Текст книги "Зло не має влади"

Автор книги: Марина и Сергей Дяченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– А Оберон? Ти сказав…

– Оберона немає в Королівстві.

– Чому?

– По качану! Якби він був на місці – думаєш, я б зважився по тебе йти?!

Я потрусила головою. Максиміліан дивно на мене впливав: я тонула в його аргументах, немов у киселі. Слід було зібрати думки докупи; я не маленька дівчинка проти дорослої людини – я маг дороги проти іншого мага, некроманта, у нас розмова на рівних, і я не дозволю збити мене з пантелику.

– Перше, – я взялася загинати пальці, – Оберон ніколи не покине Королівство без нагляду. Друге: якщо Оберон перебуває в іншому світі, в Королівстві зупиняється час. Третє: Гарольд-головний королівський маг, і він, коли Оберона немає, може приймати рішення без чужої підказки. Четверте: Уйма вірний союзник Королівства, а ти некромант, людина, яка не заслуговує на довіру. П’яте: забув, як ти мене покинув у замку принца-деспота?

– Шосте: забула, як я тебе потім витяг?

Він, здається, розсердився. Мене це трохи заспокоїло: вічна його посмішечка дратувала, як рипіння заліза по склу. Коли він гнівався, то здавався молодшим. Зараз, у ліхтарному світлі, я розгледіла, що він не дорослий – ну, не такий дорослий, яким хоче здаватися. Дивно, як начальник табору повірив, що хлопець літ сімнадцяти може бути старшим оперуповноваженим. Напевно, Максиміліан його зачарував… а може, просто дуже впевнено тримався.

– Перше, – він дивився на мене спідлоба, – Оберона в Королівстві нема. Друге: оскільки він не пішов до іншого світу, то й час не зупинився.

– Виходить, поки ми тут з тобою говоримо, там до міста підступають вороги?!

– Ні! Зараз же яв іншому світі, а я став частиною Королівства, так що поки я тут сиджу, гуляю, умовляю тебе, розшукую крадені мобільники – там час не тече. Коли ти будеш у Королівстві – зупиниться час тут, у тебе вдома.

– Я знаю.

– Всезнайко, – він гмикнув, – я прошу тебе про єдине: ходімо в Королівство. Сама все побачиш.

Відчинилося вікно в нас на кухні. Визирнула мама, глибоко зітхнула та втупилася в нас із Максиміліаном.

– Ліно! – здається, мама навіть розгубилася. – Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?

Це означало: «З ким це ти сидиш? Він не схожий на пристойного хлопця! Подивися, який блідий, мабуть, наркоман!»

– Іду! – гукнула я. – Зараз!

Мама причинила вікно, але не пішла – все на нас поглядала. Максиміліан здавався їй підозрілим. Добре, що вона не знала, хто він такий насправді.

– Максиміліане, – заради мами я намагалася здаватись безтурботною, – ти повівся мерзотно. Просто сьогодні. І після цього хочеш, щоб я тобі довіряла?!

– Не довіряй, – він відвернувся, не приховуючи роздратування. – Не довіряй, залишайся вдома. А я можу сховатись і пересидіти. Королівство мені не рідне, навіщо я стараюся?

– Куди подівся Оберон?

– Іди в Королівство й про все довідаєшся.

– Король і великий маг не може провалитися, наче голка в щілину!

– Ходімо зі мною – сама побачиш.

– Ти мене заманюєш. Не піду.

Він обернувся до мене. У його очах була така злість, що я відсунулася.

– Ну й добре. Поговорили, тепер іди, вечеряй! Завтра вранці, коли прокинешся, Королівство лежатиме в руїнах. Бувай!

Він підвівся й пішов до виходу з двору. І було цілком зрозуміло, що цього разу він не повернеться.

– Максе! – гаркнула я йому в спину.

Він навіть вухом не повів.

– Стій!

