Текст книги "Чарівник Країни Оз"

Автор книги: Лаймен Фрэнк Баум

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

20. У Порцеляновому Краї

Поки Лісоруб майстрував драбину, Дороті прилягла й заснула, бо встигла втомитися від довгої мандрівки. Лев також згорнувся калачиком і задрімав, а Тото примостився поруч із ними.

Страшило дивився, як працює Залізний Лісоруб, і задумливо промовив:

– Ніяк не можу зрозуміти, чому тут стоїть ця стіна, по-перше, і з чого вона зроблена, по-друге.

– Дай відпочити своєму мозку і не хвилюйся надарма, – у відповідь промовив Лісоруб. – Я зроблю драбину, ми переліземо на той бік, і тобі все стане ясно.

Незабаром драбина була готова. Виглядала вона не надто оковирно, та Лісоруб не сумнівався, що вона витримає будь-кого з них. Страшило розбудив Дороті, Лева й Тото та оголосив, що драбину можна випробувати. Коли Страшило заліз досить високо, аби бачити, що по той бік стіни, він вигукнув:

– Нічого собі!

– Лізь далі! – крикнула позаду Дороті. Страшило поліз далі, а коли заліз на стіну, сів на ній. У цей час над стіною опинилася голова Дороті, й дівчинка так само, як і Страшило, вигукнула:

– Нічого собі!

З'явився Тото, подивився і став гавкати, але Дороті наказала йому замовкнути.

Потім полізли Лев і Залізний Лісоруб, і кожен із них, коли дотягувався до краю стіни, промовляв ті самі слова: «Нічого собі!»

Нарешті всі примостилися поруч на стіні й заходилися розглядати дивовижну картину, яка постала перед ними. Виявилося, що вони дивляться на пласку білу рівнину, яка нагадувала дно велетенської порцелянової тарілки. Тут і там стояли будиночки із порцеляни, розфарбовані в яскраві кольори. Будиночки були маленькі – найбільший по пояс для Дороті. Біля них тулилися порцелянові комори, а навколо них – порцелянові загорожі. Стада порцелянових корів та овець мирно паслися на порцелянових луках. Коні, кури та свині також були порцелянові.

Та найдивнішими істотами в цьому дивному краї виявилися все ж таки люди. Друзі розглядали пастушок і доярок; принцес у розкішному вбранні; пастушків у смугастих штанях до колін – смуги були рожеві, жовті й голубі – і в черевиках із золотими пряжками; королів у атласних камзолах і горностаєвих мантіях, із золотими коронами, всіяними коштовним камінням; смішних рум'янощоких блазнів у високих гостроверхих ковпаках. І люди, і їхній одяг були, зрозуміло, з порцеляни. Жителі Порцелянового Краю були мініатюрними – по коліно Дороті.

Спочатку на подорожніх ніхто не звернув уваги. Тільки маленький фіолетовий собака з великою головою підбіг до стіни, погавкав тоненьким голоском і втік.

– Як же нам злізти звідси? – розгубилася Дороті.

Драбина, виготовлена Залізним Лісорубом, виявилася настільки важкою, що затягнути її за собою не вдалося. Тоді Страшило зістрибнув униз, а всі решта пострибали на нього, щоб не вдаритися об тверду білу поверхню. Звісно, вони намагалися не влучити йому на голову, бо пам'ятали про голки та шпильки. Коли всі благополучно приземлилися, то підняли Страшила, чий тулуб дуже приплюснувся, підбили його, як подушку, повернувши до нормального стану.

– Треба пройти через ці загадкові землі, – сказала Дороті, – не будемо відхилятися від нашого напрямку.

Вони рушили Порцеляновим Краєм, і перша, хто потрапив їм на очі, – це порцелянова доярка, яка доїла порцелянову корову. Коли вони наблизилися, корова ні з того ні з сього брикнула ногою й перекинула ослінчик, відро та доярку, й вони з гуркотом повалилися на порцелянову підлогу.

Дороті з жахом помітила, що в корови відламалася нога, відро перетворилися на черепки, а в бідолашної доярки на лівому лікті пішла тріщина.

– Дивіться, що ви наробили! – сердито крикнула їм дівчина. – Моя корова зламала собі ногу, і тепер треба вести бідненьку до майстерні, щоб там її полагодили. Навіщо ви тут гуляєте і корів лякаєте?

– Перепрошуємо, – засоромлено сказала Дороті. – Не ображайтеся на нас, будь ласка.

Та порцелянова дівчина була така невдоволена, що навіть не мала наміру відповідати. Вона, набурмосившись, підібрала ногу й повела геть корову, що незграбно накульгувала на своїх трьох цілих ногах. Дівчина йшла та раз у раз озиралася, кидаючи через плече обурені погляди, і притискала до боку пошкоджений лікоть.

Цей випадок дуже засмутив Дороті. Лісоруб теж занепокоївся:

– Нам треба бути тут дуже уважними, – сказав він, – бо ми розіб'ємо весь цей симпатичний порцеляновий народець.

Трошки згодом їм трапилася вишукано вбрана принцеса, яка, побачивши подорожніх, зупинилася, немов укопана. Потім вона спробувала врятуватися втечею. Дороті хотіла роздивитися її якомога краще, тому побігла слідом, але порцелянове створіннячко закричало щодуху:

– Не треба! Не треба!

В її голосі був такий переляк, що Дороті зупинилася і запитала:

– Чому ви мене так злякалися?

Принцеса пробігла ще трошки, тоді спинилася на безпечній відстані й перевела дух.

– Бо коли я біжу, то можу послизнутися, впасти й розбитися.

– А хіба вас не можна полагодити?

– Можна, звісно, але після ремонту я вже не буду такою вродливою.

– Мабуть, ви маєте рацію, – погодилася Дороті.

– Он іде містер Джокер, один із наших блазнів, – сказала принцеса. – О, його хлібом не годуй, дай постояти на голові. Він падав і розбивався так часто, що, певно, вже складається з тисячі шматочків, з'єднаних клеєм. Вродливим його ніяк не назвеш. От, подивіться самі.

Справді, до них наближався веселий маленький блазень у яскравому червоно-жовто-зеленому вбранні. Дороті помітила, що він увесь вкритий тріщинами. Це означало, що його багато разів ремонтували.

Блазень надув щоки, запхав руки до кишень, хитнув головою в бік Дороті і промовив жартівливим голосом:

 
– Люба панянко!
Чому цього ранку
Ви дивитесь так,
Мов їсть вас черв'як?
 

– Припиніть це! – суворо наказала принцеса. – Хіба ви не бачите, що це чужинці? До них треба ставитися з повагою.

– Підкреслю повагу – почну я розвагу! – закричав блазень і став на голову.

– Не ображайтеся на містера Джокера, – звернулася до подорожніх принцеса, – після цих розбивань у нього не все гаразд із головою. Буває, він поводиться мов божевільний.

– Я на нього зовсім не ображаюся, – відповіла Дороті. – Але ви така вродлива і так мені подобаєтеся, що я б із задоволенням узяла вас із собою в Канзас і поставила на камінну поличку в будинку дядька Генрі та тітоньки Ем. Ви не проти? Я можу покласти вас до кошика.

– Це мене дуже засмутило б, – зізналася принцеса. – У нашому краї ми живемо, як нам заманеться, гуляємо і розмовляємо скільки хочемо. Та якщо хтось забирає нас звідси, ми одразу кам'яніємо і можемо тільки стояти нерухомо, як прикраси. Звісно, від нас ніхто іншого й не чекає, коли ставить на поличку, етажерку чи столик у вітальні, та все ж жити тут значно приємніше, ніж у ваших країнах.

– Мені не хотілося б робити вас нещасною, – сказала Дороті, – тому прощавайте!

Друзі обережно пройшли Порцеляновий Край. Маленькі люди і тварини намагалися не крутитися в них під ногами, щоб не було нещасних випадків, і десь через годину мандрівники вдало минули всю країну та підійшли до ще однієї порцелянової стіни. Вона виявилася не такою високою, і друзі використали спину Лева як підставку і змогли перелізти через стіну. Потім Лев сам пригнувся і стрибнув. На стіну від потрапив, але у стрибку махнув хвостом, зачепив церкву– вона впала і розбилася на друзки.

– Недобре вийшло, – зауважила Дороті. – Та принаймні ми не завдали цим людям більших збитків, ніж відбита нога корови і церква. Яке ж тут усе крихке!

