Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Любовь Коваленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

Та ось в них палка радість. Розкидаючи, розштовхуючи людей, до неї намагається протиснутись той самий темноволосий юнак, котрий подарував їй намисто. Його обличчя в крові, кров капає на голі подряпані груди. Та він, мабуть, цього й не помічає, бо бачить тільки блакитні очі й, німе благання допомогти. І хлопець уперто прокладає собі шлях. Ось він уже біля жінки, схопив її на руки, а вона охопила руками його шию.

Нелегко було вирватися із знавіснілого натовпу. Але юнак вибрався. Поставив на землю жінку, яка горнулася до нього, боялася знову втратити. Зморено втер обличчя, озирнувся і, вхопивши супутницю за руку, щосили побіг. Мчали прямою, як стріла, вулицею, потім пробиралися по мосту, геть запрудженому втікачами. Люди кидалися з мосту в вируючу воду, пливли, деякі тонули, інші вибиралися на берег.

Молода жінка зовсім знесиліла, пурпуровий плащ давно загубився, і вона зосталася в легенькому, коротенькому вбранні. Хлопець, не зупиняючись, підхопив її знову на руки.

Уже й місто далеко позаду, а підземний гуркіт переслідував їх, і земля тремтіла під ногами. Велетенське полум’я палахкотіло за їхніми спинами і освітлювало їм шлях.

Потім вони видиралися на скелясту гору, чіплялися порізаними руками за каміння. Жінка вже тільки стогнала, але супутник тягнув її за собою все далі вгору. Інколи він озирався, і в його очах був жах. Нарешті зупинилися на уступі перепочити. Обоє, задихані, подряпані, знесилені, обернулися, щоб глянути вниз, на місто.

Але міста вже не було. На тому місці вирувала брудна вода, присипана зверху чорним попелом…

Молода жінка, впавши на груди юнакові, гірко заплакала. Той ніжно погладив її скуйовджене волосся і суворо сказав:

– Плач, зіронько, плач…

І в самого теж текли сльози.

Так стояли вони над свіжою могилою рідної країни, освітлені лиховісним полум’ям вогнедишної гори. Земля знову здригнула, і гора виплюнула вогненний плювок…

– А-а-а-а! – закричала Малуша і розплющила очі.

Страшні видива зразу зникли, сховались у траві, стрибнули в глибоку балку. Над дівчинкою чистісіньке небо, вітрець погойдує над головою гіллям. Тиша, аж дзвенить у вухах. Але мала ніяк не може прийти до тями, дико озирається. Вона нічого не зрозуміла. Зняла намисто і довго розглядала його, говорила з ним, як з живим:

– Де ти сховало тих бідних людей? У нас теж була пожежа. Погані підкралися й запалили. Волхви своїми заклинаннями допомогли погасити. Може вони і твоїм людям допоможуть подолати ворогів?

Малуша підхопилася і, забувши навіть глек з водою, побігла, продираючись крізь чагарники, і незабаром потрапила на галявину. Тут вона зупинилась і боязко глянула в той бік, де на кам’яній плиті горів вогонь. А над вогнем, сягаючи величезною головою верхівок молодих осичок, виднілося жорстоке обличчя дерев’яного ідола, з вигнутими рогами та вищиреними зубами. Руки він склав на животі і витріщив на дівчину круглі банькуваті очі. На його товстій шиї висіло намисто із зубів вепра.

Біля вогнища стояв старий в широкій довгій одежі. Кучеряве сиве волосся розсипалося по плечах, такі ж сиві борода й вуси. На голові віночок з листя, збоку пояса висить кривий, схожий на серп, ніж. Він тримав над вогнищем широкий короткий меч і, повертаючи його в руках, щось шепотів, поглядав то на вогнище, то на ідола.

Малуша підійшла ближче. Старий поклав меча і суворо глянув на дівчинку.

– Що тобі, дитино?

– О господине, в цьому намисті люди. Їх палить вогонь ворожий, заливає вода велика. Чи не зробиш ти так, щоб ті люди подолали своїх ворогів? Твоє закляття допоможе їм..; Бог Перун змилостивиться над ними…

І дівчинка з надією поглянула на рогатого бога.

Волхв взяв намисто, близько підніс до старечих очей, придивлявся.

– Де взяла?

– Подарував отрок, якого вчора поховали.

– А де ті люди?

– Тут. Надінь, господине, на шию і заплющ очі.

Старий накинув на себе намисто, сів, закрив очі. Малуша теж всілася біля нього на землю, позирала то на чаклуна, то на байдужого до всього Перуна.

А перед старим волхвом з’явилося страшне видіння. На скелі стоять, обнявшись, двоє, а внизу кипить чорна вода. Горить гора величезним полум’ям, із неї стікають вогняні ріки… Він поспішив розкрити очі, зовсім переляканий баченим. Підвівся на ноги і закричав:

– Такого не буває! Це оборотні! Упирі! У вогонь їх! Вогонь-ворожич, спопели оборотнів!

І рвонув із себе намисто. Ланцюжок порвався, і кілька намистин покотилися за плиту, сховалися в траві. Волхв підняв руку над вогнищем…

– Не треба! Не можна, не можна у вогонь! – закричала щосили Наталя і розкрила очі.

Все зникло. У кімнаті нікого немає. На столику горить нічник.

Забіг стривожений тато з книжкою в одній руці, з ручкою в другій:

– Що таке, Наталочко? Чого ти кричиш? Вона деяку мить незрозуміло дивилася на нього, потім спитала пошепки:

– Що то було? Що?

– Ти заснула і тобі щось приснилося. Випий гарячого молока, ковтни аспірин. І зніми намисто, будь ласка! Що за витівка одягати таку дорогоцінну річ?

Наталя помацала себе за шию – теплі, аж гарячі намистини ковзнули під пальцями. Ковтнула слину – горло не болить. Ще рай – не болить! Вона охопила тата за шию:

– Ой, татуню, якби ти знав! Не треба аспірину і молока – горло вже не болить, не болить!

Обережно зняла з себе намисто, взяла його в долоні:

– Ти знаєш, що це таке? Ні? А я знаю! Це… це… це такий, як би його назвати? Відеомагнітофон! От що! Відеомагнітофон! У цих намистинах багато чого записано.

Тато занепокоєно наказав:

– Наталю, зараз же в ліжко! У тебе температура!

– Ні, ні, таточку, любий мій! Ні, немає температури. Ось поглянь – лоб зовсім холодний. Це намисто… Обереги! – засміялася вона. – Слово яке, татуню! Обереги! Оберігає від хвороб, зла й напасті.

Тато зовсім розхвилювався, стривожено торкнувся її чола – справді, холодне! Гм! А донька гаряче говорила:

– Не віриш? Не віриш? Ось візьми, одягни на шию. Побачиш тоді!

Тато недовірливо стенув плечима, але намисто взяв, підніс близько до очей, придивлявся.

– Тільки я не зрозуміла, татуню, як воно робиться, що все видно так добре, як… ну як Ш V

уві сні, га? Адже на столі лежало – нічого не показувало, а от, коли на себе одягнеш…

– Гм… Як?.. Можливо, – роздумливо відповів тато, – можливо під впливом тепла людського організму чи якихось біострумів воно починає працювати і передавати записану інформацію у мозок? Якщо все це, звичайно, тобі не приснилось…

– Ні, ні, не приснилось! Сідай на ліжко, я одягну тобі намисто. Так. А тепер заплющуй очі, міцно-міцно! – нетерпляче командувала Наталя.

Тато слухняно стулив повіки.

Залізний доктор

– Мовчить?

– Яволь, пане майор, мовчить. Інколи сміється, пане майор.

– А ви як… все робили?

– Яволь, пане майор, все і навіть більше. Як ви й наказали.

– І… ні слова?

