміліан підвівся. – Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.

* * *

– Ніколи не смій так робити.

– Як?

– Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!

– Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого чаклунства навчена будь-яка розумна дитина…

– Ти зрозумів, про що я говорю, – відрубала я. – І годі вже!

У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні, адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на секунду.

Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір – удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.

– Годі – то й годі, – пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.

Я злетіла за ним, затяжко, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду змалювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінили луки, далі переліски…

Яке воно гарне, моє Королівство. Які сині гори, які жовті й сині луки. Як мальовничо біжать струмки по камінню – мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека наді всім цим нависла.

Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як сонечко на кінчик чорного пальця. Перевела подих.

Горіло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, котре то спливало, то знову пірнало на глибину.

– Що там?

– Риба-зомбі, – Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляпнув підошвами кросівок об кам’яний зубець. – Страж озерних воріт.

– Чому догори черевом?

– Тому що здохлий!

– Де ти взяв цю гидоту?

– Де взяв, там більше нема!

Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.

– Це навіщо?

– Тут у мене будуть прикуті живі мерці.

– Як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?

– Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.

– У тебе є васали?

– У мене й мерців поки що немає, – миролюбно погодився Максиміліан. – І годі мені дорікати, ти ж бо знаєш, хто я такий, і все одно зі мною товаришуєш!

А що мені лишається, подумала я сумно, та вголос нічого не сказала.

Розділ шостий
Обірвані нитки

Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон, вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розрізнити орнамент із черепів і кісток.

– Снідати будемо?

– Ти в моєї мами півхолодильника вижер! А тепер нема ні хвилини зайвої!

– Гаразд, – Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. – Перше: виворіт – не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо на виворіт, тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме, й до післязавтрашнього ранку встане біля замку.

– Ясно, – пробурмотіла я.

– Друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь можна знайти сліди Оберона – тільки на вивороті.

– Ясно, – відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.

– Третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.

– Та невже? – я не стримала нервовий смішок. – А якщо в кого вже зіпсована?

– Той сам собі злісний домовик, – відгукнувся Максиміліан без посмішки. – Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруг ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі.

– Весело, – сказала я, ніяких веселощів не відчуваючи.

– Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.

– Згодна.

Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:

– Для того, щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.

Я кивнула. Звісно: якби Максиміліан міг обійтися без мене – обійшовся б.

– Ти готова?

– Хоч зараз, – сказала я так голосно й упевнено, як тільки змогла.

Він серйозно глянув мені просто у вічі. Погляд був похмурий – мороз поза шкірою.

* * *

За півгодини ми приземлилися на широкому курному підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку – але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, по тому, лаючись, полізла у вікно.

У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами – вапном, чи що?

– Почнемо звідси, – Максиміліан хижо огледівся. – Вилазь на ослін.

– Навіщо?

– Щоб ми були одного зросту, – терпляче пояснив Максиміліан. – Ось так.

Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона – навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона пробачення, повернулася до некроманта.

Залишаючи свій замок, він переодягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.

– У чорнім-пречорнім лісі… – пробурмотіла я з нервовим смішком. – На чорній-пречорній галяві…

– Що?

– Нічого…

– Боїшся?

– Хто – я?!

– Ну ось і чудово.

Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед – начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зустрілися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки.

– Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, – пробурмотів Максиміліан. – Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…

Його біле обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявими…

Я впізнала себе. Це я стояла переді мною, і мої руки торкалися до моїх долонь…

Я ступнула вперед – і звалилася з ослона.

* * *

Ми опинилися посеред тієї самої кімнати – Оберонового кабінету. Того самого, але неабияк зміненого; підлогу було застелено щільним килимом із кольорових корінців переплетених ниток, петельок, а поверх нього ще й накрито шаром туману, хисткого, нерівного. Згустки його чергувалися з майже прозорими «вікнами».

Я глянула на Максиміліана. Всупереч моїм побоюванням, некромант залишився колишнім, на мене не перетворився. Напевно, і в мене білі патли не відросли.

