Текст книги "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"
Автор книги: Максим Кидрук
Жанры:
Путешествия и география
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
* * *
Двічі на рік, весною та восени, на департаменті Промислової екології в Королівському технічному університеті, де ми з Яном числились аспірантами, відбуваються так звані PhD-meeting [11]11
Засідання кафедри, назва походить від PhD – абревіатура докторського ступеня в англомовних країнах, та meeting – з англ.: зустріч.
[Закрыть] . Так називаються виїзні засідання департаменту, де збираються всі викладачі та аспіранти, аби поділитися своїми досягненнями за останні шість місяців, відзвітувати про виконану роботу та розказати про плани на майбутнє. На відміну від формалізованих і нудотних кафедральних зборів, які проводяться в українських університетах, європейський PhD-meeting має більш неформальний характер. Зазвичай для такої зустрічі за кошт департаменту бронюється готель десь за межами Стокгольма, куди з’їжджаються всі учасники засідання. Протягом дня у конференц-залі обговорюють нагальні проблеми, а ввечері викладачі й аспіранти перекочовують у готельний бар, де продовжують спілкування на вільні теми за келихами пива.
Черговий осінній PhD-meeting департаменту Промислової екології призначили на 13–15 жовтня 2008 року. Все б то нічого, якби не Ед, якому я пообіцяв, що буду best man’ом, і оте його раптове весілля, яке мало відбутися… в неділю, 12 жовтня.
Словом, життя поставило мене перед непростим вибором. Я не міг відмовитися від Едового запрошення, покинувши товариша на самоті в такий скрутний період його життя, – в ніч з 12-го на 13-е друзяка розраховував на мене. З іншого боку, ранком 13-го жовтня я мусив бути присутнім на тому клятому PhD-meeting і доповідати про те, як просувається робота над не менш клятою дисертацією. Опинитися відразу в двох місцях не було ані найменшої змоги.
Щоправда, десь у надрах підсвідомості ще жевріла надія. Я зайшов на сайт компанії «Аеросвіт» і розшукав розклад їхніх рейсів (до кризи ця авіакомпанія підтримувала постійне сполучення між Києвом та Стокгольмом). Несподівано моє серце пришвидшено забухкало, і я втямив, що удача, яка, в принципі, ніколи не полишала мене, цього разу вкотре виявила прихильність. Тієї осені «Аеросвіт» шість разів на тиждень літав до шведської столиці, однак тільки двічі відправлявся з Києва рано вранці, а саме: по середах та… понеділках. За якусь секунду в голові виник геніальний план: у неділю 12-го числа я спокійно бенкетую на шлюбній церемонії мого товариша в Рівному, приблизно опівночі заскакую в таксі і мчу на всіх парах до Києва (N.B.: треба буде заготувати спеціальну табличку «ВІН їде до Києва» та повісити її за шворочку собі на шию, щоби гості сп’яну не переплутали і не заштовхали в таксі когось іншого замість мене), приблизно о четвертій ранку я в Борисполі, о 6:20 сідаю в літак до Стокгольма, о 8:40 приземляюся в Арланді, стокгольмському аеропорту, приблизно до 9:30 встигаю доїхати до T-Centralen, центрального транспортного вузла шведської столиці. Засідання починається о 10:00, тому в мене буде ще цілих півгодини, щоби дістатися до готелю, в якому проходитиме PhD-meeting. Звісно, такий вояж виллється у кругленьку суму, зате всі залишаться щасливими та задоволеними, а це – погодьтеся – головне!
Хоча був ще один нюанс: я мав дуже приблизне уявлення, в якому стані пришкандибаю на PhD-meeting після звитяжного акту героїзму: буйного бенкету, чотиригодинної поїздки до Києва і ранкового двогодинного перельоту.
Втім, я не дуже переймався, заспокоюючи себе тим, що мій організм і не таке витримував. А тому відразу забронював квитки.
