355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Любко Дереш » Остання любов Асури Махараджа » Текст книги (страница 4)
Остання любов Асури Махараджа
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 21:07

Текст книги "Остання любов Асури Махараджа"


Автор книги: Любко Дереш



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

– Авжеж, – сказав Асура Махарадж. Він подивився на сонце.

– Так-так, перепрошую, вам уже час іти, – помічник судді перестав намотувати круги навколо нього. – Як тільки відчуєте бажання поспілкуватися з колишніми співвітчизниками, гукайте, хтось із комітету завжди поруч. – Помічник судді недобре усміхнувся й, танучи у повітрі, підняв руку на знак прощання.

Асура Махарадж дивився на місце, де щойно стояв помічник судді й міркував над значенням його появи. Що б це могло бути? Заздрість?! У грудях він почав відчувати неспокій і зрозумів, що пора поспішити.


***

Його почала охоплювати паніка. Він пропустив її! Згубив! Все втрачено, все пропало. Коли ж раптом з’явилась вона – весна серед жінок, світанкова зоря в дівочому тілі.

Все уповільнилося для Асури, й в один момент він відчув, як життя його зібралося в точку – точку, де вони мають зустрітися.

Вона неспішно йшла, постукуючи по землі тростиною, й Асурі Махараджу здалось, ніби він потрапив у грандіозний театр тіней. Її силует контрастно відбився у нього на сітківці, а все інше спалахнуло сліпою пітьмою. Її волосся, акуратно розчесане, куйовдив підвечірній легіт, її статуру прикрашало довге плаття з романтичними манжетами, так, наче вона зійшла з середньовічної гравюри. Погляд Асури Махараджа впивався у кожну деталь: в’язаний светр, достатньо теплий, аби захистити від вечірньої прохолоди, лискучі черевики на низькому каблуку. Мідь її волосся на світлі сонця, здавалось, медоточила, й Асура Махарадж не знав, як кинутися до неї, як зібрати увесь той солодощ, яким вона стікала – чи впасти, може, їй у ноги, чи цілувати сліди, де вона ступала, чи посипати голову порохом, який злетів із її лакованих черевичків?

Асура Махарадж переслідував її, не наважуючись наздогнати. Він тримався на добрій відстані, так, аби жінка не відчула загрози для себе. У такому тандемі вони пройшли повз став, подолали в парі довгий міст через канал, вийшли до Бельведерського замку і знову занурились у жовто-гарячі кленові алеї. Здавалося, його супутниця знала про цей парк усе. Вона проходжалася так, наче бачила, біля якого краєвиду слід зупинитись і насолодитися трохи довше, знала, як галузяться паркові стежки. У Асури Махараджа склалося враження, буцім вона знає всіх перехожих, котрі тут гуляють. Окуляри на її обличчі приховували очі, але добре підкреслювали вилиці та брови. Асура трепетав від безпорадності.

Сонце почало хилитися до обрію, й Асура зрозумів, що Даша повертає на вихід. Біля виходу було багато людей, і на якийсь момент Асурі Махараджу здалось, що він загубив її, але ось знову її кремовий светр і чорні мережива манжет блимнули в натовпі, й Асура Махарадж, не роздумуючи, кинувся між людей. На світлофорі біля виходу з парку він підійшов до неї й, беручи під руку, промовив:

– Ви дозволите? Тут стільки людей, я переведу вас.

Вона навіть не здригнулась, ба навпаки – подалася назустріч його руці, ледь відчутно горнучись до нього.

Даша усміхнулася, не повертаючи голови, й відповіла:

– Так, будь ласка.

Натовп людей поспішно переходить дорогу. Зосереджені обличчя. Чорні, білі, з дітьми, собаками, з пакетами та візками. Асура Махарадж у паніці роззирається, але продовжує вести її. Даша усміхається. Блакитне небо, білі хмари, хмарочоси. Дзеркальні вітрини, юрмище людей, клаксони машин, випари каналізації, запах поп-корну, смажених ковбасок, цукрової вати, горілої олії, сморід вихлопних газів упереміш із прохолодним запахом парку.

Перш, ніж вони переходять на інший берег залізної ріки автомобілів, Асура запитує у неї:

– Ви не відмовите мені, якщо я проведу вас до метро? Ви ж користуєтесь метрополітеном?

Даша усміхнулася.

– Ні, я не проти. Мені на Квінс.

А пройшовши ще пару кроків, вона спитала:

– Ви давно мене переслідуєте?

– Довше, ніж про це можна сказати в пристойному товаристві.

– Ви надто вихований, як на маніяка.

– Я не маніяк, мем. Повірте, мої наміри куди серйозніші.

– Даша. Мене звати Даша.

– Асура. Асура Махарадж.

Даша підвела брови.

– Ви індус?

– Я з Півдня, – стримано відповів він. – Обережно, сходинка.

– Ваш акцент мені видається знайомим. Надто твердий, як на англосакса, але м’якший, ніж у німців. Можливо, ви з Росії?

– Так уже повелося, мем, що мою батьківщину не позначають зараз на картах. На те є свої причини.

– Ваш народ потерпає?

– Кожен отримує те, на що заслуговує. Однак менше про мене, мем. Ваша особа мені видається значно більш цікавою і незвичайною. Повірте, у моїх намірах немає нічого зловмисного. Однак ця традиція відпускати жінок гуляти самих, тим паче, таких жінок, які потребують особливого захисту, – вона мене вражає чисто американською простодушністю.

Даша усміхнулася.

– Ми, американці, віримо у те, що Господь створив жінку рівною чоловікові, хоч це й суперечить духові Святого Писання. Але такі ми вже є.

– У вас є якийсь опікун? Впливовий заступник?

– Ні, я живу сама. Часом приходить моя тітка, допомагає мені у прибиранні.

– Вона готує вам їжу? Чекає до вечері?

– Ні, я звикла робити все сама. Вже якось навіть не знаю, як воно виходить. Людина до всього призвичаюється.

– Тоді ви не будете заперечувати, якщо я запрошу вас на вечерю?

– На вечерю? Ви дуже швидко встановлюєте контакти з людьми, вам цього не казали?

– У мене немає часу зволікати, мем. Це життя надто коротке, аби бути нерішучим.

– Ну… гаразд. Чомусь я схильна довіритись вам. Моє серце каже, що ви хороша людина.

– О ні, я ще той гад. Це все ваше світло. Воно робить чудеса. Чим ви займаєтесь? У вас є якась спеціальність?

Даша, всміхаючись тією ж чарівною усмішкою, дивилася прямо так, наче бачила шлях. Або наче уникала підвести погляд на Асуру Махараджа. Вони проминули вхід у метро, навіть не помітивши його, й Асура Махарадж повів її далі, вглиб вуличок Мангеттену, в сторону Хеллз Кітчен, де було доволі ресторацій на будь-який смак.

– Я читаю долі, – відповіла Даша. – Я розповідаю людям, що їх чекає в цьому житті. До мене приходять за порадою в складній ситуації. Мені достатньо взяти людину за руку, аби розказати їй те, що їй потрібно почути.

– Як цікаво. Вас навчив цього хтось, чи це дар від народження?

– Моя бабуся навчила мене. У неї теж був цей дар. До неї приходили люди, так само, як зараз до мене. Бувало, стояли чергою аж на вулицю.

– Ваша бабуся ворожила вам? Вона казала вам, що на вас чекає в цьому житті?

– Так, ворожила. – Даша усміхнулася такою ніжною усмішкою, неначе над немовлям, що заснуло, припідняв хтось край серпанку і зразу ж опустив, щоб не турбувати. – Бабуся казала, що все буде добре.


***

На Мангеттен опускалися сутінки, і стали запалюватися вітрини. Замерехтіли лампи, заблищав неон, вулиці пломеніли пекельними вогнями. Асура Махарадж, обережно ведучи Дашу під руку, вивчав вивіски, прицінюючись, куди можна було б зайти для вечірньої перекуски і серйозної розмови.

– Як ви ставитесь до ньоччі? Або до тартареллє? Що ви скажете про лазанью із кедровими горіхами?

– Сьогодні вибір за паном, – озвалась Даша.

Асура Махарадж прискіпливо перебирав вивіски ресторанів, вибираючи між тайською та китайською кухнями, поперемінно натрапляючи то на сімейну піцу, то на традиційний стейк-хауз. Відмовившись від ідеї зайти в індійський ресторан, пройшовши повз марокканську кухню, він зрозумів, що ніколи не знайде тут чогось такого, що могло б передати розкіш та настрій нижніх світів.

Раптом він почув звуки знайомої мови. То був запис, скоріш за все, перепис із вінілової платівки: «Адонаї Елохім Ель Шаддай» – ніжно, трохи надтріснуто, співав старий чоловічий голос. На цій пракриті говорили південні землі. То була мова одного блукаючого народу, що добре знався на чарах.

– Ви любите бувати в «Анкл Мозес»? – спитав він, побачивши вивіску на англійській та на івриті. Йому хотілось поділитися з нею якимись смаколиками, які б бодай віддалено нагадували кухню його (тепер колишнього) дому. Асура Махарадж вагався, чи зайти до «Дядька Мозеса» на рибний кашрут, чи знайти якихось поступливих корейців, котрі могли б приготувати з-під поли трохи хе з собачатини.

Ні перший, ні другий заклад не влаштовували його. Коли він дивився, яким ніжним персиковим світлом сяє її обличчя у сутінках, він не міг думати ані про рибний кашрут, ані про хе з собачатини. Це залишилось десь там, у тропічних джунглях Патали, у переповнених звивистими офіціантками нічних садах-ресторанах, де чути крики екзотичних птахів; тепер це належало минулому так само, як належали минулому Мелісса, Датура, Беладонна, Асторія, Гліцинія, Юдіф із Навруза, Естер, Хорезма, Сяо, Юмі, Юкіко, Кейко, Аґ’яні, Сурендра, Тамасіка, Шошопаншоко із Міктлантекутлі й усі ті чарівні безіменні храмові танцівниці, котрі залишили на його серці стільки шрамів, наче вони в своєму танці розмахували не опахалами з павичевого пір’я, а кинджалами з брунейської сталі.

Чим довше вони спілкувалися з Дашею, тим більше у груди вливалося світло, і висвітлювало одну за одною картини його минулого. Час від часу його зіниці посеред розмови розчахувалися більше: раптовий спогад, наче гостра скалка, пронизував його серце.

Серце… Асура Махарадж подумав, що це чи не єдине місце, куди йому не доводилось заглядати впродовж свого короткого, але бурхливого життя науковця та життєлюба. Він привідкрив завісу над тим, що причаїлося всередині грудей, і одразу ж закрив. Йому було лячно заглядати туди, хоча розумів, що тепер уже дороги назад немає.

– «Дядько Мозес»? Вперше чую цю назву.

– Я думаю, потрібно бути рішучим, без огляду на результати, – сказав Асура Махарадж і, довірившись невідомому почуттю, повів її всередину.


***

Асура Махарадж замовив собі рибу й сирник.

– Що взяти вам? Може, цимес із поливою? Чи тушковані овочі на вечір? Або, може, хочете тістечко на пісочному тісті?

– Я скуштую того, що залишите ви, якщо ви не проти, – озвалась Даша. – Попросіть для мене води.

У «Дядька Мозеса» було світло і тепло, тихо грала музика. Асура Махарадж огледівся. Вони сиділи на терасі на другому поверсі. Внизу жваво сновигали офіціанти, дзвіночок на дверях раз-по-раз давав знати про те, що в дядька Мозеса вечорами порожньо не буває. Жовті стіни були обвішані чорно-білими фотографіями, вочевидь, зі знаменними подіями тої славної родини, що тримала ресторан.

Асура Махарадж роззирнувся – на терасі сиділи звичайні американці, до яких він уже встиг призвичаїтися. Даша, склавши руки на столі, дивилася перед собою. Чорне мереживо її рукавів розпласталося білою скатертиною. Від неї линуло вмиротворення, котре, наче небесна солодощ, пахло пряженим молоком і світилося небаченим світлом.

– Міс Дашо, я не хотів би випробовувати ваше терпіння і турбувати ваш розум очікуванням. Тому розповім вам причину своєї, такої несподіваної появи у вашому житті. Ви – жінка моєї мрії. Коли я вас вперше побачив, я зрозумів, що хочу змінити все своє життя, а потім – весь світ. Я не знаю більшої сили, ніж та, яку я відчуваю, коли дивлюся на вас. Одна лиш думка про те, що ви є, освітлює найтемніші закутки мого серця світлом любові. Мені не хочеться згадувати про своє минуле, не хочеться думати про майбутнє, коли я згадую, що є ви. Бо минуле – омана, а майбутнє – фальш, і вас немає ні там, ні там. Я не владний над тим, скільки часу я ще зможу бути на цих землях, але, клянусь, я буду служити вам поводирем і опорою доти, доки буду живий. Станьте моєю дружиною і матір’ю моїх дітей, о достойна. Відкиньте всі сумніви, ступіть зі мною на човен сімейного життя і нічого не бійтесь. Я захищу вас.

Даша слухала це все, й усмішка її ставала дедалі м’якшою, ніжнішою, солодшою, як солодшає молоко, коли його спряжують на слабкому вогні.

Вона скинула окуляри, склала їх і поклала перед собою. Коли Асура Махарадж побачив її невидющі очі, заволочені блакиттю сліпоти, йому захотілося плакати від любові, що переливалась через край серця.

– Ваші слова йдуть із серця, я це відчуваю, – сказала вона. – Скажіть мені, звідки ви взялися, Асуро Махарадж?

– Міс Дашо, я хотів би казати вам тільки правду, але, повірте, моя правда важка.

– Я звикла до потрясінь. Не жалійте мене, будь ласка.

– У вас стільки достоїнства, міс Дашо, що в мене ні на секунду не виникло жалю до вас. Що ж, коли ви хочете знати правду, – ось вона. Я не народжувався від жінки, як народжуються інші люди на Землі, й до сьогоднішнього дня не жив тут. Я прийшов сюди виключно заради вас. Всесвіт значно ширший, ніж вважає більшість людей. Він густонаселений. Життя є скрізь – у вулканах, в океанських глибинах, на Сонці, на Місяці, на Плутоні, навіть там, де, могло б здатися, панує порожнеча. Форм життя надзвичайно багато, міс. Є розумні форми життя, як от люди, є менш розумні, як наприклад, тварини. Є цивілізації, які у своєму розвитку залишили всі інші розумні форми життя далеко позаду. Я прийшов з одного із таких світів. У нас ця співдружність високорозвинутих націй називається підземними райськими планетами. І хоча наша культура набагато випереджує і земну, й будь-яку іншу культуру, в силу упередженості місце, звідки я походжу, на Землі традиційно називають пеклом.

Даша схилила голову.

– Я так і знала. Казала мені бабця, що прийде по мене чорт свататись…

– Ні, ні, я не чорт. Чорти – це брудноробочі, це пролетаріат. Я був вихований у порядній родині з хорошими традиціями. Мій батько був відомим астрологом і математиком, а мати добре зналася на медицині. Я отримав освіту в найкращих викладачів свого часу, і донедавна, власне, до вчорашньої ночі, у мене була солідна посада в науково-дослідному інституті. І моїм найбільшим відкриттям як науковця стали ви, міс.

Даша вислухала його слова мовчки, її сліпі очі наче намацували його в блакитній темряві і не могли знайти.

– Я відчуваю на собі ваш погляд. Ви не відводите від мене очей… Можна, я потримаю вас за руку?

Асура Махарадж поклав свою руку на стіл біля неї. Даша обережно взяла її у свої долоні, й лице її скривилося від болю, наче їй в серце встромилось тисячу ножів. Вона одразу ж спробувала приховати це, але чергова порція муки відобразилася їй на обличчі. Переборюючи страждання, Даша спробувала посміхнутися, й Асура Махарадж побачив найжахливішу картину у своєму житті: як леза агонії нарізають її усмішку на дрібні шматочки.

– Вам боляче, відпустіть.

– Ні, зачекайте, я вже звикаю, – по її тілу прокотилася хвиля тремтіння, і з її уст зірвалося зітхання болю. – Ви…

Даша важко втягнула повітря і відпустила його руку.

– Ви хороша людина, Асуро Махарадж.

Офіціант приніс рибу. Даші налили воду в келих, Асура вибрав легке біле вино. Даша одягла окуляри.

Порція була величезною. Йому принесли кілограмового атлантичного окуня з виряченим оком, прикрашеного шматками лимона, маслом та ягодами журавлини. Асура Махарадж їв мовчки. Після того, що відбулося, слова були зайвими, і Махарадж не хотів розбивати ту делікатну тишу, яка виникла між ними.