– Шукаймо, – сказав Максиміліан, – шафа.

З-під портьєри, що прикривала книжкову шафу, тяглися цілі грона, джгути яскравих ниточок, які мерехтіли в тумані. Максиміліан зірвав тканину раніше, ніж я встигла крикнути: «Обережно!» Здійнялася хмара пилу, але більших неприємностей, на щастя, не трапилося: відкрилися книги на полицях, обплутані, пронизані нитками.

– Ось вони, виворітні зв’язки, – пробурмотів некромант. – Давай розбирати.

Він заходився знімати з полиць том за томом. Яскраві нитки тяглися за книгами, тьмяні рвалися, наче згнилі тонкі корінці. Максиміліан брав у руки одну мотузочку за іншою, обмацував їх, намагаючись відокремити від загальної плутанини. Нитки ворушилися, мов струмені диму в повітрі, ніби волосся потопельника під водою, тяглися за його руками та намагались вислизнути; мені стало незатишно.

Я взялася за посох, відчула його в долонях і трохи осміліла. Навершя мерехтіло червоним. Невиразна небезпека чигала звідусіль.

Я озирнулася. По всьому кабінету, вздовж стін і по стелі тяглися нитки, грубі й тонкі, цілі й порвані. Здавалося, тут попрацював божевільний електрик чи божевільний павук. Здебільшого нитки були зібрані в пучки й протягнуті акуратно – напевно, тому, що укази й рішення, котрі приймалися в цьому кабінеті, були правильними та справедливими. І тільки навколо книжкової шафи панувала плутанина. Можливо, у цьому були замішані автори книг? Або читачі, що колись використали їхню мудрість неправильно?

Три чи чотири легенькі нитки, схожі на вовняну пряжу, обгорнулися навколо моєї шиї. Рухатися не заважали. Я взялася за них – від дотику вони потоншали й зникли, але варто було мені розтиснути руку – з’явилися знову.

Я трохи освоїлася в кімнаті й визирнула у вікно. Виворітне Королівство здавалося бляклим, похмурим, зовсім не таким, як справжнє. Я бачила людей, що метушилися на фортечній стіні, знала, що кожен із них обплутаний нитками та вузликами, хоча розгледіти їх на такій відстані неможливо…

– Ти будеш допомагати чи ні?!

Максиміліан вивантажив із полиць уже половину книг, великих і малих, у шкіряних палітурках і переплетених тканиною. Я не відразу змусила себе взятися за нитки, що світилися; на дотик вони виявилися дуже різними – шорсткими й зашкарублими, слизькими, як шовк, пульсуючими, ніби трубочки з гарячою водою; інші розповзалися в руках, немов зогнилі травинки. Це були причини, наслідки, уривки міцних колись зв’язків. Дві книги, однаково великі й грубі, виявилися міцно пришитими одна до одної – автор однієї був учнем автора іншої, обидва жили в давнину…

Підсвічуючи собі навершям посоха, я зазирнула вглиб шафи. Туди, мов у темну печеру, тяглися нитки; я намацала дивний томик. Чорна шкіряна палітурка подекудии начебто станула, з-під неї проглядала то картонна, зовсім проста, то мідна з прозеленню, то жовта з незрозумілого матеріалу. Вся книга здавалася зліпленою з фрагментів і шматочків, і незрозуміло, як усе це трималося купи.

– Книга-перевертень, – сказав Максиміліан. – Зіпсована.

Він безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули дві-три старі нитки, інші потяглися за книжкою, мов лазерні промені – звідкілясь зі стелі, з підлоги, від дверей…

– Ого, – сказав Максиміліан.

Він плюнув на палець і потер обкладинку. Чорна шкіряна палітурка на мить зробилася сірою і знову повернула собі колишній колір, картонні «латки» стемніли. Проступила назва – «Горище Світу», частково витиснуте золотом, частково видрукуване фарбою на картоні. Зовсім недавній спогад прослизнув, наче сонячний зайчик, по дну пам’яті – і пропав раніше, ніж я встигла його схопити.

