Текст книги "Молоко з кров'ю"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Лежи, лежи, не вставай, – крутився вужем. – Зараз бабів гукну, хай з онуком бавляться, а ти сил набирайся…

– Для чого? – питала Маруся.

– Для життя.

– А-а-а-а, ну хіба що, – погоджувалася, та день у день ставала усе сумнішою.

Здавалося, нічого, крім сина, її не радує. Льошка нову угорську стінку припер, диван з кріслами, а вона лише знизала плечима, мовляв, та й що, і знову до немовляти.

– Як же назвати тебе, синочку, щоби не наврочити… – мучилася, бо вже й місяць минув, як мале плаче, а вони ніяк йому ім'я не придумають.

– Марусю, відколи ти такою забобонною стала? – дивувався Льошка і все пропонував: – Іван, Славко чи цей, чуєш, Карл. А що? Горде ім'я. Король був такий – Карл. І Маркс теж Карл.

– А я б назвала Жоффреєм.

– Як? – Льошка ледь на ногах утримався. – Марусю, охолонь, люба. У Рокитному таке ім'я, мабуть, і не вимовлять, язика зламають. Як казала?

– Жоффрей… Щоби його дівки любили І щоби він любив до нестями.

– Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема.

– А що є? – На чоловіка суворо глянула.

– Звісно, – не розчув підступу. – Роботу собі перспективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не соромно.

– А любов, виходить, для тебе після того мотлоху?

– А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять – не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.

– То наш рік уже скінчився? – Льошку очима пропекла, він і схаменувся.

– Та я не про нас, Марусю! Я тебе усе життя любитиму. Ні в кого такої королеви нема.

– Звісно! – погодилася. – І дружина у тебе – найгарніша, і оце стінка угорська, і крісла. Усе у тебе найгарніше!

– І хіба погано? – не зрозумів.

– Та ні, не погано, – сказала. – Оце боюся тільки, щоби ти мене у темряві з угорською стінкою не поплутав. Чи з кріслами.

– Дивна ти стала, Марусю, – образився Льошка. – Я ж для тебе стараюся, для синочка Як же нам його назвати?

– Жоффреєм назву! – оголосила. – Хоч бийся головою об стінку… нову угорську.

Льошка битися об стінку не став, але дні зо два умовляв Марусю знайти хоч якесь ім'я, що буде найбільше суголосне до того Жоффрея.

– Жорка! – умовляв. – Ну гарно ж! Жора… Можна Юрієм звати, а можна Георгієм.

На третій день Маруся погодилася на Юрія. Саме вихідний день був. Льошка зранку в контору змотався, на мехдворі усе перевірив і гайда додому – ніяк на синочка надивитися не може. Льошка – у двір, Маруся– з двору. Удягнулася, наче на свято, на шию червоне намисто коралове повісила, синочка у ковдру загорнула і на руках несе, а у хат і ж візочок стоїть без діла.

– І куди це ти, жінко? – здивувався Льошка.

– До матері схожу, – Маруся йому.

– Та хай сама прийде. Заразом на онука глянс.

– Ні, Льошо. Сама піду.

– Так і я з тобою.

– Ні, – знову. – Сама хочу.

– І… чому? – не втримав образи.

– Розмова у мене до мами є. Хочу розпитати… Сон мені наснився.

– Коли?

– Давно, ще до того, як Юрко народився.

– І що?

– Довга розмова. Потім розкажу.

– А намисто це кляте нащо вдягла?

Маруся як почула – аж трусонуло її.

– Кляте? Це ж чому воно кляте? Оце послухалася тебе, майже рік не носила… І що? Щастя через край полилося? Мало не всохла! Холодна стала та прозора, як той кришталь, щоб він був розколовся! – заговорила тихо, грізно.

– І в чому я перед тобою винуватий?

– Та геть у всьому! Просила ж тебе, щоби дівчинка була… І вінчатися… А ти зі своєю партією носишся, як дурень з писаною торбою, хай їй грець! Та нічого, нічого… Юрко мені ще до народження путь вказав. Ото і йтиму ним.

– Який путь? Марусю, ти про що?

Усміхнулася, як та навіжена, малого до грудей притисла, цілує.

– Сон був…

Маруся пішла до центру Рокитного степом. Льошка дивився їй услід – бач, як спину вигнула, підборіддя догори, груди вперед. Погані й добрі думки рвали душу навпіл: оце глянути з одного боку – хіба є краща за Марусю, а з іншого – нема спокою з нею поруч, зовсім нема, напруження незрозуміле і відчутне майже фізично весь час тримає напоготові.

– Та що це я? – відмахнувся. – Все гаразд.

Маруся наче почула. Зупинилася біля крайньої на новій вулиці хати, чоловікові махнула, крикнула так, що усі сусіди на своїх подвір'ях шиї поскручували:

– Чуєш?! Як увечері не прийду, значить, у матері лишилася.

– А я? – розлютився Льошка.

– Крісла стережи, – розсміялася і пішла у степ.

Для годиться, щоби сусіди не почали йому кісток перемивати, Льошка демонстративно-весело кивнув дружині услід і пішов у нову хату. На нові меблі глянув, поліз у холодильник – півлітра на стіл виставив, сала відрізав, сам собі налив Пив мовчки. До пізнього вечора. Одну пляшку прикінчив, за другу взявся. Коли у відчинене вікно глянув місяць, ледь зіп'явся на ноги.

увімкнув світло, бо тільки тепер і помітив, що сидить у темряві, озирнувся – сам. Ще налив.

– За твоє, Марусю, здоров'я!

Упав і заснув біля нової угорської стінки.

Того вечора Маруся довго не могла синочка угамувати – все плакало маля. Маруся гойдала його на руках, ходила по кімнаті і знай дивилася у відчинене вікно, наче далекі спогади повертали їй сили і наснагу далі и далі колисати сина без утоми і нарікань. Коли врешті Юрко заснув, Маруся підсіла до матері, яка штопала старі панчохи, обняла.

– Мамо, розкажи, звідки у тебе намисто коралове?

– Від баби Параски. – Орися не здивувалася питанню.

– Чула, що була така. Та ти про неї нічого не розповідала.

– Якось усе часу не було, – знизала плечима, наче вибачилась Орися.

– Тепер розкажи, – попросила Маруся. – А у неї звідки коралі?

– Казала, що від її матері. Як та помирала, віддала їх бабі Парасці. А моя мама, як у місто їхала у двадцять третьому, то намиста не взяла – боялася, що вкрадуть. Баба потім усе бідкалася – мовляв, взяла б намисто, може, і живою лишилася б.

– А що з мамою твоєю сталося? Ти ж казала, від дизентерії померла, як тобі п'ятнадцять було?

– Заарештували їх перед самою війною – і маму, і тата… Розстріляли як ворогів народу. Добрі люди мене сховали, потім у Рокитне до баби Параски переправили. Така ось гірка історія.

– Страшно… Страшно як, – прошепотіла Маруся. – Чого ж це я жила майже до тридцяти років і ніколи про своїх бабів не питала?

Орися сумно всміхнулася, панчохи та голку з ниткою відклала.

– Сподіваюся, хоч тобі коралі допомогли. Баба Параска дуже на них надіялася. Перед війною уже геть слаба була, рукою мене до ліжка поманить, всадить і почне: «Ти ж дивись, Орисько! Коралі бережи, як щастя бережуть, та не віддавай нікому. Як дочка виросте – тільки їй передай». Померла, а тут і війна. Я до партизанів втекла, а там батько твій, Айдар. Не знаю, чи повіриш, але поки намиста не наділа, наче й не помічав мене, а як на шию повісила… Ох і любов була! На все життя любов.

– А баба Параска… У неї була любов? Чи ні? Кажеш, одна скніла…

– Була любов… Убили її чоловіка ще у Громадянську. Казала, оце бережу намисто і передаю від матері до доньки, бо як нитка не порветься, то я свого любого на небі зустріну, а як порветься – пропала я навіки.

– Так і казала? – ледь чутно прошепотіла Маруся і згадала, як стара баба у її сні все шукала свого любого.

– Так і сказала… А я одного разу, вже після війни, у хаті поралася, намистом за гак на стіні зачепилася… Нитка – трісь! – захитала головою сумно – Ох і ревла я тоді. Як та корова. Думала, баба Параска мене з неба прокляне. Удвох з Айдаром намистинки шукали. Майже усі знайшли, а однієї…

– Я пам'ятаю! – підхопилася Маруся. – Курка! Ряба! – Матері в очі глянула. – Мамо! І нащо ти мені намисто віддала? Я ж малою ще була.

– А я собі, доню, так розсудила: батько твій помер од ран. нитку я порвала, бабі Парасці зустріч з чоловіком на небі зіпсувала… Ну, думаю, хай уже Марусі буде, а я якось і так…

Маруся повела оком по кімнатці, що раптом стала неосяжною як світ, зачаровано усміхнулася.

