Текст книги "Остання любов Асури Махараджа"
Автор книги: Любко Дереш
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)
Із палацової брами до натовпу знову вийшов брамник.
– Асура Махарадж, – оголосив він у тиші, що запала від його слів у натовпі.
– Здається, мені пора, панове. Отож, головне – не втрачати ціль. Йти і вірити. Дякую, – Асура зробив поклон, конвоїри грубо шарпнули його за мотузки і він, заточившись, пішов за ними.
***
Слуги Повелителя смерті завели його до великої, суворого виду зали, чия стеля ховалася високо угорі, в темряві. Посеред зали, встеленої чорним та білим мармуром, в якому все відображалося, наче в дзеркалі, стояв трон, із боків його охороняли пара безжального виду воїнів зі списами. Пара тигрів, що їх тримав на ланцюгу один із посланців смерті, при вигляді Асури Махараджа стали люто гарчати і дерти лапами повітря. На троні сидів чоловік із тонкими рисами обличчя, зодягнений у розкішні царські ризи. Він мовчки, пронизливим поглядом зустрів нового відвідувача.
– Ваша світлосте, прийміть мої шанування, – вклонився перед чоловіком Асура Махарадж. – Мене звати Асура, і я провів грішне життя на одній із підземних райських планет. Однак потім я зустрів…
Верховний суддя владно підняв долоню, й Асура Махарадж замовк. Обличчя судді, суворе і шляхетне, не зраджувало жодного почуття. Суддя дав знак герольду, і той оголосив:
– Приведіть слухачів!
Зайшло четверо шляхетного вигляду мужів із великими вухами, прикрашеними золотими сережками, зодягнутих у білі монаші одежі. Вони чули й розуміли на відстані, а бачили дуже далеко. На них лежав обов’язок фіксувати все, що відбувалося з Асурою Махараджем за життя. Слухачі вклонилися верховному судді, й старший серед них, сивобородий чоловік, прокашлявшись, почав перелічувати всі події, що мали місце в Асуриній біографії у хронологічному порядку.
– …народився у сім’ї астролога під знаком Стрільця в асценденті Меркурія. У віці двох років і двох місяців уперше скуштував плоті живої істоти, яку вбив власноруч…
– Це був папуга моєї тітки, я зробив це виключно з наукової цікавості… – спробував вставити Асура, але зрозумів, як дріб’язково виглядає ця поправка на тлі гріхів, що їх слухачі стали озвучувати, доповнюючи одне одного, далі: заздрість, хтивість, ненависть, жадібність, обман і одне суцільне безумство… Зрештою, Асура Махарадж відчув, що не має жодної влади над тим, що відбувалось, і став із уважністю слухати перелік звинувачень, подивовуючи його точності та детальності. Зачитування списку тривало довго – Асурі здалося, що це тривало, може, з добу. Судити, знову ж таки, в умовах вічних сутінків було важко. Коли ж старший слухач дійшов до моменту, де Махарадж витягнув із пекла бійки на Уолл-стріт стару жінку і кинувся сам під киї, Повелитель смерті підняв голову і зупинив свідка.
– Ти сам поліз під киї? – спитав він у Асури.
– Так, Ваша милосте, – відповів він.
– Навіщо? – Повелитель смерті примружив очі, й Асурі здалося, що його просвічують наскрізь. – Тобі ще не час помирати. Ти мусиш повернутися туди, звідки прийшов.
– Я знаю, що мені ще не час помирати, Ваша милосте. Що ж стосується мого дивного вчинку, то це довга історія. Я закохався у земну жінку і вирішив добровільно піти на Землю до неї. Я думав, що моє призначення – насолоджуватися разом із нею радощами земного життя, однак вона пробудила в моєму серці щось незвичайне. І хоч вона наступного ранку тут же втекла, це почуття залишилось у мені, і, я б навіть сказав, дало нові паростки. Вона подарувала мені здатність бачити, хоча сама була сліпою. Отож, коли я прозрів, я побачив, що всі живі істоти прагнуть одного – повернутися до Джерела, з якого вони вийшли, і знайти у Ньому своє вічне сповнення. Це знання повністю розвіяло мій страх, Ваша милосте, і я вирішив зупинити Жнива, які замірилися зробити мої колеги з Інституту гуманітарних досліджень. Зізнаюся, мною керувало те, що у нас на планеті зазвичай називають «дурнуватим співчуттям», і хоч наповсякдень я ігнорував це почуття, однак тоді мені здалося, що призначення людини лежить поза тими вузькими рамками, які намагалися нав’язати людству мої колеги. Я переконаний, що поза їжею, сном і можливістю близько спілкуватися з протилежною статтю людина здатна на значно більше. Тому я вирішив піти під киї, ваша милосте.
