Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Маргарита Дорогожицкая

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

3

Цей вечір у родині Бойків почався так само, як кілька попередніх вечорів.

Повернувшись з роботи досить пізно, Ірина застала свого чоловіка Максима помітно тверезим, хоча все інше було те саме: диван і ввімкнений телевізор. Краєм ока побачила і краєм вуха почула – там, у новинах, показували і розповідали, як столична міліція невідомо з якого дива налетіла на заміський кемпінг, залучивши до цього ще й озброєний автоматами спецзагін.

Максим спробував привітатися, навіть квапливо підхопився, намагаючись влучити ногами в капці. Та Ірина традиційно ігнорувала його. Демонстративно хряснула кухонними дверима, побачила на столі полумисок із свіжим салатом – видно, Бойко так підлизується, салатику їй накришив. Їй хотілося салату, та Ірина, тримаючи характер, переставила його зі столу в холодильник, перекусила на швидку руку принесеним із собою йогуртом, випила зеленого чаю, взяла яблуко і мовчки пройшла в спальню.

Там, завалившись на ліжко, Ірина якійсь час дивилася в стелю, відганяючи від себе думки на кшталт «так далі тягнутися не може», а потім вирішила пошукати розради і поради в жіночих журналах: стопочка цього тоненького і пухкого глянцу чекала на неї на тумбочці з ї боку подружнього ліжка. Хоча саме поняття «подружнє ліжко» за останнім дні втратило пряме значення.

Перекотившись на живіт, Ірина взяла перший згори журнал, не дивлячись на назву. Перегорнула. Там радили при розлученні забирати в чоловіка квартиру і машину, не претендуючи при цьому на матеріальну компенсацію. Гроші, писали в журналі, в стосунках між чоловіком і жінкою не головне. Якщо чоловік, писали в журналі, відбувся, то лише завдяки жінці, яка була весь час поруч із ним. Автомобіль і квартира – ось складові успіху, а не зароблені гроші. Значить, писали в журналі, чоловік, якщо він – справжній чоловік, завжди залишить колишній дружині квартиру і автомобіль. Бо якщо він – чоловік, який відбувся один раз, він відбудеться ще раз, заробивши собі на нову квартиру і новий автомобіль.

У Максима не було машини. Взагалі-то була, але її не можна вважати автомобілем успішної людини. Значить, як давав зрозуміти журнал, її чоловік Бойко не відбувся. Або – відбувся не до кінця. Ірина взяла наступний журнал.

Там писали, що сучасній жінці комфортно лише поряд із лідером. Бо лідеру, в свою чергу, комфортно лише порч із сучасною жінкою. Але в новому тисячолітті жінки почали завойовувати лідерські позиції в усіх суспільних інституціях. Отже, соціальні акценти змістилися. І тепер сучасна жінка-лідер сама повинна бути ковалем свого щастя. Своєрідним продовженням теми стала розповідь про першу в Україні жінку-коваля, вміщена на наступній сторінці. Ровесниця Іриної матері, в чистому фартуху і з кувалдою в руках, яка посміхалася фотографу нафарбованими губами, її чомусь не привабила.

Відклавши і цей журнал, Іра потягнулася за третім, так і не вирішивши для себе, заговорити до чоловіка першою, дозволити йому заговорити з собою, не говорити з ним взагалі і, як радить одна з численних подружок, взагалі подавати на розлучення – без мужиків навіть краще.

Саме в цю мить у двері спальні обережно постукали. Не дочекавшись відповіді, Максим зазирнув усередину.

– Привіт, – промовив він. – Ти тут?

«Ніби сам не бачиш, козел», – подумала Ірина, хоча тут же вирішила: «козлити» його, мабуть, досить.

– Ні, – відповіла коротко. – Я там.

– Де – «там»? – не зрозумів Максим.

– Там. Куди ти мене послав сьогодні зранку. Похмільним язиком.

«Про язик уже хто б говорив», – майнуло в Максимовій голові, але вголос сказав:

– Слухай, Ір, ну давай вже не будемо…

– А ми і не будемо, – Ірина перегорнула сторінку, демонструючи всім своїм виглядом, що чоловік відволікає її від важливої справи. – Тепер мені нарешті стало ясно з тобою все. Як ти до мене ставишся, за кого ти мене маєш – все, коротше. І не треба тільки знову вантажити, що я сама в чомусь там винна.

