355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Любко Дереш » Остання любов Асури Махараджа » Текст книги (страница 9)
Остання любов Асури Махараджа
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 21:07

Текст книги "Остання любов Асури Махараджа"


Автор книги: Любко Дереш



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Натовп у ражі закричав, заулюлюкав і загрюкав у каністри.

– Попереджаю, ще одна образа працівника поліції, мудило, і я застосую до тебе свій до-о-вгий гумовий кий.

– Що, правда неприємна, Дженкс? Вибирай, з якою совістю жити – з розумінням, що ти міг щось зробити, але не зробив, чи з відчуттям, що ти вкрав у своїх дітей майбутнє, вкрав у них мир і спокій, натомість подарував світ, де все продається, і все купується, де все використовується, поки воно може використовуватись, а потім викидається? Тебе теж може спіткати така доля, Дженкс, не тільки тебе – всіх вас, хлопці, вас усіх використовують зараз, як ганчірки, щоб закрити трубу, яку прорвало. Але знайте, нас уже не зупинити! Цілий світ підтримує нас.

– Молися, щоб ми не зустрілися в темному переході, село, – процідив Дженкс.

– Молюся, щоб ми зустрілися, і щоб ти дав мені як слід у тому темному переході, Дженкс! Бо як інакше ти зрозумієш, що ти безсилий щось змінити за допомогою своєї злості? Ти неміч, Дженкс…

– Останнє попередження, Арізона.

– …ти здався жадібності та страхові…

– Заткни пельку, я сказав тобі!

– …своєму ницому бажанню сито їсти і ні про що не думати!

Від цих слів поліцейський, котрого звали Дженкс, роз’єднав неперервний ланцюг поліцейських і зробив два кроки вперед до металевих парапетів, аби огріти Енді палицею. І саме в цей момент Енді вискочив на парапети і кинувся Дженксу навперейми. За ним, не роздумуючи, метнувся Асура Махарадж. Під натиском натовпу парапети почали завалюватися, і хвиля людей, що згустилася вздовз загорож, навалилася на поліцейських. Ті наставили щити, втримуючи людську масу, але тиск дедалі наростав.

– Ах ти ж, клятий селюку, – кричав Дженкс, розмахуючи своєю гумовою палицею, та Енді мовби й не відчував його ударів. Він просувався вперед. Асура Махарадж крутив головою, визираючи в тисняві натовпу прохід, але скрізь щити стояли щільно.

«Господи, будь ласка, допоможи мені прорватися, – подумав він. – Допоможи мені зробити те, що Ти просиш мене».

– Гей, мужик, – почув він з-за спини. – Сюди давай, – хтось потягнув його, і він побачив серед переплетіння рук обличчя Вільяма Джозефа Сміта. Між поліцейськими утворився невеликий прохід. Енді, мов цирковий силач, наліг на кордон із поліцейськими, не відчуваючи ударів киями, ланцюг проліг під його вагою, і щити знову розійшлися. Асура Махарадж не гаючи ні хвилі, кинувся у щілину. Почалася бійка, в якій уже було не розібрати, хто кого і за що обмахує киями. Асура Махарадж, закриваючи голову руками, відчуваючи, як по ньому шмагають важкі палиці, зробив іще один різкий прорив крізь плетиво тіл, хтось ударив його під дих, він побачив, як у натовпі заблищали кайданки, у машини почали передавати перших заарештованих, які брикалися ногами і волали. У діло пішли балончики зі сльозогінним газом. Асура Махарадж ухилився від чергового удару ногою і вискочив із протилежного боку живого ланцюга. Він упав на коліна, аби віддихатись, однак побачивши, що до фургона залишилося всього сорок метрів, кинувся туди.

– Гей, зупиніть хтось цього придурка, – почув він собі в спину. Асура Махарадж кинувся бігти до фургона. Відчинив дверцята і вскочив усередину.

– Так, так, так. Хто це у нас? – почув він знайомий скрипучий голос рептилії. – Невже сам містер Асура Махарадж, збурювач громадського спокою і заколотник? Чим же ми повинні завдячувати такому візитові?

За монітором химерного прилада, мало схожого на земні комп’ютери, в чорній солдатській уніформі сидів помічник судді Раху.

– Вітаю вас, пане помічник судді.

– Не треба цих поклонів, Махарадж. Тобі не треба було так прориватися, сьогодні увечері я б сам прийшов до тебе.

