Текст книги "Чарівник Країни Оз"

Автор книги: Лаймен Фрэнк Баум

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

12. У пошуках Злої Чаклунки

Солдат із зеленими бакенбардами провів їх вуличками Смарагдового Міста до брами, де друзів зустрів вартовий. Він відімкнув своїм ключем окуляри, склав їх до зеленої скриньки і ввічливо відчинив перед мандрівниками міські ворота.

– Якою дорогою треба прямувати, щоб потрапити у володіння Злої Чаклунки Заходу? – поцікавилася Дороті у вартового.

– Туди нема дороги, – відповів на це вартовий. – До тих країв ніхто не прямує з власної волі.

– А як же ми її відшукаємо? – занепокоїлася дівчинка.

– Не переймайтеся. Коли опинитесь у Краю Моргунів, вона сама вас відшукає і візьме в полон.

– Хай тільки спробує! – вигукнув Страшило. – Ми вирішили знищити її.

– Що ж, – відгукнувся вартовий, – ви перші, хто заявляє про такий намір. До цього часу ніхто не прагнув знищити Злу Чаклунку, тому я був певен, що вона з вами вчинить так само, як і з рештою. Але стережіться, ця стара відьма дуже хитра і зла, вона неодмінно спробує зруйнувати ваші плани. Ідіть на захід, і рано чи пізно ви стрінетеся з нею.

Друзі подякували вартовому, попрощалися з ним і рушили на захід. Вони крокували зеленими луками, всіяними квітами маргариток і жовтцю. На Дороті була та сама шовкова сукня, в яку її вбрала Служниця в палаці, але тепер дівчинка з подивом помітила, що вбрання вже не зелене, а біле. Білими стали також стрічка і дзвіночок на шиї в Тото.

Незабаром стіни Смарагдового Міста зникли позаду. Іти було дедалі важче, а в цих краях не було ні будинків, ні ферм, ні оброблених полів.

Удень подорожні не мали де сховатися від палючого сонця, навкруги були тільки гори й каміння. Коли настав вечір, знесилені Дороті, Лев і Тото лягли на випалену траву, а Страшило й Залізний Лісоруб залишилися на варті.

Зла Чаклунка Заходу мала одне-єдине око, а зате видюще, наче телескоп, і бачила ним усе. Того вечора вона сиділа на ґанку свого жовтого замку й оглядала володіння. Раптом Чаклунка побачила Дороті та її друзів, які розташувалися на ночівлю десь на околицях її країв. Це видовище розлютило відьму, і вона свиснула в срібний свисток, який носила на шиї.

Миттю до замку примчала зграя сірих вовків. У них були прудкі ноги, гострі ікла й страхітливі морди.

– Біжіть на схід, там знайдете непроханих зайд. Розірвіть їх на клапті! – скомандувала стара.

– Хіба ти не збираєшся зробити з них рабів? – запитав Ватажок зграї.

– Ні, – відповіла Чаклунка. – Один напханий соломою, другий зроблений із заліза, третя – дівчинка, четвертий – Лев. Від них мені жодного зиску не буде, тому роздеріть їх, та й по всьому.

– Так і зробимо, – гаркнув Ватажок і кинувся виконували наказ, а за ним його зграя.

На щастя, Страшило й Залізний Лісоруб не спали і вчасно помітили наближення ворогів.

– Зараз я з ними розберуся, – сказав Залізний Лісоруб Страшилу. – Ховайся за мене, а я їх зустріну!

Він схопив свою гостро наточену сокиру і, коли на них накинувся Ватажок, Залізний Лісоруб махнув нею і відрубав голову вовку. Не встиг він підняти сокиру, як на нього кинувся наступний вовк і теж позбувся голови. У зграї було сорок вовків, і рівно сорок разів махнув Лісоруб, аж поєдинок скінчився – усі вовки лежали мертві.

Лісоруб поклав сокиру на землю і присів поруч зі Страшилом, а той сказав:

– Непогано, непогано, друже! Дрівець нарубав ти на славу!

Вони вирішили чекати, коли настане ранок і прокинеться Дороті. Дівчинка розплющила очі й із переляком побачила, що навкруги лежать кудлаті вовки без голів. Залізний Лісоруб розповів їй, що сталося, і вона від душі подякувала йому. Потім дівчинка поснідала, і компанія знову рушила в путь.

Того ж ранку Зла Чаклунка вийшла із замку й окинула простори своїм всевидющим оком. Виявилося, що її вірні вовки перебиті всі до одного, а зайди без перешкод мандрують далі. Вона ще більше розлютилася і двічі свиснула в срібний свисток. Миттю до неї злетілася тьма-тьмуща дикого вороння, аж небо потемніло. Зла Чаклунка звернулася до Ворона-Ватажка:

– Летіть на схід, виклюйте очі мандрівникам, розірвіть їх на шматки!

Величезна чорна зграя полетіла, куди їм звеліли. Коли Дороті побачила їх, то дуже злякалася, але Страшило сказав:

– Тепер моя черга. Лягайте на землю і не бійтесь нічого.

Вони так і зробили, а Страшило лишився навстоячки та ще й розкинув руки в боки.

Спочатку ворони злякалися його, як усі птахи лякаються опудал на городах, але Ворон-Ватажок каркнув:

– Це опудало, напхане соломою. Зараз я виклюю йому очі.

На цих словах Ворон кинувся на Страшила, але той схопив його за голову і скрутив йому шию. Вожак загинув, але інший ворон спробував ударити Страшила дзьобом. Та де там! Страшило скрутив шию і йому. Сорок ворон вилетіли на схід за наказом Злої Чаклунки, і тепер усі вони валялися мертвими біля ніг Страшила. Він дозволив друзям підвестися, і вони рушили далі.

Коли Зла Чаклунка дізналася, що всі її вірні ворони загинули, то шалено розлютилася. Вона схопила свій свисток і дмухнула в нього тричі.

Миттю в повітрі почувся гул, і до замку прилетів чималий рій чорних бджіл.

– Летіть до чужинців, – крикнула Зла Чаклунка, – і кусайте, кусайте їх до смерті!

Рій загудів і здійнявся в повітря, прямуючи на схід, щоб виконати наказ.

Першим помітив їх наближення Лісоруб, а Страшило швиденько допетрав, що треба робити.

– Вийми з мене солому, – сказав він Залізному Лісорубу, – і накрий нею Дороті, Лева й Тото. Солома захистить їх від бджіл.

Лісоруб не гаяв часу і мерщій зробив те, що мусив. Після цього він випростався і почав чекати чорних бджіл. Коли вони підлетіли, то виявили, що кусати нема кого, крім Лісоруба. Вони накинулися на нього з люттю і поламали свої жала об його залізне тіло. А бджоли без жал жити не можуть, тому незабаром біля Лісорубових ніг, наче купка попелу лежали рештки бджолиного рою.

Лев, Дороті й Тото вибралися зі свого прихистку дівчинка допомогла Лісорубу знову напхати соломою Страшила, і друзі вирушили в путь.

Коли Зла Чаклунка побачила своїм оком-телескопом жалюгідні рештки її могутнього бджолиного рою, вона ледь не збожеволіла від безсилої люті. Вона тупотіла ногами і скреготала зубами, але не знала, що й вигадати. Зрештою гукнула півтора десятка моргунів, озброїла їх списами і звеліла йти на схід, щоб знищити прибулих.

Моргуни не надто славилися хоробрістю, та мусили скоритися. Вони йшли зі списами напереваги, доки не побачили мандрівників. Тоді Лев грізно рикнув і стрибнув у їхній бік. Моргуни так налякалися, що кинули свої списи й нумо втікати!

Коли вони, похнюпившись, повернулися до замку, Зла Чаклунка боляче кожного відшмагала різками й послала знову працювати, а сама сіла сушити голову над тим, що ж робити далі. Вона ніяк не могла збагнути, чому всі її підступи зазнали невдачі. Проте Чаклунка була дуже хитрою і зрештою зрозуміла, що їй треба зробити.

У її буфеті зберігалася золота шапка, прикрашена рубінами й смарагдами. Це була чарівна шапка. Той, кому вона належала, міг тричі викликати летючих мавп, щоб ті виконали будь-яке бажання. Зла Чаклунка Заходу вже двічі користувалася їхньою допомогою. Спочатку летючі мавпи допомогли їй підкорити моргунів і зробили їх рабами. Другого разу вона викликала їх, щоб примусити армію Могутнього Оза відступити. Тепер вона мала право на останнє бажання. Злій Чаклунці страшенно не хотілося розлучатися із золотою шапкою, та виходу вона не мала: жоден інший спосіб не допомагав. Коли її вовки, ворони і бджоли загинули, а слуги втекли від гарчання Лякливого Лева, вона зрозуміла, що без летючих мавп уже не обійтися.