Коли він відчув, що наївся, пересунув тарелю з рибою Даші. Та знайшла руками тарілку, знайшла в тарілці залишки його трапези і стала обережно відламувати шматки м’яса. Щось у її рухах приворожило Махараджа і він, поїдаючи сирник, дивився, як Даша кладе в рот кавальці риби. Жуючи сирник, він побачив, як починає кривитися обличчя Даші, і з-під її окулярів починають литися сльози. Вона почала тремтіти від плачу. У риданнях вона стала розмахувати руками, окуляри злетіли з неї. Врешті, Асура зрозумів, що за картина розгортається перед ним – на той час Даша вже билася у конвульсіях, упавши з крісла, і її ноги неприродньо вивернулися на бік.

Він кинувся до неї. Довкола почувся брязкіт приборів, що клалися на тарілки. Люди відкладали свої виделки і ножі й підводилися з крісел, аби побачити, що відбувається.

– Лікаря! – крикнув Асура Махарадж і упав на коліна біля її голови. Даша закочувала очі, з яких потоками лилися сльози і з хрипом втягувала повітря, так, наче вона задихалася. Він поклав її голову собі на коліна, а свою долоню – їй на чоло. Це викликало черговий напад задухи у Даші, і вона задихала ще частіше. Асура забрав руки і побачив, що Даші стало легше.

Біля Асури на коліна присів молодий чоловік.

– Я медик, – сказав він. – Дозвольте мені. Вона приймає інсулін?

– Ні, – сказав Асура Махарадж.

Молодий чоловік розщіпив верхні ґудзики на її блузці. Шия у Даші розпухла і вкрилась жовтими плямами, наче її душили.

– Схоже на алергічну реакцію. Швидка уже їде.

Молодий чоловік видобув із кишені мініатюрний ліхтарик і став світити ним Даші в очі.

– Вона незряча, – сказав Асура Махарадж.

– Ви давно знайомі?

– Ні. Сьогодні познайомились.

– Це її сумочка? Подивіться, можливо, вона приймає якісь особливі медикаменти.

Асура Махарадж заглянув всередину сумочки, і на нього війнуло запахом Даші. У сумочці були мереживні рукавички, такі ж чорні, як і її блузка, ключі, гаманець, якесь пластикове посвідчення…

На терасу вже підіймалося двоє лікарів. Вони стали швидко перемовлятися між собою, час від часу запитуючи щось у молодого чоловіка. Асура Махарадж дивився на все це, мов крізь туман. Він став роззиратися навкруги, шукаючи знайомих постатей. Вони були тут, ці душогуби, душителі й убивці, але щось заважало йому бачити їх.

– …поїхати з нами?

– Прошу?

– Ви родич? Опікун? – запитував один із лікарів, низький і розкосий, у зеленому одязі працівників швидкої.

– Я її наречений.

– Давай, наречений, поїхали з нами, – сказав другий, дужий негр, що був тут за медбрата. – Прокапаємо твою принцесу, і буде як новенька.

Принесли носилки, Дашу переклали на них і понесли до каретки швидкої допомоги.

Асура Махарадж взяв її сумочку, светр, тростину, підібрав із підлоги окуляри. Він накинув на себе куртку і підійшов до швейцара.

– Розрахуєтесь, сер? Готівкою чи карткою?

Асура Махарадж нахилився до швейцара і шепнув йому декілька слів. Той, розгубившись, кивнув головою, й Асура Махарадж акуратно причинив за собою двері.


***

Усе було йому нове – і їхати в машині швидкої, і розглядати дужого санітара-негра, й визирати з вікна на нічне місто. Даша сумирно лежала під крапельницею. Як тільки їй зробили укол антигістамінного препарату, вона тут же прийшла до тями, чим несамовито втішила Махараджа.

– Завезіть мене додому, – попрохала вона ще у машині.

– Ми мусимо доставити вас у лікарню, мем, – сказав водій. – Вас мусять обстежити.

– Зовсім ні, це все риба, я знала, що у мене може бути реакція. – Даша наполягала. Вона стала витягувати з себе трубочки крапельниці.

Водій вимкнув мигалки і зупинився на повороті.

– Ваша сумочка, мем, – поштиво схиливши голову, подав їй речі негрило-медбрат.

– Дама не бачить, – елегантно вклонившись, Асура Махарадж взяв її речі, і підтримуючи Дашу під руку, допоміг їй вийти з машини.

За хвилину вони вже піймали таксі.

– Нам на Бруклін, – сказала вона водієві.

Що тут сказати ще про це місто, де кошмар і блаженство зустрічаються так часто, що починають сприйматися як рівноправні члени суспільства? Що сказати про цих повій і обкурених тінейджерів, про хіп-хоп перед вітринами магазинів, про супермаркети з музичними дисками і кінотеатри з назвами родом із 40-х: Eagle, Loew’s Kings Theatre, Lafayette – від них віяло тими часами, коли Асура Махарадж стажувався як молодий науковий співробітник у столичній Королівській академії наук. Асура навіть не уявляв, що прикипить до цих місць так сильно. І вже не було зрозуміло, чи то він полюбив їх, бо зустрів тут Дашу, чи то вони самі по собі запеклися йому в серці тьмяним накипом пристрасті, а Даша – то тільки срібна ложечка до цього бісівського котла. Асура Махарадж задоволено вмощувався на сидінні в таксі й відчував, що ніч кличе його. Дивовижно, як швидко можна призвичаїтися до найрадикальнішої зміни місця, часу й обставин! Уперед, Махарадж, уперед! – співало щось у ньому. Ти зможеш! Ти зможеш! Ти зможеш!

Таксі зупинилося біля старого вікторіанського дому.

– Я проведу вас. До дверей, – уточнив Асура Махарадж. – Якщо ви не проти. Я мушу пересвідчитись, що ви не впадете.

Весь той час, поки вони їхали у таксі, вони мовчали. Кожне було зайняте своїми думками, й Асура Махарадж вважав за делікатніше, якщо він зайвий раз не турбуватиме Дашу. Сидячи біля водія, він дивився на неї у дзеркальце, милуючись овалом обличчя і загадковим, схожим на мазок фарбою, контуром її губ. Барви вогнів, червоні, зелені, помаранчеві, лягали їй на обличчя, надаючи його виразу щораз нового змісту. Асура Махарадж був щасливий, як ніколи.

– До дверей, – підтвердила вона, й Асура Махарадж, розплатившись із водієм трансцендентною вібрацією мантри «ШРІМ», допоміг їй вийти з авто.

– Ви завжди так розраховуєтесь? – спитала Даша.

– Вибачте, у мене ще немає місцевої готівки. Мені здається, смак райських планет, вкладений у цьому звукові, цінніший за жмені паперу, які у вас тут в ходу.

– Цей пан зі мною, – сказала Даша сонному консьєржу. – Він зараз буде повертатися, Мішель, допоможете йому відчинити двері?

– Так, так, мем, вибачте, вже так пізно, я трохи заспав, – поправляючи окуляри, проговорив консьєрж, старий вусатий чоловік, висохлий, мов струк гороху.

На п’ятому поверсі, стоячи на хіднику, що підводив до її помешкання, Асура Махарадж спостерігав, як Даша відшукує ключі у своїй сумочці і думав, що цей день – найпрекрасніший день у його житті. Він відчував, що Даша мала деяку непевність перед ним, то було природньо – адже вони щойно познайомились, хоч і мали вже нагоду пізнати одне одного за розмовою, за їжею, і в каретці швидкої допомоги.

– Міс Дашо, хоч ви й не дали відповіді на моє найсокровенніше запитання, я мушу сказати, що як науковець і як жива істота я отримав колосальну сатисфакцію. Мабуть, стан, в якому я зараз перебуваю, і називають екстазом. Та строга логічність подій, що виникли на шляху до вас, і, разом із тим, незбагненна краса кожної миті спілкування з вами підводять мене до нових, ще не бачених обріїв розуміння себе і світу. Мій інтелект святкує шлюб науки й духу, і це змушує мене вважати вас найпрекраснішою істотою в цілому Всесвіті. Пробачте, будь ласка, якщо рибний кашрут виявився не найкращою стравою для початку знайомства. Я покладаюсь на вашу милість і сподіваюсь, що це не стане перешкодою для нашої наступної зустрічі. Чи можу я розраховувати на побачення з вами завтра?

Даша опустила голову. Асура Махарадж зачаровано спостерігав, як її каштанове волосся каскадами спадає на складки одягу, і як рівно, як гладенько воно розсипається по плечах.

– Вибачте… вибачте, що не можу запросити вас до себе. Вам, мабуть, ніде заночувати…

– О, будь ласка, не турбуйтесь. Сон – це останнє, що я потребую зараз.

– Дякую, що допомогли мені. І дякую вам за сьогоднішній день… – Даша говорила це з паузами, наче підбирала слова. Якась дивна смиренність прозвучала в її голосі. – Щодо завтра… Приходьте завтра на сніданок. Скажете Мішелю, що ви у 54-ту, до Дарії Стефанівської. Восьма година ранку вас влаштує?

– Якнайбільше! Якнайбільше! – вихопилось у нього. Асура стримався і наказав собі поводитися більш делікатно. – Доброї вам ночі.

– І вам надобраніч, Асуро Махарадж. – Даша вклонила перед ним голову і причинила двері.

Екстаз. Це була пікова точка цього вечора, цієї ночі, всього його життя. Асура Махарадж боявся відпустити себе, аби не кинутись зараз бігти по коридору. Треба вийти на вулицю. Там прохолодно. Темрява і ніч освіжать його. Ф’юх. Він утер піт із чола.

Несамовито.

Направду, відбувалося щось несамовите.


***

Асура Махарадж відчував: ніч кличе його. Безстрашний і веселий, наспівуючи «Адонаї, Елохім, Ель Шаддай», він прямував уперед. Нічні ліхтарі, що підсвічували старі голландські стіни бруклінських загорож, були йому супутниками по найбезлюдніших закутках району. Врешті, вийшовши в ожвавлені квартали, заповнені китайськими ресторанчиками та магазинами з медіапродукцією, Асура Махарадж спіймав таксі й сказав водієві:

– На оглядовий майданчик.

– Сер, – озвався водій з бандитською пикою і нетиповим для американців твердим акцентом, – зараз уже давно за північ. Усі оглядові майданчики зачинено.

– Тоді на міст.

– На Бруклінський міст?

– Так, на Бруклінський міст. ШРІМ!

І таксі, стираючи скати і здіймаючи пил, рвонуло вперед.


***

У таксі, розглядаючись, він помітив підсвічений годинник. Була вже друга ночі. На Паталі, на відміну від Землі, час не відчувався так загрозливо. Підземні небеса захищали жителів нижніх світів від чергування дня й ночі, чим давали можливість насолоджуватися розкішшю практично цілодобово. Той самий ефект колеги Асури Махараджа потім випробували на Землі, тут, у Лас-Вегасі, зробивши затемнені вікна у казино. Як і слід було очікувати, психологічний ефект був карколомним. Асура Махарадж задумався, яке могло бути призначення у такого гострого вираження ходу часу. Казали, людське життя надзвичайно коротке – не порівняти з життям наґів. Можливо, була якась природня синергія у тому, щоб відчувати плин часу, знаючи, що його мало? Адже ті миті спілкування з Дашею – вони сяяли коштовно якраз тому, що були такі рідкісні. У чому ж тоді цінність людської форми?

На це запитання відповіді він ще не мав, але ентузіазм, який підіймався у ньому з приближенням світанку, свідчив: скоро, скоро він усе дізнається.


***

– Зупиніть тут, – сказав він посеред мосту.

– Але ж, сер, тут проїжджа частина! Звідси вас не забере жодне авто!

– То нічого, я повертатимусь у місто пішки. Сьогодні я повний сил! – відповів він. І то була правда. Легкий хміль від вина давно вже розвіявся, й Асура Махарадж із насолодою ковтнув нічного повітря. Поривчастий вітер доносив запахи океану.

– Сер, ви впевнені? – перепитав водій.

– Безумовно. ШРІМ!

– Як скажете, сер, – збайдужіло відповів йому водій і, давши газу, залишив його самого.

Чудово. Він і ніч.

Над Брукліном підіймався місяць.

Хороше місце, щоб трохи провітритись і як слід подумати. Його чуття дещо втихомирились, і в Асурі пробудився його інтелект науковця й філософа.


***

Своє наукове відкриття він зробив, як то трапилося з мільйонами інших великих відкриттів, випадково. На той час він був молодшим науковим співробітником відділу маніпуляцій і фальсифікації їх науково-дослідного інституту. Ішов 5106-й рік (за літочисленням нижніх світів) так званої холодної війни між верхніми та нижніми планетними системами. Відколи Земля була оголошена нейтральною смугою, всі відомості про військову присутність демонічних і напівбожественних сил на Землі було засекречено. Відкриті конфлікти, з численними жертвами і масовим кровопролиттям, було припинено. Жінки та діти зітхнули з полегшенням, а чоловіків було демобілізовано. Для Патали наступив період затишшя.

Однак у палацах Бгоґаваті, столиці Патали, продовжувала кипіти бурхлива діяльність. Його Світлість Васука Третій видав наказ про створення таємної комісії з питань гуманітарної політики на планетах середнього рівня, і найкрупніші науково-дослідні інститути виділили кращих співробітників для вирішення надскладних задач дистанційного керування Землею. Позаяк Його Світлість належали до прогресивних конструктивістів, вони відкидали традиційні цінності старої школи з їх вченням про досконалу премудрість: про те, що немає ні знання, ні незнання, ні страждання, ні відсутності страждань. Їх Світлість життєрадісно стверджували, що всі ці речі існують, і серед них найдостойнішими були (не рахуючи економіки, яка це все забезпечувала): хороша їжа, красиві жінки і добре вино. Відтак, сповнені ентузіазму верхні палати лордів, тепер заповнені молодими наґами, підтримали політику експансії на середні планети і розвінчання невігластва, що було насаджене там напівбогами. Однак, з огляду на пакт про ненапад і збереження міжпланетної таємниці, суперництво за Землю перейшло в іншу площину. Замість булав, стріл, брахмастр [12]12
  Брахмастра ( санскр.) – різновид атомної зброї.


[Закрыть]
і віман у рух пішли пропаганда, дезінформація та фальсифікація історії. Безумовно там, на верхніх планетах, не знайшлось достойних мудреців, спроможних оцінити велич і обширність всього їх замислу. Тим не менше, гуманітарна політика виявилась значно ефективнішою зброєю, і присутність напівбогів було поступово витіснено в найвіддаленіші, найглухіші закутки планети.

Місію з впровадження гуманітарної політики було покладено на провідні наукові осередки Патали. Маючи єдиний координаційний центр у столиці Патали, у Бгоґаваті, інститути розподілили між собою робочі сегменти, зайнявшись поступовою і планомірною підготовкою землян до переходу в еру нових цінностей.

Асура Махарадж, молодий науковий співробітник престижного Інституту гуманітарних досліджень та випробувань, що функціонував при Королівській академії наук, працював при кафедрі соціальних маніпуляцій на факультеті первинної фальсифікації. Робота пасувала його натурі. Із його математичним складом розуму, з обширними знаннями в астрології, медицині, психології та соціології він був цінним кадром, і його становище зобов’язувало до чималої відповідальності. Окрім того, на ньому також висіла часткова зайнятість у проекті «Жнива». Відносини на кафедрі були, як скрізь, не без підлоти – та ж сама конкуренція і підлабузництво, ті самі війни і пропаганда, що й усюди. Асура Махарадж зрозумів, що йому, як молодому і перспективному, потрібно вкладатися у науку, і, відкинувши симпатії та антипатії, він повністю віддався своїй справі.

Задачі, що стояли перед ним та його колегами, були непростими. За часи присутності напівбогів земляни сильно потерпали від неуцтва і сліпої віри, яку ті насаджували вогнем і мечем скрізь, куди лиш долітали їхні вімани. Асура Махарадж бачив, скільки шкоди завдавала така міфологізація дійсності, як обмежено і вузько мислили заражені небесною філософією люди, в якому безпросвітному нидінні та плазуванні перед силами природи спливало їхнє життя. Бажання дати цим нужденним блага цивілізації було цілком природнє і ненадумане. Щоправда, з огляду на Пакт про нейтральність, згідно з яким усі згадки про напівбогів і демонів були усунуті з повсякденного життя людей, робити це напряму не було змоги. Відтак, доводилось застосовувати деякі хитрощі, зокрема, підтасовувати історичні факти, фальсифікувати документи епохи, організовувати невипадкові «випадковості» для корекції ходу подій і так далі. Фронт робіт був надзвичайно широким, а сама матерія історії, з якої він складався – навдивовижу делікатною. Безумовно, нитками цього полотна, що спільними силами ткали вони, напівбоги та самі земляни, були й особливості ментальності трьох світів, і культура, і технології – над кожним із цих керунків працювали інститути й інститути, сотні кафедр, тисячі найкращих умів по всіх нижніх світах. Всі вони проектували, тестували запропоновані зміни в польових умовах, після чого передавали затверджені проекти модифікації земної історії у виконавчий комітет, де проект знову дробився на сотні, тисячі під– і підпідзадач так, що всіх, залучених у цей складний процес налагодження міжцивілізаційної дружби, не злічити, бо ім’я їм – легіон.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю