355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Любко Дереш » Остання любов Асури Махараджа » Текст книги (страница 3)
Остання любов Асури Махараджа
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 21:07

Текст книги "Остання любов Асури Махараджа"


Автор книги: Любко Дереш



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

– Меліссо, пробач, я мушу бігти… Іншого разу…

– Асуро… Асуро! – прокричала вона йому вслід, все ще сидячи на підлозі.

Повз Меліссу пробігло троє приставів у чорних плащах і масках.

– Ви за цим покидьком? Ловіть його! Ловіть! – прокричала вона. – Він там!

Але Асура Махарадж уже гнав по сходах вниз, до закуліси.


***

– Де тебе носить? – накинувся на нього старший науковий керівник Пільц. Незважаючи на своє некласичне прізвище і далеко не найчистіший родовід, він зумів добитися визнання і збудувати неабияку кар’єру в світі науки.

– Прийміть мої поклони, пане професоре! – Асура Махарадж впав у ноги науковому керівникові.

– Потім будеш кланятись, – не дозволив йому розсипатись у поклонах професор Пільц. Керівник теж був трохи напідпитку і курив сигару. Він послабив на шиї метелика і розстебнув пару ґудзиків на сорочці. – Зараз твій вихід. Підготував слово?

– Авжеж! – Асура Махарадж шанобливо склав долоні перед обличчям.

Юдиф витягнула останні ноти увертюри кудись аж на засніжені піки вершини світу, і зал вибухнув оваціями. Крізь шпару між завісами Асура спостерігав, як кланяється перед незамовкаючими аплодисментами оперна діва. На протилежному кінці сцени, так само стоячи за завісою, як і Асура Махарадж, плескав у долоні помічник верховного судді Раху. Їх погляди перетнулись, і на сухорлявому обличчі помічника судді заграла усмішка. Він провів пальцем по горлу, показуючи Махараджу майбутню лінію розтину його (такого ще молодого) тіла.

– Що це тобі помічник судді показує? – не зрозумів науковий керівник.

– Це наша вічна історія війни і миру, пане професоре.

– О, ти вивчаєш земну літературу? Похвально.

– Так, пане професоре. Маю смак до їх культури.

– Ось він, тримайте його – почулося з коридора. До лаштунків підбігали агенти таємної поліції.

– Ну все, мені пора, – сказав Асура Махарадж, на ходу чіпляючи мікрофон до петлиці сурдута, і вибіг на сцену.

– Давай, з Богом, – кивнув професор Пільц і ковтнув ще шампанського. І, ледь не похлинувшись ігристим напоєм, перепитав сам себе:

– З Богом?!


***

Асура Махарадж вибіг на сцену якраз у той момент, коли клишоногі гноми вносили на неї трибуну.

– Дуже дякую, – сказав він їм, дістаючи з-за пазухи сувій із промовою. – Це, можливо, й зайве.

Гноми понуро подивилися на нього з-під кудлатих брів і несхвально зацокотіли язиками.

Таємна поліція вже було хотіла кинутись за ним на сцену, та помічник судді Раху жестом зупинив їх. Асура Махарадж зрозумів, що все складається якнайкраще.

Махарадж поправив чалму на голові і прокашлявся.

Гном зі срібною тацею виніс йому дзбан води і чистий келих.

– Дякую, Стью. Це ж був Стью?

– Лью, – гаркнув через плече гном, ідучи перевальцем зі сцени.

– Дякую, Лью. Я уже сьомий рік поспіль веду церемонію нагородження «Золотими драконами», і досі не можу відрізнити їх між собою! Пам’ятаю, в одного фрак традиційно зелений, а в іншого – традиційно червоний. Мабуть, не в мене одного проблеми з тим, аби розрізнити їх.

Асура Махарадж безпорадно розвів руками. По залу прокотився схвальний сміх. Асура Махарадж глянув ще раз на обличчя помічника судді, котре ставало все вужчим і вужчим від злості. Однак псів помічник судді не спускав. Асура Махарадж відчув, що його колісниця запряжена добре, і помчав далі.

– Ви знаєте, буквально вчора я читав один старовинний трактат – один із тих, за які вас можуть пустити на біококтейль для любителів здорового способу життя, – продовжив він. – Зрештою, за що ще нам дають можливість потриматися за «Золотого дракона», як не за порушення правил? Так от, я прочитав там, що, виявляється, ми не запам’ятовуємо імен істот, які нам байдужі. Я спробував пригадати імена деяких своїх співробітників, і зрозумів, що я порядна сволота. Тоді я підійшов до дзеркала, і побачив, що я справжній гад!