– Боюсь, увечері було б уже запізно.

– Запізно? А по-моєму, прогулянка по багаттю світової війни – найкращий час для розмови двох йогів.

– Не для мене. Я, здається, став надто людиною, щоб насолоджуватися такою прогулянкою.

– Швидко ж, Асуро, ти забув свою природу.

– Думаю, моя природа щойно чекає, поки я відкрию її.

– Оптимістично. Втім, хотілося би розчарувати тебе, – помічник судді Раху розвернувся до нього. – Що ж, сідай, – він вказав рукою на крісло біля себе. Асура Махарадж присів.

– Я бачу, тебе побили, на тобі кров, – помічник судді Раху нахилив обличчя до Асура в удаваному співчутті.

– Дурниці, – Асура Махарадж провів долонею по обличчю, і та стала червоною. – Сьогодні має пролитися значно більше цієї червоної штуки.

– Ти правий, мій хлопчику, – усміхаючись, сказав помічник судді Раху. – Зараз, один момент, – старий змій зробив застережний жест Асурі і надягнув навушники з мікрофоном. – Дельта п’ять, це база. Дельта п’ять, це база, що у вас?

– База, це Дельта п’ять. У нас тут заворушення. Натовп прорвав кордон, є жертви.

– Дельта п’ять, це база. Пускайте сльозогінний газ. Повторюю, пускайте сльозогінний газ.

– База, це Дельта п’ять. Вас зрозумів. Відбій.

– Ну ось, тепер можемо поговорити, – задоволено сказав помічник судді Раху, знявши навушники й заклавши ногу за ногу. Він склав руки на коліні й аристократично припідняв підборіддя, чим миттю нагадав Асурі Махараджу призабутий етикет при дворі короля Васуки. – Що ж привело тебе сюди, мій хлопчику? Чим я можу тобі допомогти у твоїй ситуації? Здається, ти потрапив у халепу. Твоя панночка, наскільки мені доповіли, пропала безвісти, сам ти зазнав невідворотних процесів обумовлення цим світом, та й сам світ, як ти бачиш, щойно ти прийшов, одразу ж заходив дриґом. Чи я не казав тобі, що у вас несумісні гороскопи? Варто довіряти науковим даним. Я маю глибоке співчуття до тебе, Асура. Повір, я один із небагатьох на Паталі, хто має до тебе хоч якісь сантименти.

– Щиро дякую, помічнику судді Раху. Я завжди знав, що ви небайдужа до мене істота. Нам добре розмовляється, однак, наскільки я розумію, до Жнив залишилися лічені години?

Помічник судді Раху подивився на наручний годинник.

– Схоже, маєш рацію. До четвертої години протистояння на вулиці досягне кульмінації. Перші жертви ми плануємо на шістнадцяту двадцять. О пів на п’яту, коли пролунають перші вибухи в приміщеннях банків на Уолл-стріт, ми введемо на Мангеттен бронетехніку. Потім підуть у рух гелікоптери. До дев’ятої вечора, якщо все буде добре, ми будемо контролювати цілий Нью-Йорк. Ця ніч має бути гарячою. Буде багато жертв, – усміхнувся помічник судді Раху. – Але на ранок по новинах передадуть, що військові сили США опанували ситуацію, і в місті введуть комендантську годину. Ну, а далі – далі все спалахне, наче порохова бочка. Громадянські повстання в Детройті, Чикаго, Вашингтоні… За тиждень – Америка. За місяць – цілий світ.

– Але що далі, пане помічник? Що буде після того, коли ви укладете в пластикові гроби обіцяні шість мільярдів і залишите один на розплід?

– Ми прищепимо нову культуру, Асуро. Екологічно чисту, духовну культуру. Культуру здоров’я і поваги. Культуру шанування Матінки-Землі. Культуру поваги до праці інших. У кожного буде достатньо місця на цій планеті, аби творити, дерзати, радіти життю і бути радістю для інших.

Асура Махарадж у відчаї виглянув із вікна фургона, де вже клубочився туман сльозогінного газу, де вили сирени, кричали люди і гриміли барабани.

– Хаос, – промовив помічник судді Раху. – Хіба він не прекрасний? Хіба не з нього народжується все нове?

