Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Любовь Коваленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Ярославна

Моє захоплення біологією й медициною походить від однієї незвичайної зустрічі в далекій юності.

…Це сталося під час громадянської війни, в Криму. Після короткого бою наш полк увечері зайняв невелике гірське містечко. Другого дня – ще тільки розвиднялося – мене розбудили:

– До командира!

У гімнастерці, без пояса, у вовняних шкарпетках командир м’яко ходив по кімнаті, трохи клишаво, але чіпко ставлячи ноги, наче під ним була не підлога, а хитка палуба.

– Візьми, браток, з собою хлопців і піди ось з матусею.

Маленька жінка, яку я було й не помітив у ранкових сутінках, звелася з стільця, вклонилася.

– Оце пан лікар дуже просив панів червоних…

Командир суворо зауважив:

– Не панів, а громадян!

Жінка покірно повторила незвичне для неї м слово:

– …Громадян червоних прийти. Нагальна справа. А пан лікар оце занедужав.

Зітхнула й журно похитала головою.

– Розберись. Потрібна буде допомога – сигналь. Та обережно там! – кинув уже наздогін командир.

Ми спускалися стрімкою стежкою. Попереду на диво легко йшла літня провідниця. За мною гупав важкими черевиками Іван, а позад нього ледь чутно дрібцював Галієв.

Ранок був якийсь сірий, млявий. В’їдливий туман ліз під шинелю. Я зіщулився і спросоння чіплявся ногами мало не за кожен камінчик.

Зненацька Іван відкашлявся і неголосно, але з натиском почав читати:

 
Разворачивайтесь в марше!
Словесной не место кляузе.
Тише, ораторы!
Ваше
Слово,
Товариш маузер.
 

Я озирнувся. Іван ляснув долонею по кобурі маузера і змовницьки підморгнув. Розхристані груди підставлені терпкому морському вітрові, вицвіла будьонівка збита на потилицю, чуб над карими відважними очима і волохаті чорнющі брови. Рубонув кулачищем повітря:

 
Пусть,
Оскалясь короной,
вздымает британський лев вой.
Коммуне не быть покоренной.
 

Знав він напам’ять багато, бісова душа. А чого б йому не знати – в університеті навчався. Недовго, правда. Посадили за політику. А тут і революція.

 
Левой!
Левой!
Левой!
 

Я мимоволі виструнчився і вже ступав бадьоро, скоряючись ритму вірша.

Стежка збігла на пустинний берег. Грайлива хвиля кинулась до нас і пустотливо покропила холодними бризками.

– Ого-го-го! – радісно загоготів Іван і розпростер руки, немов зібрався обійняти закутане в туман море.

На самісінькому березі під захистом скель притулився будинок, геть обплутаний в’юнкою виноградною лозою в багряному листі.

Ветхі східці зарипіли під нашими кроками, і через веранду ми потрапили в дім. У великій кімнаті стояв письмовий стіл, кілька потертих м’яких крісел, по стінах дерлися до стелі важкі книжкові полиці. На столі лежали товстезні папки, книги, папери, виблискували склом і металом прилади.

Зачинені двері вели до другої кімнати. Темна оксамитова запона відгороджувала куток. Звідти почулося шарудіння, і хлопці сторожко брязнули зброєю. Жінка навшпиньки підійшла, зазирнула в шпаринку.

Кволий чоловічий голос промовив:

– Запрошуйте, Степанівно, гостей сюди, ближче…

Я рішуче попрямував у куток. Степанівна відхилила завісу. На дивані під теплою ковдрою лежав старий. Мабуть, той лікар, про якого згадувалось у командира. Сива борідка клинцем, жовте, набрякле обличчя, нетерплячий погляд хворобливо блискучих очей.

– Даруйте, сам не зміг… – почав було він говорити, але його заглушив Іванів бас:

– Стій! Хто там?

Я вихопив револьвер.

Двері до другої кімнати відчинились, і в них, мов картина в рамі, стала молода дівчина. У мене перехопило подих – таку красу можна зустріти хіба що в казці або вимріяти в мріях.

З дитячою цікавістю вона розглядала нас, нахиляла русяву голівку то до одного плеча, то до другого, перебираючи пальцями косу, недбало кинуту на груди. Саме в цю мить сонце, нарешті, прорвало заслон туману. Меткий промінь ускочив через вікно до кімнати, спалахнув крихітними зірочками в сережках, підпалив на білій шиї дивовижне намисто з срібних і золотих монет і упав до ніг красуні.

