Текст книги "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

Автор книги: Любов Пономаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Саме в той час наближався до міста заїжджений автомобіль. За кермом сидів чоловік у важкому сірому светрі.

Колись я його вражу. Зійду сходами у водоспаді блузи, і в піні спідниці на високих аж до неба підборах. Він буде повержений, як древко ворожого прапора. Я тільки тріпну рудою гривою, але помічу… що з-за лацкана його піджака вискочить малюк, заввишки з сірник, точно схожий на нього і побіжить за мною. Він цього не помітить, стоятиме собі в передпокої та зверхньо всміхатиметься.

Глава шоста, де Семенов грає на флейті

Семенов підвозив трьох танцівниць, які немилоседно палили в кабіні, голосно сміялися й матюкались. Він уже майже ненавидів їх, коли зупинився біля кемпінгу пообідати. Мабуть, у дівчат не було грошей, – вони вийшли з кабіни й почали вальсувати під музику з чиєїсь машини. Яке то було видовище! Всі, хто був поруч, біля заправки й біля кафе, навіть продавці меду з того боку траси зійшлися подивитись. Здається, закружляли і вимучені липи на узбіччі дороги. Дівчата ж були не простісінькі! Згодом вони вже обідали за сусіднім столиком з якимось близоруким паном – устиг розгледіти, потрусити гаманцем, поцілувати ручки.

Далі Сергій Леонідович їхав сам і боявся заснути. «Фольксваген» долав останні кілометри легко, мабуть, відчував близький відпочинок.

Він повертався в Україну, – не був на батьківщині з того часу, коли поховав матір, не знав, чи стоїть ще та хатина, чи жива яблуня, на якій висіла його колиска. Колись думав, як усі, головне – встигнути все переробити, вчасно принести зарплату, вчасно полагодити машину, вчасно привітати друзів. Маховик необхідності крутився, затягував його по саме горло. Він завис між ранками й вечорами, між обов’язками інженера, пасажира в метро, пацієнта в лікарні, друга, колеги, читача бібліотеки, покупця, мешканця квартири, споживача комунальних послуг, руйнівника тиші. Вранці рівно о сьомій Сергій виходив на балкон і грав на флейті. Грав він недовго, всього декілька секунд, але, здавалося, що в той час розступалися будинки, відкривали£я віконця маленьких майстерень, де спали ремонтники взуття й електронних годинників, реставратори парасольок. У той час відчинялися клітки з одудами. Прокидалися невдахи біля картярських столів, поверталися із солодкого дна забуття до сутності свого провалу. У той час зникали острови і починалися з нуля континенти. На дні океану кохання спалахували вогні забуття. І юнак, який щойно скуштував заборонений плід, і старець, що востаннє потрапив у караван розпусти, і за решітками вікон, і за межею розпачу починався новий день. Починалася трагедія хапання й порятунку. І людство заново починало опановувати мистецтво втрат.

Він грав так, наче мав розбудити цілий світ. Із чаші його самотності летіли бризки мелодії і спадали на фольгу усмішок. У сонному місті, що починало ворушитися, мов гілка під водою, жодна душа його не чула.

Тоді він опустив флейту, глянув ще раз на все – суміш людей, вогнів, диму, супів, сварок, туалетів. Суміш машин, стін, калюж, окулярів, газет, білизни, катафалків, троянд, собак, немовлят, меблів, імпотентів, пустирів. Все це закрутилося перед ним, як рулетка. І йому захотілося вритися в землю, як бур, чи залягти під водою. Йому захотілося чути тільки шерех равлика і бачити впертість черв’яка, який тягне наниз листок. Захотілося бути з травою та очеретом, з павуком та комашкою. Він захотів негайно поміняти свій високий балкон на лісову галявину.

Семенов не їхав, а летів – в усі боки в’юнилися пучки доріг та стежок, але то були чужі повороти. Людина не встигає пожити скрізь, де їй хочеться – у великих містах, у хуторах, у землянках, виритих поспіхом під горою, в лісах і в морях, у плавучих хатинах, закиданих зверху травою, на верхівках дерев і на дні річок. Він раз по раз утрачав, людина створена так, що вона може все втратити.

Людина, мов травина, вибивається вище-вище, прокручується в силу своєї енергії, ще й ще, а далі випадає з Колеса й повертається до землі. При цьому їй здається, що вона багатіє чи розоряється. Але як можна збагатіти в одному-єдиному Колесі? Хіба що обідрати трохи бляшани на його стінках? Затулити цієї іржею своїх рідних і близьких од вітру чи снігу. Та чим більше вони обдиратимуть, тим швидше Колесо зноситься. Розлетяться в усі боки деталі маховика. І все. Воно крутиться по одному діаметру для бідних і багатих, для жебрака й для президента. Маятник над ним коливається з однією амплітудою. І ніхто, ніхто, ніхто ще не вистрибнув з колеса. Ніхто не зрозумів суть Всесвіту, не пояснив суть Життя.

Він гнав машину назустріч Минулому, щоб від нього рушити в нове Майбутнє. Відмовлявся від того, що вже стало тягарем.

Ринув дощ, машина шуміла по мокрому асфальту. На якійсь автобусній зупинці Семенов побачив музикантів. Хлопці грали посеред поля на народних інструментах, сховавшись від негоди. Поруч стояв, мабуть, зламаний автобус. Вони були одягнені в шаровари й куртки, стояли напружені, мов силкувалися почути свою музику. Біля них пританцьовувала українка у вишиванці.

Він досі мов би й не жив, а все чекав ось цього повернення. Відчув, як зболівся за Україною.

Глава сьома, інтернат

Кімната була велика, і ліжка стояли одне повз одне. Савка захотів лягти біля вікна – так принаймні можна було відвернутися до стіни і нікого не бачити. Але спати йому довелося біля дверей – це місце вказала баба в зеленому халаті. Ще й заспокоїла – звідси ближче в коридор, коли вночі захочеш попісять, не треба просуватися поміж ліжками. Забігли хлопці, схопили його валізу, почали викидати з неї одяг. Тут же розпотрошили коробочку з льодяниками. Савка сидів мовчки й не рухався, все це здавалося йому страшним сном. Лише коли якийсь малий у подертому піджаку почав сіпати його за рукав і щось швидко говорити на своїй недорікуватій мові, він відчепив його руку і пхнув до дверей. Той вилетів, як куля, і забряжчав чимось у коридорі.

Проти Савки стали всі хлопці. Вони притулилися плечем до плеча, дивилися на нього з-під лоба, як вовки, і готові були забити кулаками. Савка по-справжньому злякався. В якусь мить він стрибнув на ліжко, схопився за борти картатої сорочки на грудях і деронув її в різні боки. Полетіли гудзики, як горох: «Давай! – закричав Савка. – Підходь, хто перший? Порішу всіх!»

Насправді ж він так би не зробив – згадав, як п’яний конюх колись дурів перед людьми на вулиці. У Савки було червоне, аж бурякове обличчя, очі горіли страшним вогнем. На мить запала мовчанка, а потім старший сказав: «Пацани, та він псих!» – «Псих, що називається», – загули інші. Вони постояли, поплювали на підлогу й пішли.

Перша розмова була закінчена. Але Савка відчував шкурою, що буде продовження. Він сховав у кишеню складаний ножик, пішов з ним на обід, на вечерю, тримався за нього постійно. Увечері вихователька запитала, чому він не переодягнувся в спіднє. Савка мовчав. Вона поклала йому руку на лоба, чи не гаряча голова, хлопець на мить завмер, а потім несподівано схопився, вибіг у коридор, став мотатися сюди-туди, шукаючи темного закутка. Зрештою він сів під сходами й заридав. Щовечора мати клала йому руку на голову, коли він лягав спати, і бажала «добраніч». Він згадав про неї, про те, як вона виглядала його зі школи, стоячи біля хвіртки у яскравому фартусі. Вперше за все своє недовге життя він відчув, як усередині защеміло. Так щемить зідране коліно, коли його мажуть йодом. Мамо, мамо, де ви тепер? Йому стало так тоскно, так захотілося знову до свого ліжка з крохмаленими простирадлами. До рідного Пирятина, до столика біля вікна, з якого видно луки, річку й ліс.

Він сидів, схиливши голову на коліна, і тут відчув, що хтось сіпає за плече. Оглянувся. Поруч стояв хлопець, як олов'яний солдатик, серйозно дивився на нього.