Він вийшов на вулицю. Мама знову відчинила вікно. Не чекаючи, поки вона втрутиться, я бігцем кинулася за Максиміліаном; уявляю, який вигляд це мало збоку, але тієї миті мені було начхати, хто що подумає.

– Стій, некроманте!

Сусідка тітка Світлана, яка проходила повз нас, глянула на мене з подивом. Максиміліан повернув голову, але кроку не сповільнив. Я пішла з ним поряд; щоки в мене пашіли.

– Гаразд. Проведи мене в Королівство – зараз! І якщо ти обдурив мене, або ще обдуриш, або втнеш якусь штуку… начувайся.

Розділ третій
Катастрофа

У Королівстві теж був літній вечір. Я замружилася: після сутінок мого рідного світу призахідне сонце сліпило очі. Ми з Максиміліаном стояли на пагорбі; під ногами пружинила смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожі на фей, і феї, схожі на коників. Тяглися до неба сосни. Позаду, за нашими спинами, спліталися гіллям грубезні дуби, і стовбури їхні здавалися бородатими від буро-зеленого моху. Повитиця обплела й землю, і гілки, серед густого зела яскравими плямами палахкотіли квіти. Попереду височів замок, впираючись шпилями в самісіньке небо, а нижче, в долині, широко розкинулося місто: воно вдвічі побільшало звідтоді, як я востаннє його бачила. Згори, з пагорбів, спускалася широка річка, що мала наймення Лане. Вона впадала в море, вкрите білими баранцями, а між містом і морем гомонів величезний порт.

Моє Королівство, як же я за тобою скучила!

Максиміліан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Ніздрі в нього тремтіли, начебто він принюхувався. Цієї миті він мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирішила повернути собі посох.

– Ідеш у замок? – некромант немовби прочитав мої думки. – Іди. Пройдися містом. Поговори зі старими знайомими. Повір своїм вухам і очам. Тільки ж врахуй: часу мало.

Він так дивно посміхнувся, що в мене серце защеміло. Начебто попереду на мене чекала якась прикра несподіванка.

– Авжеж, і поговори з Гарольдом, – Максиміліан не зводив з мене чорних непорушних очей. – Поручися за мене. Скажи, я дам клятву союзника.

Я подумала: це ми ще побачимо. І ще одне: добре б, якби Максиміліан якось відчепився.

– Я не піду з тобою, – сказав він, відповідаючи на мій погляд. – Усе розумію: у вас із Гарольдом приватна розмова…

Напевно, я виказала свої ніяковість і страх: здавалося, він читає мої думки. У всякому разі Максиміліан, коли побачив моє обличчя, розреготався.

– Чого тобі смішно?

– Та нічого… Просто радію, що ти нарешті в Королівстві. Тепер справи підуть веселіше… Ну, йди.

– Де тебе потім знайти? – запитала я повільно.

– Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!

І далі посміхаючись, він підстрибнув, перетворився на великого чорного птаха, здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.

* * *

От же ж тварюка! Він ще й у птаха навчився перекидатись. Чи й раніше вмів? Я ж до кінця не знала, що некромант може, чого не може – навіть коли він був хлопаком років дванадцяти. Чого тепер очікувати?

Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку – широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами – як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен, а тим часом вечір прохолоднішав.

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотілося побачити Оберона. От було б здорово, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч, і навіть пацюк у фартушку, Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я. Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася б брехнею.

Або навіть нехай і так: некромант не брехав, до міста дійсно підступають полчища Сарани. Оберон дійсно кудись відлучався… Але вчасно довідався про це та повернувся. Тоді ми станемо пліч-о-пліч, як багато разів ставали, і відіб’ємося хоч від Сарани, хоч від колорадського жука.

Хто такі стоноги, на яких їдуть пустельні воїни? Забула запитати в Максиміліана… І, якщо чесно, не надто й хочеться знати.

