Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Маргарита Дорогожицкая

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

4

Ясно, що, визволений з полону, фотограф справді довго не міг говорити ні на які теми, крім бажання зловити падлючого електрика, нагодувати проносним і заблокувати в кабіні ліфта між третім та четвертим поверхами.

Через те план порятунку своїх зарплат йому вдалося викласти лише по обіді. Потім фотограф ще довгенько вагався, і йому для переконливості навіть роздобули в юридичному відділі Кримінальний кодекс. Де не знайшлося жодної статті, яку б він своїми діями свідомо чи несвідомо порушив. Цей аргумент послабив його позиції, та все ж не зруйнував остаточно. Тоді Ріг застосував останній засіб: видав Смикові з представницького фонду сто доларів. Пообіцявши потім, коли все пройде успішно, видати ще стільки ж.

Але за ці дві сотні «зелених» Ріг взяв з Володі Смика слово: той попрацює на совість, викладеться по максимуму і йтиме до кінця. Чим би це йому не загрожувало. Більше того: просто в кабінеті Смик написав розписку, яка зобов'язувала його не розголошувати цієї історії, і для страховки навіть погодився написати заяву про звільнення.

Якщо Смик не витримає ймовірного тиску і заговорить, він постраждає від своєї балакучості першим.

Коли про все домовилися остаточно, на промислову зону вже поволі опускався задушний липневий вечір. І взагалі, сьогодні, в понеділок, краще таких певних, хоча й ризикованих справ не починати. Вівторок же – нормальний день.

Ранком у вівторок біля захаращеного скверика, розташованого недалеко від редакції «Фокусу-плюс», зупинилася міліцейська машина з мигалкою на даху.

Фотограф Володя Смик побіг їй назустріч, махаючи руками. Увесь цей час, всі п'ятнадцять хвилин, які минули від моменту, коли він повідомив про пригоду, до появи правоохоронців, він товкся тут, при дорозі. Навмисне тримаючись від скверу подалі – його алібі на ці п'ятнадцять хвилин мусило бути залізним та непробивним.

Місце розташування скверу без цього зіграло на боці Смика: якби пригода, про яку повідомив Володя, сталася десь в іншому місці, міліція напевне нагодилася б швидше. А так сюди, до чорта на роги, треба ще вправитися доїхати. Таким чином, Смик мав додаткову фору по часу.

– Сюди, сюди! – заволав він – Я тут!

З машини вибігли троє оперативників. Всі вони здалися Смикові схожими один на одного: приблизно одного зросту, приблизно одного віку, приблизно однаково вдягнені: не дивлячись на спеку, всі троє – в легеньких піджаках, під якими окреслювалися пістолетні кобури. Один із них, той, хто біг трошки попереду інших, навіть майнув за викот піджака рукою, та, видно, в останній момент передумав – замість табельної зброї витяг посвідчення, з ходу тицьнув ним фотографу під ніс, аж той сахнувся.

– Капітан Середа, карний розшук! Хто міліцію викликав?

– Я, – чесно признався Смик і в свою чергу поліз у задню кишеню штанів – там лежало його редакційне посвідчення.

Поки капітан крутив документ у руках, з іншого боку підкотила ще одна машина, цього разу – патрульна «канарка». З неї вивергнулися міцні хлопці у бронежилетах та з автоматами. Їх теж було троє, і вони тут же оточили скверик по периметру, хижо водячи по колу лиховісними автоматними дулами.

– Що у вас тут сталося? – суворо запитав капітан Середа, повертаючи Смикові посвідчення. – Я нічого не бачу.

Аби зайвий раз переконатися, що очі не обдурюють його, капітан покрутив головою. Його колеги так само нічого кримінального не бачили. Патрульним із автоматами, готовими до ведення прицільного вогню, так само не було в кого стріляти.

– Я й сам нічого не бачу, – покірно визнав Володя Смик. – Дивина якась. Схоже, тіло хтось забрав.

– Яке тіло? – визвірився капітан Середа, маючи цілком законні підстави вважати, що його тут мають за дебіла. – Не морочте мені голову, давайте по порядку! Нас викликали на труп!

– Ось вам труп, – хвилювання Смика не повинно було викликати ні в кого підозри. – Ось, дивіться!