Зал вибухнув реготом.

– Імена, які прозвучать сьогодні, не залишать вас байдужими. Це імена світил, які будуть освітлювати нам шлях. Вельмишановні гади та гадюки, перепрошую, пані та панове, з вами я, Асура Махарадж, ваш незмінний провідник у світі наукових відкриттів і звершень. Ми раді вітати вас тут, в Опаловій обителі, в прекрасній Бгоґаваті, на сто дев’яносто дев’ятій церемонії вручення найпрестижнішої нагороди у сфері науки «Золотий дракон»!

Асура Махарадж підняв руку над головою, і зал вибухнув аплодисментами. Прожектори забігали по залу, висвітлюючи тисячі й тисячі облич, що зібралися в тріумфальній залі в передчутті свята. Під шум оплесків оркестр виконав короткий туш.

Коли оплески стихли, Асура Махарадж продовжив.

– Сьогоднішня ніч – найочікуваніша ніч року, ніч, коли підбиваються підсумки всіх передових досягнень нашої науки, коли великі науковці зустрічаються з великими мислителями, коли можливий діалог культур і цивілізацій. Урешті, ніч, коли можна просто впитися дармовим вином й об’їстись омарами!

Публіка знову приязно реготнула.

– Але ближче до діла. Адже сьогодні – не багато, не мало – нам доведеться вручити двадцять сім нагород видатним вченим сучасності. За вклад у науку, за розвиток відносин між конгрегаціями об’єднаних королівств, за вклад у вселенське торжество науки та філософії, за розвиток пізнання й за найсміливіші долання усталених уявлень про реальність. Про ці та інші видатні досягнення йтиме сьогодні мова.

Асура Махарадж ковтнув води, бо горло раптом стало сухим, як пустеля.

– Я й сам, признатися, чекаю результатів. Вони завжди… завжди лякають. Адже невідомо, яким виявиться для нас світ після цієї ночі. Як говорив один мій товариш, ми не можемо закрити своїх відкриттів. Після сьогоднішньої ночі ми змінимося, бо зміняться наші уявлення про речі, й цілий світ, вся наша цивілізація, зробить черговий крок у бурхливе невідоме.

Зал завмер, ловлячи кожне його слово.

– Сьогоднішня ніч знаменна ще й з іншої причини, – сказав Махарадж, тримаючись руками за трибуну й обводячи зал поглядом. – Ми так часто зосереджуємося на подіях, що відбуваються у нашому суспільстві, що забуваємо про світ у його широкому значенні. Я маю на увазі, той світ, який починається за межами земляної оболонки нашої батьківщини. Світ, котрий можна було б назвали Універсумом, із великої літери. Світ, який є смертельним для нас… Будьмо щирі. Всесвіт не призначений для життя, особливо для нас із вами. Він принципово чужий нам. Для того, аби потрапляти на інші планети, ми користуємося віманами, капсулами, літаючими човнами, одягаємо на себе громіздкі скафандри. Ми приречені знаходитись у чужих нам світах, як некликані гості. Нам гірко визнавати це, але ми самотні у цьому густо населеному Всесвіті. Ми стикаємося з варварськими культурами й культами, з цивілізаціями, наскрізь інфікованими хворобами розуму. Зараз ми можемо констатувати – Всесвіт заселений тотально хворими істотами. Ми говоримо, що вони як діти, що їм потрібно допомогти стати більш дорослими. Але, визнаймо, серед своїх ми вважаємо, що маємо справу з хворими. З істотами, які потребують не доростання, а видужання. Вони потребують вакцини від невігластва. Потребують нашої культури, знання і цивілізації. Із такої позиції нам украй рідко спадає на думку, що наше уявлення про Всесвіт є певною мірою однобоке. Що не тільки ми можемо навчити когось, але також можуть навчити і нас. І, власне, тут, пані та панове, я й хочу поділитися цією сенсаційною, без перебільшення, новиною. Перш, ніж ми перейдемо до всіх номінацій і нагород, я хочу вам сказати ще це. Отже, досліджуючи в рамках проекту «Жнива» планету Земля, я заглибився у вивчення міжособистісних відносин цих дивних двоногих. Тут я, звичайно, великою мірою завдячую своєму науковому керівникові, професорові Пільцу, а також науковій групі, яка працювала зі мною. Однак, хочу вас запевнити, що ви, шановна публіко, перші, хто дізнається про результати моїх досліджень і вони, без перебільшення, виходять за будь-які рамки.