– Це точно, – погодився Страшило. – Зараз відчуваю, яке щастя, що я зроблений із соломи і мене не можна розбити. Бути солом'яним Страшилом – не найгірша доля.

21. Лев стає царем звірів

Коли мандрівники спустилися з порцелянової стіни, вони опинилися у бридкій заболоченій місцевості, де все поросло високою травою. Трава була така густа, що подорожні ледве знаходили собі стежину серед ям і трясовини. Та друзі йшли дуже обережно й зрештою дісталися до сухого твердого ґрунту. Однак радості їм це не додало, бо місця були глухими, і, продершись крізь густий колючий чагарник, вони опинились у непролазних хащах.

– Яка краса! – сказав Лев, весело озираючись навсібіч. – Мені ще не доводилося бачити прекрасніших місць!

– А як на мене, тут занадто похмуро, – буркнув Страшило.

– Аж ніяк! – заперечив Лев. – Я готовий провести тут решту свого життя. Дивись, яке тут м'яке опале листя, який зелений мох на деревах! Справжні хижаки тільки й мріють про такий ліс.

– Сподіваюся, в цьому лісі бракує хижаків, – сказала Дороті.

– Ага, – не сперечався Лев, – я їх поки що не бачу.

Друзі йшли лісом, доки не смеркло і далі рухатися стало небезпечно. Лев, Дороті й Тото лягли спати, а Страшило та Залізний Лісоруб, як зазвичай, стали охороняти їхній сон.

Зранку друзі знову вирушили в дорогу. Та не встигли вони далеко відійти, як почули дивний гул, що нагадував гарчання десятків звірів одночасно. Тото тихо заскавчав, але ніхто, крім нього, не злякався. Вони йшли торованою стежиною, доки не опинилися на великій галявині, де побачили безліч різних звірів. Там були тигри й слони, ведмеді, вовки, лисиці й інші лісові мешканці. Спочатку Дороті стало тривожно на душі. Та Лев пояснив, що тварини зібралися на велику раду, й, судячи з їхніх голосів, сталася якась біда.

Не встиг він доказати, як звірі помітили його, й на галявині раптом запанувала врочиста тиша. Один із найбільших тигрів підійшов до Лева, вклонився і сказав:

– Ласкаво просимо, царю звірів. Ти прийшов якраз вчасно, щоб перемогти ворога й відновити мир у нашому лісі.

– А що сталося? – запитав Лев.

– Усім нам загрожує страшний ворог, який нещодавно тут оселився, – розповів Тигр. – Це моторошне страховисько, велетенський павук завбільшки зі слона, і лапи в нього дебелі й міцні, наче стовбури дерев. А всього їх у нього вісім. Він повзе лісом, вибирає собі жертву, хапає її і пожирає, наче муху. Доки це чудовисько живе в нашому лісі, кожному з нас загрожує загибель, от ми й зібралися всі разом, щоб порадитись і подумати, як позбутися напасті.

Лев на якусь мить замислився.

– У цьому лісі ще є леви? – запитав він.

– Ні. Раніше були, але павук з'їв їх усіх до одного. Щоправда, вони були менші, ніж ти, й не такі хоробрі.

– Якщо я знищу вашого ворога, ви мене визнаєте царем звірів? – знову спитав Лев.

– Неодмінно визнаємо, – відповів Тигр, і вся звірина рада, наче гучна луна, повторила:

– Неодмінно!

– Де цей ваш павук-велетень? – поцікавився Лев.

– Он там, у тій діброві, – мовив Тигр і вказав передньою лапою.

– Охороняйте моїх друзів, – наказав Лев. – А я піду розберуся з тим чудовиськом.

Він попрощався зі своїми друзями і гордо покрокував назустріч ворогу.

Коли Лев нарешті знайшов павука, той спав. Він був настільки огидний, що Лев зморщив носа. Тигр сказав правду: лапи потвори були довгі й товсті, а тулуб заріс грубою чорною щетиною. У пащеці було повно довгих гострих зубів, а велетенська голова й важкий тулуб поєднувалися тонкою шиєю. Лев одразу здогадався, що це найвразливіше місце. І ще він вирішив, що краще напасти на ворога, доки той спить, а не чекати, коли він прокинеться. Тому Лев не зволікаючи стрибнув на спину чудовиська. Одним ударом могутньої лапи з гострими кігтями він відбив павуку голову. Лапи чудовиська засмикалися в судомах, потім павук завмер, і Лев зрозумів, що перемога за ним.