Фотограф зробив крок убік, до свого кофра, який стояв трохи осторонь на землі. Простягнув руку, намагаючись відкрити його.

– Назад! – рявкнув один з автоматників, пересмикнувши затвор і націливши зброю на кофр.

Інший автоматник навів «Калашников» на самого Смика. Його руки мимоволі поповзли догори, він тільки пробелькотів:

– Там у мене докази… Я вам покажу…

– Відставити! – наказав капітан Середа, і автомати опустилися. – Сань, відкрий ти! Що там треба дістати? – запитав він у Смика.

– Фотоапарат…, – у роті фотографа зрадницьки пересохло.

Інший оперативник, той самий Саньок, обережно наблизився до кофра, наче у його надрах справді ховали зброю або цокала бомба сповільненої дії. Відкинув кришку, переконався – там справді лише апаратура, вийняв фотокамеру і простягнув Смикові. Той, витерши піт з обличчя, а потім вологі від поту руки – об штани, жестом підкликав капітана Середу до себе. За ним підійшли інші оперативники, скупчилися довкола Володі.

Натискаючи на потрібні кнопки, Смик видобув з пам'яті цифрового апарата знімки, зроблені, як свідчив установлений завчасно покажчик дати і часу зйомки, сьогодні, о дев'ятій годині сорок п'ять хвилин ранку. Капітан Середа навіть глянув на циферблата наручного годинника, перевіряючи час.

Якщо вірити даті та часу, які відобразилися в правому нижньому кутку зробленої фотографії, двадцять хвилин тому тут, у скверику, під оцими ось кущами, лежала мертва жінка.

Те, що це саме жінка, причому – не зовсім молода, сумнівів не було: фотограф зафіксував задерту вище колін спідницю і ноги, взуті в босоніжки. Вірніше, одна взута, права. З лівої босоніжок спав. Обличчя жінки розгледіти неможливо: довкола голови розтеклася величенька темно-червона калюжа. Кров повністю залила лице нещасної.

– Що це таке?

Тицяючи пальцем у дисплей, на якому відобразився знімок, капітан Середа, який бачив за своє міліцейське життя стільки мертвих тіл, що, покладені один на однин, вони могли б скластися в досить високий пагорб, прекрасно розумів – чоловік, який викликав міліцію, справді сфотографував людину, померлу насильницькою смертю. Він звик довіряти своїм очам бувалого оперативника і не мав підстав не вірити тому, що бачив на фотографії. Більше того: цей фотограф не розгубився і клацнув закривавлене тіло тричі, обійшовши з усіх боків.

Проте на цьому місці вже нікого не було.

Це капітан Середа теж бачив зараз на власні очі і теж довіряв своїм очам.

– Що це? – з тихим гнівом у голосі повторив він.

– Ну як…, – трошки розгубився Смик. – Труп. Жіночий. Розумієте, ми сюдою на – роботу ходимо. Ось так, через сквер, коротше. Ну, не те щоб дуже, але самі бачите, в якій задниці працюємо…, – він показав рукою в бік будівлі інституту. – Тому зрізати метрів двісті завжди приємно. Он там я працюю, будь ласка, ось мої документи. В мене це професійне, розумієте? Іду, бачу – під кущем хтось лежить. Підійшов, нахилився – труп!

– Що професійне? – не зрозумів Середа.

– Миттєва реакція. Репортерська, розумієте? Спочатку про роботу думаю. Ну, матеріал для кримінальної хроніки…

– Знаю вашу газету, – капітан повернув Володі посвідчення. – Погана вона. Сенсацій шукаєте. Людей забавляти.

Капітан озирнувся до колег за підтримкою. Та оперативники і автоматники стояли півколом, нічого не розуміли і, судячи з їхнього вигляду, готові були просто зараз порвати того, хто їх сюди висвистав.

– А як же? – тепер фотограф тримався більш впевнено. – У кожного своя робота, господа. Значить, фото трупа я зробив. Тоді по мобільник, в міліцію дзвонити. Хап – а він, бляха, розрядився. Ось він, дивіться! – Смик тицьнув під носа капітанові свій телефон, який дійсно показував, що батарея розрядилася. – Забув поставити на зарядку, заморочився вчора, роботи багато. Ось у кофрі зарядний пристрій, збирався на роботі втикнути в розетку, все як треба…

– Я знаю, що треба робити для того, аби зарядити мобільник, – перебив капітан, і тон його не віщував нічого доброго. – Далі.