– Тут свіжі нитки, – пробурмотів Максиміліан. – Молодець, Лінко.

І він заходився гортати сторінки, то жовті, то білі, прикрашені старовинними гравюрами та незграбними дитячими ілюстраціями. Ця книга нагадувала модницю, що начепила одночасно бальну сукню, лижну шапочку, звірину шкіру, бікіні й рясу. Від кожної сторінки тяглися нитки, й вони плуталися, звивалися в клубок, рвались, але одна вирізнялася з-поміж решти. Вона прошивала книгу, вона тримала на собі весь поплутаний клубок інших ниток, і навіть на дотик була тугою, мов струна. Максиміліан спритно відділив її, схопився, ковзаючи по нитці пальцями, простежив до самих дверей. Там нитка йшла вниз, у поплутаний вузликами «килим», і зникала в тумані.

– Початок є, – пробурмотів Максиміліан. – Давай розплутувати далі.

* * *

Коли ми вибрались на лице світу, кілька хвилин сиділи на підвіконні, дивлячись на сонце й нічого не роблячи. Все-таки приємно усвідомлювати, що справжній світ, не виворіт, такий яскравий і світлий.

– Ти раніше бував на вивороті?

– Ні, – знехотя зізнався Максиміліан. – Щоб туди ввійти, треба в комусь відбиватися.

– І щоб вибратися?

– Обов’язково.

– А можна вийти на виворіт – і не зуміти повернутися?

Максиміліан помовчав, дивлячись на фортечну стіну. Там зблискувала криця, час від часу вимогливо ревла сурма.

– Там люди принца-деспота.

– На вивороті?

– На стіні… Все можна, звичайно. Можна посковзнуться на гнилій сливі та шию звернути.

– Тьмяно, сіро й заплутано, – я зіщулилась. – Бридке місце для прогулянок.

Максиміліан крутив у руках книгу. При сонячному світлі вона мала ще безглуздіший вигляд: із неї стирчало пір’я та неохайне клоччя, зате корінець тепер гордовито виблискував золотом: «Горище Світу. 9861 рік». Я згадала, як багато ниток тяглося до цієї книги на вивороті – і старих, і нових, і рівних, і заплутаних.

– Це книга-перевертень, – сказав Максиміліан. – Я бачив одну таку, давно-давно, в свого діда. Це був томик романтичних віршів, що перетворювався на лікарський довідник із малюнками. На місці поеми «Томління пристрасті» з’являвся трактат про кривавий пронос.

– Яка гидота, – сказала я.

– Ну, звісно. Мій дід був іще тим некромантом… А ця книга давно зіпсувалася. Не розумію, навіщо Оберон її зберігав.

– Люди зберігають дорогі їм речі.

– Авжеж, – він кисло поморщився. – «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.

Я несподівано з ним погодилася. Купол Храму – Музею горів на сонці; вже ж стільки там зберігалося коштовних незабутніх речей, і жодна з них не завадила всім забути Оберона.

– Все не так погано, – я намагалася не втрачати оптимізму. – Тепер у нас є нитка.

– Ага, – Максиміліан поморщився ще кисліше. – Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би, що справу зроблено.

Я скосила око на некроманта. Він криво посміхався.

– Тоді не гаймо часу, – запропонувала я.

Начебто підтверджуючи мої слова, на стіні проспівала сурма – цього разу мелодійно та владно.

– Ходімо, – я зіскочила з підвіконня. – Тільки прошу тебе… Поки я буду говорити з Гарольдом – не потрапляй йому на очі.

* * *

– Де тебе носить? – Гарольд не гнівався. Просто був смертельно втомлений і, як мені здалося, байдужий. Навіть розмовляючи, не дивився на мене – навкруг було безліч речей, котрі привертали його увагу.