– Хвилює тільки те, що саме ви берете на себе роль творців цього нового. Мені здається, є й інші сторони, зацікавлені у співпраці.

– Напівбоги? Не думаю. Вони вже давно втратили інтерес до цієї планети, і найближчі пару тисяч років, до чергового потопу, ця планета їх не цікавитиме. Хтось повинен взяти на себе відповідальність, Асуро. Розумієш, у чому річ? Твоя проблема, як я зрозумів, така, що тобі здається, наче ми – це зло. У цьому класичному, біблійному, дуалістичному значенні. На жаль, Асуро, світ ділиться на добро і зло тільки в голові фанатиків. Я б не хотів називати тебе фанатиком… чи вже пора, як ти вважаєш?

Асура Махарадж промовчав.

– Справа в тому, що, крім білих і чорних, на цій планеті є ще й жовті, червоні, зелені, сірі. Так і в житті. Світ потребує різноманіття. Я знаю, тебе заразила вже ця біблійна міфологія, ця ідея, що є хтось на самому вершечку еволюції, хто керує усім. Так званий Бог. Навіть якщо Він є, Асуро, – сказав помічник судді. – Чому Він дозволяє існувати нам, демонам? Хіба не мав би Він спопелити нас своїм вогнем іще в зародку, як плісняву? Твій Господь – прихильник різноманіття. У Нього складніші погляди на світ, ніж ти собі думаєш.

Асура відчув, що слова помічника судді Раху проникають все глибше в його серце. Він не міг протиставити їм нічого, і їхній холод, логічна закономірність його міркувань сковувала те живе, що вирувало у нього в грудях. Асура Махарадж відчув, як його починає огортати апатія. Де він у цьому світі? Де його місце? Можливо, йому варто просто зараз покинути цей фургон, сісти серед натовпу і медитувати на порожнечу до тих пір, поки його силоміць не заберуть звідти? Скажімо, його помістили б у в’язницю. Але що таке в’язниця для того, хто заглиблений у ніщо? Тільки ще одна унаочнена метафора того становища, в якому й так знаходиться жива істота. Він став би славою в’язниці Синґ-Синґ – медитуючий анонімус, котрий не сказав до кінця своїх днів ні слова. Напівзаплющивши очі, він однаково дивився б на в’язнів і наглядачів, на жертв і ґвалтівників, на білих і негрів, на праведних і неправедних. Спека і холод для нього не мали би більше значення, голод і втому він навчився би подавляти так само, як вчаться подавляти набридливі думки. Скільки він просидів би так? Сто, двісті, тисячу років? Сто тисяч років? Якщо справді немає ні смерті, ні народження, хіба це має якесь значення? Жах викликало інше – те, що йому доведеться боротися за свій клаптик порожнечі цілу вічність, до тих пір поки остаточно не зрозуміє собі, що все – однакове: і спека, і холод, і страждання, і задоволення, і горе, і радість, і смерть, і народження. Це і буде свободою.

І Асура Махарадж відчув, що, можливо, саме туди він і має йти. Врешті-решт, його авантюра дійсно, можна вважати, провалилася. Бо навіть якщо він знайде Дашу, що він скаже їй тепер – як він зможе бути біля неї, з напівзаплющеними очима, зрозумівши, що знання тотожне незнанню, що все єдине, що він – шматок дихаючого, живого Космосу, який за чистою випадковістю прийняв Себе за демона Асуру Махараджа і тепер, нарешті, виплутується з цих тенетів мук і помилок. Що він зможе сказати сліпій жінці, котра все життя ворожила долю іншим, не знаючи власної? Не знаючи, що світ буде поглинутий полум’ям одного прекрасного вересневого дня. І не матиме більше сенсу жоден прогноз, жодне передбачення.

Серце Асури охопив такий крижаний відчай, що обличчя його перекосилося, і він відчув, що готовий заплакати.

Де ти, Дашо? Де ти, світлий вогнику мого серця? Де та Правда Істини, котра принесла б мені заспокоєння, те вдоволення, повноту, сенс, осмисленість, направленість, ентузіазм, дала б волю проявити зусилля, аби йти вперед, попри все, незважаючи ні на що? Де той прихисток всього живого, в якому, наче в лоні, спочиває душа, пізнавши правду свого вічного існування?

«Я тут, – почув він голос зі свого серця. – Нічого не бійся, просто вір і йди. Я потурбуюсь про все, тому що Я – твій вічний друг і заступник».