– Ти со – малий? – запитав той виторопень.

– Ні, – відповів Савка.

– А цого лів?

– Я не рів.

– Лів-лів. А ти со тут будес спать? І я з тобою.

Вони полягали, притулившись один до одного спинами. І лише, коли прибиральниця застукала вранці відрами, прокинулися й розбіглись по кімнатах. Так у Савки з’явився в інтернаті друг – Сокало. На вигляд йому було років шість, але вони були ровесниками. Сокало не виріс через хворобу.

Глава восьма: як брат пожалів сестру

Переїзд призначили на суботу. Брат найняв вантажівку і чотирьох чоловіків, які мали носити речі.

Все відбулося за півдня. Я обрала кімнату з каміном на другому поверсі, туди перенесли меблі, а мішки з речами розмістили в сусідній. Фортепіано поставили в передпокої, на першому поверсі. Коли всі пішли, ми з братом розгублено сиділи на сходах. Він говорив про те, що дурниці можна робити в юності, а не тоді, коли життя вже котиться вниз. Про те, що цей замок вже напівруїна, і мені ніколи його не підняти.

Я сіла за фортепіано, дивно, але воно навіть не розладилося. Брат не любив музики, ніколи не грав на інструментах і навіть не танцював вальсу. Грати було ні для кого.

Перед лицем цієї похмурої споруди, яка тепер стала моїм домом, раптом відчула незбагненну втрату. Втрату спокою, затишку, впевненості в завтрашньому дні. Це відчуття навалилося на мене, як брила, я чекала, що брат піде, аби розревітися, розкричатися, а потім спустошено впасти на ліжко.

Але брат не йшов, я мала показувати душевний підйом, свою силу і впевненість. Запропонувала йому випити чаю з шипшиновим варенням. Він сидів, не поворухнувшись, схиливши важку велику голову на червоні у венах руки. На все моє цвірінькання він не зважав, думав щось похмуре, як ніч, дивився через сіру стіну в моє понівечене майбутнє і сумував за мною.

– Коли припече, приїзди до нас. Ми з Ольгою пустимо тебе пожити.

Потім він прихилив мене до себе, досі так не робив ніколи.

– Не журись. Можливо… це можна буде обміняти на кімнату в гуртожитку…

Я вийшла провести його і погодувати собак. Тепер за будинком тулися двоє приблуд, які вночі заливали подвір’я дзвінкими голосами. Сад був темний. Хвіртка голосно завищала. Спочатку до двору просунувся ліхтар, а потім зайшов той потворний дід, який колись так же несподівано з’явився на сходах та налагодив освітлення в будинку.

– Переїхала? Камін розпалила? Я тільки зайшов спитати, чи не треба чого. Ми ж з тобою сусіди.

Мені хотілося спати, а тому нічого не розпитувала, побажала добраніч та засунула старовинний засув на дверях. У мене є дурна звичка спати з відчиненими вікнами. Це з дитинства. До самих морозів я сплю під подихами вітру. Не можу заснути в потягах, в автобусах, на вокзалах і в чужих людей.

Коли зайшла до кімнати, то побачила, що на кватирці знову сидить сова. Я трохи злякалася, але намагалася залагодити стосунки, сказавши, що ми з нею схожі. У нас в обох короткі стрижки і розкуйовджене волосся. При цьому я засміялася, щоб якось перебити мовчанку. Птаха дивилася з підступною зверхністю, ніби вона все про мене знає. Я перегрібала в каміні вугілля, відчуваючи на собі її пильний погляд.

Вже ось котрий день стоїть нерівна погода – то западає густа холодна мряка, то випливає тьмяне осіннє сонце. Листя на деревах майже немає, останні перезрілі яблучка збивають ще ситі граки. Вони бавляться, обдивляючись моє подвір’я з висоти свого вільного скепсису.

Коли перевезли мої скупі пожитки, і коли пішов брат, приставивши ветху браму, я вийшла за двір подивитися на вулицю.

По обидва боки – дерев’яні та цегляні будиночки, пофарбовані та відремонтовані в останнє десятиріччя. Деякі майже лялькові, деякі перехняблені, а подекуди – розкішні прибудови, є двоповерховий котедж, який спогорда дивиться навколо, іґноруючи мій замок.

Замок – надто гучна назва. Я ще достоту не вивчила розташування всіх кімнат, є прохідні, є зовсім крихітні, є комірчини та гардеробні, є навіть кімната-ванна з проіржавілими трубами, в якій колись могли купатися або прати.

Намагаюся не думати про те, який розгардіяш панує навколо, скільки дощок прогнили в підлозі, скільки струхло рам і зламалося дверних ручок, скільки вимикачів висять з вилізлими нутрощами.

Ця кімната, яку обрала й побілила, придатна для спання. Але що буде взимку? Де я візьму стільки дров?

Я почала спостерігати за птахою, яка згорнулася й понурила голову, немов збиралася спати. І тут за вікном почулося гудіння машини, стукання дверцят та рипіння напіврозваленої брами.

Глава дев’ята – всі бояться Вола

Сокало прив’язався до Савки, як до брата. Худий, малий і набокуватий він нарешті знайшов собі захисника. Його обличчя видавало боязливість і м’якість. Савка був в іншій групі і в іншій спальні, але малий часто бігав до старшого товариша і носив йому подаяння – украдений на кухні хліб чи збережений від вечері коржик. Спочатку Савка злився й проганяв його, але одного разу ввечері, коли Савці було особливо тоскно – заходило сонце, жовтими стрілами падало на тумбочки й ковдри, він згадував дім, дивився за вікно і уявляв знайомий пейзаж, Сокало став біля нього мовчки і торкнувся головою до плеча. Савка взяв у нього півм’якушки хліба й поклав у рот. Очі він відвернув до вікна, іншу половинку підніс Сокалові до рота. Так вони поріднилися. Передвечірнє сонце стало свідком тієї мовчазної змови – Савка бере Сокала, якому всі давали підзатильники, під свій захист, а Сокало стане Савчиними вухами й очима.

В інтернаті не любили вчителя праці на прізвисько Віл, котрий вибивав із хлопців дурість. Він заводив у майстерню, знаходив у купі стружок валянок, в якому була схована цеглина, і починав молотити. Віл пив горіляку, курив самосад, ходив у галіфе й кирзових чоботях. До Вола посилав директор і деякі вчительки.

Коли настала Савчина черга, за ним назирці пішов Сокало. Савка зайшов, було чути приглушені голоси, а потім бухкання чогось, начебто щось весь час падало. І стогін Савки. Сокало відчинив двері з коридора на подвір’я і зарепетував так, що півень на огорожі перестав кукурікати і схилив набік голову. Віл закашлявся, а Савка вискочив з майстерні, як ошпарений.

– Що, що, що трапилося?

– Ніцо, – по-змовницьки сказав Сокало.

– Ну ти ж і дурбецало!

– Дулбецало, – згодився малий.

В години самопідготовки Савка розв’язував Сокалові задачі. Цей хлопчак допомагав йому переборювати біль за домівкою.

В їдальні тепер вони сиділи поруч, Савка не давав оббирати хлопця, а Сокало, мов яструбок, ходив з нашорошеними вухами і слухав, що хто говорить.

Савка був не такий сильний, але жорстокий. З перший днів в інтернаті він зрозумів: якщо з самого початку не залякати «кулак», то затопчуть. Він носив у кишені викрутку і час від часу демонстрував її, поклавши на парту або на коліно.

Він завжди був насторожі, спав у півока, щоб не влаштували «темну». На фізкультурі ходив у строю останнім, а на уроках сідав на задній парті. Савка відчував, що старші хлопці горять його підім’яти, і знав, що вони скреготять зубами за його спиною. Тепер іще Віл, який його люто зненавидів. Якби тоді він закінчив його лупцювати, то про нього одразу забув би. А так при кожній зустрічі Віл палив його очима. Савку по-материнськи любила лагідна вихователька на прізвище Груня, яка ще напочатку погладила його по голові і дивилася на нього з сумом та жалем. Груня нагадувала йому матір, щоразу при ній хлопець думав про те, що мати не пише йому листів, як обіцяла. Може забула про нього? Він був ще дитиною і не розумів, що мати не могла його ні забути, ні розлюбити. Він тільки часом відчував, як серце стискалося, від жалю за домом, за її лагідним голосом, за читанням увечері біля палаючої грубки.

