Текст книги "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"
Автор книги: Максим Кидрук
Жанры:
Путешествия и география
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Максим Кідрук
Подорож на Пуп Землі
Т. 1
Моїм батькам, Івану Миколайовичута Ніні Сергіївні, за розуміння, підтримку та мовчазне потурання усім моїм навіженим ідеям
Через двадцять років ви більше жалкуватимете про те, чого не зробили, аніж про те, що ви зробили. Тому відкиньте сумніви. Забирайтеся геть з безпечної гавані. Ловіть подорожній вітер усіма вітрилами. Досліджуйте. Мрійте. Відкривайте.
Марк Твен
ЯКОСЬ В ПУСТЕЛІ АТАКАМА…
(ПРОЛОГ)
Липень 2009-го, пустеля Атакама, Чилі, тисяча двісті кілометрів на північ від Сантьяго. Тридцять хвилин після заходу сонця
…З їхніх облич давно щезли посмішки. Жарти стихли самі по собі, вичерпалися ще кілька кілометрів тому, заливши салон новенького «Chevrolet DMAX 3.0» масною тишею, якщо, звісно, не брати до уваги розміреного хурчання двигуна та тихого постукування камінців об днище.
Небо набрякало свинцем. Сутінки скрапували з безхмарної височини, пастельними тонами накладаючись на обривчасті, наче порубані сокирою вапнякові скелі, які щомить сильніше зчавлювали русло давно засохлої ріки. Де-не-де перед капотом позашляховика поміж сіро-коричневими порепаними бескидами просовувались гладенькі язики піщаних дюн. Довкола них глиняні бескиди неначе провалювались крізь землю, оголюючи блідо-бордове призахідне небо. Позаду за машиною в густому нерухомому повітрі застигали каламутні хмари здійнятої колесами порохняви, схожі на грізних привидів, що вилазять зі скель, так безцеремонно потривожені небажаними гостями.
Двоє молодих чоловіків, сховавшись у кабіні червоного глянцевого пікапа, помалу, проте неухильно просуваються вглиб Атакамської пустки. Щільно стиснуті губи та біснуватий полиск у їхніх очах виказують похмуру рішучість. Зрідка вони перекидаються негучними лаконічними фразами. Перемовляються англійською, щоправда, з ледь відчутним акцентом. Обоє – трохи вищі середнього зросту, з русявими чупринами, вигорілими до білизни під гарячим сонцем Атаками. Обоє мають світлі очі, котрі наче дві величезні водяні краплини проступають на засмаглих до червоного обличчях. Облуплені носи, порепані пересохлі губи – усе свідчить про те, що незнайомці є цій землі чужими.
Старший кермує. Його сині очі промацують дорогу попереду, видивляючись підступні вибоїни та масивні купи вапняку. Молодший, ніби штурман під час ралі, тримає на колінах потерту карту, намагаючись щось розгледіти за допомогою кишенькового ліхтарика.
Зненацька вапнякові бескиди розступилися, відкриваючи для погляду продовгувату прогалину. Гостроконечні обриси глиняних хребтів змінили м’які перекати піщаних дюн. За кількасот метрів на південь прямовисний кряж продовжувався, але на заході та півночі горизонт заступили м’які дюни – немов хвилями велетенського океану плавно здіймаючись увись. Утім, білошкірим осквернителям пустельного спокою не довелося довго милуватись захопливим краєвидом: зненацька «Chevrolet» зарився носом у пісок, паси безпеки боляче врізались у груди, а важіль перемикання передач затрясся, ніби в лихоманці.
– Піски! Чорт забирай, піски-и-и!!! – заволав молодший з чоловіків, зриваючи карту з колін.
Другий, різко крутнувши кермо праворуч, спробував додати газу і вирватися з пастки. Мотор злостиво загарчав, але машина не зсунулася з місця. Задні колеса з шаленою швидкістю безрезультатно вертілись, піднімаючи вгору силу-силенну куряви.
Зрештою, двигун заглох…
Мандрівники вибрались із автомобіля. Перед ними постала невтішна картина: русло ріки раптово урвалось, а джип усіма чотирма колесами втонув у піску. Молодший, той, що тримав карту на руках, неквапом роззирнувся навкруги і тихо, але смачно вилаявся. Повітря здригнулось: такої дивної мелодійної мови пустеля не чула від створення світу. Тим часом водій, не звертаючи уваги на експресивні вислови товариша, мовчки обійшов авто і заглянув у кузов пікапа. Затим він повільно відхилився назад і спробував сплюнути, але рот пересох настільки, що з нього не вилетіло ні краплинки вологи.
– Маємо лопати? – зрештою спитав молодший з чоловіків. – …Ну, хоча б одну?
– Ні.
– А дошки?
Водій заперечно похитав головою. Якийсь час вони переминалися з ноги на ногу, сердито обдивляючись заціпенілий джип, а тоді без зайвих слів та нарікань опустилися навколішки і руками взялися відкопувати колеса. Пісок був м’яким, теплим, сухим. Дуже приємним на дотик.
Спливло кілька хвилин.
– Є дно! – нарешті гукнув один з них, намацавши твердий ґрунт під правим заднім колесом.
– У мене теж!
– Тоді за роботу! Я підпихатиму спереду, а ти здавай назад, – з надією в голосі скомандував «штурман» і став навпроти капота, готовий впертися у розігріту решітку радіатора. – Вирвемося!
Водій прудко заскочив у кабіну, завів двигун, увімкнув задню передачу і почав газувати. Машина легко просунулась назад на цілий метр, після чого знову вгрузла в пісок. Довелося ще раз відкопувати задню вісь, але, за другим разом «Chevrolet», закутавшись у хмари порохняви, з легкістю вишкрібся на твердий ґрунт.
Сутінки густішали. Чоловіки, важко дихаючи та відкашлюючись від піску, стояли поряд із джипом і обмацували поглядами піщану прогалину, що втиснулась поміж похмурими стінами долини. Відразу під бампером старе русло сповзало під дюни; далі на кілька сотень метрів простягалася смуга незайманого піску.
– Ну… – зрештою буркнув старший з мандрівників.
– Що «ну»?
– Може, спробуємо прорватися? – не відводячи очей від дюн, спитав він.
Його молодший товариш повільно мотнув головою і розважливим тоном, що не допускав заперечень, відказав:
– Післязавтра наш літак. Ще чого доброго застрягнемо посеред пустелі і не зможемо вчасно добратися до Сантьяго. Тоді головна мета Експедиції опиниться під загрозою. Звісно, я хотів би проїхати долину до кінця, особливо цю долину, але… гадаю, не варто, чувак. Треба повертатися назад на трасу.
Кілька хвилин обоє мовчали, упиваючись безмовною красою Атаками. А тоді старший гучно втягнув у груди сухе пустельне повітря.
– Твоя правда… Ти як завше правий, – мовив він, не зводячи погляду з вузької щілини між вапняковими скелями по той бік дюн; від червоного «Chevrolet» прохід відділяло не більше двоста метрів. – Хоча жаль. Знаєш, насправді дуже жаль. По-моєму, твердий ґрунт пролягає не так уже й глибоко, а там прохід… теж недалеко… Але твоя правда, не варто, – повторив він, неначе переконуючи сам себе.
– То що, розвертаємось і їдемо назад?
– Ага. Ставай коло скель за машиною, дивитимешся, щоб я не пообтирав боками стіни ущелини, коли здаватиму назад. Гукнеш, коли стане достатньо місця для розвороту, – водій кинув останній неспокійний погляд на дюни, любляче постукав по даху «Chevrolet» і забрався в кабіну.
– О’кей, – слухняно відповів «штурман» і відступив на край крихких вапнякових скель позаду авто. За мить гуркіт мотора знову шугнув у небо над пустелею, передні колеса на повну вигнулись ліворуч, і джип посунувся назад.
– Давай! Давай ще! Не бійся! – кричав молодший з чоловіків, махаючи руками на себе. – Візьми трохи праворуч! Прекрасно! Здавай, здавай назад!
Пікап пропхався задом чотири чи п’ять метрів, коли височенні стіни долини трохи розступилися, відкривши достатньо місця для маневру.
– А тепер розвертайся!
«Chevrolet» мертво застиг у півтемряві. Двигун кілька разів зривався на рик, збільшуючи оберти, неначе спортивний болід перед стартом, однак колеса лишалися нерухомими. Чоловік, який показував дорогу, подумав, що його компаньйон не розчув останніх слів, тому прокричав гучніше:
– Чувак, тут достатньо місця! Можеш розверта…
Але замість того, щоб розвернутися і поїхати назад, джип, вискнувши гальмами, почав розганятись. За мить він на повній швидкості понісся вперед – прямісінько у роззявлену пащеку дюн…
Здіймаючи стовпи куряви, ревучи, неначе реактивний винищувач на зльоті, «Chevrolet» здужав проскочити метрів сорок, перш ніж пустеля оговталася і зупинила нахабу. Цього разу пікап пірнув, наче плавець у воду. Днище з глухим «ш-ш-шурх!» лягло на пісок, колеса під розпачливе завивання двигуна заривались глибше та глибше, не знаходячи опори. Молодший з мандрівників, роззявивши рот від здивування, умлів коло скель і отетеріло дивився вслід машині. Він просто не міг осягнути того, що сталося.
Між тим чоловік за кермом продовжував відчайдушно тиснути на педаль газу. Тонни пилу і пустельного пороху заслали посутеніле небо. Скелі тремтіли, ніби корпус стотонної турбіни, відлунюючи передсмертний рик потужного трилітрового двигуна. Та марно. «Chevrolet» остаточно й безповоротно закопався у пісок і сидів, перелякано блимаючи фарами, неначе танк у засаді. Зрештою, водій капітулював, вимкнув мотор і вибрався із джипа. Спересердя він копнув ногою пісок і відчайдушно закричав:
– Man, I’m stupid! [2]2
Чувак, я дурний! (англ.).
[Закрыть]
– WHAT THE FUCK WAS THAT?!! [3]3
Це що таке, в біса, було?!! (англ.).
[Закрыть] – прогарчав його товариш, відчайдушно трясучи руками над головою.
– I thought we could have made it… [4]4
Я думав, ми могли б проскочити… (англ.).
[Закрыть]
– Як?! Як ти міг таке подумати навіть не обстеживши шлях попереду?!!
– Man, I’m stupid! – і, спираючись спиною на дверцята авто, старший чоловік важко з’їхав на пісок.
Розпачливі слова слабко відлунювали від шкарубких скель, моторошним потойбічним шепотом повертаючись до двох невдах, загублених посеред одного з найсухіших місць на планеті. А потім пустелю скував важкий пласт утробної тиші. На заході за дюнами зникали останні відблиски денного світла. Зі сходу від скель повільно повзла непроглядима темрява. Повітря скидалося на розігрітий сонцем пластилін. Неймовірно яскраві цятки зірок безгучно вмикалися на небесах, які давно забули, що таке хмари. І все це – в суцільній, в’язкій, непроникній безмовності. Здавалося, можна почути як скрипить пісок, що осідає з повітря на дюни.
Двоє чоловіків безпорадно застигли, наче манекени. Молекули темряви налипали на контури їхніх тіл, допоки вони не злились воєдино з вапняковими велетнями на сході.
На пустелю опустилася ніч…
Ну що? Зараз, гадаю, саме час знайомитись.
Отож, той, хто щойно легковажно похоронив новенький «Chevrolet» посеред безжалісних дюн, а тепер вкляк, неначе статуя, безсило спираючись на безпомічний джип, – це Ян. Ян Фідлер. Швед зі Стокгольма. Хоча, мабуть, більше чех, аніж швед, бо попри те, що все своє свідоме життя Ян прожив у Швеції і має шведський паспорт, за національністю він чех і народився у Чехії, ввібравши у себе з молоком матері всі характерні риси й особливості істинно слов’янської душі.
А той другий, що лишився ближче до виходу зі скель, а зараз стоїть, вперши руки в боки і тихо лається відразу чотирма мовами, – це я…
Усім привіт! Давно не бачились, панове.
МІЖ ДВОХ СВІТІВ: ПЕРЕДІСТОРІЯ
Человек, по-настоящему полюбивший хоть раз в жизни, не сможет жить без любви. Человек, однажды задышавший полной грудью, не сможет дышать вполсилы. Человек, испытавший силу жизни на краю пропасти, должен постоянно ходить по этому краю, утверждаясь в собственных силах и увлекая своим примером других.
Чингиз Абдуллаев, «Голубые ангелы»
Я цілковито переконаний: у житті не буває випадковостей. Навіть якщо котрась подія і видається на перший погляд неочікуваним збігом обставин, при більш уважному розгляді виявляється, що їй передував ряд чітких та логічно пов’язаних явищ, котрі всі вкупі призвели до того, що саме ця конкретна подія відбулася у конкретний час і у конкретному місці. Іншими словами, усякий епізод чи трапунок у будь-якій точці Земної кулі має об’єктивні передумови і одну або ж декілька причин, що безпосередньо чи побіжно посприяли його реалізації.
Основною причиною, таким собі поштовхом до зародження навіженої авантюри, яка врешті-решт привела мене на протилежний бік Земної кулі – аж на острів Пасхи, можна вважати одруження Еда. Точніше, навіть не саме одруження, а той факт, що Ед сповістив мене про цю прикру халепу, яка так підступно спіткала його на двадцять четвертому році життя, всього за якихось п’ять місяців до шлюбної церемонії, фактично не лишивши мені часу морально підготуватися до неї!
Перших два місяці я все ще сподівався, що мого друзяку попустить і він передумає. Втім, Ед, як виявилось, налаштований був серйозно, оскільки не просто запросив мене на весілля, а попрохав бути його best man’ом або по-нашому – старшим дружбою. На жаль, мій товариш навіть не підозрював тоді, що ранком наступного дня після гуляння мені доведеться спішно вилітати в Стокгольм. Слід також врахувати, що напередодні мені вирвали кутній зуб, завдяки чому моя права щока нагадувала німецький дирижабль, готовий до зльоту. І взагалі: тієї осені життя нагадувало за смаком прокислий компот, через що я надумав покинути аспірантуру в Швеції, бо вона вже мені, як ото кажуть, в печінках сиділа… Тож ви розумієте: в день весілля свого друга я був повністю деморалізований.
А до того ще Ян, отой чувак, який через вісім з половиною місяців попреться за мною на край світу і зажене наш джип у дюни по дорозі до Сантьяго, написав мені про зорі над островом Пасхи, і я подумав… Стоп! Бачу, ви вже геть заплуталися. О’кей, давайте тоді про все по черзі.
* * *
Насправді першим дзвіночком, що провістив майбутню велику подорож, став один маловідомий епізод з мого дитинства, якому спочатку ніхто (і я в тому числі) не надав жодного значення (через що частина писаних нижче подій записана зі спогадів Еда).
Отож, літо 1992-го (а може, 1993-го, я ще малий був, не пам’ятаю), Рівне, Україна
У дитинстві я був незвичайною дитиною. І не вундеркіндом, і не надзвичайною, а просто незвичайною. У ті часи, пригадую, всі інші дітлахи, мої ровесники, мріяли стати шоферами бензовозів або пожежниками. Рідше – лікарями чи артистами. То вже потім стало відомо, що у шоферів руки постійно смердять мастилом і діти на сусіда схожі, а пожежники завжди п’яні й отримують триста гривень зарплатні. Я про таке ніколи не мріяв, бо, кажу ж, був незвичайною дитиною і знав, що коли виросту, не стану ні пожежником, ні шофером, ні лікарем, ні льотчиком, ні якою іншою мацапурою. Я знав, що подорожуватиму. Саме у цьому й проявлялася моя незвичайність.
Довідався я про це одного липневого ранку, коли зненацька відчув усіма фібрами своєї юної, але вже неспокійної душі, що в мені живе необмежений потяг до мандрів та неабиякі бурлацькі здібності. Певна річ, причиною того стало чергове пригодницьке чтиво, яке я надибав у великій батьковій бібліотеці. Книга була старою й потертою (будьте певні, справжні пригодницькі книги мають бути тільки такими) і розповідала про славетного норвезького полярника Фрітьофа Нансена, який свого часу здійснив подорож до Північного полюса, пробувши в льодах Арктики повних три роки. До самого полюса Нансен так і не дійшов, зате наблизився до нього ближче за всіх попередників, заразом довівши, що завдяки сталевій витримці, вірі у свої сили та самоорганізації людина може вижити навіть у найскрутніших обставинах. Називалася книга «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», через що вона подобалася мені ще більше.
Слідом за нею понеслась «полярна» ера мого дитинства. Одну за одною я відкопував запаморочливі історії про немислимі та відчайдушні мандрівки Роберта Пірі [6]6
Роберт Пірі (1856–1920) – американський дослідник, у 1909 році першим досяг Північного полюса.
[Закрыть] , Умберто Нобіле [7]7
Умберто Нобіле (1885–1978) – італійський конструктор, будівник дирижаблів, дослідник Арктики. Організатор та керівник полярної експедиції (1928), яка мала на меті досягти Північного полюса на дирижаблі «Італія». На зворотному шляху дирижабль обледенів і розбився.
[Закрыть] , Роберта Скотта [8]8
Роберт Скотт (1868–1912) – англійський дослідник Антарктики. Досягнув Південного полюса на місяць пізніше за норвежця Руала Амундсена. Загинув, повертаючись з Полюса.
[Закрыть] , Фредеріка Йохансена [9]9
Фредерік Йохансен (1867–1913) – норвезький полярний дослідник, учасник рекордної високоширотної експедиції Нансена.
[Закрыть] та Руала Амундсена [10]10
Руал Амундсен (1872–1928) – норвезький мандрівник та полярний дослідник, перша людина, що досягла Південного полюса (14 грудня 1911 року), перший, хто здійснив перехід Північно-східним (вздовж берегів Сибіру) та Північно-західним морським проходом (протоками Канадського архіпелагу). У 1928-му під час пошуків на гідролітаку «Латам» експедиції Умберто Нобіле Амундсен зник безвісти в Баренцовому морі.
[Закрыть] . Дізнавшись про підкорення крайніх точок планети, кілька днів без передиху я плював з балкона на голови перехожих, бідкаючись через те, що народився на півтора століття пізніше, чим було потрібно. Я просто не міг змиритися з тим цинічним фактом, що обидва полюси, як Північний, так і Південний, уже давно підкорені, і я не зможу поплисти й підкорити їх сам, як це зробили Руал Амундсен та Роберт Пірі, послідовники Фрітьофа Нансена. Ще донедавна такі яскраві барви навколишнього світу зблякли, а життя, здавалося, на віки вічні втратило сенс. Аби хоч якось пом’якшити гіркоту від того пекельного розчарування, я взявся майструвати з картону та дерева модель корабля «Фрам», на якому Нансен вирушав на підкорення Північного Льодовитого океану.
За два тижні гордий «Фрам» із піднятими на картонних щоглах паперовими вітрилами стояв у мене на столі. Замість матросів на палубі та реях знаменитого вітрильника я розставив маленьких коричневих ковбоїв (у ті часи такими, по-моєму, грався весь СНД), після чого ми з Едом, який у той час жив по сусідству, кілька разів на день «плавали» з моєї кімнати на кухню, пробиваючись крізь страхітливі «крижані» затори в коридорі. Саме під час одного такого плавання мене осінило.
– Знаєш що? – тихенько спитав я свого друзяку.
– Що? – неуважно перепитав Ед.
Для сміливості я набрав у груди якбільше повітря і зробив офіційну заяву:
– Я, коли виросту, буду подорожувати.
Ед від здивування й захоплення аж рота роззявив:
– Ух ти!
Через кілька хвилин прийшла тьотя Ніна, Едова мама, і потягла свого «полярника» обідати. По дорозі Ед не витримав і таємничим голосом прошепотів:
– Мамо, а хочеш я тобі розкажу, що мені сьогодні Максим сказав?
– Да, конечно, сынок, – тьотя Ніна, корінна росіянка, зазвичай розмовляла російською мовою. – И что же такого интересного он тебе сообщил?
– Він сказав… він сказав… – маленький Едик хвилювався, несвідомо відчуваючи, що на його очах твориться історія, – він сказав, що коли виросте, то буде подорожувати!
Тьотя Ніна кинула підозрілий погляд на своє чадо. Подумала, мабуть, що йому слід менше зі мною бачитись, і трохи стурбовано промурмотіла:
– Странный он какой-то, – а затим пішла кудись, заклопотана своїми справами…
Ось так от кілька необачно кинутих слів передрекли мою долю.
Будьте обережні зі своїми бажаннями, люди. Особливо з тими, які проказуєте вголос. Колись вони, чорт забирай, обов’язково втіляться у життя…
* * *
Відтоді минуло два роки. Картонний «Фрам» пожовтів від часу, посірів від пилюки і розпадався на очах. Мій інтерес до славетних полярників, сміливих підкорювачів крайніх точок планети так само припадав пилюкою. А проте на зміну йому швидко насувалося інше захоплення…
…То була дивна книжка. Звісно, вона, як і всі добропорядні книжки про пригоди, була досить пошарпаною, проте на цьому схожість з нормальними пригодницькими сагами закінчувалась. Що ж відрізнялося? Насамперед – назва. Заголовки всіх інших, нормальних пригодницьких книжок, були мені зрозумілими. «Пішки на полюс», «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», «Міцний кулак туарегів», «Людина, яку покликало море», «Наодинці під вітрилами навколо світу» тощо. Все чітко і ясно. Але ця книга була особливою: на її обкладинці красувалися два химерних і спочатку геть незрозумілих мені слова: «Аку-аку». Я навіть не знав: може, насправді це одне слово, написане через дефіс? Вгорі над заголовком художник-оформлювач зобразив чоловічка в білому капелюсі, який зачудовано витріщається на велетенську статую, розвівши руки чи то від культурного шоку, чи від захоплення. Невідома скульптура на обкладинці була щонайменше вп’ятеро більша за чоловічка і зображала людину з довгими вухами, витягнутим носом і складеними на животі руками.
Ще більш химерним і загадковим виявився зміст книги. В ній розповідалося про острів з чудернацькою назвою – острів Пасхи. (Як це так, думав я собі, щоб острів назвали наче свято? Тоді, може, десь існує острів Новий рік або острів Восьмого березня?). Той острів виявився нікчемним шматочком суші, загубленим чортзна-де у Тихому океані, – на тисячі миль довкола нього простягається лише океан. А проте, крихітний клапоть суходолу колись давно населяла могутня цивілізація, котра без жодних механізмів та спеціальних знарядь зводила десятиметрові кам’яні монументи, котра розвинула власне письмо незалежно від інших світових цивілізацій, а потім… загадково зникла. Далі – ще цікавіше. Древні будівники мали білу шкіру і виглядали наче європейці, а їхнє походження та історія появи в Океанії ще й досі, за словами автора, лишається нез’ясовною таємницею. Кожна нова сторінка «Аку-аку» розкривала перед моїм допитливим писком щораз нові й нові загадки, тож незабаром мені починало здаватися, що я читаю книгу не про тихоокеанський острів, а про якусь планету з поза меж Сонячної системи. А ще мені, пригадую, сподобалося милозвучне ім’я її автора. Був він норвежцем і звали його Тур Хейєрдал…
Утім, я вас розчарую: я не почав мріяти про подорож до острова Пасхи. По-перше, я тоді вже мріяв про Мексику, мріяв до помутніння в очах і до розладів шлунку. А по-друге, острів Пасхи видався мені чимось неземним і нереальним, якимось… наче вигаданим. У мене в голові не вкладалося, як стільки таємниць може поміститися на такій мініатюрній грудочці землі посеред безкрайого океану? Острів бачився настільки далеким, диким та неприступним, що я ні на мить не міг припустити, що звичайний хлопчик з України зможе колись туди потрапити, хай як сильно він про це мріяв. Здавалося, я швидше долечу до Марса чи Венери. Через це загадковий край, щільно заставлений таємничими носатими статуями, на довгі роки поринув у надра моєї підсвідомості, затершись серед інших, менш цікавих, але так само недосяжних місцин. Простіше кажучи: я про нього забув.
* * *
Зараз, гадаю, саме час зробити невеличку паузу і трохи ближче познайомитися з Яном, тим чуваком, який не побоїться труднощів далекого шляху (на кшталт брудних південноамериканських хостелів, заїжджених еквадорських автобусів, які одним колесом постійно нависають над прірвою, сексуально стурбованих перуанок, озброєних до зубів розбишак на кордоні, примх мого впертого характеру і т. д. і т. п.) і мужньо посуне за мною в Південну Америку. Від цього моменту Ян виходить на передній план моєї пригодницької історії, тож, хочете ви цього чи ні, віднині вам доведеться миритися з його та моєю присутністю аж до останньої сторінки.
Отож, як вам уже відомо, народився Ян у Празі, в сім’ї відомого чеського дипломата. Робота у Фідлера-старшого була складна й напружена, пов’язана з систематичними змінами місць проживання, через що вже у тримісячному віці маленькому Янові довелося перебиратися в Швецію. Після того він ще чимало вештався світом, тягаючись слідом за батьком зиґзаґами дипломатичної кар’єри. Якийсь час сім’я Фідлерів мешкала у Польщі, Фінляндії, Чехії і навіть Росії. Малому Янові доводилося постійно змінювати не тільки школи, де він навчався, але й мови, якими він спілкувався. Певно, саме завдяки цьому чех виріс напрочуд компанійським та товариським, наловчившись пристосовуватися до будь-якої компанії та ситуації. Ставши повнолітнім, Ян вирішив осісти саме в Швеції, де ми з ним і здибались.
Ми познайомилися в Kungliga Tekniska Hцgskolan, по-нашому – в Королівському технічному університеті. Ян, як і я в ті буремні часи, знічев’я подався в аспірантуру, а паралельно підробляв асистентом у Департаменті промислової екології. Нас з чехом посадили в одному кабінеті за сусідніми столами. Пригадую, я відразу відчув у своєму «співкамернику» споріднену бунтарську душу. Нам вистачило одного походу «на пиво», щоб заприятелювати, а через два тижні ми вчепилися один в одного, наче два реп’яхи.
Того літа, коли я повернувся з мексиканських митарств, чехові набігло сорок два роки. Але я про це навіть не здогадувався. Дізнався про вік свого товариша набагато пізніше, вже в Еквадорі, коли випадково зазирнув у його паспорт під час заселення в хостел, і був настільки здивований, що попервах просто не міг повірити власним очам, оскільки Ян, як зовні, так і внутрішньо, не дотягував навіть до тридцяти п’яти! Багато наших спільних знайомих не давали чехові й тридцятки!
Ймовірно, все діло в тому, що Ян – затятий вегетаріанець. Він припинив вживати м’ясо ще у двадцять два, начитавшись якихось мудрованих книжок про правильне харчування. Крім того, він постійно бовтається в басейні, гасає до самих морозів на велосипеді, ходить у тренажерний зал, словом, спортсмен на всі руки і на всю голову. Ззовні ми з ним дещо схожі, щоправда, Ян трохи нижчий за мене і ширший у плечах. А ще у нього немислимо сині, мов у демона, очі. Вони неначе заправлені розведеним чорнилом для кулькових ручок. Його баньки палають над щоками, немов дві неонові лампочки, через що багато хто не вірить, що то природній колір Янових очей, а не підфарбовані лінзи. Широкий ніс, високий лоб та вічно розтягнутий в усмішці рот доповнюють доброзичливу мордяку мого компаньйона. На голові у нього стирчить на всі боки коротке русяве волосся, котре не знало гребінця, певно, від народження.
Наостанок, для того щоб остаточно сформувати перед вами образ мого товариша, вам необхідно також засвоїти, що: 1) Ян вільно володіє п’ятьма мовами (шведською, чеською, англійською, російською, польською); 2) є одним з небагатьох європейців, який розуміє анекдоти про Радянський Союз; 3) за один вечір може випити п’ятнадцять пляшок пива; 4) до сьогодні неодружений, дітей не має.
Отже, тепер ви знаєте, хто такий Ян і як він виглядає, а тому можемо повернутися до розповіді про те, чому такої чудової осені 2008-го року я надумав пертися на острів Пасхи…
В той час, коли ми познайомились, Ян зустрічався з однією запальною, неврівноваженою та страшенно ревнивою брюнеткою з колишньої Югославії. Вона ревнувала мого друзяку до всіх без винятку – до його колег жіночої статі з нашого департаменту, до ні в чому невинних дівчат на вулиці, до своєї рідної сестри, до власних подруг, до вуличних ліхтарів, табуреток і до умивальника у ванній. Звали її Міна, і, як і всі дівчата з південнослов’янських республік, вона була запаморочливо гарною, що певною мірою компенсувало недоліки її дурнуватого характеру.
Одного славного теплого вечора наприкінці літа, коли призахідні промені з останніх сил відтісняли холодну північну темряву в найпотаємніші закутки стокгольмських вулиць, ми з Яном, його дівчиною та Ребеккою, шведською подружкою Міни, вибралися в паб подудлити пивця. Настрій у всіх нас був чудовий – якраз відповідний безхмарному небу і невловній легкості, що пронизувала тіло наскрізь, варто було лиш виткнути носа на вулицю. Наближалися вихідні, ми безперестану жартували й сміялися, ніхто не хотів думати про осінь, що поволі підкрадається з Арктики, та про життя, яке неухильно несеться вперед, хоча чомусь не завше у бажаному напрямку.
Розсівшись за столиком, ми замовили чотири фіали недорогого шведського пива. Ян зажадав, аби я повідав усій компанії свої пригоди під час походу Мексикою. Я відпив кілька ковтків, кахикнув для серйозності і почав розповідати. Дівки уважно слухали оповідки про бандитів Акапулько, привільні гори Оахаки, непрохідні джунглі Чіапасу. Бесіда плавно протікала поміж безпечних берегів, поки Ян знічев’я не надумав спитати мене:
– Чувак, я от геть не розумію, чому ти не сказав мені, що запланував таку велику подорож? Ет! Я б із великим задоволенням поїхав з тобою!
У відповідь я лише стенув плечима, мовляв, так, мабуть, треба було: я мусив пройти той шлях сам. А потім, мрійливо стираючи з бокала крихітні краплі сконденсованої вологи, зазирнув просто чехові у вічі та мовив:
– Наступного літа я планую поїхати в Перу. Якщо маєш охоту, чувак, приєднуйся.
Сам того не бажаючи, я застукав Міну зненацька. Дівчина не встигла наступити Янові на черевик, не встигла смикнути його за рукав сорочки, вона навіть рота не встигла розкрити, а Ян, її любий і коханий синьоокий Ян, який ще хвилину тому поважно відчиняв перед нею дверцята і любляче чмокав у щічку, вже горлав на весь паб:
– Та-а-ак, чувак! Та-а-ак!!! Ти ще питаєш?! Звісно, я їду з тобою! Коли купуємо квитки?
Потому, не звертаючи увагу на невдоволення наших супутниць, ми почали прикидати ймовірні терміни мандрівки та підбивати бюджет.
Дівки, ясне діло, набурмосились. Якось непомітно розмова про подорожі перекинулася на обговорення життєво важливого питання: чи можливі серйозні стосунки між хлопцем та дівчиною на відстані, коли він чи вона постійно в роз’їздах, і чи слід взагалі підтримувати стосунки, коли парочка тривалий час не може займатися сексом? Визнаю, я тоді трохи захопився і навів декілька ґрунтовних доказів власної, чіткої та виваженої позиції з даного питання, після чого Міна підвелася, сказала Янові, що якщо ще хоч раз побачить мою морду в радіусі трьох метрів, то начистить нею стокгольмську бруківку, і забралася геть, потягнувши за собою Ребекку. Ян сумовито глипнув їй услід, а потому тихо проказав:
– Ну і дідько з нею, ми ж їдемо в Перу…
Я сказав «Ага», після чого ми замовили ще по келиху, аби відзначити несподіваний поворот справ.
О пів на дванадцяту, заправившись по вінця пивом, ніби два пузатих танкери ми неквапом човгали до Tunnelbana, стокгольмського метро, повним ходом обговорюючи майбутню мандрівку до країни Інків.
– Безперечно, Ліма, потім Мачу Пікчу, плато Наска. Обов’язково озеро Тітікака, – перераховував я місця, куди доконечно слід навідатись.
– Може… може, кудись ще, крім Перу? – ні сіло ні впало запитав Ян.
Ось тут я затнувся. Неждано-негадано в моїй захмелілій голові зринув давно забутий образ таємничого острова посеред Тихого океану. Він стрімко вирвався із закапелків пам’яті і злетів увись, неначе могутня косатка, що, здіймаючи хмари бризок, вистрибує на кільканадцять метрів з надр океану. Не знаю, як так сталося, але я вмить пригадав велетенські вухаті статуї – одну з найбільших загадок сучасного світу, а разом з ними безліч інших цікавинок, пов’язаних з островом Пасхи.
– Коли ти ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів, туди потрібно летіти, – промимрив я наче у трансі.
– Що? – перепитав Ян, стуливши брови докупи.
– Острів Пасхи, – відказав я не своїм голосом, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття, а всі принади Перу, які ще хвилину тому видавалися грандіозними та чарівливими, швидко блякнуть і тануть, розсмоктуються, немов клубні ранкового туману під першими світанковими променями.
– Не зрозумів, – мотнув головою мій товариш.
– Я кажу, якщо ти опиняєшся ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів від острова Пасхи, туди потрібно обов’язково летіти. Життя коротке, чувак. Іншого шансу може й не бути…
Ян не відповів. Я подумав, що він не зрозумів моїх слів, або просто не надав їм значення. Однак пройде трохи часу і стане зрозуміло, що я сильно помилявся…
Наступного ранку, ще сповна не протверезівши, я поліз в Інтернет – шукати ціну на квитки до острова Пасхи. За хвилину, дізнавшись вартість перельоту, ледь не прикусив язика і похнюпився, мов бурундук, у якого поцупили весь зимовий запас горіхів. Бажання летіти помітно підупало, а згодом безслідно зникло. Я сидів, склавши ноги лотосом, втелющившись у екран ноутбука, де перед самим носом блимала дуже некрасива цифра з трьома нулями. По грудях, наче отрута, розпливалося гірке розчарування. Дорого, чорт забирай, пекельно дорого… Косатка, яка так високо злетіла вчора ввечері, з громоподібним шумом упала назад, в океанську безодню…
