Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Любовь Коваленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Ціна посмішки

Сергій одягнув на руку товстий браслет, взяв зі столу реле часу і, хвилюючись, мовив сам до себе:

– Подивимось тепер ті світи, в яких час плине повільніше за наш…

Натиснув важіль на реле – і червона стрілка поповзла праворуч, відміряючи риски ділення. Глянув востаннє за вікно. Сиза ялинка протягувала до підвіконня пухнасті лапки-віти. На сонячному пагорбку качалися по моріжку двоє хлопчаків і чорне цуценя. Біля свого будиночка на ще безлистій гілці осокора сидів шпак і насвистував нехитру пісеньку. Нараз все це попливло кудись убік, віддалялося, бліднішало, розпливалося. Сергій заплющив очі…

А коли розкрив їх, то не було ні кімнати, ні весняної вулиці. Він стояв на узліссі в густій низенькій траві. Щулився заспаний ранок, гомонів тихенько з вітром ліс. За лісом біліла вершина височенної гори. Та не встиг він добре й роздивитись, як з-за лісу вихопився верхівець і помчав прямо на нього, весь час озираючись. Все ближче, ближче… Ось уже видно й обличчя – юне, смагляве, великооке. Уздрів Сергія і круто зупинив коня – той аж дибки став. Їздець, дивуючись чужоземцю, загарцював навколо.

Сергій похвалив:

– Добре скачеш! Привіт!

І протяг руку, дружньо посміхаючись. Юний наїзник чомусь зрадів і теж посміхнувся. Та посмішка тут же зникла. З-за лісу викотилася рожева від райкового сонця хмара куряви, бурею мчали сюди вершники. Хлопець квапливо вказав Сергієві позад себе на коня, нетерпляче махнув головою: «Сідай, мовляв, швидше!»

Не роздумуючи, Сергій видерся на коня, обхопив парубійка за плечі – і кінь поніс обох покрученим шляхом уздовж лісу.

Озираючись, Сергій бачив, що вершники наздоганяють їх. Зловісно шугнуло над головою ласо. Він припав до гарячої спини хлопця. Оце пригода! Якби ще з пістолетів стріляли – було б зовсім схоже на ковбойський фільм.

На одному з поворотів, коли переслідувачі, не могли їх бачити, хлопець завернув у ліс. Кинули змореного коня й шугнули в гущавину. Юнак спритно пробирався між кущами, Сергій ледь встигав за ним. Нарешті вони опинились на крихітній галявинці, упали в траву, важко дихаючи. Сергій почухав поперек, ніяково засміявся. Хлопець, який не зводив з нього очей, теж розцвів усмішкою. Сергій пояснив:

– Розумієш, друже, в наш атомний вік ми відвикли од такого способу пересування. Все більше таксі, літаки, ракети. От воно й того… намуляло.

Знову потер набите місце, крекчучи, сів.

– Як звуть тебе?

– Міл.

– Хто то гнався за тобою?

Юнак нахилився і якось дивно, непорушно втупився глибоченними очима Сергієві в очі. Зневажливо махнув рукою і відповів:

– Ті, що плачуть.

– Плачуть? – здивувався Сергій. – А чому?

– Бо смерть чекає на нас.

– Яка смерть? Коли?

– Адже всі ми колись помремо… Як померли наші діди й прадіди…

Якусь хвилину Сергій остовпіло мовчав, а зрозумівши, зареготав, хапаючись за поперек:

– Ой, чудії! Смерть чекає! Колись… Насміявшись, перепитав Міла, який теж усміхався:

– Все життя плачуть?

– Плачуть. Так велить Владика і Ті, що в білому.

– Ясно! – одразу став серйозним Сергій. – Це вже інша справа, якщо Владика велить. Усе зрозуміло. А ти чому їм не сподобався?

– Я сміявся.

– Нічого не розумію. Ті плачуть, цей сміється. З них сміявся чи що?

Юнак пильно, не кліпаючи, дивився Сергієві прямо в очі.

– Ні. Глянула на мене синьоока Віла – і серце моє засміялося. Не тільки я сміявся. Сміялися небо, сонце, вітер…

– Ось воно що! І в цьому вся твоя провина?

Раптом Сергій захвилювався:

– Чекай! А звідки ти знаєш мою мову?

– Твою мову? – перепитав Міл.

– Ну звичайно! Ти ж розмовляєш зі мною.

– Я не розмовляю. Я бачу. Тут. – Він торкнувся пальцями своїх очей.