* * *
10 жовтня 2008-го, десь між 2:00 та 3:00 ночі, Рівне, Україна. Шістнадцять годин до початку чоловічої вечірки. Два дні до весілля
Він почав боліти ще позавчора ввечері. Бісовий, триклятий, довбаний зуб! Це, по-моєму, найгірше, що може трапитися в житті – зубний біль. Танталові муки, тортури інквізиторів – усе це звичайні комарині укуси, порівняно з воістину диявольським винаходом під назвою «зубний біль», що переслідує людину від самого першого дня її появи на Землі…
Щоправда, вчора ввечері мені таки вдалося заснути, а на ранок біль стишився до ледь помітного ниття, на яке я не звертав уваги, заклопотаний підготовкою до Едової чоловічої вечірки.
Цього вечора так легко відбутися не вдалось. Варто було покласти голову на подушку, як десь з-під лівої щоки починали шугати блискавки, вистрілюючи через вухо аж до стелі, розриваючи на шматки черепну коробку. Я вже не міг визначити, який саме зуб болить, уся ліва сторона обличчя палала нестерпним синім полум’ям. Біль був настільки пронизливим, що я замалим не ліз на стіни.
За цілу ніч я так і не склепив очей. На ранок, посинілий і змучений, із землистими мішками під очима, пішов до лікаря.
Завдяки маминим зв’язкам мене прийняли без черги і без попереднього запису.
– Нижній кутній зуб… пульпіт, – швидко оголосив вирок дантист.
– Але в мене болить не там… – пробував заперечити я, – болить зверху, і… і… взагалі всюди. І там же навіть карієсу не було.
– Це кутній зуб, а з ними таке часто трапляється…
– І що мені тепер робити? – питаю і розумію, що сьогоднішній день безнадійно зіпсований.
– Зараз будемо лікувати. Спочатку я покладу миш’як, потім прийдеш знову днів через два…
– Е-е-е… я не можу… у мене весілля, – лопотів я, мов у гарячці.
– Що-о?!
– Ну, тобто весілля не у мене, а в мого друга, але я є старшим дружбою, тому не можу пропустити церемонію!
– Тоді тобі доведеться прийти в понеділок, – спокійно заявив доктор.
– Теж не можу, бо в понеділок я лечу в Швецію.
Стоматолог уважно подивився на мене, потому вклав на своє екзекуторське крісло і зробив укол знеболювального.
– Це всього лиш кутній зуб, – заспокійливо промовив він, після чого, взявши до рук долото й молоток (кутній зуб так просто не виривається), за двадцять хвилин позбавив мене пекельного джерела болю…
Після операції щока напухла, наче за неї увіпхали м’ячик для тенісу. Через безсонну ніч та чималу дозу знеболювального мене страшенно тягнуло на сон. Приплівшись додому, я першим ділом передзвонив Едові та печально повідомив, що «на заль, не змозу прийти на цоловіцу вецірку, бо мені вигвали зуба, і сцока, курва, напухнула так, со ледве язиком вороцаю».
Наостанок я заліз в Інтернет і перевірив пошту. В електронній скриньці лежав один-єдиний непрочитаний лист від Яна. Чех писав стосовно нашої грядущої поїздки:
Frеn:Jan Fidler
Skickat:10 oktober 2008 10:59
Till:Maksym Kidruk
Еmne [12]12
Frеn – від; skickat – надіслано; till – до, кому; дmne – тема (швед.).
[Закрыть]:TipsWe have to be open for everything. Some tracking would be also nice.
I’ve found few tips on some Swedish website: Inca trail, Ollantaytambo, Colca Canyon…
We shouldn’t see only ruins! [13]13
Ми повинні бути відкритими для всього. Можна було б сходити у похід. Я знайшов кілька порад на одному шведському сайті: Дорога Інків, Ойянтайтамбо, каньйон Колка. Не слід зациклюватися на самих лиш руїнах! (англ.).
[Закрыть]
Я нашвидкуруч нашкрябав відповідь:
За кілька хвилин надійшла відповідь – стислий, небагатослівний лист, котрий, безперечно, і вирішив долю майбутньої подорожі:
Frеn:Jan Fidler
Skickat:10 oktober 2008 12:04
Till:Maksym Kidruk
Еmne:SV: Tips
I’m so fucking worried about your ruins:))
Just if I see the stars over Easter Island… I’ll be happy… [15]15
Я так, бляха, переймаюся твоїми руїнами. Дай мені просто побачити зорі над островом Пасхи… і я буду щасливим… (англ.).
[Закрыть]
Я достеменно не пригадую, але, здається, перечитав цього листа разів п’ятдесят, не менше. Точніше, не всього листа, а лиш його завершальну фразу: «Just if I see the stars over Easter Island… I’ll be happy…» – вона, наче розривна куля, влучила мені прямісінько в серце. Засинаючи, я безперестану прокручував її в голові, уявляючи, як це, чорт забирай, класно – побачити зорі над островом Пасхи…
* * *
…У понеділок зранку, несучись у швидкісному «Arlanda express» від стокгольмського літовища до станції T-Centralen, я розмірковував над тим, що за тиждень в Україні відбулося багато усіляких подій. За сім днів на Батьківщині трапилося більше, ніж за півроку у розміреній і випещеній Швеції. Отож, я встиг посваритися зі своєю дівчиною, яка, навіть не попрощавшись, забралася і поїхала в Москву; потому примудрився розсваритися з українським науковим керівником; перечитав «Королі і капуста» О. Генрі; вирвав кутній зуб, який при повторному перерахунку виявився зубом мудрості; у неділю успішно відгуляв весілля свого друга; танцював з нареченим танець рожевих фламінго (викладете відео на «YouTube» – руки повідриваю!); цілу ніч мчав на таксі до Києва, упиваючись блювотними мелодіями шансону; летів літаком у Стокгольм; не спав загалом тридцять шість годин; і зрештою, на ранок в Арланді випив ціле відро кави, розуміючи, що весь сьогоднішній день доведеться вдавати, ніби я кумекаю, що мені говорять і чого від мене хочуть. Люблю життя…
У Стокгольмі стояла чудова погода. Всю дорогу до T-Centralen я також думав про останній Янів лист і, врешті-решт, остаточно втямив, що повинен побачити ті зорі. За будь-яку ціну…
Рівно о 9:59 я ввалився у хол готелю. Очі червоні, мов у кролика, щока напухла, наче в хом’яка, після танцюльок на весіллі та нічного перельоту міцно пахну ведмедиком, в голові шмигляють якісь бульки, що понапухали через немислиму суміш у крові знеболювального та алкоголю, зліва на сорочці стирчить припнута квіточка, а з рюкзака виглядає шматок весільного короваю. Коротше, не вистачало хіба шапочки Бетмена.
Двері гучно ляснули за мною. Весь мій департамент, викладачі та інші аспіранти, саме допивали каву, збираючись перебратися в конференц-зал і почати PhD-meeting. Вони на хвильку відірвалися від розмов і подивилися на мене. Хтось несміливо пискнув:
– Hello!
У відповідь я запустив понад столами тихеньку відрижку, мовляв, і вам усім привіт. А потім впер руки в боки і голосно проказав:
– Яне, чувак, ми летимо на острів Пасхи. Без варіантів.
– Як скажеш, босе! – весело відказав чех…
Я, звісно, не Тур Хейєрдал, але б’юсь об заклад, зав’язка у норвежця була далеко не такою романтичною!
* * *
Втім, минуло доволі часу, перш ніж авантюра почала втілюватись у життя.
Кінець грудня 2008-го, аеропорт Бориспіль, Україна
Пом’ятий «Boeing-737» авіакомпанії «Аеросвіт», який років двадцять тому (ще коли літав десь над Африкою) можна було назвати білосніжним, важко гепнувся на посадкову смугу і неквапом вирулював на місце своєї стоянки поміж інших літаків. За кілька хвилин авіалайнер спинився; крізь ілюмінатор я дивився на посірілий від вологи бетон, шматки брудного, аж чорного, спресованого снігу по краях доріжок для маневрування, та на інші клаповухі літаки, які стояли посеред поля нічим не захищені і через це видавалися мені дуже самотніми.
Закинувши наплічник за плечі, я спускався трапом на летовище. Після теплого салону грудневий холод неприємно лоскотав, просовуючи свої задубілі пальці в кожну шпарину під одягом. У навушниках звучала сумовита «Lonely Day» від «System of a Down», навпроти хиткого металевого трапу вже чекав довгий приземкуватий автобус, готовий відвезти всіх пасажирів до зали прибуття.
Це був особливий момент у моєму житті. Кілька днів тому я прийняв важливе й непросте рішення. Офіційно я ще лишався аспірантом Королівського технологічного університету, але… вирішив раз і назавжди зав’язати з наукою. Все сталося дуже просто. Я встав зраночку, всівся на ліжечку і промовив сам до себе:
– Ідіть усі в дупу!
І більше не пішов на департамент.
Ніхто нічого не міг зрозуміти, ні друзі, ні колеги, ні мій науковий керівник, який пророкував мені велике наукове майбутнє. Вони ж бо підходили до проблеми по-дорослому, а тому намагались віднайти якісь приховані причини, зрозуміти логіку моїх дій. Але не можна зрозуміти того, чого немає…
– Странный он какой-то… – казали мені.
Втім, існувало ще дещо, чого вони аж ніяк не змогли б осягнути…
Півроку тому в Мексиці вперше в своєму житті я почав дихати на повні груди. Я наче пройшовся по краю прірви і зазирнув у глибоке провалля, після чого зрозумів, що більше не зможу повернутися до буденного існування, до того стану, який усі чомусь називають «нормальним життям». Мене дістали статті, конференції, звіти. Програмування сиділо у мене в печінках. Нестаціонарний теплообмін, безрозмірні характеристичні параметри теплових процесів, диференційні рівняння у часткових похідних доводили до сказу. Чисельні методи, графічне кодування, апроксимація результатів експериментів, тривимірне моделювання та методологія наукових досліджень викликали рвотний рефлекс. Мене дратували академіки, професори та доценти, які постійно вказували, куди мені йти і як мені жити, які своїм монотонним дзижчанням ламали хребти найупертішим бунтівникам і до останку випалювали найменші зародки ініціативи та свободи думок. Після тієї знаменної подорожі, коли я перетнув увесь континент від Тихого до Атлантичного океану, щось десь обірвалося в мені, і ера науки закінчилась.
Швеція дала мені багато чого. Швеція змінила мене. Можливо, допомогла стати таким, яким я мріяв стати все своє життя. Однак я залишав Стокгольм. Я свідомо відкидав усі перспективи – оті казкові шведські перспективи на легке, пердбачуване, забезпечене життя – і повертався в Україну.
І була у того одна-єдина причина: нудьга не має перспектив.
…Утім, глибоко в душі я ще вагався. Я не міг ось так взяти і обрубати все одним махом. Я наче завис між двох світів. З одного боку – заможний, стабільний, розмірений світ нудотної аж до помутніння свідомості Швеції, з іншого – безладна, хаотична, але така рідна Україна. За спиною – сталева впевненість у завтрашньому дні, присмачена вічною нудьгою, перед очима – повна невідомість, страх одного дня опинитися на вулиці без засобів до існування, але заразом цікаве, сповнене викликів, повносиле життя.
Я реаліст. Я стараюсь завжди тверезо дивитися у майбутнє, а тому в найближчій перспективі нічого доброго від цього майбутнього не очікував. Річ у тім, що в історії України в цей самий час також наступав особливий момент. На фоні світової економічної кризи, що кривавою загравою палала над перенасиченим доларовими папірцями світом, зграйка завзятих політиканів повним ходом покращувала життя простих українських громадян. Відразу в усіх сферах.
Станом на середину грудня 2008-го покращувати більше не було чого: країна опинилася на грані дефолту.
* * *
Ось у такий-от важкий, нелегкий і заплутаний час я почав готуватися до поїздки на інший бік Земної кулі, відчуваючи, що вона зможе дати відповіді на всі мої запитання.
Перший етап підготовки мандрівки у мене завжди один і той самий. І це не ескізна розмітка маршруту, не визначення дат і навіть не підбиття приблизної вартості подорожі. Перший етап – повідомити про майбутню експедицію батьків…
Грудень 2008-го, три дні до Нового року, Рівне, Україна
Ліфт традиційно не працював. Це така особлива «фішка» моєї рідної панельної багатоповерхівки: триста днів на рік підйомник гарантовано не працює. Гнівно пихкаючи та фукаючи, я пнувся сходами на дев’ятий поверх. П’ятий… Шостий… Наплічник, здавалося, от-от відірве мені плечі… Сьомий… Рідні й близькі, загиджені недопалками і котячим лайном сходові майданчики… Восьмий… Фу-у-ф… Восьмий з половиною… О, хтось розмалював стіни імпресіоністськими закарлючками! Ще півроку тому цих письмен тут не було. Схоже, на поверсі підростає новий пацан-неформал… Ще трохи, і ось нарешті дев’ятий.
Я навшпиньки підійшов до дверей, трохи віддихався і натиснув кнопку дзвінка. З квартири донеслось гарячкове метушіння, гуркіт перекинутої табуретки, якісь незрозуміло-радісні схлипування. За мить двері розчахнулися і я вступив у рідний барліг.
– Мамо, я маю… – ще з порога почав я.
– О, синочку, привіт! Як ми раді тебе бачити! Як ти? Як доїхав?
Мама не дала ступити й кроку, налетіла на мене ще в порозі і міцно-преміцно обняла. Я не був удома півроку, хоча вона не бачила мене цілий рік: коли я востаннє приїжджав додому, мама відпочивала на морі, в Криму. На здійнятий галас з кімнати вийшов тато, відставив маму вбік і стримано потиснув мені руку.
– Мамо, я збираюся…
– Як ти схуд! – бідкалась мама, наче не чуючи мене і знову затискуючи в обіймах. – Чим ти харчуєшся у Швеції? Геть охляв у тій заграниці! Ай-яй-яй! Не можна ж так!
Я, зрештою, спромігся виборсатися з її рук, відступив на крок назад і (все ще не вирішивши, що краще викладати першим – крамольні думки про те, що вирішив закинути аспірантуру, чи радісну звістку про майбутню рапануйську авантюру) – і голосно заявив:
– Мамо, тату, я мушу вам дещо сказати. І це дуже важливо.
Тато здивовано вигнув брову. Мама на хвильку замовкла і зосереджено подивилася на мене. Але вже наступної миті її обличчя засяяло непередаваною радістю.
– О Боже, синку, ти женишся! – зраділа вона. – Наре-е-ешті!
Я скинув наплічник на килимок при порозі і почухав макітру. Блін, чому все так складно в цьому житті?
– Ну не зовсім, мамо, – трохи розгублено відказав я, а потім задер носа і гордовито додав: – Я лечу на острів Пасхи, мамо, – і всміхнувся, десь у глибині душі сподіваючись, що мої батьки на радощах застрибають до стелі.
Мама принишкла і трохи насупилася, переварюючи почуте. Кілька секунд вона намагалася зрозуміти, чи острів Пасхи – це справді той острів Пасхи, про який вона подумала… Проте я не дав мамі оговтатись.
– На півтора місяці! – ще більш натхненно продовжив я, змахнувши руками і показуючи, який я молодець. – Ще, може, десь по Південній Америці поблукаю, але головне, то, звісно, Рапа Нуї, мамо.
– Е-е-е…
– Мамо, це ж острів Пасхи! – захоплено торочив я. – Уявляєш? Туди Тур Хейєрдал плавав, а тепер і я полечу!
Мама зблідла, тато нервово кашлянув за її спиною і почухав підборіддя.
– А одруження поки що почекає, – сказав я і засміявся: – Ги-ги-ги!
Але тато й мама чомусь не сміялися.
* * *
На цьому далекому острівці… людство колись здійснило одну зі своїх найдивовижніших химер.
Тур Хейєрдал, «Аку-Аку»
Скажу вам по секрету: я не збирався нічого писати про острів Пасхи. Тоді, коли я задумував цю авантюру, я взагалі не думав, що буду писати. Крім того, про острів Пасхи і так немало написано, і я наївно гадав, що всі, хто хотів щось знати про цей крихітний шматок малородючої землі, який самотньо лежить посеред безмежних вод на півдні Тихого океану, вже давно про все дізналися та дочиталися.