Зла Чаклунка вийняла шапку з буфета й одягла собі на голову. Тоді стала на ліву ногу й промовила:

– Еппі-пеппі-как!

А потім стала на праву ногу й крикнула:

– Хілло-холло-хелло!

Тоді стала на обидві ноги й заверещала:

– Зіззі-зуззі-зук!

Чари подіяли. Небо миттю спохмурніло, й почувся гул, шум, свистіння, гомін і регіт. А коли хмара, що затулила сонце, опустилася на землю, виявилося, що Зла Чаклунка оточена тьмою-тьмущою летючих мавп. Ватажок наблизився до Злої Чаклунки:

– Ти викликала нас утретє, і це вже останній раз. Чого тобі треба?

– У моїх володіннях з'явилися небажані гості. Летіть і знищить їх усіх, крім Лева, – наказала Зла Чаклунка. – Лева принесіть сюди, я буду запрягати його, як коня, – хай працює.

– Зробимо, як наказуєте, – вклонився ватажок, і летючі мавпи з реготом і балаканиною знялися в небо й полетіли на схід.

Летючі мавпи були майстрами своєї справи. Вони накинулися на Залізного Лісоруба, підхопили його і злетіли в повітря. Коли опинилися над скелями, кинули його вниз із величезної висоти. Бідолаха впав і так розбився об каміння, що не міг ані поворухнутися, ані навіть застогнати.

Інші мавпи напали на Страшила. Вони вправно випатрали з нього солому, а капелюх, черевики та одяг згорнули у вузлик і закинули на верхівку височезного дерева.

Ще один гурт мавп озброївся міцними мотузками, щоб зв'язати ними Лева. І вони зробили це так добре, що той не міг не те що відбиватися, а й навіть поворухнутися. Потім кілька мавп знялися з ним у повітря й полетіли назад на захід. Вони принесли його в замок Чаклунки, а там посадили в залізну клітку з міцними ґратами.

Дороті стояла з Тото на руках і з жахом дивилася, як летючі мавпи перемогли її дорогих друзів. Вона розуміла, що ось-ось настане і її черга. Ватажок зграї підлетів до неї й уже простягнув свої довгі волохаті руки, його обличчя скривилося від злісної посмішки, але цієї миті він побачив на лобі дівчинки слід від поцілунку Доброї Чарівниці Півночі. Він раптом зупинився дав своїм побратимам знак не зачіпати Дороті.

– Ми не маємо права ображати її, – пояснив він іншим мавпам. – її захищають Сили Добра, а Добро сильніше, ніж Зло. Все, що ми можемо, – це доправити її до замку Чаклунки Сходу й лишити там.

Обережно, з турботою вони понесли Дороті по повітрю, й не встигла дівчинка й оком змигнути, як мавпи опустили її на землю біля замку. Після цього ватажок летючих мавп звернувся до Чаклунки Заходу з такими словами:

– Ми зробили все, що могли. Знищили Залізного Лісоруба й Страшила. Лев міцно зв'язаний і сидить у клітці. Але ми не можемо завдати кривди ані дівчинці, ані песику, якого вона тримає на руках.

Твоя влада над нами закінчилася, більше ти нас ніколи не побачиш.

Коли Зла Чаклунка розгледіла пурпуровий слід від поцілунку на лобі Дороті, то злякалася не на жарт. Це означало, що не лише летючі мавпи, а й вона сама нічого не може заподіяти дівчинці. А коли вона побачила на додачу срібні черевички на ніжках Дороті, то затремтіла від страху. Вона знала, які дивовижні властивості вони мають. Спочатку старій відьмі захотілося мерщій бігти куди очі дивляться. Та скоса позирнувши на Дороті, Чаклунка звернула увагу на її щиросердий погляд, і їй здалося, що та навіть не здогадується, якою потужною зброєю володіє. Тому Чаклунка злісно посміхнулася і подумала: «Я все одно зроблю її своєю рабинею, бо ця малеча не підозрює, що черевички чарівні!». І вона сказала Дороті суворим голосом:

– Ходи зі мною. І запам'ятай: якщо не будеш мене слухатися, я зроблю з тобою те, що мавпи зробили зі Страшилом і Залізним Лісорубом.

Дороті попрямувала слідом за нею через багато прекрасних зал та кімнат замку, доки вони не потрапили на кухню, де Чаклунка наказала їй чистити каструлі й пательні, підмітати підлогу й постійно підтримувати вогонь.

Дівчинка не посміла заперечити. Вона вирішила робити все, що накаже Зла Чаклунка, аби та зберегла їй життя.

Чаклунка задоволено потерла руки, вирішивши, що вже достатньо навантажила роботою Дороті, й надумала піти до клітки Лева й спробувати його запрягти. їй сяйнула чудова думка: примусити його возити свою карету. Та коли вона відчинила двері клітки, Лев несамовито загарчав і кинувся на Злу Чаклунку з такою люттю, що стара відьма ледве встигла вискочити за ґрати й зачинити за собою дверцята.

– Якщо ти не возитимеш мою карету, – Чаклунка вирішила налякати Лева, – я заморю тебе голодом. Не будеш слухатися – не годуватиму.

Зла Чаклунка віддала наказ не давати Левові їжі. Щодня вона підходила до клітки й запитувала:

– Возитимеш мою карету? Лев був непохитний:

– Ні. Тільки спробуй поткнутися сюди, і я тебе розірву!

Не дарма Лев так стійко тримався, адже вечорами, коли Зла Чаклунка засинала, Дороті приносила йому щось поїсти. Після вечері Лев укладався на солом'яну підстилку, а Дороті лягала поруч і клала голову на його м'яку кошлату гриву. Вони довго розмовляли, скаржилися одне одному на кривди і намагалися придумати план втечі. Однак із замку не було виходів. Удень і вночі його охороняли моргуни: вони були вірними рабами Злої Чаклунки й дуже боялися прогнівити її.

Цілими днями Дороті трудилася на кухні, й нерідко Зла Чаклунка погрожувала набити її старою парасолькою, яку завжди носила із собою. Насправді вона боялася вдарити дівчинку – їй не давав підступитися слід поцілунку Чарівниці Півночі, але Дороті не знала про це й дуже боялася і за себе, і за Тото. Одного разу стара відьма вдарила песика парасолькою, і він, щоб помститися, вкусив її за ногу. Та з рани навіть не потекла кров: Чаклунка була такою злою і мстивою, що вся кров, яка в ній була, висохла багато років тому.

Для Дороті настали чорні дні. Вона розуміла, що тепер їй уже не судилося повернутися додому в Канзас. Інколи вона сиділа годинами й гірко плакала, а Тото біля її ніг раз у раз зазирав їй у вічі й засмучено скімлив – хотів, щоб господиня зрозуміла, як він їй співчуває. Тото було байдуже, де жити – в Канзасі чи в Країні Оз, аби тільки поруч із ним була Дороті. Та він бачив, що дівчинка страждає, а тому страждав і сам.

Злій Чаклунці кортіло заволодіти срібними черевичками, які носила Дороті. Бджоли, вовки і ворони вже не могли допомогти своїй хазяйці. Золота шапка втратила свої чари, зате якби Злій Чаклунці дісталися срібні черевички, це компенсувало б їй втрату всього іншого. Вона постійно стежила, чи не зніме Дороті черевички, щоб їх можна було поцупити. Проте дівчинка так ними пишалася, що скидала тільки коли приймала ванну і вкладалася спати. Стара відьма дуже боялася темряви, тому навіть не могла подумати про те, що можна увійти до кімнати Дороті, доки та спить, і викрасти черевички. Води ж вона боялася навіть більше, ніж темряви. Зла Чаклунка не тільки ніколи не вмивалася сама, але й пильнувала, щоб на неї не потрапила бодай краплина води.

Чаклунка Заходу була справді дуже хитра й підступна, і вона задумала план, як заволодіти жаданими черевичками. Посередині кухні вона натягнула залізну дротину, а потім чарами зробила її невидимою. І ось одного разу Дороті, не сподіваючись лиха, йшла собі кухнею. Раптом перечепилася через невидиму перепону і впала на підлогу. Дівчинка не вдарилася, але один срібний черевичок зіскочив з її ніжки, й раніше ніж Дороті спам'яталася, стара вхопила його й натягнула на свою кістляву ногу.

Зла Чаклунка тріумфувала. Навіть якби Дороті знала, як діють чарівні черевички, одного все одно було б мало, аби помститися кривдниці.

Побачивши, що сталося, дівчинка обурилася й гукнула Чаклунці:

– Віддайте мій черевичок!

– Нізащо! – гаркнула та. – Тепер це мій черевичок.

– Ви огидна відьма! – сказала Дороті. – Ви не маєте права!

– Ще чого! – розсміялася Чаклунка. – Кажи, що хочеш, все одно черевичок лишиться в мене, а колись я заберу в тебе і другий! От побачиш – неодмінно заберу!

Дороті, почувши цю погрозу, так розсердилася, що схопила перше, що їй потрапило під руки – відро з водою, – і облила стару відьму з голови до ніг!

Чаклунка верескнула від жаху й, до щирого подиву Дороті, почала просто на очах зменшуватися.

– Глянь, що ти накоїла! – крикнула відьма. – Тепер я розтану!

– Пробачте мені, я не хотіла, – збентежено пробубоніла Дороті, злякано спостерігаючи, як Зла Чаклунка тане, ніби шматок коричневого цукру.

– Хіба ти не знала, що у воді моя погибель? – простогнала Чаклунка.

– Звісно, ні, – сказала Дороті. – Звідки ж мені було це знати?

– Ну то знай, ще трошки, і від мене нічого не залишиться, і замок стане твоїм. Я завжди була хитрою і підступною, але навіть не могла подумати, що мене знищить маленька дівчинка. Так що дивися, милуйся, що ти наробила…

На цих словах Зла Чаклунка розтеклася по підлозі бурою калюжею і почала розпливатися по кухні. Побачивши, що мучителька майже розтанула, Дороті полила дошки підлоги з другого відра й почала прибирати бруд; потім вимела залишки за поріг. Підібрала черевичок, вимила його, насухо витерла ганчіркою і знову взула на ногу. Так несподівано здобувши свободу, дівчинка побігла до клітки й повідомила Леву, що володарювання Злої Чаклунки закінчилося й вони більше не полонені.

13. Звільнення

Лякливий Лев дуже зрадів, коли дізнався, що Зла Чаклунка розтанула після відра води, яке на неї вилила Дороті. Дівчинка відчинила клітку й випустила його на волю. Друзі попрямували до жовтого замку, і Дороті скликала моргунів та оголосила їм, що вони більше не раби.

Ця новина моргунів неймовірно ощасливила, бо вони протягом багатьох років гнули спини на Чаклунку Заходу, а та замість подяки платила їм жорстокістю. Віднині цей день став загальним святом, і його відзначали всі у Краї Моргунів танцями й співами.

– Я би був зовсім щасливий, – зітхнув Лев, – якби поруч із нами були наші вірні друзі – Страшило і Залізний Лісоруб.

– Може, ми спробуємо їх врятувати? – запитала Дороті.

Вони попросили моргунів допомогти їм розшукати зниклих друзів. Моргуни відповіли, що готові на все заради Дороті, яка подарувала їм свободу. Тоді дівчинка обрала найбільш тямовитих мешканців у помічники, і вони подалися на пошуки. Мандрували так майже два дні, доки не опинилися в гористій місцевості, де і знайшли розбитого та потрощеного Лісоруба. Його сокира лежала поруч – руків'я було відламане, а лезо заіржавіло.

Моргуни обережно підняли Лісоруба й віднесли в замок. Коли Дороті побачила, що сталося з її вірним другом, то гірко заплакала, та й Лев також дуже засмутився. Тоді Дороті звернулася до моргунів:

– А чи є серед вас ковалі?

– Звісно, до того ж майстерні, – була відповідь.

– Тоді пришліть їх до замку, – попрохала дівчинка. А коли ковалі прийшли зі своїми інструментами, вона запитала: – Чи можете ви полагодити Залізного Лісоруба?

Майстри уважно оглянули Залізного Лісоруба й повідомили, що вони готові взятися до роботи – і незабаром вірний друг Дороті буде як новенький. Вони зачинилися у одній із зал жовтого замку

і працювали три дні та чотири ночі; вони стукали молоточками, паяли, полірували, випрямляли зігнуті руки та ноги. Зрештою Залізний Лісоруб набув свого колишнього вигляду – всі частини тіла знову працювали як годиться. Що й казати, на його залізному тулубі з'явилося кілька латок, та Лісоруб не був марнославний і на такі дрібниці не зважав.

Коли нарешті він сам прийшов до Дороті й подякував їй за порятунок, то так розчулився, що не міг стримати сліз, і дівчинці довелося витирати їх фартушком, аби щелепи не заіржавіли. Лев теж раз у раз витирав очі кінчиком хвоста, аж його пухнаста китичка зовсім змокла, і він змушений був піти надвір, щоб висушити її на сонці.

– Якби з нами був наш Страшило, – зітхнув Лісоруб, коли вислухав розповідь Дороті, – ось тоді я був би по-справжньому щасливий.

– Неодмінно треба його знайти, – вирішила дівчинка.

Вона скликала моргунів, і всі разом вирушили на пошуки. Через півтора дні нарешті надибали високе дерево, куди мавпи закинули одяг Страшила.

Дерево було таке високе, а стовбур такий гладенький, що залізти туди здавалося просто неможливим. Та Лісоруб сказав:

– Я зрубаю його, і тоді ми дістанемо одяг Страшила. Доки моргуни-ковалі лагодили Залізного Лісоруба, інший моргун, який колись був золотих справ майстром, виготовив руків'я зі щирого золота і прикріпив до сокири замість старої поламаної рукоятки. Його друзі відчистили сокиру від іржі й відполірували так, що вона сяяла, наче й справді була зі срібла.

Тож тепер Залізний Лісоруб узявся за сокиру і незабаром дерево впало до ніг друзів. Вузлик із одягом Страшила впав із гілля й покотився в траву. Дороті підібрала його, а моргуни з пошаною доправили до замку. Там вони напхали одяг свіжою чистою соломою, і незабаром Страшило вже дякував усім тим, хто взяв участь у його порятунку.

Тепер, коли друзі знову зібралися всі разом, можна було трошки перепочити. Вони провели кілька прекрасних днів у жовтому замку, де їм давали все, що потрібно для хорошого відпочинку. Та якось уранці Дороті згадала про тітоньку Ем.

– Треба повертатися до Смарагдового Міста й вимагати в Оза, щоб він виконав свої обіцянки, – сказала дівчинка.

– Так, – погодився Лісоруб, – і я нарешті отримаю серце.

– А я мозок! – радісно вигукнув Страшило.

– А я хоробрість, – задумливо промовив Лев.

– А я повернуся додому, в Канзас! – вигукнула Дороті й радісно заплескала в долоні. – Давайте вже завтра повернемося до Смарагдового Міста!

Так вони й вирішили. Наступного дня скликали моргунів попрощатися. Моргуни дуже засмутилися, що їхні рятівники полишають країну. Вони встигли так полюбити Залізного Лісоруба, що заходилися вмовляти його, аби він залишився і став правителем Краю Моргунів. Коли стало ясно, що мандрівники мають твердий намір повернутися до Смарагдового Міста, моргуни принесли їм подарунки. Тото та Леву – золоті нашийники. Дороті отримала чудовий браслет, прикрашений діамантами, а Страшило – ціпок із золотим руків'ям, щоб йому зручніше було ходити. Залізному Лісорубу дали срібний слоїк для мастила, прикрашений золотом і коштовним камінням.

Кожен із мандрівників щиро подякував моргунам, і вони довго тиснули одне одному руки, доки не стомилися.

Дороті відчинила буфет злої чаклунки, щоб наповнити кошик їжею в дорогу– Там вона побачила золоту шапку. Дівчинка одягнула її, і виявилося, що убір якраз пасує. Тож хоча Дороті анічогісінько не знала про чарівні властивості золотої шапки, вона вирішила одягнути її просто зараз, а свій чепчик поклала до кошика.

Усі приготування до мандрівки завершилися, і друзі вирушили до Смарагдового Міста, а моргуни в один голос побажали їм щасливої дороги.