У залі піднявся гомін. Асура Махарадж, задоволений ефектом від своїх слів, продовжив:

– Отож, пані та панове, зосередившись на вивченні поведінки людей, я віднайшов один неймовірний екземпляр. Це людина. Більше того, це жінка, і вона прекрасна. Більше того, вона сліпа, як кріт. Вона неймовірна. Коли вона ходить, здається, за її слідами розпускаються квіти. Її сміх – наче дзвін дощу в мить, коли сяє сонце, а її голос… – Асура Махарадж зосередився, зібравши пальці в пучку біля скроні. – А її голос наче шум припливу в раковині. Її аромат прикликає бджіл, що було припали до жасмину, і змушує сп’янілих джмелів забувати про первоцвіт, і летіти за нею. Коли вона говорить з іншими людьми, здається, наче повелителька неба прийшла до своїх підданих як сестра, і розпитує, чи добре всім, і чи всього у всіх доволі. Її обличчя, пані та панове, ви не повірите, мені котяться сльози по обличчю зараз, вибачте, але я мушу вам це сказати – її обличчя схоже на пуп’янок білосніжної лілії, а вдивлятися в нього – це наче дивитися на березі океану, як сходить сонце і запалює мирні хмари на обрії, одна за одною, панове, вони загораються одна за одною, купчасті та перисті, з фіолетового до персикового, до золотого, аж поки воно саме не з’являється на горизонті, і його променистість не запалює небокрай новим днем. Пані та панове, зі всією щирістю, на яку я, обмежений у знаннях і бідний на слова, здатен, хочу сказати вам із повною відповідальністю – я закохався, пані та панове, я закохався, і нічого прекраснішого у світі – та що там, у Всесвіті – немає й бути не може. Це світло, яке не можна порівняти ані з блиском нашого коштовного каміння, ані зі світлом всіх відомих нам хімічних реакцій. Це світло не порівняти навіть зі світлом зірок. Вони, як я припускаю зараз, лише відбивають те світло, про яке я говорю, і дають бліду його копію, його тінь, так би мовити. Це таке тепло, яке проникає у кожен закуток вашого тіла, і яке не досягається жодними бальнеологічними ваннами, жодними грязевими купелями і гарячими джерелами. Воно зігріває вас не ззовні, а зсередини, і жоден вид алкоголю чи іншого сп’яніння навіть близько не зможе стояти біля того тепла і того сп’яніння, яке йде від нього. Офіційно хочу заявити, що це – найбільша насолода у Всесвіті, з якою мені довелося зустрітися за час усієї наукової кар’єри. Правду кажучи, я скуштував лиш краплину цього чарівного меду, але навіть на цьому профанному рівні досліджень я прошу з максимальною серйозністю поставитися до моїх слів. Шановні співгромадяни! Я знаю, з яким скепсисом сприймаєте ви зараз мої слова, і я вас розумію. Про смак меду можна говорити з тими, хто його куштував. Я не засуджую вас за упередженість, бо розумію, що наразі – підкреслюю, наразі – ви ще не отримали цього нового, радикального досвіду. Він виходить за рамки логіки, його не охопити інтелектом. Він стосується зовсім іншої, якоїсь аж надто інтимної сторони кожного з нас. Наша культура ніколи не стикалася з цим переживанням настільки прямо, як зараз. Ми чули про цей феномен, але ми, як правило, редукували його до рівня лібідо і до простої фізіології. Так, ерос знайомий нашій культурі у набагато більшій різноманітності, ніж на варварських планетах, але це почуття я назвав би родоначальником еросу, настільки ж вищим і могутнішим за нього, наскільки океан могутніший за свою краплину. Із дивовижної примхи життя я мимоволі став першим наґом, якому судилося це почуття пережити і поділитися – уже не як сторонньому спостерігачеві й аналітику, але як безпосередньому учасникові подій. Зараз я маю абсолютно ірраціональне, я б сказав, містичне, відчуття незрозумілої загадковості всього, що мене оточує. Так, наче б у тому, що відбувається зі мною, є якийсь вищий, розумний задум. І це почуття змушує мене сміливо відкидати всі наші усталені концепції реальності, всі онтології, й відкривати себе новому досвідові. Просто зараз я відчуваю, як це тепло дрімає в моєму серці, і його так багато, що мені хочеться розділити його з кожним із вас…

У залі, де останні три хвилини наростав неспокій, почулися незадоволені окрики.