– Ну, значить, я побіг до найближчого автомата. Он там він, – Володя кивнув кудись за спини міліціонерів. – Можете перевірити. «Нуль два» набрав, а тепер же порядок цифр помінявся, якось інакше треба набирати, я і забув зовсім. Коротше, вдуплив я швидко, таки добився до міліції, але час все ж таки пройшов. Я потім туди, до трупа, і не повертався. Аби, знаєте, не топтатися на місці скоєня злочину. І без того потоптався… І ось тепер, бачте, трупа нема. Був, – Смик знову підсунуву фотоапарат капітанові, – і вже нема!

Досвідчений опер Середа потроху починав розуміти: хтось із присутніх тут явно починає бути схожим на ідіота. І капітанові міліції зовсім не подобалося, що цим «хтосем» може виявитися він сам.

– І ви нікого не додумалися поставити тут поруч? – гаркнув він. – Грамотний же чоловік, на місці пригоди топтатися не хочете. А тут так протупили. Чи попросити когось, випадкового перехожого якого-небудь, аби викликав нас, поки ви тут постоїте?

– Слухайте сюди! – Смик зайняв глуху борону. – Я не кожен день трупи знаходжу! Я взагалі покійників боюся! І детективів не люблю!

– До чого тут…, – капітан навіть позадкував.

– До того! – Смик зробив крок у його бік. – Розгубився я, хіба не ясно? Жінка, вся в крові, лежить на землі, не ворушиться!

– Так розгубився, що сфоткати встиг? – відчувши, що помітно втрачає контроль ад ситуацією, капітан Середа відсунув убік політеси.

– Професійні рефлекси, кажу ж вам! Спочатку – миттєва реакція, тільки потім – розгубленість і переляк! – випалив Володя. – Ось у вас же, капітане, є якісь рефлексии? Точно є, точно!

– Показав би я тобі зараз усі свої рефлекси! – скреготнув зубами Середа. – Так, добре… Нічого доброго, звичайно, але – добре. Зараз твої, гм, ваші покази запишуть. – він повернувся корпусом до хлопців з опергрупи: – Вперед, починаємо! Якщо тут лежав труп, тут мусять залишитися хоча б сліди крові. Взагалі…

І раптом сталося те, що дало капітанові Середі та й решті працівникам міліції, які прибули на місце пригоди, зрозуміти: контроль над дурною ситуацією вони втрачають остаточно і безповоротно.

– О-опс! – вигукнув хтось із оперів.

До скверика підкотив і, скреготнувши гальмами, зупинився мікроавтобус із емблемою популярного телевізійного каналу на борту. З іншого боку підкотив легковик, пикрашений логотипом іншого, не менш поплярного телеканалу. З обох машин почали дружно десантуватися люди з телекамерами та мікрофонами.

– Назад! – крикнув один із автоматників, наставляючи зброю на телевізійників, але, побачивши націлену на себе камеру, вирішив за краще не заїдатися і відступити.

– А це що таке? – гаркнув Середа і в останній момент стримався, аби не згребти Володю Смика в оберемок.

Той про всяк випадок відійшов від небезпечного капітана на безпечну відстань.

– Теж рефлекси, – спробував виправдатися він, криво посміхнувшись. – Мало що ви можете зі мною тут зробити… Я ж спочатку шефу дзенькнув. Очевидно, це він подбав про підмогу. Я навіть подумати не міг, що закривавлені трупи можуть зникати…

– У Києві просто з місця вбивства зникають закривавлені трупи!

