Текст книги "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

Автор книги: Любов Пономаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Чоловік з конем у білому степу

Вітер свистав у вершинах вільх і байдуже плив над вікном місяць. Марта заснула, не вимкнувши світла, книжка впала на лежанку, окуляри зсунулися. Перед тим вона дивилася на себе в дзеркало і думала: «Ну, от і згоріло твоє життя. Пенсіонерка! Пен-сіо-нерка!» Як завжди, коли хотіла собі сподобатись, поворушила могутнє волосся на плечах, витягла шпильку – тепла хвиля сипонула по плечах. Пенсіонерка!

У сорок п’ять вона вийшла на так званий заслужений відпочинок. Приїхала на літо в материну хату, щовечора купалася неподалік, у копанці. Сусіди виглядали із-за огорож, а в неї коси нижче колін так і пливуть. Люди в селі нелукаві, поставали та й дивляться. Волосся в неї від матері, та все життя мучилася, й голова весь час боліла, а врізати косу не посміла. І баба Федора до старості носила на голові копицю.

Цього вечора Марта заснула рано і приснилася їй молодість. Мовби попрала свої сорочки з вишивками і прошвою, розвішала у дворі, а вони тріпотять проти сонця, аж гудуть. «Мамо, – думала уві сні, – простіть, що не забрала цей посаг, дурна була». Мати пошила їй до весілля п’ятнадцять сорочок, склала у маленьку скриню й подарувала. А вона вийшла заміж у місто і полотняних сорочок соромилась: «Пізніше, пізніше заберу», – і не забрала. Тепер сорочки уві сні розвівалися біля неї, аж гуготіли, рвали вірьовку, і вона, щаслива, стояла біля них. І їй, сонній, здавалося, що все життя ще попереду.

Прокинулася від дужого стуку в двері і злякалася. «Який сьогодні день, Боже праведний, – подумала вона. – І що там стряслося в світі, що так добиваються? Може, війна?»

Взяла рушницю і вийшла в сіни:

– Хто там?

– Пусти переночувати, добра людино. З базару йдем, заблукали.

Вона скинула мерзлу защіпку і побачила за порогом чоловіка з конем. Вуса й шапка вкрилися памороззю. Кінь стояв, похнюпивши голову, наче просив милостиню. Вона накинула хустку й відчинила сарай. Коли ж пустила чоловіка в хату, то вжахнулася – одна щока була в нього в шрамах так понівечена, що моторошно дивитись.

– Та поклади ти свою гармату, – всміхнувся він, – я не кусаюсь.

Вона показала йому на диван у хатині, а сама знову полізла на піч, поклавши поруч рушницю.

Той тільки до подушки, так і засопів. Її Стас теж засинав швидко. Що він тепер робить, її нещасний чоловік? Прожили вдвох двадцять три роки, все одне одному забували і прощали. Його випивки, нахваляння, розкидання сорочок і шкарпеток, її вічно підгорілі пиріжки, її безкінечні флірти. Кого вона шукала в цьому житті, кого весь час виглядала? Звісно, справжнього чоловіка, сильного, владного, а не фотографа, який вічно напідпитку. Одного тільки він не міг їй простити – у них не було дітей. Вона не народила йому сина. І те, ненароджене хлоп’я, ввижалося йому щоночі, кликало його і тулилося до нього. Часом Стас напивався і діймав її за бездітність. Хапав за коси і бив головою об стіну. Тоді вона залишала міську квартиру з усіма отими вазочками, матер’яними букетиками, їхала в село, в пусту материну хату, обмітала павутину, рубала дрова, позичала в сусідів картоплі. Вона любила Стаса, і Стас без неї не міг. Мав би вже змиритися. А ті її флірти… Яка жінка не мріє про лицаря? Хоча б інколи. Та де ті лицарі, Боже праведний?

Марта підібгала подушку й зітхнула. Раптом той обізвався:

– Що, не спиш? Та не бійся ти мене, чуєш?

– Ще не бійся. Заплентався серед ночі, трохи вікон не повибивав.

– Так холод же загнав. А в тебе однієї світилося. Іще не ніч, ще, мабуть, і восьми немає. Це ж грудень.

– Добре, спи вже. Я дуже чутлива. І рушниця поруч.

– Ти така дивна. Не селянка, зразу видно. Я б тебе з такими косами знаєш, як любив!

– Мене є кому любить, ясно? Або спи, або вшивайся!