Асура Махарадж перевів погляд на помічника судді Раху, але той знаку брати його ще не подав.

– На цьому буду закінчувати моє коротке вступне слово, і лише невеличкий пост-скриптум відділяє мене від того, що має відбутися зараз за сценою, пані та панове, даруйте, що відкриваю наперед секрети організаторів, – Махарадж несміливо усміхнувся і подивився на помічника судді. Той схвально кивнув головою. – Отже, на завершення скажу, що це переживання виявилося для мене настільки цінним, що я прийняв рішення. Незважаючи на можливі труднощі та трагічність наслідків, я бажаю з’явитися на Землі в образі людини й прожити там людське життя, після чого смиренно зустріти свою долю, хоч якою б вона була!

Зал, попри явну невдоволеність вибриком ведучого, охнув і принишк.

– Цим вчинком я хочу ще раз підтвердити повну переконаність у власних словах і стати прикладом для всіх, хто хоче піти за мною. Ом нара парінамашакті сваха!

Тільки Асура Махарадж вимовив цю мантру, як помічник судді спам’ятався й врешті зрозумів, що зараз може відбутися. Він махнув рукою, і його бойові пси в чорних масках кинулися на сцену, але там, де щойно стояв демон, залишилася тільки хмарина фіолетового диму.

ПЛАНЕТА ЗЕМЛЯ, ПІВНІЧНА АМЕРИКА, МІСТО НЬЮ-ЙОРК, ЦЕНТРАЛЬНИЙ ПАРК, 17 ВЕРЕСНЯ 2011 РОКУ, 9:20 РАНКУ

Переживши страшні жорна міжвидового переходу, Асура Махарадж зрозумів, що живий, і що може розплющити очі.

Навколо нього стояло троє дітлахів у кепках і кедах.

– Мам, дядя впав із неба! Мам! Дядя впав із неба! – гукали вони. Асура Махарадж звівся на лікті. Схоже, він дійсно добряче упав звідкілясь. Здавалося, на тілі не залишилося живого місця.

– Де я? – спитав він у дітей, але ті дивилися на нього переляканими очима і не відповідали. Асура повторив своє запитання. Здається, вони не розуміли, що він питає. Зрештою, яка різниця? Він хотів скочити на рівні ноги і вигукнути радісне «гіп-гіп-ура!», але відчув, що наразі немає сил навіть підвестися.

– О Боже, – почув він, як хтось сплеснув у руки і заторохтів на тутешньому діалекті. – О Боже, він весь у крові. Давайте діточки, хутчіш звідси. Боже, треба викликати поліцію.

Матуся вхопила дітей за руки і поволокла їх подалі від голого бомжа, котрий в калюжі крові питав щось незрозумілою мовою.

– Мам, мам, – смикали її діти за руку. – Дядя з неба впав, ти бачила? Ти бачила, мам?

Асура Махардж нарешті підвівся і поволі побрів стежиною кудись уперед. Він втер рукою обличчя. Здавалося, поки він лежав, його вкрила роса. Однак виявилось, що роса тут червона.

– Яка краса, – Асура Махарадж заворожено дивився на перемазану кров’ю долоню.

– Он там він! – вітер доніс йому обривки фраз.

Асура Махарадж роззирнувся. У ньому наростало відчуття торжества. До нього вже підходило двоє копів. Один готувався видобути зброю, інший шось говорив:

– Сер, вам потрібна допомога, сер?

Асура Махарадж щасливо підняв руки і сказав:

– Тільки не стріляйте. Мені треба побачити її, – і впав без свідомості.


***

Важко було розуміти, про що говорять ці люди – думки незвично плутались. Певне, йому щось укололи. Асура Махарадж зрозумів, що краще не відкривати очей, поки голоси не підуть.