– Раз уже ти сама почала, то…

Ірина не дала йому договорити:

– Я почала – я і закінчу! І розмову цю дурну безкінечну, і взагалі – ВСЕ!

– Ти про що? – підозріло запитав Бойко, заходячи в спальню.

– Про те саме! – Ірина різко і роздратовано відкинула від себе журнал, який тримала в руці, а потім скинула на підлогу решту глянцю. – Про те саме! Ти ніколи не дозволяв собі навіть думати про мене ТАК, як говорив уголос усі ці дні! Наче не я витягла його два рази з такої задниці, в яку…

– В яку загнала своїм же довгим язиком! – таки не стримався Максим.

– Ти глянь, він знову за своє! Знаєш, що? – Ірина сіла на ліжку, роззирнулася. – Знаєш, що? – нічого, крім стопки жіночих журналів, їй на очі не потрапляло. – Знаєш, що? Ось що!

Спочатку в Максима полетіло кілька журналів. Потім – подушка, за нею – ще одна. Все це Бойко ледь встигав відбивати руками. Але коли дружина замахнулася останнім журналом із колишньої стопки, він опанував себе, згадав, для чого прийшов, і виставив перед собою руки:

– Стоп, стоп! Ірко, стоп! Давай миритися!

Рука Ірини застигла в повітрі. Потім повільно опустилася. «Чоловік робить перший крок», – майнуло в голові. У таких випадках жіночі журнали радять давати чоловікам шанс.

– Що-що?

– З миром прийшов я, о жінко! Не правий я був, зрозумів це за довгі ці дні! – невідомо з якого переляку Бойко почав невміло, зате – щиро намагатися наслідувати віршований розмір, яким писали свої поетичні твори давньогрецькі митці. – Провину свою я готовий загладити, жінко!

Ірина, не знайома з віршованими розмірами, популярними в Давній Греції, була щиро і, ніде правди діти, приємно здивована чоловіковою поведінкою.

– Це щось нове у наших із тобою стосунках, Бойко. Ти вибачаєшся, цілу промову приготував… Тільки ти не думай, що я тобі вже повірила…

– Можеш не вірити, – зітхнув Максим. – Послухай і сама виріши. У нас завтра що? Субота? Значить, завтра я запрошую тебе в одне цікаве місце. На вікенд. Думаю, тобі там сподобається.

Ірина подивилася на нього з підозрою.

– Слухай, чоловіче, ти ж наче тимчасово без роботи…

– Я тимчасово не ходжу на роботу, сонце, – уточнив Максим. – А це різні речі.

Жіноча цікавість змусила Ірину забути про сварку.

– А за які гроші ми будемо вікендитися? За ті. Які ти хотів на якісь там путівки витратити?

– Ти, значить, не передумала їхати за кордон? – обережно запитав Бойко.

– Я ще не вирішила, чи йти з тобою кудись завтра, – Ірина все ж таки вирішила тримати чоловіка на певній відстані, аби зрозумів, нарешті, хто тут приймає остаточні рішення. – Так звідки гроші?

– Скарб знайшов!

Сказав – і завмер, чекаючи на реакцію.

– Знаєш, що? – втомлено сказала Ірина. – Іди в баню! Брехло!

Поки що реакція дружини Максима влаштовувала.

– Баня там теж є, – пояснив він. Сауна. Ще – номер «люкс» для закоханих, сауна входить у вартість послуг. До того ж романтична вечеря, приємна музика і лісове повітря. Мир?

Ірина уважно подивилася на чоловіка зі свого місця.

– Для закоханих, кажеш… А ми, типу, ще закохані?

– Завтра в нас буде день, аби перевірити це, – пояснив Бойко. – Сьогодні ж я далі сплю на дивані. Добраніч, налаштовуйся на завтра.

Пославши їй повітряний цілунок, Бойко вийшов і щільно причинив за собою двері. Ірина якійсь час посиділа, дивлячись на вчинений розгардіяш, тоді покрутила пальцем біля скроні, так і не пояснивши собі, кому адресує цей відомий жест, і почала збирати журнали та подушки.

Цікаво, як же сильно захоче її здивувати Максим.

Згадавши якусь пораду з жіночого журналу, Ірина вирішила принципово налаштувати себе на те, аби нічому не дивуватися. Хай старається, все одно нічого не вийде.

4

Недооцінила себе Ірина Бойко – все ж таки здивувалася.