Ліс навколо шарудів, дзвенів, витріщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводив мене поглядом. Птахи завбільшки з метеликів перепурхували над головою, а метелики завбільшки з великих птахів завмирали на квітках із розпластаними крилами. Я була зовсім сама й почувалася не магом дороги, а просто дівчинкою, що заблукала в лісі Баби Яги.

Далі я помітила скорчену темну постать у чагарнику; хтось бородатий, укритий шерстю, об’їдав із куща червоні ягоди. Я зупинилася, ладна втікати або ж битися, однак аматор ягід не звернув на мене жодної уваги – навіть кошлатої голови не повернув, а так само ласував собі, тихенько бурмочучи під ніс.

Я пішла далі, раз у раз оглядаючись, і за кілька хвилин вибралася на битий шлях.

* * *

Я ввійшла в місто через північну браму. Раніше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нікого – ні у воротях, ані на найближчих вулицях. Місто, таке поважне, обжите, нині виявилося майже порожнім. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, ніж міг би налякати десяток Максиміліанів.

Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто мені здався п’яним. Хто крався, не піднімаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив і сміявся. Мені зустрілося кілька візків, навантажених домашнім майном – люди, які правили кіньми, не підіймали погляду від кругляка бруківки. Всі вони прямували до нижньої частини міста, до виходу на битий шлях, а може, до порту.

Я вийшла на центральний майдан та зупинилася перед Храмом Обіцянки. Я встигла забути, який він великий. Яскравий купол майже не потьмянів за минулі роки, зараз він виблискував червоним і золотим, відбиваючи призахідне сонечко.

Але ж королівську обіцянку давно виконано. Чому й досі цей Храм стоїть?

Широченну браму було відчинено. Входу ніхто не стеріг. Я зійшла на кам’яний ґанок; просто на сходах було висічено якісь слова. Я придивилася.

«Музей Того, Що Варто Пам’ятати».

Вуха мої, а не очі сказали мені, що всередині нема нікого. Там панувала особлива тиша дуже великого приміщення, пахло пилом і вологою, було зовсім темно. Я замружилася, закликаючи нічний зір, а коли розплющила очі, вся величезна зала постала переді мною в сіро-брунатному світлі – без барв, але дуже виразно. Я могла розрізнити кожну плиточку на мозаїчній підлозі, кожну краплю вологи на бронзовому свічнику. Це дійсно був музей, і я зроду не бачила нічого подібного.

У центрі височів макет палацу – точний, у найдрібніших деталях. Напроти входу на великих рамах було натягнуто гобелени. Один із них я впізнала: повз руїни, що подекуди встають із піску, йшов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні. Це Королівство в дорозі, а на чолі його – Оберон; мені страшенно схотілося побачити короля просто зараз.

Я придивилася. Раніше, коли гобелен висів у палаці, він мав кращий вигляд. Зараз нитки потьмяніли, подекуди розкуйовдилися, гобелен здавався вологим. Я пам’ятала, що колись обличчя короля виткали в дрібних деталях, а тепер його й розібрати не вдавалося. Може, це тому, що я дивилася нічним зором?

І на інших гобеленах був літопис того давнього походу: як ми їхали повз озера та поля, як ішли лісом і які на нас кидалися хижі тварини. Для Королівства це стало історією, адже звідтоді спливли роки; для мене все це було зовсім недавно. Я навіть не встигла до пуття подорослішати.

Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозі ж таки, захищаючи своє Королівство. Якісь гобелени збереглися краще, якісь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердіше переконувалась: їх неправильно зберігали! Що за музей, де так вогко?!

А по тому я побачила і свій портрет: у повному спорядженні мага дороги із посохом напереваги їхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужнє обличчя на цьому гобелені, що я кілька хвилин не могла повірити: невже правда? Це дійсно мій портрет – у музеї Того, Що Варто Пам’ятати?

