Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Маргарита Дорогожицкая

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

– А коли почнеться? – виравалося в полоненого.

– Теж напишеш. Тільки вже після того, як закінчиться, не раніше. Причому писати будеш, наче радянський партизан, який здійснює останній у своєму партизанському житті подвиг: долаючи шалений нелюдський біль у всьому тілі.

– Я злякався, – признався Максим після короткої паузи.

Дивно: прозвучало це так, що майор Шалига полоненому не повірив.

– Це ти ще не лякався, – відповів він. – Не доводь до гріха, синку, їй-Богу, не доводь.

Максим зробив спробу хоч якось дати про себе знати зовнішньому світові.

– Я можу подзвонити комусь?

– Адвокату? – презирливо запитав Шалига. – Це не з нашого кіна.

– Хіба в Україні затриманий не має права на один телефонний дзвінок?

– Затриманий – має, – погодився Шалига. – Тільки не твоєму випадку. Офіційно тебе ніхто не затримував. Значить, синку, відомостей про те, що такий собі Бойко Максим десь сидить, теж нема. Признаєшся – оформимо твоє затримання офіційно. Адвокату подзвониш, жінці подзвониш, аби запасні шкарпетки несла. А я тобі сам особисто піцу замовлю. Навіть коньяку дам – не скоро ж потім знадобиться. Ну, як?

Максим заплющив очі. Часу на роздуми не було, та й думки купи не трималися. Але щойно він переконався в правильності своїх підозр: нічого в Шалиги нема. Тисне, лякає, на понт бере. Значить, є поки що лише його слово проти слова Бойка. Якого, до речі, полонений ще не сказав.

Він розплющив очі, зустрівся поглядом із своїм мучителем. Згадав, як у школі директор залишив усіх після уроків і три години намагався дізнатися, хто написав про нього матюкливого віршика на стінці шкільної вбиральні. Згадав також, що ані колективні, ані індивідуальні бесіди в сусідньому класі не допомогли – однокласники стояли один за одного на смерть.

– Не знаю, як вам удалося придумати таке дивне пояснення історії зі зниклим трупом, – промовив Максим. – Тільки кримінальної справи у вас нема. Бо немає трупа. Ви його не знайшли. Тіла нема – діла нема, правильно? Ну, а раз нема справи, значить нема підстав звинувачувати когось у її фальсифікаціях. Нема чого фальсифікувати, правильно?

Шалига мовчав. Мовчав і Середа. Обоє, не змовляючись, зрозуміли: журналюга читає їхні думки і робить ті висновки, яких вони обоє боялися.

– Те, що в газеті написано, ще нічого не означає, – Бойко накручував себе і ставав дедалі сміливішим. – Там, у моїх статтях, нікого конкретно винним не названо. Жодних прізвищ, крім прізвищ тих, хто або дав пояснення з приводу зниклого жіночого трупа, або відмовився таке пояснення давати. До суду ця історія не дійде. Тому краще вам без скандалу мене відпустити. Полякали – буде. Можу пообіцяти – про труп, який не може знайти міліція, більше не писатимуть. Тема вже себе вичерпала. Я все сказав.

Шалига не витримав – копнув полоненого знову, тепер уже сильніше.

Зробив це, бо його переповнювала безсила лють.

Нічого не кажучи, він кивнув Середі і вийшов з кабінету. Капітан, красномовно чиркнувши по своєму горлу великим пальцем, вийшов слідом за майором, щільно причинивши двері.

Максим видихнув. Він ще не знав, чи переміг, та був собою задоволений – він боровся. Вільною рукою витер з обличчя липкий піт і почав зважувати свої шанси на порятунок.

Витягнувши з нагрудної кишені сорочк зіжмакану паперову серветку, Шалига витер спітніле від задухи та напруги обличчя.

– Що скажеш?

– Не таких ламали, – буркнув Середа. – Зняти штанці, піднести кийка до дірочки в жопі – відразу іншої заспіває.

– Випадок не той, – Шалига пульнув зіжмаканою серветкою в кошик для сміття і промазав. – Ти ж знаєш, що журналюга правий. Він сам мусить розколотися. Без того, аби пхати йому в зад кийок у кондомі. Бо поки що в нас у активі – тільки усні народні казки твоєї сороки. Писати про те, що ми, менти дурні – не кримінальний злочин. Навіть не адміністративне правопорушення. От якби він тебе персонально ідіотом назвав, тоді це наклеп, образа честі й гідності, привід для порушення справи. А так…

Шалига безнадійно махнув рукою і закурив.