Він повернувся на галявину, де лісові звірі, затамувавши подих, чекали на нього, й гордо повідомив:

– Вам більше нікого боятися в цьому лісі! Після цього звірі оголосили Лева своїм царем, і він обіцяв повернутися до них, щойно допоможе Дороті дістатися до Канзасу.

22. Край Ковтачів

Четверо мандрівників вдало завершили перехід лісом, та, коли він закінчився, виявили, що перед ними велика гора з крутими кам'янистими схилами.

– Що ж поробиш, – казав Страшило, – доведеться лізти на гору, хоча це й нелегко.

На цих словах він рушив уперед, а всі інші попрямували за ним. Вони дісталися до першого великого каменя, аж раптом почули грубий окрик:

– Назад!

– Хто це кричить? – запитав Страшило.

Тоді над каменем з'явилася голова і пролунав той самий крик:

– Це наша гора, ми нікому не дозволяємо залазити на неї!

– Але ми мусимо перейти через неї, – переконував Страшило. – Ми прямуємо до Краю Ковтачів.

– Не вийде у вас нічого, – заперечив голос, і з-за каменя з'явився дуже дивний на вигляд чоловік.

Він був приземкуватий і кремезний, із великою головою і зовсім пласкою маківкою; мав товсту зморшкувату шию, а рук не мав узагалі. Поглянувши на незнайомця, Страшило вирішив, що цей безрукий задирака навряд чи зможе завадити їм пройти. Тому він сказав:

– Дуже перепрошую, але ми вимушені вас не послухатися і перейти вашу гору, подобається вам це чи ні, – і хоробро рушив уперед.

Раптом шия чоловіка видовжилася, і він так гепнув своєю пласкою маківкою Страшила в живіт, що той сторчголов полетів з гори. Після цього шия знову втягнулася, і чоловік хрипко зареготав:

– Не так це просто, як вам здається!

Його слова потонули в гучному реготі, й на горі з'явилися сотні його приятелів, які до цього ховалися за каменями й валунами.

Цей сміх, викликаний невдачею Страшила, дуже розлютив Лева. З громовим ревом, який луною рознесло навсібіч, він рушив угору по схилу.

Ще раз вистрілила голова на довгій шиї, і могутній звір, наче підбитий ворожим гарматним ядром, покотився вниз до підніжжя гори.

Дороті підбігла до Страшила й допомогла йому звестися на ноги. Потім до неї, накульгуючи, підійшов засоромлений сердитий Лев і сказав:

– І цими Головами, що Стріляють, не поборешся. Ми їх не переможемо.

– Що ж тоді робити?

– Треба викликати летючих мавп, – запропонував Залізний Лісоруб. – Ти маєш ще одне бажання.

– Хай буде так, – погодилася дівчинка.

Вона одягнула золоту шапку і промовила заклинання. Мавп, як і завжди, чекати довелося недовго, і за кілька секунд уся зграя вже зібралася біля підніжжя гори.

– Яке твоє бажання? – запитав Ватажок у Дороті й низько поклонився.

– Перенесіть нас через гору в Край Ковтачів, – промовила дівчинка.

– Зробимо, – пообіцяв Ватажок, і летючі мавпи підхопили чотирьох друзів і Тото, а потім піднялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, Голови, що Стріляють, дуже злилися і витягували шиї скільки могли, але не дістали мандрівників, яких летючі мавпи без перешкод перенесли через гору і доправили до красивого Краю Ковтачів.

– Ти викликала нас востаннє, – нагадав Ватажок. – Прощавай, і нехай тобі щастить!

– Прощавайте й ви, дуже вам дякуємо! – сказала Дороті.

У Краї Ковтачів люди жили щасливо й багато. Добре вимощені дороги пролягали вздовж полів, на яких достигала пшениця й кукурудза, через річечки були перекинуті міцні мости. Паркани, будинки й мости були рожевого кольору, так само, як у Краї Моргунів було найбільше жовтої барви, а в Краї Жувачів – блакитної. Самі ковтачі – кремезні, пухкенькі коротуни, на вигляд дуже добросердечні, – були вбрані в рожевий колір, тож гарно виглядали на тлі зеленої трави й жовтої стиглої пшениці.

