Текст книги "Зло не має влади"

Автор книги: Марина и Сергей Дяченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Ну… маленький. Це недалеко, тільки треба летіти повітрям.

Я підстрибнула. Повисіла над підлогою, повільно опустилася. Від думки про те, що доведеться лізти у вікно й злітати – вперше після тривалої перерви – просто над прірвою, над ровом із забитими кілками – робилося дуже кисло.

– Що я забула у твоєму замку? Ми тут не можемо поговорити?

– У моєму замку, по-перше, спокійно й ніхто не завадить. По-друге, там повно гарної їжі та питва. По-третє… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боїшся ночувати з ним під одним дахом?

Він сидів у отворі вікна, влаштований так зручно, що від погляду на нього теж хотілося сісти, розкинутися, розслабитися; внизу, в темряві ночі, яка підкрадалася щораз ближче, горіли багаття, гуркотіли чоботи, хтось командував, хтось лаявся.

– Не боюся, – озвалась я, недбало граючись посохом. – Я нічого не боюся, так і знай.

– Тоді полетіли, – він перекинув ноги через підвіконня, звісив їх із вікна. – Тримайся за мною, зараз темно, ніхто нас не помітить…

І зісковзнув з підвіконня.

У мене занило в животі. Я згадала, як востаннє ми літали з Обероном; я трималася за його руку; спершу висіла, як мішок, а далі виправилася…

Коли зважуєшся на щось, якоїсь миті слід переставати думати. Прийняв рішення – вперед; я видерлася на підвіконня. На мені, як і раніше, були кросівки, джинси, сорочка з короткими рукавами. Вночі у небі я змерзну…

На обрії збиралися низькі хмари. З них наполовину вистромився місяць, величезний, мов купол Храму-Музею. У його світлі кружляв чорний птах – зручно розпластаний у повітрі, він чекав на мене.

Я глянула вниз…

От дурниця. Скільки злітаю – стільки боюся. Душа в п’яти провалюється.

– Обероне, – прошепотіла я, дивлячись на місяць. Зібрала в кулак усю свою волю й ледь піднялася над підвіконням – сантиметрів на два. Відчула себе легкою, мов кулька; курний протяг видував назовні, назустріч місяцеві, наче я була струмочком диму…

І я полетіла.

Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд – я летіла з розкаряченими руками й ногами, начебто хапаючись за повітря. У правій руці стискала посох, і його навершям пробігали іскри, червоні й зелені. У небі виявилося не так холодно, як я очікувала, але все одно шкіра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотіли.

Птах летів попереду, вказуючи шлях. Летів уперед – і повертався, кружляв, очікуючи. Я додавала й додавала швидкості, й незабаром вітер засвистів у вухах, а поли сорочки заляпали, як вітрила; я трохи заспокоїлась і зважилася глянути вниз.

Піді мною пропливали скелі. Я бачила їх нічним зором – сірі й брунатні хребти, порослі лісом, обплетені струмками, як людська рука – синіми венами. Ми летіли геть від моря й геть від міста. Повітря дедалі холоднішало.

Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло, а по тому почав знижуватись. І на березі цього озера, у неприступній місцині замаячів недоладний, відстовбурчений гострими кутами чорний замок зі шпичаком на даху.

Розділ четвертий
У гості до некроманта

– Це вхід.

Замок обступав частокіл із височенних скель. Дві з них, вищі за решту, впиналися верхівками в небо, між ними темнів прохід такий приблизно завширшки, як в’їзд у гараж. Дорогу перепиняло залізне пруття з загостреними кінцями, що стирчали, мов ліс, у багато рядів.

– Ну ось, увійди без дозволу. Спробуй.

Я перевела подих – після польоту щоки пашіли й тремтіли руки.

– Нічого не пробуватиму. Нам дорога кожна секунда, відчиняй!

Він клацнув пальцями. Залізний «ліс» втягся в землю – був, і не стало.

– Ти мене привів розважати чи говорити про справу? – поцікавилась я крізь зуби.

– Ти мій перший гість, – сказав він трішки ображено. – От як матимеш власний замок – теж, мабуть, захочеш трішки похвалитися.

І він рушив вузьким проходом, уздовж якого горіли смолоскипи на чорних стовпах. Це було красиво й ледь моторошно; я йшла за ним, трохи здивована. «От як матимеш власний замок»… але ж непогана думка. Я не відмовилася б від замку, тільки зводила б його не серед гір, а на березі моря, щоб були піщані пляжі й…

Максиміліан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч і ліворуч темніли ніші, вирубані в камені. Я розгледіла залізні кільця, вмуровані в стіну, та уривки ланцюгів.

– Це навіщо?

– Тут у мене будуть кістяки, – сказав Максиміліан трохи ніяково. – Два такі великі, праворуч і ліворуч, аби відчиняли-зачиняли двері, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.

– Справді? – я прокашлялась. – А чому… чому їх зараз нема?

– Не встиг. Не все відразу, ти ж зрозумій… Ну, ласкаво просимо.

Двері зарипіли. Я стримала посмішку; в дитинстві Максиміліан боявся всіляких там мерців просто панічно. Виявляється, і з віком його страх не минув. Добре, що я знаю його таємницю.

Тим часом двері відчинилися, відкриваючи напівкруглий отвір, і ми ввійшли.

Максиміліан кокетував, кажучи – «маленький замок». Зсередини він здавався куди більшим, ніж іззовні. І вигляд мав досить лиховісний – особливо якщо дивитися нічним зором.

По високому чорному склепінню бігали іскринки. Повітря було напрочуд свіжим, як після грози. Слідом за некромантом я зійшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор і знову виявилася під відкритим небом – у внутрішньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепіреного павука. Тут-таки було розбито клумбу з міцними, незнайомими рослинами – бліді квіти подекуди зацвітали, подекуди обсипалися, а плоди, що дозрівали натомість, нагадували важкі волохаті кулаки.

Максиміліан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбільшки із футбольний м’яч. Навколо посвітлішало.

– Що ти їстимеш? – Максиміліан кивнув мені на крісло з високою спинкою.

Я сіла. Їсти хотілося жахливо.

– Врахуй, що я не їм жаб, летючих мишей, хробаків та іншої гидоти…

Максиміліан лагідно посміхнувся:

– Як щодо млинчиків із варенням?

– Млинчики я їм, – повідомила я суворо.

Максиміліан свиснув. Згори – мені здалося, з неба – спустився на павутинні великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повільно він розгойдувався, важив, бідолаха, кілограмів із п’ять.

– Накрити на стіл, – сказав йому Максиміліан. – Млинчики, варення, фрукти, чай.

На ходу згортаючи павутинку, слуга нечутно ковзнув у відчинені двері. Я провела його поглядом. Максиміліан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я почула голоси гір навколо. Десь – дуже далеко – зривався зі скелі водоспад. Шумів ліс на неприступному схилі. Нічний птах співав тонким і чистим голосом – схожим на перегук дерев’яних дзвіночків.

– А сюди ж Сарана не дістанеться, – сказала я ні з якого дива.

– Можливо.

– Тоді навіщо? Навіщо набиватися Гарольдові в союзники? Навіщо воліктися до іншого світу й витягати мене? Ти ж і так пересидиш тут, за кам’яною стіною, жуючи млинчики!

– Шукаєш, у чому мій зиск?

Я глибоко зітхнула. Повітря тут було як молочний коктейль.

– Максиміліане… де Оберон і що з ним трапилося?

Вогненна куля повільно оберталася в повітрі. Її поверхнею перебігали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максиміліан примружено дивився на вогонь.

– Його забули, Ліно.

– Де він?!

– Я не знаю. Може, сам пішов. Може, його витисли з цього світу… як вода витісняє надувний м’ячик. Але вже цілком зрозуміло, що Королівство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, – Максиміліан кивнув, начебто сам із собою погоджуючись.

Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не вгасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали.

– Валиться тонкий мир, – провадив некромант. – Руйнується чарівна оболонка нечарівних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість, завжди приходить Сарана.

При світлі вогненної кулі його біле обличчя здавалася жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант.

– Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона знесе тут усе. Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло дотягтися Королівство – острови з колишніми людожерами, далекі береги, угіддя цих кумедних тварин – бебриків… Усе спустошиться, і простір почне стискатись, як міхур, із якого потроху виходить повітря. І зіллється в точку, – Максиміліан стис великий і вказівний пальці, начебто давлячи між ними комара.

Я застигла, він же глянув на мене – й раптом засміявся:

– Авжеж, так буде… І бідолашному некромантові залишиться тільки втікати назад за Відьмину печатку. А там погано, Лінко, ти знаєш. Там тепер царює принц-чума.

Із темного отвору дверей вибіг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були як надто туго натягнуті струни іграшкової балалайки.

– Тому будь-що-будь слід викручуватися, – бадьоро завершив Максиміліан. – Перш ніж ми сядемо за стіл, я тобі хочу показати дещо.

Він підійшов до клумб. Тверді стебла завмерли, мов неживі. Максиміліан узяв дозрілий плід, схожий на волохатий кулак, і той охоче відділився від куща.

– Що це таке, по-твоєму?

Я знизала плечима. Максиміліан труснув плід, почувся глухуватий стукіт насінинок.

– Це насінинки правди, – сказав Максиміліан із торжеством. – Я знайшов у себе одне й виростив, зібрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаєш, як вони діють?

І розломила суху оболонку плоду й побачила десяток круглячків, схожих на горошинки – жовтих, зелених і сірих.

* * *

Трапеза чекала на нас у великій чорній залі. Вогненні кулі висіли в повітрі, начебто величезні ялинкові іграшки, й полум’я перетікало в них, як вода – тільки не згори вниз, а навпаки. Пелюстки вогню зривалися й мчали вгору з димом – під стелю, прикрашену тонким різьбленням.

Перш ніж сісти, я ніби ненароком провела посохом. Небезпеки не було.

– Боїшся, що отрую? – від Максиміліана нічого не сховаєш.

– Звичка, – відповіла я коротко.

Йому не було резону труїти мене. Але некроманти полюбляють чинити капості без будь-якої користі для себе – просто так.

Млинчики мали чудовий вигляд – тонкі, мов мереживо, маслянисто-ніжні, вони категорично не в’язалися з похмурим виглядом замку. Максиміліан відразу взявся до їжі – з таким апетитом, начебто не було Сарани й Оберон, ніби нічого не сталось, як і раніше, правив у своєму замку.

Нам ніхто не прислуговував, ми самі брали з великої тарілки млинці, а з вазочок – варення, і це було чудово: по-перше, тому, що я взагалі не люблю, коли мені хтось подає. По-друге, здоровенний павук, який розливає компот, здатен зіпсувати будь-який апетит – навіть той вовчий, що розгорівся в мені цієї хвилини. А млинчики танули на язиці, їхній смак заливав і ніс, і гортань, і навіть, здається, вуха. Варення було ледь кислувате, я такого зроду не їла.

– Дякую, – сказала я, переводячи подих.

– На здоров’я, – Максиміліан іще жував, підборіддя в нього було вимащене маслом і варенням. Я подумала: як дивно, я щойно довідалася про страшні речі. Такі неможливі, що я їх і зрозуміти до кінця не можу. А от сиджу та їм собі млинчики, і здається дуже важливим: варення більше схоже на порічкове чи все-таки на кизилове?

– Годі балачок, – сказала я похмуро, – розповідай, що знаєш.

І він розповів.

* * *

Коли він пробрався до Королівства крізь Відьмину Печатку, то забрався в гори й сидів тихо, як мурашка. Оберон, зрозуміло, знав, що поблизу міста розгулює некромант, але оскільки Максиміліан поводився пристойно, Оберон не квапився його відловлювати.

Максиміліан потроху посміливішав і взявся, за його висловом, до господарства. Певна річ, не збирався з самого початку зводити замок – це йому було над силу. Теплий будинок замість вогкої печери – ось чого він хотів, але й будинку не можна було звести без серйозних магічних зусиль.

Максиміліан «узявся до себе», й по тривалих вправах у його руках виявилася влада над мертвими комахами. У горах, особливо влітку, повнісінько метеликів, бджіл, жуків, мурах, і всі вони по завершенні своїх коротких життів здихали й надходили під командування некроманта. Щоправда, довго служити йому не могли, та й користі від них було не дуже багато.

Некромант, якому тоді виповнилося чотирнадцять, жив у печері біля підніжжя гір. Якось гуляючи берегом озера, він зустрів дракона. Раніше некромант нічого подібного не бачив і перелякався не на жарт, але дракон був молодий, допитливий і – як потім зрозумів Максиміліан – безнадійний дурень.

Він довго забивав хлопчиськові голову всілякими загадками, ребусами й іншими каверзними запитаннями, але Максиміліан – так, у всякому разі, він мені розповідав – виявився кмітливим хлопцем і відповідав правильно. Тоді дракон розохотився та запропонував якусь гру, Максиміліан погодився й виграв у дракона бажання.

І отоді він побажав справжній некромантський замок. Дракон довго обурювався, кип’ятив воду в озері та плювався окропом, але не мав куди подітися. Максиміліан накреслив план – як умів, похапцем, із безліччю ніш, таємних підземних хідників і приміщень для нежиті, яку він збирався коли-небудь там оселити. Дракон побудував усе дуже приблизно, пояснюючи це тим, що проект Максиміліана не узгоджується з фізичними законами.

– Він мені буде втирати про закони фізики! – обурювався Максиміліан, копилячи губи й добряче нагадуючи мені білявого хлопчиська, яким був колись. – Ось ти вмієш поглядом камені перевертати?

– Поки що ні. Потім навчуся.

– А він перевертав так, що пилюга стояла стовпом! Мої здохлі мухи так і розліталися… А потім він виплавив ключа та вручив мені. Щоправда, забув охолодити, – Максиміліан потер долоні. – Ондечки він, цей ключ, на стіні висить.

Я повернула голову. Ключ був завбільшки як ракетка для бадмінтону, з вигляду важкенький.

– Розповідай далі, – зажадала я.

І він розповів.

Коли Максиміліан став господарем замку, то ще дужче осмілів. Дракон його не турбував – уся драконяча родина, що жила в скелях, кудись перебралася, некромант не знав, куди. Максиміліан відчув себе господарем цих земель і становища загалом. Одного чудового дня він обернувся чорним птахом і полетів у місто – розвідати, як справи.

На той час минуло вже майже три роки після нашого тріумфального повернення з-за Відьминої печатки й чотирьох весіль, справлених одночасно. Принцеси вийшли заміж: Розина за принца-деспота, Ортензія за принца-бранця, Алісія за принца-саламандру й Філумена за Уйму, колишнього людожера. Ортензія з чоловіком виїхали майже відразу: тривале ув’язнення в замку брата, принца-деспота, підірвало бранцеве здоров’я. Вони оселилися в якомусь віддаленому селі й там, «на лоні природи», були цілком щасливі.

Алісія народила двійню, і дітки вдалися в батька, принца-саламандру. Подивитись, як вони бавляться серед розжареного каміння, збігалося ледь не все Королівство. Вразливі дами мліли. А діти все одно часто застуджувалися, сам принц-саламандра мерз і чхав. Зрештою ця родина теж виїхала – на далекі острови, у такі теплі краї, де опівдні на розігрітому камінні можна смажити яєчню.

Уйма чудово налагодив стосунки зі злющою стервозою Філуменою. Вона в нього ходила в дикунському національному вбранні, співала людожерські пісні, танцювала біля багаття й корилася не просто слову чоловіка, але кожному порухові його брови. Дивно, але й ці жили в любові та злагоді.

І оскільки Уйма із Філуменою оселилися в себе на островах, у місті залишилися тільки принц-деспот зі своєю дружиною Розіною. Принц-деспот жив у зручній, гарно вмебльованій в’язниці, й Оберон звелів начальникові варти не спускати з нього очей. Я добре розуміла короля: принц-деспот мене ледь не вбив. Не кажучи вже про те, скільки років він мучив у темниці рідного брата!

Про все це Максиміліан довідався, вештаючись містом, надовго «зависаючи» на базарі, гуляючи в порту. Місто в ті дні кипіло – великі кораблі приходили і відходили щодня, порошили дорогами обози й каравани, з околишніх сіл хмарою сунув люд, і щомісяця виникав новий міський квартал.

І ще: в ті дні король видав указ про перетворення колишнього Храму Обіцянки в Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Раніше величезна будівля стояла порожня – тільки час від часу там влаштовували свята для городян. А тепер Максиміліан став свідком того, як із палацу переносили гобелени, як теслі й склярі майстрували вітрини й полиці, а скульптори – модель королівського замку. Кожен мешканець міста міг принести в музей Важливу Річ – зрозуміло, слід було довести, що вона справді важлива…

Максиміліана вабило бурхливе життя Королівства. Йому було замало кружляння над містом у пташиній подобі, бракувало місця за столиком у таверні; хай він і дізнався вже все про це місто – йому хотілося, щоб місто дізналося й про нього. Дізналось – і здригнулося.

Він подався на місцевий цвинтар (а цвинтар, хоч як це сумно, ріс разом із містом) і там пізньої ночі вирішив попрактикуватися в некромантії. У розповіді Максиміліана все мало достатньо лиховісний вигляд: він огледівся, прилаштувався, вирішив, хто з небіжчиків може бути найкориснішим, та взявся до своєї чорної справи. Якої, втім, так і не довів до кінця, бо з’явився Оберон.

У цьому місці своєї розповіді Максиміліан зробив паузу, ніби для того, щоб сьорбнути компоту. Але я ж бачила, як у нього тремтять пальці. Він, звичайно, не розповів усього, але, знаючи Максиміліана, я приблизно уявляла, що там сталося.

Максиміліан страшенно боявся небіжчиків. І соромився цього страху. У п’ятнадцять він напився до нестями (у його розповіді згадувалася таверна, куди некромант зазирнув перед операцією на цвинтарі). І так, із залитими очима, з’явився чаклувати на могилу. Вже й не знаю, чи вийшло в нього що та чи могло вийти взагалі, але Оберон нагодився, як завжди, вчасно.

– Ми гарно побалакали, – сказав Максиміліан, ставлячи на стіл кухоль з-під соку. – Він мене… переконав, що в цьому Королівстві – він головний… Я й раніше це підозрював, – некромант сумно посміхнувся. – Він взагалі такий… Твоя правда, він великий король.

Ми замовкли. Сидячи в замку, збудованому драконом, над рештками вечері, приготованої павуками, ми обоє думали про Оберона. Про те, як багато він для нас значить – для нас обох, виявляється. І про те, що його більше нема.

– Що було далі? – запитала я нарешті.

– Далі багато всього трапилося. Я ж бо після зустрічі з Обероном сидів у себе в замку… відпочивав, – Максиміліан зітхнув. – Налагодив собі шпигунську мережу… з кажанів здебільшого, вони, щоправда, безмозкі, але деякі новини до мене доходили. Оберон поїхав у гості до принца-саламандри та його родини. А начальник варти проґавив принца-деспота, і той утік з в’язниці. Кинулися ловити, шукати. Гарольд навіть мене до відповіді закликав. Я йому пояснив, що тут ні до чого. Дай Гарольдові волю – він би причепився, дуже, бач, не подобається йому, що я некромант. Але, видно, Оберон йому звелів не чіпати мене… А потім…

Максиміліан щільніше сплів руки на грудях. Насупився. Вогненні кулі відбивалися в його чорних очах.

– Я сам до кінця не зрозумів, як це трапилося. Я ж сидів у замку, вирощував насіннячко правди, практикувався в магії… потроху. А потім прилітаю в місто й бачу – все змінилося. Все чисто. Ходять чутки про Сарану, яка плюндрує далекі землі, але начебто щораз ближче до нас. І ніхто не пам’ятає Оберона – ніби його не існувало.

– І ти…

– Я спочатку вирішив почекати. Мало там що може бути. А якщо Оберон сам усе це й улаштував?

– Дуже мудро, – в голосі моєму вчувалася жовч.

– Ти гадаєш, я мусив ходити, як міський божевільний, вулицями та волати на все горло: «Згадайте Оберона! Згадайте вашого короля!»?

– Далі.

– Що ближче підступала Сарана, то страшнішими робилися чутки. Гарольд посилав розвідників, ті не поверталися. Гарольд згадав нарешті, що він маг, сам подався на розвідку, а коли повернувся, закликав на захист міста всіх здатних тримати зброю… Але різні люди, яким вдалося побачити військо Сарани хоча б здаля, сходяться в одному: здолати його неможливо.

– Гарольд теж так думав, – сказала я обережно. – Але людожери Уйми… Поповнення, котре принц-деспот привів… Ополченці…

– …по-твоєму, щось змінять?

– Не знаю, – зізналась я. – Замок все-таки укріплений… Нехай у чистому полі Сарану ніхто не побивав – стін на її шляху поки не зустрічалося?

– Ти доїла? – діловито запитав Максиміліан.

– Так, – я подивилася на порожню тарілку, забруднену варенням. – А що?

– Ти маєш побачити цю Сарану. Вони йдуть ночами, вдень спочивають… Зараз вони знялися з місця. Перший перехід із тих трьох, які їм лишилися до міста.

Я повернула свій посох навершям на захід.

Звідтіля налітала, мов гарячий вітер, навіть не небезпека – смерть.