Примруженими від сонця очима вона довго вдивлялася в нас. Потім опустила вії, зламала гнучкий стан в старовинному поклоні. Тоненько дзенькнули монетки, золотавим ручаєм заструменіла на підлогу коса, легким крильцем мигнув голубий кісник. Випросталася і плавно, мов лебідка на тихій воді, попливла по кімнаті. Одяг на ній теж був чудернацький: довгий аж до підлоги синій сарафан, розшитий золотими нитками, пишні яскраво повишивані рукава.

Ми з Іваном, забувши про все на світі, мовчки втупилися в те диво, а Галієв аж цмокнув язиком:

– Ай-ай, какой красивий девушка! Ничего не жалею для тебя! Конь – не жалею. Жизнь – не жалею! Ай-ай!

Дівчина, мов не чуючи того, підійшла до хворого і ласкаво заговорила. Її співуча мова була мені незрозумілою, а все ж наче знайомою. Старий у відповідь кивнув, і вона попливла до столу. Іван заступив їй дорогу. Дівчина зупинилась, не піднімаючи полохливі вії, а мій друг тремтячим голосом спитав:

– Хто ти, чарівнице? Як звати тебе?

Незнайомка скинула на нього погляд.

– Ім’я своє скажи! Ім’я! – доскіпувався Іван, зазираючи їй в очі.

– Ярославна я.

– О, яке ім’я! – захопився Іван. – Яке ім’я! Сива поетична давнина озивається в ньому. Ніжним кличем вірного кохання плине воно над віками. Ярославна…

Він помовчав, щось пригадуючи. Потім:

«Ярославна рано плачет Путивлю городу на забороле, аркучи: „О, Днепре Словутичу! Ты пробил еси каменные горы сквозе землю Половецкую; ты лелеял еси на себе Святославли насады…“ Ярославна рано плачет в Путивле на забрале, аркучи: „Светлое и тресветлое Слънце! Всем тепло и красно еси: чему, господине, простре горячюю свою лучю на лады вои? В поле безводне жаждею имъ луци съпряже, тугою им тули затче?..“»

«От бісів студент! – позаздрив я. – Дивись-но, як вичитує!»

А що сталося з Ярославною! Вона притисла білі руки до грудей, сині очі блиснули щасливою сльозою, а сама осміхалася до Івана так, як осміхаються тільки до близької, рідної людини, яку раптово зустрів у далекому, чужому краю.

Іван замовк і теж зорив на дівчину, як на чудо, несподіване, казкове…

Я опам’ятався першим – заздрість і ревнощі вразили моє серце, бо я не вмів читати вірші і не мав такого чарівного баса. Крім того, я призначений старшим у групі і відповідаю за все, а ще невідомо, що це за люди, за кого вони! Я із зусиллям одвів погляд і суворо наказав:

– Червоноармійцю Золотарьов! Припинити розмови! Ми прийшли сюди не віршиками тішитись. Станьте на варту з бійцем Галієвим!

Хлопці, оглядаючись, не дуже охоче вийшли. Я обернувся до старого, котрий трохи лукаво стежив за нами, віддав честь і стримано сказав:

– Слухаю.

Лікар ураз посерйознішав і пильно подивився на мене, немов би хотів вирішити для себе щось важливе.

– Сідайте, прошу!

Голос у нього був по-старечому хрипкий.

Я сів у крісло, згоряючи від цікавості: хто ця дівчина? Лікарева донька? То чому вона говорить такою чудною мовою? Наче й по-нашому – і не все зрозуміло.

– Дозвольте відрекомендуватися: професор Лавров, Петро Семенович. Медицина. Біологія. Хімія. А втім, це неважливо… Я на вас так чекав. Боявся, не діждусь. Серце відмовляє… Отож не будемо гаяти часу. Мені треба все розповісти, все передати вам, мій юний друже.

– Я вірю в молоду Росію. Читав Ульянова-Леніна. Знав особисто старшого Ульянова. Вчився з ним на одному факультеті. Талановитий учений міг би бути, славою російської науки. Убили, сатрапи… Тоді я, на жаль, ще не розумів, як це можна поєднати науку й політику. Збагнув значно пізніше. Ну і… «поєднав». Мені заборонили викладати, робити експерименти – хотіли викинути з науки. Начебто це в силі жандармів – перекреслити все знайдене, все здобуте…

Професор гірко посміхнувся.

– Я оселився тут, продовжував свою працю і… мав деякі успіхи.

