Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Маргарита Дорогожицкая

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

1

У окремому кабінеті затишного заміського ресторану того вечора теж наливали і випивали.

Тільки привід, який зібрав купу народу довкола наперед замовленого столика, був набагато радіснішим, можна навіть сказати – святковішим, ніж у двох битих життям міліцейських майорів.

Керував пістрявою галасливою компанією високий молодик у окулярах а-ля Джон Леннон, хоча з легендарним «бітлом» у нього не було нічого спільного. Навпаки, він послідовно критикував легендарного музиканта. Зокрема, часто говорив: «Бітлз» розпалися, бо Леннон втратив свою ідентичність, взявши після весілля з Йоко друге ім'я, ставши Джоном Оно Ленноном. Тоді як новоспечена дружина «бітла» так не вчинила, не ставши, в свою чергу, Йоко Джоном Оно, тому й живе досі. Знаходилися ті, хто з ним погоджувався…

Цю та інші свої думки, названі «думками проти течії», молодик у круглих окулярах сідлав здебільшого тоді, коли напивався.

Напивався цей достойний молодий чоловік досить часто. Що, по-перше, красномовно свідчило про його вік: не той, у якому відчувається виснаженість організму алкоголем, але й не той, який вимагає від людини його професії наслідувати так званій богемній моді та переходити з алкоголю на наркотики. Відповідно, по-друге, звичка до частого вживання алкогольних напоїв різної міцності, і при цьому – досить пристойний зовнішній вигляд, богемний, але не бомжеський, доводили причетність молодика в круглих окулярах до легіону творчої інтелігенції.

Молодик у круглих окулярах був головним режисером, художнім керівником і навіть одним із провідних акторів незалежного і, як він сам визначав, неакадемічного театру «Виклик». А зараз довкола столу в окремому кабінеті затишного заміського ресторану зібралися майже всі основні актори цього театру.

Плюс журналіст Максим Бойко. Заради якого колектив, власне, тут і забрався.

– Так, я попрошу накапати кожному в свою тару! – закликав він на правах керівника і самопризначеного тамади. – Значить, тепер зробили театральний жест, взяли інструменти в руки і випили ще раз за Макса. Старий, ти навіть не уявляєш собі…

– Слухай, може – ну його? – кволо запитав герой вечора.

– Його – це кого?

– Мене. В смислі, ну мене зовсім… Бо я справді нічого особливого не зробив, і взагалі…

– Взагалі, старий, за такі речі гроші беруть! – перебив його молодик у круглих окулярах. – Тому візьми хоча б свою румку і послухай мої щирі, позбавлені неприродного пафосу слова безмежної вдячності, яку ми всі тут присутні…

– Взагалі, Ксюх, за такі речі гроші беруть!

Погляд, яким пронизала Ірина Бойко свого чоловіка, міг би пропалити в людському тілі дірку, наче описаний письменником Толстим тепловий промінь, випущений з гіперболоїду інженера Гаріна. Але не пропалив: Максим лежав на їхньому подружньому ліжку і чмокав губами у міцному п'яному сні.

Чоловік пообіцяв, що вони сходять у кіно на останній сеанс. Недавно йому стукнуло тридцять, і він, само собою, не міг уже застати тих часів, коли молоді люди проводили романтичні вечори, мацаючи один одного на останньому ряду малого залу заштатного кінотеатру. Не зважаючи при цьому ані на перипетії маркізи Анжеліки на її тернистому шляху в Версаль, ані на акробатичні вправи Зорро в чорній масці, ані на крокодилоподібних мешканців якого-небудь іноземного Острова Чудовиськ. Проте ці благословенні часи пережили його батьки, їх застав навіть максимів старший брат, тому Бойко так розписав Ірині всі переваги романтичного вечора на останньому ряду найближчого до їхнього будинку кінотеатру, що вона не встояла – вирішила саме так відсвяткувати третю річницю їхнього знайомства.

Максимові в більшості випадків вдавалося умовити її на якесь ідіотське безумство. Вона була певна: Бойкові треба працювати рекламщиком і писати тексти, які б рекламували засушених кальмарів, хрусткі кукурудзяні палички чи фасовану тараньку. Ці та інші продукти купували б лише заради рекламних оповідань – Максим розповідав і придумував усе так красиво й складно, що в це хотілося вірити. Ось такий його талант привабив Ірину.

Але чоловік і далі працював рядовим кореспондентом жовтої газети з дурнуватою назвою «Фокус-плюс» і, здається, отримував від роботи моральне задоволення. Бо від тих грошей, які йому платили, діставати матеріальне задоволення нормальна людина не могла. І ця обставина, як не дивно, заспокоювала Ірину: якщо вона досі живе з Максимом, значить, тримає їх разом не матеріальна, а духовна складова шлюбу.

Ірина Бойко працювала секретаркою в офісі середньої паршивості і була впевнена, що не втратить роботу. Вона прекрасно знала – ефектна білявка роботу офісної секретарки не втратить навіть у гірші, ніж тепер, часи. Бо її обличчя – це обличчя офісу.

До офісу, де можна побачити красиву білявку, частіше заходять потенційні клієнти.

– Бог із ним, із кіном, Ксюх, ще сходимо! – заперечила Ірина подрузі, кинула на щасливого п'яного чоловіка черговий лютий погляд, і, тримаючи трубку мобільника біля вуха, вийшла з спальні, говорячи на ходу: – Хоча я вже собі планувала, тільки ну його… Розумієш, тут інше: йому поляну накривали. По-ля-ну! З водкою! Вона чогось коштує. Значить, гроші все одно витрачені. Отже, міг, гадюка така, баблом узяти! Знаєш, скільки такі послуги коштують? Ні, це послуги, Ксюх, послуги!

У праведному гніві Ірина не звернула увагу, як уві сні Максим перевернувся на інший бік. Тіло його в результаті трошки посунулося до краю ліжка.

А тим часом Ірина, виливши душу подрузі Ксені, на кухні поставила чайник на газ і, відчуваючи велику потребу продовжити сповідь, набрала номер подруги Каті. З усіма своїми подружками, яких було не менше десятка, Ірина Бойко мала одного мобільного оператора і могла базікати всередині стільникової мережі безкоштовно. Ну, нехай майже безкоштовно.

– Розумієш, Катюх, – пояснювала вона на десятій хвилині розмови, вимикаючи по ходу плакання в дівчачу жилетку вогонь під чайником і заварюючи собі на ніч зеленого чайку з м'ятою, – коли він про оцей свій подвиг, ну, за який його накачали в кабаку, говорив – у нього очі палали! Чесно тобі скажу, тітко – вони в нього так світяться, коли ми з ним цей-во… Ну, ти розумієш, про що я… Ага! Оргазм у нього від цього діла! Та не від цього, йолки зелені! Від того! Добре, добре, слухай, зараз…

Поки Ірина жалілася подрузі Каті на чоловіка, той, ворочаючись на ліжку, підкотися до краю ще ближче. Сонна посмішка зійшла з губ. Максим тихенько застогнав.

А Ірина, допивши в розмові з подругою Катериною одну чашку чаю, тут же заварила собі ще і набрала номер подруги Тетяни. Виклавши їй за п'ять хвилин те, що переповідала Ксені п'ятнадцять, а Каті, відповідно, десять, вона відразу перейшла до суті справи:

– Тобі, Танюх, усе стане ясно з півслова, бо тебе твій по театрах водить. Значить, познайомився мій Бойко з одними акторами. Початківці, незалежний театр «Виклик». Ага, чула! І з якого приводу? О! Що і треба було довести! Правильно, ставлять вони «Калігулу». Як написано в анонсі, за мотивами класичного фільму, знятого на змовлення журналу «Плейбой» і забороненого в Радянському Союзі. Ти бачила так званий класичний фільм? Я теж не бачила. Тому і вистави провалюються: ніхто з тих, хто готовий сьогодні заплатити за квиток у театр «Виклик», поняття не має, чому це так круто – бути забороненим у Радянському Союзі. Правильно, ми з тобою там народилися, тільки я мало що пригадую. Черги за макаронами, горілкою, цигарками і шкарпетками… Ну, не важливо, головне, Танюх – всі на на Віктюка йдуть. А, ти в курсі. Навіть знаєш, чому йдуть? Казав мені Бойко – його наче у Львові заборонили. Так це не так давно і було, я навіть у газетах читала. Коли Віктюка заборонили, а коли – «Калігулу». Коротше, не в тому справа: Бойко мій вирішив цим «викликам» допомогти, бо вони, Танюх, бач, люди хороші! – Ірина перелила заварений чай у кухоль із написом «ІРА» і, пояснивши свої дії необхідністю зняти нервовий стрес, полізла в шафку по шоколадку, далі підтримуючи розмову: – Правильно, я теж так думаю. Хороша людина – не професія…

Виливши душу третій подрузі, Ірина вирішила прийняти ванну, додавши в воду спеціальну заспокійливу олійку. Таке своєрідне заспокійливе їй презентувала подружка Настя. Взявши баночку і згадавши про ту, хто зробив цей подарунок, Ірина пустила воду, розвела в ній ароматну олійку, а потім тут же, в ванній кімнаті, не стрималася – швидко набрала Настин номер.

У спальні Максим вже зсунувся практично на край ліжка. Поганий сон, який змушував стогнати, здимів, поступившись місцем черговому приємному сновидінню. Губи сплячого знову розтягнулися в широкій посмішці. Він навіть щось пробуркотів, та Ірина все одно не чула – тепер історію уважно слухала на тому боці Настя.

– Читала, кажеш? Так я тобі, подруго, зараз очі на оце прочитане відкрию! Коротше, Бойко в своїй газеті пише статтю. Ту, яку ти читала. Точно: виставу молодого незалежного українського театру «Виклик» заборонив особисто президент України Віктор Ющенко! Мовляв, вистава не відповідає поняттям про українську моральність та духовність! Звичайно, не забороняв! Президенту по фігу! Йому болить Трипільська культура, розбудова козацької столиці і Юля на прем'єрській посаді! Навіть спростування не було: хто серйозно сприймає їхню газетку? Вони ж її самі жовтою називають, хоча народу подобається! Ніхто нічого не спростовував, на це і розрахунок був. Тепер, після подібних статейок, що б хто не сказав – все піде в одну топку: душать, мовляв, свободу творчості різні консерваторі и не признаються, козли! Їхній редактор за скандал взагалі бабусю продасть! І свою, і чужу, Настюх, аби ти не сумнівалася! Там у них інтерв'ю з Білим Чаклуном придумали. Чаклуном, білим. Допомагає в кар'єрному зростанні, бізнесі та особистому житті, ага. Тепер у них у редакції телефон не замовкає, а начальство довольне… Ти теж дзвонила?

Якійсь час Ірина слухала, не бажаючи вірити, що її розумна та розважлива подружка теж могла купитися на статтю про Білого Чаклуна. Не просто клюнути – навіть виконувати всі рекомендації, котрі неіснуючий чаклун давав у вигаданому трьома журналюгами по п'яні інтерв'ю. Далі, без жодного ентузіазму, закінчила свою історію, розказану вже четвертий раз за вечір. Ентузіазму не було, бо, дізнавшись, що Настя купилася на Білого Чаклуна, Ірина вкотре втратила віру в здатність людей мислити розумно. А заодно з тихою радістю переконалася: все ж таки в неї геніальний чоловік, раз люди вірять усьому, що він придумає і видасть за правду.

– Словом, цих калігул відразу на телебачення, в прямий ефір. Запитують про скандал: правда, мовляв, що вас президент заборонив? Ті не відмовляються, уточнюють хіба – сам президент поки що не заперечив цю інформацію, ми, мовляв, не віримо, що він, це можуть бути його клерки, Секретаріат, Комісія з питань захисту моралі… Є в нас така, на неї будь-що валити можна… Коротше, почалося все це десь півроку тому. З того часу у «Виклику» аншлаги, гастролі і заграничні фестивалі! Бабло сиплеться, а мій хоч би сотню зелену взяв! Ага, ось сьогодні на цю сотню і накачали, наче барбоса!

… Вже коли Ірина лежала в ванні з заплющеними очима, писнув телефон, який вона завжди тримала біля себе, де б не була. Глянувши, хто дзвонить, утомленим голосом відповіла:

– Ага, Олю, привіт, сонечко… Хто тобі сказав? Ясно… Про Білого Чаклуна – правда. Тобто, не правда. Ну, правда, що це брехня… Коротше… Сама заплуталася… Ага, і не тільки це… Слухай, я вже не можу з ним… Давно кажу: бери за такі штуки процент від прибутку, ти маєш повне моральне право! А він, Олюнь, знаєш, що заявляє? Я не буду так низько падати!

У спальні Максим Бойко нарешті скотився з ліжка на підлогу.

2

Усю глибину свого падіння Макс відчув, як це завжди буває, вранці.

Спочатку прокинувся на підлозі і не відразу зрозумів, де знаходиться і чому ліжко, на яке він вкладався в тумані, таке велике і таке тверде. Потім, коли прозрів та підкорив Говерлу власного ліжка, не намацав з відповідного боку дружини. Вона розмістилася в великій кімнаті на дивані, а це, як правило, означало не просто «я ображена», а ще гірше – «ти будеш вибачатися». Ага, налякала їжака: для Максима Бойка вибачатися давно стало частиною професійного обов'язку.

Адже тижня не минало, аби він чи хтось із його колег не писав офіційне вибачення за публікацію тих чи інших неперевірених фактів.

Усі, хто робив щоденну газету «Фокус-плюс», від редактора до прибиральниці, знали: газетні матеріали, факти в яких старанно перевірені, мало кого цікавлять. До того ж на нормальну перевірку фактів потрібні, по-хорошому, тижні, як не місяці, а то й взагалі —роки. Чого газета, яка, не зважаючи на фінансові проблеми земної кулі, виходить п'ять разів на тиждень, вперто іменуючись при цьому щоденною, дозволити собі просто не могла.

Тому, написавши, що з зоопарку втекла мавпа, залізла в перше-ліпше прочинене вікно, вкрала хазяйські гроші, а потім намагалася купити собі банан, на чому і була спіймана, «Фокус-плюс» нічим не ризикував. У подібних випадках діяла випробувана роками редакційна політика.

Спочатку автор статті заявляє – мавпа могла не тікати з зоопарку, або, коли точніше, тікати не з зоопарку.

Очевидно, говорив далі автор статті, примат дременув від олігарха, який купив його для забави в свій домашній зоопарк, і з приходом кризи вирішив оптимізувати свої витрати. Тобто, перестав витрачатися на тварин з домашнього зоопарку і випустив їх. Звісно, переконаний автор статті, жоден олігарх не признається, що це від нього втекла макака. А стосовно зоопарку – вибачте, помилка вийшла. В газеті ж не написано, з якого саме зоопарку. І добре, раз ви в Київському міському зоопарку вже перерахували всіх мавп, переконавшись, що всі на місці.

Тепер: гроші вкрали з квартири пенсіонерки Товстоп'ят Тамари Іванівни. Адресу, за якою вона проживає, кореспондент газети, на свій жаль і сором, не зафіксував. Мавпу з гаманцем біля ятки з бананами бачили свідки Семенюк Юрій та Калашникова Тетяна, ось тут написано. Вони назвали кореспондентові свої імена-прізвища, навіть дали коротенькі інтерв'ю. Де їх самих можна знайти? Пардон, очевидці не лишили своїх координат. Вони не зобов'язані так робити, спробуйте, якщо хочете, знайти їх через службу довідки. Не хочете? Прапор вам у руки…

На фото в газеті – людина з мавпою на руках. Звати цього прекрасного чоловіка Костюк Микола Миколайович. Він теж не лишив своїх даних, просто прийшов у редакцію з мавпою, розказав, де і за яких обставин зловив її, дозволив себе сфотографувати. За що купили, шановні, за те і продаємо.

Треба вибачитись? Дуже треба? Офіційно? Що написати: вибачте, з Київського міського зоопарку мавпи не тікали? Нема проблем, напишемо. І писали, бо насправді тепер уже не має значення, звідки втекла ця нещасна мавпа. Бо головне зроблено – попередній номер, із пригодами мавпи-втікачки в київських кам'яних джунглях, розкупили весь. Хіба не заради такого результату працюють щоденні газети?

І всієї-то справи: запросити в редакцію хлопця, який фотографує всіх бажаючих із мавпою на Хрещатику, заплатити йому трошки більше, ніж він бере за один знімок, а потім на комп'ютері за допомогою спеціальної програмки підрихтувати його писок, аби він сам себе не впізнав.

Отже, приходила в редакцію людина з мавпою? А як же, свідків – ціла редакція, включно з прибиральницею. Чи правда все, що ця людина сказала? Тут уже самі вирішуйте, шановні читачі. Тікала, не тікала, крала гаманець, не крала, хотіла купити банани, не хотіла – історія, написана в газеті, проти людей, які в неї не вірять.

Ми маємо право писати. Ви маєте право не вірити.

На цьому, власне, і трималися високі тиражі газети «Фокус-плюс». І Максима Бойка неофіційно вважали одним із головних брехунів у редакції. Причому не просто брехунів: він міг так вигадати, що в сказане чи написане ним вірилося нехай не відразу, зате – без обмовок.

До речі, затія з втечею мавпи – його ідея.

За це йому платили гроші. А значить, своїх вигадок Максим не соромився. Він же, кінець кінцем, не винуватий, що люди навіть якщо не вірять в його байки, все одно читають їх і слухають. І не так уже все погано: все одно є категорія громадян, яка готова сприйняти подібні анекдоти за чисту монету.

Для чого далеко ходити: Білий Чаклун. Інтерв'ю з ним було плодом колективної праці, кожен з трьох кореспондентів написав по частинці того надзвичайно резонансного інтерв'ю, і тепер всі троє намагалися без потреби не затримуватися біля столу редакційної секретарки Валі Заєць.

Адже це вона вже третій тиждень левову частину робочого дня спілкується з усіма бажаючими отримати адресу чи хоча б телефон Білого Чаклуна.

– З приводу Білого Чаклуна дзвоніть після одинадцятої, – звично відтарабанила в трубку Валя Заєць і, не бажаючи продовжувати безпредметну розмову, роздратовано кинула трубку.

Офіс редакції газети «Фокус-плюс» займав цій здоровенний поверх якогось науково-дослідного інституту. Працівники інституту, ущільнені подібними офісами з п'яти поверхів, на яких всі вони зручно мешкали до проголошення Україною державної незалежності, на один, де навіть після величезного скорочення вміщалися по двоє за одним робочим столом, тихо ненавиділи орендаторів.

Це, зокрема, проявлялося в тому, що тутешній електрик за мовчазною згодою аборигенів час від часу вирубав на орендованих поверхах світло, і два рази на місяць акуратно стопорив ліфт, яким було обладнане старе інститутське приміщення. Причому цей партизан намагався робити так, аби в ліфті хтось застрягав, і завжди досягав своєї високої мети. Після кожної диверсії електрик із почуттям виконаного обов'язку зникав години на дві в надрах кабінетів, залишених за інститутом, а вдячні українські вчені періодично наливали йому водки чи, як пощастить, коньяку всякий раз, коли борець із буржуями так робив.

Але орендарі стояли на смерть: вартість оренди цього приміщення, навіть зростаючи в умовах фінансової нестабільності, все одно лишалася достатньо низькою порівняно з іншими подібними приміщеннями. Пояснювалося це місцем розташування інституту: не просто на лівому березі Києва, а взагалі – в чорта на рогах.

Зате в розташуванні саме редакційного офісу більшість рядових кореспондентів, до числа яких належав і Максим Бойко, бачили кілька суттєвих переваг. Перша – дістатися сюди з особистою скаргою або на свого сусіду, або на київську владу, або – на міліцейське свавілля, або взагалі – на якогось журналіста, котрий щось не так написав, міг тільки затятий фанатик. Яких було дуже мало навіть серед читачів «Фокусу-плюс». У такому незручному географічному розташуванні був і мінус – не маючи часу пертися до редакції, затяті міські божевільні починали активно дзвонити, чим часто доводили Валю Заєць до стану істерики, після чого вона ставила телефон у режим факсу, аби пару годин спокійно попрацювати. Друга перевага – щоденна з'ява в офісі через марне витрачання часу на дорогу від кореспондентів не вимагалася. Через те вони збиралися на робочих місцях по понеділках, п'ятницях і в день зарплати незалежно від того, на якій день тижня він припадав. Решту часу рухалися за вільним графіком, виходячи у вільне плавання.

Сьогодні, на горе, був понеділок.

На Максимове горе: замість лікуватися після вчорашніх посиденьок із акторами вдома, він мусив спочатку пхати себе під душ, потім – в таку спеку, обливаючись законним похмільним потом, пертися через усе місце на роботу, та ще й на міському транспорті. Поглянувши на себе в дзеркало, Бойко зрозумів – за кермо він нині не ризикне сісти. Він взагалі останнім часом не ризикував сідати за кермо – його старенький автомобіль на київських вулицях більшість водіїв перестали вважати за рівного собі. Та є в цьому і позитив: можна частіше випити пива, не озираючись на дорожній патруль.

Що Бойко і робив під співчутливими та повними розуміння поглядами Кості та Сєви.

Величезне приміщення, де до проголошення Україною державної незалежності проводилися якісь наукові досліди, було розгороджено на невеличкі закапелки, кожний з яких був розрахований на трьох редакційних працівників. Закапелок Максима Бойка, який він ділив із Костею Бабкіним та Сєвою Присяжним, знаходився як раз біля рецепції, за якою отаборилася Валя Заєць. Зважаючи на те, що це вони втрьох вигадали Білого Чаклуна, з'ясування стосунків із секретаркою стали звичним явищем – зі свого місця вона могла, не піднімаючи сідничок, лаятися з ними.

– Бабкін, коли це скінчиться? – до Валиної люті додавався розпач.

– Ніколи, Заєць, – відповів той, не зводячи очей з Бойка. – Чоловіче похмілля – воно вічне. Коло обіг бодуна в природі: сьогодні в Макса, завтра в мене, післязавтра…

– До чого тут ваш будун? Ваше похмілля, хлопчики – ваші проблеми. Я про вашого Білого Чаклуна.

– А що таке, Заєць? Він, між іншим, не тільки наш із мужиками. Він – спільний. Хіба премію ми не разом пропили?

– Премію не кожен тиждень видають. А це, – вона кивнула на телефонний апарат – триває вже двадцять перший день! Я готова вже заплатити, чесне слово, аби тільки ці хворі перестали дзвонити сюда навіть з віддалених українських селищ!

– Це, Заєць, означає, що газету, в якій ти працюєш, читають люди навіть у віддалених українських селищах. Правда, Сєва?

Сєва, який так само не зводив очей з Бойка, мовчки кивнув. Тим часом Максим, впоравшись, нарешті, з пляшкою темного пива, обережно поставив спорожнену тару в порожню коробку з-під ксероксового паперу, прилаштовану під кошик для сміття. Після чого блаженно видихнув:

– Уф-ф-ф! – а тоді урочисто промовив: – Раз!

З-під свого робочого столу Сєва Присяжний так само урочисто, наче скарби нації, витягнув дві спорожнені пляшки з-під пива:

– А тут – два і три!

– Залік! – до трьох пляшок Бабкін додав ще одну. – Парне число!

– О! – зрадів Бойко. – Непогано тиждень починається!

Секретарка Валя Заєць дивилася на трійцю з презирством. Ця компашка давно завела дивну гру. По понеділках всі вони тягнули пивце після бурхливо проведеного вікенду. Проте чоловіки не домовлялися, скільки пляшок пива кожен з них споживе на ранок. Допивши кожен своє пиво, вони потім хвалилися кількістю спорожнених пляшок і, головне, рахували їх. Якщо кількість виходила в сумі непарною, тиждень, на жаль, обіцяв бути поганим. А коли навпаки, сума складалася парно – цей тиждень пройде успішно.

Фокус у тому, що здебільшого так воно і траплялося. Якщо не для всієї трійці, то для когось із них персонально – так точно.

Перехопивши роздратований погляд Валі Заєць, Бабкін грайливо підморгнув секретарці:

– І тьотя Галя наша буде сьогодні в хорошому настрої. Це вже немало.

Редакційна прибиральниця тьотя Галя, яку боялася навіть тутешня служба охорони, не часто бувала в доброму гуморі. За чутками, прибиральницею вона працювала чи не в четвертому поколінні. Хтось обмовився, ніби її прабабуся прибирала в київській Опері, і, зокрема, в той день, коли там застрелили російського прем'єра Петра Столипіна. Бабуся ж наче від малих нігтів мила кабінети ЦК Комуністичної партії України, влаштувавши туди ж свою доньку, тьоті Галину маму. А та, в свою чергу, користуючись зв'язками, посприяла кар'єрному зростанню своєї доньки Галини: влаштувала її прибиральницею в Комітет Державної Безпеки.

Перед цим тьотя Галя прибиралася в кабінеті ідеологічного працівника ЦК Леоніда Кравчука, де нахапалася інформації, переважно – негативної, про інтелігенцію, її звичаї, сексуальну орієнтацію та погляди. Прибирання кабінетів КДБ і фрагменти розмов, які вона ловила, лише переконало прибиральницю в тому, що інтелігенція – це лайно будь-якої нації. Згодом вона десь почула, що в своїх висновках одинокою не була: колись дуже давно подібна думка прийшла в голову Володимиру Ульянову-Леніну, вождеві світового пролетаріату. Вождь навіть не полінувався записати свою думку, і вона, таким чином, увійшла до повного зібрання його творів.

Хоча ці томи, та ще й перекладені українською мовою, стояли чи не в кожному кабінеті, якій доводилося прибирати прибиральницям кількох поколінь, жодного з них тьотя Галя не прочитала. Між іншим, їх взагалі ніхто не читав: тьотя Галя особисто щотижня витирала з повного зібрання творів сірий кабінетний пил, яким воно, повне зібрання, припадало. Проте сам зовнішній вигляд червоних книжечок справляв солідне враження. Людина, яка стільки написала і чиї висловлювання занесені в такі томиська, вже лише за одне це варта поваги.

Чого тьотя Галя не могла сказати про цю саму інтелігенцію, з якою їй довелося працювати після проголошення Україною державної незалежності. Спочатку вона опинилася в коридорах інституту, який дуже швидко став колишнім і де за роботу чомусь вперто не платили. Потім – у редакції, де за роботу платили, проте ні в що її не ставили. Тут плювали на підлогу, ходили по помитому в брудних черевиках, лишали десь по глухих закапелках використані презервативи, курили всюди попри існуючу заборону курити будь-де, кидали сміття повз смітники, залишали після редакційних п'янок недоїдки, словом – робили все, аби ускладнити тьоті Галі роботу. Не кажучи вже про те, що ця інтелігенція часом лишала після себе в сортирі… Тому колектив «Фокусу-плюс» прибиральниця ненавиділа, і лише порожні пляшки, придатні для здавання, могли служити для декого з інтелігенції своєрідною індульгенцією.

– Тільки не треба знову про те, що ви п'єте пиво на роботі тільки для того, аби задобрити прибиральницю порожніми пляшками! – відмахнулася Валя Заєць, хоча сама потерпала від агресивної тьоті Галі. – Благодійники хрІнові!

– Поясню, Заєць, у сто двадцять перше і не в останнє, – зітхнув Сєва. – Поки прибиральниця тьотя Галя має змогу збирати по редакції порожні пляшки, які можна здати, вона не буде ходити до Рога і просити, аби він підняв їх зарплату…

Прізвище редактора «Фокусу-плюс» було Ріг. Популярний редакційний каламбур звучав так: «Ріг уперся рогом».

– А поки вона не буде просити в Рога підвищення зарплати, – продовжив одну з улюблених тем Бабкін, – в нього буде хороший настрій. Це означає, що він не вимагатиме від нас подвигу, котрий допоможе підняти тираж газети «Фокус-плюс»…

– І поки він не буде вимагати від нас усіх, наголошую на цьому – усіх – подвигу, – закінчив трошки ожилий Бойко, – нам не доведеться знову вигадувати Білого Чаклуна. Який твоїми, Заєць, стараннями змінює свої контактні телефони щотижня. І залишає їх лише в відділі соціальних проблем, де когось застати після одинадцятої вже не реально. Бо твоє «після одинадцятої» стосується і дванадцятої, і першої, і другої години дня. Правильно, Заєць?

Валя печально глянула на трійцю, зітхнула:

– Неправильно. Неправильно тому, що саме це у нас і вважається правильним.

Вона хотіла розвинути тему, та її перервав черговий телефонний дзвінок.

– Бачите? – дівчина тицьнула пальцем на апарат. – Ось не буду більше трубки брати! Візьму весь оцей телефон, – вона поклала руку на апарат, – і кину комусь із вас у дюндель!

Налаштована Валя Заєць була по-вовчому, через це трійця вирішила швиденько відступити.

– Брек! – виставив перед собою руки Максим. – Один момент —і всі твої проблеми з Білим Чаклуном ми на сьогодні вирішимо.

– Легким порухом руки, – додав Сєва.

Працювати зовсім не хотілося, а заспокоїти Валю Заєць таки треба. Адже, навіть якщо виникне потреба працювати, вона своїм бурчанням не сприятиме створенню робочої обстановки. Тому компанія подалася в протилежний кінець приміщення, де примостилися дівчата, чий відділ займався виключно соціальними проблемами.

Провівши трійцю незадоволеним поглядом. Валя якійсь час послухала телефонний дзвінок, переконалася – справді шукають Білого Чаклуна. Бо інші люди по інших справах так довго і наполегливо не дзвонять. А тоді, вкотре пояснивши, де і коли можна застати Білого Чаклуна, підвелася і пішла в коридор, де вже півроку стояв кавовий автомат.

Кавовий автомат зовсім не цікавив дівчата з відділу соціальних проблем.

На відміну від решти працівників «Фокусу-плюс», дівчата з «соціального» відділу старанно економили на походах до кавового автомату. У їхньому закутку стояв чайник, щодня хтось із них приносив випічку, більше їм у житті нічого не треба. Ось і зраз вони, заливши окропом розчинну каву, запивали нею кекси.

Ці троє дівчат займалися здебільшого тим, що приймали дзвінки громадян, терпляче вислуховували історію про чергову невиплачену пенсію або протікаючу стелю. Тоді записували номери телефонів тих, від кого, на думку скаржника, залежить оперативне вирішення тієї чи іншої проблеми. Іноді по черзі намагалися додзвонитися за цими номерами, і якщо вдавалося – представлялися і запитували, коли перестане текти стеля в квартирі за названою адресою. Отримавши відповідь на зразок: «Це не в нашій компетенції», дівчата писали статті наступного змісту: у квартирі пенсіонерки Прокопенко вже третій місяць тече дах, а бездушний чиновник Комаров не бажає брати на себе відповідальність за таке неподобство. Якщо їм щастило, і редакційний фотограф був вільним, дівчата давали йому адресу пенсіонерки, аби він сфотографував її на фоні протікаючої стелі.

На цьому участь преси у вирішенні соціальних проблем громадян завершувалася.

– Як із понеділка народ? – поцікавився Максим. – Скільки ображених?

– Вже четверо, – відповіла, прожувавши, Люда Марусенко. – Пенсіонери. Ті, в кого нема сьогодні бажання йти зранку по своїх районних поліклініках і ставати в черги, аби їм тиск поміряли.

– На що скаржаться громадяни України? – Сєва, наче так і треба, підхопив кекс і відкусив половину. Ніхто з дівчат нічого йому не сказав: справді, так і треба…

– Двоє – на ЖЕК. Дах тече, а в ЖЕКу бюрократи не чухаються, – пояснила Оля Ольжич. – Бери ще, це я сама пекла.

Замість Сєви пропозицією охоче скористався Максим.

– Ай-ай-ай! – театрально зображуючи гнів, вигукнув він. – Бюрократи! Негідники! Найманці Москви! Хіба заради цих бюрократів ми мерзли на Майдані, а, мужики? Дякую за кексик, Оль. Що у вас там іще?

– Дитячий майданчик біля одного будинку не ремонтують, – озвалася Світлана Мудрик. – І оце останній раз подзвонила тітонька. Заявила, що в країні бардак, а ми нічого не робимо.

– А хто робить? – поцікавився Сєва, прожувавши другий шматок кексу.

– Ніхто нічого не робить, – сказала Світлана.

– Ага, – кивнув Бойко. – Бардак, значить. А хто конкретно винен, тітонька не сказала?

– Бойко, тобі зранку теж нема чого робити, як і стареньким київським пенсіонерам? – запитала Оля Ольжич.

– Тут, Оль, питання серйозне, – промовив Максим. – Глобальне, можна сказати. Чого конкретно вона хотіла? Когось взути за бардак?