Асура Махарадж стиснув губи – йому здалося, що вони затремтіли. «Дякую», – сказав він подумки.

І серце його заповнила гаряча волога. Її стало раптом так багато, що здавалося, її вистачить, аби поділитися з цілим світом. Ніби двері відчинилися в його грудях, ніби в серце йому вмонтували соціоскоп – він побачив усю Землю, майже так, як показував йому її на мості старий містик, тільки тепер – по-інакшому. Він відчув, що тепер його очі були вмащені чимось живильним і вологим, бальзамом, від якого прозрівають. Він знав тепер, як повернути зір Даші – потрібно просто відкрити ці двері в серці. Він бачив налаштовані ракети в Північній Кореї і зведені боєголовки в Ірані. Бачив зенітні установки в Ізраїлі і підводні човни в Росії. Він бачив, що за кожною установкою стоїть така сама жива істота, як він, із таким самим страхом у серці, як він, з такою самою надією. Всі, хто дивився в той момент у приціли автоматів, хто відлічували секунди до початку атаки, всі, хто тремтіли від страху перед черговим авіаударом, хто ховався по темних підвалах від миротворців, що з карабінами прийшли, аби встановити мир і порядок, хто животів на самому дні цього існування і хто сидів у найвищих кабінетах цього світу – всі вони жили тим самим страхом, тими самими надіями, всі вони волали в своїх серцях: волали, як волає в сльозах дитина, котра загубила свою матір; як волає корова, коли від неї забирають теля; це звідти ішла затаєна туга, котру він бачив в очах у людей, з глибин серця, де вони, наче вовки, що поночі виходили вити до місяця, шукали і не знаходили, шукали – і не знаходили. І виття стояло по цілій землі, і була темрява, і не було їм збавлення від мук. Але там, у глибинах його серця, на дереві його тіла, за ним, голодним птахом, що клював гіркі плоди страждань, спостерігав його друг, його вічний друг. І Асура Махарадж зрозумів, що він ніколи не був сам – їх завжди було двоє.

– У вас нічого не вийде, – сказав Асура Махарадж. – Не сьогодні. Не тепер. Ви можете давати скільки завгодно команд, але поки не буде команди з самої верхівки, ніяких Жнив не буде.

– Шеф уже дав добро, Асурчику. Все вже відбулося, прийми це.

– Ні, ще не відбулося. Я хочу побачити Шефа.

– Боюсь, це не можливо.

– У Конституції лівообертальних галактик прописано: кожна жива істота має право на даршан у Верховного повелителя.

– Боюсь, тобі доведеться чекати принаймні кілька мільйонів років. Ти ж знаєш, який зайнятий Шеф.

– Це ми ще подивимося.

Асура Махарадж піднявся з крісла.

– Гарного вам дня, пане помічник верховного судді.

– Зачекай, Асуро, ти куди? У цьому тілі ти більше не можеш прийти до Шефа! Хіба ти забув? Тобі доведеться чекати своєї черги, поки ти не зустрінешся з ним у відведений тобі час…

– У цьому тілі – можливо, що й не можу, – сказав Асура Махарадж. – Гарних вам Жнив! – кинув Асура через плече, виходячи з фургона. – І пам’ятайте: хто з серпом прийшов, від серпа загине.

Він сліпуче усміхнувся помічникові судді Раху і вийшов на вулицю, в крики, сморід і ґвалт побоїща.

Далі, хоч він рухався дуже швидко, Асура сприймав усіх навколо, як у вповільненій зйомці. Ось він вривається у натовп, просто в саму гущавину бійки. Хтось б’є його в спину, хтось доладовує йому палицею в скроню, його очі роз’їдає від сльозогінного газу, але Асура вперто кидається далі. Він відтягує істеричних дівчат, що опинилися в цьому місиві, кидає їх, наче іграшкових, назад у натовп, де не має такої бійки, хвиля натовпу штовхає його просто на щити поліції і він відчуває, як град палиць сиплеться йому на голову. У голові тьмариться, картинка перед очима стає червоною, але він все ще може діяти. Із останніх сил він намагається захистити якусь старшу жінку, котра опинилася між двома вогнями з плакатом «Мені 82, і я зла, як дідько». Перекошені обличчя пливуть перед очима, нарешті, жінку відтягнуто, і він відчуває, як черговий удар у ділянку над вухом робить його тіло гарячим, наче то сама кров, і він падає на бетонні плити Цукотті-парку без свідомості. На нього навалюються інші тіла, і він уже не знає, чи то його придавили, чи когось іншого.

Він спостерігає за сценою зі сторони: натовпи лютих чортів із кривими ножами й арканами, із перекошеними ненавистю обличчями біснуються в натовпі. Зрештою, чорти зауважують його, накидують на нього свої мотузки, але Асура Махарадж не чинить опору. Він дозволяє витягнути себе з власного серця й засунути в сіті. Чортяки підвішують сітку з ним на дрюк, який вони несуть на плечах, немов упольовану звірину. Слуги смерті підходять до найближчого каналізаційного люка, а далі картинка Цукотті-парку зникає, зникають звуки знайомого йому світу, й Асура Махарадж розуміє, що опинився у позасвітті.


***

Дорога мертвих споконвіку наганяла страх на душі, що потрапили в руки до слуг царя смерті. На тому шляху немає тіні, аби мандрівець міг перепочити, немає нічого, що можна було би з'їсти, ані чим потамувати спрагу. Страшний жар дванадцяти сонць виснажує нещасного подорожнього. То нестерпна спека, то пронизливі вітри завдають мук нещасним душам, що змушені йти тим манівцем. Їх діймають терня та злобні змії, що повсякчас жалять їх. Дикі пси, розлючені леви та тигри кидаються на них, аби розшматувати, а скорпіони шпигають, не знаючи пощади.

В одному місці душі доводиться перейти через моторошний ліс, що кишить дикими бджолами та комарами, повний сов, ворон, яструбів та стерв'ятників. Ліс цей багряниться пожежами, і вогонь допікає душі з усіх сторін. Листя на деревах у цьому лісі гостре, як ножі, вони дряпають і колять тіло того, хто пробирається крізь хащі.

В одному місці душа падає з кручі, в іншому спотикається і провалюється в глибокий колодязь, у третьому місці душі доводиться ступати по кінчиках кинджалів та списів, і мук її не видно кінця-краю. Десь душа бреде крізь темряву й падає у воду, десь – летить у болото, яке кишить п'явками, ще десь – бухається у гарячий слиз.

Асура Махарадж, звільнившись від людського тіла, нарешті знову відчув полегкість, від якої уже встиг відвикнути. Його, змотаного мотузками матеріальної природи, вели пара дужих чортів із потворними обличчями й гострими, наче леза, кігтями – чорти добре знали дорогу і, як наразі, йому не було чим перейматись. Відчувши, що навіть тут, у підземеллях царя смерті, він має серце і голос, Асура почав наспівувати: «Адонаї Елохім Ель Шаддай…» – пісню, котру чув у вечір, коли вони тільки познайомились із Дашею.

– Замовкни, – прогарчав один із слуг царя смерті.

Асура Махарадж затих на якийсь час, а потім знову став співати.

Він співав, коли вони йшли через гори холодного відчаю, і співав у долинах смертної темряви. Він співав, коли вони йшли через рівнини з розпеченої міді, і коли вони йшли вбрід через озера, наповнені кров'ю та нечистотами. Він співав без упину, відчуваючи, як на дереві його серця невидимий друг спостерігає за ним із сусідньої гілки. То була пісня вдячності та любові, й Асура Махарадж не боявся ні темного диму, що огортав їх у долинах, ні змій та скорпіонів, що підповзали до них у задушливих пустелях, ні гадюк і хижих риб, що кидались на нього, коли він переходив убрід ріки з кров’ю та іншими тілесними рідинами.

Посередині їх переходу, що тривав уже хтозна скільки часу, вони підійшли до великої гнилої ріки, один тільки вигляд якої викликав страждання, а сама лиш згадка про неї вселяла в душу жах. То була велетенська смердюча ріка, рівної якій на Землі не зустрічалось. На сотні миль простягалося вшир її вселяюче трепет гирло, а довжина її не надавалась до помислу. То був нездоланний пінистий потік гною та крові, на берегах якого валялися кості, загрузлі в болоті з гнилої плоті й сукровиці. Над рікою вилися міріади комарів, мошок і москітів, а в болоті сиділи страхітливого вигляду птахи із залізними дзьобами. Крокодили та хижі черепахи висовували пащі з її вод, сподіваючись отримати шмат свіжини. Текла ця ріка зі страшним гуркотом, і від одного погляду на неї хотілося втратити свідомість. Вся її поверхня була вкрита скорпіонами та чорними зміями. Асура бачив, як доведені до відчаю жаром сонць і важким переходом, душі, котрим судилося пройти через неї, тамували її водами спрагу та голод, і мука пронизувала йому серце за тих нещасних, яким випало скуштувати цих страждань.

