Текст книги "Я, Паштєт і Армія"

Автор книги: Кузьма Скрябин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

До цього ганебного випадку я вже був добре знайомий з можливостями Гаврілича. У період його важких припадків мене відрядили до нього в палату – запобігати його спробам зробити собі кривду. Він, звісно, все це робив глибоко підсвідомо, але його фантазія не мала меж. Наприклад, колись він засунув пальці у склянку з водою та пробував потемки влучити в цей же стакан проводом до електричного чайника. В результаті вода зі склянки була на моєму покривалі, а шнуром від чайника у міліметрі від нього розмахувала рука Гаврілича. Отже, рятуючи його, я більше рятував себе.

Цієї ночі чергувала молода, але вже розведена сестричка Аня. Вона вчилася в медінституті та напівлегально підпрацьовувала медсестрою. Чому ББ пішов на такий ризик – повторювати вам не буду. Її професійна гідність була перевірена шефом під картинами Рубенса десь із місяць тому, і кожен із них логічно очікував продовження. Анєчка лягала спати в ординаторській, хоч мала ключ від кабінету начальника, але, видно, зелененький розкладний диванчик ББ не давав дівчині заснути. Диван Борісича був секретом навіть для його жінки, яка працювала в барокамері у нашому ж госпіталі. Зовні він виглядав незручним і скромним. Але варто було появитися мінімальній перспективі провести вечір не одному, як спеціальний важіль змушував його за секунду перетворитися в Одр Царя Соломона, на якому ББ і юзав свій гарем. Диван згодом став прототипом коміксу «Трансформери», за яким потім і відзняли однойменний фільм.

У нашій неврології, наперекір назві, нарешті стало тихо. Ми вийшли з обісраного Гавріличом спа-салону та пішли шукати якогось узбека, щоб він розмінував територію. Мені необхідна була чистота, бо трьом йолопам, які вже появлялися у нашій історії з шариками в роті, саме я мав сьогодні вночі допомагати перемістити ті шари з рота в інше місце. І Колокольчікова не можна було викреслювати з експедиції. Хоч сьогодні він і втратив залишки поваги, але залишився головним «шаровим» експертом, натомість, для мене це мала бути перша операція. Тобто, я виступав у ролі хірурга, а стукач Вітя – в ролі підручника з хірургії.

Рома поніс в душову під пахою заспаного прибиральника, а ми з Паштєтом пішли за йолопами та Колокольчиком. Через пару хвилин ми всі стояли перед кам’яним столом, розставляючи на ньому необхідні для операції інструменти. Доступу до скальпелів я не мав, тому ми збиралися використати для розрізу головної чоловічої шкірки звичайний хлібний ніж, якому плоскогубцями відламали кінець, і він був подібний на велику розплюснуту викрутку. Паштєт автоматично став моїм асистентом. Йолопи раптом засумнівалися в потребі операції. Вітя взявся їх переконувати:

– Ти чьо-о-о, у тя вапшє с тьолкамі тєпєрь жир будєт!

Йолопи по-дурному скалилися та з перестрахом косили оком на мої приготування. Тим часом Колокольчик пішов у палату і приніс фляшку з-під солодкої води Буратіно, наповнену якоюсь їдкою субстанцією. Він хапанув першим і передав естафету далі, мовляв, для внутрішнього наркозу. Ми з Паштєтом і Мордуховичем також обезболились. Вітя сказав, що цей самогон гнав його дідо. Якщо так, то дідо працював на аміачному заводі. Очі виїдало, в рот ніби бухнули міліцейським балончиком – ідеальний стан для операції. Я сподівався, що пацієнти почувалися так само.

Першим ми підвели до стола дебіла Єрьому. Він зняв свої армейські трухани, які переживали вже десяту реінкарнацію, та обережно виклав на стіл свій біндик. Паштєт, натягнув шкірку, наспівуючи на ходу придуманий хіп-хоповий куплет:

 
Возьми его рукой,
Тогда он будет с тобой.
Ето твой ковбой,
Возьми его рукой.
 

Колокольчик досвідченим оком експерта оцінив ситуацію і намітив зеленкою місце надрізу. В моїх очах давно пливли плями від прийнятої на груди сивухи, і маленька зелена плямка зливалася із тим калейдоскопом. Я вирішив не відтягувати, пацієнта не попереджати, й рубанув ножем, висікаючи іскри з гранітного столика. Єрьома так і залишився стояти, закривши очі та відвернувши голову в інший бік. Колокольчик взяв малу єрмолку в руки, покрутив і сказав:

– Шари давай!

Єрмолич виплюнув шаріки собі в руку та подав Віті. Той запхав їх кудись у червоне місиво у своїй руці та замотав бинтом. Таким чином ми прооперували ще двох, і допили залишки наркозу. Хлопці-долбойобці були відправлені в палати, а Колокольчіков підвів підсумок операції:

– Адніх зашарашилі. Пайду к Нельке схожу, может тоже зашарашу.

Мене здивувала досконала методика використання слова «зашарашу» – в двох абсолютно різних значеннях. При чому точність дії, передана цим дієсловом, просто поражала. Адже коренем тут був шар, який ми і заганяли цим нещасним, ну та й Бог з ними.

Нелька. Ця медсестра із терапії, мала офігенні ноги, але все те, що вище – не піддавалося описанню без застосування важких медичних діагнозів. Титул Міс Дисгармонія шукав її по світі, і ніяк не міг віднайти маленький будиночок на березі Волги. Колокольчик зазирав до неї виключно тоді, коли перебував у фазі гострого розфокусу. Сьогодні був Нелькин день. Вона ніби відчувала наближення свята, тож перед роботою вилила на себе всі залишки парфумів, які тільки знайшла вдома. (Кажуть, з того часу ворони в цьому районі більше не літають низько над землею). Колокольчик витягнув з тумбочки остатки дідової гидоти, яка мала невдовзі виступити в ролі афродизіяку, та почалапав, високо піднімаючи ноги, ніби на них були лижі, в бік КПП.

Містер Паштєт зайшов у столовку та відкрив холодильник, в якому йому залишали порцію другого, якщо він не встигав пообідати, малюючи свої партійні лозунги. Сьогодні це було картопляне пюре й котлетка з ложечкою салату та кісточкою масла. Він обережно загорнув усе це діло в газету і також вийшов у ніч – в сторону клубу. Там, за сценою він обладнав собі кімнатку, зробивши стіни із половинок тенісного стола. І коли хтось з офіцерів хотів на чергуванні пограти у пінг-понг, Паштєт мусів розбирати свою хату, клянучи китайців за їхній безмозгий винахід.

У «квартирі» Паштєта було два види речей – художні й для душі. На художніх зупинятися не варто, а для душі в нього були чашки Петрі, які він викрадав з лабораторії, разом з посіяними в них бактеріями з чиїхось аналізів, а також велика термошафа, де він любовно виношував все нові й нові штами різноманітних пліснявих грибів. Дію тих грибів він з успіхом і не без задоволення тестував на собі.

Цього вечора Паштєт, він же Доктор Біологічних Наук Сергій Павлов, помістив тарілку із своїм другим у термошафу, набрав на реостаті ідеальну для життєдіяльності цієї зарази температуру, і, наспівуючи на ходу видуманий текст, звернувся калачиком на столі біля керамічної стіни термошафи:

 
«Порой так хочется курить, что я не знаю, как мне жить
И стоит ли вообще мне жить, если так хочется курить…»
 

Хіп-хоп опуси Паштєта могли прикрасити хіба поличку «Позор русского хіп-хопа», але в порівнянні з тим, що стоїть там нині, думаю, він би зі своєю брєдятіною був у топі хіт-парадів.

Закінчився день, я ліг у своє ліжко-батут, а кольорові кола продовжували плавати навіть перед закритими очима. Мордухович серед ночі упав з ліжка, і навіть не проснувся. Наркоз Віті Колокольчікова після того всього вписали в анали радянської хірургії.

…Зранку нас розбудив крик беззмінного днєвального Нєфьодова. Він стояв на тумбочці протягом останнього тижня за те, що з’їв п’ять таблеток паркопана, які мали служити Гавріличу за заспокійливе. Людина, яка не страждала важкими розладами нервової системи, від такої дози просто впадала в летаргічний сон, але з мультиками. Нєфьодов пробалдів дві доби, попустило його тиждень тому, тепер він вдало припаркувався біля тумбочки. ББ ніколи не оприлюднював ЧП у відділенні й боровся з ними своїми власними силами. От, і цього разу він сказав:

– Нєфрітов, ти у мєня умрьош на тумбочкє.

Схоже, Нєфьодов був не проти. Тумбочку в неврології можна було б порівняти хіба що з інформаційною стійкою в аеропорту Дубаї – там постійно був двіж, мінялися люди й картини життя. Нєфьодов із простого разгільдяя-наркомана за тиждень перетворився у носія цінної інформації, таку собі наворочену бабцю-комп’ютер, яка сидить під під’їздом і відає всім, що діється навколо. Так і цього ранку, зайшовши у відділення, ББ одразу наказав:

– Нєфрітов, докладивай проісшествія.

– Гаврілич насрал в душе!

– Жалко, што нє в ванной, – парирував Борісич. – Што єщьо?

– Обнаружена кровь на століке в душе, – голосом Лєвітана, якому прищемили яйце, продовжував інформувати Нєфрітов.

– Тоже Гаврілич насрал? – без тіні сумніву спробував уточнити ББ.

– Нєізвєсно, товаріщ майор.

– Нє називай мєня майором, Нєфрітов.

– Я Нєфьодов, товаріщ майор.

– Ти – Нєфрітов, – Борісич махнув рукою, показавши цим жестом, що не бажає більше слухати новини, бо вони не особливо відрізнялися від вчорашніх. За ББ, кульгаючи на одну ногу, зайшла Спіца. Її совині очі були вилуплені так сильно, що здавалося, Спіца зараз пукне.

– Нєфьодов, пазаві мнє Колокольчікова, – з надією на ранковий оргазм попросила вона. Але містер Нєфьодов не проходив курсу етики в Йєльському універі та не особливо переймався тонкощами стосунків Спіци і Колокольчіка. Тому він просто сказав:

– Он у Нелькі в терапіі, со вчєра єщьо нє прішол.

ББ в цей момент пробігав у першу палату для огляду, і зробив вигляд, що не чув про Вітю. Він ставився до Колокольчіка, як до старого піаніно, яке шкода викинути, хоч і грає воно, як баян. Але десь у глибині душі ББ розумів, що Віктор у вільний від роботи час своїм уральським хоботом псує весь його напрацьований за довгі роки контингент. Тому єдине, що міг зробити бос, – це обмежити Колокольчіку вільний час.

Натомість, Спіца почула інформацію аж за дуже добре, покрилася плямами, ніби до неї раптом вчепилася екзема, і, затинаючись, перейшла на дуже високі колоратурні нотки в голосі:

– Так, как, как так ік, как, ік так, што, ік кто? Срочно ка, ік мнє…

Нєфьодов ніколи не вчився логіці у Сорбонні, але його маленький мозок мав особливість давати ногам команду «змиватися», коли хтось збоку кричить і гикає. Тож він, стукаючи задниками тапочок по асфальту, погнав за Вітьою.

Старша медсестра Ніна Нікіфоровна також заковиляла у відділення. Вона завжди запізнювалася на роботу чітко на 45 хвилин, але ББ в душі сподівався, що колись вона таки запізниться назавжди. Вона окинула всіх своїм фірмовим поглядом, не то недовірливим, не то доброзичливим, від якого хотілося не то обійняти її, не то дати їй табуреткою по голові. Нікіфоровна сунулася по коридору боком, ніби старий западлянський скунс, водночас спостерігаючи за ББ, який оглядав в палаті офіцера. Під ноги вона теж не дивилася, тож цілком логічно зайшла в шафу з ліками та вивернула всі таблетки на підлогу.

– Уть-іть, – закректала Нікіфоровна, зловила за вухо Роушана (таджика, який нон-стоп третій місяць підряд співав пісню «ай ем зе діско таньчор») і копняком запросила його до ліквідації аварії. Роушан співав свою пісню, не розкриваючи рота, і це було подібно на гудіння людини, яка жує шкарпетку, і паралельно пробує вести телепрограму. Він продовжив її співати, стоячи на колінах і збираючи колеса, і, повірте, показав себе відмінним селекціонером, бо після обшуку його піжами ми витрясли дві пачки препаратів групи «а». За бажанням цього запасу вистачило б на тиждень виключити весь почесний кремльовський караул або підняти на ноги Вождя мірового Пролетаріата.

Я частенько ініціював ревізію кишень наших братів з Азіії. Не то, щоб мені було шкода, що вони проведуть якийсь час на березі Дуже Тихого океана, я просто відповідав за кожну таблетку, а всі вони були на обліку. Дав, наприклад, Гавріличу в пасть пігулку – записав у журнал. А за пропажу двох пачок такої потужної дурі Андрія Вікторовича могли відправити у менш романтичні місця, ніж я тут описую.

Дуже часто ввечері, слухаючи на Боріному бобінному магнітофоні зразка 1971 року плівки, які мені записувала з польського радіо та надсилала мама, я здригався від стуку в вікно. А відкривши його, прирікав себе на годинну мурчалку з численними наркоманами, що населяли наш госпіталь і просили виділити їм в якості компенсації за важкий трудодень хоч якийсь засіб для стирання пам’яті. Жодного разу я не піддався на провокацію і зовсім не тому, що був твердим, як Брюс Вілліс. Я просто розумів, що лафа відразу ж закінчиться.

Паштєт, у свою чергу, займався улюбленою справою у всіх на виду, абсолютно законним способом – нікому й ніколи радянська влада не забороняла їсти гриби.

Тінь Паштєта вплила у неврологію разом з його тілом, тільки не ясно, що було похідним – тінь від тіла чи тіло від тіні. Він проплив крізь закриті двері, потім пронизав наскрізь, як у кіно «привид» Роушана і таблетки, заплив у палату і ліг просто на Рому Мордуховича. Той якраз своїм відкритим ротом вганяв у ступор Нікіфоровну, яка припленталася робити уколи. Рома, слава Богу, спав, і Паштєт залишився живим. Мало того, він закрив рот Мордуховича, Нікіфоровна віддуплилася та бочком вийшла із палати.

– Уть-йопть, – крякнула вона й старечим фальцетом почала скликати всіх на уколи. Неврологія ненавиділа робити уколи в Нікіфоровни. На то було дві причини: 1). Вона плутала людей і коней. 2). Вона плутала прізвища, а заодно і призначення лікаря. Найбільше проблем викликали в неї прізвища братів «косоглазових».

– Сухманов, Суканов, чьорт нєрускій, Сучкамаров, – пробувала вона видобути із себе правильний варіант, набираючи в гігантський шприц з гігантської ампули якусь бадягу.

Прізвище нещасного насправді було Уксуманов, він весь побілілий стояв у коридорі в очікуванні екзекуції. Одного разу Нікіфоровна впарила йому укол через штани, бо він знімав їх надто повільно, чим здобула собі імідж серйозного фехтувальника. Тепер Уксуманов боявся, що не встигне розвернутися до неї вуликом і сходу дістане рапірою в живіт або груди.

– Уксусанов, нєрускій чьорт, – долітали фальцетні обрізки вокала з ін’єкційної, – захаді, ну што ти будєш дєлать, оглох што лі, – розмахуючи шприцом, як шпагою кричала Ніна.

Уксус зайшов всередину. Свідки спочатку почули, як рветься жива тканина від проникнення п’ятисантиметрової голки, а секундою пізніше – удар у боксерський гонг. Це голова Уксуманова при падінні тіла в обморок шмальнула по металевій кушетці і звук розлетівся берегами Волги-ріки, розганяючи птахів із насиджених місць. Нікіфоровна в медицині була давно, ще з часів скасування кріпосного права, тому не розгубилась і моментально вдалася до ліквідації анафілактичного шоку. Вона переступила через тіло, стала хворому на руку, відкрила шафку з невідкладною допомогою, вийняла бутиль з нашатирем, розбовтала його, ніби збиралася випити, намочила ватку та розлила пару літрів на піжаму Уксусу. Нікіфоровна не приховувала своєї ненависті до братніх народів радянської Азії, тому, рятуючи його, приговорювала не зовсім стандартні напутні слова:

– Здох нє здох, чьорт полосатий, вставай давай, Сукараков, нєрускоє плємя…

Весь цей час вона змазувала аміаковим розчином йому губи та ніс, від чого вони спухали, як після укусу тарантула. Не то, щоб Нікіфоровна не знала, що нашатирем треба просто поводити біля носа – просто вона працювала так завзято, що амплітуда її рук була набагато ширшою, ніж та, яку контролював мозок. Через п’ять хвилин Уксуманова виштовхнули в коридор опухлого та блідого від страху, а також з гульою на голові, яка формою нагадувала задній поворотник в Ікаруса. А ще через п’ять хвилин він уже стояв перед Спіцою, захмелілою від кількості нашатирю на квадратний сантиметр, і на суміші курду та узбецького просив її виписати його назад у частину.

Паштєт доспав на Роминій голові 20 критичних хвилин, ніби побитий у вуличних боях горобець на складі кінського волосу. Його лице повністю занурилось у рослинність на грудях Роми, розміром з Асканію-Нову і з таким самим населенням. Потім Паштєт тихо сповз на підлогу, пискнув своє ранкове «мяу» та, не скидаючи халат, який волочився ззаду, як задрочена фата принцеси, поплівся до туалету вкінці коридору – чи то митися, чи то не митися. Він любив годину роздивлятися нові утворення на своєму обличчі. Наприклад, нереально довгий волосок у носі або біленький, соковитий чирячок на губі. Зуби він чистив виключно пальцем, на який намотував рушник.

Але на даний момент він стояв перед дзеркалом і пробував вирвати з вуха кущ, який виник за останню добу. Його відображення спотворювало реальність, і він постійно промахувався, хапаючи пальцями пустоту. Ззаду за ним, ніби тінь від тепловоза, виросла постать Роми, який любив до години одинадцятої ранку погуляти по відділенню з голим торсом. Голим – це дуже відносно, бо, зістригши все волосся з грудей і спини Мордуховича, можна було б на місяць зайняти роботою івано-франківську фабрику валянок. Рома, навпаки, чистив зуби довго та ретельно. Оскільки вони в нього виділялися найбільше, він нещадно шурував їх щіткою для здирання іржі з металу.

Вже через 20 секунд Паштєт був весь покритий відходами Роминої життєдіяльності та, ніби сантехнік, на якого прорвало трубу міської каналізації, пішов до клубу, творити свої доленосні плакати. А Ромчик, звільнивши місце між зубами, пішов його заповнювати новою партією в столовку.

Шеф столовки, стара алкоголічка Нюра, ставилася до солдатиків по-материнськи та годувала їх відповідно. Вона накладала велетенські порції першим десятьом, після чого інші десять залишалися без їжі взагалі. Менш везучим вона пропонувала першими прийти на обід, і тоді без їжі залишалися ті, хто нажерся зранку. Таким чином була вирішена проблема надваги, а вся неврологія ходила стрункою та підтягнутою.

Нікіфоровна також любила заскочити на сніданок. При цьому вона залишала когось у маніпуляційній без штанів, а сама спокійно закидала в себе його порцію. Так сталося і цього разу. У позі наведеної на ворожі позиції гаубиці в маніпуляшці стояв худий солдатик, якому Нінок сказав, що йде за ватою. Його мортира вже підмерзла, його трохи трусило. А Нікіфоровна ще сиділа напроти Мордуховіча та мріяла, як би пройшло її життя, якби вона мала таку пащу.

У коридорі біля входу почулися приглушені голоси. Нєфьодов виправдовувався, а хтось басом наїжджав на його тупу та нескромну персону. Це повернувся з терапії Колокольчіков, він мав вигляд поношеної швабри. Руки дебільно звисали нижче колін – він міг почухати п’ятку не нахиляючись. Лице покривала дводенна наждачка, з рота смерділо. Вітя притиснув Нєфріта до стінки та випитував його, дихаючи в лице співрозмовника котами з вінегретом. Він не розумів, що в такій атмосфері Нєфріт навряд чи зможе щось сказати, тому злився ще більше.

Із кабінету вилетів ББ, явно чимось стурбований. Судячи з усього, його браконьєрську сітку, повну дзеркального карпа, який ще 25 років тому вже був занесений у Червону книгу, витягнув рибінспектор. Щойно Борі подзвонив із села рагуль, з котрим вони тую сітку закидали і який застучав їх обох разом з сіткою. Рибалка була другою віддушиною ББ. Першою був секс, третьою – полювання. Але друга і третя віддушини були нерозривно пов’язані з першою та майстерно скомбіновані Борісичом в єдине ціле. Іншими словами: він міг приїхати без риби і звірини, але ніколи не повертався без зарубок на своєму любовному карабіні. Факт конфіскації сітки означав, що рибалка на цьому тижні пролітає, а дві русалки вже чекали на романтичну подорож у болота Бологойского району…

Тут нашому босу під ноги потрапив Колокольчік – у дивному вигляді та з запахом із рота, ніби там щойно здохла тонна ставриди. ББ не був прихильником галасливих судових справ, але тут якось усе склалось, і він дав Кутузова:

– А ну-ка, мрась, одна і вторая, строітца в карідорє! І вапщє, всє строітца в карідорє! Распаясалісь, курортнікі, я вам устрою Трускавец-Кісловодск! Щас повипісиваю нафіг всєх, будєтє, как люді, служить в войсках, а нє жрать мясо гасударствєнноє у мєня на галавє, – тут на очі йому попався Сєрьожа Бєспалов, який місяцями робив у Борі вдома і на дачі ремонт. Борісич моргнув йому та махнув рукою, щоб той заліз назад у нору.

Таким ББ був раз на 150 років, і все відділення понуро почало збиратися в шеренгу. Госпітальний стрій відрізнявся від військового тим, що це не був стрій, а хрен знає шо. Я стояв останнім, Нєфріт першим, усі інші – між нами. Якщо подивитись збоку, то наша процесія нагадувала бомжів біля контори соцзахисту, які чекають безплатної зупи.

– Ета што, воєнниє? – крикнув Борісич, хоч іноді сам забував, що служить в армії.

– Етот брєд, ета дрянь, ета… – на секунду в нього закінчилися погані слова, бо він був людиною інтелігентною та доброю, – ета… вонь, – чомусь додав ББ. Під час своєї промови він просувався вздовж нашої шеренги, і в цю секунду став акурат перед трьома козаками, яким ми ввечері покоцали сопілки. Тріо відрізнялося від решти зовнішнім виглядом, а насамперед тим, що ноги в них були півколом, як у ковбоїв, і зігнуті в колінах.

– Ровна стаять, кагда я гаварю, – бос так дав по верхніх нотах, що Гаврілич сприйняв це, як сигнал попісяти. ББ шукав очима якусь річ, аби запустити її в діло, і намацав в кишені халата неврологічний молоток, який відразу був вихоплений зі швидкістю Клінта Іствуда. Борісич довго служив у Монголії, і навчився там двох речей: вирубати людину одним ударом молоточка та за потребою довго не досягати оргазму. Зараз він використав перший талант і макнув одного ковбоя по плейстейшену. Той присів і видав звук колеса, з якого стирчить кусок дроту. Вся шеренга притихла, бо абсолютно всі були в курсі того, які шарики носили в роті ці ненормальні протягом двох тижнів. Тут молоточок направився в бік плейстейшена-2, але боєць встиг незграбно повернутися. Тож, якби зозулька в цей момент вилізла з його годинника, то дістала би прямо у дзьоб, а оскільки до 12:00 було ще хвилин десять, то гострий край молоточка заліз прямісінько у шпаківню та застряв там, як у пеньку. Борісич навіть витратив пару кілоджоулів, щоб виколупати його звідти. А поки він діставав з дупла свою сєкіру, то вигледів розпухлий образ у штанах третього козака. ББ жестом, гідним Глєба Жеглова, різко зняв з того штани разом із трусєлями. За ним стояла Нікіфоровна. Вона дожовувала котлету та з інтересом чекала появи монстра. Монстр вивалився неохоче – весь у бинтах і зельонці, як кабачок, що виріс за одну ніч.

– Ета што такоє?! Нормальниє люді вєни рєжут, а ви што вздумалі? Да я вас под трібунал, – закричав Борісич, та одразу зрозумів, що перегнув, бо і статті за шари в пісюнах ніколи не було. – Я вас! А ну в кабінєт бистро! А, Андрюша, тоже зайді! – і швидко, як умів тільки він і Вуді Аллен, повернувся на місці та погнав до себе. Я знаком показав, щоб шеренга розчинилась у повітрі, мінімум на годинку, разом з кастрованими ковбоями, а сам пішов на розбори.

У кабінеті мене зустрів уже зовсім інший Борісич. Його рожица розпливалася в зубатій єврейській посмішці на всі зуби, а скла окулярів пускали зайчики на портрет Брєжнєва на стіні.

– Шари заганялі, ги-ги, да, прідуркі, мнє Нелька расказивала, у нєйо адін раз два шарікі там і асталісь, ги-ги. Ти абработал хоть? – питливо поглянувши на мене, він дістав із тумбочки якусь імпортну баночку антисептика інтимних місць. – На, дай етім ідіотам, а заживьот – прівєзі іх ка мнє на дачу, пускай викопают ров со свінарніка в рєчку. Ги-ги. Нада будєт Людке рассказать!

Я вже й не питав, якій із Людок, головне, що пронесло. А «пронесло», народ, в армії – слово номер один!