Текст книги "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

1 липня 2009-го, Кіто, Еквадор. Перший день у Південній Америці. І взагалі – перший день у південній півкулі

Перше, що вразило в Кіто, – літаки сідали просто над містом. Їдеш собі широкою центральною магістраллю, аж раптом над тобою, розчепіривши закрилки на повну і несамовито гуркочучи турбінами, заходить на посадку «Airbus А320». Причому абсолютно поряд здіймаються житлові будинки, магазини, трохи далі видніється овальна чаша стадіону. Звісно, сучасні літаки падають дуже рідко, та все ж у випадку аварії при заході на посадку в аеропорт Кіто окрім сотні пасажирів авіалайнера, загине щонайменше кілька сотень людей на землі.

Столиця справила враження міста, за яким ніхто не доглядає. То тут то там траплялося цифрове табло, наскрізь поїдене іржею, або ж порожній рекламний стенд, заліплений сантиметровим шаром бруду. Неширокі вулички були брудними, звивалися мов змії, вишкрябувалися на височенні пагорби, зривалися вниз крутими схилами і перетиналися під усіма можливими кутами. Більшість будівель – старі, ще колоніальної архітектури – наче переносили мене на кілька століть назад. Присутність незліченної кількості засмаглих індіанців з порепаними лицями, які, закутавшись у картаті пончо, курять люльки й вештаються без діла столицею, ще більше підсилювала відчуття часового зсуву. Кілька новітніх будівель у центрі тонули й губилися в цьому хаосі. Здавалося, ми з товаришем потрапили у таку Південну Америку, якою вона була кількасот років тому.

А ще трохи незвично було бачити, що сонце світить з півночі…

У день прильоту, аби не гаяти час, ми вирошили в особливе місце, яке називається Мідад дель Мундо (з іспанської – Середина Світу). Це особливий район на північ від еквадорської столиці, де розташовано тридцятиметровий монумент, що збудований акурат на екваторі, найдовшому світовому меридіані. Пам’ятник виглядає як прогониста піраміда зі скошеною вершиною, на якій розташовується велетенський кам’яний глобус. На кожному боці піраміди красується велика літера «N», «S», «E» та «W», відповідно до сторони світу, куди вона повернута. Точнісінько в центрі монумента проходить велика біла лінія, що позначає межу між південною та північною півкулями. Завдяки цьому можна було стояти однією ногою у північній а іншою – у південній півкулі.

Всім, хто прибуває на Мітад дель Мундо, видають спеціальний сертифікат – офіційне підтвердження про візит на екватор.

Я навмисне обрав Мітад дель Мундо для початку подорожі. Для мене це було символічно: почати наш великий похід з найдовшого меридіана, від самісінького центру Землі з відміткою паралелі 0°00’00'', і закінчити його аж у Сантьяго-де-Чилі на 33°27’00'' південної широти.

Рецепт кави по-еквадорськи

Коли ви замовляєте каву в Еквадорі, вам спочатку подають чималеньку чашку щойно закип’яченого молока. Поки ви репетуєте, доводячи офіціанту, що замовляли каву, а не молоко, вам підносять крихітну глиняну філіжанку, схожу на звичайну сільничку і наповнену меленою кавою. Врешті-решт, втямивши з експресивних жестів офіціанта що потрібно робити, ви обережно додаєте кавовий порошок у чашку з молоком, затим підкидаєте кілька ложок цукру, і… кава по-еквадорськи готова!

В південних регіонах Еквадору процес приготування кави має незначну відмінність. Замість філіжанки з меленими кавовими зернами вам приносять карафку з холодною, але міцно-міцно завареною кавою. Відтак ви підливаєте необхідну кількість чорної як нафта рідини у чашку з гарячим молоком, старанно все розмішуєте і насолоджуєтесь кавою, приготованою за південноеквадорським рецептом.

Додавання кип’яченої води у каву вважається в Еквадорі за нечуваний несмак. Заледве не вульгарність.

КРОЛИКИ НА КОТОПАКСІ

Зазвичай людський організм цілком передбачено реагує на різні фізичні навантаження. Кожен з нас усвідомлює, що за певних умов зможе пробігти стільки-то кілометрів, підтягнутися стільки-то разів на перекладині і т. д. і т. п. При цьому, добре знаючи кондиції власного тіла, неважко передбачити його реакцію на затяжний крос чи підтягування на турніку. Якщо я, наприклад, швидко біжу, то, відповідно, дихаю швидше, і моє серце б’ється частіше, аби донести більше кисню до м’язів. Це логічно і природно. Коли спиняюсь, моє тіло цілком очікувано раніше чи пізніше повертається до спокою: серцебиття стишується, дихання помалу відновлюється. Це нормальний стан речей: інакше бути не може.

Словом, якщо ви не космонавт, котрого щодня заштовхують у центрифугу і метеляють там, немов ганчірку в пральній машинці, навряд чи вашому організму доведеться колись відчути на собі щось по-справжньому екстраординарне і непередбачуване.

Принаймні, ви цього аж ніяк не очікуєте.

* * *

2 липня 2009-го

Після Мітад дель Мундо ми з Яном повернулися в Кіто, де востаннє перевірили карти і старанно передивились наше нечисленне бурлацьке спорядження, а вже ранком наступного дня залишили столицю Еквадору, тримаючи курс строго на південь. Першим пунктом призначення Експедиції став Котопаксі, найвищий діючий вулкан світу.

Котопаксі – це стратовулкан [22]22
  Стратовулкан – особливий тип вулканів, що мають правильну конічну форму і складаються з багатьох шарів застиглої лави та вулканічного попелу. Приклади: Кіліманджаро (Танзанія), Кракатау (Індонезія), Фудзі (Японія), Етна (Італія).


[Закрыть] , розташований в еквадорських Андах за сімдесят п’ять кілометрів на південь від Кіто. Його кратер підноситься на 3800 метрів над навколишнім високогірним плато, а абсолютна висота цього монстра складає 5897 метрів над рівнем моря.

Дехто стверджує, що звання найвищого активного вулкану, яке міцно закріпилося за Котопаксі, не відповідає дійсності. Значно південніше, аж у Чилі, є два набагато вищі вулкани. Перший з них знаходиться на сході пустелі Атакама, носить важковимовне ім’я Льюйяльяко (Llullaillaco) і сягає 6739 метрів у висоту. Ще один – Охос дель Сабадо (Ojos del Sabado) – є вищим від Льюйяльяко (6891 метр) і розташований трохи південніше, на самісінькому кордоні між Аргентиною та Чилі. Втім, останє виверження Льюйяльяко зафіксовано аж у далекому 1877 році. Про Охос дель Сабадо практично нічого не відомо. Його останнє виверження відбулося добрих тринадцять століть тому. Обидва конкуренти Котопаксі знаходяться дуже далеко від людних місцин та доріг, що затруднює визначення їхнього теперішнього стану. Ба більше, околиці Льюйяльяко рясно всіяні протипіхотними мінами, залишеними там з часів аргентинсько-чилійського конфлікту 1978–1982 років, через що знайдеться не так уже й багато сміливців, готових полізти і поглянути, чи булькає щось там у нього у кратері, чи ні, хоча за три минулі століття Котопаксі плювався вогнем не менше п’ятдесяти разів. Останнє велике виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу активність зареєстровано зовсім недавно, у 1975-му, щоправда, нічого дійсно цікавого так тоді і не сталося. Все минуло тихо, спокійно, без диму і трупів.

Звісно, було б непогано видряпатися аж до самого кратера і заглянути всередину, але я чудово розумів, що для цього необхідні спеціальне спорядження й серйозна підготовка. Тож я реально оцінював можливості Експедиції, тому поставив за мету забратися якомога ближче до вершини Котопаксі.

Очевидно, що для того, аби підкорити яку-небудь гору, спочатку необхідно її, гору цебто, знайти. До останнього моменту я навіть не припускав, що у нас із напарником можуть виникнути з цим якісь проблеми. Здавалося: хіба важко відшукати в Андах вулкан шестикілометрової висоти? У Карпатах, скажімо, достатньо спитати першого ліпшого місцевого вуйка як дістатися до тої чи іншої вершини, аби за мить отримати необхідну інформацію. Не дуже віриться, що на запитання, як добутися Говерли (висота 2061 метр), знайдеться місцевий житель, який розведе руками, мовляв, звідкіля мені таке знати.

От тільки Анди – не Карпати… Те, що в околицях Кіто має висоту 2061 метр, є не горою, а глибоченною прірвою. Гребінь висотою 4000 метрів ще не вважається вартим уваги гірським кряжем, а вершини нижчі за 5000 метрів нерідко лишаються безіменними. Еквадорці звиклися з тим, що народжуються, живуть та помирають посеред шестикілометрових гігантів, тому просто не звертають уваги на весь той «дріб’язок».

Отож, хай як по-дурному це звучить, ми з Яном добряче натерпілися, поки відшукали андійського вулкана-велетня.

Ще ввечері першого дня, щойно повернувшись з екватора в хостел, я почав допитуватись, як краще пробратися до короля вулканів. Минула ціла година марних випитувань, поки я не затямив остаточно, що абсолютно ніхто у хостелі не знає, як добутися до Котопаксі. Це при тому, що за ясної днини вулкан чудово видно з будь-якого місця еквадорської столиці!

Єдиним, хто зумів хоч щось розповісти про Котопаксі, виявився австралієць на ймення Мет, власник хостелу [23]23
  Я спочатку здивувався, гадаючи, що могло змусити австралійця оселитися в столиці світового бедламу і жити посеред постійного рейваху та хаосу. Я припустив, що причиною могла стати якась молоденька еквадорка, і не помилився. Причому, коли я вперше побачив Метову подругу, мені враз захотілося залишитися в Кіто назавжди і відкрити власний хостел. Та я навіть пиріжками торгувати погодився б.


[Закрыть] .

– Їдьте до Латакунги, – порадив Мет, зачувши, що я розпитую про Котопаксі. – Це найближче містечко коло вулкана.

– А далі? – допитувався я.

– А далі вже на місці зорієнтуєтесь.

Оте «на місці зорієнтуєтесь» мені зразу не сподобалося. Проте іншого вибору не було.

* * *

…Перед тим як пірнути в океан, сонце кілька разів проривалось крізь хмари на заході. Щоправда, на сході, там, де здіймалась грізна громада височенних Анд, не було жодного просвітку. Гори довкола еквадорської столиці щільно обсіла непробивна пелена попелястої мряки. Повечерявши, я виліз на терасу над хостелом – у Еквадорі такі відкриті веранди є на даху практично кожного будинку – і довго вдивлявся на південний схід. Десь там, значно вище хмар, підносився угору кратер Котопаксі. Подумалось, що коли б не мряка, я міг би зараз милуватися пейзажем небувалої краси. Годину тому в якомусь затурканому кіоску я мигцем запримітив поштову листівку з еквадорської столицею на тлі могутнього вулкана. Зараз я стояв, певно, десь дуже близько від того місця, звідки робили фотографію, проте не міг повірити, що спостерігаю той самий краєвид. Вулкана, здавалося, просто не існувало; погляд впирався в глуху кучугуру сірих хмар. Притрушені мрякою та розмазані сутінками кольори еквадорської столиці мінилися сірістю. Як я не старався, ніяк не міг домалювати в своїй уяві шестикілометрового Котопаксі над хаотичними забудовами цього міста-бедламу. Переді мною висіло малоцікаве монохромне зображення, немов простенький рисунок бездарного художника-початківця, недбало накиданий простим олівцем.

«Погано, – думав я, – дуже погано… Якщо до завтра погода не зміниться, вулкана ми не побачимо». На той час похмуре небо видавалося мені найбільшою проблемою. Я навіть подумати не міг, що ми можемо не побачити Котопаксі не тільки через кепську погоду.

* * *

– До того селища під вулканом їхати автобусом півтори години. Це мені Мет учора сказав, – затараторив Ян, щойно ми вискочили з міського автобуса коло воріт Terminal Terrestre. – Я ще спитав у австралійця, скільки приблизно коштуватимуть квитки.

– І?… – неуважно буркнув я, роздивляючись велетенську автостанцію. Автобуси – головний транспортний засіб Еквадору. Країна не дуже велика – літати літаками невигідно, тому столичний Terminal Terrestre був ущерть заповнений різнокольоровими тлустими бусиками та галасливою строкатою юрбою.

– Він сказав, що в Еквадорі все дуже просто – беруть один долар [24]24
  Національною валютою Еквадору є американський долар.


[Закрыть] за годину їзди. Ніколи не помилишся, – відповів Ян. Але я, на жаль, не почув товариша.

Скрадаючись наче мінним полем, ми вступили до терміналу. Очі розбігалися від розмаїття вивісок та пістрявого еквадорського люду. Непередаваний галас тиснув на мозок. Відразу коло входу до нас підскочив ще зовсім юний еквадорець і взявся кликати до автобусів. Про себе я зауважив, що таких малолітніх крикунів в терміналі повнісінько.

– Вам куди, сеньйори? Куди їдемо, сеньйори? – горлав хлопчик просто над моїм вухом. – Амбато? Ріобамба? Гуайякіль? Баньос? Сеньйори!

Я ніяк не мій прийти до тями і дивився на нього наче на інопланетянина.

– Нам треба до Лага… Лака… Лакаку… – спробував замість мене відповісти Ян. – Тьфу, дідько!

– Латакунги, – зрештою очуняв я.

– Чудово, сеньйори! – заверещав хлопчина і потяг мене за руку до одного з виходів. – Онде автобус до Баньоса. Скажете водієві, щоб висадив вас у Латакунзі.

– А як же квитки? – спитав я.

– Нема часу, сеньйоре! Автобус от-от відправляється! Біжіть мерщій, не гайте часу! Заплатите водію у салоні.

Я зиркнув на Яна, чех спочатку знизав плечима, потім ствердно кивнув, і ми помчали на перон, де прудко заскочили до плямистого автобуса.

…Згодом я ще не раз повертатимусь до описаних нижче подій, довго аналізуватиму все, що трапилося, картатиму себе за неприпустиму необачність, млявість та інертність. Я допустив грубу помилку. Я забув, що знаходжусь на іншому материку, в чужій незнаній країні, посеред незнайомих людей. Бекпекеру цього забувати не можна! Це, можна сказати, злочинна недбалість. Хоча причиною всього були мексиканські автобуси…

Всередині еквадорський автобус виявився дещо пошарпаним, хоча в цілому доволі непоганим. Ян пройшов вглиб салону і зайняв місце коло вікна. Я впав на сидіння поруч з ним, підвів голову і… побачив перед собою тлусту, мов бочка, але охайно вдягнуту й причесану жіночку. На вигляд цілком добропорядну.

Жіночка всміхнулася, всунула нам із Яном по пляшці мінеральної води і щось спитала мене іспанською. Я нічого не зрозумів, широко позіхнув і запитав:

– Cuanto? Скільки?

У той момент мені пригадалися люксові мексиканські автобуси. Щоразу, коли я сідав у першокласний омнібус у Мексиці, ось такі от усміхнені стюардеси підносили мені різні напої та закуски. А потім перевіряли квиток, і я їхав, куди там мені треба було, і все було класно. Тож я, пригадую, подумав, що автобуси в Еквадорі, певно, такі ж самі як у Мексиці.

Але вони не такі самі…

– Ти впевнений, що… – почав був Ян.

Я відмахнувся від нього:

– Так. Це геть як у Мексиці… – мовляв, не треба мене вчити, я ж бо такий досвідчений мандрівник. – Я заплачу за тебе, опісля розрахуєшся, – а тоді ще раз звернувся до повнотілої еквадорки: – Dos personas, por favor [25]25
  За двох, будь ласка. (ісп.).


[Закрыть] .

– Діес… е-е-е… діес і очо доларес, сеньор! [26]26
  Dies… e-e-eh… Dies y ocho dolares, seсor! (ісп.) – «Десять… е-е-е… Вісімнадцять доларів, пане!»


[Закрыть] – відповіла жіночка.

«Діес і очо – це скільки? – розмірковував я. Думалось якось тяжко і тугувато. Сонна довбешка відмовлялась опрацьовувати інформацію. – Це вісімнадцять чи долар і вісімдесят?»

Я скосив погляд на Яна, але він більше не слухав мене і не звертав уваги на жіночку. Чех визирав у відчинене вікно, під яким хтось горлав, наче йому обценьками пальці викручували (потім виявилося, що Янові просто хотіли продати пиріжків). Краєм ока я помітив, як із приміщення терміналу на платформи неспинним потоком сунули люди, тягнучи за собою гамір, клунки і цілий букет різноманітних запахів. Хотілося спати, наче ведмедю посеред зими… «Діес і очо – це, блін, вісімнадцять чи долар і вісімдесят?».

Я відкрив гаманець. Найменшою виявилася купюра номіналом двадцять баксів. «О! – думаю. – Яка різниця, вісімнадцять чи долар-вісімдесят, – аж зрадів, дурбило. – Зараз дасть здачі». І вручив жіночці банкноту. Вона миттю сховала її, затим довго порпалася в кишені фартуха, після чого всучила мені два долари на здачу. Я втупився у дві сріблясті монетки на долоні. Попри сонливість щось заворушилося в моїй макітрі, і я зметикнув, що вісімнадцять баксів, то, либонь, забагато за півторагодинну поїздку. Тим часом жіночка позадкувала і напрочуд швидко викотилася з автобуса.

Зрештою, автобус гаркнув двигуном і повільно рушив. Ніздрі лоскотав гіркуватий запах відпрацьованих газів, що сочились крізь шибу. Я відкинув назад спинку сидіння і випростав ходулі, лаштуючись подрімати в дорозі.

Тож все було чудово, все було класно (геть як у мексиканських автобусах), поки не прийшов клаповухий помічник водія [27]27
  У країнах Південної Америки в рейсових автобусах, окрім водія, завжди сидить його помічник. Він перевіряє квитки, збирає гроші за проїзд, закликає пасажирів на станціях, слідкує за чистотою у салоні тощо.


[Закрыть] і сказав, щоб ми показали квитки. Ян розбуркав мене, вимагаючи пояснень. Я сяк-так втовкмачив контролерові, що у нас квитків немає – нам ота ваша тлуста жіночка, контролерка, чомусь їх не дала. Сумлінний асистент шофера нічого не зрозумів про жіночку і чемно попрохав заплатили за проїзд. Я скрутив зухвальцеві дві дулі зразу і сказав, що ми вже заплатили і нічого доплачувати не збираємося, на що та еквадорська мавпочка сильно образилась і подріботіла назад до водія…

За мить автобус вирулив на узбіччя й спинився. У проході між кріслами здійнялася кремезна постать шофера. З-за його дебелої постаті визирала клаповуха голова ображеного на життя помічника. Перше, що я подумав «Зараз будуть бити», – а потім «Це ж треба було, блін, посеред коротунів-еквадорців саме зараз натрапити на такого бугая». Ян, який до цього часу мовчки спостерігав за перепалкою з контролером, помітивши плечистого еквадорця, що неухильно просувався салоном, підозріло прошепотів:

– Чувак, ти… ти точно розрахувався за проїзд? Бо цей вівцебик мені чомусь не дуже подобається…

Тим часом водій підібрався до наших крісел.

– Кому з цих двох бити морду? – спитав він у асистента.

Помічник, нітрохи не вагаючись, ткнув пальцем на мене.

– Я заплатив! Ви що, бусурмани? – перелякано загорлав я.

Шофер закачував рукави.

– Ти що, бляха, виробив?! – гаркнув на мене Ян, розуміючи, що ми зараз можемо покинути автобус неприроднім і, напевно, вельми болючим способом.

– Я заплатив… я заплатив за дорогу, – лопотів я. – Присягаюся! Цілих двадцять доларів!

– Mother fucker! – схопився за голову чех. – Ти при своєму розумі?! Двадцять баксів за квитки до Гула… Кала… Кака…

– Латакунги, – підказую напарникові.

– Латабанги, чорт забирай! Ти ж мав віддати не більше півтора долара!!!

Тоді до мене врешті-решт дійшло: кілька хвилин тому охайно вдягнута і причесана еквадорська жіночка спихнула мені дві пляшки мінералки по ціні дев’ять доларів за кожну!

Ян не забарився розрядити ситуацію: спочатку попросив вибачення у водія, покрутивши пальцем коло скроні і недвозначно кивнувши в мій бік, а тоді ткнув йому п’ять доларів за проїзд до Латакунги, показавши, що здачу він може лишити собі. Шофер гнівно форкнув, зібгав банкноти в кулаку і посунув назад до керма. І тут мене прорвало…

– Ну й телепень! Але ж я лопух! А-а-а! Ло-пух! – смикав себе за волосся. – Мене розвели… розвели, мов туполобого недотепу тури-и-иста! Чим я тільки думав?!

А тоді схопив до рук пляшку мінералки, спересердя гахнув нею по спинці крісла і з розмаху запустив крізь прочинене вікно. Услід за першою миттю полетіла Янова пляшка. В результаті весь автобус здивовано витріщився на мене. Салоном прокотилося ледь чутне «Loco… El esta loco! [28]28
  Божевільний… він божевільний! (ісп.).


[Закрыть] ». Пасажири злякано перезирались. Вони не могли зрозуміти, чого цей ґрінго спочатку відмовляється платити за білет, а тоді починає істерично репетувати й кидатися пляшками.

Втім в автобусі їхала одна людина, яка чудово розуміла потік гнівної лайки, яким я, не соромлячись, поливав ні у чому не винних супутників. Нею виявилась молода й вельми симпатична американка, що самотою сиділа коло вікна за кілька крісел попереду.

– Hello, guys! What happened? [29]29
  Привіт, хлопці! Що сталося? (англ.).


[Закрыть] – зацікавлена гармидером, дівчина підійшла до нас.

Я сердито подивився на неї і нічого не відповів.

– Цей чувак, – Ян кивнув на мене, – щойно заплатив двадцять «зелених» за дві пляшки мінералки.

Чорняве дівчисько пирснуло, грайливо притуливши кулачок до губів, а потім прохурчало якось навдивовижу еротично, типово по-американському:

– Really? Не переймайся! Таке трапляється з новачками в Еквадорі! Хі-хі!

Ян саркастично гикнув. Було видно, що дівуля йому дуже подобалась. Вона мені теж впала в око, але я стиснув зуби й ще більше насупився.

– А ви куди прямуєте? – спитала американочка.

– У Калакунду… – сказав Ян і затнувся, помітивши, що дівуля здивовано вигнула брову. – Нє-нє. В цю… як її… Лагунангу! Знов не те. Хм… е-е-е… – хлопець запитально зиркнув на мене: – Таламумбу?

– На Котопаксі, – процідив я крізь зуби.

– Хі-хі! – знову розсміялась америкоска й кокетливо схилила чарівну голівку на бік. Вочевидь, вона подорожувала сама і дуже хотіла завести з нами знайомство.

– Я там не була. Кажуть, туди важко дістатися, – зауважила дівчина.

– Ми ще не знаємо, – прямо відповів Ян. – Ми просто їдемо в Ла… ну, в одне село коло вулкана.

– Таж у мене є путівник! «Lonely Planet». Там має бути все описано! Хочете, разом подивимось?

Я зневажливо скривив губи, готовий сказати «ні», проте Ян кивнув, радо прийнявши запрошення американки. Він зразу пересів до неї, залишивши мене в самотності жувати шмарклі.

Потеревенивши півгодини з дівулею, мій товариш повернувся і вмостився коло мене.

– Чувак, я тут дещо дізнався, – почав він.

Я мовчав, випнувши нижню щелепу вперед й сердито роздувши ніздрі.

– Я про наш вулкан. Про Котопаксі, – продовжив мій напарник. – До нього веде лише одна дорога.

– І що з того? – скептично хмикнув я.

Замість відповіді Ян підсунув мені під носа путівник. На сторінці, що він тримав відкритою, я роздивився детальну карту центральної частини Еквадору. Котопаксі знаходився якраз посередині між Кіто та Латакунгою, трохи правіше від траси. До нього справді вела одна-єдина дорога, котра на півдорозі до Латакунги звертала з магістралі.

– Тут пишуть, що для того, аби втрапити на Котопаксі, насамперед треба дістатися до ось цього повороту, в те місце, де ґрунтовий шлях виходить на шосе, – чех ткнув пальцем у карту і глипнув на мене.

Я зберігав похмуру мовчанку.

* * *

– Дивись! Дивись! Он він! Поворот на Котопаксі! – несподівано загорлав Ян і, налігши на мене, тицьнув пальцем в автобусну шибу.

– Де?

– Та ось же він!

Я визирнув крізь вікно і ліворуч від траси встиг запримітити два здоровенних джипи, що стояли коло двоповерхової халабуди, недбало збитої з необструганих дощок. За покрівлю тій халупі правили величезні листи нержавіючої сталі, абияк накидані на опори другого поверху. Замість вікон чорніли звичайні отвори, вирубані в дошках. Відразу за машинами починалась нерівна ґрунтова дорога, яка метрів через двадцять зникала у лісі.

Якусь долю секунди я вагався. Сьогодні я вже утнув одну дурницю, яка вартувала мені вісімнадцяти доларів. Підсвідомо я відчував, що нові необдумані вибрики можуть вилитися в нові непередбачені затрати. Втім, Овни мають одну особливість: перешкоди, об які вони спіткнулися через власну нерозважність та необережність, тільки дужче розпалюють їх, примушуючи з озвірілою впертістю кидатися в коловорот пригод, знову й знову випробовуючи долю. Я глипав крізь шибу на узбіччя і думав про те, що не знаю ні чиї то джипи, ні як довго й складно добиратися до Котопаксі від того повороту. Я не знав, чи ми взагалі зможемо кудись дістатися, а проте…

– Гальмуйте! Стійте! – закричав на весь салон. – Водій, спиніть автобус! Негайно!

– Ти чого? – прошепотів Ян.

– Дуй за мною! – кинув я через плече, затим схопив наплічник і вискочив з автобуса на дорогу.

Мій напарник вибрався слідом за мною.

Настрій миттєво покращився. Моя витівка наче повернула мене до життя. Вискочити з автобуса посеред гір, десь біля підніжжя страхітливого вулкана, якого навіть не видно за хмарами, за десятки кілометрів від найближчого житла – саме те, що треба, бляха муха! Симпатична американка злякано лупала на нас через вікно автобуса. Ян подивився на неї і лиш стенув плечима, відповідаючи на німе «what the hell is he doing? [30]30
  Що він, бляха, робить? (англ.).