Зазвичай жахітна підземна ріка при появі чергового грішника закипає, наче олія на пательні, викидає із себе полум'я та дим. Однак, коли Асура Махарадж у супроводі своїх поводирів підійшов до її берегів, пінисті води ріки розступилася, і вони перейшли на протилежний берег, не торкнувшись її страхітливої поверхні.

По дорозі Махарадж бачив чимало інших нещасних, яких слуги смерті провадили на праведний суд до верховного судді. Когось, як його, вели з петлею на шиї та зі зв'язаними руками. Когось штовхали гаками. Були й такі, кого вели на мотузці, продітій крізь ніздрі чи вуха. Були душі, геть замотані в ланцюги та кайдани, котрим на голови сідали круки й колупали їхню плоть. А були й такі, котрих посланці верховного судді били страшними молотками, і вони, захлинаючись власною кров'ю, знову й знову були змушені ковтати її. Всі вони ридали і стогнали, зазнаючи страшних мук, зовучи на допомогу батьків, чи дітей, чи власних дружин або ж чоловіків, і Махарадж почував муку за те, що йому одному не було нічого, тоді як навколо стояв плач до небес.

Вони йшли дні й ночі, долаючи по дві тисячі кілометрів за день. Пару разів вони спинялися в тому чи іншому місті мертвих, що траплялося їм по дорозі, й там випадала рідкісна нагода перепочити в тіні та поїсти їжі, змішаної з водою. Врешті, після майже року такої виснажливої подорожі, коли його ноги перетворилися у суцільну рану, а горло пересохло так, наче то було жерло погаслого вулкана, минувши вісімнадцять прекрасних і страхітливих міст, де мешкали мертві, привиди, відьми, підземні музиканти, вони прибули до столиці підземного царства, яким правив верховний суддя, відомий також як Цар Справедливості або Повелитель смерті. Палац Повелителя смерті, до якого вони підійшли зі сторони південних воріт, закривав собою обрій і вселяв трепет моторошною, величною та неземною архітектурою. Із натовпу грішників, що чекали на свою чергу біля воріт палацу, долинали скрики та стогони.

– Доспівався, – задоволено прохрипів один із охоронців, коли вони підійшли до натовпу. Відчуваючи близькість мети, Асура Махарадж заспівав іще натхненніше. Він не чув болю, а місце, куди він прибув, ніскільки не гнітило його. Серце його обливалося солодкою розкішшю, яку він, невідомо з яких причин, почав спізнавати саме тут, у найтемніших закутках позасвіття, де чинився праведний суд.

Вони стали у кінець черги, яка обіцяла тягтися ще принаймні з місяць. Зрештою, що можна було сказати про відчуття часу в місці, де немає сонця, де немає ні початку, ні кінця дня, а є лише пронизливі сутінки і присмеркове завивання вітру? Один із його охоронців пішов до брамника доповісти, що до палацу прибув такий-то і такий-то. Асура Махарадж не зауважив, як за ним тут же вишикувалася черга з новоприбулих. Зв’язані мотузками матеріальної природи, загорнуті в саван із часу, душі, налякані видовищами дороги митарств, яку вони подолали, передчували близьку розплату за скоєне, ридали і вищали з жаху. Какофонія, що стояла в черзі, важко надавалася до описання. То був звіринець, де душі втрачали останню подобу людськості, металися у мучівному передчутті пекельних кар. Лайка, крики і плач, скрегіт зубів і слізні волання, – все це, здавалося, не мало жодного впливу на понурих охоронців, що приводили у чергу все нові й нові душі. Страшні чорти з заточеними зубами, чорні, зі сколошканим волоссям, озброєні мечами і списами, тримали на ланцюгах лютих тигрів, що дерли лапами землю, – ті стерегли чергу, аби ніхто не надумав здійснити втечу.