Сергій онімів і вражено втупився в свого співбесідника. Справді, йому здавалася дивною і незвичайною їхня розмова, але він не розумів, чому саме. Невже… Не може бути! Адже це…

– Як? Що ти кажеш? Твій мозок сприймає хвилі? І надсилає свої? Як? Як це робиться? – мало не кричав він од хвилювання.

– Не знаю. Так було завжди. Треба тільки дивитись ось так.

Уважно глянув в очі, і десь у мозку Сергія відбилося: «Білоголовий чужинець теж сміється – тепер він мій брат».

Приголомшений Сергій гарячково думав: «Що це? Телепатія? Передавання думок на відстані? Але як? Адже я не роблю ніяких зусиль – думаю і говорю, а він розуміє. І я розумію – от що дивно. А як – не збагну. Немов бачу все, що він думає, в картинах і образах. І чому треба дивитися в очі, щоб прочитати або передати думку? Очі – то своєрідний передавач і приймач? Можливо, наші далекі предки теж уміли передавати думки? А потім з часом втратили той чудовий дарунок природи? Чому ми, слухаючи когось або розмовляючи з кимсь, дивимося в очі? Чому ми говоримо: „промовляє очима“, „очі говорять“, „прочитав, побачив в очах“?»

Міл ніяково посміхнувся:

– Я не зовсім тебе розумію. Сергій збентежено пробурмотів:

– Я ще не звик, що думки мої передаються… Ні, коли я про це розповідатиму вдома шановним ученим колегам, хто мені повірить?

– А де твій дім? – поцікавився хлопець.

– Мій дім? – перепитав Сергій і роздумливо закрутив чуба пальцем. – Як це тобі пояснити? Живу я і близько і водночас далеко… Бачиш браслет? Натисну ось цей маленький важіль, і браслет – все одно дю твій кінь – в одну мить перенесе мене додому… В мій час…

Вони так захопилися мовчазною «розмовою», що не помітили, як переслідувачі близько підповзли до них. Кущі гойднулися, затріщали – на них навалилося зразу кілька чоловік. Міл спритно крутнувся, вислизнув з-під їхніх рук і миттю зник у заростях. Услід йому кинулися двоє, та даремно – повернулися ні з чим. А Сергія, як не відбивався, сповили шкіряними путами і перекинули горілиць. Над ним схилилися люди в білому і в здивуванні переглядалися, сиплячи німі зауваження:

– Це чужинець!

– Звідки він узявся?

– Треба відпустити!

– Розв’яжіть!

А чужинець весело засміявся:

– Вірно, братці, а то ні про що, ні за що сповили мене, як немовля!

Ті злякано відкинулися, наче сміх Сергія був отруйним, і відвернулися.

– Отуди до біса! Я й забув, що треба плакати.

Люди в білому про щось, мабуть, радилися, бо стали купкою віддалік і мовчки дивилися один на одного. Поруч Сергія тихо шурхнуло листя. Він повернув голову – з-за куща визирнув Міл, блиснув очима: «Підкотись ближче. Я переріжу твої пута».

Але Сергій не встиг. Коротка «нарада» людей в білому кінчилася, і вони прямували сюди. «Тікай! Тікай сам! – закричав думкою Сергій. – Мені нічого не станеться. У мене ж браслет. Тікай!..»

Четверо підійшли до Сергія, легко підняли і понесли. Він намацав кінчиками пальців реле в кишені. Якщо не розв’яжуть, то можна буде й так натиснути важільок. А поки підождемо.

На обличчя йому накинули легеньку хусточку і зав’язали: бояться, що знову буде сміятись. Поклали впоперек на коня – і поїхали, їхали довгенько.

Нарешті приїхали кудись, розв’язали пута, поставили на ноги і стягнули з обличчя хустину.

На розкішному помості сидів чоловік у білому? Пронизливий погляд суворих очей. Губи міцно стулені. Різкі зморшки над насупленими чорними бровами. Очевидно, це і є Владика.

Навколо нього стояла охорона, теж у білому, зі списами в руках. Осторонь товпилися жінки, чоловіки, діти і боязко поглядали на полоненого. З натовпу визирнув Міл. Сергій радо посміхнувся йому. Юрба з жахом посунула назад, закриваючи очі долонями. Тоді Сергій навмисне засміявся – його це тішило. Усі відвернулися, впали на коліна і накрили голови руками, немов ждали кари небесної. Та нічого не скоїлось, хоча Білоголовий і сміявся. Небо було ясне, сонце сяяло, цвірінчали з усіх сил пташки, радіючи теплу і життю. Люди поволі заспокоювалися і крадькома позирали на веселого світловолосого бранця.