Такою фразою в прямому ефірі почала вечірній випуск новин ведуча популярного каналу. Знаючи, що на неї дивляться мільйони, ведуча в студії витримала коротку театральну паузу, насолоджуючись сама собою та ефектом від сказаного, і продовжила:

– Так, у всякому разі, заявляє чоловік, який, ідучи сьогодні вранці на роботу, наткнувся на тіло жінки. Потерпіла не подавала ознак життя і була закривавлена. Свідком скоєного злочину виявився фотограф популярної газети «Фокус плюс» Володимир Смик…

За цією фразою протягом дня стояла велика купа застережень. Адже фактично телевізійники зараз у прямому ефірі порушували неписані, але обов'язкові для дотримання правила гри. Ці правила, передбачали, зокрема, що по телевізору в сюжетах не вимовляють назв друкованих та Інтернет-видань. Виняток передбачений лише тоді, коли в телеефірі йде пряма, відповідним чином оплачена реклама даного видання. Інший випадок: якщо з людиною, про яку йдеться в сюжеті чи програмі, щось сталося. Наприклад, перерізало поїздом на рейках. У такому випадку можна закрити очі на те, що з телеекранів прозвучить, ким і де працював загиблий.

Те ж саме стосувалося і газет. Якщо журналіст брав інтерв'ю у популярного шоумена, він не мав права під страхом публічної кастрації згадувати, на якому саме телеканалі виходить шоу, яке зробило гостя редакції знаменитим. Не біда, що читачі без того знають, обличчям якого каналу є той чи інший персонаж. Головне – аби назва каналу не була надрукована і згадана в газеті безкоштовно.

Проте в ситуації, що склалася, телевізійники, котрим потрібна була сенсація для вечірніх новин, змушені були зробити виняток. Адже без фотографій, зроблених Смиком, вся історія про зниклий жіночий труп втрачала будь-який смисл. Ну а Володя стояв на смерть: або телерепортери кажуть, звідки отримали інформацію і називають газету, в якій будуть опубліковані подробиці історії блукаючого жіночого трупа, або він не надає доказів правдивості цієї історії. Причому про ексклюзив у цьому випадку не йшлося: півдесятка телеканалів уже виявили бажання розказати своїм глядачам про ходячого трупа, і редактор «Фокусу-плюс» Валентин Ріг дозволив Смикові надавати її безкоштовно і в різні боки, без жодних обмежень.

Гра того вартувала: під вечір вівторка про газету «Фокус-плюс» почули мільйони, і були всі підстави підозрювати, що більшість з них у середу зранку шукатимуть свіжий випуск «Фокусу-плюс» у газетних кіосках та взагалі – всюди, де продаються газети.

– Професійний репортер спрацював оперативно, – говорила ведуча, відчуваючи, що кожне її слово ловлять мільйони пар вух. – Спочатку він зробив кілька фотографій, а вже потім побіг викликати міліцію. З мобільного телефону він це зробити не міг: не помітив, як трубка розрядилася. Поки свідок шукав телефон-автомат і дзвонив, минуло близько двадцяти хвилин. За цей час тіло встигло безслідно зникнути. Докладніше – в репортажі наших кореспондентів.

Серед мільйонів пар очей, які це дивилися, і мільйонів пар вух, які це слухали, були очі і вуха майора Павла Шалиги.

Випуск новин від дивився не вдома, разом з вірною дружиною Тамарою, а в кабінеті начальника київської міліції. Скоро повернутися додому начальнику «вбивчого» відділу карного розшуку цього вівторка не світило: справу про безслідно зниклий жіночий труп передали з районного відділу в Головне управління.

5

На ранок, коли вийшов свіжий номер «Фокусу-плюс» із статтею, під якою стояв підпис Максима Бойка, в Києві тільки і говорили про мандрівні жіночі трупи.

Редакція газети обіцяла тримати своїх читачів у курсі справи, щодня висвітлюючи процес пошуку зниклого жіночого трупа. Стаття на першій шпальті була проілюстрована двома фотографіями. На першій закривавлене жіноче тіло лежало під кущами, і день та час, коли зроблений знімок, були обведені жирною лінією. Поруч – інша фотографія: те ж саме місце, тільки вже порожнє. Час і дата, обведені жирним, не лишали навіть у скептиків жодних сумнівів: через двадцять хвилин після того, як Смик зробив фотографії, труп зник, не залишивши сліду.