Він замовк, глянув мимо мене, і гордовита радість засяяла в його злинялих очах. Я озирнувся – вчений дивився на Ярославну.

Дівчина стояла біля вікна, мружилась від сонця і ніжно осміхалася. Кому це вона? Іван стовбичить під вікном! Ось я йому…

Так похвалявся я подумки, а сам знову мов скам’янів під чарами дивної вроди. На таку красу можна дивитись і день, і два, і рік, і вічність…

Тихий голос вченого змусив мене обернутися до нього.

– Ярославна не звичайна людина… Вона заснула, тобто її усипили сотні років тому. А ми розбудили, оживили…

Я вражено ойкнув, озирнувся на дівчину – живу, красиву – і недовірливо блимнув на професора. Чи не морочить він мені голову? Чи не хоче він приспати мою революційну пильність казочками? Поки я тут розвісив вуха, там…

Старий лікар зробив знак Степанівні. Та обняла за плечі Ярославну, і вони зникли у другій кімнаті.

Професор Лавров глянув на мене і, певно відчувши мою недовіру, строго сказав:

– Я на порозі смерті, юначе. Та свою справу я зробив. Усе життя працюю над таємницею клітини живого організму. Тисячі й тисячі дослідів. Оновлення клітини. Приживлення. Відновлення мертвої. За це мені, між іншим, «святі отці» оголосили анафему, – вчений іронічно посміхнувся.

– З’явилася дерзновенна думка, – продовжував він, – а чи не можна оживити клітини тіла давно померлої людини? І ось майже перед війною за великі гроші я відкупив у монахів Києво-Печерської лаври знайдену там старовинну, майже зовсім неушкоджену труну, в якій, на мій здогад, повинна була добре зберегтися мумія.

З великою пересторогою (щоб про це не дізналися церковники!) труну привезли сюди. Ми з покійним Василем Івановичем…. Василь Іванович Шило, мій учень, дуже здібний юнак. Восени помер від сухот… Звичайна доля чесного інтелігента старої Росії – в’язниця або сухоти…

Професор скорботно помовчав, потім продовжив:

– Ми з Василем Івановичем, надзвичайно хвилюючись, довго розглядали труну. Вона дуже стара, їй вісімсот-дев’ятсот років. Що в ній? Нарешті відважилися зняти кришку і знайшли всередині меншу труну, вічко якої було запнуте прозорою тканиною, просоченою маслами. З часом тканина задубіла і стала твердою, як скло. Ми схилилися над труною – чи збереглася мумія? І сторопіли. Там була не зсохла мумія, ні… Крізь тканину добре видно було свіже, гарне личко молоденької дівчини. Здавалося, вона тільки-но заснула. Спокійний вираз, вуста злегка розтулені. На шиї тьмяно виблискувало золотом і сріблом старовинної роботи намисто. Тіло тихесенько погойдувалося, немов хтось невидимий заколисував красуню.

Василь Іванович здивовано вигукнув:

– Дивіться, Петре Семеновичу, тіло дівчини покоїться в густій рідині. Ось чому воно погойдується!

Справді, труна була заповнена якоюсь рідиною. Що це значить? Ще ніколи не доводилося мені не тільки бачити, але й чути про такий спосіб муміфікації.

Довгі місяці силкувалися ми відгадати загадку, днювали й ночували біля сплячої красуні, не сміючи порушити її віковічний сон. І нарешті – здогад, простий і неймовірний: анабіоз! Ну звичайно, анабіоз! Максимальне тимчасове припинення життєвої діяльності організму з тим, щоб потім відновити її. І вірили й не вірили: анабіоз? Кілька сотень років тому? А чому б пі? Хіба нам усе відомо про знання древніх? Ще не один раз, юначе, ми будемо дивуватися й сушити собі голови над таємницями, які залишила нам предківщина. Ось так і тут: Якийсь геніальний пращур знайшов спосіб анабіозу і надіслав нам через віки звістку про це у вигляді прекрасної жінки…

Майже два роки працювали ми над хімічним складом рідини. Усипляли тварин. Оживляли. Сотні й сотні спроб, поки зважилися приступити до головного…

І як бачите – ми повернули Ярославну до життя.