[Закрыть] », що застигло в дівочих очах.

Через хвилину автобус зник за поворотом. Широко розставивши ноги, я стримів на схилі, весело дивлячись уперед. Коло джипів розташувався широкий плакат, подряпаний сонцем, вітрами й дощем, на якому красувався промовистий напис «Bienvenidos a la compania de transportes [31]31
  Ласкаво просимо до компанії перевезень (ісп.).


[Закрыть] ». Над входом у халабуду висіла дерев’яна вивіска «Informacion».

– Ходімо дізнаємось, що тут і як, – мовив я, після чого ми з товаришем перебралися через дорогу і зайшли в халабуду.

В порозі мене перестрів на голову нижчий еквадорець в кумедній шапочці та синій ватяній куртці, які в Україні були вельми модними років з двадцять тому. Чоловічок широко посміхався.

– Привіт, мене звати Роберто! – привітався він.

– Хело! – відповіли ми.

– Вам, мабуть, хочеться подивитись на Котопаксі? – проказав Роберто, випереджаючи мої думки.

Я кивнув, після чого еквадорець провів нас усередину дерев’яної хижки, розклав на примітивній, погано обструганій лаві велику карту околиць Котопаксі і заходився показувати, куди ми можемо потрапити. Ґрунтова дорога звивалася схилом вулкана до висоти 4500 метрів. Звідти можна піднятися на 4800 метрів до будинку «refugio [32]32
  Притулок, пристановище, захисток (ісп.).


[Закрыть] », в якому професійні скелелази відпочивають перед штурмом кратера. Далі без спорядження йти не дозволялося. За сорок доларів Роберто згодився провести нас до «refugio», принагідно показавши всі принади найвищого активного вулкана світу.

– Але ж хмари… – буркнув я, тицьнувши пальцем у вікно.

– На північному схилі дме дужий вітер, – заспокоїв нас Роберто, – там завше ясно. Крім того… ми піднімемося вище від першого найтовщого ряду хмар…

Коли ми сідали у велетенський пікап кремового кольору, я несподівано для себе запримітив, що Роберто не має правої руки. Насилу стримавшись, аби не виказати свого ошелешення, я сказав про це Янові. Чех здивувався не менше мого. Втім, щойно ми рушили, виїхавши на розбиту гірську дорогу, всі мої побоювання наче за вітром розвіялись. Низькорослий еквадорець справлявся з гігантським повнопривідним джипом краще за більшість бачених мною водіїв, впевнено об’їжджаючи велетенські камені й протискуючись на нешироких карнизах понад прірвами.

* * *

На півдорозі спинилися коло жалюгідної подоби ресторану, де чорнявий еквадорець, такий же низенький як і Роберто, пропонував рідкісним подорожнім нехитрі наїдки.

Ліворуч від звивистої ґрунтівки здіймався велетенський конус Котопаксі. Я вже міг без особливих зусиль роздивитися бордові сліди магми на його боках, зигзагуваті язики вічних снігів, що сповзали з кратера в долину. Проте верхівка конуса – страхітливе жерло найвищого активного вулкану – все ще лишалася невидимою за густим покровом сліпучо-білих хмар.

– Я піду куплю води, попити, – кажу.

Ян похапцем висмикнув у мене з рук гроші й всадовив мене назад у крісло.

– Сиди краще в машині. Я сам схожу. Ти вже сьогодні купив раз.

Води в пляшках у магазинчику не виявилось. Ян виніс із собою дві великі склянки звичайної води і довелось нам напиватися наперед, оскільки, за словами Роберто, далі води більше не буде.

Напившись досхочу, ми продовжили дертися вгору. З-під коліс виривалися клубні густої пилюки, з якої час від часу немов іскри вистрелювали камінчики. За вікном пропливали безлісі ландшафти, закидані велетенськими валунами, схожими на зрубані голови давно загиблих богатирів.

Помалу ми піднімались вище та вище. Хмари рідшали, а невдовзі й зовсім розвиднилося.

– Двадцять… максимум тридцять хвилин, і небо стане чистим, – запевнив мене Роберто.

Король Смерті

Котопаксі дуже небезпечний. У випадку серйозного виверження будуть зруйновані всі поселення у приміській зоні Кіто. На даний момент там проживає близько одного мільйона осіб. Ще більша небезпека загрожує містечку Латакунга. Тричі, у 1744, 1768 та 1877 роках, воно було повністю стерте з лиця землі.

Найбільшу загрозу під час виверження становить не лава. Завдяки значній висоті розпечена магма, викинута з кратера, майже відразу кам’яніє, не встигаючи збігати схилами. Проте величезна кількість виділеного тепла спричиняє напрочуд швидке танення вічних льодів навколо кратера, здіймаючи небувалої сили селеві потоки. Лавини бруду та перемеленої вулканічної породи котяться схилами вниз, змітаючи все на своєму шляху. У 1877-му після надзвичайно потужного виверження селеві потоки з Котопаксі за вісімнадцять годин досягли містечка Есмеральдес на… березі Тихого океану.

Котопаксі не просто вулкан. Котопаксі – бог. Причому не тільки серед вулканів, а й серед людей. Ще за століття до приходу іспанців, племена, що жили навколо могутньої гори, поклонялися їй як божеству. Поблизу річки Ріо Піта знайдено фундаменти будинків древніх скотарів, що населяли схили вулкана. Посеред руїн стоять кілька платформ, на яких жерці поклонялися вулканові. Є свідчення про те, що навіть Інки, підкоривши територію сучасного Еквадору, приносили жертви, аби задобрити Котопаксі. Вони називали його Королем Смерті. Скелястий монстр посеред Анд був божеством, безсумнівно, вельми вередливим, лихим і немилосердним…

На одному з поворотів однорукий провідник зненацька пригальмував і проказав:

– Сніг…

Я глипнув туди, куди він вказав. Обабіч дороги, в тіні під величезним сірим каменем лежало кілька кавалків спресованого снігу. Такого ж сірого, як і сам камінь.

– Та хіба це сніг! – зневажливо пхикнув я. – Якесь неподобство, а не сніг.

У цю мить ззаду надлетів порив крижаного вітру. Він підхоплював порохняву, підняту колесами, і гнав її попереду авто, зловісно шерхочучи дрібними камінчиками. Мабуть, вже тоді віковічні духи гір – демони Котопаксі – страшенно розізлилися на мене за щойно озвучене святотатство. Проте я не звернув на те жодної уваги.

Дихалося напрочуд вільно та легко.

– Як на мене, то всі ці балачки про «altitude sickness» [33]33
  Гірська хвороба (англ.).


[Закрыть]– суцільна вигадка, – відзначив я. – Ми вже видерлися майже на 3800, а я зовсім нічого не відчуваю.

Після цих слів, зловісні духи Котопаксі, певно, аж репались від злості…

Після того, як наше авто перетнуло відмітку 4000 метрів, про що нас блискавично повідомив Роберто, довколишня місцевість стала нагадувати місячний ландшафт.

Зрештою ми дісталися до широкого високогірного плато, яке впиралось у вулкан. На ньому вже стояло кілька позашляховиків, від яких нагору піднімалася групка скелелазів із наплічниками завбільшки з товарний вагон і по самі вуха закутані в теплі лахи. Вдалині виднів будинок «рефьюджі» – проста двоповерхова будівля з двома рядами добре утеплених квадратних вікон. До неї вела звивиста стежка, в минулому – жолоб, яким стікала лава. З обох боків стежину обтискали похмурі сірі бескиди, на яких глибокими рубцями червоніли сліди від проходження розплавленої магми. Здавалося, будиночок стояв зовсім поряд, можна рукою дістати. Нагорі, на висоті 5000 метрів, починалася зона вічних снігів.

Ми з Яном вибралися з машини і полізли на круту стежку слідом за групою скелелазів, які в своїх роздутих костюмах нагадували мені американських космонавтів. В самих шортах і кофтах. Зовсім без оснащення. Скелелази раз-по-раз озиралися і дивилися на нас, наче на самогубців. Незабаром ми розділилися, чех замість підійматися прямо до «refugio» поліз в якесь бокове відгалуження.

Сонечко лагідно пригрівало, пухнасті хмари щомить більше зносило на захід. Здавалося, ще мить – і нашим спраглим поглядам нарешті відкриється омріяна вершина Котопаксі, короля вулканів планети Земля, яка все ще була вкрита розмитою молочно-білою пеленою. Здавалося, ще мить…

Але та мить ніколи не настала. Натомість піднявся страшенної сили крижаний вітер, який проймав до кісток і норовив скинути з гірської стежини. А майже відразу зі сходу, понад схилом Котопаксі, з вражаючою швидкістю почала набухати сіра хмара. Вона виросла буквально нізвідки. Так у фантастичних фільмах з’являються і ростуть на очах героїв чорні рої кровожерних комах.