До горла підкотилася грудка. Я озирнулася, скліпуючи з вій випадкові сльозинки, побачила інші експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вітринах: щити, мечі, якесь дикунське вбрання, обвуглені залізні ґрати, стоптані чоботи, носова статуя з корабля – вона, щоправда, не помістилася у вітрині й висіла просто в повітрі, на висоті двох людських зростів…

А потім я побачила свій посох.

Колись мені його подарував Оберон – видав як іменну зброю. Мій посох стояв у високій скляній шафці, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозуміла, навіщо прийшла в Музей – не своїм портретом помилуватися.

Я прийшла по свою зброю.

Дзвякнуло скло. Шафка не відчинялася – у неї навіть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мій посох під скло, припускав, що експонат залишиться там навічно.

Я відступила до сусіднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зі шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слід було пам’ятати, але скло він розтрощив із одного удару – дощенту. Посипалися скалки, застрибало відлуння під величезним темним куполом.

Я простягла руку, взяла свій посох і відразу відчула себе дужою. Розправила плечі та вийшла з Храму-Музею, зупинилася на сходах, озирнулась; по тому начебто мене під лікоть штовхнули – я обернула посох навершям на захід…

Звідтіля насувалася така величезна небезпека, що посох сіпнувся та ледь не випав із рук.

* * *

Дорогою до палацу я зустріла мародерів. Двоє мужичків тягали речі з покинутого будинку: один передавав другому крізь розбите вікно вузлик, із якого звисали рукави й холоші. Другий стояв на камінчику, затискаючи в одній руці великий мідний чайник, а іншою намагався прийняти вузол із одягом. Я вдарила посохом – зашипів зелений промінь, злітаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.

Той, що був зовні, кинувся навтьоки вздовж вулиці, не випускаючи чайника, і зник у підворітті. Другий вистрибнув із вікна, виніс і раму на широких плечах, приземлився рачки, підхопився та кинувся навздогін за подільником. Я встигла підпалити цьому другому штани – коли він звертав за ріг.

За мить усе стихло. Вузол із одягом валявся під вікном. Я зазирнула в дім: там було порожньо, сліди чи то поквапливого від’їзду, чи грабунку, а може, того й іншого разом…

Якби Оберон залишився в місті – хіба таке було б можливе?

* * *

Ось де виявилося повно люду – перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королівства та ополченці з сусідніх сіл. Тут зібралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свій дім замість того, щоб дати драла. Загін грабарів із лопатами кудись вирушав під командуванням мого старого знайомого – канцлера. Гачконосий не помітив мене. Він усім своїм виглядом демонстрував, що застарий для військових операцій і, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек.

Я ледь проштовхалася до замкової брами, й тут мене впізнали вперше. Вусатий стражник протер очі:

– Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщій до пана Гарольда, він знає про вас? Йому вже доповіли?!

Йому не доповіли. Тому коли я стала – в джинсах і з посохом – на порозі його кабінету, він ледь столу не перекинув, так рвучко підхопився.

Він теж постаршав. От лихо! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, нянькав сина… А тепер він відростив бороду та неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чоловік.

– Ліно! Це точно ти?

Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:

– Ви вільні. І зачиніть двері!

Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.

– Це справді ти? – повторив він вимогливо.

– Це я. Не мара, не привид.

– Звідки ти взялася?

– Мене привів Максиміліан.

– Некромант?!

Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.

– Доброго дня, Гарольде. Рада вас… тебе бачити, друже.

Він помовчав. По тому з силою провів рукою по чолу:

– Вибач. Бачиш же, що діється…

Цей жест нагадав мені Гарольда колишнього. Молодого. Друга.

– Бачу, – сказала я через силу. – Я прийшла, щоб допомогти.

Він підняв очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.

– Лінко…

Він щось хотів сказати, але не зважувався. І ця його нерішучість налякала мене до морозу поза шкірою.

– Гарольде, – я дуже старалася, щоб голос не тремтів, – друже… Ти знову виріс, я тебе не впізнаю… А як ся має твій син?

Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи сідати в крісло для гостей.

– Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?

– Що?!

