Текст книги "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

Автор книги: Любов Пономаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Дешева скрипка звучала тоскно, попискувала, нагадувала про дощі й сніги.

Але Вероніка відгонила сумні спогади. Поруч було стільки смутку, що вона по-дитячому шукала розради, наче квітки в темному лісі. Знову й знову уявляла терасу, обвиту трояндами. Батька з матір’ю, що сиділи в плетених кріслах і всміхалися до неї. «Тату, де ти? Чому не шукаєш мене, чому не провідаєш? Я так давно не була вдома і не знаю, чи цвітуть на вікнах калачики».

У Ніла була тепла кімната, Вероніка проводила біля хлопця цілі дні. Спочатку їй було страшно дивитися на нього, але поступового звикла. Допомагала хворому сісти на ліжку, підкладаючи подушку під спину. Розправляла ковдру, брала його руки в свої і перекладала їх. Вона завше дивувалася, чому в нього такі тонкі і такі важкі руки. Коли мати приносила їжу, дівчина обережно годувала його з маленької срібної ложки. Інколи Ніл не хотів ні їсти, ні розмовляти. Лежав, відвернувшись до стіни, стогнав, а Вероніка годинами дивилася у вікно-стіну, де проходило звичне сіре життя. Там, як у телевізорі, пульсували люди, вантажівки, тварини. Збоку вікна відчинялася кватирка, дівчина висипала туди крихти для синичок.

Того дня Нілові було здоровіше, Вероніка розповідала йому смішні історії зі шкільного життя. Ніл дрібно хихотів, морщачи лоба і піднімаючи плечі. Несподівано на порозі став Яструб. Витріщився на Вероніку:

– Ти… чого тут ошиваєшся? Ану геть на кухню мести! Сходи місяцями не миються! Рвань с-собача!

– Тату, чого ви?

– Геть, я сказав! – Яструб бризнув слиною на Вероніку.

Вона кинулася до дверей.

Голова Ніла лежала на подушці, сіре з сивиною волосся, зморщений лоб. Він прикрив обличчя рукою, голосно хапав повітря.

– Тату, навіщо? – видихнув Ніл.

Здавалося, він би міг винести будь-які побої, витерпіти будь-які тортури. Але не це.

Яструб рвучко заходив по кімнаті. Зупинився біля ліжка:

– Ти мій син і повинен розуміти. Все в цьому домі має заробляти гроші. Все і всі.

– Тату!

– Ця дівка теж коштує грошей і немалих.

– Ти не посмієш!

– Я саме хотів тобі це сказати, – на обличчі батька з’явилася облудна солодка усмішка.

Хлопець піднявся на ліктях, але тут же впав на подушку:

– Тоді хай тебе навік запроторять у в’язницю, хай уб’ють твою чорну душу! – Ніла била пропасниця, а він усе кричав з надривом, ридаючи, безсило мотаючи головою.

Яструб вийшов. Він знав усі закамарки свого великого прогнилого будинку, але не знав душі цієї істоти, яка була його єдиним сином.

* * *

Вероніка сиділа в кімнаті, все чула й молилася. На мить уявила, що в безмежному Всесвіті їх тільки двоє. Вона – чужа, зайва, одинока дівчина і приречений хворий хлопець. Людям до них байдуже, бо всі мають якесь призначення.

Вероніка схопилася, побігла сходами до кімнати Ніла. Яструба вже не було. Вона легко торкнулася холодної майже прозорої щоки хлопця.

– Не плач, – мовила шепотом, – скоро настане весна.

І вони обоє уявили, як набубнявіють пуп’янки і з них вицвітуть зморщені клейкі листочки. Як полетять на дорогу черемхові пелюстки, як на озері зажовтіє латаття.

– А потім настане літо, і сонце випалить листя, висушить озеро, – сумно додав Ніл, – знову все поверне на зиму.

А коли пройшла задишка, додав:

– Я відчуваю, що нас хтось бачить і про нас думає. Я напевне це знаю! Віриш?

– Це тільки Бог, Бог! – вигукнула дівчина. – Він думає про нас, він хоче нам допомогти. Я молитимуся, і ти піднімешся з ліжка, ти ходитимеш, Ніле!

У двері постукали. Зайшов лікар, став ехкати від морозу.

