Текст книги "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

За лічені секунди хмара накрила мене – повалив важкий колючий сніг. Духам гір було наплювати на те, що це екватор. Так само їм було наплювати на те, що я дерусь угору в самих благеньких шортах на ногах. Віковічні демони гір гнівались. Судячи з усього, гнівались страшенно, бо за хвилину почалася справжня заметіль.

Саме в цей момент, пригадую, я почав помічати, що з моїм організмом щось не те. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, марно ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Здавалося, по квадрицепсах на ногах текла густа смола замість крові. Я звик, що там унизу, на низькодолі, коли я спиняюсь, серцебиття стишується, а дихання вирівнюється. На вишині все було інакше. Я зупинявся, проте серце продовжувало шалено тріпотіти, дарма ганяючи кров. Дихалося важко, через силу, наче хтось туго обмотав легені бинтом. Тож я завмер і прислухався до мого організму, несвідомо чекаючи нових вибриків. Було таке відчуття, наче то вже не «мій» організм.

А потім раптово зникло бажання дихати. Ось так от просто перехотілося надувати груди і вдихати повітря. Цей стан важко описати словами, ще важче у нього повірити. Проте без усіляких неприємних почуттів я міг не робити жодного вдиху протягом 15–20 секунд. Зате потім дихання самовільно зривалося з подвоєною силою. Я не встигав відкривати рота, щоб ковтати повітря. Я не на жарт перелякався, адже відчуття було таке, наче легені стискалися і надувалися без будь-яких сигналів з мого мозку. Ніби хтось інший сидів у мені і пульсував моїми легенями!

Пізніше, начитавшись інформації про гірську хворобу, я дізнався дуже цікавий факт: саме надлишок вуглекислого газу, а не недостача кисню в крові збуджує дихальний центр. Що це означає? Поясню детальніше. Уявіть, що ви видряпуєтесь на висоту, вищу за 3500–4000 метрів. Спочатку нічого особливого не відбувається, ви продовжуєте дихати з тією ж інтенсивністю, що й на низькодолі. Втім, незважаючи на те, що ви поки не відчуваєте дискомфорту, густина повітря поступово падає, а отже, з кожним вдихом у легені щоразу потрапляє менше й менше кисню і, відповідно, менше вуглекислого газу. Тобто, разом зі зменшенням кількості кисню, у крові зменшується й концентрація СО ₂. Ось тут починається найцікавіше: організм сприймає низький рівень СО ₂як ознаку того, що ви аж надто часто дихаєте (при тому, що насправді дихаєте ви не частіше, ніж завжди) і… частково призупиняє дихання. Причому саме тоді, коли вам як ніколи потрібно дихати на повні груди. Зрозуміло, що після зупинки дихання кисень не потрапляє до клітин взагалі, тому за всіма законами біології через кілька хвилин я мав би щасливо склеїти ласти. Проте в цей час спрацьовує вже інший захисний механізм, який реагує на критично низький рівень кисню, примушуючи легені шалено пульсувати і тим самим не даючи вам відправитися до праотців.

Утім, тоді на Котопаксі я ще не знав цього. Тому, зібравши думки до купи, я вирішив дихати навіть тоді, коли моєму (чи вже, мабуть, «не моєму») тілу не хочеться дихати, і за кілька хвилин відчув себе трохи краще. Проте відразу потому я усвідомив, наскільки сильно мені дошкуляє холод та вітер. Температура за лічені хвилини скотилася з приємних +15єC практично до 0єC. Шершаві язики хуртовини проймали до кісток. Морозне повітря доводилося «ковтати» маленькими порціями, які обпалювали горло й легені, тільки посилюючи кисневе голодування.

– Jan, fuck that «refugio», I’m going down! [34]34
  Яне, до біса той притулок, я спускаюся вниз! (англ.).


[Закрыть] – щосили прокричав я.

Мені ніхто не відповів. Ян, певно, зашпортався трохи вище і праворуч від мене, а я навряд чи міг йому допомогти.

Я обернувся назад. Машини зникли з поля зору, розтанули за непроникною пеленою хуртовини. Я наче опинився всередині величезної непрозорої сфери, наповненої хльосткими дротиками сніжинок, з кам’яним дном під ногами та розпливчастим і затертим диском сонця десь далеко над головою.