Він сумував навіть за батьковим бурчанням, коли той перевіряв його уроки.

Цей жаль за домом віддаляв його від товаришів, серед яких більшість не мали ні батька, ні матері. Часом він заглиблювався в спогади так, що навіть проганяв від себе Сокала, пхнувши його або зневажливо кинувши: «Витри свої соплі!» Хлопчак ішов у коридор, ховався під сходами й плакав.

Савка помітив, що маленька п’ятикласниця на прізвисько Верчик часто пряде за ним очима. Він погукав її і спитав: «Чого тобі?» Мала знизала плечима і відвернулася.

– Я тобі подобаюсь?

Дівчинка сором’язливо закивала головою. При цьому дві її тугі товсті коси заворушилися, немов хотіли посвідчити, що це справді так.

– Ти в мене закохалася?

Верчик почервоніла.

Сокало того ж дня розповів Савці, яка Верчик придуркувата. Вони довго реготали і раптом Савка перервав сміх, зі злістю видихнув: «Іди геть!» По тому вони стали дружити втрьох, але дружба та була дивна.

Груня Прокопівна в час самопідготовки відкликала в коридор Савку, пригладила його білнасту чуприну і сказала:

– Не ображай дівчинку, зрозумів? Не смій її ображати!

– Чого б це я…

Але згодом його охопила злість – чому вона лізе зі своїми порадами?

Того ж дня ввечері Савка послав Сокала в молодшу групу і наказав викликати Верчика. Верчик прибігла одразу ж і подивилася на нього довірливо й з надією, як закинене кошеня дивиться на випадкового перехожого. Савка спитав: «Ти хочеш з нами дружити?»

Верчик похапцем відповіла: «Хочу», немов проковтнувши дві останні букви. Тоді Савка посадив Верчика під сходами, витяг великі ножиці, які напередодні вкрав із стола нічної няні, і почав відрізати їй коси. Коси були товсті і не піддавалися. Савка злився. Верчик злякалася, похапцем розпустила вгорі волосся. Савка відрізав, осміхнувся, уявивши, як Груня засмутиться, адже вона заплітала Верчика. Навіщось казав: «Ну йди вже, йди. Молодець!» Верчик схопила дві відрізані коси й побігла до спальні. На її обличчі завмер страх.

Глава десята: без даху

Моє переселення зайняло більше чотирьох тижнів. Попри всі спроби якось налагодити побут, нічого не налагоджувалося. Настрій змінювався щогодини, навіть щомиті: від захвату до розпачу, від ейфорії до депресії. Зрештою, одного ранку я прокинулася у вистудженій кімнаті і побачила руду мокру пляму на стелі: знову йшов дощ. Знайшла металеву драбину, підставила до виходу з другого поверху на горище й полізла вгору. Горище було завалене книжками, старим пересохлим взуттям, розметаним одягом, рештками меблів. Посеред всього цього гармидеру лежав портрет якогось чоловіка, розідраний на шмаття. Я перелякалася. Але найбільше вразив дах, через який вільно проникало світло. Вся стеля була волога, в окремих місцях стояли калюжки. Це катастрофа! Житло можна врятувати, якщо над ним є дах. Виявляється, в мене немає даху над головою!

Я впала на гору мотлоху й заридала. Мене вхопила істерика, закричала, завила, замоталася в павутиння. Несподівано щось зашурхотіло, забило крильми. То була важка, посивіла од старості сова, моя гостя. Шукаю ногами драбину. Драбина не знаходилася. Поруч з будинком приглушено загудів мотор, потім затих. Скрипнули і застогнали ворота. Я все ще нервово шукала ногами першу сходинку драбини. У вхідні двері стукали.

– Є хтось удома? Є чи немає? – запитував чоловічий голос.

– Я вдома, вдома! Але не можу відчинити, чуєте мене? Зайдіть з іншого боку, через кочегарку. Там не замкнено.

Нарешті знайшла щабель, він був набагато нижче, ніж я думала, і почала спускатися. Ноги тремтіли, дихання зривалося так, мовби щойно пробігла чималу дистанцію. Тим часом чоловік уже зайшов у будинок, стояв на першому поверсі і роззирався.

Дивно, що собаки не загавкали, вони зарані сповіщали, коли хтось наближався. І кому це захотілося сюди припертися? Чоловік був здорожений, одягнений не по сезону, в плащ і черевики. Занадто високий і худий, навіть для цього будинку.

Мені чомусь здалося, що то завітав герой якогось пригодницького роману кінця дев’ятнадцятого століття.

Побачивши мене на сходах, він різким рухом зняв капелюха і пішов назустріч. Красномовний жест – незнайомець схилив голову і поцілував мою запилену в павутинні руку. Загострений, насторожений погляд психолога, оцінююча мовчанка.

Між нами зависли запитання, але ніхто не наважувався першим порушити тишу.

– У вас тут екзотика… півні співають, – напружено усміхнувшись, мовив гість.

Хіба він приперся сюди, щоб поговорити про півнів? З вулиці видно в якому стані будинок. Але тільки-но я готова була зірватися й заверещати про це вголос, як він обірвав непочатий монолог:

– Мене звати Семенов Сергій Леонідович, – мовив незнайомець. – Хотів запитати, чи не здасте мені кімнату?

Я отетеріла. Він нічого не пояснював, тільки вимучено всміхнувся, втупившись поглядом у сіре вікно. Вся шибка була обплетена гілками й хмелем, на яких пурхали змоклі горобці і струшували з себе холодні краплі.

– Сподіваюся, з вами все добре? – ненавидячи його, видавила з себе я. У мене всередині заходився ураган. – Ви нормальний?

Він мовчав і все дивився на вікно. Тільки ідіот може просити про кімнату, зайшовши у напівзруйнований будинок. І тут у мене зблиснула підозра: цей чоловік прийшов не випадково. Щось його пов’язує з цими стінами. Щось йому тут треба. Якщо не дозволити оселитися, то він приходитиме сюди крадькома, можливо, щось тут копатиме й ритиме. Краще вже хай живе, принаймні за ним можна поспостерігати.

Про це рішення я незабаром пошкодувала, але на той момент витримала паузу і майже спокійно мовила:

– Ласкаво просимо! Вибирайте апартаменти, всі зручності у дворі.

Я вже пішла нагору, коли чоловік зупинив мене:

– Перепрошую, у мене є одне запитання.

– І що ж?

– Чи можу оселитися на першому поверсі, щоб ставити під вікном машину?

– Можете.

– І про оплату.

– Яку оплату?

– За квартиру.

Спочатку мені здалося, що цей тип глузує. Я ковтнула філіжанку гніву перш, ніж відповісти. І мовила без тіні лукавства:

– Зробите ремонт у своїй кімнаті. – І додала: – Якщо проживете там принаймні тиждень.

Так моє життя крутнулося на сто вісімдесят градусів і почало набирати обертів. Диво, яке прикотило на залитому брудом драндулеті, спочатку походило в передпокої, обдивилося потріскані стіни, а потім відчинило перехняблені двері до зали. Спіймала себе на тому, що півдня крадькома спостерігаю за гостем. Він знайшов у кочегарці стертого до стебла віника, щось там грюкав, шарудів, совав. Потім несподівано попросив відро й ганчірку. Під вечір він завів машину й поїхав, а згодом повернувся й почав заносити до будинку деталі якоїсь металевої конструкції. Я не стерпіла й побігла сходами вниз, перечепилася через трухлу дошку і загриміла в передпокій.

Коли гість прокрив двері на гуркіт, лежала в позі людини-амфібії, коли та пливе. Але перемогла біль, підхопилася й, випереджаючи будь-які запитання, мовила:

– Ми так не домовлялися. Не знаю, що ви там плануєте, але займатися дослідами чи відкривати майстерню в моєму домі я не дозволю.

– Але ж то…

– Це житло!

– То звичайна піч, якою опалюють помешкання. Не хвилюйтеся. Як вас величати?

– Без церемоній. Як вам подобається, так і звіть.

– Яквамподобається. Про що тільки люди думають, коли так називають дітей?

– Хто вам дозволив обговорювати моє ім’я? А ваше що – правильне? Як там вас?

– Сергій… Леонідович.

– Чудово! Вас ніби вийняли зі скрині, покритого нафталіном. Ось яке у вас ім’я.

– Не зліться. Зло спалює енергію…

Я не дослухалася до сентенцій, які проголошував цей нахаба.

Треба було розпалити камін, принести й підігріти води. Запланувала наступного дня зайти до редакції, бо відпустка вже пройшла. А тим часом робочий одяг досі лежав у валізах не розпакований, де знаходиться праска – не мала уявлення.

Нарешті! Нарешті я отямилася від ходіння по кімнатах, споглядання трухлих рам і осипаної штукатурки. Нічого ж не обірвалося, трагедії не трапилось! Коли людина відчуває загрозу, вона стає пружна, як рись! Тепер ця загроза в мене під боком. Маю весь час пантрувати, щоб Сергій Леонідович не скоїв якогось злочину. Може, він хоче мене вбити і відібрати замок? Може, планує шукати скарб, розкопати в залі підлогу? Може, закладе вибухівку? Розпалила камін, збоку біля вогню поставила чайник і заварила гілочки дикої груші та смородини. Ліжко підсунула ближче до каміна. Проте все це марно, тепло в кімнаті не трималося. Вітер налітав і падав грудьми на шибку, від чого піднімалася фіранка так, наче дихала спляча людина. Треба було б завісити вікно ковдрою, але не могла уявити, як буду жити в темній кімнаті. Єдиною розрадою стало те вікно, через яке видно хворий калічний сад. Часом там пролітали пташки, жалібно попискуючи. Трудився дятел на верхівці волоського горіха, ворони знаходили в гіллі маленькі поодинокі горішки, несли їх у піддашшя і довго старанно цюкали, щоб добути солодке зернятко.

Пізно ввечері, коли вже засинала, несподівано знизу долинули звуки. Відчинила двері кімнати – квартирант грав на флейті. Він стояв за порогом будинку біля залишених настіж дверей. Мелодія спочатку тихо, а потім сміливіше наповнювала будинок. Він був так далеко, що прочитати, навіть відчути його думки було неможливо. Мені вперше на новому місці стало легко і світло.

Глава одинадцята: Савка втікає

Вночі чергувала Груня. Савка пошукав зошит попереджень у тумбочці в коридорі, але вона підняла на нього очі. Зошит лежав у Груні під рукою. Якийсь час вони дивилися одне на одного, не відводячи очей. Груня відкрила зошит і показала Савці його прізвище, написане хімічним олівцем і підкреслене жирною синьо-зеленою лінією.

Савка ліг під стару шерстяну ковдру, його трясло і він не міг зігрітися. Раз по раз, коли засинав, перед очима поставав Віл з чорним перекошеним обличчям. Віл замахувався на нього валянком, у якому була схована цеглина, дихав в обличчя перегаром і страшно ревів.

У Савчиному характері було чимало від батька, який все життя працював нотаріусом, і не звик, щоб на нього підвищували голос. Було в ньому й материнське – жалість та покірність, але чим далі, це проступало все рідше, бо інтернат, в якому він жив, вимагав від хлопчаків жорсткості та живучості.

Коли вранці Груня прийшла до хлопчачої спальні на підйом, Савки в ліжку не було. Вона кинулася шукати його по всьому корпусу, а також у підвалі, на кухні, у дворі. Сторож нікого не бачив. Груня пішла до директора і незабаром вийшла заплакана з папірцем у руці. Віл тільки сопів та крякав раз по раз, коли мимо нього пробігали кухарка, прачка, прибиральниця. Під сходами цілий ранок плакав Сокало. Верчик бігала до умивальника й назад, позираючи в люстерко, що було вмазане в стіну. Її казна-як пострижене волосся смішило й дратувало.

Груня погладила дівчинку по голові, зв’язала волосся Верчика зім’ятою червоною стрічкою і тихо сказала:

– Нічого, Віро, так буває. Кіски твої відростуть ще густіші й білявіші.

Верчик не знала, чому Груня така сумна й чому обіймає її якось по-чужому. Вона обхопила Груню руками й гаряче зашепотіла:

– Я на твоїй зміні спальні вимету й помию, а ти можеш виспатися. Я посуд на роздачу повідношу і все-все тобі допомагатиму.

– Віро, мене тут не буде більше, вже не чергуватиму. Але приходитиму до тебе, гостинців принесу. Чуєш, я приходитиму до тебе.

Коли Груня вийшла з корпусу, Верчик і Сокало в сорочках вибігли за нею і стояли, аж доки їх не заштовхали в коридор та не змусили одягатися.

А тим часом Савка був уже далеко. У своєму розвитку він перескочив з дитинства у підлітки, як тільки потрапив до інтернату. В ньому ще жила ненависть до батька, який учинив з ним жорстоко, образа на матір, яка не змогла його захистити, але все це віддалилося й лишилися тільки контури. Найсильніше він ненавидів інтернат, де жив, скрадаючись, мов сидів на пороховій бочці.

Тепер, ідучи польовою дорогою, так заглибився в спогади, що не відчував змін, які в ньому відбувалися.

Йому було тільки чотирнадцять років, але він удався в батька, вимахав високий і худий, мов билина. На волі несподівано думки його і почуття вляглися, він забув про помсту. Савка побачив, що підошва від одного черевика відхилилася й готова була відпасти. Він відідрав від спідньої сорочки лиштву, підв’язав черевик. Коли вийшов до пагорба, то в долині перед ним розкинувся хутір. Там ревла худоба, гавкали собаки, але не зозла, а якось весело, немов би раділи тому, що навколо відбувається. Савка подумав, що треба зайти до хутора і попроситись на роботу. Але тут побачив парокінну підводу, на якій сіно було застелене рядном і сидів дядько у білих валянках. Він відчув, що в цьому дядькові може критися небезпека, в таких валянках до інтернату приїздили начальники. Перемагаючи голод, Савка звернув із дороги на стежку і пішов туди, звідки долітало віддалене гудіння паровоза.

Хлопець не знав, що в ту мить з ним відбулося. Притамував голод, витерся шапкою, що сповзала на очі, й пішов далі. Зрештою вдалині, праворуч від стежки, побачив кущ калини. Рідкі ягоди виднілися де-не-де, були вони вже не червоні, а жовтуваті, випиті морозами й відлигами. Савка подався туди, куди збігала стежка між талим снігом, дикими грушками.

І раптом він розсміявся назустріч своїй волі. Бо міг повернутися до хутора, який лишився позаду, міг піти до будівель, які чорніли на горизонті, під лісом. Ніхто йому не дасть потиличника, ніхто його не штурхне. Він відповідав за себе і розпоряджався собою. В ту мить з ним відбулася зміна, про яку він навіть не здогадувався. Хлопець перестрибнув ще один щабель – став із підлітка юнаком. Пригасла ненависть і злоба, навіть хода змінилася. Пішов упевнено, як ходять сільські дядьки, котрі звикли сіяти й орати.

Він наближався до станції, вбирав у себе дух будівель, доріг, садів. Відчував себе то дитиною, як бігав околицями Пирятина, то – дорослим чоловіком, котрий має все вирішувати і знати, як спілкуватися зі світом. Перед ним було життя, сповнене таїни й невідомості.

Савка зупинився перед низькими чорними дверима, почув усередині голоси й не посмів зайти. Він обійшов навколо, обдивився зарослі бузини, залізничні колії, залиті мазутом, де нікого не було видно. Потім знову повернувся до хатини, і коли звідти вийшли люди, несміливо прочинив двері, заглянув усередину. Кімната була невеличка, з одним вікном, яке заліпила павутина й сажа. Біля того вікна стояв саморобний столик з гасовою лампою, на лавці сидів чорний від сажі чоловік. Поруч у великій грубі гоготів вогонь, лежала купа вугілля і стриміла лопата. Савка стояв у прочинених дверях, аж доки чоловік, який схилив голову на руки й про щось зосереджено думав, не підняв обличчя.

– Ти чий, звідки? – без інтонації запитав він Савку.

Савка не готовий був відповісти, на ходу вигадував якусь історію, а чоловік пильно дивився на нього, немов хотів побачити, що в нього під пальтом з дешевого сукна і під шапкою з довгими вухами.

Потім через роки і роки, згадуючи той випадок, Сава зрозуміє, що саме ота його мовчанка справила враження. Чоловік піднявся, дав йому сісти, підсунув алюмінієву чашку з якимось пійлом і тарілку з печеною картоплею та цибулину.

– Ти німий? – перепитав Чорний, коли хлопець попоїв і подивився на нього винуватим поглядом.