Текст книги "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"
Автор книги: Максим Кидрук
Жанры:
Путешествия и география
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Затим почався голод. Аби полегшити собі шлях, іспанці збудували на березі невідомої річки біля підніжжя Анд бригантину, на яку повантажили кілька десятків хворих товаришів та все спорядження. Здорові учасники експедиції пішки йшли вздовж берега, однак через декілька днів вони вкінець захиріли і змушені були спинитися. Пісарро наказав розбити табір і прийняв ризиковане рішення: дізнавшись від індіанців, що неподалік, на берегах річки Напо, є поселення, він послав туди на бригантині п’ятдесят іспанців з наказом добути провізію та привезти її до табору. На чолі загону він поставив молодого честолюбного офіцера Франциско Орельяну.
Проте кораблеві не судилося повернутись. Минали дні й тижні; люди повільно конали від виснаження. Зрештою Гонсало Пісарро зрозумів, що дожидатися Орельяну марно, і зважився на відчайдушний крок: відправився назад до Еквадору…
Через шістнадцять місяців після того, як помпезна експедиція вирядилася підкорювати Амазонас, перед здивованими жителями Кіто постали дев’ятеро чоловіків, котрі ледве трималися на ногах. То були Гонсало Пісарро та вісім його товаришів. Окрім них нікого не лишилося в живих.
…Ми прибули у Пуйо в годину сієсти. Дощу не було, зате духота стояла така, що здавалося, ніби ми плаваємо у воді, а не пересуваємось у повітрі. Пізніше Ян дуже чітко і влучно схарактеризує нашу вилазку в Пуйо: two thousand meters down – twenty degrees up [45]45
Дві тисячі метрів униз, двадцять градусів угору (англ.).
[Закрыть] .
Поселення нагадувало місто мерців: на вулицях – жодного еквадорця, повсюди погляд натикався на нерухомі струхнявілі машини. Місто аж стогнало під натиском джунглів. Крізь порепаний асфальт невгамовні хащі просовували свої надокучливі зелені щупальці. Джунглі обвивали Пуйо з усіх боків, наче лещатами, висмоктуючи з містечка та його жителів останні живильні соки.
Відразу за автостанцією Ян надибав якусь вишку, куди ми залізли, щоб оглядітись. Переді мною постало незабутнє видовище. До самого обрію, скільки сягав погляд, простяглися незаймані амазонські ліси. Дерева штовхались і безцеремонно налізали одне на одного, борючись за місце під сонцем. Біля самого краю сельви височіли пальми, поміж них де-не-де протискались гевеї, подекуди із зеленої гущі визирали динні та кавові дерева, звідусіль напирав зелений бамбук, а вгору по стовбурах до самих крон звивались ліани. Далі за ними були тисячі і тисячі невідомих мені видів дерев та рослин з такими назвами, що навіть соромно писати: гібіскус, панданус тощо. За нашими спинами на заході ховалися у хмарах гори, проте на сході погляд не зустрічав жодних перепон і, черкаючи лісові крони, безперешкодно летів аж до горизонту.
Хвилин п’ятнадцять, обливаючись потом, я тинявся без діла в порожньому напівмертвому місті, не знаючи, куди поткнутись. Куди не глянь, погляд впирався у непробивну стіну джунглів. Варто було зійти з дороги і відійти метрів двадцять, як останні нагадування про цивілізацію провалювались у небуття. Натомість мене огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт листя та ліан. З гілок довколишніх дерев на мене глипали і сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами проскакували маленькі в’юнкі ящірки. З хащів доносився підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад та гул ненаситної комарні. Я знав, що десь там у глибині нетрищ ховаються ягуар, анаконда і річковий кайман. Десь там у неглибоких каламутних ріках водяться електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток, і маленькі сомики кандиру, ще страшніші: вони можуть проникати в сечовий міхур і доводити жертву до смерті через майже повну втрату крові. Вдруге в своєму житті я стикнувся зі справжніми джунглями і був зачарований їхньою грізною красою. Втім, навчений Мексикою, я вже знав, що ця краса – лише ілюзія, тремкий і непевний фантом, за яким ховається справжнісіньке пекло.