– Ні слова, ні звуку, ні стогону. Це, перепрошую, не людина, а залізо. Якщо пан майор бажає впевнитись…

Майор Родеман зморщився і почав розглядати каблучку на своїй випещеній руці. Він ніколи не ходить дивитись, як допитують полонених. Це мове́ тон – поганий тон – бути присутнім при тортурах або самому… допитувати. Гельмут фон Родеман із старовинної аристократичної сім’ї, в якій навіть неввічливе слово вважається жахливою невихованістю. Він не з тих вискочок, котрі будь-якими способами намагаються досягти вищого становища і забруднюють свої руки в крові. Майор може тільки розпорядитись, наказати, пояснити – як треба робити і що, але самому…

Він підвів напомаджену голову, ковзнув презирливим поглядом по здоровенному до непристойності єфрейторові і холодно зауважив:

– Ви мало приклали ретельності, мій милий. Жодна людина не може того витримати. Чи не потребують ці… методи допиту перевірки? Скажімо, на… вас?

І швидко глянув на нього. Обличчя того, яке щойно було по-плебейському червоне, повнокровне, враз зблідло, немов з нього в одну мить випустили кров. Єфрейтор розгублено дивився на майора витрішкуватими очима, не знав, як розуміти це – чи як жарт, чи як погрозу.

Майор дозволив собі посміхнутися куточками тонкого рота:

– Це ми завжди встигнемо, вірно? А зараз приведіть полоненого сюди. Тільки спершу, – він знову поморщився, – надайте йому пристойного вигляду. Ви знаєте, я не можу бачити…

Цього полоненого взяли ще вранці. Рота солдатів йшла вдосвіта на чергове «прочісування» лісу. І несподівано стрілася з невеликою – чотири чоловіки – групою партизан, яка поверталася на свою базу і не встигла до світання. Серед них була одна жінка.

Партизани залягли в бур’янах, почалася стрілянина. Одного з них вбили, другий встиг метнутися до лісу з пораненою жінкою на руках. А цей прикривав їхній відступ, поки й вистрілив останню кулю. Кажуть, стріляв і в себе – та вже не було чим. Узяли живцем, І цілий день б’ються з ним. Мовчить. Залізний? Побачимо… Ще є дещо… в арсеналі.

Через півгодини в кабінет ввели полоненого партизана. Майор читав за столом листа з дому. Не поспішаючи, поклав його в шухляду. Розкрив папку, довго вивчав останні накази із штабу. В кімнаті стояла тиша, тільки шелестіли папери. Полонений біля дверей нічим не виказував своєї присутності.

Нарешті майор глянув на нього. Це був високий, міцний чоловік років п’ятдесяти. Коротке з сивиною волосся їжаком, глибокі зморшки на блідому чолі, під крутими бровами темні очі, а в них, десь на самому дні – смуток чи втома. Тільки не біль, не страждання, як хотів це побачити Родеман. Він пильно дивився на майора, і очі його, стрівшись поглядом з майоровими, змінили свій вираз: смуток розтав, а натомість зажевріла помітна іронія. На нього натягли нижню солдатську сорочку, що була йому вузька і відкривала груди в синцях і подряпинах.

Майор взяв телефонну трубку:

– Перекладача до мене. Негайно. Що?? Був присутнім при допиті і знепритомнів? Які ніжності для солдата! Знайдіть іншого!

Полонений раптом заговорив німецькою мовою:

– Не треба перекладача, пане майор! А то і цей зомліє. Слабенький у вас народ!

Він рушив з місця, дійшов, злегка похитуючись, до столу і важко опустився в крісло. Простяг руку з перебитими пальцями і вирваними нігтями до сигарет і запальнички.

– Дозвольте?

І, не чекаючи відповіді, понівеченими пальцями дістав сигарету, з трудом запалив, кілька разів затягнувся. Родеман холодно спостерігав за ним.

– Вибачайте, пане фон Родеман, що я так вільно поводжуся, але я ваш гість. А виховані люди тактовно не помічають деяких промахів гостя, чи не так?

В його голосі вчувалося глузування.

– Хто ви? – спокійно спитав майор, намагаючись не виказати пі свого роздратування, ні здивування тим, що полонений добре знає німецьку мову.

Полонений ледь посміхнувся синіми розпухлими вустами.

– Я всього лише хірург. Точніше – нейрохірург. Сьогодні вночі довелося кілька годин оперувати хворого. Важкий випадок. Тому й затримались.