Вероніка взяла скрипку і мовчки рушила до дверей. Її обличчя ще сяяло, на ньому ще світилися сльози. Вона кинулася до кімнати, аби зберегти не розтраченими останні думки.

За кілька хвилин на сходах почула розмову між лікарем і Яструбом, прочинила двері:

– Як він?

– Рахунок пішов на дні й на години.

– Може б іще крапельниці?

– Це вам вирішувати.

* * *

По обіді Вероніка сиділа біля вікна і читала Нілові «Північне сяйво» Джека Лондона. Здавалося, хлопець дрімав, обіпершись об подушки і стуливши повіки. Його сіре обличчя тамувало муку. Лише інколи повіки здригалися і на обличчі з’являлася усмішка. Несподівано Ніл підняв голову і запитав її:

– А чому ти не граєш мені? Де твоя скрипка?

– А що з тобою… трапилося? – у відповідь запитала Вероніка. – Як ти захворів?

– Нічого не трапилося. Бог карає мене за батькові гріхи. За батькові, розумієш?

– Ти давно… такий?

– А тобі не все одно? Давно чи не давно. Ти ж здорова! Бігаєш, граєш. Захочеш, полетиш, як синиця.

– Я полечу? Та мене за поріг не випускають. Тримають, як у в’язниці. Я батька півроку не бачила!

Запала мовчанка, а по тому Ніл почав говорити тихо, поривчасто, ковтаючи склади і цілі слова:

– Вони хочуть, щоб я скоріше помер, розумієш? Мати вже виплакала всю свою жалість, а батько злиться.

– Ти одужаєш!

Ніл махнув покрученою рукою, відгорнув ковдру, і вона побачила тоненькі, скоцюрблені ноги. Це були ніжки немовляти, які чомусь перестали рости. У неї затремтіли руки, її зморозило, начебто стала свідком злочину.

– А ти ходив до школи? Ти вмієш читати? – запитала, щоб не мовчати.

– Загадай мені якийсь приклад на додавання. Трицифрове, чотирицифрове, будь-який, можеш? Усно.

– Піду вже, бо мені якось холодно. Піду вже?

Ніл важко дихав, починався напад астми.

– Побудь іще. Хочеш, я відгадаю твої думки? Ось подумай що-небудь… про майбутнє.

Вероніка виглянула в вікно, далеко на пагорбі стояла машина, схожа на батькову. Але як могла там опинитися батькова машина?

– Ти так часто дивишся за вікно? Хочеш утекти?

– А хто мене випустить, може ти? – відповіла похапцем, майже сердито. – Я подумала, у мене є думка. Може відгадаєш про що?

Запала мовчанка. По тому Ніл, перемагаючи задишку, мовив:

– Ти подумала погано. Спробуй щось інше.

– Ну от, – засміялася вона. – А ще хвалився!

– Ти уявила мене кажаном. З людським обличчям.

– Неправда! – застрибала Вероніка, але зустрілася з його поглядом замовкла, присіла біля ліжка.

Її свідомість зненацька пронизала думка: він може в будь-яку мить померти. Ось тепер вона з ним розмовляє, він дивиться на неї. І тим часом його вже не стає.

– Не страшно, – вимучено усміхнувся Ніл, – всі люди від народження починають умирати.

* * *

Віття дерев гуло, свистало, стовбури скрикували, поскрипували в шибку. Вероніка задрімала, а потім схопилася. Їй привиділось, мовби над нею низько пролітають хмари, на одній з них лежить Ніл. Їй стало жарко і захотілося пити. Ніч була сніжно-світла, кучугури стояли, як гори. Вона хотіла зійти на кухню і почула внизу приглушені голоси.

– Про все домовлено, нічого не буду перегравать, – гудів господар.

– Продати дівчину! А як він заявиться по дитину, що ти йому скажеш?

– Уже заявлявся стонадцять разів. Де він, ти його бачиш?

– Бійся Бога, дитина ж не винна!

– У борделі таких люблять. Пішла геть, рвань собача!

«Дві голови» схлипнула і вийшла в коридор. Господар грюкнув дверима так, наче хотів їх вирвати і забрати з собою. Вероніка стояла, мов примерзла, не могла поворухнутися.

Господиня піднялася сходами до сина. Присіла біля ліжка, розв’язала накручену на голові хустку.

