Текст книги "Чарівник Країни Оз"

Автор книги: Лаймен Фрэнк Баум

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

16. Магічна майстерність великого пройдисвіта

Зранку Страшило сказав друзям: – Привітайте мене. Я йду до Оза отримати мізки. Нарешті я стану як усі люди!

– Ти мені подобався і таким, – зізналася Дороті.

– Ти добра дівчинка. Та що ти скажеш, коли почуєш чудові ідеї, народжені моїм новим мозком?

Страшило весело попрощався із друзями і, пританцьовуючи від нетерплячки, подався до тронної зали. Він постукав у двері, й Оз гукнув:

– Заходьте!

Коли Страшило зайшов, то побачив, що старигань сидить біля вікна, замислившись.

– Я прийшов по мозок, – невпевнено нагадав Страшило.

– А, сідайте, будь ласка, – запросив Оз. – Перепрошую, але мені доведеться зняти з вас голову, щоб добряче напхати її мозком.

– Давайте, давайте, – сказав Страшило. – Я не маю нічого проти, заради мозку я готовий трошки пожити і зовсім без голови.

Оз зняв зі Страшила голову й висипав із неї солому. Потім він попрямував до задньої кімнати, звідки повернувся з міркою висівок і величенькою торбою голок і шпильок. Він усе це добре перемішав, тоді набив новою сумішшю голову Страшила та додав ще соломи, щоб мозок був там, де йому належить бути. Потім приладнав голову на місце.

– Ви будете не просто розумною людиною, але навіть людиною з гострим розумом, – пообіцяв він Страшилу, – бо голова у вас напхана гострими предметами.

Страшило від душі подякував Озу за здійснення його найбільшої мрії і в чудовому настрої, гордий собою і своїми новими мізками, повернувся до друзів.

Дороті з цікавістю почала придивлятися до нього. Голова Страшила помітно побільшала від надміру мозку.

– Як ти почуваєшся? – запитала дівчинка.

– У мене зараз напад мудрості, – відповів він. – Коли я трошки звикну до нового мозку, ви не знатимете людини, мудрішої за мене в Країні Оз.

– А що це таке стирчить у тебе з голови? Невже шпильки та голки? – поцікавився Залізний Лісоруб.

– Це доказ його гострого розуму, – пояснив Лев.

– Тепер я піду до Оза по серце, – з надією повідомив Лісоруб.

Він підійшов до дверей тронної зали і постукав.

– Заходьте, – гукнув Оз, і Залізний Лісоруб зайшов зі словами:

– Я прийшов по своє серце.

– Чудово, – промовив чоловічок. – Та мені доведеться зробити у ваших грудях отвір, щоби вставити серце. Сподіваюся, ця операція вам не зашкодить.

– Не страшно, – запевнив Лісоруб, – я нічого не відчую.

Тоді Оз узяв інструменти і пробив у лівій частині грудей Лісоруба невеликий квадратний отвір. Потім він дістав із ящика красиве серце із червоного шовку, напхане тирсою.

– Правда, чудове? – запитав він.

– О, звісно! – щиро погодився Лісоруб. – Та чи добре це серце?

– Добрішого не буває, – сказав Оз, вставив серце в груди Лісоруба і залатав дірку. – Тепер у вас є серце, – мовив він, – яким могла би пишатися кожна людина. Вибачте, що прикрасив ваші груди латкою, але іншого способу вставити серце у мене не було.

– Латка – не біда! – вигукнув щасливий Лісоруб. – Ви дуже добра людина, і я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили.

– Нема за що дякувати, – скромно відповів Оз.

Лісоруб повернувся до друзів, і вони від усієї душі привітали його.

Прийшла черга Лякливого Лева. Він підійшов до дверей тронної зали й постукав.

– Заходьте, – відгукнувся Оз.

– Я по хоробрість, – нагадав Лев, коли увійшов.

– Чудово, – сказав чоловічок. – Зараз ви її отримаєте.

Оз підійшов до буфета, піднявся навшпиньки, дістав із верхньої полиці зелену квадратну пляшку, її вміст налив у гарний різьблений золотаво-зелений таріль. Він поставив посудину перед Лякливим Левом, а той підозріло обнюхав рідину.

– Пийте! – наказав Оз.

– Що це? – недовірливо запитав Лев.

– Хоробрість. Точніше, стане хоробрістю, коли ви вип'єте ці ліки. Адже хоробрість – це наша внутрішня властивість. Раджу вам випити не зволікаючи.

Лев не примусив себе просити вдруге. Він одразу ж вихлебтав рідину з тареля.

– Ну, як почуваєтесь? – поцікавився Оз.

– Я сповнений хоробрості, – відповів Лев і весело помчав до друзів, щоб поділитися своєю радістю.

Коли Оз залишився сам, він хитро посміхнувся, радіючи, як вдало викрутився зі складної ситуації, коли дав Страшилу, Залізному Лісорубу й Лякливому Левові саме те, що вони хотіли від нього отримати.

«Ну, як після цього не бути дурисвітом? – міркував він. – Мене ж силоміць примусили робити те, що, як відомо, зробити неможливо! Годі й казати, мені було легко виконати бажання Страшила, Лісоруба й Лева, бо вони собі вигадали, ніби я всемогутній. Та щоб відправити Дороті до Канзасу, однієї уяви замало. А як це зробити, я не знаю!»

17. Повітряна куля

Три дні Дороті не отримувала від Оза жодних звісток. Це були дуже сумні дні для дівчинки, хоча її друзі раділи від душі. Страшило казав, що в його голові вирують дивовижні думки, але поділитися ними він не може, бо впевнений, що ніхто, крім нього, їх не здатен зрозуміти. Залізний Лісоруб розповідав, що, коли він блукає палацом, його серце гулко б'ється в грудях, і він уже встиг відчути, що воно значно більше здатне любити, ніж зроблене з плоті й крові. Лев заявив, що не боїться нікого на землі й із задоволенням прийняв би бій з армією людей або десятком розлючених калідасів.

Раділи всі, крім Дороті, яка ще сильніше, ніж до того, хотіла додому, в Канзас.

Четвертого дня, на її превелику радість, Оз погодився її прийняти, і, коли вона переступила поріг тронної зали, сказав:

– Сідай, будь ласка, дитинко. Здається, я вигадав, як тобі звідси вибратися.

– І повернутися додому в Канзас? – з надією запитала вона.

– Ну, про Канзас я нічого не можу обіцяти, – пробуркотів Оз, – бо не знаю, в який він бік. Та головне – перетнути Непрохідну Пустелю, а там уже й до Канзаса недалеко.

– І як мені подолати пустелю?

– Зараз я все розповім, – мовив чоловічок. – Річ у тім, що сюди мене занесло на повітряній кулі. Твій будиночок закинуло смерчем. Тому й вибратися звідси, певно, можна тільки повітряним шляхом. Мені не під силу зробити смерч, але я добре помізкував і думаю, що повітряну кулю зробити я можу.

– Як? – запитала Дороті.

– Повітряна куля, – пояснив Оз, – робиться з шовку і наповнюється легким воднем. У мене в палаці шовку достатньо, тому зшити кулю нескладно. Але тут нізвідки взяти водень, а от без нього куля не злетить.

– Ну, якщо куля не злетить, – зауважила Дороті, – то нащо вона взагалі потрібна?

– Правильно кажеш, – погодився Оз. – Та є ще один спосіб примусити її літати – наповнити гарячим повітрям. Звісно, водень значно надійніший. Бо якщо гаряче повітря вистигне, куля впаде в пустелі, й тоді нам кінець.

– Нам? – вигукнула дівчинка. – Ви полетите разом зі мною?

– Звісно, – сказав Оз. – Мені набридло дурити людям голови. Якщо я вийду з палацу, мої піддані швидко розкусять, що я зовсім не чарівник і не мудрець. А тоді вони страшенно розлютяться на мене за те, що я так довго дурив їх. Тому мені доводиться жити відлюдьком, а це дуже втомлює. Краще вже повернутися з тобою в Канзас і знову піти на роботу до цирку.

– Я із задоволенням полечу разом із вами, – зраділа Дороті.

– Дякую тобі, – відгукнувся Оз. – Якщо ти готова допомогти мені зробити кулю, ми можемо братися до роботи хоч зараз.

Дороті взяла нитку й голку та заходилася зшивати клапті шовку, які нарізав Оз. Спочатку Чарівник приготував клапоть світло-зеленого шовку, потім – темно-зеленого, і нарешті – смарагдового. Йому хотілося, щоб куля складалася з усіх відтінків зеленого кольору. На шиття пішло цілих три дні, але зрештою роботу завершили, і вийшов велетенський мішок – метрів шість завдовжки.

Оз змастив виворіт тонким шаром клею, щоб шовк не пропускав повітря, а потім оголосив, що куля готова.

– Ще треба зробити кошик, де ми будемо сидіти, – додав він і послав солдата із зеленими бакенбардами по великий кошик для білизни, який прив'язав мотузками до нижньої частини кулі.

Коли всі приготування закінчилися, Оз оголосив жителям Смарагдового Міста, що збирається на гостину до старшого брата, який живе за хмарами. Новина швидко облетіла все місто, і зібрався чималий натовп людей, які хотіли побачити дивовижну подію.

За наказом Чарівника повітряну кулю поставили на площі перед палацом. Залізний Лісоруб нарубав багато дров і розклав велетенське багаття. Нагріте повітря надходило просто в кулю, тож вона стала роздуватися й нарешті розбухла до межі. Куля просто рвалася до небес, усе було готове до відбуття.

Оз заліз до кошика і гучно оголосив усім, хто зібрався на площі:

– Я їду в гості. Доки мене не буде, вами правитиме Страшило. Слухайтеся його, як ви слухалися мене.

До того часу повітряна куля напнула канат, який утримував її біля землі. Гаряче повітря значно легше холодного, і воно тягнуло кулю вгору.

– Мерщій, Дороті! – гукнув їй Оз. – Поспіши, бо куля зараз злетить.

– Я ніде не можу знайти Тото! – у відчаї крикнула дівчинка, бо дуже не хотіла летіти без свого маленького песика. Як на лихо, Тото помчав за кішкою і загубився десь у натовпі. Нарешті Дороті знайшла його, підхопила на руки й побігла до кулі.

До кулі лишалося всього кілька кроків, і Оз уже простягнув руки, щоб допомогти дівчинці залізти в кошик, але цієї миті канат із тріскотом луснув і куля почала повільно підніматися – вгору, без неї.

– Верніться! – кликала Дороті. – Я також хочу летіти!

– Не можу! – кричав із кулі Оз. – Прощавай, Дороті! Прощавайте всі!

– Прощавайте! – кричали ті, хто зібрався, та спостерігали, як куля піднімається все вище і вище.

Більше вони не бачили Оза, Чарівника Смарагдового Міста, який, певно, вдало долетів до Омахи. Мешканці міста згадували його з любов'ю і говорили:

– Оз був нашим другом. Він побудував для нас прекрасне Смарагдове Місто, а коли вирішив полишити нас, то залишив правителем Мудрого Страшила.

18. Мандрівка на Південь

Дороті гірко оплакувала свої розбиті надії на повернення додому, в Канзас, але потім, коли все ще раз обдумала, то вирішила, що, може, це й добре, що вона не подалася в небезпечну мандрівку на повітряній кулі. Та їй було шкода прощатися з Озом, так само, як і її друзям. Залізний Лісоруб зайшов до неї і сказав: – Я був би невдячний, якби байдуже поставився до розлуки з людиною, яка подарувала мені таке прекрасне серце. Мені хочеться поплакати, але хтось мусить витирати мені сльози, щоб я не заіржавів. Ти мені допоможеш?

– Із задоволенням, – відповіла Дороті й взяла рушник.

Залізний Лісоруб пустив сльози струмком, а Дороті турботливо їх витирала. Коли він наплакався, то подякував помічниці й ретельно змастився рідиною зі срібного слоїка – про всяк випадок.

Тепер Смарагдовим Місто правив Страшило, і, хоча він не був ані чарівником, ані мудрецем, містяни дуже ним пишалися.

«Нема іншого такого міста на землі, – казали вони, – де править напхана соломою і висівками людина».

Зрозуміло, що вони мали цілковиту рацію.

Наступного ранку після відльоту Оза друзі зустрілися в тронній залі, аби обговорити свої справи. Страшило сидів на мармуровому троні, а решта із пошаною стояли поряд.

– Не так нам вже й не пощастило, – промовив новий правитель. – Палац і Смарагдове Місто належать нам, і ми можемо робити все, що нам заманеться. Як згадаю, що зовсім недавно стирчав у полі на тичині й відлякував ворон від кукурудзи, а тепер правлю прекрасним містом, то радію своїй долі.

– Я теж задоволений тим, що випало мені в житті, – сказав Залізний Лісоруб. – Я отримав те, чого хотів, – нове серце.

– І мені гріх жалітися. Тепер я за хоробрістю хоч кому серед звірів дам фору – скромно зауважив Лев.

– Якби ще й Дороті погодилась лишитися в Смарагдовому Місті, – сказав Страшило, – ми б жили дуже щасливо.

– Але я не хочу тут лишатися, – заходилась відмовлятися Дороті. – Я хочу додому, в Канзас, до дядька Генрі й тітоньки Ем.

– Що ж робити?

Страшило задумався, і думав він так наполегливо, що з голови полізли шпильки та голки. Нарешті він сказав:

– Чому б нам не покликати летючих мавп і не попрохати їх перенести Дороті через пустелю?

– Мені це не спадало на гадку! – вигукнула дівчинка. – Зараз збігаю по золоту шапку.

Незабаром вона повернулася до тронної зали із шапкою, промовила чарівні слова, і миттю у відчинені вікна одна за одною шмигнули летючі мавпи й оточили її.

Ватажок поклонився їй.

– Ти викликаєш нас вдруге. Чого ти хочеш?

– Я хочу, щоб ви перенесли мене в Канзас, – попрохала Дороті.

Проте Ватажок летючих мавп похитав головою:

– Це неможливо. Ми живемо в одній країні й не можемо полишати її межі. У Канзасі не було жоднісінької летючої мавпи, і, я думаю, ніколи й не буде, бо нам там не місце. Ми раді виконати все, що ти захочеш, але не маємо права перелітати через пустелю. До побачення!

Ватажок знову вклонився, розпростав крила й вилетів у вікно, а за ним уся його зграя.

Дороті готова була розплакатися від прикрості.

– Я даремно витратила друге бажання, – поскаржилася вона. – Мавпи не змогли мені допомогти!

– Дуже шкода, – поспівчував щиросердий Залізний Лісоруб.

Страшило знову замислився, і його голова так надулася, що Дороті злякалася, чи не лусне вона.

– Треба покликати солдата із зеленими бакенбардами, – нарешті вирішила вона, – і попрохати в нього поради.

Послали по солдата. Незабаром він боязко ступив до зали й зупинився, переминаючись із ноги на ногу. До цього він ніколи тут не бував.

– Ця маленька дівчинка, – сказав солдату Страшило, – хоче перетнути Безкрайню Пустелю. Як це зробити?

– Не знаю, – відповів солдат. – Ніхто з мешканців цієї країни ніколи не перетинав пустелю, крім великого Оза.

– Невже ніхто не може мені допомогти? – засмутилася Дороті.

– Хіба що Глінда, – була відповідь.

– Хто така Глінда? – запитав Страшило.

– Чарівниця Півдня. Це наймогутніша з усіх чарівниць, і править вона Краєм Ковтачів. Крім того, її замок стоїть неподалік від краю пустелі. Можливо, вона знає спосіб перетнути її.

– Отже, Глінда – добра чарівниця? – перепитала дівчинка.

– Ковтачі стверджують, що добра, – сказав солдат. – І ще я чув, що це дуже вродлива жінка, вона знає секрет вічної молодості.

– Як потрапити до її замку? – поцікавилася Дороті.

– Дорога до нього йде просто на південь, – відповів солдат, – але, кажуть, на мандрівників там чигає чимало небезпек. У лісах водяться хижі звірі, і ще путь пролягає через місця, де живуть дуже дивні істоти, які не люблять пропускати через свої землі чужоземців. Саме тому ковтачі ніколи не з'являються в Смарагдовому Місті.

Коли солдат пішов, Страшило сказав:

– Судячи з усього, Дороті доведеться помандрувати на південь до Глінди й попрохати про допомогу, хоча дорога туди, як сказав солдат, сповнена небезпек. Адже якщо Дороті лишиться в Смарагдовому Місті, вона ніколи не повернеться до Канзаса.

– Ти, очевидно, довго думав, щоби сказати таку розумну штуку, – висловив припущення Лісоруб.

– Звісно, – підтвердив Страшило.

– Я піду разом із Дороті, – заявив Лев. – Мені вже трохи набридло жити в місті й хочеться назад у ліс, на природу. Я ж звір. Крім того, треба, щоб її хтось оберігав у дорозі.

– Правильно, – погодився Залізний Лісоруб. – Моя сокира може дуже знадобитися. Я теж піду з вами на південь.

– Коли виходимо? – запитав Страшило.

– А ти також ідеш із нами? – здивувалися всі.

– Хіба я можу інакше? Якби не Дороті, в мене не було би мозку. Вона зняла мене з тичини на кукурудзяному полі й узяла з собою в Смарагдове Місто. Я їй дуже зобов'язаний і тому всюди буду її супроводжувати, доки вона не дістанеться до себе додому, в Канзас.

– Дякую! – розчулено вигукнула Дороті. – Ви такі хороші! Але я би хотіла вирушити в дорогу якомога швидше.

– Ми підемо завтра, – вирішив Страшило. – Поквапмося з приготуваннями. Мандрівка буде довгою.

19. Войовничі дерева

Наступного ранку Дороті розцілувалася із Зеленою Служницею і обмінялася рукостисканнями з солдатом із зеленими бакенбардами, який провів їх до міської брами. Коли вартовий міської брами побачив друзів і дізнався, що вони знову затіяли мандрівку, він дуже здивувався, бо ніяк не міг добрати пуття, навіщо самим шукати неприємностей. Проте відімкнув ключем замочки на окулярах, склав їх до зеленої скриньки, а натомість висловив мандрівникам чимало напутніх порад і добрих побажань.

– Тепер ви наш володар, – нагадав він Страшилу, – тому повертайтеся чимшвидше.

– Повернуся, щойно буде така можливість, – пообіцяв Страшило. – Та спочатку я повинен допомогти Дороті повернутися до себе додому в Канзас.

На прощання Дороті сказала щиросердому вартовому:

– Мене чудово приймали у вашому прекрасному місті, і всі були дуже добрі до мене. Я просто не можу висловити, наскільки я вам усім вдячна.

– І не намагайся, моя дорогенька, – сказав вартовий. – Ми були би раді, якби ти залишилася з нами назавжди, але якщо вже тобі так кортить до Канзасу, то бажаю тобі якомога швидше туди потрапити. – На цих словах він відчинив зовнішні ворота, і друзі опинилися за міськими стінами.

Мандрівники вирушили на південь, і сонце світило їм в обличчя. Вони були в чудовому гуморі й багато сміялися. Дороті мріяла, як повернеться додому, а Страшило й Лісоруб були готові на все, аби її мрія збулася. Лев насолоджувався чистим повітрям і весело махав хвостом. Тото, радісно гавкаючи, метався довкола й ганявся за метеликами та бабками.

– Міське життя не для мене, – міркував Лев дорогою. – З того часу, як я полишив ліс, я дуже схуд, а ще мені кортить показати іншим звірям, який я став хоробрий.

Друзі озирнулися, щоб кинути прощальний погляд на Смарагдове Місто. Звідси вони бачили тільки верхівки будинків за зеленими стінами, а також купол і шпиль палацу Оза.

– Зрештою, Оз – не такий уже й поганий чарівник, – зауважив Залізний Лісоруб, задоволено відчуваючи, як б'ється в нього в грудях нове серце.

– Він спромігся дати мені мізки, та ще й нічогенькі, – підтвердив Страшило.

– Якби Оз прийняв порцію хоробрості, яку дав мені, він став би неймовірно хоробрий, – додав Лев.

Дороті промовчала. Оз не дотримав обіцянки, яку їй дав, але він намагався що є сили, тому вона на нього не ображалася. Він і справді, певно, був непоганою людиною, хоч і виявився нікудишнім чарівником.

Першого дня мандрівники йшли зеленими луками, всіяними яскравими квітами. Ці поля оточували Смарагдове Місто зусібіч. Друзі заночували на траві під відкритим небом, де сяяли яскраві зірки, й дуже добре відпочили.

Зранку вони знову вирушили в дорогу і прийшли до густого лісу. Обійти його було неможливо – він тягнувся ліворуч і праворуч, наскільки сягало око. Та друзі ще тому не хотіли звертати, щоб не відхилитися від обраного напрямку. Тому вони почали шукати, де зручніше буде зайти до лісу.

Страшило йшов попереду, тому перший побачив велике дерево з таким розлогим гіллям, що під ним добре було би пройти. Та коли він підійшов до дерева, гілки опустилися, обплели його, й не встиг він спам'ятатися, як невідома сила відірвала його від землі й відкинула назад, до друзів.

Страшило не забився, але дуже здивувався.

– Он там ще видніється просвіт між деревами! – сказав Лев.

– Давайте я знову ризикну, – запропонував Страшило. – Мені ж не боляче падати. – Із цими словами він підійшов туди, де показував Лев, але знову гілля обплелося навколо нього й відкинуло назад.

– Нічого собі ліс! – вигукнула Дороті. – Що ж нам робити?

– Дерева, схоже, вирішили оголосити нам війну, – здогадався Лев. – Вони хочуть, щоб ми відступили.

– Доведеться мені трішки попрацювати, – сказав Залізний Лісоруб, і з сокирою на плечі рішуче подався до дерева, яке так непоштиво обійшлося зі Страшилом.

Коли до нього потягнулася велика гілка, Лісоруб ударив по ній сокирою з такою силою, що розрубав

її навпіл. Дерево захитало гілками, наче від болю, але не завадило Лісорубу зайти до лісу.

– За мною! – крикнув він друзям. – І хутчіше! Мандрівники хутко кинулись до дерева і пройшли під його гілками без перешкод. Тільки Тото схопила невеличка гілка й почала його трясти так, що він завив. Але тут на допомогу песику примчав Лісоруб, відрубав гілку й визволив Тото.

Інші дерева в лісі поводилися чемно й нікому не заважали йти. Друзі вирішили, що це лише ближче до узлісся дерева поводяться так незвичайно, наче поліцейські, які не пускають людей куди не можна.

Мандрівники без пригод проминули весь ліс. Раптом, на превеликий подив, вони наштовхнулися на височезну стіну, зроблену, судячи з усього, з білої китайської порцеляни. Стіна була вища за найвищого подорожнього, і така гладенька, як справжнє порцелянове блюдце.

– Що ж тепер робити? – запитала Дороті.

– Я змайструю драбину, – сказав Залізний Лісоруб. – Нам треба перелізти через стіну.