– Хочу зазначити, – з розстановкою читав начальник міліції вголос уривок із статті, – що теоретично можна запідозрити в справі про зниклий жіночий труп якусь каверзу. Проте час, зазначений на фотографіях, вірніше – різниця в часі досить красномовна. В мікрорайоні, де сталася пригода, міліція з'явилася не так швидко. Добре, що вона наспіла, як каже наш фотограф, протягом п'ятнадцяти хвилин. За цей час хтось теоретично міг відтягнути труп: адже Володимира Смика поруч із місцем пригоди не були. Та в такому разі на траві лишилися б сліди волочіння тіла. І тим більше – сліди щонайменше двох сильних людей та автомобільних протекторів. Аби підняти тіло і швидко забрати його геть, потрібні двоє сильних чоловіків і машина.

Опустивши газету, начальник міліції глянув на Шалигу, що сидів навпроти і терпляче слухав.

– Усе правильно?

– Так і є, – визнав Шалига. – Мені потім доповів Середа, я читав протоколи огляду… Не натоптано. Товкся там хіба фотограф, і то – не особливо натоптав. Що є, то є.

Кивнувши, начальник міліції повернувся до читання вголос:

– Якщо припустити, що сам фотограф відтягнув труп подалі, на це б у нього теж пішло більше часу, ніж минуло між виявленням жіночого трупа та його безслідним зникненням. Та й на одязі Володимира Смика неодмінно залишилися б часточки крові, – він знову глянув поверх сторінки на Шалигу: – Були?

Той похитав головою.

– А на землі чи що там… на траві?

– Нічого, – констатував майор. – Жодних слідів. Є якісь дрібні часточки крові. Аналіз уже зробили: людська, третя група, резус позитивний.

– Значить, жіночий труп піднявся сам і полетів на небо?

– Ви з самі розумієте, що це ідіотизм, – твердо промовив Шалига.

– Ідіотизм, – кивнув начальник міліції. – І ми виглядаємо в ньому головними ідіотами. Читаю підзаголовок ще раз: «З нашою міліцією бояться мати справу не тільки живі, а й мертві». А заголовок чого вартий: «По Києву блукає жіночий труп». Подобається?

– Ні, – коротко відповів Шалига.

Начальник міліції акуратно згорнув газету і раптом не втримався – роздратовано жбурнув її в куток.

– Що фотограф? Трусили його?

– А нічого фотограф! – розвів руками Шалига. – Стоїть на своєму: ішов, побачив, зробив фото. Мобілка справді була розряджена, перевіряли. Дзвінок у міліцію дійсно надійшов з того самого телефону-автомата, який вказав Смик. Редактор цього безобразія, – майор кивнув на кинути газету, – підтверджує: телебачення викликав, аби підстрахувати свого працівника. Ще таким наглим тоном заявив: мовляв, знаю я вас, ментів. Заберете його, закриєте в камері, почнете гумові кийки в зад устромляти – до ранку зізнається, що це він жінку убив. А заодно – і Максима Курочкіна два роки тому.

– До чого тут Максим Курочкін? – не зрозумів начальник.

Весною позаминулого року просто в дворі суду невідомий снайпер справді застрелив російського бізнесмена Максима Курочкіна, якого підозрювали у організації міжнародних злочинів. Убивцю, між іншим, так і не знайшли.

– Не знаю. Ріг так сказав, – пояснив Шалига.

– Якій Ріг?

– Редактор цих усіх фокусів. Головний фокусник, мать його! А вчора ввечері ось цей красунчик прибігав, дайте, дядьку міліціонер, коментар.

Майор витягнув з бокової кишені сорочки прямокутник візитки, простягнув начальнику. Той взяв двома пальцями, прочитав:

– Бойко Максим. Кореспондент. Та ще й спеціальний. «Фокус плюс», щоденна газета. Твою мать! – він різким жестом послав візитку через стіл Шализі. – Можеш пояснити, майоре, що відбувається?

А відбувалося щось уже подібне до масового психозу.

Під вечір середи міліцейське керівництво прийняло рішення офіційно заявити про фальсифікації, до яких вдається редакція газети «Фокус-плюс». Це було помилкою: речник міліцейського Главку не зміг пояснити, в чому саме полягають фальсифікації. Наступного дня пенсіонери на лавочках уголос читали уривок із чергової статті Максима Бойка:

– Приховуючи існування трупів, які безслідно зникають, наша міліція готова піти далі: офіційно заявити, що злочинності в Києві як такої нема. Хоча насправді вже третій день наша славна міліція не може з'ясувати, куди ж подівся жіночий труп, котрий зник просто серед білого дня. Як ми вже писали, тіло випадково виявив наш фотокореспондент і зробив фотографію. Вже під вечір того ж дня працівники міліції відмовилися коментувати ситуацію. Яких заходів вони живають для розслідування цього злочину, поки що так само не відомо.

Усю першу половину дня столичні пенсіонерки та пенсіонерки інших українських міст, куди доходить газета «Фокус-плюс», обговорювали погану роботу міліції, згадували такі самі випадки, розповідали казки про лиховісних мертвяків, а під обід дружно поспішили до телевізорів – подивитися денний випуск телевізійних новин.

Вродлива репортерка, стоячи з мікрофоном на тому самому місці, звідки втік жіночий труп, сміливо говорила просто на камеру, звертаючись до мільйонів українців:

– З того часу, коли ось звідси, з цього занедбаного, але затишного київського скверика втік закривавлений труп, минуло вже два дні. Але відповідь керівництва столичного МУВС однозначна: поки не буде знайдене тіло, прокуратура не може порушити кримінальну справу. Тобто, в життя втілюється відомий сценарій «Немає тіла – немає справи». Але це, на жаль, це означає лише одне: непрофесійність нашої міліції і небажання працювати. Дивно, що фотографію наші правоохоронці не вважають за доказ того, що закривавлене тіло справді було знайдене. Свідчення очевидця злочину, київського фоторепортера Володимира Смика, правоохоронці взагалі ігнорують.

На ранок п'ятниці у Інтернеті запрацював новий сайт під назвою ZOMBY.NET, на якому швидко почали вивішуватися як стаття Бойка, так і коментарі до неї. В основному коментатори виливали відра віртуальних помиїв на міліцію, пропонували веселі картинки з серії «Полювання на живих трупів» і навіть обіцяли незабаром запустити комп'ютерну іграшку, в якій Мент спробує зловити Зомбі, а Зомбі, в свою чергу, тікатиме від Мента.

Оскільки у четвер традиційно оновлювалися репертуари київських кінотеатрів, то фільми жахів, навіть ті, які вже давно пройшли, не просто повернулися, а й попри існуючу заборону почали демонструватися на денних сеансах.

У п'ятницю вийшов черговий номер «Фокусу-плюс», де Максим Бойко розповідав, як міліцейські чиновники, до яких він дзвонив, просячи хоч щось сказати про зниклий жіночий труп, не бажали з ним говорити, а один навіть послав його за відомою адресою, яка складається з трьох літер.

Він навіть назвав прізвище на посаду хама в погонах: начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига.

– Я його послав, – визнав начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига. – Якби він поруч був – дістав би від мене в рило. Я б відповів потім, але цей Бойко точно вмився кривавими соплями.

Начальник міліції, не дивлячись на підлеглого, крутив на поверхні стола кулькову ручку довкола осі. Здавалося, він поринув у цей важливий процес по саму маківку і йому від цього було дуже комфортно. Шалига прекрасно розумів: начальнику зовсім нема про що говорити. Йому теж не було що сказати, але і гратися в «Хто кого перемовчить» теж не хотілося. Хоча б тому, що це – не по уставу і зовсім не відповідає правилам субординації.

– Писати ми їм не заборонимо, – мовив він.

Начальник кивнув, далі граючись ручкою.

– А пишуть вони все правильно, – вів далі Шалига. – Тіла нема – діла нема. Факт, що труп під кущем таки лежав, не може бути юридичною підставою для порушення по факту скоєння особливо тяжкого злочина кримінальної справи. Прокуратура з нас сміється.

Начальник підвів на майора очі.

– З нас, Петя, навіть негри під мостом на Шулявці сміються.

Під мостом неподалік від заводу «Більшовик», поруч із станцією метро «Шулявська», давно і міцно отаборилися чорношкірі, тримаючи там свій базарчик, торгуючи взуттям та одягом, але переважно – секунд-хендом. Часом відбивалися від зграйки скінхедів, часом гасили пожежі, регулярно платили всі можливі і неможливі штрафи та хабарі, терпіли гуркіт над головою, але трималися за цей плацдарм, мов захисники обложеного Сталінграду – за знаменитий, описаний у легендах, книжках та шкільних підручниках «будинок Павлова».

Те, що відбувалося від вівторка довкола історії зі зниклим жіночим трупом, негрів відверто забавляло.

Вони навіть відмовилися платити якісь невеличкі, але обов'язкові гроші міліцейському патрулю, причому один так і сказав ламаною російською мовою: «З ходячих трупів збирайте!» Звісно, по естафеті про цей небувалий інцидент переповіли в міліцейський Главк, і тепер начальник міліції підозрював: про опущений неграми патруль донесли вже міністру Луценку.

– Китайці теж, – підтримав розмову Шалига. – Особливо ті, які тримають базар на Дарниці.

– Маленький Китай?

– Так точно.

Начальник міліцію знову покрутив ручку по столу, тоді взяв її обома руками, міцно стиснув за кінці.

– Я, Пашо, від середи раком стою знаєш де? – майор кивнув. – І буду стояти, Пашо. Бо ця газетка нас усіх раком поставила, а їй за це нічого не буде. Знаєш, хто її в парламенті прикриває? – майор знову кивнув. – Отак. Там є певні політичні сили. Їм вигідно, аби зараз міліцію в грязюці валяли. А розгрібати все це, Пашо, повинен ти! – натиснувши обома руками, начальник міліції переламав ручку навпіл. – давай ще раз від самого початку. Труп був чи все ж таки не було?

– Не знаю, – чесно признався Шалига. – Хоча кров була. Не багато, але свіжа, не засохла.

– Тоді я інакше запитаю: тіло було?

– Було. Є фотографія. Наші специ кажуть – не підробка.

– Тоді куди це тіло могло зникнути? Може бути, що фотограф знайшов не труп, а лише тяжко поранену людину. Людина ця – жертва нападу, викрадення, її, врешті решт, могли катувати і недомучити, – начальник міліції сам розумів, що говорить не те, але припущення далі лилися на Шалигу нестримним вже потоком. – Коротше, жертва могла рухатися. Фотограф цього не знав, а вона – могла! Навіть припустимо таке, що їй, жертві, вистачило п'ятнадцяти хвилин, аби забратися геть… Але: куди закривавлена людина могла подітися? – він ляснув долонею по столу. – Як далеко могла піти? Чому її ніхто не бачив? Чому нема слідів? Чому ніхто не може знайти закривавлене тіло, чорт забирай! – крапку в його монолозі поставив гуркіт кулака об поверхню стола.

Шалига далі мовчав.

Начальник міліції і без нього прекрасно знав: за ці дні перевірені відомості про жінок, які пішли з дому і не повернулися. Заодно з'ясувалося: дві третини оголошених у розшук уже давно вдома, помирилися з тими, з ким посварилися, ось тільки міліцію повідомити про це чомусь ніхто не потурбувався. Але десятки автоматично закритих справ про зникнення живих, як з'ясувалося, жінок не тішили на фоні зниклої в невідомому напрямку та невідомим способом мертвої жінки.

Ще начальник міліції по великому секрету дізнався: якщо протягом кількох наступних днів масова істерія журналістів довкола ходячого трупа не припиниться, з цього приводу зберуть спеціальне засідання Верховної Ради. Комусь доведеться давати пояснення – і явно не начальнику міліції. І комусь доведеться прощатися з посадою – і явно не міністру внутрішніх справ.

Павло Шалига нічим не міг допомогти. Весь його професійний досвід натикався на глуху стіну містики. Майор сам не раз за ці дні виїздив у той проклятий сквер, і на власні очі бачив: там особливо нема де сховатися. Пустирище. Заморожений через економічну кризу будівельний об'єкт, який навіть не охороняється, тому його облюбували для літньої резиденції місцеві бомжі. Далі – похмура промзона і цей, щоб його розірвало, довбаний інститут. У якому отаборилися хитруни з «Фокусу-плюс». Значить, навіть якби тяжко поранена людина теоретично захотіла зникнути, за такий короткий проміжок часу вона фізично не змогла б відповзти кудись подалі від людських очей.