– Мамо, а Вероніка не допомагала вам мити голову?

– Допомагала, аякже.

– Мамо, а скажіть, яка вона гарна. Яке в неї пухнасте волосся, як вона його відкидає зап’ястям.

– Вона тобі в думці?

– Як згадаю про неї, так плачу, що скоро вмирати.

– Як же нам бути, як же нам відпустити її, синочку? – затужила жінка, поклавши голову біля сина.

…Після півночі, коли вітер почав ущухати і знову повалив сніг, до кімнати Вероніки ввійшла господиня. Розбудила її, не вмикаючи світла. Наказала одягатися. Спустилися сходами, які серед ночі, здавалося, не рипіли, а скрикували.

Вони різалися по молодому глибокому снігу майже до пояса. Вероніка поверталася до вітру, пила той духмяний вітер на повні груди. Здійнялася завірюха, і вже за якусь хвилю від слідів залишалися вічка. Далеко на пагорбі з’явилася пляма, потім від неї відділилася постать і кинулася їм назустріч.

Поволі сніг ущух. Вероніка оглянулася на похмурий будинок, що залишився позаду, на дуби й сосни. І тут у Ніловій кімнаті стало видно, як удень. Вікно-стіна дивилося на неї з подивом і сумом. Несподівано там висвітилося величезне Нілове обличчя. Ніка здригнулася, скрикнула: «Дивіться!» Але ні її супутниця, ні батько нічого не помітили.

– Там Ніл, Ніл у вікні! Дуже великий Ніл! – закричала вона.

Кинулася бігти назад, упала, заголосила.

І її голос затамували в собі сніги.

П’ятниця, чотирнадцяте

Вікна згасли ще до півночі. Він і собі вимкнув світло, але за шибкою панував молодий сніг і було, мов удосвіта.

Серце билося, як молот. Варто йому було тільки вимовити ім’я – і дівчина поставала перед очима в гостроносих чобітках. Поправляла гладко зачесане волосся, розливчасто сміялася, мов ранкова свіжість стривожила росяний букет. Він її бачив на Невському проспекті у білій шовковій хустині, у темно-вишневому пальті строгого крою. Оця її манера одягатися старомодно його розчулювала. У пітерської молоді одяг виглядав, як лахміття.

Позавчора група українських студентів приїхала до Санкт-Петербурга для роботи над дипломними. Тема Андріани «Микола та Євген Гребінки серед творчої молоді Петербурга» його зацікавила найбільше. У списку навпроти цієї теми професор поставив плюс. А потім до нього підійшла Андріана.

Професор працював з ноутбуком і, не відриваючись, запросив її сісти.

– Скажіть мені, шановна, – мовив чистою українською мовою без акценту, – скільки хвилин свого дорогоцінного часу ви плануєте присвятити темі?

– Як це? – спантеличено промимрила Андріана.

– У вас же, мабуть, велика культурна програма: Петерґоф, палац Петра, Ермітаж…

– У мене програма тільки за дипломною.

– Та невже? – скептично мовив професор, проте вперше підняв очі на студентку.

Наступного дня гості з України влаштували презентацію в педуніверситеті. Стужа, попри звичку не бувати на таких дійствах, пішов і навіть сидів в одному з перших рядів актової зали. Він не міг не піти, – народився в Україні, там була похована його мати. І хоча більше сорока років прожив у Пітері, любив це місто, вважав його своїм рідним, але навіть випадково почуте слово часом щеміло всередині, як рана.

Студенти, виступали бравурно і дотепно. Три дівиці, по-старечому перев’язані хустками, вихилялися й співали суржиком: «Бузина, бузина, на городі бузина, як заглянув в бузину, кум цілує куму». У залі присвиснули: «Давай, хохлуха, давай!» Потім виступив мер обласного центру і мовив:

– Як тут правильно в залі підмітили, ми хохли! Да, ми хохли, приїхали до вас, кацапів. Давайте будемо дружити! А щоб ви про нас не забували, ми привезли вам свою продукцію. Ось такі огірочки консервують на нашому заводі. Гарні, га? Та ще під сто грамів. А хрумтять!

Стужа відвернувся і подумав: хтозна, як там з дружбою, а з наукою в них сутужно. І тут побачив, що через прохід від нього сиділа та сама студентка, Андріана Сорока. Обличчя в неї горіло. Дівчина нахилилася й затулилась руками. Відчувши його погляд, піднялася й пішла до виходу.

Коли Стужа потрапляв у компанію гарних жінок, починав кепкувати, сипав дотепами, вправлявся у сарказмі і зверхності. Але краса і покірність, розум і вірність не поєднанні. Черговий раз у цьому переконавшись, професор забивався в далекий куток, зривалося одруження і він підсумовував: скільки навколо підступу і зради!

Того дня вони ходили по набережній. Стужа довго мовчав, а коли вона заспокоїлася, глибоко зітхнула й задивилась на воду, несподівано запитав:

– Звідки ж ти прилетіла… пташко сіренька?

– Вам теж сподобалися хохли в шароварах? Сподобалися наші клоуни? – саркастично мовила дівчина.

– Не кричіть, Андріано.

– Кричатиму, кричатиму! Бо так не можна. У нас є культура, за нами народ від самої Київської Русі. Від Володимира Великого й княгині Ольги. За нами Шевченко, Франко, Кобилянська, Ліна Костенко! А ми куди не їдемо, прогинаємося, виставляємо себе на посміховисько. Ось тепер перед вами, москалями…

Несподівано для самого себе професор обняв Андріану за плече й притулив до себе. Тільки на мить.

– Ви не смієте, не смієте!

– Смію. Бо я хороший москаль. І я теж народився в селі, на Чернігівщині, як і ви. В селі Мала Дівиця, чули таке?

– Під Прилуками? – скрикнула Андріана. – Ви жартуєте!

– Їдеш трасою з Ніжина, а потім буде невелика долинка і поворот направо. Там ще ряд тополь.

– Не може бути! А я з Великої Дівиці. Це сусіднє село, знаєте?

Професор народився не там, але йому хотілося якось прихилити до себе це дівча. Він бачив копії її документів і земляцтво вигадав на ходу. Очі Андріани сяяли, вона говорила про те, що сталося з Україною, з людьми. Її високий голос звучав надривно, але Стужа її не зупиняв. Андріана червоніла, завелася, як горобець у віхолу, цвіріньчала й цвірінчала про Україну. «Хай пограється в патріотку, доки не вийшла заміж. А там загубить усе між пелюшками й горщиками. Вона тим і хороша, що має в голові смалець», – думав професор.

Андріана зупинилася, пильно подивилася йому в очі:

– Та ви ж глузуєте з мене! – глянула з докором і побігла набережною.

Професор постояв, підняв комір, загорнув вище шарфа й повільно пішов убік Невського проспекту.

Старий дурню, казав він собі, залицяння до молодих дівчат приносить дещицю радості й копу смутку. Хіба ти ще не переконався? Невже ти думаєш, що таке ось диво із розмиканою для стилізації (чи як там) косою тобою може зацікавиться? Думаєш, твоя сутулість, сивина і звичка мружити очі її хвилює? Пройдений матеріал. Спочатку їй потрібно дипломну, потім кандидатську, потім квартиру. А після ти загримиш у будинок для пристарілих, щоб не затьмарювати її зоряний простір.

Другого дня, коли Стужа зайшов на кафедру, Андріана Сорока сиділа в куточку біля книжкової шафи і гортала збірник спогадів сучасників про Євгена Гребінку.

Привітавшись, недбало кинув на стілець зім’ятого, мов пожованого, портфеля. Андріана сиділа в блакитній блузці, коса була гладко зачесана й підібрана на потилиці. Хтось вітався, хтось грюкав дверима, хтось подавав йому руку.

– Пробачте, – тихо сказала Андріана. – Я вчора поводилася надто емоційно.

Всі його наміри щодо шикування цієї дівчини розвіялися. Він передумав читати їй мораль, але натомість похмуро запитав:

– А ви знаєте, хто матеріально допомагав Шевченкові в Петербурзький період?

– Микола Гребінка. Він був на той час відомим архітектором.

– А знаєте, де помер Тарас Шевченко?

Професор показав їй будинки, які спроектував брат байкаря Микола Гребінка, повіз в останню кімнату Тараса. Щось таки було в ній незвичне, мов опинявся наодинці з проліском. Коли знову повернулися на кафедру, він майже не дивився на неї, але бачив такою, як уранці – у блакитній блузці, з темним вузлом волосся.

– Андріано, ви носите обручку на правій руці. У вас хтось є?

– Хтось та є. Але ж і ви не самотній чоловік?

Стужа не очікував такого сміливого повороту справи.

– Я запитую не просто так. Важливо, чи є у вас наукове майбутнє?

Бабуся-секретарка принесла на яскравій таці каву. Його завше дратувала ця особа з тоненьким хвостиком сірого волосся, яка мала звичку човгати по підлозі. І все винюхувати, вивідувати, носити в собі огром зайвої інформації. Ходяча флешка. Аж тепер професор роздягнувся, і дівчина побачила свіжий комір його сорочки, сліпучо-білий шарф. При яскравому світлі він здався їй ще старішим. Червонувате обличчя, худа, сутула постать, а волосся таке ж біле, як і шарф. Професор сидів рівно, напружено, похмуро дивився через товсті окуляри, і дівчина зрозуміла: щось його пригнічує.

Потаємні думки Андріани

Коли Стужа обійняв мене на Набережній, я відчула його тиху спокійну ніжність. Пізніше зрозуміла, що це був тільки порух, професор на якусь мить пожалів мою жалість до України. Але в ту мить його сіре шорстке пальто здалося мені рідним. Захотілося, щоб титулований скептик зняв окуляри й поцілував мене. А він торочив щось безглузде про сучасні віяння в літературознавстві.

У Стужі дні були розписані по хвилинах. Він уже не ламав звичного графіку, але за дивним збігом обставин з Андріаною бачився щодня – в коридорах, читальному залі, фундаментальній бібліотеці. Одного разу навіть пробурчав, коли зіткнувся з нею в університетському буфеті:

– Шановна, годі мене переслідувати! Я ж вам не парубійко!

Адріана спалахнула.

Дівчина за кілька днів зібрала товсту папку матеріалів. Коли професор побачив результати її праці, то здивовано скинув брови.

Від’їзд запланували на п'ятницю. За кілька хвилин до дев’ятої він під’їхав до гаражів, на майданчику вже нікого не було. Глянув на годинника – годинник зупинився. На передньому сидінні лежали матеріали і знімки, які він мав би вручити Андріані. Запитав себе, а навіщо? Ця розумниця сколихнула уяву, а далі що? Приїхати в Україну, посидіти з нею в кафе? Потім з’явиться якийсь ґевало і начистить йому фізію? Повернувся, сів за кермо, але рушити не міг. У машині був запах молодого листя. Її запах. Вона стояла перед очима сумна, у блакитній блузці, із розсмиканою косою.

Він уявляв, як десять хвилин тому після бурхливого прощання з російськими студентами, українські пурхнули до автобуса. Дехто через скло показував листок з номером мобільного, хтось усміхався, а хтось плакав. На снігу лежала забута троянда з припорошеними пелюстками. Він вийняв мобільний. Побачив великі літери і цифри П’ЯТНИЦЯ, 14 СІЧНЯ 2011 РОКУ 11.15.

Колеса машини шурхали в мокрий сніг. Професор рушив містом навмання, у той бік, куди мав би прямувати «Ікарус». Він минув перехрестя, колишній завод імені Кірова. Стискав кермо, сварився на водіїв, які його обгонили. І, зрештою, зупинився в корку, який утворився там, де раніше ніколи не було проблем із проїздом. «Що там?» – гукнув водієві переднього авто. «ДТП, начебто серйозне», – відповів той.

Професора мов ударило струмом. І ось він стоїть неподалік обгорілого «Ікаруса». Навколо міліціонери в формах, («розходимося, громадяни, розходимось») медики в халатах, кров на снігу. Нікого не пропускають ближче. Здалеку видно місиво чорних тіл, серед яких чиясь обгоріла рука, немов кликала на допомогу. Він здригнувся. «Може, я сплю?» – хаотично прослизнула думка. Стужа різко повернувся і майже побіг до автомобіля.

Що ми значимо в цьому світі? І чого варті наші дослідження, ідеї, досягнення, коли ось так одним порухом може все зупинитися. Все! І ми не владні перед смертю і перед часом. Хто й коли прочитає дипломні цих дітей? Чоловік у натовпі саркастично мовив: «У режисера не вистачило коштів і він відзняв останній кадр – катастрофу». Стужа різко повернувся, почав шукати його обличчя серед інших, але не знайшов. Якби знайшов, убив би.

Відчиняючи дверцята, подумав: треба було б запитати про живих. Але поклав голову на кермо, якийсь час сидів непорушно потім поїхав. В цю мить він не міг, не хотів нічого знати! Кожна клітина його тіла пульсувала думкою «а раптом».

Професор згадував учорашню зустріч з Андріаною. Він запросив її додому на каву. Думав, ця рум’яна патріотка засоромиться, відмовиться. А вона пішла! Стужа наказав їй постояти біля дверей, а сам кинувся прибирати з перед очей шкарпетки, що лежали в коридорі біля черевиків. Накривати рушником безнадійно обгорілу сковорідку з рештками яєшні. Зрештою махнув рукою і відчинив двері.

Як на лихо, кава закінчилася. Андріана поставила в маленькій каструльці воду, покришила туди велике зморщене яблуко, що знайшла на кухні. Він поривався піти в магазин, але боявся її залишити наодинці зі своїм гармидером. Вони пили яблучний чай з фісташками. Дівчина була в тій же блакитній блузці, розсмикана коса спадала до пояса.

– Ти пахнеш листям, – тихо сказав професор.

– Коли ви приїдете в Україну?

– Не знаю, може скоро.

– Я дуже чекатиму. Дуже-дуже.

– Тоді я вирушаю прямо сьогодні.

– Мені пора, – піднялася Андріана.

Професор взяв її косу, обгорнув навколо своєї шиї.

– Нікуди тебе не пущу!

Дівчина легко вивільнилася з його обіймів, підійшла до дзеркала. Тепер у кімнаті було дві Андріани. Стужа подумав, що та, в дзеркалі, назавжди залишиться тут. Несподівано вона заспівала. Її тихий сріблястий голос здивував його, він стояв, немов заморожений.

 
– Сміються плачуть солов'ї
І б’ють піснями в груди.
 

– Ти знаєш цей романс? – після паузи через силу спитав Стужа.

Андріана змовчала і не прощалася. Накинула хустку, пішла до дверей, немов боялася, що він спитає номер мобільного або адресу. Він так і стояв у коридорі, заворожений її співом…

Тепер ось сидів у машині, його рвав розпач. Несподівано для самого себе в пориві він заговорив до Бога.

Молитва Стужі

Господи, я тобі не вірив, і ніколи нічого тебе не просив. Ти чуєш мене, Господи, милосердний і милостивий? Зроби так, щоб Андріана була жива. Я старий гульвіса, пияк, славолюб. Візьми моє нікчемне життя! Ти знаєш, скількох я образив, скільком перейшов дорогу, скільки разів я бажав високої посади. Візьми, Господи, моє нікчемне життя і поверни на землю це дівча. Жити треба тим, хто облагороджує світ. Я молюся тобі, Господи, стаю перед Тобою на коліна. Я прошу вас, поля і ліси, гори й ріки України, моліться за Андріану.

Стужа говорив уголос, одночасно тримав руки на кермі й не зчувся, як його машина зупинилася перед будинком. Він гримнув дверцятами, піднявся на другий поверх, важко дихаючи і не відпускаючи поручнів. Ледве діставшись до ліжка, випив ліки, упав і заснув намертво.

Професор не бачив, як високо в небі радилися зорі й несміливо тупцяв між ними місяць. Не чув, як дзвенів телефон, мов порикував дворовий пес, бо не знав, будити господаря, чи не будити. Він пропустив вечірні новини, і диктор у телевізорі, якого не випустили на поверхню, здивовано розводив руками.

Другого дня вранці Стужа знайшов свіжу сорочку, випив свій дьоготь, який лише запахом нагадував каву пристойного чоловіка, рушив на роботу.

Навколо нічого не було надзвичайного. На припарковані авто залітав сніжок. Біля зупинки тролейбуса стояли студенти й голосно сміялися. Він узяв портфель, кинув дверцята й пішов до головного корпусу, тремтячи і готуючись почути найстрашнішу новину. Проте ні в коридорі, ні на кафедрі не було ознак якоїсь надзвичайної події. Секретарка залила з електрочайника каву. Він пив розчинник, не відчуваючи смаку і схоплюючись кожного разу, коли дзвонив стаціонарний телефон. Зрештою запитав:

– Мені… ніхто не телефонував?

– Та ніхто. Заходила дівчина… Андріана, здається, хотіла вас побачити.

– Коли, вчора? – схопився і закричав Стужа. – Учора?

– Та ні… щойно, – знітилася бабця-секретарка.

– Ви все переплутали, – зітхнув і послабив краватку Стужа. – Студенти з України вчора від’їхали. Від’їхали, розумієте?

– Ніхто нікуди не від’їжджав, – з притиском відповіла стара.

Стужа схопив біля вішалки портфель, кинув його на стіл. По тому відчинилися двері і з’явилася Андріана. Професор зблід.

Вони вийшли з корпусу і по молодому сніжку рушили до кав’ярні. І тут Стужа несподівано для самого себе знову запросив її додому на каву. Піде чи не піде? Він рідко приводив жінок додому через безлад в помешканні. Професор завжди мав бездоганний вигляд, а от перед житлом був безпорадний, як дитя. Шпалери так і не спромігся поклеїти, вапновані стіни посіріли, а газова плита на кухні була схожа на кратер вулкана.

Перед тим, як відчинити двері для гості, Стужа зайшов сам, на ходу схопив брудні шкарпетки в коридорі, кинув рушник на сковорідку з яєчнею. Коли зайшла Андріана, він здивувався: кімната засвітилася. Він знав, що кава в нього закінчилася, але пошукав її, побрязкав холодильником, де теж нічого не було, поклав перед дівчиною зморщене жовте яблуко. Потім зазбирався в магазин, але вона, як він і чекав, його зупинила. Він не захотів залишати її в цьому гармидері. Попили яблучний чай. Весь час, доки Андріана була з ним, Стужа угадував кожен її рух і кожне слово. Подумав, мабуть, її прихід позавчора просто снився. Снився, от і все.

– Мені пора, – сказала Андріана.

– Нікуди тебе не пущу, – задихаючись мовив Стужа. Взяв її косу й обгорнув навколо своєї шиї.

Андріана підійшла до дзеркала, яке мов і не бачило такої краси. Завмерло.

– Чому Україна і Росія не можуть жити між собою так, як студенти? – запитала дівчина.

– Патріотко ти моя… – розчулився Стужа.

Запала мовчанка. Професор взяв руку Андріани, тоненьку, як бадилинка.

– Заспівай, Андріано, у тебе голос, як у ранкової пташки.

– А от і не буду. Звідки ти знаєш? Не хочу співати! – дівчина засміялася, вивільнилась, на ходу одяглася й пішла до виходу.

– Ви коли від’їжджаєте?

– Об одинадцятій. Не приходь, мені так легше. Обіцяєш?

– Як скажеш.

Він підвіз Андріану на зупинку, дівчина пішла до своєї групи, і тут побачив на сидінні папку з матеріалами, які мав їй віддати. Узяв папку з собою.

Бабця-секретарка стояла до Стужі спиною, мишачим хвостиком волосся і гортала перекидний календар.

– Сьогодні субота, шановна, – в’їдливо мовив Стужа. – Якщо забуваєте, треба записувати.

– Хтось із нас плутає дні, – відповіла бабця. – Щойно ви стверджували, що студенти вже від’їхали.

– Сьогодні субота! – гаркнув Стужа.

– Таки п’ятниця! – прогугнявила стара.

Професор відкрив мобілку, там було написано «П’ятниця, 14 січня, 2011 року». І тут його свідомість немов пронизала блискавка. Вчора висвічувався цей самий день! П’ЯТНИЦЯ, 14 СІЧНЯ. Професора, мов ударило в груди. Схопив папку, портфель, перевірив ключі від машини. Українські студенти вже сиділи в автобусі. Хтось усміхався, хтось плакав, хтось показував на листочку через скло номер телефону. Він подав Андріані папку з матеріалами і сказав так тихо, щоб почула тільки вона: «Нічого не бійся». По тому підійшов до водія «Ікаруса» і запропонував показати пряму дорогу.

Колеса автобуса зашурхотіли в снігу. Слідки за «Фольксвагеном».

На шибці завмерли краплі, мов тисячі віджилих очей. І ніхто до самого перехрестя не зронив ні слова.