– Ваше прізвище, ім’я?

– Це вже ні до чого, пане Родеман. Адже лікуватись ви у мене не збираєтесь? Хоча лікування вам і не завадило б: у вас, я бачу, нервовий тик. Та й мігрені, судячи з вашого блідого обличчя, докучають вам.

Тільки суворе виховання в старовинному прусському маєтку і багаторічна звичка володіти собою допомогли Родеману стриматись. Але тику не заховаєш: ліва щока справді тіпається.

– Звідки ви знаєте німецьку мову?

– В роки моєї юності я навчався у Лейпцігу. Це було ще до першої світової війни.

У двері постукали, і в кабінет, лячно озираючись, навшпиньки зайшов лисуватий чоловік. Він низько уклонився, відрекомендувався:

– Яунзен, тутешній скрипаль… До ваших послуг, пане майор. Я німецьку знаю, пане…

І застиг, вражено втупившись у полоненого. Той і бровою не повів, невимушено сидів у кріслі і навіть не глянув на скрипаля.

Майор, який хотів було недбалим рухом відіслати перекладача, помітив, як змінилося у того обличчя.

– Ви знаєте цю людину?

Перекладач щось забурмотів, очі його забігали. Він заперечливо хитнув головою і не міг відірвати очей від опухлого обличчя полоненого, скалічених рук, кривавих плям, що з’являлися на білій солдатській сорочці.

– Хто ця людина, я питаю?

Скрипаль заметушився, позадкував до дверей і жалібно забелькотів:

– Я маленька людина… І нічого не знаю. Я краще піду… Нічого не знаю… Я гадав тільки перекладати…

Майор натиснув дзвоник, і в кімнату ввалився здоровенний єфрейтор з засуканими рукавами.

Родеман кивнув на перекладача:

– Він знає, хто цей партизан. Зрозумів?

Здоровило, визвірившись на скрипаля, взяв його за петельки, трусонув. Той тільки гикнув.

– Не тут, не тут! – поспіхом наказав майор.

– Не треба мучити людину! – суворо мовив полонений. – Він хворий і вашого допитування не витримає. Відпустіть його!

І байдуже додав:

– Я – Доктор.

Яунзен заплакав, витираючи сльози рукавом піджака:

– Бачить бог, – схлипував він, – я не сказав. Не я… Ви мене врятували колись, вилікували від галюцинацій. Простіть, простіть…

Єфрейтор викинув його за двері і вийшов сам слідком.

А майору фон Родеману чи не вперше в житті зрадило багаторічне уміння володіти собою, таїти свої почуття. Він, не приховуючи подиву, шаленої радості, торжества, зловтіхи, – всі ці почуття враз оволоділи ним, – розглядав полоненого. Так оце той самий Доктор? Командир партизанського загону? За голову якого обіцяно велику винагороду? Доктор, якому дали прізвисько «Залізний», а про його хоробрість і мужність складають легенди?

Одна з легенд розповідає, ніби своє прізвисько він одержав у таборі смерті, де витримав жахливі тортури, і не тільки витримав, а ще й зумів утекти, та не сам, а повів за собою чимало полонених.

Майор Родеман розглядав полоненого з жагучою цікавістю. Ним оволоділо нестерпне бажання дізнатися: чому ця людина «залізна»? Що допомагає їй бути такою? Що це – презирство до смерті? Байдужість дикуна до фізичного болю? Але ж Доктор, за його словами, навчався у Лейпцігу, він знає німецьку мову. І разом з мовою він, безперечно, перейняв якусь частку культури німецького народу. Отже, назвати його дикуном, варваром не можна. В чому ж тоді його сила? Його і таких, як він? Адже щось надихає їх. Але що?

Виказувати до чогось свою цікавість – це не зовсім виховано. Тому майор зробив над собою зусилля і набув знову спокійного вигляду.

– Так, я чув про вас, – недбало кинув він і всівся зручніше в кріслі, закинув ногу на ногу в начищених чоботях. – І треба зізнатись, ці чутки щодо вашої поведінки і прізвиська «Залізний» ви підтвердили, знаходячись… в гостях у мене. Я в захопленні.

– Дякую, – так само недбало відповів Доктор. – Я не виняток, пане майор. «Залізних» людей у нас дуже багато, значно більше, ніж ви собі уявляєте. Ви повинні б упевнитись у цьому за півтора роки війни.

– І я не питаю вас, – продовжував майор, ніби й не чув останніх слів полоненого, – ні про те, в якому саме місці розташована ваша, база, ні скільки людей у загоні. Мені тепер зрозуміло – ви не скажете.

– Ви на диво прозорливий, пане майор. Чи не це вас переконало? – і Доктор підняв скалічені руки.

Майор роблено здивувався і глумливо спитав:

– Хіба вам болить? Цього не скажеш, дивлячись на вас.

Доктор мовчав. Очі його, звузились – зостались тільки щілинки. Потому заговорив повільно, важко, наче зважував кожне слово:

– Ви вгадали, пане майор. Саме так – не болить. І вас дивує – чому? Що ж – поділюсь з вами таємницею, коли вже самі не можете й досі здогадатись.

– Я вам уже сказав, що я хірург. Вірніше, був ним… до сьогоднішнього ранку, – сумно сказав, розглядаючи свої потрощені пальці. – Ці руки тепер не втримають скальпеля. А втім – ще спробуємо. Ми не з тих, хто втрачає надію.

– Так ось, у свій час я зробив собі невеличку і не дуже складну операцію. Це, правда, й операцією назвати не можна. – Кілька спеціальних уколів, які паралізували центр болю в мозку. І відтоді я не відчуваю болю.

– Казочки полюбляєте, Докторе? Ми вже не в тому віці, мій милий, – перебив його майор.

– Чому казки? Невже ви ще не переконались в цьому за… сьогодні?

Майор з підкресленою вишуканістю підвівся, пройшовся по кабінету і раптом різко зупинився проти полоненого. Нахилився ближче до нього і тихо, зловісно сказав:

– Ні, ще не переконався…

І втупився жадібним поглядом в його обличчя: чи зміниться воно по цих словах? Пополотніє? Жах перед новими муками розширить зіниці?

Даремно вдивлявся майор – нічого! Тільки байдужість і втома людини, яка не спала ніч. І ще ота клята іронія… Сміється. Приймає його за дурня. Не відчуває болю! Подивимося, що ти скажеш трохи пізніше…

Коли полоненого вивели, майор викликав єфрейтора.

– Я вам дав свою книгу опусів середньовічних інквізиторів. Ви вивчили її?

– Яволь, пане майор! – гаркнув єфрейтор.

Майор невдоволено поморщився: що за манери так кричати. З бридливістю окинув поглядом єфрейторові червоні ручиська, що вилазили з коротких рукавів. До чого груба тварюка! Чи не віддавати йому накази тільки по телефону, аби не шокував своїм виглядом?

– Продовжуйте допит. Застосуйте з моєї книги ще опус… опус двадцять, ну, можна й двадцять другий. Але не чіпайте рук, обличчя, голови.

…Пізно ввечері, коли майор у домашньому вільному одязі лежав удома на канапі і з насолодою слухав по приймачу «Місячну сонату», задзвонив телефон. Притишеним голосом єфрейтора трубка винувато сказала:

– Мовчить, пане майор. І, прошу вибачити, кепкує з пана майора і його, пробачте, опусів…

«Що ж це таке? Невже… Невже справді не болить? Тих опусів, за словами святих отців і деяких сучасних… очевидців, ще ніхто не витримував. Людина при цьому переставала бути людиною, перетворювалася на жалюгідного звіра і була здатна, була згодна на все, аби припинили їй ті страждання. Ці опуси, твердять наші середньовічні вчителі, згинали, мішали із землею, ламали на друзки всіх. Усіх, але, виходить не Доктора? Ще й кепкує? Значить, правда? Не відчуває болю? Не відчуває! А чому й ні? Адже існує анестезія – загальна і місцева. І хворому не болить під час операції. То, можливо, що цей російський лікар і знайшов щось подібне…