Він дивився на мене мовби здаля – ледь каламутним, напруженим поглядом.

– Ми збираємося гідно вмерти тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, в нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав.

Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати… Але такогоя не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства.

І я поставила запитання, що хвилювало найдужче:

– Де Оберон? Де його величність?

Він ледь зсунув брови:

– Хто?

– Оберон!

Він дивився, начебто пригадуючи. По тому владно підняв руку:

– Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини військова рада… Уйма ще не прибув?

– Гарольде, це не ребуси, – я задихнулася від обурення. – Де Оберон? Мені хоча б можна сказати? Він живий? Що з ним?

– Я не знаю, про кого ти запитуєш, – зізнався він, і в голосі почулося роздратування.

У мене підлога захиталася під ногами.

– Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон міг зробити, аби ти його так…

– Я не розумію, про кого ти говориш! – він уже гнівався. – Я не можу пам’ятати всіх твоїх знайомих!

– Гарольде! Я говорю про Оберона!

Він рвучко підвівся:

– Все, годі. Я мушу готуватися до наради. Ходімо.

* * *

Кілька хвилин після цієї розмови я нічого не чула, крім гулу у вухах. Навколо брязкало залізо, тупотіли чоботи, ляскали двері. Весь замок шумів, наче ліс у бурю, мене впізнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у відповідь, ні слова не розуміючи.

Далі почала підходити до всіх, кого пам’ятала, і запитувати: де король? Де Оберон?

Вони дивилися на мене, нічого не розуміючи, ніби зроду не чули цього імені!

Все було як у страшному сні. Я сіла на сходинку та вкусила себе за руку. Схотілося прокинутись. Я в Королівстві, де немає Оберона! Де ніщо про нього навіть не нагадує!

Це була пастка. Якесь інше, змінене Королівство. Максиміліан привів мене сюди обманом. Виходить, Гарольд – не Гарольд… Замокне замок… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мій портрет на гобелені – теж не мій портрет?!

Люди розбігаються з міста. Мародери грабують покинуті будинки. Гарольд просить мене відвести його сина в мій світ і врятувати. Вони всі з’їхали з глузду. Збожеволіли – й забули Оберона.

Зовсім розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однієї з веж. Вітражне вікно було розчахнуте навстіж – на захід. Там палахкотіла вечірня зоря, червона й золота, химерні довгасті хмари світилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вірилося, що у світі, де є такий захід сонця, Оберон міг зникнути назавжди. Це якісь лихі чари; може, ще не все втрачено?

Захід перекреслив чорний птах. Нечутно вдарив крильми, завис просто навпроти вікна. Я відсахнулася. Птах присів на підвіконня. Заскреготіли по мармуру пазурі, й тої ж миті перетворилися на пальці, що вчепились у край вікна. Максиміліан завис іззовні, на руках, дивлячись на мене знизу вгору.

– Переконалася? Усе зрозуміла?

У мене за спиною сновигали люди, про щось перемовлялися. Некроманта, який висів за вікном, ніхто не помічав. Я з острахом дивилася на нього: під нами було метрів із двадцять прямовисної стіни, а далі ще рів, утиканий загостреними кілками.

– Чому ти мені не сказав…

– А ти б повірила?

Я притисла до себе посох, немов улюблену ляльку.

– Що це значить, Максе? Що з ним… трапилося?

– Розповім усе, що знаю… потім. Починається військова рада. Умов Гарольда взяти мене в союзники.

І він розтис пальці. Я захлинулася; чорне тіло Максиміліана полетіло вниз, на льоту скулилось і обернулося птахом. Птах злетів на рівень заходу, каркнув щось у мій бік і помчав геть.

* * *

Бальна зала, де святкували колись весілля відразу чотирьох принцес, перетворилася тепер на залу військової ради. Королівський трон стояв порожній. Я глянула на нього – й відразу відвернула погляд. Навколо збиралася юрба, до стін тислися стражники та придворні, швидким кроком увійшов Гарольд і сів праворуч від порожнього трону.