– Вони ж міліцію туди викликали. Мене, – Середа вдарив себе кулаком у груди. – Ложний виклик, свідоме введення правоохоронців у оману…

– Все правильно! – перебив його Шалига. – Тільки вони кажуть – труп був! Це зафіксовано на фотографії! Сліди крові ти там знайшов! Де склад злочину? Формально – нема! Де кримінальна справа, порушена по факту вбивства? Нема кримінальної справи! Що лишається? Почитали люди щось там у газетці. Хтось наче бачив жіночий труп, який потім зник у невідомому напрямку. Байка? Байка, одна з сотень тисяч газетних шняг. Про неї вже за пару днів забудуть, можеш мені повірити. Ну, вздрючив я тебе. Мені вставили звідти, – майор кивнув на стелю. – Перший раз хіба?

Середа злодійкувато роззирнувся. В коридорі нікого не було.

– А якщо ми його і правда того… Слоником, кийком у жопу, ще там щось…

– Не заперечую. І як офіцер міліції, і як людина, – признався Петро Шалига. – Але ж у такому разі Бойко рано чи пізно зможе спілкуватися з зовнішнім світом. Мовчати не буде, піде ва-банк. Ось тоді вже точно не відмиєшся. Тут не тільки перевищення повноважень – взагалі корупцію пришиють. Бачиш, що кругом робиться? Тільки попадися, відразу собак на себе назбираєш…

– Та бачу ж…, – Середа сплюнув собі під ноги, розтер слину, від надлишку нереалізованої негативної енергії лупонув кулаком об стіну, скривився. – Так що з ним робимо?

Шалига мовчки докурив, жбурнув недопалок у смітник і теж промазав.

– Хай поки з мавпами в тебе посидить, – вирішив він. – Там видно буде.

Обоє розуміли: часу, аби розкрутити журналіста, в них лишилося максимум до вечора.

8

У камері попереднього ув'язнення їх сиділо п'ятеро.

Одиночна камера малася в наявності, навіть дві. Проте звільнити жодну з них не виявлялося можливим. У одній сидів ексгібіціоніст, любитель показувати свої причандали дітям у скверику, якого міліція району ловила місяць, а спіймали в результаті самі батьки. Одиночку поруч із ним займав дрібний злодюжка, який крав шоколадки в супермаркетах, мінімаркетах, і взагалі – всюди, де тільки ці солодощі бачив. Коли його нарешті скрутили, то з'ясувалося: злодюжка до всього ще й пасивний гомосексуаліст. Він сам просив не кидати його в загальну камеру до, як він сам висловився, брутальних волохатих тварин. Демонстратора власних причандалів теж не можна було закривати в загальну камеру – у кількох її мешканців точно є діти того віку, якій так подобався збоченцю. Що з ним зроблять до ранку, можна було лише уявляти.

Зводити ж у одну камеру «блакитного» і статевого збоченця теж не хотілося – ці фрукти треба зберігати окремо. Саджати ж до когось із них журналіста Петро Шалига навіть при всій своїй величезній особистій неприязні до нього в останній момент не ризикнув.

Тому за Максимом Бойком у результаті зачинилися важкі двері загальної камери.

Спочатку до нового сусіди арештанти поставилися байдуже. Тим більше, що Максим, стримано привітавшись, зайняв місце на брудних загальних нарах біля самої стіни, притулився до неї і завмер. До подібної поведінки тутешні мешканці звикли, тому просто вирішили не чіпати людину. Так уже заведено: захоче – сам розкаже.

За пару годин з камери на допит висмикнули худого неголеного чоловіка.

А коли він повернувся, Максим відразу відчув – щось змінилося.

Він не міг пояснити природу своїх відчуттів. Тільки зрозумів: неголений, судячи з усього, не вперше і не в двадцяте потрапив у тюрму. Для нього тут усе знайоме, можна навіть сказати – рідне. Нічого тут не могло ані здивувати неголеного арештанта, ані схвилювати.

Тим не менше, погляд, яким він зміряв нового співкамерника, був сповненим неприхованої поваги до новачка.

Ще за годину неголений, цикнувши на якогось арештанта, відігнав його в протилежний бік камери, а сам примостився біля Максима.

– Гнат, – без зайвих передмов простягнув він Бойку суху міцну руку, яку той машинально потис. – Називають мене так. За паспортом я Гнатюк, тільки паспорт людину не робить. Людину вчинки роблять. Діла її, значить.

Максим не починав розмови, розуміючи – не за тим неголений Гнат підсів до нього, аби просто згаяти час на пусті балачки.

– Ти, я так краєм вуха почув, ще той баклан, – вів далі Гнат. – Іншим краєм вуха почув, ти хороший вчинок зробив. «Погонів» до печінок дістав.

– Вони тобі самі це сказали? – поцікавився Бойко.

– Не знаю, за кого ти мене маєш, салабон. Але якщо зараз скажеш, що я ментівська квочка, відірву бейци. За такі слова це ще по-християнські.

Максим вирішив – краще мовчати і слухати.

– І фарами своїми мене не просвічуй, – додав неголений Гнат. – Все в порядку. Що ти зробив ментам – не знаю і знати не хочу. Але вони на тебе злі. Значить, нормальні люди з тобою дружити будуть. Слухай далі – я до кінця дня звідси вийду. Третя доба затримання як раз закінчиться. За ці три доби вони нічого на мене не знайшли. Випускати треба – закон. Здається мені, тобі з волі допомога потрібна.

– Припустімо, – промовив Максим.

– Кажи номер. Вийду, дзенькну, кому треба, привіт передам.

«Чим я ризикую? – подумав Бойко. – Скажімо, Шалига хоче знати, з ким я шукатиму зв'язку? Так я ж не кримінальник, всі мої можливі контакти йому точно вже відомі. Чи можуть бути відомі при бажанні. Отже, я нікого не підставлю. Тим більше, що я й не збираюся називати цьому Гнату чийсь інший телефон, крім Ірчиного. Ні, старий, це не пастка, це – шанс».

– Скільки? – запитав коротко.

– Я не заробляти прийшов, – у тоні Гната бренькнула образа. – Ти щось таке ментам зробив, від чого їм погано. Їм погано – мені харашо. Вони мої вороги. Ворог мого ворога мені друг. Кажи телефон, не думай про погане.

– Запам'ятаєш?

– На раз-два-три!

Від телефонних дзвінків Іра Бойко за цей день втомилася.

Але всякий раз хапала трубку, чекаючи – раптом озветься без сліду зниклий чоловік. Та всякий раз це були або Сєва Присяжний, або Костя Бабкін, яким вона рокаала про пригоду ще вдень і які тепер регулярно дзвонили їй, аби обмінятися новинами.

Власне, новин як таких не було. Обоє Максимових приятелів активно долучилися до розшуку. За їхніми словами, підключили навіть їхнього шефа Рога з його можливостями. Тільки результат лишився нульовим: відомостей про місце перебування її чоловіка до пізнього вечора так і не з'явилося.

Та близько дев'ятої, коли Ірина втратила будь-яку надію, озвалася мобілка. На дисплеї висвітився незнайомий номер.

А на її: «Так, слухаю!» відповів незнайомий чоловічий голос.

Уже за годину після того, як Ірина поговорила з незнайомцем, із таксі, яке зупинилося біля районного відділення міліції, вийшло неземне створіння.

Принаймні, так здалося черговим міліціонерам. Стіни казеної установи бачили всяке, окрім ефектної доглянутої білявки, нафарбованої може і надмірно як на смак цивільного товариства, проте на смак працівників української міліції – в самий раз.

Біле волосся з платиновим відтінком лежало на майже оголений плечах, рівно засмаглих та ідеально круглих. Ноги, не сухі цурпалки, в міру повні та картинно стрункі, робили ще стрункішими туфлі на тонкому високому підборі. А смілива міні-спідниця, як на смак глядачів, взагалі виявилася тут зайвою. Офіцери та сержати, які стали свідками появи цього божества, не знали, до чого прикипати очима: до нижнього краю спідниці чи до сміливого, навіть хуліганського декольте. Причому груди під майже прозорою кофтиною нічого не підтримувало, вони нахабно напинали матерію.

Команди не було – всі, хто сидів у черговій частині о цій вечірній порі, дружно підвелися назустріч відвідувачці.

– Вибачаюся, панове офіцери, я сюди потрапила? Це міліція? – поцікавилася гостя.

– М-м-міліція, – промукав черговий з погонами старшого лейтенанта.

– Тоді я до вас, міліція, – гостя підійшла зовсім близько, і від доступності цих ніг і цих грудей всі глядачі остаточно втратили мову. – Мені сказали, що десь тут мій чоловік. У тюрмі сидить.

«Цікаво, в кого з наших вурок така ляля-жінка», – подумав старший лейтенант, а вголос промовив:

– У нас не тюрма взагалі-то…, – і не стримався. – Кому це так щастить із дружиною?

– Подивіться – Бойко Максим, – просто відповіла гостя і повела плечима так, що груди мимоволі настовбурчилися ще більше.

Але Іра навіть уявити не могла, що прізвище її чоловіка, сказате тут уголос, трошки приведе шокованих її ефектною появою міліціонерів до тями.

Тим не менше, вона, з урахуванням почутого від незнайомця, який назвався Гнатом, обрала правильну тактику поведінки. У черговій частині насторожилися. Проте виконувати суворі інструкції майора з Главку, і брехати цій гості, що таких затриманих тут нема, теж ніхто не наважився.

– Зараз перевіримо, – по можливості сухо і діловито відповів черговий.

На щастя, майор Шалига саме поїхав кудись по термінових справах. Тому старший лейтенант прийняв Соломонове рішення – він зняв трубку і подзвонив капітану Середі.

Нехай сам розбирається. Зробити послугу такій жінці офіцер вважав своїм першим обов'язком.

Підходячи до кабінету капітана Середи, Павло Шалига почув з-за дверей сміх.

Коли бути точним – два сміхи. Вірніше, два варіанти сміху: густий чоловічий і дзвінкий жіночий.

Смикнувши двері, він зрозумів, що програв. Як би там зараз не повернулася ситуація, капітан Середа вже був нейтралізований. Господар кабінету сидів навіть не зі свого боку службового столу, а зручно, зовсім по-домашному вмостився навпроти гості, ефектної білявки в такій міні-спідниці і з таким декольте, від вигляду яких навіть зразковому сім'янину Павлові Шализі стало не по собі.

Офіцер і білявка пили коньяк, заїдали конфіскованим у «блакитного» злодюжки шоколадом і вели явно задушевну розмову. З появою Шалиги капітан навіть не підвівся, як прийнято при появі старшого за званням, та ще й працівника Главку. Він остаточно розслабився, і Шалига насилу стримався, аби не зірвати на ньому свій праведний гнів.

– Драстуйте, – посміхнувшись одними губами, він простягнув білявці руку, та ледь торкнулася її своїми наманікюреними пальчиками, і навіть від такого легенького дотику через тіло майора пробіг електричний розряд. – Значить, ви маєте відношення до затриманого Максима Бойка?

Ірина кліпнула ляльковими очима.

– Він по паспорту мій рідний чоловік, товаришу начальник. І я прийшла його забрать. Ось, Віктор Вікторович каже, що він тут сидить.

Розпашілий від коньяку та хтивості Середа розвів руками. Шалига міцніше стиснув зуби: з цим козлом він ще поговорить.

– А як ви дізналися, що він саме тут, можна поцікавитись?

– Дуже просто, – знову кліпнула очима Іра. – Об'їздила на таксі райвідділ за райвідділом. Кругом питалася.

– Скільки встигли обшукати?

– Оцей – останній. Точно як у кіно: останній шанс, і він мій! – Іра троши подалася вперед, зробила круглі очі і навіть облизнула кінчиком язика пухкі губи.

Шалига визнав: аби така ляля запитала в нього, де її чоловік, він теж не довго б тримався.

– Ви самі додумалися так робити чи підказав хто?

– Подруга, – пояснила Ірина. – Вона так постійно свого алкана шукає. Знаєте, дуже часто знаходить його на вокзалі. Він там у міліції спить, його навіть уже протоколом не оформлюють. Кажуть, забирайте, бо…

– Ваш чоловік теж алкоголік? – перебив Шалига.

– Та ви що! – щиро обурилася Іра. – Хіба б я з таким жила? Просто робота така: може випити трошки і влізти в якусь пригоду.

– Я повідомив Ірину, гм, Григорівну, що її чоловік справді перебував у нетверезому стані, коли його сюди доставили, – швиденько втрутився Середа. – Тому не міг скзати, хто він такий. А документів при ньому не було. Тому ми й чекаємо, поки він протряхне. Ми ж не можемо тримати тут людину і приховувати цей факт. Так само я як офіцер міліції не маю права приховувати від дружини затриманого, що затриманий не зник без вісті, а знаходиться у нас, у безпечному, можна сказати, місці…

«Хоч тут викрутився, легенда залізна», – спробував заспокоїти себе Шалига.

– Ну, так я б забрала його і посадила б під домашній арешт, – перехопила ініціативу Ірина. – Ось ваш колега сказав – треба заплатити штраф. І я готова, раз треба.

«Цікаво, звідки ти гроші витягати будеш – практично ж гола», – мало не бовкнув Шалига, та замість цього повернув голову до розімлілого Середи.

– У нас є підстави тримати затриманого Бойка в камері?

Підстави, які були, після появи цієї блондинки зовсім не годяться. Її разом із Бойком не закриєш, і якщо його не випустити тепер, ця лялька точно піде далі по начальству.

Причому – в такому ж вигляді.

А начальство – теж люди. І Шалига, і Середа розуміли це, навіть не радячись.

– Нехай зробить вологе прибирання в камері – і до побачення, – милостиво махнув рукою капітан. – На перший раз, так би мовити. Трудотерапія.

– Почекайте, будь ласка, внизу, – звернувся Шалига до Ірини. – Повернемо вам вашу дорогоцінність!

– Заходьте ще! – вирвалося в капітана Середи.

Коли за білявкою зачинилися двері, Павло Шалига мовчки налив собі коньяку в склянку, на якій залишилися відбитки її помади, махом вилив алкоголь у себе, хукнув на долоню. Читати лекцію Середі він не збирався – все одно ситуація з Бойком чим далі, тим більше виглядала тупиковою.

– Єдине, що ми можемо – це набити йому морду без протоколу, – подав голос Середа. – І сказати, що так і було.

– Аби він справді признався і справа набула б розголосу, пальцями показували б на нас обох, – Шалига сів на стілець, який щойно обтирала своїми сідничками дружина Бойка, і закурив. – Так усе це справді скоро забудеться. Я наводив довідки: «Фокус-плюс» утратив до зниклого жіночого трупа інтерес. Один анекдот не можна розказувати два тижні підряд.

– Це вони сказали?

– Це я тобі від себе говорю, – Шалига знову налив собі і капітанові. – Тим більше, що годину тому мої хлопці накрили одну серйозну бандитську групу. Я пообіцяв, що «Фокус-плюс» напише про це першим. Все, до кінця тижня тема забудеться.

– І жінка його вчасно прийшла, – вставив Середа.

– Слину підбери! – прикрикнув Шалига. – Поплив тут… До речі, про камеру, яку треба мити – це серйозно?

– А що! – вигукнув Середа. – Не просто ж так його відпускати? Швабру в зуби і вперед!

– Давай, сам керуй процесом, – випивши, Шалига підвівся. – Я цього Бойка бачити більше не хочу. Навіть у страшних снах.

– А жінку його? – ляпнув Середа.

– З язиком обережно, – попередив Шалига. – Дивися: сам швабру візьмеш.

– У них там швабри нема, ти прикинь? Довелося оце все мити руками!

Ірина і Максим вмостилися вдвох у ванну, наповнену гарячою водою та піною. Глянувши на його розчепірені руки, Іра зітхнула і чмокнула по черзі кожну долоню.

– Мій ти бідненький… Нічого пояснити не хочеш, навіть тепер?

Під фразою «тепер» вона мала на увазі їхні дії відразу після того, як обоє нарешті переступили поріг квартири і зачинилися зсередини на новий замок. Спочатку не встигли дістатися до спальні. Потім, коли таки дісталися, подружнього ліжка їм виявилося замало.

– Мені б самому хто пояснив, – Бойко легенько хлюпнув на дружину водою. – Так чи інакше, вони вже самі, мабуть, зрозуміли, що забрали не того. І думали, як це краще викрутити. А тут ти вчасно нагодилася. Ось вони і сплели павутину брехні, яка влаштувала всіх і дозволила обом сторонам конфлікту зберегти обличчя.

– І все ж таки – за що тебе? – не відставала Ірина. – Це ж не просто так, коли хапають прямо на вулиці. Знали, куди йдуть, увірвалися в хату. Сусідка казала – ціла міліцейська операція. Невже і такі помилки бувають?

– Ти навіть собі не уявляєш, – сказав Максим. – Думаю, сьогодні все сталося через чийсь надто довгий язик.

– Ти про кого? – щиро поцікавилася Ірина.

– Поки сам не знаю. Ось доберуся завтра до редакції, там і розберемося, хто це в нас така хвеська язиката.

Аби зовсім припинити неприємну йому зараз розмову, Максим нахилився, знайшов губи дружини і торкнувся їх своїми.

… У ванній кімнаті в них давненько нічого не було…

Серія друга
Американський негр

0

Майор міліції Петро Швидкий, якого навіть ненароджені діти всіх кримінальних злочинців світу будуть знати як Шаленого Майора, мовчки переводив погляд з опера на прізвище Немирович на його напарника, опера на прізвище Данченко.

Хвилину тому він звелів обом замовкнути. Поспішаючи швидше доповісти останні новини, отримані під час спостереження за банкіром Семеном Котовським, вони то говорили хором, то разом замовкали, розуміючи, що перебивають один одного, то знову починали і знову – в унісон. Так нічого і не зрозумівши, Шалений Майор грюкнув кулаком по столу, наказав підлеглим заткатися, і тепер визначався, кому ж із них дати можливість викласти все толково, розважливо і неквапно.

Зупинивши після нетривалих коливань свій вибір на Немировичі, майор Швидкий жестом дав йому знак починати з початку.

– Коля сказав, що не знає, як це розуміти, – видав Немирович.

– Це ти з кінця починаєш, – скреготнув зубами Швидкий. – Висновки я сам зроблю, коли ви не можете. Давай так: Микола Бережний, водій Котовського, завербований нами в якості агента, сьогодні вранці… Я сам твого кота за яйця тягнути повинен?

– Якого кота? – Немирович не зажди розумів свого безпосереднього начальника.

Пояснення цьому було досить просте: останніми тижнями Шалений Майор буквально заганяв людей, вимагаючи цілодобового спостереження за об'єктом і регулярного прослуховування його телефонних розмов.

Останнє нічого не дало, хоча Швидкий якимось дивом вибив собі спеціальну техніку, причому – на досить тривалий час. Проте ні про що суттєве та важливе Нетудимак не говорив. Навпаки, поводився з мобільним, стаціонарним офісним та стаціонарним домашнім телефонами досить дивно. Наприклад, на минулому тижні замовив собі послугу «Секс по телефону», і чергові оперативники п'ятнадцять хвилин слухали, як жіночий голос верзе якісь еротичні дурниці, від яких теоретично хтось повинен збудитися, а насправді обом оперативникам на четвертій хвилині стало просто нудно.

Данченко припустив, що в такий спосіб Котовський цілком може отримувати зашифровану інформацію, використовуючи телефонну сексуальну службу в якості безпечного каналу зв'язку. Від банкіра можна було чекати якої завгодно каверзи, тому Швидкий про всяк випадок дав завдання встановити за номером телефону адресу, навідатися туди і дізнатися, що там насправді відбувається.

Витративши на це добу, Немирович із Данченком у результаті накрили якусь приватну квартиру, де цілодобово по черзі чергували біля багатоканального телефону три групи жінок. Працювали вони добу через три, наймолодшій виявилося сорок шість, найстаршій – шістдесят два.

Вона, до речі, користувалася в клієнтів найбільшим попитом – її тут знали під іменем Стелла. Насправді ж звали її Галина Василівна Сторчак, і років двадцять тому вона працювала на радіо, начитуючи добре поставленим голосом вистави для циклу програм «Театр перед мікрофоном». Для неї спілкування з клієнтами секс-служби було не стільки задоволенням, скільки роботою, яку вона, професійна актриса, робила дуже сумлінно. Хоча загалом Галині Василівні подобалося, що чоловіки не бачать її і уявляють собі томну цицькату красуню, зображену на рекламному флаєрі цієї служби.

Зрозумівши, що час витрачений даремно, Швидкий, не покладаючи вже великих надій на прослушку, зосередився на результатах зовнішнього спостереження і, головне, інформації, яку зливав Коля Бережний.

– Забули про кота, – махнув рукою Шалений Майор. – Помовч трохи. Давай, ти Данченко, тільки внятно.

– Значить, так, – опер зосередився і заговорив, старанно добираючи слова. – Сьогодні, у вівторок, чотирнадцятого липня, по дорозі в офіс Семен Котовський звелів своєму водієві зупинити машину і підібрав якогось чоловіка. Чоловік стояв на узбіччі. Він не махав рукою, взагалі – не подавав жодних знаків для того, аби його хтось спеціально впізнавав. З чого Коля робить висновок, із яким ми погоджуємося: наш об'єкт знав цього чоловіка в обличчя, знав, де він стоятиме, а отже – був якимось чином попереджений про цю зустріч. По жодному з телефонів, які знаходяться на технічному контролі, Котовський про подібну зустріч ні з ким не домовлявся. З чого роблю висновок: він або користувався лівим телефоном, або посилав комусь чи отримав від когось sms-повідомлення. Читати есемески ми поки що не маємо технічної можливості.

Слухаючи цей рапорт, Петро Швидкий вкотре за останні тижні зловив себе на думці, вірніше – на двох: або він сам запрацювався і зовсім не розуміє, що відбувається і в чому суть доповідей підлеглих, або працювати доводиться з повними ідіотами, від яких він сам, Шалений Майор, поступово заражається ідіотизмом. Він хотів перепитати Данченка, чи розуміє той, про що зараз взагалі говорить, та, трошки подумавши, вирішив не загостряти і без того критичну ситуацію.

Тим часом Данченко рапортував далі:

– У машині пасажир нічого не говорив. Хто він такий – наш агент сказати не може, бо ніколи раніше його не бачив. Так вони приїхали на Поділ, де Котовський наказав зупинитися в районі Контрактової площі. Коли Коля зупинив машину, шеф звелів йому вийти і попити кока-колу. Коля зробив це неохоче, бо в салоні працював кондиціонер, а на вулиці – страшенна спека…

– Ближче до теми, – нагадав Швидкий, побоюючись, як би опер не почав докладно говорити, в якому кіоску Коля купляв кока-колу і скільки за неї заплатив.

– Значить, поки наш агент пив кока-колу, Котовський про щось переговорив із своїм пасажиром. Розмова тривала менше п'яти хвилин, після чого незнайомий чоловік вийшов і змішався з натовпом на самій площі. Хлопці з наружки чесно намагалися його простежити, але або вони проклацали, або той вміло відірвався. Що може означати дві речі. Перша – Котовський знає, що його пасуть і попередив свого співбесідника, аби той вжив заходів. Друга – Котовський не знає, що його пасуть, просто і він сам, і його контакти вживають заходи безпеки про всяк випадок.

– Дуже мудрий висновок, – гмикнув Швидкий. – Чим все скінчилося?

– Коля зрозумів, що вже досить пити кока-колу, – сказав Данченко. – Тому й повернувся назад. Саме тоді, коли він сідав за кермо, Нетудимак сказав комусь у мобільний: «Через два тижні», і заховав трубку в кишеню.

Шалений Майор глянув на Немировича, даючи зрозуміти – тепер його черга.

– Кому дзвонив Котовський – зафіксувати не встигли, – пояснив той. – Розмова вийшла дуже короткою, навіть не розмова – повідомлення. Але повідомлення досить важливе. З цього роблю висновок, який суперечить попереднім висновкам колеги, – Немирович скосив на Данченка. – Котовський не підозрює, що його трубка – на прослушці. Інакше не скористався б нею, аби повідомити важливу інформацію.

Зрозумівши, що більше від підлеглих нічого не добитися, Шалений Майор відкинувся на спинку стільця і замислено побарабанив пучками пальців по краю столу. Якщо відкинути полову, відомості, принесені оперативниками, насправді були досить цінними.

Нетудимак до чогось серйозно готується.

Не інакше, як це «щось» – та сама передача грошової готівки, яка осяде на легальних рахунках банку і відмиється через них від усіх ознак свого явно кримінального походження.

Іншої операції Семен Котовський не готував.

Більше того: гроші ці повине передати посередник, котрий зв'язує банк Нетудимака і потужний наркокартель. Таким чином, зв'язок банкіра і наркоторгівців у разі перехоплення кур'єрів і зриву операції буде доведений. Що дасть можливість Шаленому Майору нарешті закрити банкіра всерйоз і надовго.

Отже, до операції, на яку затятий борець із злочинністю давно чекав, лишилося, коли вірити Котовському, два тижні.

– Два тижні, – промовив сам до себе Семен Котовський, дивлячись з вікна свого кабінету на Київ, який о цій порі року потопав у зелені і потерпав від спеки.

За два тижні почнеться фінансова операція, яка не просто допоможе його банкові триматися на плаву і почувати себе комфортно в час, коли більшість банків стогне від кризи і просить допомоги в держави. Вона знову відновить процес, на якійсь час втрачений: колообіг грошей у природі. Це буде його перший мільйон у цьому сезоні, який непомітно для оточуючих, пройшовши всі потрібні кола, подвоїться, потроїться, словом – почне рости і пухнути. Він, Семен Котовський, уже до вересня зможе трошки розтермосити ринок нерухомості, почавши активно скуповувати дешеві квартири через підставну фірму, яка належить йому особисто. А потім, потримавши ці квартири, він почне потроху гратися з цінами, задавати їм тон, з рештою – регулювати. І буде не так, як вимагатиме ринок, а так, як захочеться йому, Семенові Котовському.

Що там казати – надлишок грошей у складні для економіки часи грамотна людина завжди може використати собі в прибуток.

– Два тижні, – повторив він.

Постукавши, до кабінету зазирнула секретарка. Повертати голову, аби переконатися в цьому, не треба: банкір упізнав її по парфумах. Сам вибирав, сам дарував.

– Ну? – запитав він.

– Вибачте, але сказали – це терміново.

– Поклади на стіл.

Котовський знав, що секретарка зайшла з пакетом, який у офіс доставив кур'єр дві хвилини тому. Банкір навіть знав, що у цьому пакеті.

Процокавши каблучками, секретарка перетнула кабінет, лишила пакунок на шефовому столі і вийшла. Коли двері за нею зачинилися, банкір підійшов до столу, взяв пакет, розгорнув його. Там була коробочка, в ній – дешевий мобільник. Настільки дешевий, що Семен Котовський уже забув про існування таких моделей. Ввімкнувши телефон і, оперуючи стрілочками, зайшовши в меню, вибрав розділ «Контакти». Як і очікувалося, там був забитий один-єдиний телефонний номер.

Натиснувши кнопку, банкір викликав на зв'язок абонента. Почувши відповідь, привітався. І так само отримав привітання, як завжди – сухе і ділове.

– Лінія не прослуховується, – нагадав співбесідник. – Але, Семене, все одно давай не довіряти випадковим телефонам абсолютно всі секрети. Коротко і по суті.

– Коли коротко – то план працює. Як я і здогадувався, мій водій Микола – міліцейська квочка.

– Перевірено? На шпигуноманію не страждаєш?

– Сам довго не вірив. Але сумнівів уже немає. Тому сьогодні я вже злив через нього інформація про те, що через два тижні повинно відбутися дещо важливе. Тепер менти на низькому старті.

– Правильно. Ти не перемудрив там? Дивись, часто таке буває – шифруєшся так, що в результаті сам себе намахуєш…

– Це геніальна комбінація! – не без гордості промовив Котовський. – Нехай менти чистять зброю та пір'ячко, нехай морально готуються брати мене за зябра. Напередодні «дня Ікс» Микола випадково довідається про час та місце проведення операції. Що саме відбуватиметься – ніхто далі не знатиме. Раз мене пасуть, значить готуються до того, що Нетудимак зібрався серйозну справу замутити. Тому міліція підніметься в ружьйо. Але сюрпрайз у тому, що засідка, яку вони старанно влаштують, чекатиме зовсім не там, де все справді відбудеться. Поки вони підтягнуть свою кінноту до місця, названого моїм водієм-стукачем, ми тим часом спокійно, без зайвого хіпіжу, провернемо оборудку практично в них під носом. Так, як ти і пропонував. Хай потім миють зади після начальницьких пістончиків.