Через п’ять хвилин сніг лупонув так густо, що я, хоч як старався, не міг нічого розгледіти далі, ніж за два метри від себе. Я не насмілився спускатися вниз навстоячки, оскільки, добряче засліплений хуртовиною і скутий холодом, ризикував перечепитись через якусь брилу під ногами і шугонути вниз головою. Перед «refugio» схил досить крутий, тож якби я спіткнувся, то летів би, не спиняючись, усі дві сотні метрів акурат до стоянки з машинами, перемелюючи власні кістки між каменями безпощадного Котопаксі.

– Я-а-а-ане! – ще раз скричав я і прислухався.

У відповідь – лиш сичання хуртовини та приглушений стогін вулкана під сталевим напором вітру. «Мабуть, він уже спускається», – заспокоював себе.

Відтак я став навкарачки і поповз униз. Демони Котопаксі зараз, певно, помирали від сміху. Це було саме те, що їм потрібно: зухвалий прямостоячий примат, гордий Homo Sapiens рачки і наосліп ушивається геть від закутого в лід кратера.

Я пороздирав до крові коліна та долоні, я весь тремтів від лютого холоду, в голові паморочилось від недостачі кисню, але продовжував уперто спускатися, неначе неандерталець, неначе якась тупоголова мавпа, спираючись одразу на всі чотири кінцівки.

Думки втонули, висмокталися з мозку. Я втратив відчуття відстані і часу. Не знаю, скільки хвилин минуло, поки мені нарешті вдалося розгледіти крізь заметіль наше авто.

Я миттю стрепенувся і загорлав:

– Роберто!

Але через стогін вітру еквадорець не почув мене. Я зробив кілька кроків уперед, спіткнувся і повалився на витягнуті руки. Важкий сталевий пласт застиг у грудях, заважав дихати. Кілька секунд я лежав на холодній землі і думав, що ще трохи – і моє серце виштовхає легені з грудей. Затим, зібравшись з останніми силами, підхопився і одним ривком заскочив у машину.

Я не міг віддихатися хвилин двадцять, усе хекав, наче паровоз, і трусився від холоду, тримаючись за серце, коли до машини приплівся Ян… Я не настільки добре розумію чеську мову, тому навряд чи зможу дослівно передати вам, шановні читачі, урочистий виступ мого доблесного напарника після того, як він заповз на заднє сидіння, сердито грюкнувши дверцятами. Шкода. Хлоп видав на-гора вельми колоритний монолог про гори, екватор, особливості еквадорської погоди і ще щось, здається, про сніжинки, які цілими роями набиваються в рот, через що треба вчитися дихати крізь задній прохід.

– Скільки у нас ще вулканів попереду, відповідно до твого itinerary? – поцікавився Ян, коли його обличчя нарешті набуло природного кольору.

– Два… Нє, три. Ще один буде коло Арекіпи в Перу…

І Ян тоді знову не втримався і продекламував ще одну колоритну промову. Цього разу англійською. Але і на цей раз я не переказуватиму вам його слів. Бо якби надумав передати той барвистий, сповнений палкої любові до вулканів виступ, строго дотримуючись оригінальної форми та змісту, то на першій сторінці цієї книжки замість «Для широкого загалу читачів» писалося б «Parental advisory: explicit content [35]35
  Застереження: ненормативна лексика (англ.).


[Закрыть] ».

– Але ж ми були на висоті 4700 метрів! – почав був виправдовуватися. – Ні ти, ні я ще ні разу не забирались так високо. Це ж так круто!

Чех сердито подивився на мене:

– Максе, з мене досить рекордів.

* * *

Вам, певно, цікаво, до чого тут кролики?

Припускаю, що деякі понадміру саркастичні читачі вже, либонь, встигли відзначити про себе, що «кролики» на Котопаксі – це ми з Яном, оскільки людина, здатна полізти посеред зими на висоту 4800 метрів не просто без спорядження, а взагалі без зимового одягу, навряд чи має мізки, більші від кролячих. Утім, не все так просто…

Несподівано Роберто загальмував посеред пологого плато, вкритого низькорослими кущами та густою травою, яка вигравала всіма відтінками, від жовтого до бурого та темно-коричневого кольорів. Ми знову побачили сонце, але ще ніяк не могли перестати труситися від холоду. Негостинний кратер Котопаксі, закутаний щільними непроглядними клубнями снігових хмар, задерикувато здіймався увись за нашими спинами.

– Вилазьте, я покажу вам кроликів, – сказав Роберто й усміхнувся.

Ми неохоче вибралися з пікапа. За машиною зривався униз схил. Наш провідник рішуче закрокував донизу. Обережно промацуючи схил, ми посунули слідом за ним.

Відійшовши на достатню віддаль від машини, Роберто спинився. Затим склав пальці своєї єдиної руки докупи, притулив їх до губ і почав видавати дивні звуки, що нагадували одночасно свист і попискування. Ми з Яном стояли за його спиною і вичікували. Через хвилину еквадорець подав знак, щоб ми замовчали, і показав пальцем на хащі трави в п’ятьох метрах попереду. Спочатку я нічого не побачив, зате згодом, придивившись уважніше, помітив маленького сірого кролика, який пильно розглядав Роберто. Провідник свиснув ще кілька раз і… вухатий підскакав ближче. Тепер кріль знаходився за якихось два метри від нас.

– Не ворушіться… – прошепотів Роберто і продовжив видавати губами незрозумілий писк.

Ще через скількісь часу я несподівано виявив, що ми оточені цілою армією крихітних вухатих тваринок, які, зачаровані загадковим посвистом Роберто, довірливо наближаються на відстань протягнутої руки, всідаються на задні лапки і витріщаються на нас. Еквадорець безперестану свистів, а кролі прибували й прибували. Це було схоже на якусь магію…

Зрештою, Роберто вгамувався. Я зробив якийсь необережний порух рукою, і вухані, наче очунявши від загадкового магічного заціпеніння, миттю кинулися врозтіч.

– Це кролики з Котопаксі, – сказав нам провідник, аж сяючи від щастя.

– І… і що? – зніяковіло уточнив я.

– Нічого, – всміхнувся еквадорець. – Просто кролики… Поїхали, час додому.

Кролики на Котопаксі

* * *

– Чувак, а ти подумай, як усе цікаво вийшло, – зненацька проказав до мене Ян, поки ми ловили попутку, аби повернутися назад у Кіто. – Якби ти не купив тої води, дівчина в автобусі навряд чи підійшла б до нас. Якби американка не заговорила до мене, я не взяв би у неї guidebook по Еквадору. Якби я не відкрив її путівника, то не побачив би карти й коментарів до неї і ніколи не дізнався б про те, що до Котопаксі слід добиратися не з Латакунги, а прямо від повороту в національний парк. Це значить, що якби я не прочитав про поворот на Котопаксі, я б його нізащо не запримітив. Тому, друже мій, коли б тебе не взули на тих двадцять доларів, ми спокійнісінько доїхали б до Латакунги, потинялися кілька годин задрипаним містечком, марно намагаючись допитатися, як краще дістатися до Котопаксі, і поїхали б назад, злі та нещасні, так нічого й не побачивши. Зате з повними кишенями грошей.

Я засміявся. Хоч як дивно, Ян був на 100 % правий.

– Все, що не робиться, чувак, робиться на краще, – резюмував я.

– Ніколи передчасно не нарікай на долю, – чех поплескав мене по плечі. – То просто Будда сміється на небесах.

ХОСТЕЛ «ТРАНСИЛЬВАНІЯ» І ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН В АМАЗОНІЇ

Борман однажды спросил у Штирлица:

– Штирлиц, а вы кто по национальности?

– Я русский, – ответил Штирлиц.

– А я – немецкий… – сказал Борман.

Опрацьовуючи еквадорську ділянку маршруту Експедиції, я довго розмірковував, яке місто вибрати за базу для вилазок у центральній частині країни. Я вагався між трьома основними претендентами: Пуйо, Амбато та Ріобамбою. Проте, перечитавши все що зміг знайти в Інтернеті про ці три міста, зрозумів, що жодне з них мені не підходить. Амбато, судячи з усього, було доволі великим адміністративним центром. Не те щоб я не любив великих міст – просто мені хотілося справжніх Анд, ще не спаскуджених цивілізацією. Ріобамба знаходилась аж надто далеко на півдні, вдалині від тих місць, які я хотів би побачити в горах. Пуйо виявилось мініатюрним зачуханим поселенням, загубленим посеред нетрищ по інший бік андійських хребтів, де починається широченна Амазонська рівнина.

Втім, у електронному щоденнику якогось бекпекера мені пощастило натрапити на згадку про містечко Baсos, котре, згідно з коротким описом, знаходилося якраз у центральній частині Еквадору. Я почав вишукувати в Інтернеті, що воно за місцина така, і спочатку не знайшов практично нічого. Електронний сервіс «Google Maps» на запит «Baсos» відправляв мене кудись в Іспанію, а після введення «Baсos, Ecuador» тицяв у якусь невідому точку бозна-де біля кордону з Перу. Нишпорячи в Googl’і, мені таки пощастило накопати трохи інформації про гірське містечко:

клімат – помірний;

температура – 18…22 °C протягом року;

висота над рівнем моря – 5970 футів (1820 метрів);

кількість жителів – 18 тисяч.

До небагатослівного опису додавалася невелика карта. З подивом я відзначив, що Баньос розташовується акурат посередині між Абмато, Ріобамбою та Пуйо. Крихітне містечко в самому серці Анд. І жодної інформації, як туди добутися.

Я задоволено всміхнувся. Це було саме те, що треба.

* * *

Baсos з іспанської перекладається як «бані» або «місця для купання». Справа в тому, що посеред Анд, неподалік від Баньоса, киплять гарячі джерела, де городяни влаштували ванни для розніжених столичних туристів. Подейкують, що саме цим гарячим купелям місто завдячує своїм іменем. Можливо також, що назва приліпилася до гірського селища через незліченну кількість кришталево чистих струмків, потічків та невеликих водоспадів, які зриваються з довколишніх хребтів і вливаються в річку Пастаса, в долині якої і розташовується Баньос. Утім, це не так важливо. Важливо інше – слово «baсos» в іспанській мові має декілька значень і використовується не стільки для опису бань чи місць для купання, скільки на позначення… звичайного туалету. Тобто, будь-яке іспаномовне людисько (включно з тими еквадорцями, які не знають про існування містечка Баньос), почувши щось на кшталт «donde esta el Baсos?», подумає, що у нього питають про те, де знаходиться туалет, а не про якесь поселення під назвою Баньос.

Трапляються також казуси зі зворотнім ефектом. Той, хто постійно думає про містечко Баньос, часом не може второпати, коли йому говорять про туалет. Саме такий казус мені довелося відчути на власній шкурі.

Цього разу, прибувши на автостанцію, я вже нікого не слухав, ні на кого не звертав увагу і пішов напрямки до кас, де придбав два білети до Баньоса. Коротун-закликальник, що чатував біля каси, за допомогою спеціального компостера проставив дві дірочки на квитках і показав закуток, де збиралися всі пасажири нашого рейсу.

– Я скоро підійду і заберу вас на посадку, – сказав мені еквадорець.

До відбуття автобуса лишались лічені хвилини, аж раптом Ян увіпхнув мені до рук свій наплічник і мовив:

– Мені тре до WC. Скоро буду.

Я глипнув на годинник:

– Тільки не барися, чувак.

– О’кей! – відказав Ян і почвалав шукати станційну вбиральню.

Як на зло, не встиг мій товариш зникнути у лабіринті ходів величезного Terminal Terrestre, коли до нашого гурту прискакав працівник автобусної компанії, що перевіряв квитки біля каси.

– Панове, час рушати! Прошу за мною! – на всі груди прокричав він.

Люд заворушився, зібрав сумки та клунки і повільно посунув до одного з виходів на посадкові платформи. Лиш я стояв на місці і не рухався. Чекав на Яна.

– Baсos? A Baсos, seсor? [36]36
  Баньос? Вам до Баньоса, пане? (ісп.).


[Закрыть] – коротун звернувся персонально до мене.

– Si [37]37
  Так. (ісп.).


[Закрыть] , – відказую.

– Entonses vamos! [38]38
  Тоді ходімо! (ісп.).


[Закрыть]

– Pero espere un momento. Mi amigo nessesite baсos! [39]39
  Але зачекайте трохи. Моєму другові потрібно в туалет! (ісп.).


[Закрыть]

– Que? [40]40
  Що? (ісп.).


[Закрыть]

– Ну, бляха, – пояснюю, збиваючись і перескакуючи з іспанської на англійську, – мій товариш відійшов. По потребі. Ай-яй-яй, як же воно буде іспанською?… Ну, він зараз прийде. Зробить пі-пі і прийде, – я показав, як Ян зараз у «баньосі» робить пі-пі, – і тоді ми поїдемо у Баньос.

«Що це він показав?!» – подумав чоловічок і втупився в мене, схиливши голову на бік.

– То ви їдете в Баньос чи ні? – спитав він приглушеним голосом.

– Та звісно їдемо! Просто моєму другові зараз потрібен не той Баньос, що у горах, а той «баньос», що на станції.