Він поринув у приємну знемогу. Здається, сили поверталися до нього. Судячи зі звуків, він лежав у невеликому приміщенні, скоріш за все, у лікарняній палаті. За стіною чулася метушня людей, скрип стільців, кроки людей. Людно. Асура Махарадж прислухався ще. Вікно. За вікном – шум механічних колісниць, так званих автомобілів. Махарадж зробив висновок, що він знаходиться у поліцейському госпіталі. Внаслідок довгого дослідження Землі знав уже деякі особливості земного життя, однак далеко не всі. Він як науковець спеціалізувався на ідеях; був більше в курсі передових технологічних розробок і контраверзійних ідей, ніж особливостей побуту чи людських звичаїв.

Невідомо було, скільки часу йому відведено для перебування на Землі, тож, як тільки голоси залишили палату, Асура Махарадж вирішив не зволікати.

Він розплющив очі й виявив, що знаходиться в невеликій палаті світло-зеленого кольору з двома вікнами та ґратами на них. Перший варіант втечі одразу ж відпав. Асура Махарадж піднявся, висмикнув кілька трубок, що були встромлені йому у вени, і розгледівся. Щоб дістатися до Даші, необхідно мати пристойний вигляд. Отже, йому потрібен одяг.

Асура Махарадж вийшов у коридор. До нього одразу ж поспішила жінка з папкою в руках.

– Молодий чоловіче, ви куди зібрались? Вам потрібно…

–  Ом твая дуракша хум!– промовив Асура Махарадж, виставивши вперед долоню.

Жінка розгублено подивилася на нього, голого і в синцях, на його долоню, підняла руки і відступила в сторону.

– Як скажете, сер.

Асура Махарадж, насолоджуючись новим тілом, пружньо ступаючи по щойно вимитому коридору лікарні, пройшов до виходу.


***

Прогулюючись вулицями Нью-Йорка, можна зустріти представників усіх націй світу. Жовтозубі растамани з Ямайки несуть пакети з «Чікен Кей-Еф-Сі», чорноброві мусульмани поспішають до своїх доньок і зятів, різнобарвні афро з вибуховими зачісками, надто зайняті своїми цілями і своєю музикою у плеєрах, білі комірці, що поспішають після ланчу в «Джуніорс», сині комірці, що стоять у черзі за хот-догами, рожеві комірці, які цілуються просто на вулиці, жовті обличчя дітей чингізхана розсікають простір своїми комашиними тілами, поспішаючи захопити Америку і світ, японські підлітки в одязі з пластику, квадратні бронзові лики нащадків тольтеків, діти конкісти, просякнуті запахом кукурудзяних чипсів із соусом табаско, русяві обличчя мешканців болотяних москви та пітера, особливі розкосі обличчя мешканців тонґа та рапануї, стрижені, голені, в татуюваннях і без, з пірсингом і в навушниках, у пристойних одежах і в безсоромному дранті, але загалом в якомусь єдиному стилі, трохи спортивному, трохи дивакуватому, одним словом, casual, як усе це місто.

Але навіть серед цього різноманіття, стовпотворіння людських душ, ошелешених радощами цієї найнижчої з райських планет, важко було не звернути увагу на голого, доволі пом’ятого життям чоловіка, що прямував у невідомому напрямку, залишаючи позаду поліцейський шпиталь, Центральний парк і своє темне, загадкове минуле.

Асура Махарадж не звертав уваги на зацікавлені погляди, що кидали на нього перехожі. Весь його розум полонили височенні будинки зі скла, що здіймалися по обидва боки вулиці. Відчуття були зовсім інакшими, ніж вдома. Він почував себе розчавленою комашнею супроти цих велетенських кам’яних бовдурів. Архітектура нижніх світів, безумовно, давала фору у сто очок будь-якому місту Землі, однак було щось чарівне у цих грубих, варварських формах і композиціях.

Побачивши магазин з одягом, Асура Махарадж звернув у нього.

– Прийміть мої поклони, матінко. Ви можете допомогти мені одягнутись? – спитав він на санскриті й тут же виправив себе, перейшовши на англійську:

– Вітаю, чи допомогли б ви мені підібрати гардероб? У мене сьогодні важливе побачення. Будь ласка, тільки не треба дзвонити в поліцію. Повірте, моя екстравагантність вимушена. Ом шанті шанті, – промовив він на всяк випадок у довершення своєї промови.

Продавщиця заусміхалася.

– Гей, Клер, – гукнула вона комусь. – Доможи цьому джентльмену вибрати собі щось відповідне. У нього сьогодні побачення, тож раз ми з тобою в прольоті, дівчинко, то вже догоди паничеві як слід.


***

До того особливого часу, коли в парк приходила гуляти Даша, залишалось іще кілька годин. Асура Махарадж не хотів далеко відходити від парку, аби не згубитись. У новому сурдуті місцевого фасону, в цих дивних «штанях» – одежі, яку могли носити тільки двоногі – в шкіряних мокасинах він набув цілковито нового образу. Особливості його тілобудови – вік між двадцятьма і сорока роками, рід професії – щось, пов’язане з інтелектуальною діяльністю (можливо, книговидавець), також щось мілітаристичне і строге (можливо, батько військовий, а може, він агент у штатському, наприклад, або психолог-криміналіст, або надто успішний юрист, котрий може дозволити собі вбиратись нащодень у casual), одночасно розказували багато і багато приховували. Йому вже встигли сказати, що він міг би однаково бути вірменином, пакистанцем, іранцем, італійцем або євреєм, хоч, разом із тим, не виключали норвезького, німецького чи навіть швейцарського походження. Також перепитували, чи не має він слов’янських родичів. Про його акцент сказали, що він «людина з півдня». Часом у нього проскакували слівця, які звучали його співрозмовникам (залежно від рівня освіти) як російські, чеські, польські, ідиш, шумерські, давньоарамейські. Асура Махарадж, сидячи на лавочці в Центральному парку, змінив кількох співбесідників – молодого студента з Коста-Рики, котрого Асура Махарадж хотів пригостити піцою і який через це прийняв його за гомосексуаліста; якогось індіанця з племені віракоча, котрий приїхав у Нью-Йорк шукати роботу і ставився до нього спершу насторожено, а потім став розказувати, як шумить водоспад у них у селищі; старшого джентльмена, котрий виявився викладачем на кафедрі літератури у якомусь тутешньому університеті…

Із тим останнім розмова вийшла найцікавішою. Асура трохи прогулявся парковими алеями. Продавці, причаровані його м’якою усмішкою та тихими фразами на санскриті, що починалися зі звуку «ом», з радістю пригощали його хот-догами, пампушками та кавою. Побродивши трохи вздовж ставу, він вирішив перепочити на осонні. У зручному місці навпроти водойми він зауважив лавку. На лавці вже сидів якийсь сивочолий пан в окулярах та охайній в’язаній безрукавці. В одній руці в нього була «Віллидж Войс», газета, куди часом подавав статті й сам Махарадж. В іншій руці цей пан (то була, певне, якась традиція нью-йоркців) тримав паперове горнятко з кавою.

Махарадж підсів до чоловіка.

Вони обмінялися звичними люб’язностями, однаковими серед освічених істот як у пеклі, так і на Землі, і, слово за слово, зав’язали бесіду. Торкнулись виборів, котрі мали відбутися на наступному тижні, поговорили трохи про мера Нью-Йорка. Нейтральні теми, в яких Махарадж почував себе більш-менш обізнано. Махарадж запитав про газету, а пан повідомив, що викладає літературу. По тому професор спитав:

– Молодий чоловіче, ви бува не з Грузії?

– Ні, – відповів Асура Махарадж.

– Не з України? Не з Сербії?

– Ні, я з південніших країв.

– Дивно. Дуже дивно. Моє вухо відчуває надзвичайно цікаві інтонації панової мови. Звичайно ж, я б не смів такого припустити, а все ж скажіть, заради сміху, – ви не перс? Не фарс? Не раджпут?

– Ні, пане професоре. Я родом із непростої сім’ї, розумієте. Багатонаціональний склад, у нас в Америці це на кожному кроці, – сказав Асура Махарадж. – Батько говорив щось про індійське коріння, матінка ж була з бухарських євреїв.

Професор подивився на нього з-під окулярів:

– Хочу вам сказати, молодий чоловіче, що ви видаєтесь мені дуже дивною, одіозною особистістю. Вибачте, не беріть це близько до серця, але ви – направду одна з найбільш екстравагантних персон, яких мені доводилось зустрічати в цьому парку. Я приходжу сюди посидіти на цій лавочці ось уже двадцять вісім років, і, повірте, сьогоднішній день для мене особливий. Яка ваша професія, коли не секрет?

– Боюсь, сама назва професії секретна, але так загалом, я працюю на стику кількох дисциплін. Природничі науки, література, астрологія, альтернативна історія, теорія комунікацій, частково прикладна конспірологія – це все мої спеціальності. Це міждисциплінарні студії.

– Конспірологія? – зацікавився професор. Нахилився до нього і тихо спитав: – Скажіть, то є таємний уряд, все-таки, чи немає?

– Пробачте, сер, це державна таємниця. Якщо я скажу вам правду, мені доведеться вас убити.

Старий розсміявся.

– Ви не хотіли б прийти до нас в університет, зустрітися зі студентами? Мені здається, з вашим південним акцентом ви могли б розказати їм чимало. У вас природжений дар оповідача, повірте, в чому-чому, а в цьому я щось розумію. У нас є курси майбутніх літераторів, мені здається, ви могли б їх дечому навчити.

– Боюсь, я не в силах розпоряджатися своїм часом тут, у Нью-Йорку, сер. Будь-якої хвилини мене можуть викликати у важливих справах.

– Кажете, міждисциплінарні студії?

– Так точно, сер.

– Якщо у вас раптом виникне бажання поділитися своїм досвідом на благо американської літератури, дзвоніть, – сказав йому старий і вручив візитівку. На візитці англійською пракритою [11]11
  Пракрита ( санскр.) – загальна назва для діалектів санскриту.


[Закрыть]
писало: «СЕМЮЕЛ БАРТЛЕБІ, проф. літ-ри». І контактні телефони.

– Дзвоніть, – професор Бартлебі склав газету і вони потисли руки. – Дзвоніть, молодий чоловіче. Нам треба співпрацювати. У вас талант. Я вже багато років у літературі, і повірте мені, щось про це знаю.

Сказавши це, викладач літератури пішов.

Асура усміхнувся. Сонце наближалося до того моменту, коли у парку зазвичай з’являлася Даша.

Він задумався над враженням, яке справляла його мова на оточуючих. Тут, на Землі, уже практично ніхто не говорив санскритом, хоча санскрит досі вважався загальноприйнятою мовою міжгалактичного спілкування. Всі інші мови, що були поширені на Землі, відносились нижньосвітовими вченими до груп діалектів, званих пракритами. Пракрити були характерні тим, що будувалися на основі окремих запозичених елементів санскриту. Приміром, так звана англійська мова у своїй будові несла всього три санскритських корені: «айн», «клім» і «шин», що й дали назву цій пракриті – «енґліш». Асурі Махараджі це нагадувало дитячі ігри, де вони говорили «таємними мовами»: треба було додавати особливу приставку до кожного складу в мові, або користуватися складами тільки з якоюсь конкретною приголосною. Тільки Асура Махарадж втрачав пильність у цій грі з трьома коренями і починав додавати нові, з його рота виплигували слівця, які могли здатися і вірменськими, і перськими, і з мови суахілі.

Перші години перебування на планеті Земля його, кажучи відверто, потішили. Хоча тіло людини було значно ніжнішим і ламкішим за тіло наґа, якась особлива радість була в тому, аби бути м’яким і незахищеним перед світом. Над головою простягалося високе вересневе небо, тіні перейшли за полудень і поступово витягувалися. Коли сонце стало хилитися в сторону мосту, де любила прогулюватися Даша, Асура Махарадж, на мить утративши пильність, наважився подумати, що, в цілому, бути в людському тілі непогано.

І тут він побачив їх.

Із самого ранку він насторожено розглядався навкруги, сподіваючись вгледіти діяльність Виконавчого комітету, але, не помітивши нікого, почав звикатися з думкою, що Виконавчий комітет не може контролювати події скрізь, і що він не всемогутній. Загалом, з огляду на те, що нічого поганого з ним іще не сталося, Асура Махарадж дійшов висновку, що його запас негативних реакцій не такий уже й великий.

І тут він побачив, як це все відбувається. Події почали відбуватися швидко, як у кіно. Огрядний, ошатно вдягнутий негр ішов парковою алейкою, його пузо, обтягнуте білою сорочкою, коливалося зі сторони в сторону, в одній руці він ніс піджак, в іншій – портфель і газету, і цією ж рукою з портфелем витирав спітніле чоло.

