Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Любовь Коваленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Калейдоскоп

Сержант міліції Барабаш служить, можна сказати, на кордоні. Тільки цей кордон – нова вулиця. По один бік її – старе місто. І не просто собі старе, а найстаріша частина його: вузенькі, покручені вулички й провулки, одноповерхові ветхі будиночки, що юрмились навколо невеликого, з п’ятак, майданчика. А на майдані тому доживала свого віку старезна, напівзруйнована церква, обшарпана, глуха, давно всіма забута.

По другий бік кордону – нове місто: багатоповерхові новісінькі будинки, великі магазини з дзеркальними вітринами. На розі, якраз напроти церкви, новий інститут із скла і бетону. Нове місто наступало, тіснило старе до яру, і воно неохоче, поволі опираючись, відступало. Он уже піднімається «за кордоном» на місці халуп перший розвідник – стрункий дев’ятиповерховий будинок.

Барабаш повільно обходить свою дільницю. Крізь освітлені вітрини видно порожні зали магазинів, такі незвично тихі й безлюдні вночі. Одне за одним гаснуть вікна в будинках. А он те вікно на третьому поверсі горітиме довго: там живе вчитель мови, з сорок другої шкода. Сидить над зошитами, виправляє помилки. І в тому вікні довго світитиметься: дочка їхня – студентка, до екзаменів готується.

Знає Барабаш, хто і коли повертається додому. Ось іде поважно, не поспішаючи, ніби хазяїн по своєму подвір’ю, його сусід Семен Григорович. З вечірньої зміни. Не скажеш, що з роботи, – мов з театру: костюм на ньому випрасуваний, сорочка нейлонова. Лише хода, важка, втомлена, виказує, що це не жарт – вистояти зміну біля печі. Давно вже давали Григоровичу квартиру в новому будинку – не хоче старий металург. Мені, каже, корисно в садку покопатися після роботи, а що я буду робити у вашій клітці? Квіти на балконі поливати? Так і не пішов, упертий.

– Добрий вечір!

– Добрий вечір! – басить Семен Григорович. – Як воно, Петровичу, живеться?

Запалили по цигарці.

– А ніч же гарна! – сказав сусіда Барабаша, поглядаючи на ясне зоряне небо. – Ех, оце б нам років з тридцять скинути з плечей, га? Ото б попарубкували удвох. Та де ж там… Минулося… Ну, щасливої вахти тобі, Петровичу.

– На добраніч, Семене Григоровичу!

Важкі, упевнені кроки сталевара затихають у провулку.

Пришуміла й Танька Сидорчукова – у вечірній школі вчиться. Бач, як вибиває підборами – за два квартали чути. Припізнилась щось сьогодні. Махнула в його бік портфелем, гукнула поспіхом:

– Привіт, дядьку Олексо!

– Бувай здорова!

А це хто? Щось незнайоме, з кошиком у руці. Іде, розглядається. Приїжджий. Побачив Барабаша, зрадів:

– Здрастуйте, товаришу міліціонер! Скажіть, будьте ласкаві, де тут будинок двадцять «б»? От лихо, набудували усяких «а» та «б» – шукай ото поночі! А вони, ті літери, чи пак, будинки, як дві краплі води схожі один на одного… Так і дочку не знайдеш!

Барабаш пояснив і трохи провів. Подякувавши, старий почвалав далі.

Під деревом стоять двоє. Барабаш і цих знає. Вона – там таке куцохвосте дівча – ось із цього п’ятиповерхового, а парубок – десь аж із центра приїжджає. Отак стоять годинами – і ніяк не можуть розлучитись. А не встигне він на останній тролейбус – тоді пішки.

І, проходячи повз них, Барабаш говорить так, у простір, ні до кого не звертаючись:

– Останній тролейбус через п’ятнадцять хвилин. А ще хвилин десять до зупинки йти…

Пройшов, а за спиною сперечання, шепіт і, нарешті, хлопець побіг. І дівчина поспішила до свого під’їзду.

З кривої вулички де не взялися двоє дядьків, міцно обнялися, наче ті брати рідні, і безладно затягнули вилудженими горлянками:

– Ой, хмел-ю-у, мій хме-е-лю!

Барабаш до них:

– Ви що – не в ті взулися? Люди вже спати лягли!

Дядьки зупинились і, відвертаючи обличчя, винувато зашепотіли…

– Ні-ні! Ми – що… Ми – тихо! Тс-с-с!