Нараз я відчув, що чотирнадцятигодинний переліт, зміна семи часових поясів, висотна хвороба на Котопаксі, а тепер ще й новий перепад тиску і задушлива атмосфера Амазонії зробили своє. Я задихався, я наче розпадався на шматки. При цьому я просто не міг зрозуміти, що зі мною коїться: хворобливий стан, спричинений гірською хворобою, досить важко описати. Уже потім якийсь еквадорець пояснив мені, що «висотна» хвороба найбільшою мірою проявляється саме на другий день після різкої зміни висоти…
На одній з брудних вуличок, посеред роз’їдених вологою стін я надибав стареньку індіанку, що торгувала прямо з землі різними фруктами. Я купив у неї чотири банани і тут же по черзі проковтнув їх. Плоди були невеликими, майже вдвічі меншими від тих, що продають на ринках в Україні, зате солодкими, наче заварні тістечка. «Українські» банани проти амазонських – це як смола у порівнянні з медом, подумав я. Ян і собі взяв кілька штук, хоча через вологість та неймовірну задуху їсти насправді не хотілося.
Затим ми присіли в траві коло дороги. Від спеки все пливло перед очима. У мого товариша під баньками проступили темні кола. Чех сидів, похнюплено схиливши голову між колінами, зрідка відмахуючись від москитів. Схоже, Ян був далеко не в захваті від моєї ідеї відвідати сельву. Час від часу він крадькома кидав у мій бік важкі погляди. Втім, ніде правди діти, чех не нарікав і похмуро мовчав, терпляче зносячи негоди.
Заїдлива амазонська комарня увесь час не припиняла мене точити. Невідь звідки у шорти прокрався розвідувальний загін червоних мурашок, закріпився у правій кишені і вперто не хотів здавати позиції, певно, чекаючи підкріплення. Кров важенними молотами гупала у скронях, рясний піт заливав обличчя, не знати чого я скрізь чухався, немов макака.
Зрештою, мій терпець урвався.
– Яне, може, до дідька цю Амазонію? Поїхали назад, га? – хриплим голосом проказав я.
Ян мовчки піднявся, обтрусився і пошкандибав до автостанції.
* * *
Ось так безславно закінчилася моя перша вилазка в амазонські ліси. Все, на що мене вистачило, – це спуститися з гір у невелике містечко на самому кордоні еквадорської тропічної сельви, поблукати у ньому двадцять хвилин (це я ніби перевірив, чи все там нормально), і через силу з’їсти чотири банани. Після того, підігнувши хвіст, я дременув назад у гори. Амазонас розбив, розчавив, розтерзав мене, по суті, навіть не давши вступити у свої володіння. Втім, закусивши губу, я подумки пообіцяв собі, що колись обов’язково повернусь в Амазонію. По-справжньому. І тоді ще побачимо, хто кого.
Але то вже буде інша пригода…
ВУЛКАН ТУНГУРАУА
Як не старався, мені не вдалося відшукати хоч будь-яку вартісну інформацію про вулкан Тунгурауа під час підготовки Експедиції. Достеменно я знав лиш те, що палаючий велетень розташовується десь зовсім поряд із Баньосом. Хоча краще, мабуть, сказати, що це Баньос розташовується десь поряд з вулканом, оскільки Тунгурауа був, є і буде. А Баньос може бути, а може і не бути. То вже як вулкан вирішить.
Насправді все, що написано про Тунгурауа на форумі «Trip Advisor», обмежується сухою і лаконічною порадою про те, що перед тим, як туди пертися, краще розпитати у когось із місцевих про активність вулкану. Гадаю, не варто й казати, що ані я, ані Ян нічого такого не розпитували і розпитувати не збиралися, тож увечорі передостаннього дня у Баньосі, не забиваючи голови всілякими дурницями, ухвалили одностайне рішення наступного ранку п’ястися на Тунгурауа.
Про всяк випадок я намірився розпитати про Тунгурауа в хазяїна «Трансильванії». На жаль, спритного єврея не було на місці, однак за стійкою рецепції порядкувала його дружина-еквадорка.
– Чим можу допомогти, українцю? – спитала вона, приязно всміхнувшись.
– Та от, ми з товаришем надумали поїхати на Тунгурауа. Хотів спитати, може, порадите, як туди краще добратись.
– Є два шляхи, – почала пояснювати еквадорка. – Перший пролягає безпосередньо схилом вулкана. Починається на сході Баньоса, а потім повертає на північ. Ось тут, – жіночка ткнула пальцем у розкладену мною карту. – Дорога доходить до висоти 4000 метрів. Далі можете йти пішки, спеціального спорядження не потрібно. Якщо пощастить і небо буде безхмарним, побачите жерло. Інший шлях починається на півдні Баньоса і веде на протилежну вулканові вершину. Там у нас передавальні антени встановлено. Добиратися туди довше й важче, зате краєвиди значно кращі. Побачите вулкан у всій красі.
Я з вдячністю кивнув.
– А ви певні, що хочете побачити його? – спитала жіночка.
– Кого його? – не зрозумів я.
– Вулкан. Тунгурауа.
Я трохи збентежився і почухав потилицю:
– Та ніби певні, а що?…
– Нічого. Просто будьте обережними, Тунгурауа вередливий. У 1999-му всі сімнадцять тисяч жителів Баньоса були евакуйовані на кілька тижнів з міста через загрозу повного зруйнування. Тоді він добряче потрусив усі околиці, – жіночка промовила «він» з особливим притиском, спідлоба зиркнувши у той бік, де знаходилось жерло вулкана. – Це дуже прикольне відчуття, коли цілими днями земля під ногами без упину тремтить.
Я ледь не прикусив язика і подумав, що мав я у дупі такі прикольні відчуття.
– А що з ним зараз? – якось непомітно для себе самого я теж заговорив про Тунгурауа, наче про живу істоту.
Жіночка загадково всміхнулася:
– Він активний.
– Активний?!!
– Ну так, нормально активний. Вночі, якщо піднятися на протилежну вершину, видно світло з кратера…
* * *
Того ж дня ми орендували на день машину і посунули на протилежний берег Пастаси, справедливо розсудивши, що краще дивитися на вулкан із сусідньої вершини.
Спершу ми хотіли їхати на «баггі», а не на джипі. Buggy-car – це така штука, в яку варто один раз сісти, щоби полюбити на все життя. На тлі справжнього повнопривідного позашляховика з його масивними шипами на шинах, агресивно вишкіреною решіткою радіатора, каркасом товстенних металевих балок, призначених для захисту пасажирів, якщо джип раптом полетить сторчака з дороги, та іншими крутими штучками «жучок» нагадує дерев’яно-паперово-ганчір’яний літачок братів Райт поруч зі стотонним красенем «Boeing-737». При цьому дирчить він немов справжній 737-ий «Боїнг» – під час їзди громоподібне диркання продавлює барабанні перетинки і розпливається тілом, наскрізь пронизуючи нутрощі. А ще через низьку посадку та повну відсутність днища, варто лиш заїхати в калюжу, і ви миттю стаєте мокрим мов квач і брудним мов свиня, що викачалась у грязюці. Попри це, є в «баггі» якась авантюрна іскорка, щось пригодницько-піратське, щось по-дитячому близьке та знайоме, що примушує скинути з себе серйозність і вдавати, що тобі дванадцять, а не двадцять п’ять чи сорок.