– Мамо… Ти віриш, що намисто щастя дає? Це ж страшно! Так страшно, мамо! А як біда… Як загубиться чи вкрадуть лихі люди, чи ще якесь горе? Це ж страшно, мамо!

– А тебе, Марусю, намисто лихом не вдарить…

– Чому?

– Бо скінчилася на тобі його сила.

– Та чому ж?! – перелякалася ще більше.

– Бо баба Параска казала – «від матері до доньки», і до тебе всі жінки у нашому роду дівчат народжували. А ти… – всміхнулася, до дивана нахилилася, де маля носиком сопло. – Онучок… Хлоп'я наше рідненьке. Юрчик, краса моя ненаглядна.

– То для моєї долі все одно – є намисто чи ні?

– Хай би так. Бо коралі ті – примха велика. Нічого, крім любові, до серця не допустять. – На доньку з підозрою глянула. – А чого це ти завела сьогодні про коралі? Додому не йдеш? І чоловік тебе не забирає?

– З тобою побути захотілося. А він – там, у новому домі.

– Чи посварилися?

– Та ні. Все гаразд.

Маруся пішла до відчиненого вікна, притулилася до віконної рами, задивилася на розлогий бузковий кущ біля огорожі.

– Мамо… Мені сон снився…

– Що, доню? – насторожилася Орися. – Кажи.

Маруся було розтулила рота та раптом помітила, як у нічній темряві засвітилося вікно у Барбуляковій хаті.

– Кажуть, Тетянка Стьопчина народила…

– Дівчинка… – відповіла Орися. – Та така гарненька. Як те сонце. Руда, носик пімпочкою…

– Не горбатий?

– Та ні. Кажу ж, гарненьке дівча.

– І що… – пильніше вдивилася у ніч. – Добре живуть?

– Та живуть, чого б їм не жити. Вдень – не розгинаються, вночі Стьопка за село до ставків бігає. Тетянка казала – хоч би пуголовка приніс. Тільки дарма час марнує. – Орися встала з-за столу, склала недоштопані панчохи до круглого плетеного кошика. – Давай спати, доню, бо як Юрчик прокинеться серед ночі, ото тобі й увесь відпочинок.

Маруся востаннє глянула на темну вулицю – світло у Барбуляковій хаті блимнуло і згасло. Рішуче зачинила вікно. Глянула на Юрчика і підійшла до дверей малої кімнатки, де вже мостилася спати Орися.

– А де це ти Барбулякову малу роздивлялася, що такою вона тобі гарною здалася?

– У сільпо, – відповіла Орися.

Марусина мати і Барбулякова жінка зустрілися у сільпо за тиждень до того. У Орисі сіль у хаті скінчилася. Порахувала копійки і пішла до хоч і охайного, та зовсім небагатого на товар рокитнянського магазину. Біля продавщиці Галини стояла Тетянка з немовлям на руках.

– Та дай хоч глянути! – умовляла продавщиця бібліотекарку.

– А раптом у вас, тітко Галя, око зле.

– Що?! У мене око зле? – вирячилася продавщиця. – Та як у тебе язик повернувся таке ляпнути? Як, виходить, костюма твому німцю з-під прилавка для весілля добула, так усе гаразд, а як на мале подивитися, так уже і зле.

– Та добре, добре! Чого ви розкричалися? Ще малу злякаєте! – цикнула на продавщицю Тетянка і з неймовірною гордістю обережно відкинула край ковдрочки, у яку була загорнута мала. – Дивіться вже!

Орися й собі зазирнула.

– Ой же гарненька! – захитала головою.

– Вправна! – погодилася продавщиця. – І ніс, уже вибачай, Тетяно, не такий, як у тебе.

Тетянка Орисю помітила.

– Доброго дня, тітко Орисю.

– Гарну… гарну дівчинку народила. – Орися знай всміхалася. – Знала б, що зустріну, хоч би гостинця якого з собою взяла.

– Та нащо? – здивувалася бібліотекарка. – Є у нас усього вдосталь. Стьопа мій оце як навіжений працює, аби все у нашої Ларочки було.

– Ларочкою назвали? – спитала Орися.

– Ларисою, – Тетянка їй гордо.