Невідомо звідки на алейку вискочило пару потворних чортів, із розпатланим волоссям, зі страшними іклами, зі списами в руках, і стали штрикати товстуна у груди, примовляючи противними голосами: «Ну ось, клятий грішнику, нарешті підеш до пекла! Дочекалися ми й на тебе!». Негр зупинився, тримаючись за серце, і намагався віддихатися. Здається, він їх не бачив. Чорти біснувалися і гарчали. Вони підперли чоловіка списами з усіх боків, так, що той не міг ступити й кроку. Чоловік, усе ще тримаючись за серце, поставив портфеля на землю і зігнувся навпіл. У цей момент з’явилося ще двоє чортяк – голих, із заточеними зубами, чорних, як ворони, зі здибленим волоссям і потворними обличчями, з кігтями, гострими, наче леза. У руках один тримав аркан, інший – шнурок.

– От чорт, – сказав негр. Вуста його стали синіти. Той біс, що був із удавкою, накинув петлю негрові на шию і став душити. Товстун захрипів, повалився на землю, і біси заверещали з радості. Продавець хот-догів у фірмовому візочку Центрального парку з криками «Святий Боже!» кинувся допомагати чоловікові, але один із чортів спритно зробив йому підніжку, і хлопчина упав руками на землю. Якась дівчина в готичному костюмі з двома пуделями, що проходила повз, стала біля негра і взялась набирати номер на мобільному телефоні, але Асура Махарадж побачив, що то вже пізно: двоє чортяк видобули із серця товстуна його душу, зв’язали її по руках і ногах, і потягли у каналізаційний люк, з якого, вочевидь, і з’явилися.

– Заворожлива картинка, чи не так? – почув він раптом над вухом.

– Пане заступник судді!

– Він сам, власною персоною, – помічник верховного судді Раху вклонився. – І як почувається пан новоспечена людина?

– Дякую, не нарікаю. – Асура Махарадж насторожено розгледівся навколо, чи не підходять чорти з удавкою й по нього.

Помічник судді Раху всміхнувся, наче тріщина пробігла по сухій землі.

– Можете наразі не хвилюватися, по вас прийдуть ще не так скоро. – Помічник судді поправив окуляри, і зазирнув у свої папери. – Втім, не буду вам створювати зайвих очікувань, як то кажуть на Землі, буде все, як буде. Ви, наскільки я розумію, чекаєте на свою так звану принцесу? Ту, про яку ви так зворушливо розповіли на врученні «Золотого дракона»? Скажу вам, до речі, завдяки вашій витівці вечір вдався «на ура». Ви, мабуть, сподівалися зруйнувати свято і змусити найсвідоміших кинутися слідом за вами? Скажу вам, що нічого особливого не сталося. Вас підмінив ваш колега по роботі, який, до речі, й порадив нам ознайомитися з літературою, яку ви читаєте на дозвіллі. На церемонію він уже прийшов, що називається, у всеозброєнні. Мені до вподоби така завбачливість.

Асура Махарадж промовчав.

Помічник судді побачив, що ніякої реакції не дочекається, і ще раз зазирнув у папери.

– Отже, стосовно вашої прекрасної діви, маю вам сказати неприємні новини. З усіх можливих дам цього Всесвіту ви вибрали найневдалішу. Можете ознайомитись із її гороскопом. Я приготував його спеціально для вас.

– Красно дякую, – Асура Махарадж склав руки на грудях.

– Ну, як хочете, – помічник судді байдуже викинув листок із гороскопом за плече. Зціпивши руки за спиною, помічник судді став проповзатися довкола Асура Махараджа, ніби міркуючи вголос, хвіст його нетерпляче йшов дугами. – Непогана дівчина, загалом, але не для вас. Сильний Сатурн, зате Венера в екзилі. Для вас це буде ударом, пане Махарадж, і я прийшов сюди лише для того, аби попередити про це.

– Справді?

– Так. На вас чекає кошмар. Суцільний кошмар. Повірте, я прийшов спеціально, щоб сказати вам саме ці слова. Прийшов сказати їх із задоволенням, бо вчора ви попили моєї крові добряче. Однак, знаєте, коли я подивився на ваш гороскоп, а потім на її, коли я зіставив їх… я зрозумів, що всі муки вчорашнього дня будуть винагороджені. Навіть із надлишком. Навіть, чесно вам скажу, мені вас трішки жаль. Все-таки, хоч ви й називаєте нас гадами, ще вчора ви були одним із нас, і мені завжди боляче за співвітчизника.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю