Текст книги "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

Автор книги: Любов Пономаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Помри зі мною

Я не психіатр, шановна. Я неоанатолог. Розумієте? Тепер у кожній райлікарні є така посада. Спасибі Чорнобилю. Дітки родяться з чотирма ногами, із заячими вухами і волохатими шиями. Треба ж комусь займатись такими істотами. Щоб хтось міг визначити, чи воно ще людина, чи вже тварина. Чи робити йому операцію, чи направляти в патронат, чи присипляти. Що ви здригаєтесь? Ми нечасто присипляємо, тільки в особливо тяжких випадках. У мене політична посада. А ви тут зі своїми нервозностями. Або роздягайтесь, або виходьте.

Вона встала зі стільця і почала скидати з себе одяг. Зелена блузка, зелені черевики, зелені колготи. Так повільно, мов осіннє дерево скидає лист. Зеленоманія якась, та й годі. Він кинув на стіл фонендоскоп, відкрив зошит і почав писати. За дверима штовхалися і галасували. Зрештою ввалився якийсь дядько у валянках і поклав на стіл папірець. Підпишете? Підпишу, а чого ж? Та не закривайся ти одягом! Йому байдуже, жінка ти чи крапельниця. Вона стояла в бюстгальтері і в спідниці з розстебнутим замком. Наче в передлазнику. Обличчя в синцях і саднах, порване волосся. Коли спустила ту спідницю й одхилила одяг, лікар побачив пругке тіло в подряпинах і гнійниках. Ноги були обідрані до крові, а долоні в глибоких ранах. Лікар зітхнув: природа зліпила її з кращого матеріалу. Зліпила, люблячи.

Він зозла гупнув кулаком по столу і вигукнув – сто разів повторював: не спіть із неграми! Не вистачає вам хлопців? А ті зі своїм гігантизмом. Що ж ти від мене хочеш? Обстеження на СНІД чи довідку в міліцію? От дурепа.

Ніна плуталася в одязі так, наче то був не її одяг. Або наче воювала зі своїм барахлом.

(Дурепа. Так і є, дурепа. Ще психи тут мені розводить).

Коли нарешті обсмикнула светра, взяла свою сумку, витерла сльози, він раптом зупинив її. Негоже так виходити від лікаря. І не злись. Я тут за день так навихаюся. Он той чоловік, що ти бачила. Він не чоловік, він істота, зліплена з шматків. Я його в залізничній будці знайшов. Батьки замикали, аби люди не бачили. Сиджу на табуретці, а воно мені чоботи облизує. Тепер бачила його? Ще ноги не позаживали.

Панна дивилася на нього очима, повними сліз.

А в тебе гарне тіло. Знайди собі гарного хлопця і народи дітей. Чи негритосиків хочеш?

Я не спала з негром, лікарю.

Ну й дідько з ним. (Брехухо ти моя). Позавчора тут одну кесарили. Одкрили черево, а там… Таке тлустеньке дитинча, мов янголик. Але зрослося з тілом матері. Од’єднати неможливо. Вивели жінку з наркозу і все сказали. Вона розридалася, мов, хай живе дитина. Думаю, от проклятий Чорнобиль. «Та який там Чорнобиль, – вигукнула санітарка. – Це за плотські гріхи вам, за плотські!» Півсвіту мутантів ходить. На вулиці мовби чоловік, а скине штани – худобина. Що ви натворили, людочки?

І чому це я перед тобою розтанцювався? В мене нервова посада, розумієш? Тому, що політична. Я маю вирішувати, хто тут завтра житиме і плодитиметься. Кнури, собаки, цапи. Чи люди? Чистої гомо сапієнс стає все менше. Розумієте ви мене? (Вже й викати почав). Ти жінка, дивовижна жінка. Запевняю як лікар і як мужчина. Тобі вже ліпше?..

Вона пом’ялася біля порога і раптом мовила так тихо, як треться гілка об вікно: ПРОВЕДІТЬ ЗІ МНОЮ ТЕСТИ.

Що ти хочеш цим сказати? Він схопився з крісла і з хуткістю недомірка повернув її до світла. В мене свій тест – запах. Він мене ще не підводив.

Зі мною твориться щось жахливе. Три місяці тому повернулася з роботи стомлена – нило все тіло, боліла голова, крутило суглоби. Лягла, але заснути не змогла. Крутилася з боку на бік. Ставало дедалі гірше. А потім почала задихатися. Відчинила балкон, вийшла. Вітру надворі не було.

Вона не плакала. Лише м’яла ручки своєї сумки і раз по раз дивилася на лікаря. Він не сміявся. Малював на папері якесь мотуззя, мов думав ним щось зв’язати.

І без страху злізла на перило і глянула вниз. Мене п’янив дух деревного соку. Гіркий запах пуп’янків. Я глянула на акацію, що росте там поруч, і захотіла на неї.

Тим часом за дверима кабінету починалося побоїще. (Давай, моя фантазерко. Давай, моя брехушко). Лікар клацнув замком і сів на своє місце.

Я відчула себе кобилицею, яку тягне до самця через прірву. Перестрибнути або померти. Відштовхнулася і полетіла. Боляче вдарилася головою об стовбур, обхопила ногами і влипла в нього. По тілу, як по дереву, пішло гудіння землі. Я відчула в крові свіжий високий вітер. Кожним пуп’янком і кожною галузкою. Словами цього не скажеш.

А потім?

Поверталася. За півгодини поривом вітру кидало мене назад. Почувалася сильною і окриленою.

Хто знає про це?

Тільки ви.

Воно часто трапляється?

Тепер трохи не кожен день.

Кілька днів поспіль він ходив до похмурого будинку в глухому закутку міста. Гнилі рами і віконниці, брудний під’їзд із перехнябленими дверима. Могутнє розлаписте дерево. І нічого. Фантазерко ти моя. Невилюблена. Лікар-малюк вже хотів піднятися на поверх, як рвонулися двері балкона, забряжчали вікна. Гола дівоча постать відділилася від перил і полетіла по акації. Обвила верхівку й застигла.

Він ступив до дерева, торкнувся і одсмикнув руку. Стовбур був гарячий і пересмикався, мов гадюка. Він опустився на пеньок. До чого тут їх стільки? Навіщо? Під капелюшком місяця у пеньків світились обличчя.

Нехворощ
[повість]

Глава перша про те, як я скоїла дурість

Будинок манив і тривожив. Не будинок, а замок. Триметрові стіни у дві цеглини, у зріст людини вікна. І столітні дерева скриплять, гудуть завивають. Стіни будинку пофарбовані у світло-зелене. Тут більше десятка зелених кольорів. Доки я дивуюся величі цієї споруди, доки торкаюся в’юнких троянд на терасі, що здичавіли і мають присохлі, наче хворі, квіточки, – брат оббіг усі кімнати. Він став переді мною грізний, мов скеля. І сказав:

– Це руїна. Ти ж не наробиш дурниць? Щоб тут жити, треба вкласти мішок грошей. Ти розумієш?

Я не відповідала. Береза кинула позолочений листок. Десь у піддашші святкували прощання ластівки. І вітер, вітер то налітав, то падав грудьми додолу.

Він не зрозуміє. Цього ніхто не зрозуміє. Коли я вперше прийшла на вулицю Свободи, коли глянула в очі цьому дому, вже знала – він мене не відпустить. Щоб вибрати такий будинок з високим дахом і флігельком, з поваленою огорожею, запущеним калічним садом, треба все життя поневірятися по чужих кутках, по клітках на верхньому поверсі, де вічно сваряться сусіди, пахне борщем і варенням. Треба надихатися тютюновим димом на сходах і надивитися в очі бабусям, які вічно клюють твою аморальність. Щоб зважитись на всю цю безодню роботи, треба принаймні бути багачкою або божевільною. Я продала двокімнатну квартирку, єдине надбання за все безпутне журналістське життя, де завше можна прийняти ванну, зварити каву і вивісити на балконі білизну. Тоді я ще не знала, що продала – я продала навіки спокій і затишок.

– Ти можеш купити доглянену хату з усіма зручностями, – продовжує брат, – при нинішніх цінах на газ хати нічого не варті. У нас є ще три адреси.

Стою, немов заворожена. Бачу вибиті шибки на другому поверсі, у флігелі. Бачу дах, що роками засипався листям і не чистилися ринви. Чи вистачить мого життя, щоб навести тут лад? Напевне, почувши мої думки, внук господарів здалеку щось каже. Я тільки чую «сім кімнат», «великий підвал», «ставок у саду». На мить злякалася: а якщо він підніме ціну і в мене не вистачить грошей?