І скоренько шмигнули назад у вуличку. Ще через годину – зовсім безлюдно. Уже всі пройшли й пробігли додому. Чекай, а чого це сьогодні Стецюри Митька не було? Не було ж? Ні, не проходив. Хіба перевели в іншу зміну? А може й квартиру одержав. Хвалився якось – обіцяють незабаром дати. Та воно й треба. Дітей трійко, та ще мати.

Барабаш зупинився проти майданчика, що межує з новою вулицею. Посеред нього темною масою височіє стара церква. Кажуть, що її збудовано ще тоді, коли цариця Катерина сюди приїжджала, а міста тоді ще й не було.

Обернувся до нового інституту, задер голову: «Ну й красеня збудували, хай тобі гайда!» Кожне чергування милується ним – і не може намилуватися. В деяких вікнах світло горить: працюють учені. І вдень працюють, і вночі – ото робота!

На стіні блищала нова табличка. Підійшов ближче, прочитав: «НА ЦЬОМУ МІСЦІ У 1905 РОЦІ РОБІТНИКИ ЗБУДУВАЛИ БАРИКАДУ». Оце добре зробили! Нехай молодь знає, як їхні діди тут з царем воювали!

Сів на лаві. Тихо. Місто відпочиває, набирається сил, щоб завтра, еге, вже не завтра, а сьогодні вранці, прокинутись свіжим, бадьорим, працьовитим. День був турботливим і гомінким, а ніч тиха й повільна.

Барабаш позіхнув – так і заснути недовго. Підвівся, потягнувся – вже незабаром світатиме.

І тут побачив: з-за церкви з’явились якісь невиразні тіні і почали рухатись по майданчику. Барабаш приглядівся – що воно таке? На майданчик виїхали вершники! От щоб йому провалитися на місці! Троє. Стали, роздивляються, а потім швидко майнули у провулок і щезли. От чудасія. Де взялися ті вершники та ще вночі?

Не встиг Барабаш отямитись, як майданчик, церква і деякі будиночки освітилися, немов хто прожектора на них навів. Світло було червонуватим і лилося ніби зверху. Барабаш глянув угору: так і є – це з вікна інституту освітлюють. Видно стало на майдані, як удень!

Із провулку знову вискочили верхівці, одягнуті так, як одягалися махновці у громадянську: хто в чому. Один у кошлатій шапці, насунутій на брови, другий простоволосий, у картатому піджаку, третій – в офіцерському картузі та українській чумарці. Вони гарцювали, припадаючи до луки і раз у раз оглядаючись. Еге, було чого їм оглядатись! Слідком вискочила група вершників з червоними зірками на кашкетах, з оголеними шаблюками в руках.

Червоні кіннотники щось кричали, але що – не чути. Чекай, адже взагалі нічого не чути: ні цокоту, ні криків. Чи він не оглух?

Барабаш поплескав себе по вухах – чув. Сказав: «Агов!» Теж почув! Хай тобі гайда – яка чудасія! А вершники безшумно промайнули по майдану і зникли за рогом.

Знімають, можливо, фільм з часів громадянської? Але чому його не попередили у відділі міліції? А добре працюють хлопці! Ха-ха! Особливо отой, у кошлатій шапці, з виряченими від страху очима!

Оце вахта, як каже Григорович, випала сьогодні! Не задрімаєш!

Він зовсім розвеселився, засміявся, та нараз прикусив язика і не повірив очам. Протер їх кілька разів – те ж саме: на майданчику стояла ціла-цілісінька церква. Тільки-но була пошарпана, напівзруйнована, а тепер блищала позолоченим куполом і біліла свіжопофарбованими стінами. Видно було, як гойдалися на дзвіниці блискучі дзвони, а дзвону не чути. З розчинених навстіж широких дверей поважно виходили в старовинних чорних сюртуках бундючні чоловіки під руку з дамами, розкішно вбраними, у великих капелюшках з пишним пір’ям. На східцях у лахмітті сиділи жебраки, простягали до них руки, вуста їхні беззвучно рухались. Перед церквою юрбився простий люд.

Невже і це зйомка? Та коли ж встигли прикрасити церкву?

Барабаш глянув вздовж вулиці – і на розі побачив барикаду, яка перегородила частину старої вулиці. Споруджена вона була з усякої всячини: перекинутий візок, порожні бочки, зрубані телеграфні стовпи, шпали, рейки, каміння. На самому вершечку гордо майорів червоний, пробитий кулями, прапор.

Біля барикади точився безшумний бій. Прапор здригнув і почав хилитися. Міцна рука підхопила його. На барикаду виліз молодий хлопець, укріпив прапор – і сам поліг поруч без звуку…

А де ті, що із церкви виходили? Там уже нікого не було, східці порожні, двері зачинені і на них висить великий замок.

Це вже занадто було навіть для Барабаша, який за довгу міліцейську службу звик до чого хочеш. Але такого… такого ще з ним не траплялось. Що це таке? Кіно?

Та попереду було ще дивовижніше. Прямо на очах зникла барикада, майже всі будиночки з майдану – зосталася лише недобудована, у риштуванні, церква. Біля неї працювали бородаті мужики у довгих непідперезаних сорочках і в постолах.

Засинів Дніпро, який раніше ховався за будинками і деревами. А за церквою і зовсім нічого не було – поросла травою велика галявина над яром. Під’їхала карета, запряжена четвіркою випещених коней, роззолочена, розписана. На козлах – кучер, ззаду – на приступці – двоє лакеїв у лівреях.

У вікні – голова якогось вельможі у високому білому парику. Кілька хвилин він розглядав крізь лорнет будівництво церкви.

До карети підбіг чоловік у каптані. Низько уклонився тому парикові, щось говорив, довго виправдувався в чомусь. Карета поїхала, а він усе стояв, дивився вслід.

Пройшла дівчина в старовинному українському вбранні, з дерев’яними цеберками на коромислі. Проїхав на волах, немов проплив у тумані, дядько в солом’яному брилі. Воли ступали в сіру пилюку, піднімаючи за собою хмару куряви.

І знову все це зникло, а натомість – нічого. Пустище. Ні жодного будиночка, ні церкви. Дніпро і степ. Ковиль-трава по пояс. Над яром – хатина, облуплена непогодою, солом’яна стріха почорніла від дощів та снігів. Малесенькі сліпі віконця.

На призьбі сидить старий дід. Стрижена «під горщик» сива чуприна, довгі козацькі вуса. Замість очей – дві криваві рани. У руках – кобза.

Дід перебирає струни, співає, мабуть, бо губи рухаються, але звуку немає. Біля його ніг хлопчик-поводир. Торбинка через плече, латана-перелатана сорочечка, босі, чорні від дорожньої пилюги ноженята.

Під’їхав якийсь пан верхи, у гарному одязі, в чоботях, товстомордий та пихатий. Узявся під боки, слухав, як співає сліпий кобзар. І щось йому не сподобалось, бо визвірився та канчуком, канчуком діда по руках, по голові. Мале хлоп’я, перелякане, тулилося до старого, а той закривав дитину та кобзу старечими руками від канчука.

Ну, цього вже Барабані стерпіти не міг! Бити людину? Та на його очах? Нехай буде це і зйомка, хоч що там!

– Громадяни! – суворо закричав Барабаш. – Давайте не будемо! Зараз же припиніть…

Він кинувся на місце побою. І не добіг – натрапив на невидиму стіну, щось загуло тривожно, почувся вибух за спиною – і все вмить щезло.

Перед Барабашем у сірому передсвітанні знайома, звична картина – той же майданчик з п’ятак, та сама напівзруйнована церква з ластівчиними гніздами, старі будиночки. Хай тобі гайда! Куди все поділося?..

За спиною грюкнули двері, хтось гукнув:

– Що ви наробили?? Чого вас тут носить? Все зіпсували, чорти б вас узяли!!

Барабаш з гідністю обернувся. На східцях інституту стояли двоє в синіх халатах і загрожували йому кулаками.

– Громадяни, спокійно! Не кричіть! Люди ще сплять! Що сталося?

Підійшов до них. Один, молодший, безнадійно махнув рукою і подався в приміщення інституту, а другий втомлено присів на сходинку. Цього чоловіка Барабаш знав: раніш за всіх він приходив до інституту і найпізніше йшов додому. Кажуть, великий вчений. Полоз його прізвище.

Він зітхнув, скуйовдив сивіюче волосся, потер лоба, хрипко спитав:

– Палити є, сержанте?

Барабаш дістав цигарки, сірники і сам присів поруч. Полоз запалив цигарку, оглянув сержанта і з докором спитав:

– Ну хто вас просив втручатися? Ви зірвали нам такий експеримент! Зіпсували унікальний проявник!

Барабаш кліпав очима: який експеримент? Що за проявник?

– І де ви взялись якраз на ту хвилину? Ще б кілька секунд – і ми б скінчили.

– Як де взявся? – обурився Барабаш. – Я тут чергую з одинадцятої і був увесь час.

– Були весь час? А ви що-небудь бачили, таке, незвичайне? – жваво спитав учений, з цікавістю вдивляючись у Барабаша.

– Хай йому гайда! Таке верзлося! І не спав, і не п’яний же, не хворий, а буцімто церква – нова, і махновці тут були, і барикада, і кобзар… Та так виразно бачив, як оце вас.

Співбесідник Барабаша схопив його за руку, вдячно стиснув, просяяв і швидко-швидко заговорив:

– От спасибі! От спасибі! Все бачили? Тут теж, виходить, добре було видно? І картини заступали одна одну, як у калейдоскопі, так? Ну, спасибі!

Барабаш не знав, що й думати: тільки-но лаяли, тепер – дякують.

– Та за що там спасибі! Краще скажіть, що то було? Історичне кіно?

– Дійсно, кіно. Але незвичайне. Зняте самою природою, не людьми. Ми тільки зуміли знайти і проявити ті знімки. Адже цікаво було побачити своїми очима ті події, тих людей, які жили кілька десятків, а то й сотні років до нас? Цікаво?

– А чого ж, – згодився Барабаш. – Артисти добре грали.

– Отут ви помиляєтесь, дорогий мій сержанте, помиляєтесь! Це не артисти. Ми спостерігали справжні події, що відбувалися на цьому місці протягом віків. Не всі, звичайно, а деякі.

– Але як… Тоді ж ні фотографів, ні кіно не було.

– Були, дорогий мій, були. Ви чули про міражі? А що таке міражі? Це оптичні явища. Вони з’являються внаслідок відбиття світлових променів на нерівномірно нагрітих шарах повітря. Тобто, це та сама фотокартка, тільки нетривала.

Полоз пояснював жваво, докладно, з пристрастю, наче перед ним був не один Барабаш, а повнісінька аудиторія студентів. Забув навіть про цигарку, яка вже й не диміла.

– І ось нам спало на думку: а можливо, є й триваліші фотокартки? Якщо природа так чудово вміє фотографувати і на великі відстані надсилає свої знімки-міражі, вводячи в оману людей, то, подумалось нам, чи не залишаються деякі відбитки на більш тривалий час або й назавжди? А де шукати ці знімки? Звичайно, на всьому тому, що не рухається, не спливає, не оновлюється: на горах, камінні, схилах ярів.

Барабаш недовірливо спитав:

– Чого ж ми їх не бачимо, ті знімки?

– Овва, чого! Ви коли-небудь тримали в руках ще не проявлену фотоплівку? І що ви на ній бачили? Нічого! А опустіть її в хімічний проявник – і з’являться невидимі до цього зображення людини, дерева чи що там ви знімали. Так і тут. Як сьогодні виявилося, відбитки подій накладаються шарами один на одного, і треба було тільки зуміти проявити їх, щоб побачити.

– А! – зрадів Барабаш. – Я здогадався. Адже ось тут поблизу яр – того ви й обрали це місце?

– Вірно! Віками він тут знаходиться і, як бачите, зберіг фотокартки багатьох подій, свідком яких був.

– Ось так, товаришу сержант, і вийшло, що непроявлену фотоплівку у вигляді яру ми мали, а вже проявник – із спеціальними світловими реактивами ми збудували тут, в інституті. І сьогодні вночі зробили перший експеримент…

Вчений замовк. Уже було зовсім видно. На обрії зарожевіла тонка ніжна смужка.

– А… цей, як його, проявник, – несміло спитав Барабаш, – дуже… поламався? Його можна відремонтувати? Я б допоміг – я ще й теслювати вмію, і слюсарювати. І телевізор сам ремонтую…

Разок намиста

Як тільки ліфт зупинявся на їхньому поверсі, Наталя відкладала книжку і прислухалася: чи не тато? Хоча б скоріше прийшов. Сумно одній вдома. Мама у відрядженні, а тьотя Дора приготувала обід і пішла додому.

За балконним вікном сипав густий сніг. Великі лапаті сніжинки на тлі вечірнього неба здавалися темними, майже чорними. Перший сніг – і такий щедрий. Оце б погуляти на вулиці! Так не можна – лікар заборонив виходити, наказав лежати: ангіна, каже. Наталя спробувала ковтнути слину – боляче, мов шипаки виросли у горлі. І голова болить. А тата все немає. Мабуть, хлопці повернулися з розкопок і щось привезли новеньке, то й сидять, розглядають. Цікаво, що вони могли ще знайти? Здається, влітку все перебрали по камінчику.

Аж ось двері ліфта особливо гучно зачинилися, на площадці затупотіли, ключ дзвінко повернувся в замку. Тато! Наталя схопилась, обгорнулася ковдрою і сіла в ліжкові, з нетерпінням позираючи у напрямі передпокою.

– Наталко! – ще з порогу гукнув тато на всю квартиру.

І ввалився до кімнати, геть засніжений, мов казковий Дід Мороз. Шапка збита на потилицю, пальто розстебнуте, краватка з’їхала набік – хлопчисько та й годі, а не солідний науковий (Працівник, кандидат наук. Гостро запахло снігом, свіжістю, зробилося гамірно й весело.

– Наталко! Бачиш, який сніжище? Ходімо бабу ліпити!

Глянув на доньчине закутане горло, на її бліде обличчя і винувато посміхнувся:

– Пробач, Наталочко, забув, що ти хвора! Зараз роздягнуся, молока зігрію, з медом! Вип’єш – і як рукою зніме! Якби оце мама була вдома, то дала б нам з тобою на горіхи. Сказала б: «Як можна? Холодний, у снігу – і до хворої дитини!» Іду, іду, роздягаюсь, гріюсь!

Проте у дверях він обернувся, весело підморгнув і ляпнув по товстезному портфелю під рукою: мовляв, є тут щось цікаве!

До чого ж Наталя любила тата! Вважала не старшим за себе, а ровесником. Та й він, мабуть, вбачав у своїй доньці товариша, бо завжди ділився з нею всіма своїми турботами, міркуваннями. А на розкопках цілком серйозно величав її «колегою»: «Колего, хочу знати вашу думку відносно ось цього уламка горщика».

Наталка пишалася з того й від задоволення червоніла. Звичайно, колега, бо Наталя давно вирішила теж бути археологом. Уже кілька років під час канікул вона завжди бувала з татом на розкопках. І давно впевнилась, що найцікавіша в світі наука – археологія. Хіба ні? Розкопки старовинної могили чи селища – все одно, що читаєш цікаву книжку, на кожній сторінці якої чекає на тебе нове, загадкове, таємниче.

І яка то насолода, знайшовши якийсь уламок посуду або позеленілу бронзову пряжку, розглядати їх, гадати: коли і хто це зробив? І що то були за люди? Як вони жили? Про що мріяли? Що вони вже знали і чого не знали?..

Ці дарунки далеких віків інколи могли розповісти більше, ніж книжка. Треба тільки вміти прочитати, зрозуміти мову глиняних уламків і бронзових виробів або якихось інших дрібничок, таких, здавалося, непоказних і звичайних.

– Наталю, якби ти знала, що мені сьогодні принесли!

Уже без пальта і шапки, у домашніх капцях, але з портфелем у руці тато з’явився в кімнаті, засвітив люстру.

– Що, татуню?

Він розстебнув портфель і витяг звідти довгувату плескату коробочку. Сів біля Наталі на ліжку:

– Поглянь, що знайшли хлопці в Кам’яному поселенні! Не в самому селищі, а під Зміїною горою. Пам’ятаєш, там ми відкопали влітку кам’яну плиту і залишки вогнища на ній? Ми вирішили тоді, що це капище – місце, де стояли ідоли. Ось на тому місці хлопці копалися до самих морозів і…

Обережно відкрив кришечку. На м’якій підстилці лежали, як спершу здалося Наталі, кілька червоно-жовтих камінців. Вона взяла один. На камінчик упало світло, і він яскраво заграв, ніби якийсь невідомий дорогоцінний скарб. І дивно: теплий-теплий, а тато прийшов знадвору. Це в неї, мабуть, пальці гарячі від температури.

Наталя піднесла знахідку ближче до очей. Камінчик оправлений в жовтий метал. Посередині просвердлено наскрізь крихітну акуратну дірочку.

– Ну-с, шановний колего, що скажете?

– Це намистина! – захоплено прошепотіла Наталя. – Інші теж з дірочками? Намистини! Але ж які чудові! Мов кристали, а всередині горять таємничі вогники. Що це, татуню?

Тато розвів руками:

– Не знаємо. Ще ніколи подібного не бачили. Знайшли розсипом за плитою. Всіх шість камінців. Ти бачиш, яка ювелірна, витончена робота? Через лупу видно тонісінькі рисочки, зазублини. Можливо, невідомі письмена? Позаминулого літа ми теж знайшли у землянці кілька намистин, але то були звичайні, з янтарю, досить грубо відшліфовані, овальної форми. А це невідомо, що за камінь. І метал теж – не золото й не бронза. Завтра надішлемо в лабораторію. Що там скажуть…

Наталя пестила пальцями приємні теплі намистинки. Як дивно! Дуже давно їх носила якась дівчина, зовсім-зовсім не схожа на неї, Наталю. Пройшли віки – і ось вони в Наталиних руках. І звідки вони взялися, такі дивні й незвичайні, у тому древньому селищі полян над Дніпром?

– Татуню, подай мені, будь ласка, голку й міцну нитку. Я нанизаю намистини, щоб не розгубилися.

Тато приніс нитки, голку.

– Працюй, колего, а я зігрію тобі молока. Як горло? Болить? Ну нічого, нічого, пройде, – зовсім неуважно сказав тато, задумливо покрутив намистину, стенув плечима і вийшов на кухню.

Наталя, нанизуючи намистини, помітила, що на кожній збоку є маленьке поглиблення, щоб щільніше приставали одна до одної. Але дві бусинки ніяк не хотіли приставати. Можливо, між ними була ще одна, середня?

Зав’язала нитку і довго милувалась разком. Розмотала теплу хустку на горлі і наділа намисто на шию. Всунула ноги в черевички і в одній сорочці побігла до маминої спальні. Стала перед дзеркалом. Яке ж то гарне намистечко, як воно пасує Наталі! І таке приємне – мов хтось обняв теплою ласкавою рукою. Шкода тільки, що неповний разок…

Коди прийшов тато із склянкою гарячого молока, Наталя вже спала. На дівчачій шийці переливалося, грало теплими вогниками загадкове намисто. Щоки доньчині зарожевіли, уста посміхалися, а темні пухнасті брови здивовано піднялися.

Тато зачудовано похитав головою: дивись-но, сказано – дівчина! Вони з хлопцями клопоталися біля тієї знахідки цілісінький день, а нікому й на думку не спало нанизати та одягти на шию!

Хотів зняти намисто, та жаль будити. Ну нехай! Накрив щільніше теплою ковдрою, погасив люстру, залишивши слабенький нічник, і вийшов.

А Наталі сниться дивовижний сон. Та й не сниться, бо не спить же вона, чесне слово, не спить! Тільки очі склепила – перед нею картини попливли, кадр за кадром, як у фільмі. І все те їй, що бачить, зрозуміло. Ну от коли книжку читаєш: дивишся на літери, слова, речення, а в уяві з них складаються образи, події. А тут навпаки: бачиш події, образи, а в уяві – голоси, мова.

…Пишне різнотрав’я біля підніжжя гори. Квіти схилили синьоокі голівки-дзвіночки, злегка похитуються під вітром. Ящірка завмерла, підняла голівку, блискає крихітними очицями і, чогось злякавшись, щезає.

У високій траві лежить чоловік. З голови юшить кров, у праве коліно вп’ялася стріла. Молоде бородате обличчя біле-біле. Літнє сонце, мабуть, нещадно палить, він важко дихає, облизує сухі губи.

Одягнутий він у шкіряні штани, ремінний пояс оздоблений металевими бляшками, на ногах м’які чобітки. Сорочка розхристана, на шиї гривна – кілька перевитих між собою срібних дротиків.

На вузенькій стежці з’являється дівчинка років десяти-одинадцяти, у довгій полотняній сорочці, боса. Вона підтримує на плечі грубого ліпного глека з холодною водою – добре видно його запітнілі боки. Дівчинка йде прудко, раз у раз оглядається довкола, боїться. І зупиняється раптово, аж вода хлюпнула їй на груди. Сірі очі розширились від жаху. Обіч стежки вона помітила поранену людину. Дівчинка скам’яніла, не може й кроку ступити. А чоловік той розплющив очі, повів ними, угледів босоноге дівча, глек з холодною водою. Облизав губи, ворушить ними, шепоче:

– Іспити… хощу іспити…

Благаюче дивиться на дівчинку, яка, розкривши рота, не зводить з нього сполошеного погляду.

Минає кілька хвилин вагання. Дівча все не насмілюється підійти ближче, хоча й бачить, що це русин, а не печеніг. Нарешті, повсякчас озираючись, підійшла трохи ближче, зняла глек, поставила на землю, а сама присіла навпочіпки. З жалем і цікавістю втупилася в бородатого молодика. Той підняв руку, вказав на глек. Дівчина схопила глек обома руками і відсунулася. Рука чоловіка безсило упала.

Ще якусь мить дівчинка дивилася на нього, потім рішуче хлюпнула води собі в пригоршню і обережно піднесла пораненому. Він жадібно випив. Налила ще. Поранений напився, зітхнув і вдячно посміхнувся їй. А вона зовсім осміліла. Обмила закривавлене чоло, обличчя. Знайшла якусь траву і приклала до рани на голові. З великого листа лопуха зробила дашок, щоб сонце не пекло в лице.

– Як звуть тебе? – кволо спитав поранений.

– Малуша.

– Малуша… – шепоче. – Хощу у вас умрети… Отчина моя тут. А був я в землі незнаємій. Путь зла. Силушка поганая одоліла. Комонь убитий. Находники…

Дівчина схопилась, озирнулася– вона дуже боялась находників-розбійників. Коли-не-коли вони з’являються біля їхнього поселення.

– Не бійсь. То на ровні… В степу.

Малуша поставила ближче до нього глек з водою і сказала:

– Додому я піду. Людей покличу. Волхви сюди прийдуть. Вони знають заклинання, заговорять твої рани.

Сказавши так, хотіла йти, та поранений зупинив її слабким рухом руки. Вийняв з-за пазухи намисто з крупними червонуватими намистинами, простягнув дівчинці.

– Візьми собі, Малушо. Обереги це. Нехай бережуть тебе від хвороби лютої, від зла і напасті… Мене не вберегли.

Малуша вражено гляділа на великі намистини, що спалахнули в його руці, немов то був живий вогонь. Обережно торкнулася пальцем – ні, не пече.

– Не бійся. Чужинець дарував мені за те, що врятував його дітей од смерті. Говорив: «Старе це намисто, як земля наша, а то п старіше. З далекої і дивної країни воно, давно загиблої».

Дівчина взяла намисто – і наче заплуталися між її пальцями сонячні промені.

– Одягни, заплющ очі – дива дивнії постануть перед тобою, Люди небачені, землі незнаємі…

Та Малуша не посміла одягти таку чарівну красу – тільки дивилася, милувалася. А потім притисла до грудей і помчала щодуху, плутаючись у траві. Губи її шепотіли, хоча поранений уже й не міг її чути: «Люди зараз прийдуть. Допоможуть тобі. Волхви…»

Гора віддалялась, крізь густий чагарник засиніла вода. Стежка, яка в’юнилась понад яром, круто завернула вліво – і відкрився вид на широку ріку, таку широку, що протилежний лісистий берег ледве виднів.

А на цьому березі наполовину в землі сиділи хатки. Стіни обмазані жовтою глиною, спадисті дахи де присипані землею, а де й криті соломою. Між хатками вешталися дорослі, бігали діти.

Малуша зупинилась, нерішуче подивилась на дарунок. Загорнула його в листя і сховала під камінь.

Коротка темрява – і знову ясний сонячний день, обличчя дівчинки крупним планом. Вона сидить на самоті, сховавшись у кущах дикого терну, і милується, пестить, навіть цілує намисто. А воно грає, манить вогниками в своїй таємничій глибині. Натішившись, несміло одягла на тоненьку шию, схилилась над глеком з водою, видивлялася на себе. Потім прихилилася головою до теплого каменю і з щасливою посмішкою зажмурила очі. І випливали з трави, із кущів дива дивнії…

Наталя теж бачить все те, що й Малуша. Як буває в кіно, коли герої картини теж дивляться якийсь фільм або телевізор. І глядачам видно те, що бачать діючі особи на своєму екрані. Немов би кіно в кіно.

…Місячна ніч. В примарному світлі все навколо таємниче, незвичайне. Пишні крони пальм обрамляють величезні казкові споруди. Але ніякі дерева не можуть затулити, навіть дотягтись до середини надзвичайної краси будівлі, схожої на храм. Вона підноситься до неба, і золочені шпилі її, здається, торкаються блідих у сяйві місяця зірок. Будівля огороджена кам’яним муром, викладеним з білого, чорного і червоного каменю.

Вздовж муру йде високий плечистий юнак, одягнутий в коротеньку туніку. Талію стягує блискучий пасок. На плечі недбало кинуто плаща. Він іде, притримуючись мережаної гіллям тіні. Але інколи потрапляє на освітлені місця, і тоді добре видно мужнє широке обличчя з трикутним підборіддям, великі темні очі під різкими бровами і ніжну посмішку, яка то з’являється, то щезає на його вустах. На шиї теплими червонуватими вогниками мерехтить крупне намисто.

Ось він досяг гаю з розкішними деревами, білими статуями. Вода з джерела падає маленьким штучним водоспадом у велику чашу, зроблену у вигляді рожевої морської черепашки, яку підтримує на своїй спині дельфін. Юнак став поблизу в тіні дерева, притулився до стовбура, зірко приглядаючись до тінистої алеї. Нечутно майнула жіноча постать, закутана в довгий плащ. Парубок кинувся назустріч, упав на коліно, підняв і поцілував краєчок її одягу.

Жінка випростала з-під плаща руки, оздоблені дорогоцінними прикрасами, і охопила ними темноволосу голову хлопця, підняла його з колін.

Зовсім юне личко її з стрілчастими бровами і продовгуватими очима сяяло радістю і страхом водночас. Обличчя і руки здавалися голубуватими, мабуть, від місяця.

– Ти втомився? – співчутливо спитала і ласкаво погладила вузькими долонями юнакове обличчя.

– Ні, я не втомився. Адже я не йшов – летів. Хвилько блакитна, ти добре знаєш, що я зміг би подолати будь-яку відстань, аби тільки глянути на тебе…

Вони пішли щасливі, прислухаючись до мелодійного дзюрчання джерела.

– Яке чудове намисто! – вигукнула жінка. – Наче вогники…

Юнак зняв з себе намисто і надів його жінці. Відсторонився і милувався нею.

– Це я приніс тобі, хмарко білосніжна. Більш мені немає що подарувати. Це не звичайне намисто. Все, на що воно дивиться, що бачить, запам’ятовує, а потім, досить тільки заплющити очі, воно все-все показує. Ось, наприклад, зараз запам’ятає нас, а потім ти знову побачиш і себе і мене. Я завжди тепер буду з тобою хоча б так… Не дивуйся, росинко вранішня… Мені це намисто залишив на згадку мій Учитель. А самого жерці принесли в жертву богові Посейдону за те, що Учитель порушив закон: передав мені, бідному хлопакові, всі свої знання. То була для бога Посейдона занадто дорога жертва: Учитель мій був наймудрішим…

– Тихо, – лячно перервала жінка юнака, затуляючи йому рота рукою, – тихо. Дивись, і звідси видно храм і грізну постать Посейдона на колісниці, запряженій шестіркою крилатих коней. Ще почує бог і розгнівається. Жерці вже й так повсякчас натякають, що Посейдон погрожує спалити вогнем, затопити водою нашу прекрасну країну…

Молодик насупив різкі брови:

– Вони так говорять? Жерці щось знають… Чекай, адже я бачив сьогодні багаті триреми, що поспіхом відпливали з Великої гавані. Тікають жерці… Чи не пов’язано це з тим, що прокинулась Стара гора, курить, і чорна хмара стоїть над нею? Чому жерці мовчать про загрозу? Люди не знають…

І раптом – без очевидного зв’язку з попереднім, немов хто поплутав послідовність частин фільму – жахлива картина. Страховинні блискавки краяли небо, зловісні чорні хмари клубочилися над містом. Але замість дощу із хмар сипав сірий попіл, падало каміння. На вулиці юрмилися люди, коні, слони. Всі метушилися, кидалися в різні боки, стикалися, падали, топтали одне одного. Одні тягли з собою якийсь домашній скарб, інші пригортали тільки дітей, намагалися затулити їх собою від каміння, від оскаженілого зі страху натовпу. Грізно стугоніла земля, тріскалася прямо на очах, і в тих проваллях миттю зникали люди, цілі будинки, палаци. Прекрасний храм палахкотів, немов гігантський смолоскип. Інколи вітер відхиляв убік вогонь і дим, і тоді в тому пеклі можна було бачити ще непошкоджену чудову скульптурну групу: шестірка крилатих коней розплаталася над палаючим містом, і їх ледве утримував дужою рукою бог Посейдон…

У юрбі і молода жінка з стрілчастими бровами, в пурпуровому плащі, з червоним намистом на шиї. Вона безпомічно простягає до кожного руки в коштовних прикрасах. Але хто зверне на неї увагу в цьому стовпотворінні? Хто допоможе, коли кожний думає лише про себе? її кидає разом з безумними людьми то в один бік, то в другий. Голубі очі її повні жаху, німого благання.