Летючі мавпи спустилися зі своїми пасажирами біля будинку фермера. Коли Дороті підійшла до дверей і постукала, їм відчинила симпатична фермерка. Дівчинка попрохала щось попоїсти, й добра жінка пригостила їх чудовим обідом з трьома пирогами та чотирма видами печива, а Тото отримав мисочку молока.

– А чи далеко до замку Глінди? – поцікавилася Дороті.

– Не дуже, – відповіла фермерка, – ідіть на південь і незабаром ви його побачите.

Мандрівники подякували гостинній господині і з новими силами знову рушили в путь. Вони прямували повз доглянуті поля, переходили через річки по гарненьких містках і зрештою побачили ошатний замок.

Біля воріт чергували три вродливі дівчини в рожевій формі, прикрашеній золотим шитвом. Коли Дороті підійшла до них, одна запитала:

– Навіщо ви прийшли до Південного Краю?

– Щоб зустрітися з вашою правителькою, доброю чарівницею Гліндою, – відповіла Дороті. – Ви проведете мене до неї?

– Скажи, як тебе звати, а я поцікавлюся в Глінди, чи згодна вона тебе прийняти, – сказала дівчина.

Кожен із мандрівників назвав своє ім'я, а дівчина-солдат попрямувала до замку. За якийсь час вона повернулася і повідомила, що Дороті та її друзів Глінда чекає просто зараз.

23. Глінда виконує бажання Дороті

Перед тим як мандрівників пустили до Глінди, їх відвели до однієї з кімнат палацу, де Дороті вмилася і причепурилася з дороги. Лев витрусив пилюку з гриви. Страшило поляскав себе долонями, щоб набути охайного вигляду, а Залізний Лісоруб ретельно відполірував тулуб і змастив суглоби.

Коли подорожні привели себе до ладу, дівчина-солдат провела їх до великої зали, де на троні з рубінів сиділа чарівниця Глінда. їм вона здалася юною і прекрасною. Вона мала красиве кучеряве волосся, білу сукню й блакитні очі; свій лагідний погляд вона спрямувала на маленьку гостю.

– Що я можу зробити для тебе, дитино? – запитала чарівниця.

Дороті розповіла Глінді все з самого початку: як смерч заніс її будиночок до Країни Оз, як вона знайшла друзів і які дивовижні пригоди випали на їхню долю.

– Я маю тільки одне бажання, – сказала Дороті, – чимшвидше повернутися додому, в Канзас, бо тітонька Ем точно вважає, що зі мною сталося щось страшне. їй доведеться одягнутися в траур, але якщо врожай цього року виявиться таким самим, як попереднього, боюся, дядькові Генрі це буде не по кишені.

Глінда трохи нахилилася і поцілувала в лоб хорошу маленьку дівчинку.

– Хай у тебе все буде добре, – сказала вона. – Звісно, я можу розповісти тобі, як потрапити до Канзасу. Та за це, – додала вона, – ти маєш подарувати мені золоту шапку.

– З радістю! – вигукнула Дороті. – До того ж мені від неї вже не буде користі, а ви зможете тричі викликати на допомогу летючих мавп.

– Думаю, що саме тричі вони мені й знадобляться, – з посмішкою відповіла Глінда.

Дороті вручила золоту шапку Глінді, й чарівниця звернулася до Страшила:

– Що ви робитимете, коли Дороті покине вас?

– Повернуся до Смарагдового Міста. Оз призначив мене його правителем, і мешканці міста дуже мене полюбили. Я тільки не знаю, як перейти гору де живуть Голови, які Вміють Стріляти.

– За допомогою золотої шапки я викличу мавп, і вони переправлять вас до воріт Смарагдового Міста, – сказала Глінда. – Не варто відбирати в його мешканців такого чудового правителя.

– Хіба я чудовий? – здивувався Страшило.

– Таких правителів ще ніколи і ні в кого не було, – всміхнулася Глінда.

Тоді чарівниця повернулася до Залізного Лісоруба й запитала:

– А ви що збираєтеся робити, коли Дороті покине цю країну?

Залізний Лісоруб зіперся на сокиру і на якусь мить замислився.

– Моргуни дуже полюбили мене і хотіли, щоб я ними правив, бо їхня повелителька, Зла Чаклунка Заходу, загинула. Мені дуже сподобалися моргуни, і, якби я знову міг опинитися на Заході, я із задоволенням виконав би їхнє прохання.

– Це буде моїм другим наказом для летючих мавп, – сказала Глінда. – Хай вони перенесуть вас до Краю Моргунів. Страшило, звісно, має неймовірно гострий розум, але й ви зможете бути чудовим правителем, якщо попрацюєте над собою. Я переконана, що ви правитимете мудро і справедливо.

Потім чарівниця подивилася на великого Лева з кудлатою гривою і запитала:

– А що буде з вами, коли Дороті нас покине?

– За горою, де живуть Голови, які Вміють Стріляти, – відповів Лев, – пролягає величезний ліс, і всі тамтешні звірі обрали мене своїм царем. Якби я тільки міг туди потрапити, я був би щасливий…

– Це буде мій третій наказ летючим мавпам, – сказала Глінда, – доправити вас у той ліс. Потім, коли моя влада над золотою шапкою вичерпається, я подарую її Ватажку летючих мавп – час уже їм отримати свободу й припинити виконувати чужі накази.

Страшило, Залізний Лісоруб і Лев від усього серця подякували Добрій Чаклунці, а Дороті вигукнула:

– Ваша доброта настільки ж вражає, як і врода! Та ви не сказали мені, як потрапити додому в Канзас.

– Через пустелю тебе перенесуть срібні черевички, – промовила Глінда. – Якби ти знала, які чарівні властивості вони мають, то могла би повернутися до тітоньки Ем ще першого дня.

– Але тоді я не отримав би свої дивовижні мізки! – вигукнув Страшило. – Я і досі стримів би на тичині посеред кукурудзяного поля!

– А в мене не було б ніжного й люблячого серця, – сказав Залізний Лісоруб, – я ще й досі стояв би в глухому лісі та іржавів, іржавів…

– А я залишився б нікчемним боягузом, – промовив Лев, – і лісові звірі зневажали б мене.

– Усе це так, – погодилася Дороті. – І я рада, що змогла допомогти моїм друзям. Але тепер їхні бажання збулися, і кожен правитиме своїм краєм. Тому я можу спокійно повернутися до Канзасу. Та як це зробити?

– Срібні черевички, – мовила Глінда, – чарівні. І найдивовижніше, що вони можуть перенести людину в будь-яке місце на землі, ледве встигнеш оком змигнути. Треба тільки постукати каблуком об каблук тричі й сказати черевичкам, куди хочеш потрапити.

– Якщо це так, – зраділа Дороті, – я звелю їм перенести мене до Канзасу.

Вона обійняла і розцілувала Лева, погладжуючи велику голову. Потім вона поцілувала Залізного Лісоруба, який не міг стримати сліз, незважаючи на небезпеку заіржавіти. Потім обійняла м'якого Страшила й відчула, як при думці про швидку розлуку з милими друзями з її очей також котяться сльози.

Глінда зійшла зі свого рубінового трону, щоб поцілувати на прощання Дороті, а та подякувала їй за доброту й турботу про її друзів.

Відтак Дороті взяла на руки Тото, востаннє попрощалася з усіма, а потім тричі стукнула каблуком об каблук і звеліла срібним черевичкам:

– Несіть мене додому, до тітоньки Ем.

Тієї ж миті вона опинилася в повітрі й помчала з такою швидкістю, що тільки вітер свистів у вухах.

Срібні черевички перенесли її за три секунди, але політ припинився так раптово, що Дороті покотилася сторчголов по траві, досі не розуміючи, що сталося.

Нарешті дівчинка сіла й озирнулася навсібіч.

– Боже милий! – тільки й вихопилося в неї. Виявилося, що вона сидить посеред широкого канзаського степу, біля нового будинку, який дядько Генрі побудував після того, як старий будиночок підхопило й віднесло смерчем. Дядько Генрі доїв корів у корівнику. Тото зістрибнув із рук Дороті й помчав туди, заливаючись гучним гавкотом.

Дороті підвелася і виявила, що стоїть в одних лише панчохах. Черевички спали з ніг під час польоту й загубилися назавжди.