Залишаю брата, підлітаю до хлопця і кажу:

– Я беру, беру, беру! Ходімо оформляти документи!

Молодик знизує плечима – сьогодні ж субота, установи не працюють.

– Хто це… спорудив? – запитую його.

Він знову знизує плечима.

Я не хотіла жити на степовій Полтавщині, мене завжди кликала Сіверська земля з лісами, пагорбами й долинами, стрімкими бурчаками навесні. Але щось у цьому будинку притягує. Бувають на землі такі місця, один раз глянеш, і вже розумієш, – це твоє. Біля будинку вісімнадцять сотих, скільки тут можна насіяти квітів, і як усе червоно палатиме.

Брат не любить це місто, крутить пальцем біля скроні, кидає об землю камінчиком. Той камінчик з людським обличчям підскакує. І йде. Хлопець повертається від хвіртки і подає мені ключі – зв’язку великих старих ключів на мідній дротині. Він, мабуть, жаліє мене. Я застигаю біля вхідних дверей, боячись їх торкнутись. Тепер ми наодинці, – я і будинок. Торкаюсь до облущеної фарби, до тріщини в стіні і кажу: «Ти ж не сердишся, що в мене зовсім немає грошей? Якщо ти допоможеш, ми разом щось придумаємо». Глухо стукнула стара віконниця – чи то він дав мені знак?

Двері скрипнули, наче вжахнулися, що хтось іде. Підлога дубова, ніде не схитнеться. Я вмикаю світло і бачу на всю стіну портрет молодої жінки, обліплений павутинням. Жінка, мабуть, належала до шляхетного роду – оксамитова сукня облягає стан, на руці простенький перстень. Чому я не побачила це раніше? Світла ж не було, а вітальня надто темна. Жінка дивиться прямо в очі, ніби хоче щось сказати. На мить мені стає моторошно – вона що – так і житиме тут?

Праворуч кухня та їдальня. Крізь вибиту шибку звисають довгі батоги хмелю. Напевне, тут варили на плиті – стіни чорні, наче в кузні. Біля плити стоїть кочережка. Відчиняю настінну шафу – там змостили гніздо горобці, вони пурхнули звідти з вереском, легко вдаряючись об мої руки.

Трохи далі – комірчина для вугілля. Відхиляю двері і жахаюся – біля стіни, навпроти малесенького вікна лежить гадюка. Вона підняла голову і погрозливо глянула на мене. Я блискавично хряснула дверима на комірчині, побігла до виходу, брязкаючи великими ключами. Перевела подих тільки на подвір'ї.

Пішла вечірніми вулицями, як іде людина, що несе важке. Пішла до своєї квартири, яка вже продана, але в якій я могла б іще трохи пожити. Над балконом, немов рана, червоніло помираючи сонце. Упала на ліжко й голосно заридала. По дорозі, неподалік від цього балкону, кожного ранку проїжджає на машині чоловік. Я дивилася на ранок, на жовтаве листя і думала про нього. Раділа, коли машина з’являлася по той бік вулиці, раділа, коли він осміхався мені. Так пройшло десять років. Минали весни, літа й зими, наставали осені. Листя на деревах поволі падало, я виразніше бачила його в машині. У нього посивіли скроні, але він все так же дивився на мене і всміхався.

Не розпитувала про нього, мені світило те, що він кожного ранку проїздив повз мій балкон. І от одного разу побачила його з дружиною. Він ішов поруч з нею, мов у кайданах, звичайний собі чоловік із сумками: голосно розмовляв і нецензурно лаявся. На мене мов упала кам’яна брила.

З балкону обрій золотисто-фіолетовий. Сонце от-от сховається у свій небесний замок. Я завжди сумую, як воно заходить, золотить бані Свято-Георгіївського храму. На дерева спадають сутінки, і, здається, закінчується ще одне життя.

Годі, годі думати! Але наперекір собі повертаюся до одного й того ж – до будинку. Скільки ходить по місту людей. Скільки купують житло, але ніхто, ніхто не утнув дурниці. Ось таку спокійну відремонтовану умебльовану квартиру віддати за руїну. З гадюками, дверима наохляп, засипаними димоходами. З гнилими трубами, обвислими віконницями. Із запиленими люстрами, з прогорілою електропроводкою. Боже, Боже, Боже! Чому ти мене не зупинив, коли я заходила до того двору?

Телевізор заважає мені спілкуватися з Небом. Клацаю пультом, зриваюся з дивана. Де, коли і в якому місці заспокоїться моя душа?

Сон не йде. З балкону видно, як молодь на вулицях бавиться феєрверками, чути, як вищать біля під’їзду машини. Пахне квітами. На вулиці Радянській завжди море чорнобривців, але той запах радше уявляю.

Схоплююся з дивана, дістаю дорожню сумку, схожу чимось на стару замучену людину. Кидаю в неї віник, совок, мило, миючий засіб, крейду, щітку, ганчірки, відро, свічки, старі кеди, халат. Залишається викликати таксі. Але диспетчер вибачається – вільних машин немає. Треба зачекати хвилин п’ятнадцять. Я не можу чекати! У мене немає часу! Перекидаю все це у валізу на візку. І в дорогу, до будинку.

Глава друга, що розповідає, як вислужувався нотаріус

У нотаріальній конторі Пирятина на розі вулиці Жовтневої три дні працював слідчий. Утворився безлад, після якого старший нотаріус намагався все устаткувати. Він переглядав папки зі справами, перекладав окремі документи, осудливо схитуючи раз по раз головою. А потім ставав на драбину і розташовував папки на полицях. Полиці від самої стелі до підлоги були вщент заповнені справами. Багато з них були давно закінчені, спадщини, які він оформляв, кілька разів по тому переходили з рук у руки. Угоди, які він укладав, давно перестали існувати. Власність, ним узаконена, уже сто разів перепродувалася. Але нотаріус все те зберігав. Якби хтось запитав його навіщо, він би не відповів. Він звик сидіти між запиленими папками, в яких були заховані чиїсь долі, чиїсь перемоги, переживання і страждання. В тих папірцях був захований час – між сторінками причаїлися дні й години, роки й десятиліття, які можна було відновити в пам’яті, але не можна було втиснути між хвилинами й годинами нинішнього буття. Бо вони лежали під брилами того часу.

Нотаріус побожно ставився до справ, справи були завжди. Коли Сава маленьким приходив з матір'ю до контори, де працював батько, то полиці все так же були забиті зв’язаними паперами. Деякі поруділи від часу, покривилися. Повисолоплювали язики, і він їх боявся, як буває діти бояться статуй. Мати ставила його на стілець біля батькового столу, і вже тоді він, як маленький нотаріус, відчував трепет перед усім, що його оточувало.

Відчуття могутності і величі кабінету залишилося назавжди. Нотаріусу ніколи не спадало на думку перебрати справи і викинути старі. Там не було зайвого – кожна папка засвідчувала мудрість і знання.

Харитон Захарович ходив у світлих сорочках і чорних нарукавниках. Він був сутулим від сидіння за столом, його пальці вимазані чорнилом. Часом він відчиняв двері в бокову кімнатку, де стояв умивальник і столик. Діставав із шухляди яскраву коробочку і давав синові льодяника.

Батько був немолодий, контора – державна, і він боявся, що місце нотаріуса займе один із студентів-практикантів, які приїздили щороку. Радянська влада дала йому роботу, поважне місце в суспільстві, і він трепетно його цінував. Ніхто не знав, чому він так вислужується – він беріг місце для сина. Сава народився, коли батькові було сорок сім, а його дружині на десять років менше. Харитон заборонив дитину панькати – малого називали тільки на повне ім’я, не цілували й не чукали.

У них була квартира на дві кімнатки в одноповерховому будинку з продовгуватими вікнами. Був сарайчик, у якому штабелями лежали дрова, що їх нарубував конюх Віктор. Коли протікав дах чи коли обвисав до стежки бузок або забивалися димоходи, незмінно кликали Віктора. Він вносив до помешкання дух сіна й морозу, шумів, сміявся й жартував. Завше тихі й скупі в словах Одаричі терпіли, бо так не робив ніхто: Віктор був акуратистом і зайвого не брав.

Коли Сава підріс, його попереджали, що не варто вживати некультурні слова, як Віктор. І не варто піддаватися на його запросини покататися верхи. Одного разу по дорозі зі школи Сава таки сів на воза. Кінь біг підтюпцем, вони з Віктором реготали й горлали кожен своє. Потім Сава став часто завертати на стайню, щоб розбавити пісне інтелігентне життя.

Мати знаходила в його торбинці грудочки цукру і скоринки хліба, хлопець відбріхувався. Аж доки одного разу не витрусила з кишені самокрутку. Він сполотнів, а потім схопився, запалив ту цигарку і став жадібно смалити, приказуючи: «Ось вам, ось вам! Я давно вже це роблю, щоб ви знали!»

Вона стояла розгублена – тиха, домашня картоплинка, що не мала іншої відради, крім дитини. Цілими днями вешталася по хаті – варила, прала, підмітала і змахувала пил ганчіркою, що стриміла за пояском фартуха. Перед вечором брала великого ножа і йшла у дровник нарізати скіпок для розпалу. Дрова були тверді. Скіпки не нарізалися, але вона налягали всім тілом на ножа. Солодко пахло деревиною, скіпки сяяли тихим вечірнім світлом у темному сараї. Вона милувалася своєю роботою, на якусь мить задивлялася на сонце, що опускає проміння до води. А потім, отямившись, бігла розпалювати грубку.

Савку вона любила, як звірина любить своє звіреня. Зимовими вечорами сідала біля плити, клала собі на коліна його голову і перебирала кучері. Коли син стомлювався від її пестощів, діставав із дверцят палаючі галузочки, бавився ними в темноті, розсипаючи іскри по кімнаті.

Дрова розмовляли у грубці – вони згадували теплі зливи, вітер, що грався молодим листям, пташину на розігрітій верхівці. Савка запам'ятав ті вечори як свято, і повертався до них, як до порятунку в гірку хвилину.

Над Харитоном крадькома кепкували за звичку ходити, заклавши руки за спину, нагнувшись уперед, мовби придивляється до папірців, які щойно йому принесли. Нотаріус одягався в один і той же чорний піджак, який на роботі дбайливо вішав у шафу. Його завше бачили у світлій сорочці й чорних нарукавниках. Чисто виголений непитущий нотаріус був не просто важливою службовою особою – він був стовпом закону в місті. Харитон знав усе – як поділити майно, де відбити межу, до кого написати скаргу, де поставити сарай, кому відписати дворище. Він жодної хвилини робочого часу не тратив марно – вивчав і перечитував постанови, укази, рішення. Часом у міліції чи в прокуратурі громадянина запитували:

– А Харитон Захарович що вам сказав?

Нотаріус був першою й останньою інстанцією, до якої зверталися громадяни міста. Щоб записати всі його достоїнства, треба було взяти не один листок паперу. Оскільки йому доводилося здебільшого керувати, радити, наставляти, то погляд його зробився зверхнім, так, наче він бачив тільки маківки та лисини своїх відвідувачів.

Савка побоювався батька. Особливо, коли після вечері він кликав його до себе і просив принести ранець. Хоч гнівався він украй рідко, передивлявся зошити, покреслені червоним, із таким же незворушним спокоєм, як брав зі столу хліб чи клав змилок у мильницю. Проте достатньо було суворого погляду батька, щоб Савчина шия ховалася кудись у спину, руки тремтіли, язик заплітався. Харитон Захарович наказував переписати всі зошити від першої до останньої сторінки і хлопець тільки мимрив: «Добре, тату». По тому гострий батьків погляд звертався до підручників, але тут на порозі ставала мати з кіпою газет. Він не давав їй сказати: «Не перебивай нас, жінко!»

Так спливали роки. Нотаріус не міг контролювати сина після школи, бо в нього завжди була робота – приймав відвідувачів або вивчав документи. А тим часом Савка підріс і зайшов на стайню, де навчився курити, співати скабрезних пісень. Він слухав усяку всячину про жінок, що недопустимо було для школяра з такої поважної родини. Мати його не сварила, лише плакала і вмовляла, а Савка бундючився і гримав на неї. Батько всього цього не знав. Учителі нотаріуса боялися і скаржилися тільки матері. Мати носила в собі скорботу, як хворобу, і вона її палила.

Одного разу нотаріус їхав на бричці описувати будинок і тут почув дике ревисько, побачив на пустирі хлопчаків, що поралися біля вогнища. Серед них мигав блакитний шарф його сина. Нотаріус наказав повернути.

Підлітки прив’язали до палиці кота і живцем смажили його на вогнищі. Живіт тварини був розрізаний і з нього виглядали нутрощі. Харитон Захарович завмер. Його син, що сидів спиною, тримав з одного боку над вогнищем палицю. Нотаріус взяв його за комір, підвів до брички і шмагонув батогом.

Глава третя – в замку

Коли я допхалася з валізою до будинку, то побачила, що на другому поверсі горить світло. Забрязкала ключами і почула кроки на сходах. Назустріч мені вийшов потворний дід з маленькими рудими вусами, підняв угору ліхтар і сказав:

– Шановня, я зробив світло нагорі.

– Як ви… сюди потрапили?

Він голосно розсміявся. Реготав так, що тремтіли перила. Його очиці зробилися тоненькими рисочками, як на дитячому малюнку. Несподівано сміх затих і лишилася стомлена усмішка. Це був кругловидий чоловік, біла голова якого здавалася чужою. За мить розчарована усмішка знову переходила в сміх. Так поводяться або хворі, або дуже самотні люди.

Зрештою він махнув рукою:

– Ти хоч знаєш, що я наглядав за цим замком п’ять років?

Потім зійшов униз і додав:

– Хто тільки тут не жив, і ніхто не зміг прижитися.

На сходах було темно, як у бочці, але він запобігливо поставив унизу ліхтар. Я відчула тремтіння в руках. Дідуган уже від дверей гукнув:

– Мишей немає, шановня, я їх потруїв. Володійте сміливо!

Квапливо сказала «так», він просочився у двері, що важко клацнули за ним, наче зітхнули з полегшенням. Мені не було коли роздумувати – за тиждень мала переїхати в цей дім, який просякнув пусткою. Мала навести тут якийсь лад, щоб можна було поставити фортепіано й розкласти бібліотеку.

Голосно скрипіла підлога. Я постояла в коридорі, підійшла до крайніх праворуч дверей, де горіло світло, і штовхнула їх. Кімната була невелика, на вікнах висіли обідрані старі з ламбрекенами штори. Стояло вузеньке саморобне ліжко – на таких сплять сторожі або чергові. Нещодавно тут хтось жив, подумалося мені, треба розпитати цю стару химеру, кому він давав притулок у чужому помешканні. В кутку на стіні висіла поличка. За прочиненими дверцятами щось поворушилося: відчинила їх і побачила величезну руду сову, що дрімала, сховавши в пір’я голову

Я стрепенулася, але помітила – кватирка відчинена, птаха могла залетіти сюди будь-коли. Зрештою таке сусідство навіть на користь: поруч жива істота, не так буде страшно. Ми стояли навпроти, як сестри, кожна чимось екзотична. Я зі своєю стріхою волосся, що не пофарбувалося в фіолетове. Вона з могутнім дзьобом, рудою чуприною, беззахисною сліпотою. Поторкала її лапу, що схопилася за нестругану перечину між стінами полички. Лапа не ворухнулася.

У кутку закіптюженої кімнати стояв старезний стіл із чорного дерева. Якби не фігурні оточини, він здався б домоструганим. На столі були розкидані газети, датовані тижнем раніше, під столом лежала сітка, яку належало б одягти на кватирку. Я вирішила, що сові це не сподобається і залишила все, як було.

Крім того, за столом був камін, який обіцяв тепло і затишок бодай на кілька вечорів.

Якщо в цього будинку є серце, то воно б’ється саме тут, подумалося мені. Треба зійти вниз і набрати води з металевої діжки, що стоїть під ринвою. Схопила відро і рушила по скрипучих сходах. Вода була чиста і прозора, мов кришталь. Місяць лагідно дивився з висоти, десь на сусідній вулиці співали. Піднімаючись знову вгору, відчула, що маю сили для роботи. Відчуття спустошення минуло, прірва, яка відділяла мене від затишку і спокою, вже не здавалася такою глибокою.

Перед тим, як працювати, я налила в таз льодяної води й обполоснулася, відчула приплив енергії, а потім накинулася на стіни з сухою ганчіркою. Стояв такий крейдяний пил, що можна було задихнутися. Лампочка зробилася матовою і ледве пропускала світло. Але кімната змінювалася.

Сова несподівано вдарилася в шибку, а потім шугнула до кватирки. Береза раз по раз хльоскала вітами по шибках, розходжувався вітер так, що здавалося він схопить цю кімнату й занесе її між хмари, поставить на високій горі собі на втіху.

Вимівши пил і сміття, розвела крейду й почала білити, але волога не бралася. Довелося спочатку змити стіни ганчіркою. Я робила, як пружина, бігала по сходах, як у сімнадцять. Мені пахла та крейда, як пахнуть найсвіжіші квіти літа. У мене не було втоми, не було смутку і жалю за скоєне.

Коли змила підлогу і запалила в каміні газети, упала на те підозріле вузьке ліжко й намертво заснула.

Розплющила очі вже по обіді – лютував дощ, переливаючись через ринви, заповнені листям, танцюючи на підвіконні, вірьовками стікаючи по склу. Благо, дах у цій кімнатці не протікає. Можна отак полежати під стукіт дощу, а потім зігріти кип’ятильником кави. Дивно, що й досі не холодно. Зненацька мені вчувся стукіт годинника, до того ж, зовсім поруч. Я заглянула під ліжко і побачила невеличкий круглий циферблат. Будильничок давно не ставили на дзвінок, батарейка, напевне, стара. Але те, що він ожив і заговорив, здалося мені добрим знаком.

Глава четверта – де Савка рушає в дорогу

Віроломний вчинок Савки вразив батька. По дорозі додому нотаріус думав про дітей інших добропорядних громадян міста. То були шанолюбиві слухняні діти, які зналися на етикетах, чемно віталися на вулиці, схиливши голову та знявши кепочки. Його син, його єдиний пізній син, дарунок неба, поводився жорстоко і цинічно, як варвар.

Харитон Захарович завів його до хати, блідий з тремтячими руками почав знімати з себе пасок. Але мати влетіла і заступила собою хлопця. «Тільки не бий! – рваним голосом заволала вона. – Не смій його бити!»

Син і батько оторопіли. Мати завше була тихою домашньою куркою, греблася то тут, то там, створюючи затишок у домі. Від неї рідко почуєш слово, а тут вона визвірилася, рвучко кинулася до них, піднявши вгору вироблені не за роками старі руки.

Нотаріус постояв, спантеличений її сміливістю. На його блідому обличчі майнула тінь утрати – так ми втрачаємо головне, те, що давало сили жити й боротися, – по тому відступив убік і його обличчя змішалося з присмерком.

Через якусь годину він пішов з дому, заклавши руки за спину, нахилившись уперед, і, здавалося, що кожен його крок щось укопує в землю. Савка боявся: коли батько так важко йде, то над ним тяжіє якась думка.

Харитон звик суворо засуджувати людей, але фізично раніше не карав ніколи. Уранці він проголосив вирок: віднині Савка навчатиметься в інтернаті, який знаходиться за сто двадцять кілометрів від міста, в Ніжині. Зібратися в дорогу треба за півдня.

Савка вийшов у двір, помитий і перевдягнений, стривожений дорогою і прощанням з матір’ю. Сьогодні це вже була зовсім інша жінка, перелякана, тиха, вона весь час схлипувала і гладила йому голову. Раніше одним різким рухом він би скинув її руку, але тепер невміло притулявся до неї, по-дорослому заспокоював: «Чого ви, ма, ну чого ви?»

Він стояв у дворі і дивився на долину, річку і ліс, що починалися за двором, дивився на безкінечне жовтневе небо над хатою і всередині йому щеміло.

Під’їхав «бобик», з квартири вийшла мати, винесла валізу. Батько прочинив дверцята, Савка сів, і раптом мати впала на коліна перед колесами. Запала мовчанка, потім Харитон махнув рукою, водій здав назад, а вона так і залишилася у куряві, припавши головою до землі.

Батько з Савкою їхали у невідомість. Вони були схожі, як дві краплі води – обидва довгобразі з вихрами на високому лобі, обидва вперті й мовчазні. Вони ще ніколи не розлучалися – Харитон пам’ятав, як син брався за його палець і робив перші кроки. Пухкенька синова рука була першою і єдиною дитячою рукою, яку він тримав. Він ніколи не дозволяв собі цілувати чи пестити хлопця, але коли він брав його за руку, по ньому проходила тепла хвиля, якої він ніколи досі не знав. Йому хотілося схопити малого на руки і підняти високо вгору, над своєю головою, побачити синове захоплення. Та він цього так і не зробив.

Харитон згадував розмову з дружиною – та молила його не забирати Савку.

– Ти слабохарактерна, – сказав він, – такі жінки не здатні виховувати. Бачиш до чого призвело твоє потурання?

– Я буду з ним строга.

– Не смій більше говорити зі мною про це! Не смій.

Він, мабуть, здавався їй грубим і вульгарним, сповненим владою над її покірністю. Вона виносила цього хлопчика на руках, зречено його любила. Він пам’ятав, як щодня на вітрі літали сяючі пелюшки і чепчики. Як вона купала його в гілочках жасмину та бузку, як над колискою засинала і як вона вчила його вимовляти слова. Всі матері колись учать дітей говорити, але Савка найперше, що сказав – «тато».

Нотаріус тоді так розчулився, що записав дату цього слова на аркуші паперу. Поклав той аркуш у столі, і потім часто його знаходив, – він траплявся між різними документами. Сидів якусь хвилину, усміхався і радів. У нього росте син! Коли хлопець засинав, він довго стояв над ліжечком і розглядав його брови, ніс, волосся і знаходив риси свого роду, шанованого роду Одаричів.

На якусь мить у нього з’явилося нове уявлення про своє рішення: він відправляв власного сина в чуже місто, між чужих дітей, які були сиротами або напівсиротами. Його Савка при живих батьках мав ділити сирітську долю. Навіщо?

Нотаріуса кинуло в піт, він подивився іншими очима на сина, гукнув водієві:

– Зупини!

Коли той здивовано натиснув на гальма, Харитон відчинив дверцята, вдихнув свіжого степового вітру, зіскочив униз. Якби Савка в ту мить теж вийшов із машини, можливо, вони повернули б додому, і все життя в ту мить повернуло б у наїжджену колію. Але він сидів, як вовчок, насупившись, забившись у куток, і на пропозицію подихати тільки муркнув:

– Мені й тут добре!

Після цього батько згадав, як вони смажили кота на вогнищі, як Савка по-дурному реготав разом з якимись пришелепуватими хлопцями. У ньому ще боролися жалість і принциповість, але недовго.

Машина зупинилася біля білої, як у лікарні, огорожі. Над аркою був затертий напис «Ніжинський сирітський патронат». І тут Савка помітив у дворі багато однакових дітей. Вони були у чорних пальтах, хлопці й дівчата, і відрізнялися тільки шапками та хустками. Діти гралися в знамено, репетували й билися, і він не побачив на їхніх обличчях здивування або цікавості.

З будинку вийшла баба у зеленому халаті. Вона була схожа на стару зруйновану копицю – опала, сіра й розсмикана.

Глава п’ята – дурень думкою багатий

Ці глави були написані тоді, коли я вживалася у свій замок. Коли піднімалася сходами з повним відром води, коли шкребла підлогу в коридорах, коли мила вікна й підвіконня. Несподівано помітила, який сонячний цей будинок. Стільки тут вікон, дверей, балкончиків, скільки дивовижних речей – ланцюгів, картин, статуеток. А чого вартий камінний набір – кочережка, прикрашена кованою трояндою, щипці у вигляді гілки, решітка, обрамлена з двох боків ящірками.

Я не хотіла сумувати через облуплені стіни й обсипану стелю, через трухлі перила, через дірки в даху. Якось усе вляжеться!

І доки насолоджувалася безкінечністю простору, коли вдихала запах сонних жасминових гілок на терасі, запах висохлої трави і стомленої землі, рудого дірявого листя – закінчувався листопад. Надходила ще одна зима мого життя.

Якось теплого дня вирішила влаштувати велике прання. Води було повно – всі діжки вщерть наповнені дощем, який кипів упродовж днів і ночей. Повне й озерце в саду.

Моїх речей ще не було – грали на вітрі старі тюлі і штори, скатертини і рушники, килимки і серветки. Білизна пахла, тріпотіла, розмовляла. Я стала до неї обличчям, закрила очі і відчула якусь несподівану тривогу, щем у душі, так, наче прощалася з чимось назавжди.