– Його величність король Уйма Перший Вегетаріанець! – проголосив слуга надтріснутим, але гучним і врочистим голосом.

Заревли сурми. Двома колонами до зали рушили оброслі бородами кошлаті дикуни в одязі із грубо вичиненої шкіри, з браслетами й намистом зі звіриних зубів, а де в кого теліпався на шиї пташиний череп. Обличчя їхні вкривали шрами; хіба що на чолі в кожного не було написано «людожер», а так усе зрозуміло.

Далі ввійшла тубілка. Якась островитянська красуня: у рясній спідниці з пальмового листя, в хутряному ліфчику, прикрашеному голками дикобраза (у всякому разі, так мені здалося). Її чорне волосся стирчало догори – не знаю вже, яким чином його закріпили, але через нього тубілка нагадувала жорстку щітку, поставлену сторчма. На босих ногах у неї дзвякали браслети з дзвіночками, руки, оголені до самих пліч, були розмальовані візерунками. У кожному вусі блищало по величезному дорогоцінному каменю, праву ніздрю прикрашав камінчик трохи менший. Обличчя жінки, розфарбоване білою та чорною фарбами, здалося мені дивно знайомим.

Останнім увійшов Уйма. Сурми заревли зовсім уже нестерпно. Уйма був гладенько виголений, охайно підстрижений і вбраний у якусь елегантну шовкову хламиду, чорну зі сріблом. А в іншому – він не змінився.

А коли він став біля острів’янки, та недбало сперлася на його лікоть і Гарольд підвівся та привітав їх обох – я впізнала Філумену, підступну й примхливу принцесу, яку віддали заміж за дикуна – і, видно, це їй було на користь…

Гарольд оглянув юрбу, побачив навершя мого посоха й поманив мене пальцем. Я підійшла. Уйма озирнувся, і його жовті очиська раптом стали круглими, як чупа-чупси.

Він нічого не сказав. Ми обійнялися на очах усієї зали. Філумена, звичайно, теж упізнала мене й вичавила якусь подобу посмішки.

– Ти справді вегетаріанець, Уймо?

– Я створюю новий імідж, – він вищирив жовтаві гострі зуби. – Головне в політиці – правильно себе поставити. Жритраву!

І він так хоробро підморгнув, що мені відлягло від серця.

– Уймо, ти пам’ятаєш Оберона?

Запитання зірвалося з губів перш, ніж я встигла його стримати.

Він не встиг і рота розтулити – а я прочитала відповідь у очах.

– Це хтось із ваших?

Тягар, який ледь послабшав після його посмішки, знову наліг на плечі – стократ важче.

* * *

Почалася військова нарада. Як на мене, тут було забагато люду; радитися посеред великої зали з юрбою не надто зручно.

Канцлер, показово тримаючись за поперек, доповів про підготовку замку до оборони. Стільки-то викопано ровів, таких-то завглибшки, таких-то завширшки. Стільки-то забито кілочків, аби стоноги об них спотикалися. Стільки-то приготовано кам’яних ядер, стільки-то катапульт встановлено на стіні. Стільки-то крупи, буряка й солоного м’яса запасено в замку. Його нудна, дуже докладна доповідь раз у раз перемежовувалася скаргами на те, що людей замало, коштів бракує, замок – це житло, а не фортеця, тобто не оборонна споруда, і він, канцлер, стара хвора людина: як він може в таких умовах за щось відповідати?

Я дивилася, як ворушаться волоски в його гачкуватому носі, й згадувала, як цей самісінький канцлер допитував мене, перелякану до напівсмерті, коли я вперше потрапила в Королівство. Потім відвів до короля… Мені схотілося затиснути вуха руками: ніби тисячі голосів кричали щосили: «Оберон! Оберон! Оберон!»

Уйма тим часом повідомив, що привів дві тисячі бійців. Я згадала, що говорив про цих бійців Максиміліан – «Уйму вони з’їдять першим»… Треба було заговорити про Максиміліана, але я ніяк не зважувалася розтулити рота.

– Ліно, ти хочеш сказати щось? – уривчасто запитав Гарольд. У нього з’явилася нова манера – він говорив дуже різко й сухо.

Я почала, намагаючись триматися якомога спокійніше. Щоправда, довго просторікувати не довелося.

– Наші люди не боротимуться поруч із некромантом, – обірвав мене Гарольд. – Говорити про це не треба. Далі…

– Стривай, – я міцніше стисла посох, – чому – говорити про це не треба? Якщо наше становище таке погане – чому не прийняти допомогу від…

Уйма скосив до мене жовте око. Гарольд дуже повільно повернув голову. Обпік мене поглядом, ніби окропом.

– Молодший маг дороги, – промовив, наголошуючи на слові «молодший», – зараз не маю часу, щоб пояснювати тобі загальновідомі речі. Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш, іди та розпитай у нього… Поки ми вирішимо дуже важливі питання: з боєприпасами, з водою і з тим, хто буде займатися пораненими на полі бою!

«Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш». Мене різонули мов бритвою, ці його слова. «Загальновідомі речі»… Я міцніше стисла свій посох, підвелася і відійшла. Нехай радяться.

Величезна зала пливла в мене перед очима. Я помітила Ельвіру, принцесу: вона дуже змінилася за ті кілька років, що я її не бачила. Поруч із нею стояв принц Олександр – тільки я у всьому Королівстві знала, що він знайда, підмінений у колисці, а справжній син Оберона – той самий Сашко, що закінчив третій курс і одружився зі Стеллою… Ці двоє теж забули короля?

Я вийшла із зали й зупинилася на сходах. Власне, оце і все. Прохання Максиміліана (чи то було доручення?) я не виконала. Військо Сарани стоїть за три дні шляху від міста. Оберона немає. Таке враження, що ніхто не чув його імені.

Я знову присіла була на сходинку, але цієї миті перед замком гримнули сурми – не хрипко, як при появі Уйми, а повнозвучно й дуже грізно. Я підскочила; звук змінився мірним тупотінням людей, котрі злагоджено крокували. Збігаючи донизу сходами, я підняла посох; здавалося, що небезпека скрізь.

Знизу назустріч мені бігцем підіймався хлопчик років шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях і з маленьким мечем при боці. Пробіг повз мене, потім озирнувся й глянув уважніше. Він був викапаний маленький Гарольд.

– Що там? – запитала я.

Він насупився, начебто вирішуючи, чи гідна я довіри.

– Я Ліна Лапіна, – сказала я.

Він посміхнувся – широко й недовірливо.

– Що там? Хто сурмив?

– Це принц-деспот, – сказав хлопчик, не перестаючи посміхатися. – Він привів велике військо.

* * *

Військова рада поновилася по нетривалій паузі – в новому складі. Принц-деспот щиро зрадів, коли побачив мене. Це був високий, ставний, чорнявий чоловік; коли я побачила, що він на волі й, більше того, привів Гарольдові підкріплення, – мене ледь правець не вхопив.

Він був мій давній ворог. Під час минулої нашої зустрічі перемога дісталася мені – щиро кажучи, мені надзвичайно поталанило. Я знала, що він не пропустить нагоди відплатити, хоч би й сто років довелося вичікувати. Оберон чудово розумів це й тому не збирався його випускати зі зручної, гарно вмебльованої в’язниці. А тепер Оберона нема й принц-деспот на волі.

– Кого я бачу! Маг дороги, Ліна Лапіна власною персоною! Ви чудово збереглися, міледі, і, здається, не підросли ні на вершок.

– У нашому світі час іде повільніше, – зронила я крізь зуби. Принц-деспот дивився на мене чіпким поглядом… Ні, цей погляд змушував ціпеніти! Я силкувалася не повернутись до нього спиною.

Гарольд зробив огляд військ. Вони вишикувалися перед замком – три тисячі солдатів, усі в залізних нагрудниках, зі списами напереваги, і на кожному списі – упертя. Це щоб зупиняти вершників на стоногах, пояснив принц-деспот, і за його командою перша шеренга наїжачилася списами, вперла їх у землю.

– Гарно, – мовив Гарольд, і ніздрі його роздулися. – Сарана вдавиться нашим Королівством, тут вони зустрінуть відсіч, якої не бачили ніде й ніколи! Зупинимо їх!

– Зупинимо! – заревли війська. Гарольд задер бороду й закричав, підносячи руку до неба; він горлав, що Сарана захлинеться, що її буде відкинуто, розчавлено, – й очі в нього були такі самі, як тої миті, коли він просив мене вивести з Королівства його сина.

Він не вірить у перемогу, зрозуміла я. Всі ці війська, можливо, дадуть змогу протриматися кілька днів… Але Сарани незчисленні полчища.

Ховаючись за спинами плечистих озброєних чоловіків, я непоміченою повернулася в замок. У всякому разі хотілося вірити, що мене не помітили. Верхні поверхи ще зберігали хоча б зовнішній порядок – не громадились як попало меблі, не літали підхоплені протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених пташиних кісток. Я шукала кабінет Оберона, і я його знайшла – хоча він мав зовсім не той вигляд, яким запам’ятався мені.

Важка штора прикривала книжкову шафу. У кутку стояла тринога з чорною дошкою, схожою на шкільну. На дерев’яному ослоні лежала картата шкіра – я згадала, Оберон називав її шкірою бебрика. На ній добре було грати в шахи…

У стіні темніла напівкругла нора. Видно було, що й там ніхто не жив – отвір затягло павутинням. Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з підв’язаним до спини хвостом…

Про що я думаю? Де зараз сам Оберон, та що ж тут трапилося, хто мені відповість на це запитання?!

Я опустилася на коліна, доторкнулася щокою до шкіри й погладила її тремтячою рукою. Дуже хотілося рюмсати, сльози дісталися вже до самого носа; я на превелику силу себе опанувала.

Швидко смеркало. З вікна місто було як на долоні. Темне місто, тільки десь палала пожежа. Останні відблиски заходу відбивалися на куполі Храму-Музею. Я з натугою відчинила раму, розчахнула вікно.

Майже відразу, не чекаючи на запрошення, на підвіконня ляпнувся чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кімнату, зіслизнув з підвіконня всередину й обернувся Максиміліаном.

– Він не хоче тебе в союзники, – сказала я без передмов. – Або ти мені тут, зараз, поясниш, що трапилося, або…

Він і оком не змигнув.

– Бачила, хто прийшов?

– Так…

– Тепер-то Гарольд мене точно не прийме. У нього є інший, гарний і приємний союзник – принц-деспот, – Максиміліан безсоромно поколупався в носі.

– Він збожеволів, – пробурмотіла я. – Гарольд схибився.

– Ліно, зізнайся: Гарольд ніколи не був дуже розумним.

– Зате він завжди був шляхетним… – я хотіла додати «на відміну від тебе», але стрималася. Впіймала себе на тім, що розмовляю з некромантом, як із другом; він єдиний з усіх пам’ятав Оберона. І він не укладав, подібно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разів намагався мене вбити й ще спробує. Він був якийсь… людський.

– Хто випустив принца-деспота з в’язниці? – запитала я рвучко.

– Ніхто. Він утік. Треба сказати, принцеса Розина вмить розірвала їхній шлюб і втекла з якимось колишнім піратом.

– Як Оберон припустив, щоб принц-деспот… – я захлинулася. – Слухай-но, я не можу більше чекати. Якщо ти знаєш, що з ним трапилося – говори!

Він охоче кивнув:

– Я тебе на те й покликав… Давай переберемося до мене в замок.

– У тебе й замок є?!