Вчора, щойно ми повернулися з вилазки в Амазонію, погода покращилася: замість похмурої й вологої Трансильванії переді мною переливалася всіма барвами веселки сонячна Мальорка. Нагірне містечко немов підмінили! Калюжі висохли, вітрини магазинів та кафе вилискували на сонці, вулиці запрудили люди. Баньос пульсував повнокровним життям. Відтак ми з Яном взяли в оренду двох «жучків» і гасали на них по горах довкола Баньоса, одного разу опинившись у повній темряві посеред довжелезного тунелю, оскільки гірські тунелі в Еквадорі, як виявилося, зовсім не освітлюються. Пригадую, я тоді вже уявляв, вгризаючись витріщеними очима в масну темряву, як ми з товаришем, двоє замурзаних чудил, похнюплено випихаємо з похмурого черева тунелю своїх «жуків», злякано озираючись на кожну машину, яка проноситься поряд. Певна річ, з нас тоді навіть собаки сміялися б. Причому не тільки в Баньосі, а й по всіх Андах аж до Сантьяго-де-Чилі. Щоправда, був ще один варіант розвитку подій, далеко не такий кумедний, про який мені не хотілося думати. Якийсь вантажний трейлер, автобус чи будь-який інший транспортний засіб з високою посадкою міг просто не помітити «жуків» у темряві тунелю. Ну… і все… Нас тобі розмазало б по асфальту, немов сирі яйця по сковорідці. Гірше всього – ніхто навіть не здогадався б про те, де і як ми востаннє наклали в штани і поклали свої голови. На щастя, обійшлося: ми встигли вибратися з тунелю раніше, ніж з іншого боку в нього заїхала вантажівка чи автобус.
Тож гасати на «жучках» було дешево, прикольно і весело, хоч цього разу нас із Яном відмовили від «баггі». Вибиратися на Тунгурауа доведеться дуже високо, а тому в «жучка» просто не вистачить потужності. Довелося переплачувати і брати в оренду повнопривідний джип.
Перетнувши місток через прірву, на дні якої переливалася сріблом вузька нитка Пастаси, ми почали дертись нагору. Дорога була дуже крутою. Місцями крутизна схилу сягала 60є і навіть більше. Ширина шляху дозволяла проїхати лиш одній машині, тому, коли хтось траплявся на шляху, доводилося здавати назад до найближчого розвороту, а там поволі розминатися, ледь не обтираючи один одному борти.
Втім, людей та машин по дорозі майже не траплялося. Зрідка ми натикались на невеликі групи корів, що паслися на схилах гори. Я дивився на них і чудувався, як вони можуть втримуватись на практично прямовисному гірському узбіччі. Лиш одного разу нам трапився пастух, який, закинувши на плече довгого дрючка, пішки спускався у долину Баньоса. Я спитав у нього про корів:
– Це, мабуть, спеціальна порода, навчена скелелазінню?
– Зовсім ні, сеньйоре, – відказував чоловік, – це звичайні корови.
– Але як тоді, в дідька, вони тримаються на прямовисному схилі? Трапляється, що вони падають униз і розбиваються?
– Та це нормальне діло у нас, – сміючись, розказував еквадорець, – корови часом зриваються і падають. Ото бува сидиш собі на подвір’ї, з онуками бавишся, шашлики на вечерю смажиш. І тут ні сіло ні впало – трах-бабах! – мангал на друзки, морда в золі та кетчупі: корова прилетіла…
Десь за годину ми вибрались на вершину гори. Далеко-далеко внизу розпластався Баньос. З такої віддалі я вже не міг розрізнити окремих будинків. Поселення мало вигляд звичайної плями, затиснутої посеред густої зелені глибоченних проваль та Анд. Вищими за нас були тільки передавальні антени та височенні стальні опори електропередач. Навіть хмари повзли трохи нижче вершини, закутуючи її з усіх боків, наче хвилі, що накочуються на острів посеред океану. Лиш іноді якась неслухняна хмаринка відбивалася від своєї «отари» і налітала на нашу вершину. Диск сонця тьмянів, тіні розмазувались, а щоки, ніздрі та шию лоскотали невидимі краплинки вологи.
Прямо навпроти нас здіймалося абсолютно голе жерло Тунгурауа. Як і нашу вершину, його оточувало кільце пошматованих хмар, які, гнані штормовим вітром, завзято кидалися на вулкан; далі йшла абсолютно чиста від хмаровиння ділянка – могутній сіро-чорний конус без жодного натяку на рослинність; нагорі проступали блідуваті мазки вічних снігів. Над кратером клубочилася пара впереміш із сіруватим димом та випарами, що сочилися з жерла. Самого вогню при денному світлі, на жаль, не було видно, але й без того картина заворожувала, примушуючи забути про все на світі…
Минуло кілька годин, перш ніж ми поїхали назад у долину. Спускатися було ще важче, ніж підійматися. В салоні позашляховика страшенно смерділо горілим – так сильно під час спуску нагрівались гальма. Ян кермував, а я напружено видивлявся дорогу, розуміючи: якщо зараз раптово відмовлять гальма, жодна сила не зможе врятувати нас від неминучої гибелі.
Втім… воно було того варте.
* * *
Саме того дня після повернення з поїздки до Тунгурауа, схилившись над вечерею в одному з ресторанів Баньоса, я випадково помітив простеньку карту, на якій не було ні гір, ні річок, ні міст чи доріг. Нічого, окрім еквадорського кордону і… вулканів. Розлоге біле поле, що позначало територію Еквадору, лежало рясно всіяне маленькими трикутниками. То було щось неймовірне! На якийсь час я навіть утратив апетит, а таке зі мною буває дуже рідко. На звичайних географічних картах та атласах, як правило, позначають усього кілька найвищих вулканів. Затерті серед сотень інших назв, позначок та рисочок, ті імена не несуть жодної інформації. Вони не робили того приголомшливого враження, що справила на мене карта вулканів на стіні в ресторані.
– Еквадор – це не країна, – прошепотів я сам до себе, – це просто якась порохова бочка. Справжнісіньке царство вулканів…
Утім, серед еквадорців співіснування з такою кількістю смертельно небезпечних сусідів не викликає великого занепокоєння, тривоги чи страху. Люди, схоже, цілком звиклися з думкою, що одного дня земля може вибухнути у них під ногами, а з неба почне падати каміння. Вони сидять у кафе, з насолодою курять дешеві цигарки, неспішно цмулять міцну каву чи гіркувате пиво і спокійнісінько обговорюють останній землетрус або ж сперечаються про дату наступного виверження того чи іншого вулкана. Дітей у школах ще змалечку вчать, як поводитись у випадку сильних підземних поштовхів – точно так, як у нас в Україні вчать первачків правильно переходити дорогу. У кожній будівлі в одному з проходів обов’язково висить спеціальний знак: літера «S» на фоні косих зелених смуг із написом «Zona seguridad de sismos» [46]46
Безпечна ділянка у випадку землетрусу (ісп.).
[Закрыть] . Такий знак свідчить про наявність у вказаній стіні основних несучих опор будівлі. Саме в таких місцях рекомендують ховатися, якщо землетрус застукав вас зненацька. І лише тоді, коли поблизу немає жодних сховищ, позначених літерою «S», слід вибігати на вулицю.
Все це навело мене на думку, що для людини не існує почуття абсолютного страху. Багато еквадорців живуть у постійній напрузі, підставляючи себе й своїх дітей під реальну небезпеку. Втім, жоден з них навіть і чути не хоче про те, щоб переїхати ближче до океану чи в будь-яке інше місце, тільки б якдалі від грізного й вередливого Тунгурауа. Про зміну місця проживання не може бути й мови! Якою б страшною не була небезпека, вона перестає викликати страх у людей, коли їм стає достеменно відомо, чого саме боятися і як з цим боротися, коли вона стає невід’ємним атрибутом повсякденного життя. Вулкан – є, вулкан – горить, і від цього нікуди не дінешся, тому замість того, щоб повсякчас перелякано хапатися за серце від кожного ледь помітного поштовху під ногами, краще сприймати усе як належне і покладатись на долю – ось психологія людей, що населяють Анди довкола Тунгурауа.
Та все ж, еквадорці – унікальний народ, розмірковував я. Ось вони сидять переді мною, закачавши рукави сорочок, після важкого трудового дня, помаленьку п’ють своє пиво, веселяться, жартують, а за вісім кілометрів на північ від Баньоса палає пурпуровим полум’ям п’ятикілометровий вулкан, який одного дня дощенту може спалити їхні домівки, знищити все добро, нажите тяжкою працею…
А тоді я пригадав вершину грізного й приголомшливого Тунгурауа, закутану пухнастими білосніжними хмарами. Голий кратер з чорними борознами – страхітливими слідами лавових потоків, схожими на шрами на бронзовому обличчі індіанського воїна. Дужий вітер, який вривається під кофту, намагаючись скинути тебе з вершини. Весь світ, дріб’язковий, порожній і безпомічний, зіщулився десь далеко-далеко внизу.
Воно того варте…
Вулкани Еквадору
FRONTERA [47]47
Кордон (ісп.).
[Закрыть]
Наближаючись до Уакільяса (Huaqillas), я зовсім не думав про те, що ми творимо щось героїчне. Згодом якийсь американець у хостелі в Лімі, столиці Перу, почувши, що ми з Яном перетинали кордон самотужки, схопиться за голову і злякано заволає:
– Ви сунулися туди самі? Ви справді не мали з собою гіда?! Та ви «крейзі», хлопці! Господи, ви просто ненормальні!!!
Але це буде пізніше, значно пізніше. Того дня, залишаючи рано вранці Куенку (Cuйnca), фінансовий центр Еквадору, де банків більше ніж пивничок і бомжів, я ще не знав, що Frontera є одним із найнебезпечніших місць на всьому південноамериканському континенті, жорстокою і дикою місциною, де людське життя не варте й півсотні американських доларів, а поодинокі мандрівники частенько зникають безвісти [49]49
Я не перебільшую. Дещо пізніше я дізнався, що навколо Fronter’и постійно валандаються усілякі підозрілі типи і пропонують мандрівникам «допомогу» при перетині кордону. Тих, хто погодився, вивозять далеко в пустелю і грабують. Останній такий випадок стався незадовго до нашої з Яном появи на Fronter’і. Якісь волоцюги відвезли довірливого американського бекпекера в пустелю і стали вимагати в нього триста доларів за те, щоб повернутися назад. На превеликий жаль, у мандрівника було з собою лиш п’ятдесят доларів готівкою. Розчаровані бандити порішили нещасного на місці, а тіло викинули в пустелі.
[Закрыть] . Я й гадки не мав, що Frontera – це зовсім не кордон, це особлива територія, яка живе за власними жорстокими правилами та законами, незрозумілими нормальній людській логіці.
Той факт, що зранку ви залишили Еквадор і вступили у Fronter’у, аж ніяк не означає, що надвечір цього ж дня ви опинитеся в Перу…
* * *
Неділя, 5 липня 2009-го, Баньос. Три дні до перетину кордонуУсе планування поїздки я завше беру на себе. Ця Експедиція, детальний звіт про яку ви зараз тримаєте у руках, зрозуміло, не стала винятком.
Мій план перетину еквадорсько-перуанського кордону був простим, мов двері. За вихідну точку для переправи в Перу я вибрав Куйнку, третє за величиною місто Еквадору, великий фінансовий центр, розташований на півдні країни. Спочатку я планував дістатися з Куенки до Лохи, тоді з Лохи доїхати до прикордонного містечка Макара (як це зробити я ще не знав, але думав, що якось розберусь на місці), затим у Макарі перетнути кордон, а вже звідти доїхати до Суйяни. Втім, це ще не все. В Суйяні нам треба буде пересісти на автобус або ж зловити попутку до Піури. Піура – це місто, яке я обрав для першої ночівлі на перуанській землі. Загалом триста п’ятдесят кілометрів через гори, плюс перетин кордону. За один день. Отакий-от, друзі мої, простенький план.
Попри таку вражаючу простоту, з цим планом у нас від самого початку щось не заладнало. Пізно ввечері напередодні виїзду з Баньоса Ян підсів до мене на ліжко і стурбовано спитав:
– Чувак, як ми перетинатимемо кордон Перу?
Так і спитав. Прямо і не соромлячись. Як чоловік чоловіка. Я з готовністю дістав з рюкзака свій «magic book» і виклав мій конгеніальний план прориву в Перу:
– Спочатку ми їдемо автобусом з Куйнки до Лохи, звідти в Макару, там переходимо кордон і далі на попутках аж до Піури. Всьо просто! Знаю, буде важко, доведеться робити достобіса пересадок, крім того, мусимо виїжджати дуже рано, але я сподіваюся, що за день впораємось.
Чех дивився на мене сумним безнадійним поглядом. Так на мене дивиться моя маленька племінниця, коли заграється і не встигне домчати до туалету. Я подумав, що Ян зараз почне просторікувати про різноманітні труднощі, які чигатимуть на шляху, адже цей кордон – це не простий кордон, а Frontera між Еквадором та Перу, а ми, мовляв, нічого не знаємо про Fronter’у, нічого не знаємо ні про митників, ні про їхні вимоги, ми взагалі нічого не знаємо, тож не варто сподіватися, що зможемо ось так от легко й гладко пробратися аж до Піури всього за дванадцять годин. Проте чех нічого такого не сказав. Натомість він почухався і мовив:
– Максе, мені потрібно тобі дещо показати. Ходімо.
Ми вийшли з нашої кімнати і спустилися вниз. Зупинились на сходовому майданчику поміж першим та другим поверхами. На одній зі стін просто за Яновою спиною висіла здоровенна глянсувата карта Еквадору. На ній було видно також значну частину північної частини Перу. З виглядом людини, яка знає все, я упритул підійшов до мапи.
– Ну, – трохи пиндючно прогугнявив я, – це карта Еквадору. І що тепер?
– Глянь сюди, – проказав Ян, затим провів пальцем по блискучому полотні мапи, спинившись у якійсь точці внизу плаката.
Я нахилився і простежив за його пальцем. Кордон. Frontera. Згори широкою червоною лінією тягнеться магістраль, вона проходить Куенку, Лоху, впирається в Макару і Янів палець. А тоді мій напарник різко, наче фокусник, прибрав долоню від карти, і я аж язиком прицмокнув… На прикордонному містечку Макара дорога обривалася. З перуанської сторони не було позначено ніякого шляху: ні шосейки, ні ґрунтового. Єдина дорога, якою можна було перебратися на той бік кордону, пролягала значно західніше, притискаючись до крайки Тихого океану.
– Ти пропонуєш трюхикати від кордону до Піури пішки? – серйозно спитав Ян. – Я розумію, друже, там всього лиш двісті кілометрів горами, однак…
Я спантеличився, але не так щоб дуже. На моїй карті, яку я скачав з Інтернету під час скороспішного планування Експедиції, Панамериканська магістраль роздвоювалася в Куенці. Одна з гілок, як і було намальовано на мапі в хостелі, тягнулася вздовж узбережжя, інша – значно коротша – проходила через Макару. Дві дороги знову зустрічалися в Суйяні. Щоправда, моя карта, так би мовити, була не зовсім картою, а радше схемою, а тому не витримувала жодної критики в порівнянні з мапою, що висіла в хостелі «Трансильванія». Втім, я ще не бачив жодних причин для паніки.
– Можливо, ця карта стара, – напустивши на себе поважнго вигляду, припустив я, а сам тим часом намагався відшукати в легенді рік випуску. – Може, коли її складали того шляху просто не існувало.
Мій напарник стенув плечима:
– Ти бос, тобі й вирішувати. Я просто не хочу, щоб перетинаючи кордон між Еквадором та Перу, ми вибрели на світ білий десь у розлогих степах Патагонії [50]50
Рівнина на півдні Аргентини.
[Закрыть] .
– Відставити розмови! – рішуче рявкнув я. – Не розводь мені тут паніки! – говорив я твердо й упевнено, адже карта на стіні дійсно виглядала доволі потріпаною. – Відповідно до моїх даних, до Піури через Макару веде одна з гілок Панамериканської магістралі. Як це так, що траси далі немає? Такого не може бути! Це ж Панамериканська магістраль! Просто карта дуже стара!
Я справді вірив у те, що казав. Я просто не міг припустити, що дороги, котру офіційно нарекли Панамериканською магістраллю, насправді не існує.
Втім, Ян про всяк випадок зняв карту на фотоапарат з найбільшим можливим розширенням.