Запала мовчанка. За її хатою починалися ліс і болото. Там часом вили вовки, тоді закутувалася ковдрою з головою і намагалася думати про молодість. Навіщо вона його впустила? Може, якийсь бродяга або зек? Мало їх зараз на волі? Пожаліла коня.

– З якого ти року? Не сива, значить, молода ще. Як тебе звати? А де твій чоловік? Чого ви не разом?

– Все знатимеш – швидко постарієш. Спи!

– Не сердься. Мені погомоніть хочеться, і ти не спиш. У тебе є рушниця. Яка в тебе хата, наче на краю світу. Я б тут навколо пролісків і конвалій насадив. Ти проліски любиш? Моя любила проліски. До минулого року любила… Тепер її нема, і я ще й досі не знаю, як тепер жить. Жили – сварилися, часто й биться зчіпались. А тепер її нема, я ладен розгрібати землю й забрати її звідти.

Він говорив і говорив тихо, стривожено, з надривом. Запитав: «Ти спиш?» Не відповіла. Навмисне змовчала. І трохи згодом заснула. Тепер уві сні жаліла Стаса. Вона шукала його по місту, вдома, в ательє і ніде не знаходила. Кликала – і все марно.

Прокинулася, коли вже минуло за північ. Чужий лежав біля неї і гладив її коси. Схопилась, мов ошпарена.

– Чого ти? – спитав шепотом. – Ніхто ж не дізнається.

Рвонула рушницю, але руки в нього були, мов залізо. Вона обімліла од його сили, степового запаху й ніжності.

– Пусти! – кричала з останніх сил. – Зараза!

Душа ще пручалася, але той був сущий диявол. Вона затихла…

Коли у вікні засиніло, він почав одягатися. По тому вийшов, вивів свого шолудивого коня. Вона вийшла за ним. Вночі просипав сніжок. Він обняв її, поцілував холодними вустами. Зранена щока тамувала усмішку. А далі скочив на коня, і сліди покотилися в степ, мов сльози.

Марта металася, мов у лихоманці. Він мов і не виходив з хати – вона його бачила, чула. Хто він, звідки? Чому прибився? Сіла на диван, де він лежав, погладила рукою подушку, її терзав біль, смуток, розпач. Одяглася, щоб їхати до Стаса.

У квартирі стояв хаос, вся підлога у великій кімнаті була закладена знімками. Вони дивилися на неї тисячами очей, сотнями облич. Лукаві, сумні, підступні, сердиті обличчя.

Стас з’явився у дверях розхристаний, раз по раз кашляв, так завжди робив, коли був напідпитку. Вона німа дивилася на нього. Ні, не треба було приїжджати, тут не поверне душі своїй затишку і спокою. Не поверне.

– О, моя кохана, а я тебе чекав!

Він залишив двері відкритими.

– Я знав, що ти сьогодні будеш! Тс-с-с! Я знав!

О Боже правий, чого вона тут?

– До тебе був посланий гінець. Він приїздив? Він тобі передав знімки? Нові, ті, що в полі, пам'ятаєш?

– Який гінець, що ти верзеш?

– Лісник із сусіднього села. Я його до паспорта фотографував. Ну в нього й фізіономія! Ти не закохалася в нього? В оте порите шрамами обличчя? Га? Я попросив, щоб він розузнав про тебе. І безкоштовно віддав знімки, з похорону дружини і до паспорта. Він був у тебе?

Марта відчула лютий холод од дверей. Накинула пальто, взяла сумку. Стас ходив по знімках, топтав оті обличчя, очі, усмішки. Вона кинулась до виходу і на сходах зіткнулася з Ним. Він важко піднімався вгору. На якусь мить Марту мов ударило струмом, але не зупинилась і очей не підняла. Він стояв, мов закам’янілий.

Біля під’їзду був прив’язаний його шолудивий і понурий кінь. Вона кинулася до нього, почала бити маленькою чорною сумкою. Тварина підібгала спину, скинула голову і з жахом дивилась на неї. «Гадина, падлюка!» – закричала вона не своїм голосом. А потім пішла. Потонула у чорній вулиці, якій не було кінця.

Сліди з-під землі

В кінці довгого, мов панчоха, коридору стоїть запилений фікус. Коли відчиняються двері, занавіска зривається і сірою рукою хапає фікус за горло. З того кінця коридору везуть під простирадлами розпатлані голови, жовті долоні і жовті ступні. У санітарів дерев’яні обличчя.