– Товаришу, – тихо, але урочисто сказав професор, – усі наукові записи про наші спроби, всі висновки знайдете у цих шухлядах столу. Я віддаю їх молодій Росії. Ярославну хотів сам до академії, показати вченим… Тепер доручаю вам…

Петро Семенович стомлено замовк, а я страшенно розхвилювався. Лице моє палало. Що там до академії! Леніну треба! Самому Іллічу все розкажемо, все покажемо! А сюди треба негайно охорону. Лікарів. Найкращих. Вилікувати професора за всяку ціну! Подумати тільки – дівчина жила хтозна-коли – і ось тепер…

– На жаль, – сказав учений, – лишилося таємницею, чому той невідомий геній обрав для своєї спроби цю ніжну дівчинку? Чи йому так наказали? Кому вона заважала там, у тому житті? Сама Ярославна про це нічого не знає, твердить тільки – наскільки я розумію її древньоруську мову, – що вчора лягла спати вдома, у Києві, а прокинулася тут, у невідомій країні, серед чужих людей. Спершу плакала, потім звикла, полюбила нас… Якого Ярослава це дочка? Чи Ярослава Мудрого, чи якогось іншого? А що вона знатного роду – немає сумніву. Коштовності бачили на ній? А одяг – то вже ми замовили їй за старовинними малюнками. Можливо, вчені…

Постріл розітнув тишу, і дрібні скалки її розсипалися з глухим гуркотом у горах. До кімнати ввірвався наляканий Галієв.

– Ай-ай! Бєлий! Бєлий!

Я вибіг на веранду. Крізь листя винограду видно було, як сірі постаті перебігали між брилами каміння, наближаючись до будинку. Я штовхнув Галієва в протилежний кінець веранди, прошепотів:

– Щодуху до наших!

Іван заліг біля скелі за грубо витесаним кам’яним стовпом. Я прищулився під виноградником. Треба за всяку ціну – за всяку ціну! – вистояти до приходу наших. Галієв домчить швидко… Він як птиця… Він у цих горах, як вдома. Сірі шинелі наближалися…

Поруч зашурхотіло листя, я вистрілив і наче подав сигнал: знялася скажена стрілянина. Мені обпекло ногу вище коліна. І в ту Ж мить ззаду навалилися, притисли обличчям до мокрої гальки, стягнули руки, боляче вивертаючи їх назад. Краєчком ока мені було видно, як Іван, прикипівши спиною до кам’яного стовпа, розмахував важкою кобурою маузера, не підпускаючи нікого до себе. Двоє підповзали до нього від моря, заходячи в тил. Я встиг гукнути:

– Стережись!

Важкий солдатський чобіт, наче молот, уразив мене в голову…

Я розліпив набряклі повіки. Перед очима роїлися чорні і зелені кола. У роті було солоно. Виплюнув кров, підвів голову. Іван стояв на тому ж місці, як той дубище, якому зламали всі віти, а він височіє, непохитний і все ще живий, нескорений. Руки прикручені до стовпа. З розбитої губи на подерту шинелю капала кров. Я з надією глянув на гори – чи не видно наших?

Солдати виштовхнули на подвір’я Степанівну і Ярославну. На шиї дівчини вже не було золотих дукачів. Ярославна поволі обвела нас ясним поглядом. Навіть солдатня остовпіла і витріщила очі на дивну вроду. Один, плюгавий такий, оглянув її з голови до ніг і щось сказав, мерзенно підморгуючи іншим. Ті захихотіли. Іван рвонувся так, що мало не потяг за собою стовпа.

Ярославна, мабуть, не зрозуміла сказане, але відчула зміст. Вона зблідла, підвела голову і згорда поглянула на солдатів. Ясні очі її затьмарилися.

Підійшов офіцер, немолодий, з довгим випещеним обличчям. Рукою в брудній рукавичці взяв дівчину за підборіддя.

– Червоних переховуєш, кралечко?

Я раз у раз кидав погляди на гори – мені здалося, що за камінням майнули постаті бійців. Серце моє шалено калатало, розпухлі губи шепотіли: «Братці! Швидше! Швидше!».

Тримаючись руками за стіни, на веранду вийшов професор. Він хапав посинілими губами повітря. Нарешті прохрипів:

– Панове… панове… стійте… Не чіпайте дівчину… Ярославна… Ярославна… ожила… сотні років анабіозу… Панове… Для науки… Ярославна…

Учений простяг слабку руку, наче хотів нею захистити дівчину. Ярославна різко крутнула головою, звільнила обличчя – на ньому залишилась червона цятка від офіцерських пальців – збігла на веранду, обережно підтримала хворого. Офіцер недбало хитнув головою. Солдати грубо штовхнули Ярославну, вхопили старого за руки. Професор Лавров нараз випростався і роздільно, гнівно сказав офіцерові:

– Дозвольте сказати вам… Ви – мерзотник. Так, так! Ви… мерзотник!

І знесилено схилив сиву голову на груди. Солдати впустили його, і вчений покотився з ґанку на землю. Ярославна знов метнулася до нього, очі її були повні сліз.

Офіцер відвернувся.

– Гніздо спалити! Цю… забрати з собою. А ось з ними…

Він підступив до Івана, глузливо скривив тонкі, рожеві, як у дитини, губи.

– З то-ва-ри-ша-ми… поговоримо на проїдання.

Я підвів, скільки зміг, голову, і плутано заговорив, хапаючись, бо боявся, що мені не дадуть сказати:

– Нас можете розстріляти, робіть що завгодно. Але не займайте дівчину. Професор Лавров оживив її. Вона була мертва. Спала. Багато років. І не паліть будинку. Там всі записи. Прилади. Професор – великий вчений. Це слава Росії.

Офіцер навіть не глянув у мій бік.

З вікон будинку заклубочив дим. Степанівна заголосила, ламаючи руки.

Іван гримнув на мене:

– Кого ти просиш?! Кого?! Хіба не бачиш – це труп! Від нього мертвечиною тхне, і хробаки давно вже виссали його прогниле нутро!

Офіцер несподівано плаксиво закричав:

– Росія! Де Росія? Немає! Загинула! І це ви її згубили, бандити, голодранці, лайдаки! І ви гадаєте, що я пожалію папірці якогось божевільного і його дівку? Ненавиджу вас! Не-на-вид-жу!

У цю хвилину до Івана підбігла Ярославна. Лице її було залите сльозами. Гірко схлипуючи, вона щось швидко говорила, намагаючись розв’язати його, розплутати вірьовку. Солдат схопив її за руку і потяг. Ярославна опиралася, чіплялася другою рукою за Івана.

І тут сталося неймовірне: Іван розірвав пута. Штурхонув ногою солдата в живіт. Вихопивши у нього гвинтівку, хряпнув прикладом другого. Всі заціпеніли. Офіцер задкував, гарячково шарпав кобуру, а Іван насувався на нього, страшний у своїй люті. І несамовито ревів:

– Бий сволоту! Бий!

Я в безсиллі шарпався, не маючи змоги кинутись йому на поміч, і теж кричав:

– Лупи гадів! Кінчай!

Іван уже заніс гвинтівку над головою офіцера… Постріли впритул зупинили мого друга. Ярославна затулила вуха руками, здригаючись всім тілом, і величезними від жаху очима дивилася на офіцера, на його револьвер.

Іван захитався і поволі, немов у роздумі, осів на вимитий морем до блиску дрін. З шипінням докотилася хвиля і змила кров з простріленого тіла. Ярославна впала на коліна біля Івана, піднімала його важку чубату голову, щось ніжно промовляла. Може просила відкрити соколині очі, усміхнутися, вимовити словечко…

Зціпивши зуби, я борсався, напружував м’язи – вірьовки врізувалися в тіло до кісток. Невже Галієв не добіг? Ще можна врятувати Ярославну. Ще можна погасити пожежу.

Ярославна підвелася і, мов сновида, ступила крок-другий до офіцера. Обличчя її було біле-біле, як пелюстки лілеї, а очі… Моторошно було дивитися в ці очі, сповнені невимовним горем і розпачем, гнівом і ненавистю. Один із солдатів злякано перехрестився. А вона тими страшними очима зиркнула в лице офіцерові. Не витримав він і поспіхом затулився рукою, наче обпекла його не поглядом, а жаром.

Дівчина презирливо відвернулась і, неприступна, горда й прекрасна, пішла на солдатів. Вони, зачаровані, розступалися перед нею, а за ними було море, непривітне, холодне, осіннє море. Вона ступила у воду і пішла назустріч хвилям, все глибше й глибше. Ось уже видно тільки плечі й русяву голівку. Услід дівчині зацвьохкали кулі. Білопінні хвилі поспішили сховати Ярославну.

Знайоме «ура» загриміло в горах, і луна, ніби й вона чекала наших, радо підхопила і невтомно повторювала його, посилювала, множила. Я притулив чоло до холодного каміння і заплакав:

– Пізно… пізно…

Білі, відстрілюючись, одступали. Їм навперейми бігли червоноармійці…

Мене підняли, розв’язали. До палаючого будинку вже не можна було підступитись. Бійці однесли подалі від вогню тіло професора Лаврова. Поруч поклали Івана. А Ярославни не знайшли. Тільки впіймали на хвилях ніжну блакитну стрічку…

Жива вода

Дубовик тримає в руках маленьку елегантну валізку і неквапно ходить вулицями з виглядом людини, яка вперше в цьому місті і розшукує необхідну їй адресу.