– Ти що, дурнуватий?

– Ні, я просто чекаю на Яна! Він пі-пі!

– Хто такий Ян?

– Той, хто пішов у «баньос»!

– Пішки?!

– Ні, блін, поїхав на катафалку! Звісно, пішки!

Працівник автостанції стиснув кулаки і замовк. Довго й пильно він обстежував моє обличчя, наче шукаючи якісь дефекти. Я відчував, що наша високоінтелектуальна лінгвістична дискусія от-от має закінчитися мордобоєм, але тут нарешті повернувся Ян і врятував мене. Чех схопив мене під руку і потяг до автобуса.

…Минуло кілька годин після полудня. Небо незмінно ховалося за хмарами. Автобус (цього разу значно гірший від того, яким ми їхали в Латакунгу) відчалив від терміналу, вишкрябався на крутий схил на південному сході Кіто і посунув у гори. За кілька хвилин еквадорська столиця лишилася позаду.

* * *

Гори росли і вшир, і у висоту. Ущелини вужчали й робились глибшими, дорога звивалась понад самою прірвою, дно якої ховалося в сутінках. Попри це водій навіть не думав збавляти швидкість. На деяких поворотах у мене спирало дихання, а Ян (непримиренний атеїст та безбожник, яких ще слід пошукати) кричав «ай-яй-яй!» і починав розгонисто хреститись. Не знаю як Ян, але я за всю дорогу разів з вісімнадцять замалим не загидив штани, причому, як спереду, так і ззаду.

Через три з половиною години, коли надворі вже починало темніти, автобус спинився посеред гір. У півтемряві за продовгуватою будівлею, яка, як виявилось, правила за Terminal Terrestre, проглядалося кілька вичепурених будівель, огорнутих зеленню. Практично відразу за ними прямовисно вгору широким півколом здіймалися кручі. Ліворуч від дороги зяяла прірва. Тобто, самої прірви я не бачив, але чув, як десь зліва й знизу вирує і шумує нестримна гірська річка.

– Це Баньос? – перепитав я одного з пасажирів, що вискочив слідом за мною з автобуса.

Еквадорець якось підозріло глипнув на мене і мовчки кивнув. За мить він розчинився у ледь помітній вуличці, що починалась біля автостанції.

– По ходу, це Баньос, чувак, – невпевнено сказав я Янові.

– Ага, – так само невпевнено відказав Ян, і ми посунули шукати наш хостел.

Хостел називався «Трансильванія». Я не знаю, скільки хостелів у Баньосі, але за відгуками на сайті «Hostel World», цей був найкращим. З його пошуками у нас не виникло жодних проблем, оскільки все містечко компактно втиснулося між прямовисними скелями на півдні та не менш прямовисною прірвою, вздовж якої вирувала Пастаса, одна з численних приток Амазонки.

Двоповерхова старенька будівля «Трансильванії» ховалась у півтемряві вузенької вулички на околиці Баньоса, один з кінців якої впирався прямісінько в скелю. Хостел від початку видався мені дуже підозрілим. Вікна були напівприкриті грубими дерев’яними віконницями з непевним різьбленням, над входом щирилися дві страшнуваті химери, наче щойно поцуплені з башт паризького Нотр-даму.

Я обережно прочинив скляні двері і вступив досередини. В холі першого поверху горіло кілька свічок, над рецепцією тьмаво блимала настільна лампа. На протилежній стіні кидалася в очі велетенська, майже з людський зріст картина, яка зображала графа Дракулу та трьох напівголих жінок-вампірів, що звивались коло його ніг. Відразу над стійкою рецепції висів гобелен, на якому був вишитий вовк-перевертень. Окрім блідолицього графа та його пишнотілих супутниць, нас ніхто не зустрічав.

– Кхе-кхе… – несміливо озвався я.

– Is anybody here? [41]41
  Є тут хто? (англ.).


[Закрыть] – гукнув Ян з-за моєї спини.

У темряві коридора спочатку вигулькнув тремтячий клиновидний вогник свічки, затим проступили обриси невисокої юної еквадорки зі стягнутим у тугий хвіст волоссям, гострими бровами і відсутнім виразом у мутнуватих очах. Зберігаючи загадкову мовчанку, дівчина, неначе привид, вплила у хол.

– Quiйn es usted? [42]42
  Хто ви такі? (ісп.).


[Закрыть]

Я спантеличився і не зміг нічого до пуття пояснити. Втім, молода горянка ніби й не чула мене. Не попросивши паспорта і навіть не спитавши імен, вона провела нас на другий поверх до крихітної кімнати з двома широченними ліжками, що займали весь вільний простір.

– Це ваша кімната, – тихо проказала еквадорка, втелющившись кудись перед себе, а потім додала незворушним голосом: – Відпочивайте.

Потому вона беззвучно зникла, залишивши після себе лиш теплий запах плавленого воску.

– Треба буде нагадати їй про бронювання, – мугикнув я. – Дівуля не записала нас і навіть не спитала імен [43]43
  Річ у тому, що під час бронювання через Інтернет сплачується завдаток у розмірі 10 % від загальної суми. Якщо не нагадати про це під час вселення у хостел, при виселенні доведеться платити не 90 %, а повну вартість.


[Закрыть] .

Я зайшов до кімнати і ввімкнув світло. «І чого вона ходить зі свічкою, коли в хостелі є електрика? – пронеслося в голові. – Якась, блін, притрушена на всю голову…». Затим я поволі підвів погляд і… з переляку ледь не гепнувся на п’яту точку. Дитячі голови! Трясця вашій матері, під стелею через кожних півметра-метр висіли крихітні дитячі довбешки! Голови, щоправда, були гіпсові, але від того мені легше не робилось. Куди б я не повертався, повсюди натикався на застиглий погляд невеликих очей та саркастичну, зовсім не дитячу усмішку. Голівки були виліплені з майстерністю професійних декораторів найстрашніших фільмів жахів: з якимось байдужим, відсутнім і одночасно злим виразом на обличчі.

Я нашвидку прийняв душ і, намагаючись не дивитися на стелю нашої кімнати, спустився вниз на рецепцію, аби набрати безкоштовних карт та розпитати, що такого цікавого можна надибати в навколишніх Андах. Утім, як і раніше, хол першого поверху пустував…

Вийшовши на вулицю, я вичікував, розглядаючи зорі над головою. У темряві на півдні вимальовувався силует гірського хребта довкола Баньоса, його зазубрені краї підпирали чисте нічне небо. У мене чомусь з’явилося відчуття, наче я сидів на дні велетенської котловини.

За півгодини, коли я встиг добряче змерзнути, з’явився власник хостелу. Низенький та худорлявий, уже не молодий, в міру засмаглий, з ледь-ледь кучерявим волоссям та мініатюрними цятками темних очей, що ніколи не стояли на місці, він, утім, геть не походив на корінного еквадорця. Я готовий був побитися об заклад, що хазяїн «Трансильванії» народився не у Південній Америці. Тож ми повернулись у будинок і довго роздивлялися один одного напруженими поглядами. Я вже збирався підійти до власника, щоб познайомитися і офіційно зареєструватися в хостелі, коли Ян, який також уже встиг помитися і спустився вниз, обережно смикнув мене за руку.

– Максе, я помітив тут дещо підозріле… – прошепотів чех.

– Ти про ту картину з Дракулою та трьома секс-бомбами? – прошепотів я у відповідь, не зводячи очей з хазяїна за стійкою рецепції. – Та я вже бачив…

– Я не про те, – перебив мене Ян. – Роздивись написи у хостелі.

Тут слід пояснити, що зазвичай стіни, двері та стелі кожного добропорядного хостелу обліплені цілою хмарою усяких записочок з порадами, вимогами та застереженнями на кшталт «Після 23:00 не галасувати!», «Прибирайте кухню за собою», «До найближчого хостелу 25 км», «Це кухня, а не душова!!!», «Котів не підгодовувати – за місяць уже третій здох від переїдання», «Будь ласка, припиніть вчити папугу нецензурних слів, він криє матом інших постояльців» тощо. Традиційно такі записочки пишуть двома, а то й трьома мовами: обов’язково англійською, а також офіційною мовою тієї країни, в якій розташовується даний мандрівний гуртожиток. В усіх еквадорських хостелах такі написи виводять англійською і дублюються іспанською. Проте в «Трансильванії» було щось особливе. Після Янової репліки я отетеріло переводив погляд з однієї записки на іншу, повсюди натикаючись на одне й те ж: внизу – фраза іспанською, над нею – англійський переклад, а вгорі – незрозумілі закарлючки, щось середнє між клинописом шумерів та арабськими значками.

– Це що, мова вампірів? – перелякався я.

– Нє-а, – Ян сховався за моєю спиною і тихенько буркнув: – Це іврит.

Я витріщився на власника хостелу, який нерухомо застиг, терпляче чекаючи за стійкою, і зненацька зрозумів, з якого він племені. У цю ж мить, наче підтверджуючи мої здогадки, знадвору в хол ввалилась галаслива компанія мандрівних постояльців, які, певно, щойно прогулювалися вечірнім Баньосом. Вони всі були трохи вищі середнього зросту, кістляві, чорноволосі, темноокі, мов демони, з характерною горбинкою на носі, і розмовляли не англійською, не іспанською, і вже точно не мовою кечуа.

– Яне, ми що… ми цейво… це якась ізраїльська община? – ледь чутно пискнув я.

– Це ти у мене питаєш? – пискнув Ян. – Це ж ти бронював хостел…

Зрозумійте мене правильно, я геть нічого не маю проти євреїв як нації чи як людей в цілому, просто надибати таку згуртовану ватагу ізраїльтян бозна-де у горах Еквадору було доволі несподівано.

Зрештою, ми з чехом підсунулися до рецепції і я відрекомендував нас обох власникові. Господар «Трансильванії» прискіпливо роздивлявся наші обличчя. Він наче обмацував нас поглядом, намагаючись здогадатись, хто ж ми такі, «свої» чи «чужі». Звісно, ми були «чужими» в цій дружній родині, і його холодний погляд не віщував нічого доброго. Заповнюючи журнал постояльців, я відмітив про себе, що ми з Яном стали єдиними, хто у графі «Pais» [44]44
  Країна (ісп.).


[Закрыть] вписав щось відмінне від «Israel».

Втім, у нас лишалася ще одна не вирішена справа.

– Пане, – на завершення звернувся я до власника, – ви не забудьте, ми бронювали місця у вашому хостелі завчасно.

– Та що ви кажете?

– Та так і кажу.

– І що?

– Ну, просто при бронюванні я вже сплатив 10 %.

При цих словах єврей миттєво перемінився на обличчі. Після того, як я нагадав про бронювання, на його лиці проступив вираз нелюдської боротьби: з одного боку, його огортало почуття радості через те, що я, вочевидь, таки виявився «своїм», хоч і не з Ізраїлю, а з іншого, мучив невимовний смуток через те, що він тепер отримає за день нашого постою у хостелі 6 доларів і 30 центів замість повних 7 доларів. Зрештою, перше почуття взяло верх і хазяїн хостела розплився у посмішці. «Свій, ну точно свій», – думав він, дивлячись пильно на мене.

– Ласкаво просимо до «Трансильванії»! – чоловік по-товариськи поплескав мене по плечі. – Будьте як удома, хлопці!

Я кисло всміхнувся й кивнув. Отже, підсумував подумки, ми ночуємо в Еквадорі, в якомусь дикому закамарку посеред Анд, у стопроцентному єврейському хостелі, де заправляє фанатичний шанувальник Брема Стокера. Круто…

На цьому «принади» Baсos’а не закінчились. О пів на третю ночі мене розбудило рокітливе грюкання дощу об дах. Я виглянув у вікно. Скупчення могутніх гір, що кілька годин тому тягнулося до зір на тлі безхмарного зоряного неба, зникло під непробивною товщею сірої мли. Вода суцільною стіною неслася з небес, з громоподібним гуркотом розбиваючись об землю.

* * *

На ранок дощ не припинився.

Прокинувшись, я визирнув у вікно і насупився. Кошлаті хмари насунули в долину Пастаси і, затиснуті щільним кільцем гір, нерухомо стояли над містом. У таких умовах злива може періщити тижнями… Хмаровиння висіло незвично низько: жодної вершини, які вчора ввечері прикрашали зоряне небо, видно не було. Складалося враження, ніби я опинився у страшенно вогкій консервній бляшанці з прямовисними кам’яними стінами та кришкою із хмар або у величезній кіностудії з поганим освітленням, зате з чудовими декораціями гір, зведеними на всіх сторонах павільйону.

Зрозуміло, дощ поставив хрест на усіх наших планах. Лізти в гори у таку погоду було б дурістю. Зовсім без настрою я піднявся на відкриту веранду другого поверху, розмірковуючи, куди нам із чехом сьогодні податись. За мною з сусідньої кімнати вийшла худорлява дівуля років двадцяти. Стискаючи в одній руці горнятко ранкової кави, а в іншій цигарку, кирпате дівча тупцяло поряд зі мною. З навісу веранди голосними сріблястими струмками збігала дощова вода.

– Привіт! – поздоровкався я.

– Хело! – відказала дівчина.

Затим ми замовкли, дівча посмоктувало цигарку і крадькома зиркало на мене, певно, чекаючи, щоб я продовжив розмову. Я ж втупився у непроникну дощову стіну і подумки ремствував через таку жахливу погоду.

– А ти сама звідки? – зрештою озвався я.

– Звісно, з Ізраїлю, – трохи здивовано відповіла дівчина, – як і всі в цьому хостелі…

Тупішого запитання, певно, не можна було й вигадати. Зненацька темнооке дівча схаменулось, втямивши, що розмовляє зі мною англійською і що я, відповідно, аж ніяк не міг приїхати з Ізраїлю.

– Хм… а звідки ти тоді?

– А я з України, – відказав я і широко всміхнувся.

«Український», – подумала дівчина.

* * *

Дощ, зараза, і не думав вщухати. Втім, у хостелі мені не сиділося, тому, поснідавши, я потягнув Яна за собою на рекогносцирування. Залишаючи «Трансильванію», я мимохідь спитав хазяїна, чи довго ще триватиме ця бісова злива.

– У нас так завжди, – неспішно проказав єврей. – Кожен ранок починається зливою, зате о першій пополудні розвиднюється.

Я вистромив голову з дверей, задер носа і обдивився заплакане сіре небо. Здавалось, після світання хмар тільки побільшало.

– Такого не може бути, я йому не вірю, – промовив, обернувшись до Яна. – Я щось не пригадую жодного випадку в Україні чи Швеції, щоб хмари, які були наповнені вологою настільки, що ледве совались у повітрі, розсмокталися за три-чотири години.

Потому, закутавшись якимись целофановими кульками, ми з Яном почалапали в напрямку автостанції. Раптом на одній з будівель (по-моєму, то був магазинчик з сувенірами) мені на очі потрапив розмашистий напис: «Баньос – ворота Амазонії». Я затягнув Яна під навіс, дістав з-за пазухи липку від вологи карту і розгорнув її.

– Що ти надумав? – підозріло запитав чех.

– Сельва! – рішуче випалив я.

– Що? – не зрозумів Ян.

– Амазонас! – упевнено чеканю. – Поки в Андах йде дощ, ми здійснимо вилазку в незаймані ліси Амазонії!

Я повернув карту до Яна і тицьнув пальцем у Пуйо (Puyo), містечко на рубежі велетенської Амазонської рівнини, єдина дорога до якого проходила через Баньос. Саме в цьому місці п’ять століть тому вирушила в похід у джунглі велетенська експедиція Гонсало Пісарро.

Експедиція Гонсало Пісарро

Великий завойовник Перу Франциско Пісарро (про нього ще йтиметься пізніше) у 1539 році призначив свого брата Гонсало Пісарро губернатором провінції Кіто, поставивши єдину вимогу: щоби його братуха дослідив та підкорив неприступні ліси, які пролягають на схід від іспанських володінь. Честолюбний Гонсало закачав рукави і з піонерським завзяттям почав готуватися до експедиції. Він ще не знав, що його чекає попереду.

До того часу конкістадори (як під проводом Франциско Пісарро у Перу, так і під керівництвом Ернана Кортеса в Мексиці) пересувалися та вели бої переважно в горах та сухій пустельній місцевості з приємним помірним кліматом. Виступ Гонсало Пісарро став першим великим походом у справжні тропічні джунглі. До того про велике «зелене пекло» на сході за Андами іспанці знали лише з розповідей індіанців.

Тож після цілого року приготувань, які проковтнули все багатство губернатора, Гонсало Пісарро вирушив у невідоме. Його загін був відмінно спорядженим й укомплектованим, налічуючи двісті іспанців, чотири тисячі індіанців-носильників, багато лам, свиней та коней. Експедиція успішно подолала передгір’я та гірські масиви Анд і вступила в низинні ліси, де іспанці зіткнулися з найстрашнішим ворогом за всю історію конкісти – амазонськими джунглями. День за днем вони продирались крізь суцільні хащі. Страшенна духота, хижі звірі, полчища комарів та паразитів терзали їх щодня. В’ючні тварини та гірські індіанці, незвичні до тропічного клімату, стосами гинули від невідомих хвороб.