У п'ятницю під вечір майор Шалига, на рахунку якого – десятки особисто розкритих убивств, змушений був визнати не лише свою поразку, а й взагалі – поразку всієї київської міліції.

А в той самий час у кабінеті головного редактора найпопулярнішої вже кілька днів газети «Фокус-плюс» святкували повну і беззаперечну перемогу розуму над змістом.

Щедро набулькавши коньяку в високу чарку, з яких звичайно п'ють горілку, Ріг простягнув її Максиму Бойку, підсунув шоколадку, хлюпнув собі не так щедро, бо лікарі зробили йому останнє китайське попередження, і урочисто промовив:

– Ну, Максиме Степановичу, що я тобі скажу. Поки що інвестор задоволений. Відомості на зарплату підписав і навіть дав «добро» видати автору ідеї невеличку премію. Вона дорівнює сумі штрафу, яку ти повинен був заплатити за історію з Білим Чаклуном і отим дільничним. Тому штраф твій анулюється. За це і вип'ємо.

Начальник і підлеглий випили, зажували шоколадкою, і Ріг тут же, без довгою паузи, налив Бойкові ще. Цього разу – майже по вінця, собі ж лише трошки поновив.

– Ну, Максиме Степановичу, що я тобі ще скажу, – повів він далі. – За ці кілька днів, що ми з номера в номер даємо розвиток історії про зниклий труп, висуваємо різні версії, і головне – на всіх підставах звинувачуємо ненависну народом міліцію в некомпетентності, тираж газети зріс. По Києву – більше, по регіонах – не так, але все одно – це показник. Це означає, що працювати моя команда може, якщо захоче. Давай за те, аби частіше хотілося!

Бойко кивнув, випив, але не до дна, і жестом зупинив Рога, коли той взявся наливати йому чергову порцію. У вівторок ввечері він остаточно помирився з Іркою, мир був тоді ж підписаний на ліжку, і наступні дні до цього мирного договору лише інтенсивно додавалися нові пункти. Відчуваючи, що вдячний шеф краще накачає його коньяком, який він до того ж сам не купує, а отримує в якості презенту від різних важливих ділових відвідувачів, аніж розщедриться на грошову винагороду, Бойко відчув небезпеку не втриматися. Це означає чергове повернення додому на рогах і відновлення військових дій з дружиною.

– Наші люди тільки такі історії і жеруть, – сказав Максим, аби п'янка хоч чимось нагадувала розмову.

– Мене інше хвилює, – Ріг капнув собі в чарку. – У кожної історії повинен бути кінець. Фінал. Як ми цю будемо закінчувати?

– А все придумано без нас, – заспокоїв шефа Бойко. – Як то кажуть, самим життям. Сьогодні п'ятниця. У суботу на неділю традиційно нічого не відбувається. Наша газета, між іншим, теж не виходить. У понеділок нашим читачам захочеться чогось нового і, як правило, не такого жорсткого. Вихідні дають нам природну фору. Забудеться.

– Зовсім? – недовірливо запитав Ріг.

– Не зовсім, – погодився Максим. – Та якщо про Юлю Тимошенко не писати в газетах тиждень, увага від неї відволічеться сама по собі. Такі закони нашого ринку і ви, Валентине Семеновичу, краще за мене це знаєте. Буває лише те, про що пишуть у газетах.

– І все ж таки, – Ріг замислено покрутив чарку в руці, – що робити з жіночим трупом? Ми його все ж таки знайдемо чи історія потрапить у розряд нерозгаданих загадок?

– Знайти було б краще, – погодився Бойко. – Але, самі розумієте, нам потрібен для цього справжній труп. Навіть пояснювати нічого не треба. Спочатку був – тепер нема. І навпаки: спочатку не було – тепер є.

– Ех, є в мене один кандидат, вірніше – кандидатка, – мрійливо промовив Ріг. – Такий трупачок би був, прости, Господи, що скажу, – він перехрестився і випив.

Допив свій коньяк і Максим, на закличний редакторів жест з жалем, але все ж таки твердо похитав головою.

– Добре, подумаємо. Може ти й правий… Навіть швидше за все правий: розсмокчеться, перетреться все. Тільки б тепер у нас десь не протекло. Надто багато народу про деталі знає.