– Й ім'я гарне. – Орися по кишенях. – Отака прикрість… Хоч би якого гостинця для малої… – У кишені щось відшукала, дістала і Тетянці простягає. – А ось… Цукерка. Візьми! Візьми, Тетянко. Кажуть, не можна малій дитинці, перший раз побачивши, нічого не дати. Погана прикмета.

Тетянка однією рукою пригортала до себе донечку, другою взяла з рук Орисі цукерку і раптом почервоніла аж до скронь. Орися й продавщиця Галина того й не помітили. Орися солі взяла, продавщиця на неї бубоніла.

– І що це ти, Орисю, за таку нову прикмету вигадала – щоби усі малій щось несли, наче ото новий Ісус Христос народився. І оце я теж маю їй щось дати? А як у мене немає нічого?

– Галю, у тебе за спиною на прилавку повно коробок та пакунків, – відмахнулася Орися. – Все одно крадеш.

– Що?!

І оце зчепилися б, та Тетянка очима скаженими на малу показала – мовляв, мовчіть, тітки, бо як мені малу розбудите, я вам тут справжній гармидер влаштую! Та – до Орисі.

– І звідки у вас, тітко Орисю, той «Кара-кум» без кінця і краю. У сільпо його ніколи нема. А ото, пам'ятаю, взимку, як ще вагітною була, так ви теж мені «Кара-кума» тицьнули…

Орися всміхнулася ніяково, наче вибачалася, що ось ні в кого немає «Кара-кума», а у неї – завівся. Рукою махнула – не зважай. І пішла з сільпо на вулицю. Тетянка за нею.

– Кажіть, тітко Орисю! Що це ви з цукерки секрета зробили!

– Та немає ніякого секрета, Тетянко. І сама не знаю, де беруться… Може, діти бавляться. Весь час хтось Марусі на вікно цукерки кидає, а вона у мене до солодощів – недуже. У коробку поскладала, а я оце потроху ласую… – зупинилася. На білу, як ті пелюшки, бібліотекарку глянула з тривогою. – Що з тобою, Тетяно? Чого засмутилася?

Бібліотекарка було смикнулася до Орисі, щоб «Кара-кума» їй у лице кинути… «Е, ні, – схаменулася. – До чого тут тітка? Я цього «Кара-кума» чоловікові покажу… Хай скаже… Хай скаже мені, як той…» Ледь сльозами не вмилася.

– Та що з тобою, доню? – Орися їй. – Дай, допоможу малу донести, бо сполотніла. Ще впустиш.

– Дякую, тітко Орисю. У голові закрутилося. Уже… Уже минулося. – Та бігом по вулиці.

До хати Барбулякової прибігла, малу Ларку в люльку вклала і дякувала їй, бо дитя спало солодко і дало мамці змогу перерити геть увесь дім догори дригом.

Тетянка трудилася з таким завзяттям, аж молоко з грудей по животі потекло. У всі шухляди позаглядала, увесь чоловіків одяг перемацала, старі альбоми з фотографіями та книжки поперетрушувала, і – під диван, і – у сервант, і – по коморі, і навіть по кухонних полицях між посудом. Нема компромату! Ані цукерок, ані… Тетянка втомилася, на табуретку в кухні опустилася. «Що я шукаю? – задумалася. – «Кара-кума»? Так все одно знаю, що весь час у кишені його носить. Невже до Маруськи бігає?»

– Та ні! – вголос. – Де та зірка, а де ми зі Стьопкою!

А душа щемить. Уже й маля прокинулося, вже й нагодувала Тетянка доньку, усі речі по місцях порозкладала, дитинку на руки взяла, носить, а око все щось по хаті шукає. На постіль наштовхнулося. Сіла і розревлася – е, ні, не у цукерці справа, чоловік всьому виною, бо як у першу шлюбну ніч напилися, мов зюзі, і злигалися були без тями, як ті собаки, з тих пір – жодного разу. То, бач, він втомлювався, то Тетянка завагітніла і сама береглася, потім баби німцю нашепотіли на вулиці, що як жінка молоком годує, то не можна її торкатися. А Тетянчина мама доньці казала: усе це забобони і темнота безпросвітна, бо сама Тетянку до двох років до цицьки прикладала, а за цей час встигла ще завагітніти і народити хлопчика, хоч той до рочку не дожив.

– І на ставки ті без передиху бігає, як дурний, – прошепотіла бібліотекарка гірко.

Із пристрастю Барбуляка щоночі йти на ставок по рибу Тетянка спроб) вала боротися з першого дня сімейного життя.

– Риба… Риба де?! – питала, коли годині о другій ночі Стьопа повертався додому похмурим і безпорадним.

– У ставку, – наче плювався. Ноги у тазику помиє, на постіль впаде.

– Стьопочко… А я нову сорочку купила… Хай, думаю, чоловік на мені її розірве, – Тетянка під Стьопин бік підкотиться, притулиться, скоса на чоловіка оченятами стрільне.

– Утомився я, – знай своє. І за хвилину – хропить уже.

Тетянці тоді – аж горбатий ніс червонів од образи,

та зметикувала: не можна на другий день після весілля на чоловіка скаржитися, краще дати йому час, хай звикне до сімейного життя, полюбить смачну вечерю, гарячу воду в тазу, тепло в хаті, постіль білосніжну, а потім уже і вона свої права качатиме. Та німець ніяк не звикав, знай ходив щоночі до ставків, повертався похмурим, з очей – лихо. Де тут уже до нього з тією новою сорочкою підступатися?

Бібліотекарка серцем відчувала – щось не те з чоловіком, а ради тому болю сердечному дати не могла.

– А піду з ним на ставок! – вирішила, малу на руки – та до Ніни Іванівни.

– Мамо, наглянь за Ларочкою.

Ніна Іванівна – з радістю, бо коли мала у домі, так хоч «Добрий вечір», хоч без нього, а Тарас Петрович 5 аосодтмр на горілку й не гляне. Та не для того донька дитинку народила, щоби оце Ніна Іванівна з її допомогою свого Тараса пити відучала. Тетянина мати згадала про педагогічну освіту і суворо запитала:

– Як це? Малій ще й двох місяців нема, а ти уже кудись намилилася? Коли ти такою була, я тебе і на хвилинку не полишала.

– Та на кілька годин! Я ж не на все життя тобі свою крихітку віддаю! – відчайдушно, бо нема більше до кого бібліотекарці по допомогу бігти, та й не довірить нікому, крім матері, свого дитя.

Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту і простягнула до онуки руки.

– А йди до баби, моє сонечко! Баба тобі зараз казочку розкаже…

– Мамо! Яка казочка?! – махнула рукою, мовляв, та робіть уже, що хочете, і побігла.

Вчасно встигла. Невтомне сонце саме пофарбувало червоним край неба і покотилося працювати на інші землі. Над Рокитним запанувала ніч. Вогні у хатах задмухує, курям спати велить, листям у деревах шарудить, наче по рокитнянських вишнях-черешнях прудкі миші шмигають. Курява на вулицях – і та спати вляглася. Тихо. Тетянка добігла до своєї хати, зиркнула на Орисину – наче тихо, лампи не світяться, у дворі ніхто не ходить.

«Так Маруська ж на нову вулицю виїхала», – згадала і все одно не заспокоїлася У хату вскочила, на стілець біля дивана глянула – не повертався ще чоловік з роботи, бо мав звичку з тракторної бригади приходити, робу на стілець скинути і обов'язково в чисте перевдягтися.

«Не повертався іде!» – вже радісно. Крутнулася – губи червоною помадою намастити, плаття гарного вдягти і ще б чогось… Аж згадала про намисто червоне коралове, що Маруся їй на свайбу подарувала. Чогось не любив Стьопа, як бібліотекарка до того намиста тяглася, а воно ж, як уважно придивитися, зовсім на Марусине не схоже, – і коралі дрібніші, і намистинки нерівні, якоїсь непевної форми, мовби недороблені.

– Вдягну! – вирішила. Тільки коралі на шию повісила, аж німець додому.

Втомився у смерть. Хто б і хотів йому закинути, що задарма день пройшов, і той би не посмів – лице у мазуті, очі сну просять, руки аж тремтять – так біля тих тракторів натрудився. На жінку глянув.

– А що це ти, Тетяно, вирядилася?

– Та нічого! Тебе зустрічаю, ріднесенький, – так лагідно, аж само у вуха ллється.

Озирнувся німець – не вистачає чогось.

– А… мала де? – зрозумів, що не чує ані плачу дитячого, ані сопіння солодкого.

– У мами залишила. Дуже вже просила з онукою трохи побути.

– Хай би сама прийшла, – здивувався та каже: – Давай скоріш поїсти, бо ще хвилина і ложку до рота не донесу.

За мить впоралася – на стіл скатертину, на скатертину тарілки – гречка з котлетами, огірки з помідорами, часнику зубчик, бо любить…

Стьопка гречку в ложку набрав, до рота доніс і завмер.

– А нащо ти намисто натягла? – врешті помітив на жінчиній шиї дрібні коралі.

– Аби тобі сподобатися, – відповідає обережно. А що, як лусне тією ложкою по тарілці, підскочить – і з хати. Тетянка ж не дожене, і не тому, що бігати розучилася, ні, просто їй тоді – в інший бік, до мами за малою.

– Зніми. І так подобаєшся, – мовив німець втомлено, кашу швиденько доїв, огірком хрумкнув, і, здалося жінці, від утоми впаде зараз без задніх ніг і засне.

Німець важко підвівся, окуляри на носі поправив, рудого чуба долонею прим'яв.

– Піду…

– Куди?

– На ставки… Та не тривожся, скоро повернуся.

– Стьопочко, ти ж на себе глянь – втомився, аж дух з тебе виходить. Лягай уже, ріднесенький. Відпочинь… Завтра ж прокидатися вдосвіта, – умовляє, а сама уже посуд зі столу прибрала, скатертину склала.

– Ще належуся… – І з хати.

Тетянка за ним. Під руку взяла і суне разом із німцем до хвіртки.

– З тобою піду.

У німця ледь «Пегас» з рота не випав.

– Якого ляду?

– От ти не розумієш, – так само лагідно. – Мама каже – а їй «Заслужену вчительку» дали, – що у чоловіка і дружини мусять бути спільні інтереси. Тоді й сім'я міцною буде.

На вулицю вийшли. Німець тоскним поглядом вулицю вимів – хоч би де вогник.

– Що ж твоя мама з батьком на пару до хряка у загородку на екскурсію не бігає щодня? – каже.

– Не чіпай моїх батьків, – ледь не зірвалася Тетянка, та втрималася, далі веде: – А я оце подумала – чоловік коханий риболовлю любить, а я, як та курка, у хаті вошкаюся, замість того, аби з ним разом… укріплювати… сім'ю.

– То вже б і малу за собою тягла?! – дратівливі нотки почулися Тетянці у голосі чоловіка.

– А я, Стьопочко, півгодинки з тобою на ставку посиджу, до плеча твого притулюся, як та рибка… І за Ларочкою до мами побіжу. Ти зі ставка додому прийдеш, а ми уже на тебе чекаємо. І я, і Ларочка…

Німець ніяково вивільнив руку, у яку намертво вчепилася бібліотекарка, врешті засмалив «Пегаса» і відповів:

– Не треба ти мені на ставку. За малою ходи. Дома зустрінемося.

Стьопка пішов тихою рокитнянською вулицею. Попереду – Орисина хата під великим кущем бузковим, далі до кінця вулиці й у степ – ставки.

Бібліотекарка йшла за чоловіком, утирала сльози і кидала йому в спину:

– А ловити на що будеш? Де твої вудки?

– На ставку сховав, – відповідав, не обертаючись.

– Побачити хочу. За тобою піду!

Зупинився, до Тетянки обернувся.

– Ходи краще додому, жінко, бо я хоч і терплячий, та можу і поміж очі врізати.

Знову рушив. Вона не відстає. Німець повз Орисину хату пройшов, на зачинене вікно сумно глянув. Став. Тетянку за руку вхопив, на середину вулиці поволік, у степ лицем поставив.

– Оце там ставки! – вказує, наче Тетянка не з Рокитного, а з Марсу в село впала. – Йди і шукай, якщо тобі у голову моча стукнула.

Розвернувся – і ходу в інший бік.

– А ти куди? – зовсім розгубилася бібліотекарка.

– Дитину додому принесу, бо з тебе, бачу, мати, як з гімна куля!

Так Тетянчині експерименти нічим і закінчилися. Стьопка Ларочку додому приніс, у люльку вклав, чогось півночі сидів біля донечки, дивився на ясне личко та усе зсував брови, аж на переніссі зморшка лишилася.

«Що його гризе? – Тетянка робила вигляд, що спить, непомітно спостерігала за чоловіком з ліжка і відганяла від себе страшні думки як геть неможливі. – Де та зірка румунська, а де мій німець», – усе заспокоювала себе.

Маруся за рік хазяйнування у новій хаті геть змарніла, поки незвідана, нездоланна сила не вхопила її за комір і не потягла до старої хати під бузковим кущем. Після тієї нічної розмови з матір'ю Маруся у нову хату з газом повернулася, але відтепер чи не щодня знаходила причину, щоби до матері збігати. Малого на шкіряний диван вкладе, під вікном стане, коралове намисто на високих грудях перебирає, знай всміхається – і нема їй біди, геть усе навкруги добром до неї пашить, мала кімнатка стіни відсуває, наче цілий світ вмістити хоче.

Німець зміни у хаті під бузковим кущем одразу помітив. Настороженим став, йде вулицею і все зиркає на Марусине подвір'я – чиє вона там?

З їхньої останньої зустрічі спливло понад рік. Як прошепотів їй тоді біля лавки «Прощавай, Маруся», так і упевнився, щоб більше ніколи її не побачить, а вона й допомогла – на нову вулицю переїхала.

З думками сутужніше було. Як не старався німець відігнати спогади про Марусю, як не домальовував на її уявному портреті вуса чи, приміром, бороду чи зайвих кілограмів десять, Маруся і тут насміхалася. Легко трусоне плечиком, усю ту дурню скине і знову перед Стьопчині очі – красива, як та мрія. «То й живи, Марусю, у моїй голові, – подумав. – Від того нікому не погіршає».

З головою розібрався – не знає, що з ногами робити. Як ніч, так і несуть до бузкового куща. Хоч би як не втомлювався, а пройде порожньою вулицею, на Марусине вікно хоч здалеку гляне, для годиться у ставок плюне і тільки тоді – додому.

Понад рік не бачилися… Стьопка лише раз помітив Марусю на ґанку старої Орисиної хати і – наче крила відросли. І нема німцю питань – чого це Маруся без чоловіка у материній хаті робить? А як посварилася чи ще більше – розлучилася з Льошкою? А як біда у неї яка? Нема німцю питань! Співає душа. Наче й не казав «Прощавай, Маруся».

Тетянка теж помітила, що Маруся дедалі частіше з'являється на старому подвір'ї'. До хвіртки раз підійшла, Марусю гукнула.

– Кажуть, чоловік тебе покинув? – ляпнула.

– Мене?! – Маруся – брови серпом. Як розсміється бібліотекарці в очі.

– А чого ж тут крутишся? – не здалася Тетянка.

– Я своєї матері не забуваю, – відповіла. І намисто по грудях катає.

Бібліотекарці знов підозри у голову. Знітилася, пішла до своєї хати. «Треба буде за Стьопкою попідглядати… Воно, хоч і дурне здається, бо ж йому до жінок, мабуть, зовсім діла нема, та все ж…» – плуталися думки. І хоч як Тетянка чоловіка не пильнувала, однієї ночі так біля малої Ларки накрутилася, що заснула як мертва. Стьопка заколисав доньку, вдягся і дременув надвір.

Маруся тої ночі до старої хати прийшла, бо Льошка напився до поросячого виску. Призвичаївся він, бач, як Марусі з малим Юрком вдома нема, горілку дудлити. А того ранку вони з жінкою усе сперечалися, кого краще завести – корову чи мале порося, і от отепер, надвечір, Льошка був упевнений, що Маруся розсердиться і, як завжди, підхопить малого і піде до матері. А Маруся вдома поралася. Побачила, як чоловік стінку підпирає, Юрка підхопила – і з двору.

– Що і треба було довести! – розважливо вимовив п'яний Льошка. – Як вип'ю, так їй у хаті місця мало.

Орися вже звикла до несподіваних доньчиних відвідин, взялася колисати малого, та так разом із ним і заснула у малій кімнатці. Маруся погладила синочка по голівці, поправила подушку під Орисиною головою, навшпиньки – до дверей, вийшла, двері причинила.

– Як ніч, так дів чину зірка зігріє, – пригадала з дитинства далекого Вікно відчинила, і – не на вулицю, не під кущ бузковий, а оце лицем у чорне небо з мільярдами зірок, і малих та скромних, і великих, яскравих та гордих. Дивиться – меркнуть зорі. Одна зірка на все небо сяє. Та так ясно, що інших уже й не треба.

– Здрастуй, Марусю… – чує під вікном тихий голос.

Не здивувалася. Лише сум сховала та усміхнулася німцеві.

– А чого це ти, Стьопо, поночі вештаєшся?

Знітився, цукерку на підвіконня поклав.

– Добре… Піду.

– Чекай! – з вікна надвір перехилилася. От начебто треба їй роздивитися Стьопку – змінився тут без неї чи добре виглядає.

– Як живеш, Стьопо? – питає.

– А… день до ночі.