Майн гот, полоненого треба негайно в штаб! Гадаю, там допитаються в якийсь інший спосіб про ті чудодійні уколи. А потім… О, потім зробити залізною всю велику німецьку армію! Кожного офіцера, кожного солдата! Залізними! Такими ж, як росіяни. Непереможними! Ось тоді можна і завойовувати світ…»

Трубка, яку майор все ще тримав біля вуха, делікатно кахикнула. Майор отямився:

– Припиніть негайно допит! Зробіть все, аби він мав на ранок більш-менш нормальний вигляд. Дайте снотворного. І щоб зовні не було видно ніяких слідів. Зрозуміло?

Вранці виїхали в штаб. У машині поруч з водієм сидів майор фон Родеман у блискучому плащі – сіявся нудний осінній дощик, на задньому сидінні – Доктор і здоровило-єфрейтор. Попереду і позаду легкової машини – по вантажівці з солдатами.

Майор раз у раз зазирав у дзеркальце водія, в якому йому було добре видно полоненого у кашкеті і мундирі, застебнутому на всі ґудзики. Шкіряні рукавички обтягнули йому руки, і вони неприродно нерухомо лежали на колінах, мов протези.

Доктор сидів виструнчившись і дивився прямо поперед себе. В очах його застигла байдужість. Але в усій позі – чи це ввижалось майору? – відчувалося напружене чекання. Здавалося, його нашорошені вуха ловлять якісь тільки йому чутні звуки.

Майора це навіть стривожило, він почав нервувати, знову затіпалась щока. Визирнув у віконце – начебто все тихо, спокійно. Ліс залишився далеко, ледь виднів темною смугою. Дорога безлюдна. Вантажівки бадьоро гуркотіли. Він трохи заспокоївся, глянув на годинника – ще якихось півгодини…

Все сталося зненацька й одночасно. Крізь забризкане вітрове скло майор раптом побачив, як передня вантажівка, в’їхавши на дерев’яний місток через вузький рівчак, почала валитися набік. І в ту ж мить у дзеркальці мигнула Докторова правиця в чорній рукавичці і з страшною силою опустилась на голову єфрейтора. Водій легкової машини шалено загальмував, аби не заїхати в рівчак. Майора кинуло головою вперед на скло. Останнє, що він ще помітив – з дощової пелени, немов породжені землею, з’являлись постаті партизан…

…«Як болить голова… І в скронях стукає. Знову проклята мігрень…»

Майор фон Родеман застогнав і, не розплющуючи очей, торкнувся рукою лоба. Що таке? Голова забинтована. Хто? Коли? І тут шпигонула згадка, від якої мало не зупинилося серце.

Розплющив ураз очі, все ще сподіваючись, що нічого страшного не трапилось, що він, хоча й поранений, лежить у себе вдома…

У кутку досить великої чистої землянки на нарах напівлежав Доктор, безсило відкинувшись на підмощені ватянки, кожухи. Його бліде обличчя і зовсім сиве волосся різко біліло на темному фоні.

Поруч з ним сиділа жінка в білому халаті і тримала у себе на колінах Докторову руку в чорній шкіряній рукавичці. Маленькими ножицями вона обережно, шматок за шматочком, зрізувала ту рукавичку, яка, здавалося, навік присохла до знівечених закривавлених пальців. Нижня губа у жінки дрібно тремтіла, і вона закушувала її зубами.

Біля порога стояло кілька чоловіків, простоволосих, кашкети тримали в руках. Вони мовчки дивилися на Доктора. Деякі жалісно морщились, інші гнівно стискали вуста. Дівчина в хустці, затуливши долонями обличчя, тихо плакала. У землянці панувала гнітюча тиша, тільки чути було, як по дахові ляпотить дощ.

Доктор підняв опухлі повіки і мовив над силу:

– Нічого, нічого, не журіться, хлопці… Ще не одну… операцію… зроблю…

Угледів скутого від жаху майора, і в очах його, щойно повних болю і страждання, спалахнула знайома іронія:

– А… пан майор фон Родеман! Виходить, що й ви інколи вірите… казкам?