– Щось я не розумію, який зв’язок між тим, що ти говориш, і тією дурнуватою смертю, яку ти прийняв на себе.
– Справа в тому, Ваша милосте, що я прекрасно розумію всю незбагненність механіки цього Всесвіту, і знаю, що не мав повноважень змінювати хід історії, як він був запланований вищим керівництвом Інституту. Однак, я взяв на себе сміливість і відповідальність спробувати відтермінувати Жнива з тим, аби дати людям можливість скористатися відведеним їм часом більш розумно. Оскільки всі операції нашого Інституту в кінцевому результаті санкціонуються Верховним, я зрозумів, що маю спробувати потрапити на аудієнцію до нього. Але, позаяк у тілі людини я більше не мав можливості робити переходи між світами, я вирішив скористатися найприроднішим із коридорів і Ваші слуги милостиво провели мене до Вас. Тепер, коли Ви почули мою історію, Ви можете вирішити, як учинити зі мною, я повністю у Ваших руках.
Повелитель смерті задумався.
– Я не знаю, чим я тобі можу зарадити, Асуро Махарадж. Твоя черга помирати прийде ще не скоро, любий демоне. Твої промови торкнули моє серце, і я хотів би допомогти тобі.
– Ваша милосте, все, що мені потрібно – лиш невеличкий супровід ваших покірних слуг, які би провели мене до Верховного.
– Верховний, як ти знаєш, не терпить нахаб, які хочуть отримати у нього щось поза чергою. Своїм поглядом він може спопелити тебе. Ти навіть гадки не маєш, який він могутній. На твоєму місці я повернувся б на Землю і спробував подивитися на все, що відбувається, по-філософськи. Всі, хто помирають, помирають вчасно, і на справедливому суді вони отримують те, що їм належить по праву.
– Згоден, Ваша милосте, тут немає за чим шкодувати, я не сентиментальний. Однак, подумайте, як можу я з’явитися перед своєю коханою, не здійснивши ані спроби змінити щось? Хіба гідний чоловік, який мав можливість змінити світ на краще і не зробив цього, зможе з’явитись на очі жінці, довіру якої він хотів би здобути? Боюсь, я не зможу заглушити голос у серці сухим знанням того, що все справедливо. Милосердя вище справедливості, тепер я розумію це. Я відкрив у своєму серці джерело вічної насолоди, і з почуття вдячності перед Дашею, котра допомогла мені узріти його, я почуваюсь зобов’язаним бодай спробувати зробити щось для неї. Щось таке, що принесло б їй утіху. Я знаю, що вона не та жінка, котра тішиться матеріальними дарами. Ані розкішшю, ані владою, ані містичними здібностями її не купиш. Вона чиста, наче гірське джерело, що бере свій початок серед прадавніх снігів. Як можу я задовольнити її серце іншим способом, окрім як спробувавши зробити щось настільки ж безкорисливе, наскільки безкорисливим є саме її існування?
Верховний суддя уважно вислухав Асуру Махараджа, жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі. Спокійним залишався й Асура Махарадж.
– Що ж, раз ти хочеш, Асуро Махарадж, я дам тобі своїх слуг, вони проведуть тебе до обителі Верховного, але далі ти мусиш вирішувати свої справи сам. Знай же, що тільки через твою надзвичайну відданість цій безкорисливій жінці я дарую тобі свою милість.
Асура Махарадж поштиво вклонився, склавши руки перед грудьми на знак вдячності.
– Проведіть Асуру Махараджа до обителі Верховного управляючого, – наказав Володар смерті, і двоє демонічних слуг із перекошеними люттю обличчями стали обіруч Асури.
– Дякую вам, Ваша милосте! Ваш подарунок упевнив мене у тому, що я рухаюся вірним шляхом, – сказав він, і в товаристві двох озброєних кривими мечами чортів Асура Махарадж попростував до виходу. Брама на терасу розчинилася перед ним, і він побачив дивовижний пейзаж, що відкривався з тераси: сутінкові долини, затягнуті туманом, блакитна мла, нечіткі обриси гір – а за тим всім стояло неясне почуття, не то смуток, не то радість, щось таке, що Асура вже відчував, коли дивився, як сходять сутінки на Мангеттен.
Вони вийшли на терасу, подув пронизливий, крижаний вітер. Асура Махарадж озирнувся на своїх супутників. Вони вищирили зуби, взяли його попід руки, й Асура не зчувся, як вони здійнялися у повітря і полетіли.
Дивовижні, сповнені чудес краєвиди відкрилися перед ним у тому леті. Гори і ріки, затягнені важкими хмарами, озера і моря, що спали у вічній тиші, густі прадавні ліси. За горизонтом відкривався все новий горизонт, і що вище вони підіймалися, то несамовитіші розгорталися перед ним ландшафти. У безповітряному просторі, далеко внизу, він побачив низку пекельних планет, куди вирушали засуджені до мук душі грішників. Десь там була й планета, де мешкав його дядько Аді Гада. Ось відкрилося їм скупчення підземних райських планет, серед яких мерехтіла вогниками вічнонічна Патала. Підіймаючись усе вище, в дедалі більш розріджені шари атмосфери, вони проминали планети привидів і відьом, планети голодних духів, планети багатоголових зміїв. Подолавши притягання підземних світів, вони вирвались у світлі простори Всесвіту, і перед зачудованим Асурою Махараджем заблискотіла денна частина творіння. Повелитель Сонця об’їжджав на золотій колісниці свої володіння, запалюючи світанок у світах, блиск яких затьмарював усе, що коли-небудь бачив Асура Махарадж. Розкішні міста напівбогів, оздоблені коштовним камінням і золотом, прекрасні ліси, сповнені пахощів квітів, озера, порослі велетенськими лотосами і шумкі водограї – все це вони залишали внизу, підіймаючись дедалі вище. Вони проминули планету вічновеселих небесних куртизанок, що у чуттєвих іграх проводили свій час із божественними танцюристами, промайнули планету кентаврів, які вправлялись у грі на музичних інструментах, залишили далеко внизу прадавні ліси, населені мудрецями, зануреними у вивчення священних книг вічності та узливання масла у священний вогонь. Вони подолали світ, де живі істоти були зроблені з вогню і присвячували весь свій час суворим аскезам і подвижництву, проминули світ, де жили істоти, зіткані з одного лиш повітря, і врешті-решт, піднялися до царства великого Прадіда всіх живих істот, де жили піднесені душі, чиє тіло було зіткане всуціль зі знання. Його слуги, однак, мовби й не зауважували див і краси навколишнього творіння, а міцно тримаючи під руки, несли його далі. Мов ракета, вони пробили оболонки Всесвіту, зроблені з елементів землі, води, вогню, повітря і найтовстішу оболонку, зіткану з елементу ефіру.
Дійшовши до краю Всесвіту, де закінчувалися щільні шари матеріальних елементів, а діяли тільки час та інтелект, слуги верховного судді зупинились перепочити. Один із них дістав шматок тканини.
– Надягніть це на очі, повелителю, – несподівано м’яким голосом сказав слуга Володаря закону, поштиво схиливши голову. – Світло духовного світу таке яскраве, що ви можете осліпнути перш ніж дістанетесь до обителі Верховного.
Асура Махарадж покірно зав’язав очі, і вони полетіли далі.
Якоїсь миті час втратив свій звичний хід і Асура Махарадж зрозумів, що вони опинились у духовному світі. Ноги його м’яко торкнулись землі.
– Можете зняти пов’язку, повелителю, – сказав йому один із його супутників. – Далі ви мусите йти самі.
Асура Махарадж зняв пов’язку, й очі його засліпила краса. Він подивився направо – і йому здалося, що минуло сорок років, перш ніж він зміг відірвати погляд, а тоді подивився наліво – і здавалось, іще сорок років пройшло, поки очі його милувалися красою духовного неба.
– Ви зачекаєте на мене тут? – спитав він у слуг царя смерті.
– Ми змушені повертатися в матеріальний світ, повелителю. Духовний світ не доступний для нас, і ми можемо підійматися сюди лиш на короткий час. Дозвольте нам залишити вас.
– Дозволяю, – сказав Асура Махарадж і поклонився своїм супутникам.
Ті вклонились йому у відповідь і щезли. Асура Махардж огледівся навколо. Він опинився у лісі, повному величних дерев, обплетених ліанами. Дерева стояли у квіті, і ліс був сповнений достоту небесних пахощів. Понад лісом височіла велетенська гора. Весь ліс був пронизаний милозвучними співами птахів. Вітерець, що ласкаво обвівав його обличчя, пахнув вічною весною.
Асура Махарадж зробив кілька кроків уперед і опинився перед велетенським деревом із неохопним стовбуром.
Під деревом, у невимушеній позі, розлігшись поміж вузлуватого коріння, відпочивав Шеф. Волосся його було сплутаним, по його тілу повзали змії, а сам він був посипаний попелом.
Тільки Асура зробив крок на зустріч Шефу, як той розплющив очі і подивився на нього.
– Хто такий? – спитав він у Асури Махараджа.
– Асура Махарадж, Ваша світлосте.
Шеф усміхнувся, знову заплющив очі і задоволено закинув голову назад.
– Пішли, – покликав він його до себе. – Зараз моя дружина приготує нам обід. Мабуть, ти голодний?
– У Вас є дружина?… Тобто, так, Ваша ясносте, я з вдячністю приєднаюся до Вас. Для мене це велика честь…
– Залиш ці реверанси, – Шеф піднявся, потягнувся і рушив неспішним кроком кудись у ліс. Із одягу на ньому, не рахуючи змій, що обвивали йому руки, наче браслети, був хіба шмат звірячої шкіри. Асура Махарадж і до цього чув, що Шеф, попри свою могутність, живе украй просто. – Ходімо.
Асура Махарадж пішов услід за Їх милістю, і вже наступної миті вони опинилися на березі великого озера з тихою, кришталевою поверхнею. У нескаламученій гладі водойми, як у дзеркалі, відображалися засніжені піки далеких гір і могутній ліс навколо.
Шеф привів його на місце, застелене шкірами чорних антилоп.
– Сідай, – сказав йому Шеф. – Зараз дружина принесе нам трохи їжі.
Асура Махарадж, почасти збентежений, почасти розгублений, сів на шкіру. Навпроти нього, схрестивши ноги, з прямою, як струна спиною, сів Шеф. Він напівзаплющив очі й запитав:
– Отож, любий Асуро, ти прийшов до мене просити про заступництво? Ти закохався у сліпу жінку з Землі й заради цього покинув свій підземний дім, знаючи, що тобі загрожує вірна смерть?
– Так, Ваша милосте.
Шеф усміхнувся.
– Ти мабуть, почуваєшся розгублено, – сказав він. – Ви, на своїй Паталі, звикли вважати, що я повинен вселяти жах і трепет?
– О, так, Ваша світлосте. Там панують саме такі уявлення… Тому я трохи заскочений… Крім того, ніхто й словом не чув про вашу дружину, всі гадають, що Ви самітник…
– Люба моя, з’явись нам на очі, – сказав Шеф, й Асура Махарадж побачив прекрасну жінку, чия врода перевершувала красу засніжених вершин вдалині й була чистішою за воду в озері біля них. Усміхаючись, дружина Верховного гойдливою ходою, подзвонюючи браслетами на ногах, вийшла з лісу, несучи їм тацю з паруючими наїдками.
Побачивши це ожиле втілення краси, Асура Махарадж упав ниць у найглибшому поклоні, зайшовшись бурмотіти молитви, які чув колись у дитинстві.
Шеф на те лиш усміхнувся. Піднявшись сповнений трепету, Асура Махарадж побачив перед собою тарілку з їжею: трохи фруктів, сир, трохи тушкованої зелені.
Навколо стояла сповнена блаженства тиша. Спокій, що линув звідусіль, манив залишитися в цьому місці назавжди. Шеф однією рукою став закидати собі шматки фруктів до рота.
– Дякую за Вашу ласку, Ваша світлосте, – сказав Асура Махарадж і теж пригостився їжею.
Як тільки їжа потрапила йому до рота, Асурі Махараджу здалось, наче всередині нього здійнялася весняна гроза. Били блискавки, гримів грім, лили потоки дощу, розквітали квіти, наповнювались ручаї, виростали вічнозелені ліси, несполохані птахи спурхували з гілки на гілку й розтинали своїми трелями споконвічний спокій.
Шеф краєм ока спостерігав за ним, так само загадково, непроникно усміхаючись.
Асура Махарадж сидів із випрямленою спиною, йому здалося, що зараз він скочить на ноги в екстазі й танцюватиме на верхівках велетнів-дерев. Лиш великим зусиллям він змусив себе залишитися на місці, вважаючи таку поведінку недостойною високого товариства.
Не знаючи, чи варто куштувати ще, він зупинився, але Шеф заохотив його:
– Їж, дорогий, тобі ще на Землю повертатися.
Почувши ці слова, Асура Махарадж швидко почав доїдати все, що було на тарілці. Йому здалось, наче він отримав незвичайну здатність вмістити в себе океан блаженства. Коли він відчув, що океан всередині перестав пінитись і прийшов у спокій, він поглянув на Шефа.
Той сидів у невимушеній позі, спершись на коліно, змії мирно повзали по його тілу. Шеф дістав звідкись мішечок із чілумом [18]18
Чілум ( перс.) – глиняна трубка для куріння марихуани.
[Закрыть], забив його і смачно розкурив.
Видихнувши дим, Шеф запропонував чілум Асурі.
– Пригостишся? Це ґанджа.
– Ні, дякую, – відмовився Асура Махарадж, подумавши, що може зробити з ним ґанджа, запропонована з рук самого Верховного.
Шеф задоволено забрав чілум собі.
– Правильно, що відмовляєшся, – сказав він, і Асурі Махараджу здалось, що він почув приховане задоволення в голосі Шефа. – Я випробовував тебе, – Шеф хитро подивився на нього. – Проблема всіх тих, хто приходить до мене, в тому, що вони думають, начебто вони – це я. І думають, раз я це роблю, вони можуть робити це теж.
Шеф іще раз міцно затягся чілумом, і Асура Махарадж мусив визнати, що вперше в житті бачив, аби хтось міг так довго тягти дим.
Шеф видихнув, очі його стали червоними, а голос – глибшим.
– О прекрасний пахощу незліченних Всесвітів, дякую тобі за Твої дари… – мовив він, звівши очі до неба. Повернуши погляд до Асури, він спитав:
– Що говорять про мене мої піддані, о достойний?
Асура озвався:
– На Паталі багато всякого говорять про Вас, Ваша ясносте. Подейкують, буцім Ви живете на кладовищах, п’єте отруту, курите ґанджу…
– Я ж Верховний, – усміхнувся йому Шеф. – Хіба мені не можна жити на кладовищах?
– Вас малюють як такого собі упиря, котрий харчується плоттю інших, Вас називають також Великим і Жахливим. Ви вселяєте страх у серця тих, хто поклоняється Вам.
– Мене бояться ті, кому щось треба від мене. Тим, у кого серце чисте від егоїстичних бажань, нічого боятись мене. Ти ж не боїшся мене?
– Ні, Ваша світлосте. По Вашій милості, Ви явились мені у дуже погідному образі, – сказав Асура Махарадж.
– Ти завоював мою прихильність, Асуро Махарадж.
– Не сприйміть це за образу, Ваша світлосте, та я чув, що одне з Ваших імен – Той, кого легко задовольнити…
– І це теж правда. Я не маю ворогів, і в мене немає улюбленців. Однак мені подобаються такі безкорисливі душі, як ти. Вони не докучають своїми проханнями.
– Боюсь, Ваша милосте, Ви надто високої думки про мене. Я прийшов сюди, аби попросити у Вас дещо…
– Здається, ти не прийшов, а тебе принесли, – усміхнувшись із-під півзаплющених очей, озвався Шеф.
Раптом Асура Махарадж зрозумів, що мали на увазі Їх світлість цією фразою.
– Ви хочете сказати, це все Ви…? Це Ви привели мене до себе? Весь цей шлях… від того першого дня, коли я побачив Дашу…?
– Ті, хто приходять до мене, як правило, занадто великої думки про себе. Зокрема, в питаннях свободи вибору.
– Але ж… свобода вибору є?
– Безумовно. Однак і трьох сестричок ти бачив також.
– То як же воно все працює? – спитав, спантеличений, Асура Махарадж.
– Воно працює все якось так, – Шеф поворушив пальцями у повітрі, немовби намацуючи щось невидиме, і сам розсміявся з власного жесту. – Воно незбагненне.
Асура Махарадж замислився.
– Любий Асуро, я привів тебе до себе, тому що хотів з’їсти з тобою трохи їжі, посидіти на березі цього озера, поговорити. Хотів дізнатися ближче, що ти за душа. Це хороший початок для дружби, як ти вважаєш? Мені здається, взаємини – це найцінніше, хіба ні?
– Я не зовсім розумію, за що, Ваша світлосте? Я не зробив нічого достойного за своє життя, все воно – лиш один великий гріх. Я не вартий ні Вашого товариства, ні дружби з Вами.
– Мені сподобалось те, що ти наважився покинути все заради Правди Істини. Крім того, ти сказав, що я люблю авантюрних. Якоюсь мірою це правда.
Асура Махарадж сказав:
– Здається, я зовсім нічого не розумію. Все, що я зробив – це просто пішов на Землю, аби служити Даші. Її чистота впокорила моє серце, як я міг залишитися байдужим до цього? Я не бачу в цьому ніякої заслуги зі свого боку.
– Ти правий, Асуро Махарадж. Ти мав би гнити в своїй лабораторії, вивчаючи пацюків і п’явок, натомість насолоджуєшся зараз цією розмовою в духовному світі. Чому? Тому що ти залишив усе заради цього безкорисливого почуття. Ось чому я запросив тебе до себе в гості. Тобі подобається тут?
– Тут божественно, Ваша світлосте.
– Ти б хотів тут залишитися, Асуро?
Асура усміхнувся.
– Ваша милосте, не хочу здатися грубим, однак я зрадив би те, що привело мене сюди, якби залишився зараз із Вами. Справа в тому, що за час, відколи я пізнав Дашу, в моє життя ввійшла якась нова сила. Я думаю, це її називають любов’ю. Так це чи не так, але вона змушує мене хотіти віддавати ще і ще. Пробачте мене за мою прямоту, Ваша світлосте, але я не хочу ні раю, ні багатств, а лиш хочу й далі припадати до того медового джерела в своєму серці, а воно кличе мене далі, вперед. Одного дня, я знаю, я прийду в те місце, звідки долинає цей клич.
– Ти впевнений, що цей клич не приходить звідси?
Асура Махарадж захитав головою.
– На жаль, ні Ваша світлосте. Воно кличе мене кудись далі.
Шеф задоволено посміхнувся.
– Ти пройшов усі випробування, любий Асуро. Проси у мене, чого бажаєш. Все, що лежить під нами, весь матеріальний світ твій – проси, чого лише твоя душа забажає.
– Ваша світлосте, моє єдине бажання – завжди чути цей голос у серці й ніколи не губити його.
– Це не матеріальне бажання, Асуро. Але воно теж збудеться. Однак ти мусиш попросити у мене щось матеріальне, я не відпущу тебе, ніяк не винагородивши.
Асура Махарадж смиренно склав руки в долонях і схиливши голову, попросив:
– Мої брати задумали вчинити Жнива на Землі. Накажіть їм зупинити свої війська. Нехай вони повернуть свої військові човни назад на Паталу і на десять тисяч років залишать людей у спокої.
Шеф задоволено усміхнувся.
– Як скажеш, Асуро Махарадж.
Птахи мирно перегукувалися у лісі, на поверхню озера випливло сімейство диких качок із каченятами.
– Тобі час іти, вершити свої справи, – сказав йому Шеф.
– Лиш одне запитання, Ваша світлосте… – Асура Махарадж не знав, чи зручно таке запитання ставити Шефові після всього, що той для нього зробив. Однак він пересилив себе і наважився:
– Скажіть, Ваша світлосте, а Ви… це Він?
Шеф лагідно усміхнувся.
– Я – це я. А Він – це Він, – сказав Шеф і подивився кудись вдалину, загадково усміхаючись. – Іноді Він приходить сюди і гуляє цими лісами… Я постійно думаю про Нього, сповненого мудрості й блаженства, і часом мені здається, це через Нього я запрошую таких, як ти, Асуро, до себе на обід. Бувай, о шляхетний.
– Прийміть мої покірні поклони, Ваша світлосте.
Асура Махарадж простягся в поклоні, й відчув, як земля поглинає його. З перехоплюючою дух швидкістю він мчав крізь шари матеріальної атмосфери вниз, на грішну землю, поки в якийсь момент не врізався з усієї моці в важку інертну масу темряви.
Темрява була непроглядною, червоною, густою, наче кров. Вона пульсувала яскравими спалахами. Повільно до Асури Махараджа поверталося розуміння, що ті яскраві спалахи – то спалахи болю, їдкого болю, що оперізував усе його єство. Він зрозумів, що повернувся в своє людське тіло і розплющив очі.
***
Пастор О’Ніл схилився біля нього.
– Котра година? – було перше, що спитав Асура Махарадж, так, наче це мало вирішальне значення в цьому світі. Він повернувся в світ причин і наслідків, і справжнім господарем всіх подій і колізій тут був усепожираючий Час.
– Лежи, лежи, – вклав його назад пастор О’Ніл, коли Асура Махарадж спробував підвестися. Все тіло відізвалося лютим болем.
– Мене переїхав автобус зі школярами?
– Тебе повернули з тамтого світу, – усміхнувся пастор О’Ніл і поплескав його по руці. Асура Махарадж зауважив, що на пасторові були окуляри, а в руках він тримав закладену пальцем Біблію.
– Як пройшла проповідь, отче?
– Дякувати Богу, блискуче, сину. Блискуче! Христос був поміж нас сьогодні! Я бачив, як ти врятував ту стариганю. Але ти справжній дурень, що поперся в саму гущавину без мого дозволу. Мені вже не п’ятдесят, щоб ганяти так, як я ганяв сьогодні! Я насилу віднайшов тебе. Медики чудом урятували тебе, вже не знаю, що вони там робили, але я молився, як проклятий, щоб Господь напоумив тебе повернутися сюди.
– Дякую, отче, – Асура Махарадж опустив голову на подушку. В очах усе двоїлося, голова розколювалася, наче грецький горіх у горіходавці.
– Тобі добряче дісталося.
– Жнива… – сказав Асура, не маючи сил розплющити очі.
– Що?
– Жнива відбулись?
– Ні, сину. Ті скурві діти відступили. Ленні казав, що всі чорні авто, які ми бачили, зникли. Більше не було ні вертольотів, ні тих фраєрів у формі без відзнак. Господь добряче дав їм під хвіст, раз вони так злякалися.
– Як довго я був без свідомості?
– Може годин із десять. Медики казали, був один ризикований момент, коли тебе могли б і не повернути. Але ти видужаєш. – Пастор О’Ніл глухо розсміявся, закашлявшись. – Я стирчу в цій смердючій клініці майже добу, вже не знаю, сину, чим ти так прив’язав мене до себе.
– Зараз день чи ніч? – спитав він, не розкриваючи очей. Світло нічника біля ліжка різало йому в очі.
– Ніч. Третя ночі.
– Ідіть відпочиньте, отче. Отче?…
– Кажи, сину.
– Щось чути про Дашу?
– Завтра. Відпочинь спершу. Про все поговоримо завтра.
Асура Махарадж відчув, що його сили на тому скінчились, і знесилююча темрява знову увібрала його в себе.
Він спав без сновидінь дванадцять годин, час від часу то прокидаючись, то знову засинаючи. Здається, він бачив якусь медсестру у палаті, а може, то йому снилося. Під вечір наступного дня він прокинувся і відчув, що сили повертаються до нього.
Він піднявся з ліжка, сидіти було важко, крутилася голова, але Асура Махарадж пересилив себе і спробував піднятися. Пастора О’Ніла в палаті не було. Асура Махарадж побачив, що на ньому – біла роба, схожа на нічну сорочку. Він обмацав себе – все було наче на місці. Ребра цілі, хоч груди його й були плямистими, мов карта світу, від численних синців і крововиливів. Асура обмацав голову, котра продовжувала тупо нити. Зуби на місці, губи розпухли. На голові кілька ґуль, одне око заплило. Він підвівся, пройшов кілька кроків по палаті, подивився на себе в дзеркало – справжній красень. Асура Махарадж розсміявся.
Човгаючою ходою він вийшов у коридор, а звідти – у внутрішній дворик клініки, де був невеличкий парк. Парк був підзолочений промінням західнього сонця. Робилося доволі свіжо на вулиці, насувалася осінь. Асура Махарадж окинув поглядом кілька дерев, клумб і купальню для птахів. Усе було дуже земним, звичним. Усе це виглядало мікроскопічною копією того, що він бачив у духовному світі, можливо, у масштабі один до мільярда. Асура Махарадж подивився на глибоке синє небо, ледь затягнене високими хмарами, і з очей йому самі собою побігли сльози. Він усміхнувся, а сльози продовжували скрапувати йому на кумедну нічну сорочку, в яку він був зодягнутий. Цей світ був таким маленьким і смішним, зовсім ручним. Асура Махарадж уявив собі, як Той, кому це все належало по правді, бережно підтримує всі речі цього світу, попри те, що Він – такий великий, а цей світ – такий маленький і крихкий. Він був скрізь. Асура ступив кілька кроків, не знаючи, як іще ближче наблизитись до Нього. Тієї миті йому здалося, що він уже в Нього. Так чи інакше, Асура Махарадж відчув, що він повністю Його. І не важливо, де був Господар, важливо, що він був завжди при Ньому.
***
Наступного ранку за ним приїхав отець О’Ніл, і Асура Махарадж повернувся в дім пастора. Він не мав іще сил ходити. Щоб якось скоротати час свого одужання, Асура Махарадж сів за комп’ютер Джонні й переглядав новини з Цукотті-парку. Все відбувалося порівняно тихо. Попри те, що акції протесту стали ширитись в інші міста Америки, зникло відчуття напруги, грози, котра от-от мала пролитися нищівними потоками. Асура Махарадж дослухався до свого серця, але те мовчало.
Про Дашу нічого не було чути. Ніхто не бачив її, хоч агенти «В’єтконзьких псів» продовжували розшукувати її.
У якийсь момент Асура Махарадж відчув, як щось нове зароджується в його серці. Він сів за комп’ютер Джонні, відкрив текстовий редактор і написав:
«Якось молодий царевич вирішив обійти своє царство, аби знайти собі хорошу дружину. Він одягнувся в убрання простолюдина і рушив пішки через ліси і пасовища, через гори і долини на пошуки найкращої нареченої у своєму царстві. Якось він спинився біля криниці, аби втамувати спрагу. Напившись, царевич ліг у затінку дерев перепочити, коли ж побачив, як до криниці підійшла молода дівчина, зодягнута в білі шати. На голові вона тримала дзбан. Від неї лилося таке світло, що царевич зрозумів – та дівчина була святою. Коли ж раптом він побачив іншу дівчину, що теж прийшла до криниці набрати води. Та була в червоних одежах, і коли вона побачила святу, то схилилась перед нею в поклоні. Тоді царевич зачудувався і подумав, котра ж із них була достойнішою – та свята, чи інша, котра їй вклонилась?
Мене звати Асура Махарадж, демон по роду, людина по тілу і вічна душа по духу. Я хочу розказати про своє життя – дитинство, отроцтво і зрілість, про шлях, який я пройшов, перш ніж опинився тут, у людському тілі, про друзів, яких я здобув, і про любов, яку я знайшов. Нехай ця книга буде настановою для моїх братів-демонів, розвагою для моїх друзів-людей і виявом моєї вдячності тим душам, котрі мені допомогли на цьому шляху. Я схиляюсь у поклоні перед ними, бо я – їх вічний слуга і боржник».