Темні, вкриті коштовностями стіни палацу, що так контрастували з нещастям людей у натовпі, наче повторювали, вслід за мовчанням охоронців, що тепер уже пізно кричати і плакати – тепер настав час розплати. Високо здіймаючись, злітаючи аж до склепінь палацу, які губилися десь у хмарах, крики і плач танули й гасли, даючи остаточне розуміння невідворотності всього, що мало статися.

Асура Махарадж, трохи перепочивши з дороги, почував себе цілком задовільно. Не рахуючи кількох не дуже приємних переходів, грубуватих у своїх манерах чортів та досить важкого клімату, ніяких особливих незручностей мандрівка тривалістю в рік йому не завдала. Він став із цікавістю розглядати своїх сусідів у черзі.

– Вітаю, мене звати Асура Махарадж, – звернувся він до сусіда позаду, старого чоловіка, котрий заціпеніло витягнувши руки, ніби відгороджуючися від чогось, із мертвотним обличчям вдивлявся у пустку. Від жаху, здавалось, він не міг навіть поворухнутися.

– Врятуйте мене! Благаю, врятуйте мене! – заламуючи руки, побивалася молода жінка, що стояла у черзі перед ним. – Це якась помилка, мене тут не повинно бути!

– Все буде добре, мадам, – сказав переконливим тоном Асура Махарадж. Здається, жінка була француженкою, й Асура Махарадж нарешті зміг здійснити свою мрію і трохи порозмовляти з кимось французькою. – Я чув, верховний суддя – надзвичайно справедливий чоловік. Якщо ви вели благочинне життя, вам нічого боятися.

– Ви не розумієте, це якась помилка, це не могло статися зі мною! – причитала жінка. – Я не можу туди, розумієте? Мені туди не можна!

– Мадам, я вас дуже прошу, тільки не розпачайте. З вами все буде гаразд, – заспокоїв її Асура Махарадж. – Відмучитесь і будете, як новенька. Що може бути краще, ніж із чистою совістю повернутися до виконання своїх обов’язків?

– Я? Відмучусь? Що ви маєте на увазі? – стрепенулася жінка, на мить переставши плакати. – Нас будуть мучити? Ви це мені хочете сказати? Ви хочете сказати, нас к-кинуть до…. п-пекла? – почала заїкатися вона.

– Спостерігаючи за цією чергою, мадам, у мене склалося враження, що багато хто з нас потребує невеличкого струсу, аби трохи прийти до тями. Ось і все.

– А ви? Чому ви такий спокійний? – надривно спитала жінка. – Вас, думаєте, не будуть мучити? Ви вели побожне життя?

– Що ви, мадам. Я демон, яких іще треба пошукати. Думаю, мене будуть мучити на совість. У будь-якому разі, я на їх місці вчинив би саме так. Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що, згідно з даними Виконавчого комітету, зараз існує вісім мільйонів чотириста тисяч пекел. Це забезпечує індивідуальний підхід. Розумно, погодьтесь! Уже всіх пекел і не пригадаю… Пам'ятаю, дядько Аді Гада розповідав про страшне волосяне дерево… Чув про пекла темряви, про пекла холоду… Сам дядько, до речі, керує Садами Страждань. Якщо вас занесе до нього, обов'язково скажіть, що ви бачили його племінника, Асуру, він буде милостивим до вас!

– Але чому ви не боїтеся цього всього? Ви щось знаєте?

– Мадам, мій дядько, Аді Гада Пандит, учив мене, що немає ні страждань, ні подолання страждань, а я віддав усе, що мав, аби довести, що всі ці речі існують, – усміхнувся їй Асура Махарадж. – По-моєму, можливість доторкнутися до чистоти і до прекрасного могла б коштувати й більшого, чи не так? Бачите, мадам, я прожив грішне життя демона, але одна дуже чиста й піднесена особа дала мені змогу зрозуміти, що за повною відсутністю всього є щось прекрасне, чисте, непізнаване, котре не має відношення ані до жахіть, ані до краси цього світу, бо рівною мірою є джерелом і того, й іншого. Це одразу наповнило моє життя досконалим змістом, якого я не знав ніколи до цього! Так що, як то кажуть на Землі, коли маєш, заради чого жити, не страшно й вмерти.

– Скажіть мені, голубчику, скажіть мені теж, заради чого жити, щоб і я не мучилася! Що є те прекрасне, заради чого можна померти? Що є те чисте, прекрасне, непізнаване? Що є досконалістю життя?

