Текст книги "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

Автор книги: Любов Пономаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Гер переможений

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер… гут». А коли німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

– Бидлота, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. В рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

– Ви не знаєте, де наш тато?..

Обпечені

Щоранку я зустрічаю їх на розі Кришталевої вулиці. Чоловік веде велосипеда, на якому двоє малюків, а жінка несе торбину з порожніми пляшками. Вони жваво розмовляють, так, наче не бачилися кілька днів. Все здається буденним і звичайним, якби не їхні обличчя, що нагадують погаслий вулкан, чорнобильське поле і пустелю водночас. Це обличчя без міміки, без губів і носів, які ніколи не знають рум’янцю і страхітливо поєднують у собі біле, жовте й коричневе.

Коли вони розмовляють, здається, що то розмовляє смерть до смерті, раз по раз ощиряючи провалля.

Біля дитсадка вони зсаджують малюків і чекають, доки ті прибіжать до виховательки, а потім простують далі і на першому ж перехресті розходяться. Я навіть бачу, як чоловік зіскакує з велосипеда, як він озирається і киває їй, при цьому обмацуючи кишеню, де має лежати ключ од помешкання.

Мені сумно йти до своєї приймальні, сумно сідати за друкарську машинку, бо я ще довго відчуваю присутність цих людей, вони мовби обсіли мене з обох боків і захоплено розповідають про своє життя. Повір, ми не можемо дочекатись вечора, доки зустрінемося, і часто телефонуємо одне одному. Як ти? А як ти? Ми щасливі справжнім щастям виродків – нікуди не ходити, нікого не приймати і ні до кого не ревнувати. Нас першими пропускають у черзі і нас ніколи, уявляєш, ніколи не звільняють з роботи без власного бажання, бо хто захоче сваритися з нами?

Обпечені мешкають на сусідній вулиці, і, як у кожному маленькому містечку, вони знають усе про всіх, і про них знають теж. Історію їхню розповідають по-різному, але базарні тітусі божаться, що обпечені вони волею випадку, кожен окремо, що зісватали їх родичі, на весілля замовили такі маски, зробили такий макіяж, що вони закохалися одне в одного і відтоді не розлучаються. Живуть, як люди, лише дзеркал у їхній квартирі не було.

Якби вони були тільки вдвох, то люта нудьга і самотність давно роз’їла б їхні душі, як іржа. І, може, розбіглися б, заливши одне одного помиями несусвітніх образ. Але Бог до них милостивий і послав їм двох ангелочків, через два роки, одного за одним. І коли їм допікають порвані черевики, чи нікчемна платня, чи буфетниця, котра гидливо ганчіркою після них бере зі столу склянки, вони мовчать і думають про дітей. Спасибі, Боже, що ти дав їм вроду, спасибі, Божечку, що вони живуть людьми серед людей, що від них не відвертаються, коли розмовляють, і що з рук у них беруть цукерки.

Ранки похмурі, а дні надто довгі. Зате вечори! Господи, які в них бувають вечори. Тату, тату, тату! Мамо, мамо, мамо! Татусю, мамуню. Пухка, легка, як вітерець, рука лягає на щоку, схожу на пустелю і на чорнобильське поле водночас. Розчулені губенята цілують чоло, мов погаслий кратер вулкана.

Потім дітлахи вгомоняться, обпечені залишаться наодинці. Він потиху виймає шпильки з її важкого, мов пісок, волосся. Чи хто хоч знає в місті, яке волосся в його дружини? Вона пестить його широкі міцні груди.

– Тату…

– Мамо…

Обпечені ніколи не стомлюються бути щасливими, бо в сусідній кімнаті сплять двоє маленьких щасть.

І от кожного ранку я зустрічаю їх на розі Кришталевої вулиці. Вони всміхаються одне до одного. Вільною від велосипеда рукою він часом бере її за руку або обнімає за плече. І вона злякано озирається на перехожих, боячися осуду чи насмішки. Та люд мовчки волоче свої торби і свої клопоти, часом з нього википає лють, наче суп із брудної каструлі, і все. А вона озирається, і їй хочеться, щоб хтось побачив, як він обняв її і поправив хустку.

Час летить нестримно. Обпечені вже проводжають дітей до школи. Я бачу, як чоловік щоранку знімає з велосипеда два портфелі, як дітлахи махають їм руками вже по той бік вулиці.

А одного разу, перед вечором, саме о тій порі, коли мати крадькома вискакувала з роботи, аби купити молока та хліба, а батько накачував велосипеда, їхній син з однолітками грався у дворі. Хтось із дітей запалив у шкарабанці гас, а інший підбив носаком ту шкарабанку, і палаюча рідина вилилась на голову синові обпечених. Коли вони з’явились у дворі, глибокий слід «швидкої» наскрізь пробив їм груди.

Я знову зустрічаю їх на розі Кришталевої вулиці. Тепер на велосипеді сидить тільки дівчинка. Обплетена зусібіч руками, перелякана, тиха, мов квітуче деревце на руїнах. Хлопчик витігся, подорослішав, плететься збоку і не піднімає голови. Ще не звик. Він тримається за сідло, а вільною долонею затуляє сестричку від кривавої пожежі сонця.

Прожир

Зубний лікар мав приїхати тільки завтра, і Прожир випустили мучитись у дворі. З інтернатського саду подувало жовтим листяним вітром. Там не лишилося жодного яблучка – ні в траві, ні на деревах; їх позбивали ще в зав’язі і вишукували до перших морозів. Зате опеньки росли черенями. Якби вхопити на кухні сірників та солі, можна було б спекти їх на жару.

Зуб стихав, а натомість дівчині люто хотілося їсти. Вона почекала на вході кухарку – якщо та залишить у коридорі відро з помиями, можна буде гребонути шматків і забити голод. Але тітка вийшла одягнена. Коли Прожир з німим проханням стала в неї на дорозі, одіпхнула її й огризнулася:

– Жерли б і жерли, ніяк вас не розіпре!

Дівчина стояла не вмита й не розчесана, ковтуни сірого волосся були зв’язані шнурками нічної сорочки. Од щоденної жалості серце в кухарки зробилося шкарубке, мов чорний фартух на животі, і вона ще раз одіпхнула Прожир. Мала подивилась їй услід – тітка почовпла, ледь піднімаючи колодки залізних ніг. Зупинилася лиш тоді, коли над головою засвистіло сухе груддя:

– Тітка Панька – простокваша, три рублі – і Панька наша!

Прожир була вже далеко. За мить перемахнула огорожу і вийшла на берег. З-під коричневої трави, мов з рани, сочилася мутна вода. Тут густо росли плакучі верби, можна було їх позв’язувати віттям і гойдатися, з льоту пласкаючи на мокрятиння. Можна було подрімати в білій копичці отави, що була вперемішку з молодим очеретом і осокою. Але дівчина пролізла в гущавину і почала видивлятися. Так і є. Бамбула сидів у човні з вудкою, довго вибираючи в скриньці черв'яка, мов збирався їхати на ньому в Париж.

– Що тобі?

– Їсти. Хліба з цукром.

Вона підступила. І тут їй здалося, що з брудного надірваного рукава Бамбули на неї хтось дивиться: манісінька нелюдська пичка. Та пичка тряслась од беззвучного реготу. Прожир відскочила.

– Чо, ну чо ти? – шкірився Бамбула. – Іди до мене.

Дівчина підійшла.

– Хе, та в тобі, мабуть, вошей більше, ніж тіла. Мені зараз ніколи. Кльов. Підеш он у той двір, врем’янка одчинена. На столі хліб і цукор. Юшка на газу стоїть, ясно?

Вона пірнула у вузьку стежку, нога раз по раз зіскакувала, на черевиках тріщали пряжки. Прожир була вже в п’ятому класі. В допоміжну школу-інтернат її перевели з іншого інтернату. Більше нічого не знала, лише постійно хотіла їсти. Тому її так назвали.

Коли вихователі пили й гуляли, а чи коли нічна няня засинала біля тумбочки, пускаючи слину на журнал попереджень, вона разом з дівчатами лазила в спальню до хлопців. Так робили всі, з року в рік. Треба ж було їм якось розважатися.

Коли в якоїсь дівчини починав рости живіт, не сходився фартух, її вели до вугільного сараю на горище. Приймали драбину і змушували стрибати вниз. Потім дівчині зав’язували рота рушником, а самі стояли біля дверей, доки все не закінчиться. Після її обливали водою з відра і вели до спальні. А в сараї з’являлася ще одна ямка і ще один горбок, який затоптували і засипали сміттям.

Ідучи вузькою межею, Прожир згадала все це і всміхнулася. Бамбула, мабуть, думає, що в неї ніколи цього не було.

…Двір був схожий на гусячий полігон. Все заляпане мокрими лапами, злите зеленим послідом, змішаним з грязею і зерном. Ні травини, ні деревця. Прожир не хотіла лізти в багно і стояла в нерішучості. Зрештою побачила під повіткою дощечку, щоб перейти, і пішла до повітки, коли підступила зовсім близько, в крихітне віконечко, обставлене кукурудзинням, виглянула стара-престара бабуся і махнула рукою. Бабуська була біла-біла, у білій сорочці. Вона благально дивилася на Прожир.

Дівчина озирнулася на берег, Бамбула міг усе помітить і розбушуватись, але рішуче штовхнула двері повітки.

Стара сиділа на полику майже роздягнена, накрита зверху всіляким рам’ям.

– Пити. Він забув залишити води.

Дівчина мотнулася до колодязя, бовтнула ногами в багно, принесла в пригорщах води. Потім ще й ще. Бабуська попила, упала на чорну подушку. Мала ж, мала! Шкільна форма Прожирі була б на неї простора. Дихала глибоко, з присвистом, рам’я на ній піднімалося, не хотіло прикривати од холоду ледь живе тіло.

– А чого дід замикає вас?

– За давній гріх, дитино. За давній.

Стара всміхнулася їй, а потім почала зсуватися вниз, полізла на колінах і ліктях у куток, знайшла в ящику білий мазаний пряник і подала. Пряник був твердий, але солодкий. Прожир підсадила стару на піл і все дивилася, не зводячи очей. Легка, легка, а живенька. В кімнаті тільки полик і груба. Вони б могли тут жити вдвох. Дівчина возила б її на візку в берег.

Бабуська, почувши ці думки, погладила Прожир. А та схопила її руку, мов гороб’яче крило, і притиснула до ковтунів сірого волосся.

Портрет жінки у профіль з рушницею

Жінка сиділа біля вогнища з немовлям на руках. За нею стояла ніч. Була у спортивному одязі, світле волосся розкидане по плечах. Через годину-дві дороги він виймав цей знімок, довго дивився, а потім шмагав далі. Про звільнення їй не писав, хотів прийти несподівано. Як ти, моя радістино? Думав про її листи – чи хижі руки сортувальниць вимотали з них пристрасть, бо ніколи не писала про кохання. Писала про хату, що стояла над Удаєм і дивилась у воду, мов у дзеркало. Писала, як топить очеретом у грубі, як навесні вивозить на берег човна. Він ніколи її не бачив, але знав, де вона ставить ятері, як удосвіта витягає з них пару щучок та трохи карасиків і як вони підстрибують, доки веслує до берега. Вона писала йому, як пасе на болотах корову і як боїться п’явок. Вони пристають до ніг і відідрати їх можна тільки з ножиком.

Часто думав про неї і намагався уявити. До дня його народження сестра дала в газету шлюбне оголошення. Інші жінки, не дочекавшись відповіді, замовкали, а ця писала й писала.

Так говорила з ним, мов усе життя були разом і тільки на трохи розлучилися.

Він розмашисто їй відповів, аби задарма не чекала листів, бо не видають грошей на конверти. Вона надіслала йому конвертів.

Це все Афган. Повернувся з війни недолюдком, та так і залишився. Якось у слідчому ізоляторі міліціонер на нього вишкірився:

– Що, мученика з себе корчиш, падло?

Він не говорив з людьми, а гарчав. Зрештою військкомат допоміг влаштуватися лісником. Поселився в хаті під соснами, що затуляють небо, а вночі так висвистують, мов розколихують усю галактику.

У лісі все було його: від пенька над озером, де жила ящірка і щоразу вилазила на коліно, коли сідав з вудочкою, до галявини з лосями, яких він навчив боятися людей.

Він давно зрозумів абсурдність своєї роботи – мав захищати ліс від малих злодіїв для великих і викохувати звірів для убивць на дорогих машинах. За двадцять років лісникування сидів тричі. Востаннє за те, що спалив причеп з колодами – облив соляркою і запалив: гуло, наче вулкан.

Звільнившись, одразу поїхав до сестри, а потім до хати. Двоє вікон були вибиті, сірі занавіски валялися на підлозі. Знайшов під піччю кирзові чоботи, навмисне колись приховав їх далеко. Зняв з горища металеву лапу для ремонту взуття. Забив шматками руберойду вікна і пішов. У нього не було грошей на автобус, але сподівався їх заробити. Та й не така вже далека дорога.

Тепер шмагав полями й долинами, в маленьких селах виймав з рюкзака лапу й гукав: «Ремонтую чоботи й черевики, недорого!» Йому виносили старе пересохле взуття, що волало про безвихідь і безнадійність, платили хлібом, салом і яйцями. Потім він ховав причандалля і йшов далі.

Заночував у скирті, виривши в соломі хатину. Навколо шипів вітер, порошив сніг, але вже бралося на весну. Крізь сон почув, як угорі плакали дикі гуси. Од щастя. Уявляв, як у неї біля хати зацвітуть фіалки та проліски.

Він думав про неї навіть уві сні. Думав, як знайде ту хатину над річкою, як зайде, а вона стоятиме у фартушку й білій хустині, як ухопить її на руки і підніме до стелі. У неї в хаті чисто, на стінах багато портретів і рушників. Він любить, коли цокає годинник і на стінах цвітуть рушники. Думав, як скаже оті слова, котрі почув у в’язниці: якщо до кінця життя залишився хоч один день, то не пізно почати його спочатку… Село лежало біля річки, мов на півострові. З димарів звисали вірьовки диму. Швидко допитався, де живе Наталка Коновальчук. Біля хати стояв берест з обрубаною вершиною, берези спускалися трохи не до самої води. Все, як вона писала, навіть руда осока в кінці городу.

Постукав, але ніхто не відповів. Двері важко чиргикнули об підлогу. До нього всміхнувся годинник із зозулькою. Вицвіла клейонка і давні рушники. Біля печі сиділа на стільчику баба й чистила картоплю.

– Тут живе Наталка Коновальчук?

– Тут живе. – Підняла віджилі очі, й сірі плями на обличчі злякано ворухнулись.

– Можна з нею побачитися?

– Це я, чого тобі треба?

– Як – ви? – загримів могутнім голосом. – А хто ж мені писав листи?

Баба зляку трохи не брикнула зі стільчика. Показав їй знімок, стара підійшла до столу, одягла окуляри.

– Такої людини в селі нема, – сказала строго, мов суддя.

Він вийшов з хати, сів на лавочку під калічним деревом. Дивився, як вітер знімає простирадло води і вкутує ним берег.

Все життя за ним слідки ходила підлість. Бухгалтери, до яких не вмів леститись, його садовили. Жінки лізли до нього в ліжко, а потім скаржились на домагання. Начальство витирало об нього ноги. Часто він шкодував, що не має автомата, бо подумки укладав їх на землю.

Враз зірвався, мов скажений, кинувся на пошту. Двері були прочинені, в коридорі топилася грубка, навколо сяяло червоним.

– Хто писав мені листи? – з порогу заревів так, що забряжчали вікна. – Де ваш начальник?

Піднялася худа з козячими зубами жінка.

– Чого ви горланите? Я начальник і листоноша. Є ще одна листоноша.

– Два роки я одержував листи від Наталки Коновальчук. З вашого села. Хто вона?

– Так у нас одна Наталка Коновальчук. Сходіть до неї. Іншої я не знаю.

– Ти зараз у мене все згадаєш! – Вмить перестрибнув бар’єр.

Раптом жінка вихопила з-під столу рушницю і направила на нього.

Чорна грива на голові погрозливо настовбурчилася, очі зблиснули, мов кулі. Одним порухом міг би вихопити в неї рушницю й скрутити руки. Але чомусь не зробив цього. Перестрибнув через бар’єр, відійшов убік і розгублено всміхнувся: «Ух ти!» Вона стояла до нього в профіль – гнівна і розпашіла, неначе вовчиця. Взяв рюкзак, натиснув клямку. Та, з козячими зубами, задихаючись, ухопилася за телефон.

Він вийшов на великий майдан і гукнув: «Ремонтую чоботи, черевики, недорого!» Поставив розкладного стільчика. Його громовий голос проникав в усі вікна й двері. За якусь мить із хат почали визирати люди. Чужі люди. І між ними була десь вона, що писала йому листи. Може, заміжня. Може, каліка. Може, придуркувата…

Ніч у кав’ярні самотніх душ

Заходите в маленьку кімнату з дешевим розписом і глиняними тарелями. Можете сісти за крайній столик біля вікна, де в'ється аспарагус, замовити газети чи сік лісових ягід. Господар, він же бармен кав’ярні на окраїні міста, пропонує вам завиванець, каву з коріандром або кмином. Доки немає товариства, отруєного політикою, чути лишень, як гречно цокає годинник.

Власник кав’ярні овдовів несподівано, того дня він спустошив склянку горілки, стояв на колінах біля небіжчиці, голосив і сякався, раз по раз цілуючи її кам’яну руку. У нього не було нікого, крім відвідувачів, і коли довго ніхто не приходив, він стояв посеред зали безпорадний, мов тека. З кожним роком господар ставав усе сутуліший і мовчазніший, окуляри на переніссі все нижче сповзали.

Надвечір до кав’ярні заходили хлопці з бензозаправки, шелестіли банкнотами, реготали, доливали в каву коньяк. Запах вітру і бензину полонив кімнату, вони пили пиво з горлечка, плювалися від податкового законодавства і гучно злословили. Заходили сторожиха, проїжджі і перехожі. Часом стільців не вистачало, і тоді господар приносив їх згори, метушився, і виделки в його руках зблискували, мов шаблі.

Одного осіннього вечора, коли свистав вітер і порощав сніг, а в комині палахкотіли соснові поліна, раптом відчинилися двері й на порозі кав’ярні стала циганка з песиком на повідку. Кров’янисту хустку заливала патока чорного волосся, сміялися штучні квіти, вплетені згори до низу, рясний барвистий одяг відбирав очі.

Циганка була не вельми молода, смоктала велику люльку, осміхалася золотими зубами й артистично відкидала волосся. Дивлячись, як вона поправляє зачіску, господар оторопів. Нещасне серце під вицвілим фартухом закалатало, і коли він нахилився, аби взяти замовлення, ледь стримався, аби не погладити струмки її кіс.

Вона замовила яєчню з домашньою ковбасою, годувала щеня, сміялася і цілувала його в чорний писок.

Спочатку зала замовкла, і гості дивилися на циганку, мов на якесь диво, надто вже вона була яскрава і нетутешня. А потім призвичаїлися, пили, палили й гелготали. Опівночі всі стали розходитись, у комині дотлівало вугілля. Циганка вийняла з-за пазухи півсотню, але осміхнулась і запитала, чи не поворожити доброму панові. Господар знітився, йому ніколи ніхто не ворожив. Щеня з її безмежного одягу витягло карти. Циганка якусь мить подумала, взяла руку бармена пекучими пальцями і накрила колоду. В нього всередині застогнало, він відчув, як вона пахне листям і полем. Коли ж витягнув три карти, вона на мить завмерла і подивилася на нього. Враз заметушилася, почала збиратись.

Господар відчув, як серце його калатає, наче стривожений дзвін. Побачив зблизька шовкові квіточки у її волоссі. Чого вона мовчить?

– Ти самотній, як світ, – сказала раптом, – але жити тобі залишилося до світанку.

Власник кав’ярні зблід, заходився шукати по всіх кишенях окуляри, які впали на стіл і лежали біля руки.

– Не журись, рано чи пізно це з усіма колись трапляється.

Вона взяла на руки щеня і тихо вийшла. Наче ніколи й не було.

Бармен зроду не думав про свою смерть, тепер його вхопила пропасниця, він бігав по кімнаті, розкидаючи столи й стільці. Відкрив касу і враз метнув гроші по залу, кинувся на другий поверх. Сходи вищали й підстрибували, мов навіжені, він упав і боляче вдарився головою об стіну.

Ледве піднявшись, почвалав до своєї кімнати. Навіщось роздягнувся і в кальсонах упав на ліжко. Фартух лежав на підлозі поруч, немов його син.

Господар залився сльозами і плакав голосно, як давно за дружиною. А потім затих і впав чи то в сон, а чи в марення.

Прокинувся від того, що знизу добивалися в двері. За вікнами вже сіріло. Вийшов на сходи і хрипко гукнув: «Хто там?» За дверима мовчало.

Спустився до зали, кватирка була відчинена, всюди на підлозі ворушилися гроші. Рвучко стукнув замком. Перед порогом сиділо щеня і жалібно скавуліло. Трохи далі, посеред траси, лежало барвисте тіло, оповите кров’янистою хустиною. Волосся з дрібними квіточками розтеклося по асфальту. «Ну от», – злякано зітхнув він і буцнув ногою щеня. Гримнув замком, опустився на стілець. Над ним голосно цокав годинник.