Інколи він зупиняється, витягає з кишені клаптик паперу, уважно читає, поглядає на номери будинків і збентежено роздивляється: ніяк, мовляв, не знайде потрібне. І розуміє, що це ні до чого. Їх не обдуриш. Вони знають, що напали на вірний слід.

З самого ранку кружляє він по місту, раптово змінює напрямки, перетинає безліч прохідних дворів, але шпики йдуть за ним невідступно. Дубовик помітив їх тільки по приїзді, на вокзалі, а вони, можливо, вистежують од самого Пітера. Якщо й досі не схопили – значить сподіваються накрити явку. Це вже, вибачайте на слові, дзуськи!

Що робити? На явку не можна ні в якому разі. А все ж листи неодмінно треба віддати. І віддати саме сьогодні, як було домовлено з товаришами в партійному комітеті.

Сів на лаві, поставив поруч себе валізку і обіперся на неї ліктем. Тільки тепер відчув, як стомився. Літа вже не ті. У шостому, коли втік із заслання, проблукав узимку в тайзі чотири доби. І нічого. Двічі з в’язниці тікав. Теж обійшлося. А сьогодні нервує, та й серце нагадує про себе. Старий уже, старий… Голова он як побіліла… А хотілося б дожити до революції. Недовго й чекати, по всьому видно.

Стояв теплий день запізнілої осені, на проспекті було людно. Пропливали закутані в коштовні хутра дами. Дзенькали шпорами стрункі офіцери. Дрібуляли тоненькі гімназистки, кидаючи на військових промовисті погляди. Прошкутильгав солдат на милицях. Хлопчаки-газетярі дзвінко вигукували останні вісті з фронту.

Дубовик дістав з кишеньки годинник на ланцюжку, відчинив кришку – ого, незабаром четверта! Якщо до темряви не одв’яжеться від шпиків, його візьмуть. Його – то ще півбіди. Але ж листи… Листи необхідно передати за всяку ціну.

Обережно скосував погляд – філери тут. У високого, зовні байдужого, вуха Під чорним капелюхом, здавалося, звелися сторч, мов у настороженого собаки. Другий, товстомордий, занепокоєно зиркав очицями то на Дубовика, то на жандарма, котрий топтався неподалік на розі. Чекають… «Брешете, відв’яжусь од вас! Ще поганяєте за мною по місту».

Дубовик рішуче підвівся з лави. Зненацька кольнуло в грудях, і він відчув знайому огидну млість. Затамував подих, намагався подолати біль, що дедалі зростав, виповнював груди, стискав серце. Перед очима попливли темні плями. Зараз зомліє, упаде тут, прямо на вулиці, під ноги перехожим. Ні, він мусить іти, аби шпики не помітили, як йому зле. Коли б вдалося ступити крок… Ще один, ще… Невдовзі проходив повз аптеку. Якби тільки дістатися туди… Там дадуть ліків…

Судорожно стиснув захололі вуста. Ще одне зусилля, ще одне… Напруга ставала нестерпна, але боявся зупинитись, перепочити, бо тоді йому вже не зрушити з місця. Ось уже блищить склом широке вікно. На склі плигають, розпливаються великі літери «Аптека».

Навпомацки знайшов двері, штовхнув. Задзеленчав тоненько дзвоник. Попри слабість ще ступив до стільця біля вікна. Хтось у білому кинувся до нього з чорної імли…

Дубовик відчув на вустах холодний дотик склянки, через силу ковтнув гірку воду. Розплющив очі – морок і тиша, і в цій дзвінкій тиші тривожно, мов на сполох, бив десь годинник: один… два… три… чотири…

«Чого це я тут забарився? Я мушу йти. Листи… Де валізка?»

Його огорнув жах, і він зовсім прийшов до тями. Перед очима розвиднілось, і перш за все побачив валізку, затиснуту в посинілих, закляклих руках. Над ним схилився з склянкою високий чоловік, в металевих окулярах на довгому носі. Густе посріблене волосся сторч, поплямований білий халат обвис на худих плечах, картатий шарф підпирав рудувату борідку.

Дубовик обвів поглядом невелику кімнату, геть заставлену шафами під склом: безліч білих баночок з чорним написом, пляшок і пляшечок. «Аптека… Таки дійшов».

Прямо протії Дубовика над шафою висів старовинний, у різьбленій рамі годинник. Ажурні стрілки показували рівно чотири.

«Уже чотири! Треба йти».

Але він не міг навіть ворухнутись. Біль у грудях рвав тіло па шматки, не давав вільно дихнути. Холодний піт зросив чоло.

– Випийте, прошу пана, ще ковток. Це вас підтримає, поки я викличу карету, – сказав аптекар і підніс знову склянку. Дубовик ковтнув і прошепотів:

– Ні… ні… Карету… ні…

– Але ж у пана дуже погано з серцем…

– Це нічого… минеться…

Кусаючи від болю губи, повернув голову, глянув у вікно. І зразу ж побачив на протилежному боці вулиці товстомордого і жандарма. Вони про щось розмовляли, поглядаючи сюди, на аптеку. Жандарм кивнув і кудись побіг, придержуючи шаблюку. Високий, заклавши руки за спину, з удаваною нудьгою маячив перед самим вікном.

Аптекар теж глянув у вікно. Потім з подивом – на знесиленого хворого: поважного, гарно вдягнутого пана.

– Товаришу…

Аптекар, почувши це слово, здригнувся і пильно вдивився в свого гостя.

– Товаришу… Це за мною. Мені конче треба йти. У вас є, мабуть, другий хід у двір. Виведіть мене… Я мушу йти…

Дубовик намагався підвестися з стільця, але якийсь тягар притискав його до сидіння.

Аптекар мовчки дивився на Дубовика. Потім сказав повільно:

– Куди вам іти? Один крок, навіть один рух – і… – Замовк, стояв, немов у роздумі.

– Покажіть мені, як вийти… Вони слідкують… Я дійду… Повинен дійти… Листи…

Дубовик зібрався на останніх силах, спробував підвестися. Гострий біль пронизав груди, він зціпив зуби, аби не застогнати, і благально позирав на аптекаря.

Той раптом отямився, заспішив, заметушився. Підбіг до дверей, закрив їх на засувку. Комусь прокричав: «Уже зачинено! Зачинено!» Стурбовано на бігу глянув на бліде, аж прозоре, обличчя Дубовика і зник десь за шафами. Через мить з’явився з білою баночкою у руці, поставив її па столик. Відкрутив кришечку, добув звідти крихітну пляшечку. Обережно відкоркував і тремтячими руками вилив у склянку кілька крапель рідини. При цьому він неугавно говорив, говорив:

– Це, прошу, не ліки. Ні, не ліки. Це – жива вода! Саме та жива вода, про яку мріяли тисячоліттями прості люди в казках, яку марно намагалися добути алхіміки. А я її добув. Всього кілька дорогоцінних краплин. Еліксир здоров’я і молодості. Ад узум інтернум. Внутрішнє… Пийте! Ще встигнемо, поки вони… Жива вода діє майже миттю. Клітини тіла міцніють, змінюються, молодіють. Пийте ж! – майже кричав аптекар, тулячи до вуст Дубовика склянку з водою.

Але Дубовик не мав уже сили. Все пливло перед ним, голос аптекаря ставав усе глухішим, слабшим, та й сам він танув у мороці, який насувався на Дубовика з усіх боків.

Тоді аптекар у відчаї насильно розціпив йому зуби і вилив у рот живу воду. Порожня склянка упала додолу і покотилася під шафу.

– Ну от… все… – знесилено мовив аптекар і сів на стілець поруч непритомного Дубовика.

– Роки, довгі роки я добував ці краплини життя, – вчувалося, як крізь сон, Дубовику. – Для єдиної доньки, для своєї коханої квіточки… Не встиг – згоріла зірочка на моїх очах… Мені тепер життя ні до чого, а вам треба жити…

Дубовик раптом немов прокинувся. Огледівся. Де це він? А, так, у аптеці. Було погано з серцем. Але все минулося! Треба йти!

Обережно піднявся, болю не було. Зітхнув на повні груди, радіючи й не вірячи собі. Аптекар підняв похнюплену голову, уважно вдивився у Дубовика, щось пробурмотів латинською мовою.

Задзеленчав щосили дзвоник, у двері загамселили. Аптекар підвівся:

– Я вас проведу через квартиру. Одягнете моє пальто, капелюх. Валізку залиште тут – вона надто примітна.

Дубовик одним рухом відпоров підкладку валізки, дістав листи, сховав на грудях і пішов за господарем, знімаючи на ходу пальто.

Той швидко провів його кімнатами, подав своє пальто, капелюх, відімкнув двері і сказав:

– Це в пам’ять доньки. Вона була з ваших… товаришу…

Чи то почулося останнє слово, чи справді воно було – тихе й несміливе.

Дубовик опинився на темних сходах. В ніс ударила стійка суміш запаху мишей, котів, пилу. Тримаючись у пітьмі за поручні, навшпиньки збіг на верхній поверх, потім спустився вниз і з безтурботним виглядом вийшов на подвір’я.

Сутінки заткали і без того темний, глухий, мов колодязь, двір. Як він і гадав, на нього й тут уже чекали. Од стінки відділився здоровенний лобуряка і посунув прямо на Дубовика. Дубовик стис кулаки в кишенях. Ну, з одним як-небудь справимось! Той підійшов зовсім близько, нахабно зазирнув в обличчя Дубовика і…. відступив назад до стіни.

Дубовик перевів подих. Невже не впізнав? Не впізнав! Повернув за ріг, за другий, проскочив якийсь двір, легко перестрибнув високий паркан, вислизнув на вулицю – і не повірив своїм очам: за ним ніхто не йшов, ніхто не вистежував. Раптом сховався за ворітьми, за кілька хвилин обережно визирнув – ні, немає нікого!

І все ж нескоро пішов на явку. Стемніло. Засвітили слабенькі вуличні ліхтарі, а Дубовик усе ходив, усе перевіряв. Де й сила взялася, мов і не було нічого.

Нарешті зважився пройти мимо потрібного будинку. Нічого підозрілого. Рішуче піднявся на третій поверх, постукав.

– Хто тут?

Як було домовлено, він відповів:

– Пробачте, мені потрібні ноти полонезів Шопена…

Двері прочинилися, в щілину визирнула жінка, тривожні очі недовірливо обмацали обличчя, одяг гостя. Вона холодно відповіла:

– Дуже шкодую, але ноти вчора забрали.

Дубовик сказав другу частину пароля. Навіть після цього його неохоче впустили до передпокою. Господиня – вже немолода, але ставна й горда, в темному платті, – насторожено дивилася крізь скельця пенсне. Двері в кімнати зачинені. Чути було, як хтось грає на роялі ще нетвердою рукою.

Дубовик зняв капелюха, привітався, дістав з кишені листи. Жінка глянула на почерк на конвертах, і очі її радісно блиснули. Бліде обличчя зарожевіло, зробилося простим і привітним.

– Вибачте, товаришу, але самі розумієте. Я так перехвилювалася. По-перше, ви повинні були прийти вранці, найпізніше – вдень. По-друге, повідомили, що прийде сивий пан років п’ятдесяти, а тут ви, зовсім молодий…

Дубовик засміявся, потискуючи теплу маленьку руку жінки:

– Ви мені компліменти говорите. Я і є саме той сивий «пан».

– Роздягайтесь. Листи я мушу одразу ж віднести. Там теж хвилюються зранку. Проходьте, в цій кімнаті вода. А я швиденько.

Дубовик зняв пальто, піджак і пройшов до умивальника. Помив руки, вмився. Уже втираючись, машинально глянув у дзеркало і сторопів… Що таке? Це не він! Це не його обличчя!

З дзеркала на Дубовика дивився переляканими очима дивно знайомий молодий хлопець, рум’яний від холодної води. Густий русявий чуб падав на високе чоло. Дубовик озирнувся – може хто стоїть за спиною? Нікого. Наблизився до дзеркала і впритул розглядав обличчя, обмацував його, навіть боляче ущипнув. Протер рушником очі і знову заглянув у дзеркало: те ж саме. Молодий, сіроокий, здоровий парубок. Хто це? Та це ж він сам, Мишко Дубовик, коли йому було років 20–25! Ось на вилиці й слід од нагая. Козак вперезав під час страйку на Брянському…

Тепер зрозуміло, чому за ним не пішов той лобуряка у дворі, чому так недовірливо дивилася жінка… Як це сталося? Чому?

І знову вчулися Дубовику дивні слова старого аптекаря, слова, які він ледве розбирав тоді і думав, що то хворобливе марення: «Це – жива вода… Всього кілька крапель. Еліксир. Діє майже миттю… Вам треба жити. Пам’ять моєї доньки… Вона… з вами…»