На ранок Максим пояснив: збиратися треба ближче до обіду, причому речей з собою не брати жодних, крім зубних щіток та інших вкрай необхідних інтимних дрібничок. У результаті всі ці дрібнички легко помістилися в чоловікову сумку, а Ірина за звичкою прихопила з собою жіночу сумочку. Вдягатися теж слід простіше, порадив чоловік, адже їдуть вони за місто.

Ну, це ще нічого.

А ось коли подружжя ось так, по простому, вийшло з під'їзду, наче по команді з-за рогу викотив і підкотив до них величезний, до блиску вимитий чорний джип.

Максим спокійно, наче робив так щодня. Підійшов до машини і відчинив дверцята, як міг галантно запросив Ірину:

– Карету подано, принцесо!

Ірина не відразу наважилася залізти всередину цього прекрасного чудовиська. Та зсередини її підбадьорив чоловічий голос:

– Ласкаво просимо, пані Ірино! Сідайте, будь ласка!

І на довершення всього в салоні заграв бадьорий марш.

Під звуки цього маршу з під'їзду вийшла сусідка – та сама, яку кілька тижнів тому так налякали міліцейські спецназівці в чорних масках. Побачивши Бойків біля нереально величезної машини, вона вклякла на місці, в неї навіть відібрало мову. Помітивши глядача, Ірина не стрималася – крикнула сусідці:

– Добрий день, тьоть Поль!

Сусідка не відповіла – лише кивнула. На її очах подружжя Бойків, спочатку – дружина, потім – чоловік, зникли всередині «джипу». Дверцята зачинилися, машина повільно розвертається виїхала з двору.

У салоні, зручно вмостившись на обтягнутих шкірою сидіннях, Ірина опанувала себе, перехопивши задоволений Максимів погляд. «Ха, теж мені! – подумала вона. – Замовив десь джипа, оплата згідно антикризового прейскуранту… Ні, приємно, звичайно, але якщо він думав аж так здивувати чи вразити – обійдеться».

Вже за пару годин Ірин Бойко поміняла свою думку.

Як називається це справді затишне місце – вона не знала, не спитала і, трошки освоївшись, уже не хотіла. Для себе вона вирішила: нехай воно називається малесеньким Раєм. Таким собі окремо взятим райським куточком. Довкола розкинувся сосновий ліс, в залі ресторану, куди вони спустилися, грала жива музика. Велике світло під стелею не горіло: на кожному столику стояла невеличка лампа і підсвічник, зроблений під ампір. Ірина помітила: ніхто з відвідувачів лампою не користується, всюди палахкотять свічки.

Живий вогонь, жива музика.

Навіть у часи, коли вони з Максимом познайомилися і він таки намагався влаштувати для неї якісь оригінальний вечір, про подібну розкіш – побути серед лісу в затишку при свічках – вона навіть не мріяла. Хоча жіночі журнали писали: кожна жінка заслуговує на таке свято. І бажано не раз у житті, а раз на тиждень. Причому не обов'язково шукати щедрого чоловіка. Який би влаштував таке свято: сучасна активна жінка цілком здатна зробити це для себе сама.

Побачивши, куди їх привіз джип, Ірина розсердилася на Максима: в такому чудовому місці не ходять у джинсах та простеньких футболках і блузках. Той нічого не відповів, і дуже швидко Ірина зрозуміла, чому: в номері – «люкс», який призначався їхній парі, на них уже чекали елегантний чоловічий костюм і, що найбільше потішило Іру, вечірня сукня. Бойко пояснив: можна не вдягати, якщо не сподобається, і він костюм не вдягне – жаркувато. Та Ірина негайно приміряла сукню, переконалася – це її розмір, і наполягла, аби Максим вдягнув хоча б брюки та сорочку з коротким рукавом, краваткою і піджаком справді можна пожертвувати.

Поцікавилася, звідки тут знають її розмір. Почула у відповідь: він подзвонив і сказав по телефону. А звідки ж він знає, запитала Ірина. Виявляється, Максим дзвонив якійсь із її подружок, з якою дружина ходить по магазинах, пояснив, що хоче зробити жінці сюрприз, ось вона і сказала. Який саме сюрприз – не пояснив. «Правильно зробив», – подумала Ірина.

Коли подружжя Бойків повечеряли, випивши при цьому пляшку грузинського вина, Ірина, нарешті, визнала:

– Все дуже класно, Максиме. І якщо ти всякий раз, образивши мене, будеш у такий спосіб просити пробачення, то я тобі дозволяю посилати мене, куди завгодно, десь так раз на місяць.

– Правда? – посміхнувся Бойко.

– Правда. – відповіла його дружина.

– Тоді давай за це вип'ємо. Замовити ще вина?

– Мабуть…, – Ірина повела плечима. – Коли чесно, я не зовсім знаю, як треба себе поводити…

– Тобто?

– Я ж не так часто буваю в подібних райських куточках. Може, тут якісь особливі правила…

– Я теж не часто буваю в таких райських куточках. – посміхнувся Максим. – Але кажу тобі: якоїсь спеціальної поведінки від тебе тут ніхто не чекає. Звісно, не треба бити посуд і голосно матюкатися…

– Хто це б'є посуд і голосно матюкається? – підозріло запитала Іра.

– Це я так… Взагалі… Може, потанцюємо?

Ірина подалася вперед, аби опинитися до чоловіка ближче.

– Знаєш… Вибач, що нагадую… Але тюремні камери на тебе і твої манери вплинули явно позитивно.

– Якщо такі місця на когось впливають позитивно, – заважив Максим.

– А справді – запроси мене танцювати…, – ця ідея сподобалася Ірині. – Ми ж сто років не танцювали… Тільки крім нас тут, здається, ніхто не танцює…

– Значить, покажемо приклад іншим.

Бойко витер губи серветкою, підвівся, підійшов до Ірини, кивнув і простягнув руку. Вона взяла його руку в свою, відповіла посмішкою на посмішку і підвелася.

Але потанцювати в них не вийшло.

Не встигли вони зробити кількох кроків у бік відритого майданчику в середині ресторанної зали, як шлях їм заступили двоє чоловіків. Один носив окуляри в тонкій оправі, обличчя другого прикрашала мушкетерська борідка. Обидва якщо і випили, то дужу-дуже трошки.

– Добрий вечір! – привітався чоловік із борідкою.

– Добрий-добрий, – відповів Максим. – Проблеми?

Ірина помітила, як раптом напружився її чоловік. Ще не розуміючи, чим може загрожувати їм ця зустріч, вона інстинктивно притулилася до Бойка.

– Жодних проблем, – поспішив заспокоїти їх чоловік із борідкою.

– Вибачте, що втручаємося в вашу інтимність, – додав чоловік у окулярах. – Тільки в нас тут виникла суперечка. І нам потрібна стороння людина.

– Для чого? – сторожко запитав Максим.

– Незалежний експерт, – чоловік з борідкою простягнув йому руку. – Саша.

Тим часом чоловік у окулярах підхопив руку Ірини, торкнувся її губами, і молода жінка мимоволі відзначила: вони в очкарика досить м'які.

– Артем.

– Максим, – назвався Бойко. – Це – моя дружина Іра. А що…

– Не бійтеся, люди, нічого кримінального, – розвіяв його сумніви Артем. – Просто розсудіть одну нашу суперечку. Для цього треба вийти на двір.

– Люди, це лише десять хвилин, – додав Саша. – Ну? З нас при будь-якому вирішенні проблеми пляшка такого самого вина.

Він дав щигля пляшці, вже спорожненій Бойками.

Максим глянув на Ірину. Вона знизала плечима. Кінець кінцем, тут не таке місце і не така атмосфера, аби їх обох з доброго переляку втягували в якусь аферу.

– На вулиці, мабуть, комарі, – сказала Ірина.

– Це єдине, що вас хвилює? – здивувався Саша. – Я готовий ганяти від вас комарів до кінця свого життя, ось тільки ваш шановний чоловік навряд чи дозвлить…

– Комарів ганяти – легко! – посміхнувся Бойко.

Ірина вбила чергового комара на щоці. Довкола вже поволі сутеніло. Стояла тиша, пахло сосною.

Нові знайомі завели Максима з Іриною кудись за будинок, з тильної сторони. Саша видобув із кишені свого піджака апельсин, підкинув його на долоні.

– Ситуація, друзі, проста, як оцей апельсин, – він увігнав у шкоринку фрукта наманікюрені нігті, почав його чистити. – Мій друг Артем рік тому приїхав сюди вперше. Він святкував якусь урочисту подію. Не пам'ятаю, чи дружина пішла від нього, чи він – від неї, результат все одно один – мій друг Артем напився до стану, до якого ділові люди зазвичай не дозволять собі напиватися. Ось у такому стані мій друг Антон вилив десь тут, – Саша обвів рукою довкола, – пляшку дорогого коньяку. Вилив. Під дерево.

– Якого коньяку? – вирвалося в Максима.

– Французького. Справжнього. «Корвуазьє». Чи правильно – «Курвуазьє»?

– Тобі аби все про курву, – буркнув Артем.

– Для чого він це зробив? – не зрозуміла Ірина.

– Аби я, Ірочко, знав, – чесно признався Артем. – Повірте мені, в такому стані я міг начудити набагато більше і серйозніше. Що, власне, вже кілька разів мало місце.

– Але, друзі, дурість та дивацтво мого друга Артема полягає не в тому, що він вилив пляшку коньяку на землю, – пояснив Саша. – Навіть не в тому. Що він забув це місце. А в тому, що він переконує мне: пляшка пустила коріння.

За той час, поки говорив, він дочистив апельсин. Шкоринки зсипав у кишеню свого піджака. Сам апельсин розламав, простягнув кілька скибок Ірині, кілька – Максиму, решту розділив із Артемом навпіл, відправив свою частку до рота і смачно заплямкав.

Сутінки спустилися вже достатньо для того, аби максим не міг чітко розгладіти виразу облич цих дивних незнайомців.

– Я зрозумів, – промовив він нарешті. – Ви або зараз п'яні, мужики, або були п'яні рік тому.

– Мені, до речі. така поведінка дуже знайома. – додала Іра.

Артем прожував свою частину апельсина, витер губи тильним боком руки.

– Молоді люди, я не бачу в цьому нічого дивного. Рік тому, звісно, ми були ще які гарні. Але сьогодні мені стукнула в голову одна цікава думка. Ви чули про такого поета Булата Окуджаву? Він виконував свої пісні під супровід гітари…

– Про Окуджаву всі чули, – відповів Бойко дещо ображено. – Мої батьки, наприклад, його часто слухали… Навіть часом співали на кухні, коли в нас гості збиралися.

– А мої – ні, – вставила Ірина. – Хоча я теж знаю, хто такий був Булат Окуджава. Тільки до чого ви його зара всує згадали?

– В нього, Іро, пісня така була – про кісточку винограду, яку треба закопати в землю і з неї виросте лоза. Що там виноград: картоплину закопай – виросте клубень. З будь-якого зернятка може за рік вирости пагінець, трава крізь асфальт пробивається! Невже з вилитої пляшки коньяку в землі нічого не лишиться?

– А ви, значить, переконані – повинно лишитися?

Ірина завелася. Тепер їй уже не здавалося – вона була просто впевнена, що ці двоє граються з ними в якісь свої ігри. Ось тільки просто порозважатися, причому – в такий дивний спосіб, Саша з Антоном навряд чи хочуть. Та грошей із них з Максимом вони збивати так само не збиралися. В те, що дорослі люди можуть бути аж такими диваками, Іра Бойко повірити не могла.

– Тому ми тут, – промивив Саша. – Мій друг Артем, з усього видно, знає щось таке, про що ми з вами навіть не здогадуємося. Коли мій друг Артем хоче отримати підтвердження своїм знанням, він не зупиниться. Тому йому потрібні свідки. Незалежні, зовсім незнайомі нам люди. Ви, Іра з Максимом, такими людьми є. Ми ж з вами вперше бачимося. Ми жодним чином не залежимо один від одного. Більше того – здається, ви налаштовані до мого дрга Артема і його фантазій скептично, якщо не сказати – вороже.

– Вороже – навряд, – сказав Максим. – А ось скептично – це правда. Якби я сам не чудив по пьяній лавочці, зараз би розвернувся і пішов.

– Тому, – урочисто промовив Артем, – зараз Саша сходить у машин, принесе саперну лопатку, а хтось із вас, молоді люди, просто копне під будь-яким деревом. Бо, як відомо, я забув, де саме здобрив землю. Саша – особа зацікавлена. Нам же достатньо трьох спроб, згода?

Максим з Ірою перезирнулися.

– Цікаво, на який результат ви сподіваєтеся? – запитав Бойко.

– Незалежно від результату ви заробите на свій стіл пляшку хорошого грузинського вина, лише колупнувши кілька разів лопаткою, – парирував Саша і, наче наперед знаючи результат, розвернувся і зник у сутінках.

Чекаючи його, всі троє учасників дивного експерименту мовчали. За цей час Іра з Максимом устигли зжувати свої частинки апельсина. Артем же взагалі відвернувся від них, закурив і, здається, заглибився сам у себе, поринув у власний внутрішній світ. Той світ, у якому розлитий коньяк пускав коріння і запросто давав урожай.

Чекати Сашу, якого Ірина вже встигла подумки прозвати Мушкетером, довелося справді недовго. Він повернувся з невеличкою саперною лопаткою, яку врочисто простягнув Максимові зі словами:

– Пліз, сер! Переходяща червона лопатка! Вперед, і покінчимо з чим!

Знизавши плечима, Бойко покрутив лопаку в руці, простягнув її Ірині:

– Може, ти?

– Це глупство, – промвила вона. – Невже ти не розумієш, що тут відбувається ідіотизм. А ми, беручи в цьому участь, самі стаємо ідіотами.

– До вашого відома, Іро, – зауважив Артем, – одне зі значень слова «ідіот», котре має, між іншим, латинське коріння – «своєрідний». Тобто, інший, не такий, як усі. Не будьте такими, як усі, Ірино. Не ставайте схожою на загальну сіру масу. Вперед!

Дивно, але цей аргумент чомусь переконав Іру Бойко. Озброївшись лопаткою, вона зробил кілька кроків, підійшла до наближчого до себе дерева, повернулася до чоловіків.

– Тут?

– Де хочеш, – відповів Максим. – Можеш тут, можеш поруч, а можеш узагалі он там, він показав рукою у бік сосни, чий стовбур виглядав товщам за інші.

Трошки повагавшись, Ірина підійшла саме до цього стовбура. Нахилилася. Встромила лопату в землю. Копнула раз, другий, третій…

На четвертий раз вістря лопати наштовхнулося на щось тверде.

Грунт у лісі зазвичай піщаний, копався легко. Тому Ірина, не докладаючи особливих зусиль, обкопала свою знахідку. Потім нахилилася. Рука намчала целофан. Потягнула – целофан пішов угору досить легко, і ось уже Ірина тримала в руці пакет. Усередині угадувалися контури скляної пляшки.

Чоловіки, навіть у сутінках помітивши, як вона щось знайшла, не змовляючись, кинулися до Ірини. Артем буквально висмикнув з її руки поліетиленовий пакет з написом «BOSS». Обтрусивши землю, він засунув у пакет руку і з переможним вигуком витягнув пляшку.

– Нічого собі! – вигукнула Ірина. – А якби я не з того боку копала? Чи не під тим деревом?

– Але ж копала ти з того боку і там, де треба, – парирував Бойко. – Що там у нас? Золото інків?

Артем тим часом придивився до знахідки і розчаровано пурхнув.

– Слухайте, це якесь дешеве бренді! Я ж виливав французький коньяк!

– Або той коньяк все ж таки виявився підробленим, зробленим із дешевого бренді, або хтось інший вилив тут дешеве бренді, або цю пляшку тут просто закопали, – зробив висновок Саша. – Причому – ти сам і закопав, а потім затіяв усю цю каламуть.

– Мені теж так здається, – промовив Максим.

– Ха! – реготнув Антон. – Для чого, по-вашому, я це зробив? Між іншим, не я місце вказав, дівчина сама його обрала. Навіть, друзі, це ваш спільний вибір. Чоловік порадив, жінка зробила. Хоча мені здається – тут під кожним деревом можна знайти пляшку. Тільки кожен шукатиме свою…

– Під кожним, кажете?

Ірина побачила, як відразу завівся її чоловік. Вона сама не знала, як до подібної пригоди ставитися. З одного боку, так не буває. З іншого – їхні нові знайомі справді нічого не робили для того, аби підказати, де копати треба, а де – ні.

Бойко взяв у неї лопатку, підійшов до сусіднього дерева, хотів копати там, але потім сзунувся ліворуч і заходився поратися біля суіднього з тією сосною стовбура.

Цього разу йому він копав, поки не вирив невеличку ямку. Нічого не знайшовши, перемістився до протилежного боку стовбура, і тут на нього вже чекала удача: знайшов пляшку, правда – без пакета. І горілки. Нехай дорогої, але все ж таки – не французький коньяк. Причому в запалі Бойко так тицьнув у неї вістрям лопати, що відбив горлечко – спиртний напій витікав у ямку.

– Бачиш, аварію зробив…, – почав бідкатися Саша.

– Нічого, – спокійно промовив Артем. – Нова виросте. Бачите, моя теорія дає таки самі сходи, як і ось цей алкоголь. Ну, будемо мій коньяк шукати чи ви вже переконалися, що я правий?

Максим кинув розбиту пляшку назад у ямку, загріб її ногою.

– Якщо це фокус, то поясніть, у чому він, – почала вимагати Ірина.

– Я теж не розумію, де тут жарти, – признався Бойко. – Але точно знаю, що хтось із присутніх винен нам пляшку грузинського вина. Чи ви пропонуєте зараз пошукати під деревами, може, вона десь раптом проросла?

– Нічого я не пропоную, – сказав Артем. – Может, звичайно, копнути ще під будь-яким деревом. Тільки зверніть увагу: я не казав і не скажу, під яким треба. Хоча своєму другові Саші я довів усе, що хотів.

– Ви справді задоволені? – запитала Іра в Саші-Мушкетера.

– Я нічого не втратив, а значить – задоволений, – кивнув той. – Ми, здається, своїми дурницями перервали ваш намір потанцювати? Дякуємо, можете повертатися до своїх справ, відпочивайте. Пляшка грузинського вина чекатиме на вашому столі. Мій друг Артем потурбується, правда?

– Якщо я можу довзолити собі просто полити коьяком під сосною, значить, обіцяна пляшка таки чекатиме на вас, – відповів Артем.

Укотре за цей час знизавши плечима, Іра першою пішла назад до ресторану. Максим наздогнав її, дружина взяла його під руку, і вони вдвох зайшли до зали як раз під класичний джазовий мотив – «Маленьку квітку» Сіднея Беше.

Коли музиканти закінчили грати, Максим тихо мовив Ірині: «Лишайся тут» і попросив їх повторити «Маленьку квітку» Сіднея Беше.

Тепер, крім них, у залі ніхто не танцював. Дружина поклала голову чоловікові на плече, намагаючись пригадати, коли вони ось так повільно кружляли останній раз. Але замість цього з голови не виходила недавня «солодка парочка».

– Дивні вони якісь, – сказала Ірина.

– Хто? – не зрозумів Максим, але тут же здогадався: – А-а, ці… Чого тут дивного – звичайні підгулялі крутелики.

– Для кого вони цю виставу влаштували, ніяк у толк не візьму… Чи ми так схожі збоку на двох лохів, яких отак легко розвести?

– Поки що нас із тобою ні на чому не розвели, – цілком справедливо відзначив Бойко. – Навпаки, он уже офіціант нам пляшку на стіл поставив. Не хочу загосрювати на цьому увагу… Але знаєш, скільки вона коштує, тим більше – тут?

– Їм для чогось потрібі були глядачі! – вперто вела своє Ірина, навіть танцювати припинила, і тепер вони стояли і дивилися один на одного під музику. – Цими глядачами стали саме ми. Може, – вона раптом озирнулася в бік їхнього столика, – вони так ненав'язливо підсунули нам отруєне вино?

– Ти серйозно?

– А як же! Слухай, раптом ці бандити, ну, з Полтавщини, тебе в такий спосіб дістати хочуть? І мене заодно?

– Не мели дурні…

– Не дурня! – тепер Ірина налаштувала себе досить серйозно. – Я не питиму того вина. І тобі не раджу. Взагалі… Не подобаються мені чимось ті двоє коміків. Наче в кіно… Як Пьєр Рішар і Депардьє.

– Ну, припустімо, Депардьє не комік, а друг президента нашої держави. В президента нашої держави не може бути друзів-коміків…

– Тоді як Нікулін, Віцин і Моргунов!

– Наших Саші і Артема було двоє…

– Ну тебе, з тобою не цікаво! – Ірина напівжартома легенько відштовхнула чоловіка від себе. – Як клоуни Бім та Бом, годиться?

– Приймається! Ми танцюємо чи йдемо?

Музика тим часом закінчилася, і в подружжя Бойків не лишилося вибору. Підвівши дружину під руку до столика, Максим блазнювато вклонився.

– У нас на шкільних танцях такий був порядок: звідки взяв дєвушку, туди її назад і постав.

– Зовсім не уявляю тебе на таких танцях, – Ірина роззирнулася і Максим навіть у напівтемряві залу помітив – вона раптом стривожилася.

– Що сталося? – запитав швидко.

– Нічого… Бачиш?

– Що – «бачиш»?

– Вірніше – не бачиш?

– Бачиш, не бачиш… Кого?

– Наших Біма з Бомом. Вони так і не повернулися сюди.

Мимоволі Максим теж глянув у різні боки. Справді, Саші з Артемом у залі не помічался.

– То й що? Пішли люди по своїх справах… Побавилися в невідомі нам ігри – і пішли. Може…

Та він не договорив. Бо враз перехопив погляд Ірини. А та, в свою чергу, дивилася на стильно одягнутого чоловіка біля барної стійки. Той так само не зводив із неї очей, явно помітив, що жінка вловила його погляд і тепер дивиться на нього, і зовсім не приховував своєї зацікавленості.

Навпаки: щойно на нього звернув увагу Бойко, стильний відклеївся від стійки і рішуче перетнув зал, прямуючи просто до них.

– Добрий вам вечір. Вибачте, що порушую ваш тет-а-тет.

У незнайомця виявився на диво приємний голос, хоча Ірині здалося – в разі чого цим приємним голосом незнайомець може віддати жорсткі накази і не дуже приємні розпорядження.

– Нічого, – підтримав розмову Максим. – Ви за цей вечір не перший.

– В смислі – не перший? – трошки загальмував стильний.

– Це я так, думки уголос. Присядьте, – запросив вин, сідаючи сам і подаючи приклад дружині. – Що привело вас до нашого скромного столика?

Іра і стильний незнайомець присіли за столик одночасно.

– Почну відразу, не буду довго крутити, – промовив гість. – Моє прізвище Комаровський.

– Дуже приємно. А моє – Бойко, – в тон йому відповів Максим.

– І все? – стильний не приховував подиву.

– Чому все? Звати мене Максимом, це – Ірина, моя дружина. А що ще вас цікавить?

– Мабуть, ви не зовсім розумієте. Це моя провина, я не назвав свого імені. Артур Комаровський…

Почувши це, Ірина не стрималася – зойкнула і закрила рота долонею. Вже від самого прізвища їй стало трошки млосно, хоча вона була свідома того, що Комаровський – досить поширене прізвище. Он однокурсник у неї був Комаровській. В їхній школі вчилося аж два Комаровських, причому родичами вони не були. Але Артур Комаровський лише один. І усвідомивши це в повній мірі, Ірина знову не стримала зойку.

– Ти чого? – здивовано глянв на дружину Максим.

– Усе нормально, – жестом заспокоїв його новий знайомий. – Жінки, які читають жіночі глянцеві журнали, дуже швидко розуміють ситуацію.

Максим мусив визнати – його жінка справді регулярно і уважно читала жіночі глянцеві журнали. Кількома з них наіть кидалася в нього не далі як учора ввечері.

– Яку ситуацію? – все ж таки вирішив точнити він.

– Макс, – прошепотіла Ірина. – Макс, це той самий Артур Комаровський.

– Який «той самий»? – з боку було помітно, як у Бойка поступово уривався терпець. – Я, правда, чогось не розумію.

Комаровський зітхнув, у в цьому зітхання було втілення всієї світової скорботи: мовляв, є ж іще на світі такі бевзі, котрим його ім'я та прізвище нічого не говорять.

– Студія «Комар», – терпляче пояснив він – Ні з чим не переплутаєш – дуже просто.

– Агенція фотомоделей, Макс! – вигукнула Іра. – Я тобі вдома покажу купу журналів, де є їхні фотосесії! Це ж кузня зірок фешн-бізнесу! Ви, правда, той самий?

Хоча журналіст Бойко і розумів значення цих словосполучень, глибинна сутність їх для нього лишался загадкою. Яку, між іншим, Максим і не збирався найближчим часом розгадувати. Але якщо воно так діє на жінок…

– Не просто той самий – я той, хто вам потрібен! – заявив між тим Комаровський. – Ви, Ірино, я так розумію, знаєте мої роботи…

Їхня розмова почала набувати надто вже довірливого характеру. Хоча ще кілька хвилин тому жінка підзрювала двох випадкових знайомих у спробі фізичного усунення її чоловіка.

– Е, що відбувається? – підніс голос Максим.

Ірина відмахнулася від нього, наче від набридливої мухи.

– Мені дуже подобається «Віднесені вітром» і «Королева Марго»! Які потрясні там плаття! – вона повернулася до Бойка всім корпусом: – Макс, агенція «Комар» робить фотосесії на теми відомих класичних романів та фільмів! Ну, я ж тобі показувала!