Текст книги "Чарівник Країни Оз"

Автор книги: Лаймен Фрэнк Баум

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

4. Дорога через ліс

Незабаром дорога змінилася – вже не була такою рівненькою і гладенькою, як раніше. Іти стало важче, й Страшило постійно спотикався на вибоїнах. Час від часу на шляху траплялися ями. Тото перестрибував через них, а Дороті обережно обходила. А от у Страшили замість мізків була солома, тому він ішов навпростець, частенько втрачав рівновагу й падав долілиць. Однак не забивався, а Дороті допомагала йому підвестися на ноги, тож Страшило завжди сам кепкував зі своїх падінь.

Ферми у цих місцях були вже не такими доглянутими, як раніше. Будиночки траплялися все рідше й рідше, та й фруктових дерев було менше. Що далі прямували подорожні, то похмурішими ставали краєвиди.

Опівдні мандрівники зробили привал біля струмка. Дороті вийняла хліб із кошика і запропонувала Страшилі, але той відмовився.

– Я не знаю, що таке голод, – сказав він, – і не можу цим натішитися. Мій рот намальований фарбами, але якби замість цього мені в голові зробили дірку, солома просто висипалася б і голова втратила форму.

Дороті з розумінням кивнула й заходилася наминати хліб.

Коли дівчинка пообідала, Страшило попросив, щоб вона розповіла про себе та про країну, звідки прилетіла. Дороті розказала про сірі степи Канзасу про те, як смерч закинув її в ці далекі краї. Страшило уважно слухав, а потім промовив:

– Ніяк не можу добрати, чому тобі так хочеться полишити цю прекрасну країну й повернутися до сумної та посушливої місцини, яку ти називаєш Канзасом.

– Ти не можеш зрозуміти, бо в тебе немає мізків, – відповіла дівчинка. – Ми, люди, живі – з плоті й крові, – любимо жити на батьківщині, навіть якщо є значно красивіші краї. Бо нема місця кращого, ніж рідний дім.

Страшило тільки зітхнув:

– Аякже, хіба ж мені це зрозуміти? Якби ваші голови, як моя, були напхані соломою, ви б усі подалися шукати прекрасні країни, й у вашому Канзасі ні душі не лишилося б. Канзасу добряче пощастило, що в ньому живуть люди зі справжніми мізками!

– Може, ти теж розкажеш мені про себе, доки ми ще не вирушили? – запитала Дороті.

Страшило поглянув на неї із докором.

– Ти ж сама знаєш: я так недавно живу, що мені й розказувати нічого. Мене тільки позавчора зробили. Що було до мого народження, я не знаю. Добре, що спершу мій господар-фермер намалював мені вуха, і я одразу зміг чути, що відбувається довкола. Біля мого господаря був інший жувач, і я почув їхню розмову.

– Як тобі вуха? – запитав фермер.

– По-моєму, кривуваті, – відповів його приятель.

– Не страшно, – відмахнувся мій господар. – Головне, що це вуха, а не щось інше.

Що ж, я повністю з ним згоден.

– А тепер я намалюю очі, – промовив мій господар і взявся до роботи. Спочатку намалював праве око, і, коли він закінчив, мені було дуже цікаво розглядати його й озиратися навсібіч.

– Незле! – похвалив фермера приятель, уважно придивляючись до роботи. – Блакитний колір дуже пасує для очей!

– Друге око, певно, краще зробити більшим, – задумливо промовив господар, і, коли воно вже було намальоване, я помітив, що бачу значно краще.

Потім він намалював мені ніс і рот, але я тоді не говорив, бо не знав, для чого потрібен рот. Я з цікавістю стежив, як вони виготовляли мій тулуб, руки й ноги. Коли на тулуб насадили голову, я запишався собою. Вирішив, що виглядаю не гірше за фермера та його приятеля.

– Цей хлопака хутко розлякає всіх ворон, – заявив фермер. – Він дуже схожий на людину.

– Викапана людина, – підтакнув його приятель, і я також подумки погодився. Господар узяв мене під пахву, відніс на кукурудзяне поле й посадив на тичку. Потім вони з приятелем пішли собі, а я лишився сам.

Мені геть не сподобалося, що мене покинули напризволяще, і я було спробував піти слідом за ними, але мої ноги ніяк не могли дістати до землі. Так що довелося стриміти на тичині. Було дуже нудно – я не міг навіть поринути в спогади, бо просто не мав їх. До цього над полем літали птахи, але, побачивши мене, подумали, що я людина, злякалися й кудись зникли. Це додало мені крихту впевненості, я почувався важливою персоною. Але минуло зовсім небагато часу, як до мене підлетіла стара ворона. Уважно огледіла, сіла до мене на плече й сказала:

– Невже фермер надумав обдурити нас у такий нікудишній спосіб? Кожна нормальна ворона зразу здогадається, що це не людина, а звичайне собі опудало-Страшило. – На цих словах вона спокійнісінько злетіла на стебло й заходилася клювати кукурудзу. Інші птахи побачили, що від мене жодної шкоди вороні не було, і прилетіли назад, аби поласувати кукурудзою.

Спочатку я дуже засмутився, бо вирішив, що я погане опудало, але та сама ворона втішила мене:

– Якби в голові в тебе були мізки, а не солома, ти був би нічим не гірший за цих людей, а може, навіть і набагато кращий. Мозок у цьому житті може бути корисним не тільки людині, а навіть вороні.

Коли ворони розлетілися, я почав думати, й нарешті мені гепнуло в голову, що треба шукати спосіб добути мозок. Мені пощастило, бо ти собі проходила повз і зняла мене з тичини. Ну й тепер, коли ти мені розказала про Смарагдове Місто, я твердо знаю: мені треба туди потрапити, бо ж раптом могутній Оз дасть мені мізки.

– Сподіваюся, що дасть, – сказала Дороті. – Вони тобі дуже потрібні, навряд чи він відмовить.

– Ще б пак! – вигукнув Страшило. – Це так неприємно – знати, що ти безмозкий тупак!

Тим часом огороджені поля лишилися позаду й землі, що простягалися обабіч дороги, ніхто вже не обробляв. Під вечір подорожні зайшли в такий дрімучий ліс, що гілля дерев над дорогою з жовтої цегли густо переплелося. Промені світла не могли пробитися крізь щільне плетиво, йти було важко, але Дороті й Страшило не зупинялися.

– Якщо дорога привела нас до лісу, то колись вона виведе нас із нього! – глибокодумно промовив Страшило. – А оскільки там, де закінчується дорога, стоїть Смарагдове Місто, нам усе одно треба йти по ній до кінця.

– Це й так зрозуміло, – сказала Дороті. – Теж мені, мудрість!

– Певно, що так, – погодився Страшило. – Мені не до снаги вигадати щось таке, для чого треба бодай трішки поворушити мізками.

Приблизно за годину геть стемніло, але мандрівники й далі чимчикували дорогою. Дороті майже нічого не бачила, Тото було трошки краще – собаки добре бачать і в темряві, а Страшило повідомив Дороті, що вночі бачить так само, як і вдень. Після цього він узяв дівчинку за руку й повів уперед.

– Якщо помітиш будинок, скажи, – попросила його Дороті. – Наосліп ходити лісом дуже неприємно, а в будинку ми могли б заночувати.

Незабаром Страшило зупинився.

– Праворуч бачу дім! – вигукнув він. – Це хатина з колод, укрита гіллям. То як, зайдемо?

– Давай, – зраділа дівчинка. – Бо я вже притомилася.

Страшило провів її до хатини, ледь помітної за деревами. Коли вони зайшли, то в кутку побачили ліжко із сухого листя. Дороті лягла й миттю заснула міцним сном. Тото примостився поруч. Страшило не знав, що таке втома, тому він став у протилежному кутку й терпляче чекав, доки настане ранок.

5. Звільнення Залізного Лісоруба

Коли Дороті прокинулася, сонце світило на всю силу, й Тото весело ганяв по лісу за птахами. Страшило й досі стояв у кутку.

– Треба піти пошукати воду, – сказала дівчинка.

– А нащо?

– По-перше, щоб умитися, а по-друге, щоб напитися, бо сухий хліб у горлі застрягне.

– Оце так важко доводиться живим людям із плоті й крові, – задумливо промовив Страшило. – Треба спати, треба їсти й пити! Зате у людей є мозок, і вони можуть думати.

Мандрівники вийшли з хатини й незабаром знайшли прозорий струмочок. Дороті вмилася, поснідала й запила сніданок водою. У кошикові залишалося зовсім трошки хліба, й дівчинка раділа, що Страшилу їжа не потрібна – припасів ледь-ледь вистачало на день.

Коли сніданок закінчився й можна було продовжити мандрівку, Дороті злякано здригнулася: десь неподалік пролунав глухий стогін.

– Що це? – тремтячим голосом запитала вона Страшила.

– Звідки мені знати? – відгукнувся той. – Та якщо хочеш, я можу подивитися.

У цю мить стогін пролунав знову. Вони пішли туди, звідки долинали звуки, й за кілька кроків Дороті помітила, як поміж дерев щось зблиснуло. Дівчина кинулася бігти й раптом спинилася, наче вкопана, злякано скрикнувши:

– Ой, що це?

Одне з високих дерев було надрубане, й біля нього з піднятою сокирою в руках стояв чолов'яга, повністю зроблений із заліза. У нього були руки й ноги, але він стояв зовсім закляклий, наче не міг поворухнутися.

Дороті й Страшило здивовано втупилися в дивного Лісоруба, а Тото голосно загавкав і спробував укусити його за залізну ногу, проте ледве не зламав собі зуби.

– Це ти стогнав? – звернулася Дороті до Залізного Лісоруба.

– Так, – відповів той. – Я стою тут і кличу на допомогу вже цілий рік, але ніхто не почув мене й не прийшов.

– А як тобі можна допомогти? – турботливо поцікавилася дівчинка: їй було дуже шкода бідолашного.

– Візьми слоїк з мастилом і добре змасти мої суглоби. Вони так заіржавіли, що я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою. Якщо мене гарненько змастити, я знову буду, як новий. Слоїк стоїть на полиці в хатині.

Дороті метнулася до хатини й незабаром повернулася зі слоїком у руках.

– Що змащувати? – діловито поцікавилася вона.

– Спочатку шию, – сказав Лісоруб.

Дівчинка так і зробила. Шия дуже сильно заіржавіла, тому Страшилу довелося дуже довго крутити залізну голову в різні боки, доки її господар сам зумів це зробити.

– Тепер руки, – наказав Залізний Лісоруб.

Дороті змастила суглоби-шарніри на руках, а Страшило знову їй допомагав: то піднімав руки вгору, то опускав униз – аж доки іржа не обсипалася і вони запрацювали до ладу.

Залізний Лісоруб полегшено зітхнув і опустив сокиру.

– Оце так щастя! – вигукнув він. – Я стою з піднятою сокирою вже цілий рік. Нарешті зміг її опустити. Ну а тепер, якщо ви змастите мої суглоби на ногах, усе налагодиться повністю.

Дороті й Страшило виконали і це прохання, і Лісоруб знову зміг ходити. Він іще раз подякував за дивовижне звільнення, а трошки згодом зробив це й утретє. Він був дуже ввічливим Залізним Лісорубом.

– Якби не ви, – казав він, – я би стояв тут, доки не проіржавів би наскрізь і не розсипався на порох. Ви просто врятували мені життя. До речі, як ви опинилися в цих краях?

– Ми прямуємо до Смарагдового Міста – йдемо до могутнього Оза, – повідомила Дороті. – І по дорозі спинилися на ночівлю у твоїй хатині.

– А навіщо вам потрібен могутній Оз? – поцікавився Залізний Лісоруб.

– Я хочу, щоб він допоміг мені повернутися до Канзасу, а Страшило вирішив попрохати в нього трошки мізків, – пояснила Дороті.

На якусь мить Залізний Лісоруб замислився, потім запитав:

– Як ви гадаєте, цей Оз міг би дати мені серце?

– Чому б і ні, – відповіла Дороті. – Навряд чи це для нього більший клопіт, аніж дати Страшилі мозок.

– Атож, – погодився Залізний Лісоруб. – Тоді, якщо ви не проти, я приєднаюся до вас. Ходімо до Смарагдового Міста разом, щоб я теж мав змогу попрохати Оза про допомогу.

– Ласкаво просимо, – запросив Страшило до гурту, а Дороті додала, що дуже зрадіє новому товаришу. Залізний Лісоруб закинув на плече свою сокиру, й мандрівники всі разом рушили лісом по дорозі з жовтої цегли.

Перед тим, як вирушати, Залізний Лісоруб попрохав дівчинку покласти до кошика його слоїк із мастилом.

– Якщо ненароком я потраплю під дощ, – пояснив він, – то, напевно, знову заіржавію, і тоді мастило стане в пригоді.

Подорожнім дуже пощастило, що до їхнього гурту приєднався Лісоруб, адже незабаром вони опинилися в місцині, де дерева росли надто густо – цілком загороджували дорогу. Та Залізний Лісоруб сокирою швидко розчистив прохід.

Якоїсь миті Дороті задумалася, аж не помітила, як Страшило вкотре перечепився на вибоїні й полетів сторчголов у канаву обіч дороги. Йому навіть довелося гукнути, щоб дівчинка звернула на нього увагу.

– Чому ти не обійшов яму? – здивовано запитав Залізний Лісоруб.

– Бо я погано кумекаю, – весело пояснив Страшило. – У мене в голові не мізки, а солома. Тому я й іду в Смарагдове Місто до могутнього Оза.

– Я тебе розумію, – відгукнувся Залізний Лісоруб. – Однак мозок – це не найголовніше в нашому житті.

– А в тебе є мозок? – поцікавився Страшило.

– Ні, в голові в мене порожнеча, – зізнався Лісоруб. – Але колись у мене був і мозок, і серце. Коли вже вибирати, особисто я надаю перевагу серцю.

– Чому? – здивувався Страшило.

– Зараз я розповім вам про себе, і ви все зрозумієте.

Доки вони йшли через ліс, Залізний Лісоруб розповідав свою історію.

– Мій батько був Лісорубом. Він валив дерева, продавав дрова й заробляв цим собі копійчину. Коли я підріс, також став Лісорубом. Потім батько помер, і мені довелося дбати про матір. Згодом померла й вона. Мені стало дуже самотньо, і я вирішив одружитися. Закохався в одну вродливу дівчину. Вона була готова вийти за мене, але сказала, що я повинен заробити гроші й побудувати новий великий будинок. Відтоді я працював ще наполегливіше. Та дівчина жила зі своєю старою тіткою, а та дуже не хотіла, щоб ми побралися. Тітка була дуже ледачою й розуміла: коли її небога піде жити до мене, їй доведеться самій вести господарство. Тому тітка подалася до Злої Чаклунки Сходу й пообіцяла їй двох овець і корову, якщо Чаклунка зможе розладнати наше весілля. Зла відьма зачаклувала мою сокиру, і якось я рубав дрова в лісі, а сокира зненацька вискочила з моїх рук і відрубала ліву ногу. Спочатку це дуже засмутило мене. Я знав, що одноногих Лісорубів не буває. Я пішов до знайомого коваля, і той викував мені нову, залізну ногу. Залізна нога виявилася не гіршою за справжню, і я швидко до неї звик. Зла Чаклунка Сходу дізналася про це і страшенно розсердилася: адже вона обіцяла старій тітці, що я не одружуся з її вродливою небогою. Коли я знову пішов до лісу й заходився рубати дерево, сокира знову вирвалася і відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля, і той викував мені другу залізну ногу. Після цього зачарована сокира відрубала мені спочатку праву, а потім ліву руку. Але я не злякався, і знову коваль допоміг мені. Тоді сокира відрубала мені голову, і я вже було подумав, що мені настав кінець, але і тут на допомогу прийшов майстерний коваль – він зробив мені ще й залізну голову.

Я вирішив, що переміг Злу Чаклунку, і заходився працювати втричі старанніше. Але я й не підозрював, з якими підступними ворогами маю справу. Зла Чаклунка не здавалася і зачарувала сокиру щоб та розрубала мене навпіл. Знову виручив мене друг-коваль. Він зробив мені залізний тулуб і прикріпив на шарнірах голову, ноги й руки. Я знову міг ходити і працювати. Та, на жаль, у мне більше не було серця, і моя любов до дівчини зникла. Мені було вже геть байдуже, одружусь я з нею чи ні. Гадаю, вона досі живе з тіткою і чекає, коли я прийду просити її руки.

Мій залізний тулуб так сяяв на сонці, що аж око тішилося. Відтепер я дуже пишався своїм блискучим виглядом і більше не боявся зачарованої сокири – хіба ж вона мені могла якось зашкодити? Та виникла нова небезпека: суглоби могли заіржавіти. Я купив мастило й час від часу ретельно змащував руки, ноги, шию. Але якось я забув це зробити й потрапив під сильну зливу. Спохопився надто пізно: слоїка з мастилом із собою не було, суглоби заіржавіли, і я нерухомо простояв у лісі, доки ви мене не врятували. Звісно, доля була до мене немилосердна: доки я стояв у лісі, багато думав і дійшов висновку, що найстрашніше в житті – лишитися без серця. Коли я кохав, то не було в світі людини, щасливішої за мене. Але той, у кого немає серця, не здатен любити. Тому я обов'язково попрохаю в Оза серце, і, якщо він мені його дасть, повернуся додому й одружуся зі своєю дівчиною.

Дороті й Страшило уважно вислухали розповідь Залізного Лісоруба й дуже пожаліли бідолаху.

– Та все одно, – сказав Страшило, – особисто я вибрав би мозок. Безмозке створіння не знатиме, що йому робити із серцем.

– Ні, серце значно краще, – наполягав Залізний Лісоруб. – Мозок не здатен зробити людину щасливою, а в світі немає нічого кращого за щастя.

Дороті промовчала, бо ніяк не могла вирішити, хто з її нових друзів ближчий до істини. Вона тільки подумала, що головне – це найшвидше повернутися додому, до дядька Генрі й тітоньки Ем.

А ще її хвилювало те, що закінчувався хліб. Ще раз попоїсти – і кошик зовсім спорожніє. Зрозуміло, що і Страшило, й Залізний Лісоруб чудово обходилися без їжі, але Дороті була зроблена не з соломи й не із заліза, тому не могла жити без сніданків, обідів і вечерь.

6. Лякливий Лев

У весь цей час мандрівники простували дорогою через величезний дрімучий ліс. Дорога, як і раніше, була вимощена жовтою цеглою, але її майже не було видно під густим шаром сухого гілля й опалого листя. Збитися зі шляху було дуже просто.

Тут майже не було птахів – вони ж бо люблять маленькі лісові галявини, де яскраво світить сонце. Інколи з лісової хащі долинало люте гарчання. Від цих загрозливих звуків у Дороті починало калатати серце, бо вона не знала, які страшні хижаки ховаються у лісовому напівмороці. Тото, схоже, здогадувався, в чому річ, і весь час тулився до ніг дівчинки, навіть не наважуючись загавкати.

– Скоро вже закінчиться ліс? – запитала Дороті Залізного Лісоруба.

– Не знаю, – відповідав він. – Я ніколи не ходив по цій дорозі й ніколи не був у Смарагдовому Місті. Мій батько, правда, колись ходив туди, але я тоді був ще маленький. Він розповідав, що дорога довга й складна, але ближче до Смарагдового Міста починаються прекрасні місцини. А якщо перейматися небезпеками, то я їх не боюся, коли під рукою слоїк із мастилом. Страшило, я бачу, також не боягуз, а в тебе на лобі слід від поцілунку доброї чарівниці.

– Але хто захистить Тото? – непокоїлася Дороті.

– Якщо він потрапить у халепу, ми всі йому допоможемо, – запевнив її Залізний Лісоруб.

Не встиг він договорити, як із лісу долинув страшний рик і на дорогу вискочив велетенський лев. Одним ударом лапи зі страхітливими кігтями він відкинув Страшила далеко в кущі. Потім він ударив Залізного Лісоруба. На подив хижака, його суперник хоча й упав, але зостався неушкоджений.

Коли Тото побачив ворога, він одразу із гавкотом накинувся на нього, і Лев уже роззявив свою велетенську пащеку, щоб укусити хороброго песика. Але цієї миті Дороті подолала страх і кинулася на поміч вірному другові. Дівчинка миттю опинилася між Тото і Левом, стукнула велетенського хижака по носу кулачком і крикнула:

– Не смій кусати Тото! Як тобі не соромно – такий великий, а нападаєш на маленького песика!

– Я не кусав його, – винувато заперечив Лев і заходився терти вдарений ніс.

– Але ти намагався це зробити, – наполягала Дороті. – Ти просто боягуз, і все тут!

– Це правда! – погодився Лев, засмучено похнюпивши носа. – Я завжди знав про це. Але я нічого не можу з собою вдіяти! Що ж мені робити?

– Чого не знаю, того не знаю, – відповіла Дороті. – А скажи-но, будь такий ласкавий, навіщо ти вдарив нещасного, напханого соломою Страшила?

– Він напханий соломою? – здивувався Лев, спостерігаючи, як дівчинка підняла Страшила, поставила його на ноги й поплескала долонькою з усіх боків, щоб повернути йому правильну форму.

– Атож, – сердито буркнула Дороті.

– Оце тому він так далеко відлетів! – вигукнув Лев. – А я ж не міг ніяк зрозуміти, що це відбувається. А другий також напханий соломою?

– Ні, він зроблений із заліза, – відповіла Дороті саме тоді, коли допомагала звестися на ноги й Залізному Лісорубу.

– Тому я ледь не зламав об нього кігті! – здогадався Лев. – Вони так заскреготіти об його тулуб, що в мене аж мурашки шкірою побігли. А як називається це маленьке створіння, яке ти так любиш?

– Це мій песик Тото.

– Він напханий соломою чи зроблений із заліза? – поцікавився Лев.

– Ні, він із плоті й крові.

– Оце так кумедна тваринка! І така малесенька. Тільки такий боягуз, як я, міг підняти лапу на цю крихітку, – сумно промовив Лев і похнюпив голову.

– Чому ж ти такий боягузливий? – здивовано запитала Дороті Лева, який завбільшки був з середнього коня.

– Це велика загадка, – відповів той. – Таким я вродився. Усі лісові мешканці вважають, ніби я неймовірно хоробрий та лютий, бо ж Лев – цар звірів. Я помітив, що варто мені гаркнути як слід – і всі живі створіння кидаються від мене навтьоки. Коли мені трапляються на шляху люди, я дуже лякаюся, але грізно гарчу – і вони розбігаюся хто куди. Якби слон, тигр або ведмідь вийшли на поєдинок зі мною, я і сам би дав драла – такий я жалюгідний боягуз! – але ж вони забираються геть із моєї дороги, ледь зачувши рик. І я їм дозволяю накивати п'ятами.

– Але це ж неправильно. Цар звірів не може бути боягузом! – вигукнув Страшило.

– Згоден, – зітхнув Лев і витер кінчиком хвоста сльозу, що бриніла в оці. – Моя лякливість страшенно мене засмучує. Хіба ж це життя? Суцільна мука! Щойно виникає найменша небезпека, моє серце готове вистрибнути з грудей.

– Може, в тебе якесь серцеве захворювання? – висловив припущення Залізний Лісоруб.

– Можливо, – погодився Лякливий Лев.

– Але якщо це так, – вів далі Лісоруб, – ти мусиш радіти, адже це означає, що в тебе є серце. Бо в мене серця нема, тому навіть і бути не може серцевого захворювання.

– Можливо, я б і не був боягузом, якби не мав серця, – задумливо промовив Лякливий Лев.

– А мізки в тебе є? – поцікавився Страшило.

– Певно, є. Проте я їх ніколи не бачив, – відповів Лякливий Лев.

– Я йду в Смарагдове Місто до могутнього Оза, щоб попрохати в нього трішечки мізків. Бо голова в мене напхана соломою, – повідомив Страшило.

– А я хочу, щоб могутній Оз відправив мене з Тото додому, в Канзас, – сказала Дороті.

– Як ви гадаєте, – пожвавішав Лев, – а чи не зможе Оз дати мені трошки хоробрості?

– Напевно, це йому буде зробити анітрохи не складніше, ніж дати мені мозок, – відповів Страшило.

– А мені серце, – додав Залізний Лісоруб.

– Або перенести мене до Канзасу, – підсумувала Дороті.

– Тоді, якщо ви не заперечуєте, – зважився Лев, – я піду разом із вами. Бо жити боягузом більше сил нема.

– Ми будемо тільки раді, якщо ти приєднаєшся до нас, – сказала Дороті. – Ти будеш відлякувати хижаків. По-моєму, вони ще лякливіші, ніж ти, якщо бояться, коли ти на них гарчиш.

– Напевно, – погодився Лев, – та, на жаль, я сам від цього хоробрішим не стаю. І доки я буду знати, що в душі я нікчемний страхополох, життя моє буде суцільним нещастям.

Знову маленький гурт вирушив у дорогу. Лев гордовито крокував поряд із Дороті. Тото спочатку зовсім не зрадів новому подорожньому, бо згадав, як ледве не загинув від удару велетенської левиної лапи, але поступово заспокоївся, і незабаром Лев і песик стала друзі-нерозлийвода.

Більше жодних пригод на долю мандрівників цього дня не випадало. Тільки одного разу Залізний Лісоруб наступив на жука – той собі на лихо перелізав через дорогу із жовтої цегли – звісно, сталева нога розчавила нещасну комашку. Це так засмутило Залізного Лісоруба, який ніколи не ображав живі створіння, що він заплакав. Сльози побігли по обличчю, й суглоби в щелепах миттю заіржавіли. Коли Дороті звернулася до Лісоруба з якимось запитанням, той навіть не зміг відкрити рота. Це страшенно його налякало, і він відчайдушно почав руками показувати якісь знаки, але Дороті ніяк не могла здогадатися, що сталося. Лев теж завмер заскочений зненацька. Він витягнув із кошика Дороті мастило й капнув його на суглоби-шарніри. За якийсь час Залізний Лісоруб знову повернув собі мову.

– Це буде гарним уроком для мене! – сказав він. – Треба завжди дивитися під ноги. Якщо я буду необережним і розчавлю ще якогось жучка чи павучка, то знову заплачу, і тоді заіржавіють мої щелепи, і я не зможу розмовляти.

Після цього випадку він увесь час дивився під ноги. Коли помічав мурашку, що переповзала дорогу, обережно переступав через неї. Залізний Лісоруб знав, що в нього немає серця, і тому намагався бути особливо уважним до оточуючих.

– Люди мають серця, – пояснив він, – і завжди можуть прислухатися до того, що диктує їм голос серця, тому й діють належним чином. Але в мене немає серця, і тому доводиться завжди бути напоготові. Коли великий мудрець Оз дасть мені серце, тоді вже можна буде трохи розслабитися.