Щойно я зайшла сюди з вулиці. Там, унизу у дворі, на пострижених кущах висіли великі дощові краплі – дощ пролив уночі, а тепер з-під брудного снігу оголилася сіра трава. По бляклому газону пройшов чоловік-гора, за ним вкарбувалися важкі сліди. Вони прогрузли в землю, налилися дощем і з острахом дивляться в небо. Чоловік гупає попід вікнами, зазирає всередину і гукає надривним голосом: «Мамо! Мамо!»

Надворі свіжо. Новенька синя табличка з написом «Дім милосердя» здається лагідною і милою. А потім ураз пірнаєш у цей безкінечний коридор. А тут мовчазні санітари, розхитані стільці біля входу. І морок. І дух відчаю та близького кінця.

Це старечий притулок, он вони виглядають із вікон, ці нещасні, які не донесуть до рота ложку і не дістануть судно.

– У нас тут п’ятсот ліжок, – розповідав маленький директор з пухлими ручками, – бажаючих оселитися – сотні. Сотні! Як не вірите, ось папка із заявами.

Директор схожий на щурика. Він гортає листки, вирвані з учнівських зошитів і списані старечими почерками. Здається, пора виставляти мікрофон, процес адаптації минув. Давай, щурику, давай, розпуснику! Хочеш пролізти в депутати – вибріхуйся! Чому в коридорах лише по одній лампочці? Чому мешканці їдять лише кашу та вермішель?

– Знаєте, пані журналістко, у нас суспільство пенсіонерів. Робити нікому, одні ці старигани. Кошти – мізер. З меценатами туго.

Ми сидимо в його просторому кабінеті з круглим годинником і брудними повстяними доріжками. У мене нюх на людей. Старі доріжки лежать для співчуття. А на що ж він тратить кошти цих нещасних, Господи?

– Робота не вовк, пані журналістко. Може переобідаємо? Для наглядності, так сказати.

Знаю вашу «наглядність». У мене ще є запитання.

Але знову починається дощ. І краплі на директорських вікнах дивляться на мене, як старечі очі. Запитати чи не запитати?

Щурик тільки з виду тихенький. Насправді він хижак. Велика зубата тварюка. Торкнися до нього – і завтра тебе нема. Розпечуть, проковтнуть, розчавлять. Спитати чи не спитати?

Роботу я знайшла недавно. У мене випробувальний термін три місяці. У мене вдома хворий батько. У нього епілепсія, і я вночі чую, як ця клята хвороба б’є його на ліжку, як він кричить по-звірячому й стогне. Батько мене завжди любив. Коли я була маленькою, він ніс мене пішки додому за двадцять кілометрів. І щоб я не плакала, співав усю дорогу: «Живет моя отрада в высоком терему».

Спитати чи не спитати? У мене квартирний борг за рік. На мені порвані чоботи, їх можна одягти лише раз або два. За мною стоїть ще десяток претендентів на це місце. Молоді, високі, сильні. Гребуть землю копитами і штурляються ліктями.

– Пане директоре…

Якщо я не спитаю, інтерв’ю піде. Його вткнуть на першу сторінку зі знімком. Цей щурик виставить свою лисину, викладе на столі жирні лапки. Клац! І знімок готовий.

– А якісь нововведення за останні роки були?

– Та що ви! Колектив у нас творчий, є багато задумів. Але все впирається в кошти. Все залежить від виборів… Ви ж розумієте.

Що ти робиш, божевільна? Забери мікрофон і йди. Він уже мусолить пакет з гостинцями.

– У місті тільки й говорять про якийсь проект. «ЕУТ-55» – здається так називається.

Він гасить ліхтар фальшивої усмішки. Зблиснули передні зубки: кого б гризнути?

Сьогодні ввечері я повернуся пізно. Батько лежатиме обличчям до стіни, пом’ята картата сорочка відриватиметься від нього. Не повертаючись запитає: «Принесла?» Ні, не принесла. Фінлепсин коштує дорого. Пробач, тату. Він не повернеться, лише зітхне і почне співати: «А в терем тот высокий нет хода никому».

– Ви відома журналістка, – пищить своє щурик, – але постійно без роботи. У вас немає нічого, крім імені.

– Що це за проект, пане директоре?

Здається, зараз він схопиться з крісла, упнеться гострими зубами мені в зап’ястя і вирве шматок м’яса. Кров розтечеться по столу, мов чорнило, стіл же темний.

– Це лише експеримент. В Україні багато самогубців, ви ж знаєте. На сто чоловік один шукає смерті. Вішальників знаходять по лісосмугах, удома, в робочих кабінетах, біля телеграфу. Суспільне становище, безвихідь. Психотропні всім не введеш.

– Епідемія XXI столітгя?

– Так. У світі цю проблему давно вирішено. Не хочеш жити – пиши заяву в присутності юриста на евтаназію. Мовляв, при повному розумі, добровільно прошу… І не треба труїтися таблетками, втикати руку в розетку чи лізти в петлю. Одна ін’єкція – і вічний сон.

– А майно успадковує ваш заклад?

– Он ви до чого… Яке майно? Ми ні від кого не вимагаємо.

– Але ж парламент рішення не прийняв! Це протизаконно!

– Милочко, – пищить він крізь зуби. – Пройдіть зі мною.

Ми знову на першому поверсі, поринаємо у темний коридор, де висить сіра занавіска. Де щойно бігали санітари. Де пахне старечими тілами, брудними простирадлами. Ми звертаємо вбік і підходимо до ліфту з написом: «Службовий». Директор відмикає ліфт, і ми провалюємося вниз у безодню. Зрештою виходимо, і перед очима висвічується напис «ЕУТ-55». Що таке ЕУТ – евтаназія? Але чому 55, це ж моє щасливе число?

Він набирає код, двері відчиняються. Маленька, схожа на труну кімната, оббита металом. На ліжку обличчям до стіни лежить у півтемряві людина. Сиве з ковтунами волосся, гострі плечі, картата сорочка.

– Тату! – кричу у відчаї. – Це ти?

– Я давно написав заяву, – повертається батько, – так не можна жити. Ми вічно голодні, ти завжди сердита. А вони сьогодні запропонували мені без черги.

Він спокійний і тихий. А мене трясе пропасниця.

– Тату! – волаю у відчаї. – Як ти міг? – Повертаюся до директора:

– Негідник, тварюка, падло!

Але з’являються санітари. Вони хапають мене під руки і ведуть до ліфту. І доки ведуть, я розумію: у мене немає батька, немає роботи, немає майбутнього.

Вони виштовхують мене на подвір’я, де плачуть низько пострижені кущі. А на газоні сліди чоловіка-гори, залиті водою. Ті сліди пильно дивляться в небо. Мов обличчя покійників з-під землі.

Почують тебе сніги

1

Двоє вийшли з машини і приглушено стукнули дверцятами. Біля воріт їх зустрів Жага. Рука лежала на кобурі, схованій під курткою.

– Та не дурій, – обізвався старший, – якби я хотів підірвати твою будку, то зробив би це давно.

– У мене є умова, – хрипло мовив Жага.

– Умова? Рвань с-собача! Якщо пам’ятаєш, умови тут ставимо ми!

– Хай скаже, – втрутився молодший.

– Не застосовуйте до неї фізичної сили. Щодня ввечері я маю чути її голос по телефону.

– Ти дебіл?

– Тоді вона не поїде! – Жага вихопив пістолет.

– Та сховай свою пукавку. Зараз ми тебе покладем і вирвемо звідси все, що захочемо, – вихопив пістолета старший.

Якийсь час вони мовчки дихали вогнем один одному в обличчя.

– Коли ви її повернете? – надривно спитав Жага.

– Коли відробить твій борг.

Жага стояв за воротами, коли ті двоє забирали дівчину. Вона не опиралася, не галасувала, несла маленьку валізу, яка відтягувала їй руку, і скрипку. Тендітна, у шовковому вишневому плащі і мереживному капелюшку. На її обличчі не було ні розпачу, ні докору, а тільки такий смуток, що батько, глянувши їй в очі, присів, обхопив себе руками.

– Прости, прости, прости! – закричав услід.

Вона повернулася, бліда, як пергамент, тихо сказала:

– Не журіться, тату. Нічого.

А по тому знову стукнули дверцята. Машина рвонула з місця, загарчавши, наче звір, що схопив здобич. Жага завмер, боячись ступити крок до будинку, де її вже не було. Горіло всередині: «Та хай вас запроторять навік до в’язниці! Хай згорять ваші підлі душі!»

Жага овдовів, коли дівчині минуло десяте літо. Аґнеса хворіла три місяці, а потім відійшла тихо, як і жила. Дівчинці він давав усе, що міг – наймав репетиторів, привіз скрипку, комп’ютер, плазмовий телевізор.

Проте Вероніка, здавалося, нічому не раділа. Сиділа на широкому підвіконні своєї кімнати, схиливши голову на коліна. Пухнасте волосся обсипало плечі, мов трава.

Виростала і ставала схожою на Аґнесу. Така ж мовчазна, тиха, як білка. Вона дивилася на нього дорослими зеленими очима, все розуміла, кивала головою. Русяве хвилясте волосся поправляла зап’ястям, як мати. І коли вона це робила, Жага відвертався, стиснувши зуби. Чи біг у сад, бив кулаками стовбури корчуватих яблунь і розпачливо ревів.

Вероніка навчалася, як усі дівчатка з хороших родин. Чистими тримала зошити й книжки, здавалося, їх щойно принесли з магазину. Любила свою музичну школу і вечорами подовгу грала. Скрипка була дешева, на високих нотах попискувала, наче в ній ховався горобець. Батько намагався заговорити про матір, але їхні розмови обмежувалися переглядом щоденника, його запитаннями про вчителів і її відповідями: «Як скажете, тату». Він ніколи не пестив дочку. Тепер же, коли машина сховалася за рогом, так захотів обхопити її голову з мальованим гребінцем і притиснути до грудей.

Після Аґнеси знайти іншу жінку він не міг. Ті, з якими знався, пили, матюкалися, вили від скабрезних анекдотів. Таких жінок йому не хотілося.

У Жаги були гроші. Він приїхав на початку Незалежності, купив особняк на околиці міста і розвів пасіку. Пасіка – це все, з чого він мав зиск. Тривалий час жив з родиною осібно, ні до кого не ходив і нікого не впускав до двору. Після смерті Агнеси став прикладатися до чарки. Коли дочка йшла до школи, курив гігантську люльку, пихкав нею і гиркав на служницю.

Згодом він став учащати до кафе «Мертвячок» побіля заправки. Заллє бензин, а потім сідає за столик біля вікна. Одного разу напідпитку завалився до картярської кімнати. Високий, сутулий, у старій джинсовій жилетці Жага поклав на стіл великі, як граблі, руки.

– Чий хід? – спитав, не піднімаючи голови. – Ану роздавай. Або пан або пропав.

Коли йому траплялося вигравати, дарував барменові півсотні. Одного разу приїхали троє чужих. Заставили магазин. Жага заставив джип, потім пасіку і будинок. Часом він вискакував, запалював люльку, з якої валувало, наче з димаря. У нього падали сірники, він кашляв, аж ревіло в грудях. Словом, з картярської того дня Жага вийшов, як волоцюга. Без нічого.

Ті, кому він програв, приїхали за кілька днів і стали щосили гатити в браму. Він вийшов з дочкою, яка несла під рукою скрипку. Ті стояли збоку, немов отетеріли. Жага підійшов і простягнув їм ключі. Вони повернулися в кабіну, довго приглушено сперечалися.

Після паузи старший виступив наперед і мовив:

– Ми тут побалакали. Нам не треба твоєї конури, а тим більше шкарабанки. Ми беремо дівчину. Можеш піти зібратися, – буркнув до Вероніки. – А ти не сіпайся, рвань собача!

Жага скинувся, заревів, але ті схопили його за руки. А по тому Вероніка вийшла з валізкою і скрипкою. Сказала: «Не журіться, тату, нічого». І дверцята машини стукнули, як приклад.

Жага ліг там, де його залишили приїжджі. Йому було нікуди й ні до кого йти. Він згорнувся на землі, як згортаються раби, коли стомиться кожна клітина тіла. Було вже холодно, пролітав перемерзлий і пересохлий поодинокий лист. Небо розпростерлося низько над містечком, зачепившись за смужку лісу. Він хотів померти і вже відчував смак порятунку – холод від землі проймав усе єство.

2

Вероніка здалеку побачила той будинок. Стояв він під горою, немов обіперся об неї. Дах був покритий важким темним шифером, що взявся мохом. Над дахом вирував дуб. Він мов старий диригент виставив уперед сухі корчуваті руки. Неподалік росло кілька сосен, які затуляли сараї, комори, склади. Внизу розкинулося озеро. Дівчина подумала, що так можна було б змалювати рай. Оця кована брама, оці страуси, які ходять біля озера. Оця тиша і круглий вітер, який зривається з гілок і гладить обличчя.

Її залишили стояти у вітальні. За дверима збоку вона чула приглушені голоси. Старший чоловік, який її привіз і який погрожував зброєю, розпорядився приготувати кімнату. Він також наказав нікуди її не випускати і не давати телефона. Про інші розпорядження вона не чула, чоловік і жінка причинили двері і перейшли на сварку. Долітали обривки фраз, ніби клапті зотлілої матерії: «Я провалю тобі голову, суча дочко!»

Її повели на ліве крило будинку, потім дерев’яними сходами вгору. Доки йшли, дівчина чула стогони, крики і схлипування. Спитати боялася, лише зупинялась і прислухалась.

І ось вона залишилася в маленькій кімнатці під самим дахом наодинці з дубом, що дивився на неї двома чорними сучками та шарудів по склу. Дуб то свистав, то повискував, то гудів, то розмахував гілками, ніби збирався бігти. Вона зраділа, що була тут не самотньою і захотіла поговорити з рудим велетнем. Прочинила вікно, поторкала руде сухе листя і сказала: «Добрий день! Ти мене чуєш? Ти бачиш мене?» Але почувши кроки на сходах, швидко засунула штору.

Зайшла жінка з глибокими, мов колодязі, очима. Навкруг голови в неї була обмотана товста чорна хустка з торочками, так що голова здавалася дуже високою.

– Так ось ти яка. Тебе Веронікою звати? Знай, я була проти, щоб тебе сюди привозили, – сумно мовила господиня.

Жінка стояла біля дверей, наче боялася пройти далі. Немов боялася, що хтось її тут застукає. Раз по раз прислухалася та озиралася в коридор.

– У нас тут свого горя вистачає, а вони ще чужу дитину привезли, сироту. Я проти, але ж ці чоловіки, як вовки. Він дуже на твого батька розізлився, розумієш? Лягай відпочинеш. Відіспись. Бо ввечері на роботу.

Вийшла так тихо, наче прокотився листок. Вероніка не встигла нічого спитати. Але прилягла на ліжко і в верхньому одязі заснула поруч з валізкою. Їй приснилося, що вона вдома, що на терасі сидять у білому батько з матір’ю, а вона читає їм Джека Лондона. Потім Вероніка піднімає голову і каже:

– Мамо, а хіба ви живі?

– Жива, але тепер я знову маленька і живу разом зі своєю мамою. Тут усі повернулися до своїх мам.

– А я буду з тобою?

У двері постукали. Принесли вечерю, шматок сиру, мед і чай. Господиня поставила тацю на столик, наказала переодягатися і зійти вниз. «Та скрипку не забудьте. Музику візьміть, обов’язково».

* * *

Вероніка боялася темних сходів, що скрипіли і прогиналися. Здавалося, от-от вона відірветься і полетить разом з перилами за вікно. Внизу на неї чекав чоловік, який привіз її сюди. Вона вже знала, що він господар, і що йому ніколи ніхто не перечить. Щось не так – хапається за ніж або за пістолет. Високий, сутулий, кошлаті брови і зморшки видають суворий характер і непохитність. Справжній яструб! Дівчина відступила до самої стіни і причаїлася.

– Ти відроблятимеш батьків борг, – мовив господар. – Інакше мені доведеться вас обох… прибрати. Будеш грати в моєму ресторані. Ясно тобі? Почула чи ні?

Чоловік гарчав, Вероніка злякалася, і тому поспішно видушила з себе: «Як скажете…»

Вероніка навчалася в музичній школі з шести років, брала участь концертах на районній сцені. Її пальці бігали легко, а смичок торкався струн з юним трепетом. Коли вона виконувала Бетховена «Місячну сонату», дехто казав, що класика у неї звучить надто меланхолійно. Для концертів їй давали стареньку скрипку з музичної школи. Але їй більше подобалася своя, що попискувала, немов бавилася з нею.

Яструб в останній момент придумав забрати це дівча. Жага був гострий, твердий, здавалося, не жалів ні будинку, ні машини, ні пасіки. Попихкував люлькою, що застилала все димом, дивився собі під ноги: «Я сказав – беріть. Все ваше». Ясно, в нього є гроші і він завтра купить новий будинок. Але в якусь мить Яструб відчув запах бензину, побачив, що від воріт до хати тягнеться темна смуга під вибіленою травою. Цей гад хотів усе спалити! Цей виродок думає, що знову виграє! Яструб скинувся. Коли вже він когось ненавидів, то з нього рвався вогонь. «Беру твою дівчину. Не віддаси, – обох покладу». Він зламав Жагу. А потім кинув сірника на темну стежку.

Коли машина зняла куряву, Яструб побачив, що Жага лежить на дорозі згорнений, ніби мрець. А вогонь піднімається сходами до дверей. Промимрив: «От то-то». І натиснув на газ.

…Ресторан стояв на горі. Зелений ламаний дах і вузькі продовгуваті вікна, які вивершував сонячний знак, видавали цю споруду загадковою, а масивна брама і важкі двері – похмурою. Вероніка стала біля порогу, і побачила хлопців у білих сорочках, що лагодили інструменти. Побачила старшого офіціанта, який вибіг назустріч господареві. Її ніхто не помічав, чи тому, що вона в свої дванадцять літ була, як третьокласниця, чи тому, що тут накривали столи й метушилися. Дівчина сіла біля дверей, поклала на коліна скрипку і прошепотіла молитву, якої колись навчила її мати: «Діво Маріє, радуйся». Згодом прийшов охоронець і зчинив галас, мовляв, чия це дитина і чому вона зайняла його місце.

Тоді Яструб вийшов, перевалюючись і широко розставляючи ноги, взяв її за плече, вивів на середину зали.

– Це моя племінниця, Вероніка. Вона гратиме на скрипці, в перерві.

– Але ми в перерві крутимо шансон! – заперечив один із хлопців.

– Я сказав – гратиме!

Яструб скочив у машину й поїхав, а дівчина лишилася стояти ні в сих, ні в тих. Щоб нікому не заважати й не привертати уваги, вона сховалася за штору збоку балкона. І там простояла весь вечір. Інколи виходила, здивовано дивилася на оркестр, що гримів і вибухав, але ніхто не згадав про неї так, мов би її не було на світі.

Після півночі зала спустіла. Вероніка вийшла, побачила перевернуті стільці, почула брязкіт посуду і знову сховалася. Яструб згадав про неї другого дня. Вона дрімала на трьох стільцях, поклавши скрипку під голову.

* * *

А коли повернулася в маленьку кімнату під дахом, проспала майже добу.

Прокинулася від того, що дуб пильно дивився на неї знадвору.

– Доброго ранку! Рада тебе бачити, – сказала дереву.

Одяглася, вмилася. До неї знову долітали крики й стогони, їй стало моторошно, дівчина дістала скрипку і заграла. Вона поглядала у вікно, де сумували товсті чорні дерева, де замерзло озеро. Все затихло й причаїлося. Вероніка все грала й грала, поверталася в дитинство, там були тато й мама, тераса, обплетена трояндами.

Двері прочинилися, заглянула жінка з накрученою, мов копиця, на голові хусткою. Дівчина подумки назвала її «Дві голови».

– Хто у вас так стогне? – зненацька запитала Вероніка, не давши господині розкрити рота.

– Ніхто, – злякалася жінка, – ніхто не стогне. Тобі вчулося.

– Тоді навіщо ви причиняєте двері? І так щільно?

Ось тобі й тихоня! Господиня це подумала і, прикривши долонею вуста, несподівано сказала: «Сьогодні топимо лазню. Це внизу, за кухнею, як стемніє, приходь».

– Ось чуєте? Знову стогне!

– На тому крилі в кімнаті тяжко хворий, інвалід.

– Можна сходити до нього? Я не боюся інвалідів, – зраділа дівчина.

По тому жінка «Дві голови» вийшла, сказавши зачекати її, але так і не повернулася. Надворі смеркалося. Вероніка боялася темних сходів і темних вікон. Вона схопила скрипку, побігла вниз, на той бік коридору, а потім так же хутко злетіла на другий поверх. Зупинилися перед широкими дверима й перевела подих. Прошепотіла батькові слова: «Або пан, або пропав». І зайшла.

Кімната була простора з жовто-зеленими шпалерами, вікном на всю стіну і пальмою. Це була, без сумніву, найкраща кімната в будинку. Дівчинка задивилася на дерево, яке росло в бочці в правому кутку. І в сутінках не помітила людину.

– Хто тут є? – мовила людина у ліжку.

Гостя затамувала подих.

– Я вас питаю, хто тут? – надривно крикнули ще раз.

– Тут я, Вероніка, не бійтеся, мені дванадцять років. Я прийшла пограти вам.

– Підійди!

Дівчина ступила кілька кроків.

Під піною ковдри лежав дідусь із тонкими, як джгути руками. Ті руки одтягли ковдру, перед нею з’явився шмат каніфолю у довгій сорочці.

– Підійди, не бачу! Ти хто? – піднялася тремтяча голова без волосся і втупилася в неї.

– Я Вероніка.

– Ти мала. У який клас ходиш?

– У шостий… ходила.

– А звідки ти взялася?

– Та звідти, – махнула рукою.

– Тебе викрали, виміняли?

– Ні. Мене виграли у карти.

Голова знову впала на подушку і важко дихала. Тонкі руки нервово сіпали простирадло. Здалося, хворий заснув, але він тут же відкрив очі, пильно подивився на неї. Вона зніяковіла і зап’ястям поправила волосся. Хворий ввімкнув світло, клацнувши вимикачем під ковдрою. І все дихав, дихав, ніби не міг надихатися.

Вероніка схопила скрипку, побігла сходами. Знизу чулися голоси й піднімалася пара, схожа на дим.

У лазні було темно, як у погребі. Єдина лампочка ледь освітлювала полички й тазки. Підлогу залила вода так, що доводилося бродити. Пахло розбухлим деревом і березовим листям. Вероніці зробилося страшно, вона вилила на себе тазок води і вже рушила до виходу, коли на порозі стала господиня. Дівчина завмерла. У жінки була коса до п’ят. Коли вона розпустила її, то все тендітне тіло покрило чорне, як руно, волосся. Ось тобі й «Дві голови»! Такої краси Вероніка ще не бачила.

* * *

Минали останні дні листопада. Ночами налітали шалені вітри, гнули і ламали гілля та кидали його на шибку. Дуб то сичав, то висвистував, то ревів, неначе велетні хотіли його вирвати з корінням. За ніч кімната в піддашші так вихолоняла, що вранці вода в кухлі затягалася тоненькою кіркою льоду. Цей похмурий будинок з вузькими сходами і безліччю кімнат, комірок, балкончиків давно потребував ремонту.

Вероніка згадувала свій дім, де батько щоліта наводив лад, а тут, здавалося, ніколи не фарбували підлогу, бо вона сіра і в тріщинах, не білили стіни, які подекуди вкрилися рудими плямами. В будинку щодня бігали, поспішали, носили якісь ящики, коробки. На кухні вічно щось варилося, підгорало, парувало. Всім було ніколи, всі були чимось заклопотані й похмурі. Тільки до неї, здавалося, нікому не було діла. Господар наказував, щоб вона грала, але оркестранти набрехали, ніби грати вона не вміє. Яструб розпорядився, аби Вероніка допомагала на кухні. Але ті не знали, як поводитися з дівчиною, чи гримати на неї, чи боятися її. Виходило, що Вероніка днями сиділа в себе на горищі або ходила навшпиньках темними сходами і зазирала по кімнатах. Якось внизу біля кочегарки вона знайшла гору книжок, обережно під кофтиною переносила їх до своєї кімнати.

Вероніка любила господиню за незлобивий характер. Колись навіть попросила в неї теплого одягу, і та принесла своє дівоцьке пальто та пухову хустку, якою, напевне, підв'язувалися, бо краї були витягнені, як хвости.

Пальто сягало дівчині до п’ят, але вона обгорнулася ним і нарешті зігрілася. Господиня помовчала, а потім взяла її за руку і шепотом сказала, що про неї питав Ніл. Вероніка спочатку не збагнула, про кого йде мова. Виявляється, людина в сорочці, яка лежить у світлій кімнаті, зветься Нілом. І то син господарів.

– Піди до нього. Йому сьогодні краще. Пограєш.

– Але ж він старий і сердитий. Що йому розповідати?

«Дві голови» розридалася.

– Йому чотирнадцять років, розумієш? Тільки чотирнадцять!

Дівчина збентежилася.

– Це все через мого чоловіка! Крамниці грабує, п’є, може голову людині провалити! Стільки гріхів на наш рід! – господиня втерлася фартухом і вийшла.

* * *

Відтоді Вероніка щодня заходила до Ніла. Коли він лежав, укрившись з головою, здавалося, що в ліжку немає нікого. Вона не обзивалася, а виймала скрипку й мовчки починала грати. За вікном – стіною пролітали поодинокі птахи, вітер кидав галузки з дерев, наче милостиню промерзлій землі. Сірі хмари металися з одного боку в інший, а сонце вже не один тиждень ховалося за свинцевою брамою ранньої зими.