Утім, як виявилось, не все так просто, як видається на перший погляд. Ще перед моїм відльотом до Південної Америки мій батько перестрів на вулиці свого старого знайомого, відомого в Рівному журналіста. Слово за слово, й розмова якось перескочила на синів.
– Та моєму, схоже, геть всі мізки з голови видуло, – поскаржився тато, – зібрався на острів Пасхи летіти.
– Оце так! – захоплено вигукнув відомий в Рівному журналіст. – Це ж просто супер! Там же Наполеон у тюрязі сидів!
Так ото ж…
Коротка інформаційна довідка про острів Пасхи
Острів Пасхи (ісп. Isla de Pascua) – вулканічний острів у південній частині Тихого океану (площа – 163,6 км 2, координати – 27°07’ пд.ш. 109°21’ зх.д.), вважається найбільш віддаленим куточком планети. Ultimate destination – так зазвичай пишуть про нього в туристичних довідниках. Цей крихітний шматок землі розташований на відстані 3700 кілометрів від узбережжя Чилі та 4000 кілометрів від Папеете, столиці Французької Полінезії на острові Таїті. Протягом століть на ньому жила й розвивалась нечисленна, але дуже могутня цивілізація, лишаючись абсолютно невідомою для решти світу.
Острів Пасхи має декілька імен, більшість з яких із різних причин не мають жодного відношення до його справжньої назви. Найбільш уживані серед них це:
Рапа Нуї– «великий Рапа» з полінезійської – так у XIX столітті назвали острів Пасхи китобої, аби відрізняти його від невеликого острівця під назвою Рапа, що знаходиться в Полінезії;
Те Піто о Те Хенуа, що значить «Пуп Землі» рапануйською мовою, – це справжня назва острова Пасхи, якою його нарекли місцеві аборигени;
Мата Кітераге– «Очі, що дивляться в небо» – ще одна корінна назва острова Пасхи;
острів Сан-Карлос– це ім’я було дане іспанцями у 1770 році при спробі проголосити острів Пасхи власністю іспанської корони;
Теапі– так називав острів Джеймс Кук.
Утім, за островом закріпилася назва «острів Пасхи», оскільки він був відкритий голландцем Роггевеном у день Пасхи.
Клімат на острові теплий, субтропічний.
Рапа Нуї прославився завдяки унікальним статуям, які звуться моаі. Окремі з них сягають розмірів п’ятиповерхового будинку. Колись давно невідома цивілізація висікала їх з вулканічної породи і з невідомою метою встановлювала усюди вздовж берега.
Відстань до острова Пасхи по прямій від міста Київ – 15735 кілометрів.
Офіційна історія не знає жодного випадку відвідання Наполеоном Бонапартом будь-якого з островів Океанії в цілому і острова Пасхи зокрема…
* * *
Останнім часом світ наче меншає, стискається, тому повернутися до простіших днів означає відновити частину його колишньої величі та гідності.
Кетрін Рутледж,
«Таємниця острова Пасхи»
(1919, Лондон, Англія).
Зазвичай, беручи нову книгу до рук, я першим ділом розгортаю останню сторінку і переглядаю зміст. Кілька лаконічних рядочків з номерами сторінок напроти – суха, але дуже важлива інформація, що може з першого погляду захопити або ж примусити відкласти книгу і забути про неї. Якщо ви ознайомлюєтеся зі змістом книги подібним чином, то вже, певно, готові допитуватися, якого дідька перед тим, як потрапити на острів Пасхи, мене занесло спочатку в Еквадор, а потім до Перу та Чилі. Насправді все дуже просто…
До середини ХХ століття острів Пасхи лишався найбільш віддаленим та абсолютно недоступним куточком планети. Навіть до Антарктиди легше було потрапити. На початку минулого століття для звичайних смертних подорож на Рапа Нуї могла бути не більше чим мрією, причому з розряду однозначно нездійсненних.
У 1888-му острів анексувала Чилійська республіка. Єдиним регулярним сполученням з Рапа Нуї у ті часи став чилійський фрегат, що раз на рік привозив на острів запаси харчів, одягу та медикаментів. Зрідка до Те Піто о Те Хенуа навідувалося невеличке вітрильне судно однієї чилійської компанії. Ця компанія використовувала безлісі прерії на Рапа Нуї як ранчо чи як ферми для розведення овець. Корабель відправлявся з Сантьяго і лишався на острові Пасхи не довше, ніж було необхідно для того, щоб набити трюми вовною. Інколи з різних причин рейс скасовувався, тож коли не брати до уваги суден, які випадково запливали на Пуп Землі, острів опинявся в повній ізоляції від решти світу на два, а то й три роки.
Англійка Кетрін Рутледж у своїй книзі «Таємниця острова Пасхи» розповідає про свою трирічну подорож до острова у 1913–1916 роках на кораблі «Манб» у складі британської наукової експедиції. Книга починається описом того, як після тривалих роздумувань та консультацій члени експедиції вирішують будувати власну яхту. І не тому що їм так захотілося чи, може, грошей не було куди подіти, а тому що у 1912 році це був єдиний спосіб гарантовано потрапити на острів Пасхи. З тієї ж причини значно пізніше, у 1955-му, Тур Хейєрдал орендував на рік риболовецький траулер, якого переобладнав для потреб своєї експедиції.
На сьогоднішній день ситуація, звісно, дещо краща. Проте, попри всі технічні досягнення ХХІ століття, попри тотальну глобалізацію, інформатизацію, реактивні літаки, online-бронювання, електронні білети і т. д. і т. п., острів Пасхи залишається зовсім неблизьким. Щоправда, простому смертному тепер ніхто не забороняє мріяти про подорож до цього таємничого клаптика землі посеред Тихого океану і навіть втілити свої мрії у життя. Відтоді, як на острові Пасхи американці збудували аеропорт і чилійська авіакомпанія «LAN» започаткувала систематичні рейси, подорож до Рапа Нуї перестала бути чимось унікальним і героїчним.
Одначе тих, хто бажає потрапити на острів Пасхи, все ще очікує чимало проблем при підготовці перельоту. По-перше, кількість авіарейсів (а відповідно, й кількість пасажирів) суворо лімітується. І пов’язано це не з монополією головної чилійської авіакомпанії на всі авіаперевезення, а з обмеженими ресурсами самого острова. По-друге, для того щоб полетіти на острів Пасхи, спочатку потрібно добратися до Сантьяго, що теж не зовсім близько і зовсім недешево (певна річ, якщо ви не живете десь у Південній Америці).
Сидячи у своїй кімнатці, заставленій під стелю різноманітними штукенціями, привезеними з багатьох куточків світу, я думав про те, що перераховані вище завади й перепони є дрібницями, порівняно з перешкодами та небезпеками, що чигали на мандрівників на шляху до острова Пасхи якихось півстоліття чи сотню років тому. В мої буйній головешці стугоніла невідчепна думка про те, що полетіти просто так – прямо на острів Пасхи – було б якось примітивно і нецікаво. Я подовгу крутив перед собою величезний глобус, подарований мені батьком на день народженням, щоразу спиняючись на тій частині, де простягається клиноподібна латка Південної Америки.
Довгенько я отак сидів і думи думав. Дуже довго. Поки врешті-решт не виміркував, як писала одна хоробра англійка, to return to a simpler day – повернутися до простіших днів, аби спізнати смак справжньої подорожі, максимально наблизившись до умов, в яких мандрували великі дослідники минулих століть, і сповна відчути велич та гідність сучасного світу. Я вирішив летіти не напряму в Сантьяго-де-Чилі, а в яку-небудь іншу південноамериканську країну, звідки потім пробиватися до чилійської столиці. Ян, зрозуміло, повністю підтримав таку ідею.
Спершу маршрут мав дещо інший вигляд: Перу – Болівія (через озеро Тітікака) – Чилі. Згідно з попереднім планом, ми з Яном мали б прилетіти в Ліму, столицю Перу, потинятися колишньою Імперією Інків, пробратися в Болівію, звідти спуститися на південний захід у Чилі. Втім, щось у цьому плані мені відразу не полюбилося.