А очі Владики палали чорною ненавистю. Він уп’явся ними в Сергія, і той немов чув:

– Ти осмілився сміятись, чужоземцю. Ти помреш. Помреш раніше за всіх. Тільки-но сонце торкнеться вершини старого Таола – тебе вразить всесильна Смерть. Горе тим, хто не плаче! Горе тим, хто не думає про всемогучу, непереборну смерть, котра приходить за кожним, забирає всякого, хто насмілиться сміятись. Плачте, люди, плачте, бо Смерть у кінці вашої путі чекає на вас. Плачте, плачте, плачте…

Сергій відчув, як слабко почало битися серце, як йому стало чогось болісно й жалісно, а сльози мимоволі наверталися на очі. На обличчі Владики, немов крізь туман, побачив торжество. Тоді він з зусиллям підняв руку і провів по очах, в’яло подумав:

– Гіпнотизуєш… Брешеш, не візьмеш… Розтягнув неслухняні губи в посмішку, спочатку слабу й непомітну, а потім усе веселішу, твердішу, і тепер уже він з торжеством глянув на Владику. Через силу, бо тіло було дерев’яне, Сергій обернувся до натовпу. І всі побачили: людина, на яку чекає смерть, не коли-небудь, у кінці життя, а з першим дотиком сонця до білої голови старого Таола, – сміється! Міл посміхнувся у відповідь. Дівчина, яка стояла поруч з ним, теж несміло всміхнулася і злякано лупнула в бік Владики синіми очима. Синьоока Віла…

Владика визвірився на свою охорону, і ті штовхнули чужинця до товстезного дерева, повернули лицем до замшілого у виразках стовбура, наставили списи. Пришпилити хочуть до дерева. І не його першого. Ось сліди на дереві. Обережно торкнувся тих ран – одні були ще свіжі, інші вже загоїлися. Вони красномовно свідчили, що не всі тут плачуть. Були й такі, котрі любили життя, сміялися і не боялися смерті.

Сергій дістав з кишені реле. Убити сміх вам не вдасться! Натиснув на важільок, але червона стрілка не ворухнулася. Що таке? Глянув на руку – і похолов: браслет… загубив… Мабуть, на галявинці, під час бійки з слугами Владики. Не вірячи ще очам своїм, помацав те місце, до повинен бути браслет. Покрутив у руці реле. Що важить реле без браслета – звичайна залізячка…

Кілька секунд стояв нерухомо, потім рвучко обернувся, глянув на високу вершину гори – сонце висіло над нею ще височенько. Слуги, з піками напереваги, чекали. Люди закрили обличчя долонями, плакали. Владика – Сергій міг в цьому поклястися – зловтішно посміхався. А Міл ледь помітно хитнув головою: він пам’ятав, що Білоголовий брат міг зникнути в свою країну в будь-який момент. І був за нього спокійний. А Віла не знала – плакати чи нишком посміхатися. І її личко було схоже на небо: то хмарка пронесеться, то знову ясно.

Сергій швидко оглядівся, оцінюючи своє становище. Ні, не пробитися! Густо поставлені ворожі списи, дуже густо. І тільки він подумав про це, як списи насунулися ще грізніше. Прочитали його думку! Став спиною до Владики і пильно вдивлявся в Міла, говорячи думкою:

– Я загубив браслет. Мабуть, на галявинці в лісі. Загубив браслет. Без нього не можу повернутися додому. Браслет на галявинці. Браслет… Я загубив його! Браслет! Браслет!

Очі юнака округлились і немов вбирали в себе думки Сергія. Потім він озирнувся на білу вершину Таола, глянув на стривожену Вілу – і розтанув у юрбі.

Сергій знеможено присів під деревом. Дурна справа! Як це він не вберіг браслет! Тепер, якщо Міл не встигне… І все це за посмішку. Життя за посмішку…

Люди з жалем пильнували за ним, зиркали в бік сонця, що втомлено хилилося на могутні плечі древнього Таола. Йому стало шкода цих людей. Подумати тільки – тужити тому, що не живеш вічно. Він ласкаво, сумно посміхнувся їм… «Не треба плакати, добрі люди. Живіть, милуйтесь життям. Воно прекрасне. Воно не таке довге й не вічне, це правда, але хіба людське життя вимірюється роками? Зовсім ні. Життя вимірюється радістю та щастям, яке приносиш, віддаєш, даруєш іншим людям».

Пильно глядів на юрму і малював в уяві знайомі картини.

«Дивіться, як ми живемо, дивіться…»

…З веселим сміхом, вигуками розбігаються школярі на залитому сонцем подвір’ї… Схиляється над немовлям молода мати, посміхається до нього, цілує. Підняв над головою чоловік малого хлопчика і обоє заливаються щасливим сміхом. Біжать під літнім теплим дощем юнак і дівчина, кричать щось, сміються. Весілля. Молоді ніяковіють, і цілуються під дружні вигуки «гірко», під малиновий дзвін кришталевих келихів з вином. З жартами і піснею молодь розвантажує цеглу. Чистять засипану снігом вулицю, кидаються снігом, когось Штовхнули в замет. Сміх. Регіт. На сцені у барвистому одязі танцюють кадриль, гопак, молдаванеску. Групу шахтарів вітають квітами, посмішками, тиснуть руки. Святково вбрані люди йдуть площею. Червоніють стяги на тлі блакитного неба, всюди квіти, радісні, щасливі посмішки.

«А ми теж смертні. Дивіться, як ми билися і як вмирали за життя».

…Штурмують Зимовий робітники, матроси, солдати, скидають з трону таких, як оцей Владика і його прислужники.

Мчать під кулями на тачанках. Білогвардійці розстрілюють моряка в пошматованому тільнику, а він гордо піднімає голову і звучать його останні слова: «Хай живе революція!»

Зоя в одній сорочці йде по снігу, і він не рипить під босими ногами; Матросов, зовсім хлопчик, ступнув у безсмертя; чорноока Уля і Олег – навіки молоді, прекрасні; Гастелло і Карбишев, Зорге і Аня Морозова, двадцять шість бакинських комісарів – вічно юні, вічно живі. Бо смерть безсила убити їх у пам’яті людства.

«Дивіться!» І люди дивилися, не закрили своїх облич, не відвернулися. Жадібно впивалися його думками-картинами, і солодко, і страшно, і дивно було їм те бачити. Навіть охорона задивилась, опустила свою зброю.

Хтось кинув Сергієві синю квітку. Владика метнув очима на своїх слуг. Ті не дуже охоче підняли списи. Ще якась хвилина – і сонце приголубить гарячими долонями сиву голову Таола. Не встиг Міл…

Сергій підвівся і, посміхаючись, підняв руку з квіткою, яка горіла синім полум’ям. І в цю мить щось ударилось об його черевик. Глянув – на траві лежав браслет! Сергій блискавично нагнувся – і перший спис просвистів над ним, встромився в дерево.

…Червона стрілка реле помчала вліво. Останнє, що помітив Сергій, був змилений кінь, а на ньому – Міл, він переможно, відверто сміявся.

Сергій розтулив повіки і знову примружив їх од сліпучої білизни. За вікном сяяв голубий морозний день. Ялинка одягла білий пухнастий капелюшок і, кокетуючи, задивилася на своє відображення у вікні. Щасливо кричала дітвора, з’їжджаючи санками та ковзанами з пагорба. Зима. Невже тут минуло більш як півроку? А там – всього кілька годин? Чи може все це приснилося?

Розтулив кулак з міцно затиснутим реле – і йому посміхнулася на долоні синім вологим оком яскрава несьогосвітня квітка.

Дикий хлопчик

Педро Фернандес пізнавав ці місця, хоча пройшло більше десяти років, як він був тут. Ті ж безлюдні савани і непрохідні гілеї – тропічні ліси. Мало що змінилося і в лісі, хіба міцніше переплелися ліани та ще вищими зробилися макаранги. Здавалося, вони своїми пишними кронами підпирають сухе африканське небо.

Фернандес повільно їхав у своєму старенькому «віллісі», зірко вдивляючись в таємничу гущавину лісу.

Він зовсім не хвилювався. В цю справу Фернандес вклав небагато доларів: вигорить – добре, ні – ну й диявол з ним. Цікаво, що сказав би мсьє Воляр, той старий віслюк, якби був живий?

Пригадав свою першу зустріч з ним. Це було, здається, в 1947 році. Фернандес тоді якраз прогорів у Штатах – занадто вільно обійшовся з грошима однієї спортивної «зірки». «Зірка» розгнівалась і вигнала свого імпресаріо. Правда, трохи пізно, бо грошики були вже у кишенях Фернандеса. Потинявшись деякий час без діла, він згодився поїхати сюди представником американської фірми.

Тепер цю фірму, як і багато фірм західноєвропейських країн, чорномазі, тю-тю, вишпурнули геть. Самі взялися хазяйнувати. Подивимось, що з того вийде!

Одного дня Фернандес і янкі на «джипі» виїхали на полювання в савану. Оглядаючи в бінокль місцевість, вони помітили стадо струнких газелей, які мирно паслися. Серед стада якийсь хлопчик. Пастушеня? Але це дикі тварини, ніхто не може їх пасти. Зацікавлені мисливці під’їхали ближче. Почувши небезпеку, газелі кинулися навтіки. Разом з ними і хлопчик, аніскільки не відстаючи від бистроногих своїх товаришок.

«Джип» – в погоню. Шофер вижимав з машини всі сили, але хлопчик мчав як вихор.

– Оце б його на олімпійські ігри! Б’юсь об заклад, що не мав би суперника! – захоплено гукнув хтось із янкі.

Педро Фернандес і сам про це подумав. Хто-хто, а він добре знав, що таке спорт, бо багато років терся біля нього. І знав, на чому можна нагріти руки. Цей малюк, безперечно, був би дорогоцінною чорною перлиною в легкій атлетиці. За всяку ціну – догнати!

І ганяли, доки хлопчисько не впав, загнаний мало не до смерті. Газелі теж зупинилися, тривожно дивилися в бік людей, мов чекали на малого.

Переслідувачі вискочили із машини, схилилися над хлопцем. Він важко дихав, в очах переляк. Силкувався піднятися, але не міг. На вигляд йому років сім-вісім. На ньому не було ніякої одежі, ноги – довгі, міцні, з добре розвиненими м’язами. А підошви тверді, ніби копитця.

Незвичайну здобич відвезли до госпіталю. Там хлопчика, який відпочив і тепер шалено пручався, прийняв лікар мсьє Воляр. Він страшенно обурився, дізнавшись, як ганяли по савані нещасну дитину.

– А що йому, чорномазому, станеться! Вони живучіші за кішку! – сміялись янкі.

Розгніваний Воляр наказав їм негайно залишити госпіталь.

Фернандес прийшов на другий день, і незабаром став тут своєю людиною, буцімто піклуючись про здоров’я хлопця. Лікар пом’якшав, з довірою ставився до відвідувача.

Якось Фернандес спитав:

– Скажіть, док, чи довго треба лікувати хлопця, щоб він став нормальною людиною?

Лікар, мсьє Воляр, високий, худющий, з жовтим від лихоманки обличчям і з чорними, мов вуглинки, очима під широкими сивими бровами, за звичкою нервово бігав по кабінету. Зупинився перед вікном, деяку мить дивився на розпечений сонцем двір госпіталю. Потім круто обернувся до Фернандеса і заперечливо захитав головою:

– Ні, мсьє Фернандес, з цього бідного хлопчика ніколи не буде людини.

Фернандес підозріло блимнув на нього: можливо, Воляр сам має якісь наміри щодо того хлопця? Е, ні, не такий Педро Фернандес, щоб випустити ласий шматочок із своїх рук!

– Чому? Пройде якийсь час, малий навчиться говорити.

– На жаль, хлопчик ніколи не навчиться говорити, – дещо сумовито відповів лікар. – Подібну дитину мені вже доводилося зустрічати. Якийсь час тому в нашому госпіталі помер юнак двадцяти одного року. Його привезли сюди, як і цього хлопчика, зовсім диким. Він злобливо шкірив на нас зуби, кусався, ходив і бігав тільки на чотирьох кінцівках, їв лише сире м’ясо, а воду хлебтав з мисочки язиком. Уночі тужливо вив на місяць. Говорили, начебто він жив змалечку у вовчій зграї, перейняв усі їхні звички. Це було дуже схоже на правду.

І що ви думаєте, мсьє Фернандес? П’ятнадцять років він прожив у нас. Ми робили все, що можна, аби повернути його хоча б трохи до людського стану. І за ці роки хлопець не наблизився ні на крок до людини, не навчився вимовляти жодного слова, не сміявся, не плакав. Єдине, чого ми добилися, це те, Що він уже не кидався на людей. Ні, дорогий мсьє Фернандес, людину може виховати тільки людина.

Воляр знову зупинився перед вікном.

Фернандес був розчарований. Виходить, його мріям не здійснитись, і він зовсім марно втрачає час, ходячи сюди?

– Цікаво, що у тварин цього немає. – Воляр жваво обернувся до гостя, жестикулюючи довгими руками. – Дитина тварини в якому завгодно середовищі залишається вірна своєму видові. Киньте крихітне кошеня між цуценят. Воно ніколи не перейме звички собаки, а залишиться кішкою. І побачивши вперше в житті мишу, поженеться за нею І буде полювати так уміло, ніби її цьому вчили. І нявчати не розучиться, і взагалі – не втратить жодної своєї котячої риси. Хіба що буде дружити з собаками. Або візьміть, скажімо, дитинча видри, виростіть його так, Щоб воно не бачило ні озера, ні річки. А потім пустіть уже дорослу видру у воду. І вона зразу попливе, і піймає так само рибу, як це робили всі її предки.

Наші діти наслідують тільки інстинкти – їсти, пити, спати і ще деякі. А все інше, що робить людину людиною: розум, мова, абстрактне мислення, високі почуття, знання, досвід – все це виховується тільки в середовищі людей. Це не передається у спадщину.

І цей хлопчик, що якимсь чином опинився в стаді газелей і виріс, на мою думку, там, бо їсть лише траву, листя та ще охоче п’є молоко із пляшки з соскою, теж не буде людиною. Занадто пізно. Щоб людина сформувалась у людину, дуже важливо, аби свої перші роки життя вона була з людьми. Так що Мауглі – це просто красива казка, а горезвісний Тарзан – і зовсім нісенітниця.

А хлоп’я не проживе довго. Перелякане, легені надірвало, утікаючи від мисливців, дуже сумує в неволі…

Фернандес тоді ж плюнув на цю справу і навіть уже встиг про неї забути, коли якось увечері випадково зустрів Воляра. Той ще більше пожовтів, схуднув, хоча б, здавалося, – і так одні кістки. Лікар зрадів Фернандесу:

– Добрий вечір, мсьє Фернандес! Чому не буваєте у нас? Ходімо, вип’ємо по чашечці кави.

Пришилося згодитись, та пізніше Фернандес не шкодував за цим втраченим часом.

За кавою поговорили про різні новини, потім Воляр сказав:

– Пам’ятаєте, мсьє Фернандес, того бідного дикого хлопчика-газель? Адже він помер нещодавно… Разом з ним померла і таємниця його походження. А уявляєте собі, як було б цікаво послухати його розповідь про життя у стаді газелей? Але для цього він повинен був розмовляти, мислити…

Воляр схопився і забігав по кімнаті, поглядаючи на Фернандеса так, немов вагався, чи довіритись йому в якійсь таємниці. Знову сів навпроти, ковтнув кави.

Фернандес нюхом відчув щось цікаве й важливе, нашорошив вуха, люб’язно виказуючи повну увагу.

– Знаєте, мсьє Фернандес, думка про те, щоб дитина людини одержувала в спадщину від батьків не тільки інстинкти, а й мову і деякі здобуті ними знання, запала мені давно, ще тоді, коли я вперше побачив хлопчика із вовчої зграї. Звичайно, не заради того, щоб не було диких дітей, – такі випадки трапляються надзвичайно рідко.

Життя людини дуже коротке, і більшу, найкращу частину його кожне нове покоління витрачає на те, щоб засвоїти і повторити уже здобуте попередніми поколіннями. Це марна втрата дорогоцінного часу! А якщо людина все це вже буде знати, тільки народившись, як знає вона інстинктивні рухи, уявляєте собі, скільки часу в житті у кожного з нас буде збережено для здобуття нових знань!

І дуже прикрим є те, що в центрах пам’яті нашого мозку всі ці знання закладені. Людина все життя носить в собі колосальні багатства і не знає про це, не може користуватися ними, витрачає великі зусилля на їх здобуття. Знання зашифровані, і треба знайти тільки код до них…

Можливо, все, що говорив лікар, і було незвичайне, але Фернандеса воно анітрохи не цікавило. Він уже збирався піти собі геть, як тут Воляр, нахилившись через стіл ближче до нього, тихо сказав:

– Знаєте, мсьє Фернандес, ви, я бачу, людина чутлива і чесна.

Почувши про себе таку характеристику, дуже далеку від істини, Фернандес вдоволено посміхнувся сам собі: виходить, артист з нього неабиякий. Хіба спробувати ще свої сили в Голівуді? Стати кінозіркою? Хе-хе!

– І тому я можу вам довіритись. Майже двадцять років я працював над цим питанням, і мені здається, що я досяг мети. Зараз вам покажу. Одну хвилинку!

Фернандес гадав, що Воляр покаже якогось хлопця чи дівчинку, котрі були дикими, а він, Воляр, повернув їх до нормального життя. Але замість того лікар приніс малесеньку, старанно запаяну пробірку з коричневою рідиною.

Лікар уважно розглядав її на світло, ніби бачив уперше.

– Ось вони – гормони спадщини. Тільки зробити дитині ін’єкцію – і гормони поступово розбудять у мозку центри пам’яті, в яких зашифровані особливим кодом знання предків.

– Чому ж ви не зробили ін’єкцію хлопчикові? – мало не закричав Фернандес, подумки вилаявши Воляра старим ідіотом.

– Тому, любий мсьє Фернандес, що було пізно. Хлопчик був великий, а ці гормони треба вводити на першому тижні після народження. Діяти вони починають через три роки, впливають, тобто розбуджують закодовані центри поступово, на протязі кількох років. Скільки саме, на жаль, я не знаю. Остаточні наслідки дії цих гормонів мені невідомі.,

– Як це так? Чому? Воляр зітхнув і тихо мовив:

– Подальші досліди повинні провадитись на людині. А хто мені довірить для цього свою дитину? Ніхто, звичайно. Адже для того, щоб точно впевнитись в дії цих гормонів, чи здатні вони залишити людину людиною в якому хочеш оточенні, для цього найкраще було б маленьку дитину, якій введені гормони, десь в. три роки залишити років на п’ять-десять в середовищі тварин. Найкраще було б серед мавп. Але це неможливо, це було б страшним злочином.

– Виходить, гормони так і залишаться в цій пробірці? – спитав Фернандес.

– Так. Поки що. Але не назавжди. Наступить час, коли вони знадобляться, не завдавши нікому зла.

І Воляр заховав у шафу дорогоцінну пробірку. Фернандес поглядом прослідкував, запам’ятав те місце.

Здійснювати свій план Фернандес почав зразу, не відкладаючи на потім. Заміна в шафі лікаря пробірки з гормонами точно такою ж, наповненою забарвленою в коричневий колір водою, не викликала труднощів. Фернандес зробив це досить спритно у свій наступний візит на каву до Воляра. Найважче було дістати тільки-но народжене немовля.

Та недарма Фернандес був мисливцем. Тиждень полювання на машині – і в одному з селищ, далекому від міста, він побачив у крайній халупі молоду жінку, зовсім дівчинку, з крихітною дитиною на руках. Лише на хвилинку залишила вона свого первістка в халупі і побігла кудись з корзиною…

Фернандес сам зробив дитині ін’єкцію. Днів зо три після того хлопчик хворів, мало не вмер. Та врешті решт одужав. Фернандес назвав його Ремі, знайшов годувальницю і на три роки залишив їй нянчитись з ним. Сам навідувався частенько.

Хлопець ріс звичайною дитиною, був добре вгодований, веселий, привітний і нічим не відрізнявся від інших дітей. Став більшеньким, розумнішим і чомусь прив’язався до Фернандеса. Навіть спробував якось звернутись до нього «тато». Фернандес наказав називати його «сеньйором Педро».

Найбільшим щастям для маленького Ремі було, коли сеньйор Педро брав його з собою на прогулянку в ліс. Так було і того разу.

Фернандес все уповільнював кроки, а Ремі, оглядаючись, ще бачив його крізь листя. Бавлячись, і собі присідав за кущем, захоплено вимагав:

– Шукайте мене! Сеньйоре Педро, шукайте!

Фернандес повинен був шукати і «не знаходити» його. Хлопчик, не витримавши, весело гукав:

– А я тут! А я тут!

І потім знову біг попереду, нахилявся до кожної квіточки, зупинявся біля кожної комашинки. Присів і довго з цікавістю спостерігав метушливих мурашок. З повагою обійшов їх, щоб бува не наступити. Піймав великого строкатого метелика, обернув до сеньйора Педро сяюче щастям личко. Трохи подивився на красиві крильця, відпустив і радісно заляпав услід маленькими світлими долоньками.

Не перший раз Фернандес з Ремі тут. Возив сюди, щоб хлопець звик до лісу, а головне, щоб до нього звикли мавпи-шимпанзе, які стрибали, верещали, реготали у них над головою. В той день Фернандес вирішив покінчити з цим. Занадто довго тягнеться. Ремі вже три роки. Адже покійний Воляр говорив, що гормони починають діяти з трьох років.

Фернандес влучив момент, коли Ремі зацікавився великим рогатим жуком, і сховався в густих кущах, але так, щоб йому було видно Ремі. Хлопчик озирнувся, запрошуючи і сеньйора Педро подивитися на чудову знахідку. Але сеньйора не було видно. Ремі, гадаючи, мабуть, що з ним граються, почав із сміхом бігати по галявинці, заглядати під кущі. Потім знову здибав того ж жука і присів біля нього, аніскільки не тривожачись відсутністю Фернандеса.

Мавпи, побачивши, що хлопчик один, залопотіли щось по-своєму, підняли страшенний лемент, метушню. Стрибали з дерева па дерево, пролітали, вчепившись в ліану, майже над головою Ремі. Хлопчик залишив жука, почав збирати квіти, щось примовляючи сам до себе.

Одна із мавп осміліла, опустилась па ліані, гойдалася перед обличчям Ремі. Він засміявся, простягнув їй квітку:

– Дивись, яка гарна квітка! Червона! Хочеш, візьми собі! А я ще назбираю.

Мавпа щось заверещала, і в одну мить з дерев посипались її подруги, всілися колом навколо Ремі і почали кривлятись, жестикулювати, кричати. Хлопчика це тішило, він сміявся, аж захлинався, а потім і собі заходився гримасувати у відповідь. Мавпи були в захопленні.

І тут нарешті сталося те, чого з нетерпінням чекав Фернандес. Одна із мавп схопила Ремі, притисла до грудей і миттю видряпалася з ним на дерево. За нею з вереском кинулися всі інші – і галявина враз спустіла.

Фернандес вибрався з своєї схованки і спокійно, навіть не озирнувшись, пішов до машини. Совість його не мучила, ні. Жалість або каяття – теж ні. Всі ці почуття йому були незнайомі. І він виріс у лісі, серед хижаків. Тільки той ліс був кам’яний, а хижаки – двоногі, котрі перегризали одне одному горлянку заради грошей.

Минули роки.

…Ось і те місце, де він з Ремі гуляв останнього разу. Фернандес зупинив машину, взяв рушницю, поклав за пазуху капронову сітку і заглибився в ліс. Довго блукав, але поки що Ремы не зустрів, тільки мавпи, як і тоді, верещали над головою. Втомився, сів перепочити, привалився широкою спиною до кореня могутнього дерева – макаранги. Мабуть, цьому велетню він здається нікчемно малою комашкою. Фернандес підняв очі вгору, щоб глянути на верховіття, – і побачив… Ремі.

Звичайно, це був він. Хлопець сидів зовсім низько на товстезній гілці і плів циновку з підкоркового шару фікусового дерева. Такі циновки тут плете все туземне населення. Інколи він поглядав униз, на Фернандеса, але особливої цікавості не виявляв.

Фернандес, навпаки, з величезною увагою розглядав Ремі. А той одіклав плетіння, підвівся, ніби спеціально для того, щоб Фернандес зміг краще його роздивитись. Височенький, стрункий, з прекрасно розвиненими руками й ногами, широкими грудьми, хлопець виглядав старшим за свої роки. Можливо, це не він? А хлопчина, ніби вгадавши, в чому зацікавлена людина внизу, почав плигати з дерева на дерево, перелітати на ліанах, спритно і звично хапаючись дужими руками за гілля. Рухи його були точно розраховані, а тіло надзвичайно гнучке й красиве. Слідком за ним плигала ціла зграя мавп. Він грався з ними, і вони, вдоволені, підняли страшенний ґвалт.

Педро Фернандес був у захваті. Це було щось більше, ніж він мріяв, ніж він міг собі уявити. Жоден спортсмен світу, навіть найкращий, не може зрівнятися з Ремі силою і вправністю!

Нарешті хлопець (Фернандес не встиг навіть уловити оком, коли і як) опинився перед ним, аніскільки не втомлений і не задиханий після таких головоломних гімнастичних вправ. Стояв у вільній граціозній позі. На стегнах мав одежинку, теж сплетену з волокон фікусового дерева. Фернандес придивився і розглядів на його плечі татуїровку, яку він зробив ще тоді: «Ремі», рік і свої ініціали – «П. Ф.». Тепер немає ніякого сумніву, що це Ремі!