– Мадам, я з радістю поділився б, але, боюся, все надто просто, і ви приймете мене за ошуканця.

– Ні, що ви, сердечний мій, любенький, скажіть, скажіть, благаю вас…

– Жюстін Леклерк! – оголосив брамник, і жінку потягли у палац до Повелителя смерті.

– Мадам, – прокричав він їй. – Нічого не бійтесь, у вас є впливові друзі! Питайте про Аді Гада Пандита і нагадайте йому за його племінника!

Жінка лиш нажахано озиралася йому вслід, поки не зникла в залі вироків.

Асура Махарадж раптом відчув гострий приступ каяття. Він міг сказати жінці саму суть того, що зрозумів за час своєї мандрівки, міг урятувати її. Він один мав заради чого йти на муки, в той час як інші – ні. От воно, справжнє обличчя демона – гординя!

– Послухайте всі, – загукав він. – Агов, шановні душі! Прошу вашої уваги!

На хвилину ревіння та скигління притихло.

– Шановні душі, послухайте на хвилинку сюди! – Асура Махарадж озирнувся, і йому здалося, що несподівано його слова спричинилися до тиші навколо. Хоч він і не міг бачити через голови людей, але йому здалося, ніби якась сила допомагає говорити так, щоб у натовпі його міг почути кожен.

– Ми потрапили у скрутне становище, що ж, час це визнати, – сказав Асура Махарадж. – І я вас дуже добре розумію, бо й сам гадав, що зайду сюди на хвилинку по справах, коли ж бачу, що доведеться сьорбнути своєї порції сповна. Але тут, у місці, де, здавалося б, утрачена всяка надія, якраз найкращий час пригадати, як сталося так, що ми потрапили сюди. Адже все починалося так весело – чисті, як діти, ми прийшли у цей світ, аби сповнити свої бажання. Однак, бажання наші виявилися далеко не дитячими – що ж, і от ми тут. Що привело нас сюди? Ми схильні вважати, що випадковість. Ще хтось може звинуватити сім'ю, оточення, середовище, суспільство, врешті, тих, хто придумав цю дурнувату систему справедливості. В останню чергу ми здатні звинуватити самих себе. Але чи знаємо ми себе, щоб казати, що це дійсно діяли ми? Хіба ми не діємо, як маріонетки, гнані назустріч долі своїми бажаннями? Хіба нами не керують наші пристрасті, котрі смикають нас за ниточки, змушуючи танцювати там, де ми хотіли би посидіти, і сміятися там, де слушно було б заплакати? Хіба то не скорпіони бажань шпигали нас дорогою до цього палацу, хіба то не змії заздрості жалили нас у тернях злості? Хіба то не пси хтивості, не леви й тигри жадібності роздирали нас стільки разів на цьому шляху? Хіба не холод байдужості обпікав нас у долинах темряви, і хіба не пожежі ненависті обпалювали нас, не даючи спочинку, в лісі матеріальних бажань? Страшна ріка, котру ми бачили посеред нашого шляху – то ріка нашого життя, наповненого гниллю омани, а два її береги – то дні та ночі, які ми змарнували на безцільні, минущі заняття, від яких залишаються тільки кості й смердюче болото. Тож яке велике щастя нас спіткало, що ми маємо можливість зустрітися з уособленням справедливості, верховним суддею, котрий допоможе нам подивитися на себе в чисте дзеркало істини! У стократ гірше було б, якби ми так і жили, не помічаючи, як круки із залізними дзьобами виїдають нам очі, не помічаючи, як замість чистої води правди п’ємо пінистий гній брехні, замішаний на крові. Хіба не є це досконалістю життя – почути такі протверезні новини тут, у місці безнадії, де здавалося б, нас чекають тільки страждання? Одна дорога мені людина сказала слова, які глибоко запали мені в серце. Вона сказала: вір і йди. Я вдячний їй за те, що вона показала мені – окрім гною є молоко, окрім знищення є зцілення, а у звірів і гадів є душа й серце, просто воно їм болить. Показала, що крім небуття й безсенсовності є життя й умисел, і, щоб цей умисел стався, потрібно просто вірити і йти. Не зважаючи на біль. Дякуючи за нього. Дякуючи за те, що є голос, котрий веде.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю