Текст книги "Зло не має влади"

Автор книги: Марина и Сергей Дяченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Я літала дивитися на Сарану.

– Подивилася?

– Гарольде…

– Нема часу для розмов. Якщо вирішиш іти до себе – я тобі слова не скажу. Якщо битимешся – готуйся. Ми наповнюємо діжки смолою, їх доведеться підпалювати на льоту.

– Добре.

– Ти вмієш зміцнювати стіни? Щити?

– Мені не доводилося…

– Лікувати точно вмієш. За тяжкі рани не братися, тільки легші – так, щоб воїн міг відразу повернутися в стрій.

– А тяжко поранені хай гинуть? – не втрималась я.

Гарольд нарешті звернув до мене погляд.

Ми розмовляли перед ворітьми замку; на схід уздовж берега йшов останній караван біженців, їхали жінки й діти. Я впізнала Гарольдову матір, вона підсаджувала на візок якихось дівчаток, а ті ридали. Потім жінка нахилилася, щоб підсадити хлопчика – я впізнала маленького Еліна. Тепер він вбраний був просто, як усі діти, меча при собі не мав, та коли бабуся спробувала помістити його на віз, Елін вирвався та кинувся до батька.

– Залиш мене! Я буду битися!

Канцлер, начебто не чуючи, бубонів про морський шлях, що, мовляв, легше й дешевше; сивовусий і згорблений начальник варти звелів йому стулити пельку. Висока жінка в темній хустці наздогнала хлопчика, схопила його під пахви; я насилу впізнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кілька разів. Щось втовкмачуючи на ходу, жінка несла сина назад до візка; Гарольд подивився на них – і потім на мене. У світлі полудневого сонця обличчя в нього здавалося сірим.

Ми всі загинемо, говорили його запалі, збуджені очі. Але ми будемо боротися до останнього.

Я потупилася. Може, в глибині душі Гарольд сподівався, що хтось потім напише про цей бій героїчну пісню; він не знав того, що знала я. Після поразки не буде кому співати. Королівства не стане.

– Добре, я лікуватиму, – ледве чутно погодилась я.

– Постарайся згадати все, що знаєш і вмієш, та добре відпочити. Вони будуть тут післязавтра на світанку.

– Гарольде…

– Що?

– Ти коли-небудь бачив цю книгу?

Навколо юрмилися посильні, кожен зі своєю терміновою справою, гуркотів поспіхом склепаним панциром начальник ополченців, розштовхував усіх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було ні секунди, щоб попрощатися зі своєю родиною, а я тицяла йому під ніс потворну книжчину, в денному світлі зовсім непоказну. Чи варто було дивуватися, що він роздратовано відштовхнув мою руку?

– Годі. Не надокучай мені з дурницями!

Відсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.

Почт побіг за ним. Я залишилася на місці, сперлась на посох. Повз мене пропливали візки, поряд ішли чоловіки, найхоробріші намагалися жартувати. Я бачила, як Гарольд наздогнав візок, на якому їхали його рідні, як обійняв дружину й матір. Син кинувся йому на шию, а далі їх заступила юрба.

У затінку перекинутого, знятого з коліс воза на мене чекав некромант – чорний на чорній землі, скорчений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максиміліан підвівся. Наші долоні зіткнулися.

– Усе має виворіт…

Я. побачила, як його обличчя перетворилося на моє, і ступнула вперед.

На вивороті смерділо. Туман сягав пояса, в сплетінні кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не переплутуються ноги. Нитки між тими, що йшли й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося затиснути вуха.

Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно; нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку, висмикнути її звідтіля ніяк не вдавалося.

Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, білі, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві – ходячі мерці…

– Виходимо, – кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда – й ми знову стояли під сонцем, гуркотіли віддаля колеса, кричали люди, плакала дитина…

– Ліно!

Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав.

– Ваша високосте, – я вклонилася.

– Хто це з тобою? Некромант?!

Максиміліан криво посміхнувся:

– Доброго ранку, принце.

Я поквапливо стала між ними. Бракувало ще тут з’ясування стосунків.

– Ваша високосте, – я дивилася принцові у вічі, – принцеса Ельвіра поїхала?

Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.

– Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.

– Пробачте, – сказала я. – Річ у тім…

Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим, поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж вона ніколи, за жодних умов не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається.

На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:

– Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось зв’язане… Щось важливе.

– Ви знайшли дивний час, щоб удосконалювати знання, – принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. – Це здохла книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу», дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю мізерію?

– У кабінеті Оберона, – вирвалося в мене.

Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона ледь насупилася; на коротку мить мені здалося, що от зараз, зараз вона згадає…

Ельвіра вдала, що недочула. Зате принц вирішив продемонструвати освіченість:

– Оберон – це щось із історії?

Я мало не заплакала.

* * *

Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я відчула острах, коли побачила їх так зблизька – й у такій неймовірній кількості. Якоїсь миті ледь не повернула назад: можливо, Максиміліан і мав рацію. Він же не зносив Уйму, і, як на мене, дотепер його боявся.

Диміли багаття, складені з порубаних парканів. Із щілин бруківки стирчали увіткнуті в землю криві клинки, піки, вила. Намети з різнобарвних шкір стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно приміряли забутий одяг: хто пов’язав голову жіночою шовковою сорочкою, хто натяг на могутні плечі полотняний каптан з відірваними для зручності рукавами, хто походжав у гарних шкіряних чоботях із залізними підковами. Портові вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла – і відчувала на собі негарні, ніби оцінюючі погляди.

На багаттях смажилося м’ясо. Від запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала підсмажена шкірка, сало капало у вогонь, і краплі його згоряли на льоту. На мене мружилися оченята, що втопали в бородах – багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем.

Я вище підняла посох. По навершю пробігла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повідверталися – щоб відразу, за моєю спиною, нервово проковтнути слину.

Оберон навчав їх, що їсти людей недобре. Але Оберона тепер забуто – хто чи що втримає цих величезних, волохатих, хижих острів’ян від звичного заняття?

Намет У йми стояв перед головним причалом. При вході нудьгував, бавлячись кістяною рогаткою, стражник із бородиськом аж до пупа. З бороди й шкіряних штанів складалося все його вбрання.

– Король у себе? – запитала я, стискаючи посох. – Уйма Перший Вегетаріанець?

– Ти хлопець а чи дівка? – бородатий почухався.

– А тобі що до того? – наїжачилась я.

У широкій посмішці борода його розгорнулася, ніби віяло:

– Знати потрібно. От. Завжди треба знати.

– Уймо! – погукала я, підвищуючи голос.

Із намету ніхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс і пішов до мене, ворушачи волохатими пальцями:

– Знати, ага. От. Завжди треба.

Я скерувала посох йому в надійно вкриті бородою груди і клацнула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задиміло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом – і раптом простяг лапу, наміряючись відняти посох:

– Ану давай!

Я вдарила його майже серйозно, він відлетів, відкинутий поштовхом, і завив, але не жалібно, а люто. Відразу площа навколо намету виявилася заповненою людом: людожери стояли пліч-о-пліч, їхні голі плечі лисніли, а жили звивалися, мов змії, по грубих руках.

– М’ясо! – ревів бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. – М’ясо!

Юрба відповіла йому бурчанням із десятків горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть, але тут запинало намету відкинулося, й нарешті з’явився Уйма. Таким розлютованим я його ніколи не бачила.

– Жритраву! – від звуку його голосу людожери, здається, присіли. – Кровососи, порву, нишкніть усі!

Він ревів і гуркотів, та водночас у його голосі чулося зміїне шипіння: Уйма звик розмовляти й видихаючи, й вдихаючи.

– Дівка… – почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревів зовсім уже нелюдським голосом. Бородатий відступив і пригнувся, втягнув голову в плечі. Юрба швидко порідшала – на тих, що забарились, Уйма репетував і блискав очима, тож серед цієї юрби людожерів він був, звичайно, найстрашнішим, найлютішим і найнебезпечнішим людожером.

Юрба розсоталася. Бородатий відступив подалі, п’ятірнею розчісуючи рештки бороди, невиразно нарікаючи на долю. Уйма мені кивнув і відслонив запинало намету.

* * *

Усередині смерділо пряженим салом. У темряві серед білого дня горіла масляна лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена – та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному ліфчику постукувала каменем по залізному стрижню – чеканила щось на мідній пластині.

– Привіт, Філумено, – сказала я.

Вона схилила голову:

– Мій володар дозволить мені говорити?

– Говори, – дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим.

– Здрастуй, Ліно, – мовила Філумена, не підіймаючи очей. – У тебе чудовий вигляд.

Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? Хіба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на світ із людожерської точки зору.

– Уймо, нам треба поговорити… – почала я.

Він кивнув:

– Вони битимуться. Навіть якщо для цього мені доведеться власноруч задушити кожного третього. Ти побачиш: післязавтра вдосвіта я приведу їх у замок.

Мені здалося, що Уйма перебільшує свої лідерські здібності. Сьогодні вони ще слухаються його, та й то неохоче. А завтра з’їдять, адже Оберона не існує й усе дозволено.

– Післязавтра, – повторила я механічно. – Уймо… ти коли-небудь бачив цю книгу?

– Я не великий аматор читання, – кинув він байдуже.

Я спробувала пригадати, чи вміє Уйма читати взагалі – й не згадала.

– Філумено, а ти?

Вона запитливо глянула на чоловіка. Уйма їй кивнув. Філумена отримала дозвіл розтулити рота і майже слово в слово повторила сказане Ельвірою:

– Це книга-перевертень. Але вона поламалася. «Горище Світу» – підручник, книга премудрості для мудреців-початківців.

– Ти ніколи не бачила цієї книги… в Оберона?

– Ні. Я не знайома з цим паном.

– Моя дружина не знайома ні з ким, крім мене, – підтвердив Уйма із похмурим самовдоволенням.

Я задихнулася:

– Уймо… невже навіть ти не пам’ятаєш короля?!

Принцеса продовжила свою справу – чеканила по міді, постукуючи металом об метал. Уйма зсунув брови, й мені на мить здалося, що зараз він знову закричить: «Жритраву!»

– Короля? Мого татуся, Охру Кісткогриза?

– Оберона. Згадай: ти служив йому. Це він зробив тебе правителем островів. Він навчив твій народ не їсти людей…

– Я нікому не служу, – глухо пророкотів Уйма. – Я сам зробив себе правителем… коли татусь Костогриз на смерть вдавився вареною ріпою. Що ж до людського…

Він насупився й довго мовчав. Його обличчям блукали тіні, він силкувався пригадати й не міг. Це був Уйма, якого я знала й любила, – але це була зовсім інша людина. Людожер. І не «колишній», як я завжди вважала.

– Ти будеш битися, магу дороги? – запитав він нарешті.

– Неодмінно, – сказала я стомлено. – А тепер вибач – я піду.

* * *

Сонце заливало вулиці покинутого, порожнього міста. Навіть мародери пішли геть. Навколо замку горіли багаття, майоріли намети; я здаля впізнала табір принца-деспота. Нерухомо височіли вартові, стирчали до неба піки зі штандартами, й навіть дим від польових кухонь корився, здавалося, наказам командувача.

Поруч стояли ополченці – і в тих усе було інакше. Вчорашні городяни розташувалися вільно, мов на пікніку, в центрі кожної компанії стояло барильце. Не знаю, де вони взяли стільки вина.

Ополченці пили, співали та надсадно реготали. Від цих веселощів морозом обсипало спину; люди сподівалися залити вином свій острах, але виходило кепсько.

Я згадала Сарану в пустелі, звернені до мене пласкі обличчя. Схотілося підійти й сказати п’яним ополченцям: розбігайтеся, вас усіх уб’ють, Королівство приречене…

Замість цього я запитала голосно:

– Ви пам’ятаєте Оберона?

Хтось не розчув. Хтось повернув голову:

– Ого, маг дороги…

– Привіт, дівчиську!

– Ви пам’ятаєте Оберона?!

– Кого?

– Був у нас такий рибалка, рудий… Тільки кликали його Оребоном…

– Випий із нами, магу!

Я на мить завагалася. Може, й справді випити? Вино не настільки бридке, як пиво, але від нього макітриться голова й хилить на сон…

– Іншим разом. До зустрічі в бою, друзі.

Трава навколо замку була витоптана до голої землі. Кумедні крилаті істоти, що жили тут від дня заснування Королівства, розлетілися або поховались. Тінь від мого посоха подовшала. Полудень минув.

Розділ сьомий
Алхімік

Максиміліан сидів на підвіконні в Обероновому кабінеті. По його долоні колами бігав павук. Павук був давно здохлий, висхлий, він втратив три лапки, але залишався прудким і бадьорим.

– Тьху! – я не втрималася.

Некромант мовчки викинув павука за вікно.

– Поки нічого нового, – почала я. – Людожери готові бунтувати, мені це не подобається, і…

– Навіщо ти брехала Гарольду, що захищатимеш замок?

– Брехала?!

Він гіпнотизував мене своїм пильним, чорним поглядом.

– Звідки ти знаєш, врешті-решт? – пробурмотіла я. – Підслуховував?

– Ліно, ти хоча б розумієш, що таке справжній бій? Із Сараною?

– Послухай…

– Тобі справді начхати на твій світ? На твою маму? Вона тебе обожнює, почувається винною, не вміє як слід виказати свою любов…

– Звідки ти знаєш? – я сторопіла.

– Я з нею говорив! Поки ти спала… Якщо тебе вб’ють, час у твоєму світі постоїть трішки… а потім піде, як раніше. Тільки без тебе.

Він добряче нервував. Його біле обличчя зробилося зовсім восковим.

– Мене не вб’ють, – сказала я примирливо. – Ми знайдемо Оберона.

– На, – він простяг мені книгу, – шукай.

– Максиміліане, – я повагалася перш ніж сісти поруч, – ти ж сам казав, що виворіт…

– Я не знав, що так усе переплутано! Такі вузли… Петлі… Ну от знайшли ми цю книгу – і що? Спробуй відстежити одну нитку в такій плутанині!

Напис на корінці – «Горище Світу 9861» – блищав золотом на сонці. Погода залишалася чудовою; погойдувалась трава і тихо текла річка Лане та біліли вітрила на обрії. Далеко на дорозі порошив караван, віддаляючись; не вірилося, що це люди, які назавжди полишили рідний дім, прекрасне місто, якому за два дні призначено перетворитися на купу головешок…

– У тебе є відповідальність і перед своїм світом, – сказав Максиміліан, який начебто прочитав мої думки. – Перш за все – перед своїм. Потім уже перед чужим.

Я хотіла сказати, що Королівство не чуже мені, але так і завмерла з розтуленим ротом, бо цієї миті спогад, який давно вже вислизав, раптом накрив мене, як сачок накриває метелика.

– «Горище Світу»!

– Що? – стурбовано перепитав Максиміліан.

Я згадала, де раніше бачила цю назву.

* * *

У склі вітрини відбивався великий світлофор. Максиміліан стояв зі схрещеними на грудях руками: він був у чорному вбранні мага, на цій вулиці воно здавалося маскарадним костюмом. Сонце грало відблисками на дзеркалах авто, перехожі йшли, не помічаючи дивного одягу некроманта.

Книги на вітрині не було; я з жахом подумала, що помилилася. Я іноді зупиняюся біля вітрини книгарні – просто подивитися, що новенького. На особливі покупки грошей нема, читаю здебільшого бібліотечне, та біля вітрини – чому б і не постояти? Із місяць тому на очі трапилося «Горище Світу», я навіть заходила всередину й читала анотацію на обкладинці…

Ось вона!

Ми вдерлися до крамниці, мабуть, надто метушливо. Людей усередині було небагато, можна було спокійно підійти і взяти книгу з полиці – але я не могла стриматися. Схопила її, блискучу, яскраву, із золотими літерами на корінці…

«Горище Світу. 9861 рік». Для молодшого й середнього шкільного віку. Автор – Царьков О. В.

– Ану дай мені, – тихо сказав некромант.

Продавщиця за касою дивилася на нас підозріливо.

Максиміліан понюхав книгу.

– Друкарнею пахне. Новенька. Стерильно.

– Збіг?

– Не думаю, – Максиміліан увіткнувся в книгу й швидко замиготів сторінками, ніздрі його при цьому роздувалися. – Царьков О. В. Скажи мені, Ліно, а телефонні довідники в цьому магазині продаються?

* * *

Біля каси зібралася невеличка черга, але дівчина-продавець ні на що не звертала уваги – вона слухала Максиміліана. Некромант умів незбагненним чином здогадатися, що людина хоче почути, й сказати їй – багато разів – саме це. Дівчині здавалося, напевно, що цей цікавий хлопець у чорному – її добрий і давній друг. За п’ять хвилин Максиміліан уже знав, що Царьков О. В. – досить відомий автор, а за десять дівчина видобула (зі столу в начальниці!) довідник Спілки письменників. За п’ятнадцять хвилин ми вийшли з книгарні, причому я встигла заплатити за книгу в останній момент – Максиміліан це вважав не обов’язковим.

– Більше так не роби!

– Що я знову накоїв? Чому страждає твоє вразливе сумління? Може, тому, що ми в шаленому темпі отримали вкрай важливі відомості?

І, не чекаючи на відповідь, Максиміліан підняв руку. Зупинилося перше-ліпше авто – BMW. Чоловік за кермом найменше нагадував таксиста чи «грака»: це був бізнесмен, котрий собі їхав куди-небудь на засідання правління, – у костюмі з краваткою, огорнутий запахом дорогого одеколону, з грубенькою барсеткою на задньому сидінні.

– Максе! – я вчепилась некроманту в плече. – Що ти робиш?!

– Сідай.

Ми вдвох сіли в чоловіка за спиною. Цілу дорогу Максиміліан, схиляючись уперед, плів щось про відсотки, про поточний квартал, про частку ринку, конкуренцію, – якусь несосвітенну дурню, від котрої в мене вуха свербіли. Чоловік кивав, дуже задоволений; мені було страшнувато. Влада, яку Максиміліан мав над людьми в нашому світі, подобалася мені дедалі менше. Крім того, я ж не щодня сідаю в BMW до незнайомих бізнесменів.

Мобільник у водія дзвонив, не вмовкаючи, але той наче не чув. Так, під мелодію «Прєкрасноє дальоко», ми приїхали за адресою, вибралися з машини, попрощалися з водієм і пірнули в під’їзд. Я перевела подих.

– Царьков Олексій Вікторович, – пробурмотів Максиміліан, вивчаючи список мешканців. – Ліно, прошу тебе, просто мовчи.

– З якого це дива?!

Повз нас пройшла тітонька з собачкою. Дуже підозріливо глянула:

– Ви до кого, молоді люди?

– До Олексія Вікторовича, – без затримки відповів Максиміліан. – Із приводу зустрічі з читачами.

Він потрусив перед носом у тітоньки фірмовим пакунком із книгарні.

– Он як, – сказала тіточка ледь приязніше. – Боню, ходімо!

І вивела собачку надвір, а я тільки тепер побачила, що під’їзд, у який ми без праці ввійшли хвилину тому, було замкнено двома величезними замками – кодовим і магнітним.

Максиміліан, не озираючись, рушив угору сходами, й мені не лишалось нічого іншого як наздогнати його. Будинок був дуже старий, із височенними стелями й без ліфта. Тиньк стемнів і розтріскався, на підвіконнях лежав пил, жмути павутиння звисали з карнизів, ніби на горищі світу, де триста років ніхто не прибирав.

– Хто він такий, цей Царьков? Ти коли-небудь про нього чув?

– Не чув. Може, він і ніхто. Але здається мені, ми правильно вхопилися за ниточку. Зараз і перевіримо.

На п’ятому поверсі Максиміліан зупинився перед чорними дверима, оббитими курним дерматином. Ні на мить не засумнівався, подзвонив; я позаздрила його впевненості. Мені б так сміливо дзвонити в чужі квартири!

– Хто там? – почувся невдоволений голос.

– Сусіди знизу! – плаксиво заторохтів Максиміліан. – Ви нас затопили! Зі стелі капає!

– Де? – чоловік за дверима розгубився.

– У ванній! У кухні! В туалеті! Ідіть подивіться, зараз на третій проллється!

– У мене нічого… – чоловік за дверима вже виправдовувався. – У мене все сухо…

– Зайдіть до нас у квартиру! – надсаджувався Максиміліан. – Мати всі цебра підставила, ганчірки підстелила, а в нас був свіжий ремонт!

– Та що ж це за…

Заскреготів замок – один, потім другий. Двері відчинилися, на порозі став чоловік у трикотажному спортивному костюмі – не товстий, не худий, увесь такий кругленький, неначе надувна іграшка. На його тім’ї, що вже почало лисіти, стирчали рудуваті волосинки. Максиміліан зробив крок уперед; довгі пальці некроманта зімкнулися на горлі письменника.

Надувний чоловік кволо скрикнув. Максиміліан, який важив удвічі менше, затяг його у квартиру, наче кошенятко.

– Ліно, зачини двері…

Тепер мені пропонувалося брати участь ще й у розбійному нападі. Я причинила за собою двері помешкання – ми опинилися в темному, тісному й вузькому коридорі. Мене трусило, долоні змокли, я мовчки проклинала некроманта.

Але власник помешкання злякався ще дужче. У нього підігнулися ноги, він майже не пручався, поки Максиміліан волік його коридором. У великій кімнаті з розсохлим паркетом, зі старою тьмяною люстрою і понурими меблями вздовж стін некромант штовхнув бранця на широкий прочавлений диван.

– Привіт від Оберона, Олексію Вікторовичу.

Надувний чоловічок розтулив був рота з наміром заволати на все горло – і раптом захлинувся.

– Неправда, – сказав він, переводячи переляканий погляд із мене на Максиміліана й назад. – Оберон не посилав би некроманта. Ти брешеш!

Максиміліан задоволено кивнув. Я дивилася на письменника витріщеними очима; сама, якщо чесно, до останньої хвилини не вірила, що в нашому світі може критися під виглядом обивателя справжній мешканець Королівства.

– Некромант має право брехати й говорити правду, коли захоче, – Максиміліан посміхнувся. – А щоб відрізнити одне від іншого, у нас є ось це.

Він дістав із сумки шкіряну торбинку, затягнуту чорним шнурком. Витрусив на долоню кілька різнобарвних горошинок.

– Насіннячко правди, – пробурмотів письменник. Його молочна блідість зробилася синявою. Я налякалася, що його інфаркт вхопить.

– Лише кілька запитань, Олексію Вікторовичу. І ми підемо.

– Води, – попросив письменник.

– Ліно, принеси води, – звелів Максиміліан. Я вийшла на кухню; на столі холола тарілка гречаного супу. Мені зробилося дуже шкода письменника.

Тут же знайшлася наполовину повна пляшка мінеральної води. Я зрозуміла, що мене теж мучить спрага; ковтнула з горлечка. Потім отямилася, знайшла дві чисті чашки й повернулася в кімнату.

Письменник жадібно потягся до пластикової пляшки. Максиміліан стримав мою руку:

– По кілька ковточків. Після кожного зернятка.

– Дай людині напитися! – вибухнула я. Вивільнилася й налила письменникові повну чашку.

– Спасибі, добра дівчинко, – захлинаючись, письменник випив усе до дна й втиснувся в спинку дивана. – Будь ласка, принеси ще… Там, на підвіконні.

Я вийшла – і майже відразу почула грюкіт. Бігцем повернулася в кімнату; важкий стілець валявся на боці, Максиміліан і письменник зчепилися на підлозі намертво. Власник помешкання був м’який з вигляду, але важкий насправді, й тепер отямився від першого потрясіння та наліг на Максиміліана люто й безжально. Він збив його на підлогу, кинувся в куток, куди відлетіла торбинка з насінням правди, але Максиміліан, лежачи, примудрився підсікти супротивника, й письменник завалився, немов будиночок із карт. Максиміліан наліг згори, але письменник цього разу виявився дужчим, підім’яв некроманта, схопив за білі патли й ударив потилицею об підлогу. Я обімліла від такої жорстокості, схопила велику порцелянову вазу зі столу та розтовкла її об письменникову потилицю.

За хвилину господаря знову помістили на дивані. Весь облитий водою, він тримався за гулю на потилиці й дивився на мене люто. Скалки від вази розсипалися по кімнаті, ніби фрагменти мудрої мозкокрутки.

Хтось із сусідів постукав у батарею.

– Міліцію викличуть, – із тихою зловтіхою сказав письменник.

Максиміліан підняв з підлоги торбинку з насінням правди. Дбайливо зібрав розсипані кольорові кульки.

– Насінинки діють у всіх світах однаково, – сказав, потираючи голову. – Доведеться вам, Олексію Вікторовичу, ковтати їх не запиваючи.

* * *

Насінинки правди діють дуже просто. Хто проковтнув одну, повинен відповісти чесно на одне запитання. Кожен. Не можна збрехати або промовчати – тобі ж буде гірше. Що діється з брехуном, навіть і думати не хочеться.

Насіння, звичайно, в чомусь корисна річ. Але дуже бридка. Я без жодної втіхи спостерігала, як некромант завершує приготування.

Письменник впокорився з долею. Тільки попросив принести ще води, і я це зробила, хоч Максиміліан і сичав. Тепер господар сидів на дивані, стискаючи кухля в тремтячій руці, та запивав ковтком води зернятка, що одне за одним подавав йому Максиміліан.

– Хто ви такий?

– Алхімік. Учений. Провісник.

– Чому ви пішли з Королівства?

– Я був засуджений. Оберон дозволив мені почати життя спочатку – в іншому світі…

– За що ви були… е-е-е! Не ховати за щокою, ковтати! Отак… За що вас засудили?

Очі в надувного чоловічка полізли на лоба:

– Благаю, інше запитання!

– Немає іншого!

– Ой, – господар скорчився, тримаючись за живіт. – Я допомагав… підмінювати дітей у колисках так, аби батьки не здогадалися про підміну… Готував і продавав підмін-зілля, діти засинали, надовго… Риси їхніх облич стиралися з пам’яті батьків…

– Ну, ти й сволота! – сказала я голосно.

Максиміліан глянув на мене через плече.

– У цьому світі моя алхімія не діє, – письменник винувато закліпав. – Я почав життя спочатку. Благаю. Оберон мене засудив, але милістю своєю дозволив піти…

– І ти йому віддячив! – вирвалося в мене.

Надувний чоловічок дуже натурально здивувався:

– Що? Що ви маєте на увазі?

Я дістала книгу, куплену півгодини тому:

– Упізнаєте?

– Так, – він знову закліпав. – Але… це просто казка! Дівчинка Вікторина погано вчилася, жила за принципом «Менше знаєш – міцніше спиш», одного разу заснула так міцно, що уві сні їй з’явився Сфінкс… – він затнувся. – Зрозуміло, все це вигадка. Дітям подобається слухати про Горище Світу, де нібито зберігається мудрість і кожен учений обов’язково повинен відвідати його, щоб наповнити голову знаннями, немов казанок водою… Нікому не хочеться вчитися щодня, вже краще блукати гвинтовими сходами й потаємними коридорами, обманювати сфінксів, вибиратися з пасток… Зрозумійте, я просто казкар. Я не криюся, ні від кого не ховаюсь, публікую чарівні історії…

– Для молодшого шкільного віку? – ущипливо поцікавилась я.

– Так, – він потер долонями своє пом’яте, брезкле обличчя.

– Що таке «Горище Світу»? – запитав Максиміліан.

– Дитячий підручник у Королівстві. Названий за ім’ям цієї самої легенди, про чарівний склад мудрості. Власне, я використав назву, як використав і легенду…

Максимі ліанові чорні очі повужчали; він дістав із фірмового пластикового пакетика Оберонову книгу:

– А це що?

– Ой, – тихо сказав надувний чоловічок. Максиміліан підступив до нього з насінинками правди; той покірно проковтнув черговий круглячок.

– Це книга-перевертень, – сказав він якось дуже стомлено. – Пам’ятка магічного мистецтва. Вона змінювала подобу з власної волі, найчастіше вдавала з себе простий підручник. Але одне з її п’яти облич було – Довідник забороненої алхімії, власне, я вперше займався своєю справою… Спокусився рецептами з цього довідника.

Він потер живіт. У його шлунок звалилося чотири «насінинки» підряд – це не жарти. Хоча мені, пригадую, доводилося ковтати й більше.

– Що потім сталося з цією книгою?

– Я передав її Оберону – добровільно, прошу зазначити. Дайте мені ще насінинку, якщо хочете переконатися: добровільно!

Максиміліан виконав його прохання:

– Де зараз Оберон?

– Га? – письменник злякався. – Я не маю жодних відомостей, гадаю, у Королівстві… Ми не бачилися звідтоді, як…

Він раптом сповз із дивана й став перед нами на коліна:

– Я вас прошу, добродії маги… Я вже багато років живу тихо, мирно, я виправився, присягаюсь! Мені нестерпне нагадування… про моє минуле… Я ні в чому не винен, я просто дитячий письменник!

Неприємно, ніяково було на нього дивитися.

– Та перестаньте! – сказала я несподівано тонким голосом. – Ніхто не збирається вас…

Я затнулася. Максиміліан кинув на мене довгий, лінивий погляд. Мені раптом стало тужно.

Чого я очікувала? Що ця людина пояснить усі таємниці й на пальцях розтлумачить, де шукати Оберона?

– Виходить, ця книга належала вам, – сказав Максиміліан тоном слідчого. Хоч яким був огидним вигнаний із Королівства алхімік, некромантова пиха в такій ситуації здавалося мені дурнуватою спробою самоствердження. Тим більше, що надувний чоловічок, як і раніше, стояв на колінах.

– Належала, – покірно погодився письменник.

– І перетворювалася за вашим бажанням?

– За власним бажанням! Вона мала власну волю… Доволі лиху. Коли я передав її Оберону, вона не пробачила… Не побажала служити Королю… і в спробі звільнення сама себе вбила. Те, що ви тримаєте в руках, – він спробував посміхнутися, – це пам’ятка… на кшталт мумії книги.

– Та встаньте! – не витримала я. – Сором дивитися.

Письменник покірно забрався назад на диван. Якийсь час ми з Максиміліаном у тиші слухали його сопіння, схлипування й зітхання.

– А де король? – нарешті боязко запитав колишній алхімік. – Із ваших запитань я можу зрозуміти… що ви його чомусь шукаєте?

Я глянула на Максиміліана. Некромант мовчав. Навколо висихав паркет, залитий водою з розбитої вази, на вікні вітер торкав брудну тюлеву фіранку, велика муха монотонно постукувала в скло.

– Оберона в Королівстві нема, – сказала я. – Більше того – ніколи не було. Його всі забули.

Письменник невпевнено посміхнувся:

– Це жарт?

– Ні.

Його посмішка застигла. Він знову заходився терти обличчя, начебто бажаючи зняти його, як маску:

– Так не буває, добродії. Я не хочу припускати, що ви свідомо мене дурите…

З кожною хвилиною він здавався дедалі жалюгіднішим. У нього навіть губи тремтіли.

– Ми були на вивороті світу, – похмуро повідомив Максиміліан. – Головна нитка, від якої тягнуться всі вузли, пов’язана з цією книгою.

Він витрусив на долоню зо двоє нових зерняток. Письменник помотав головою:

– Я вже розповів вам усе, що міг… Запитаєте, що я знаю про зникнення його величності – я відповім: «Нічого». Я був колись непоганим ученим, складав зілля… Але я не маг і не провидець.