– Виходить, щасливий, – каже. – Бо вдень усі однакові – знай колупаються, як ті мурахи, аби копійчину додому принести. А от уночі…

– Нема у мене ночей, Марусю, – зітхнув. – Один страшний нескінченний день.

– Он воно як…

– Прости. Піду я… Оце глянув на тебе, вже і радий.

– Якщо такий радий, чого ж головного мені не кажеш? – питає. Та суворо так питає, наче командир.

– Люблю тебе і до скону любитиму.

– Дивись мені, – прошепотіла. – Щоби любив!

Стьопці – наче хто ляпасів по щоках накидав. Горить. Окуляри поправив, на Марусю глянув – у місячному світлі тільки й видно, що високі груди, а на них – червоне намисто коралове.

Стьопка вскочив у вікно, розігнувся у Марусиній кімнаті. Вона розкинула руки і обійняла його так міцно, що німцеві аж дух перехопило. Припали вустами одне до одного, цілують одне одного в губи, щоки.

– А це що?! – Маруся шепоче, та вустами солоні сльози по Стьопчиних щоках збирає.

– Де ж ти так довго… – Він ті сльози втримати намагається, а вони – ще дужче!

– От тобі б усе знати, – шепоче. Стьопку від себе відірвала. – Йди… Мама стара стала. Чи спить, чи не спить – не розібрати. Не хочу їй серця рвати. Потім, потім… Гукати не буду. Сам усе зрозумієш…

– Чекай… Дай лише торкнутися, – по щоці долонею грубою, по косах, по плечу, по руці та аж до долонь. Веде, симфонію складає.

У малій кімнатці Юрко ворухнувся – урвалася мелодія. Стьопка торкнувся долонею Марусиних вуст і вискочив надвір.

Більше – не розлучалися. Настороженими стали, обережними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьопка-німець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме…

Дні проте відлітали. У сімдесят п'ятому, коли малим Юркові та Ларці по три рочки було, несподівано помер голова колгоспу Матвій Старостенко. У власному кабінет і впав лицем прямо на папери з демографічними показниками і у розріз із соціалістичною свідомістю нахабно погіршив їх своєю смертю.

Льошка Ординський не те, щоби чекав Старостенкової смерті. Ні. Голова ще за життя обіцяв йому своє крісло, та все тягнув і тягнув, і от тепер, замість урочистого входження Льошки у кабінет голови, той змушений був організовувати похорон, відповідати на безліч телефонних дзвінків і терміново розбиратися у десятках колгоспних справ, які голова вів особисто. Від напруження і відповідальності Льошка щовечора напивався, але на ранок мчався до контори і вже надто упевнено рухав важелями управління господарства. Ще б! Не один рік готувався.

За місяць після смерті Старостенка, коли рокитнянці вже кричали Льошці услід: «Голово!», у Рокитне приїхала чимала юрба районних партійців, зібрала збори і представила колгоспникам жирного, мов Тарасів хряк, молодого чолов'ягу з некрасивим прізвищем Поперек.

– Прошу любити і поважати! – наказав перший секретар райкому партії. – Микола Миколайович Поперек – новий голова рокитнянського колгоспу.

– А Олексій?! – не втрималася стара Ганя, Льошчина мати.

– Олексій Ординський як був заступником, так і лишається. Ніхто його з крісла не викидає! – суворо повідомив перший районний комуніст і тицьнув у папери на столі. – Ми повинні підвищувати кадрове забезпечення сільськогосподарських підприємств молодими, – ще раз показав на Поперека, – перспективними кадрами.

Льошка сидів у президії поруч із новим головою і, скільки тяглися нудні збори, стільки лякав рокитнянців, що зібралися у клубі, неприродною, моторошною, закам'янілою посмішкою.

– Мамо рідна, які ж козли! – хитався вже вдома над пляшкою. – Стільки років голову морочити, щоби я стільки років сподівався… Виходить, я не перспективний?! І не молодий? А який?

Маруся пляшку відібрала, холодної води з відра чоловікові на голову плеснула.

– Мабуть, знають…

– Що?!

– Що п'єш, – сказала.

– Я не п'ю! – крикнув Льошка. – Це ти, Марусько, у всьому винна! Ти…

– А хто ж іще?! – сум розлила. – Кидай пити, Льошо, бо й із заступників вилетиш.

Льошка не те, щоби кинув пити, але став обережнішим і за комір закладав тепер лише у компанії з добрими друзяками – баяністом Костею та агрономом Миколою, який у нього на весіллі за дружбу був.