Текст книги "Я, Паштєт і Армія"

Автор книги: Кузьма Скрябин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

3

Якби я знав, як пройдуть мої наступні армійські півтора року, то попросився б туди одразу після дитячого садка. Але оскільки Нострадамус в мені вже давно не мешкав, то все валило своїм в’ялим чередом. Обставини склалися так, що командування війського госпіталю попросило командування моєї авіашколи, вибачте за тавтологію, командирувати мене кожні сто днів до них у відрядження. Мої командири з радістю здихалися б мене зовсім, але військовий радянський закон не передбачив місця для молодшого авіаційного спеціаліста серед персоналу шпиталю. І тому, будучи приписаним до своєї учєбки, я раз на сто днів повертався до неї за новим відрядженням, а згодом – мені його привозили прямо туди, враховуючи мій постійно зростаючий професійний статус.

Перший день у госпіталі був абсолютно звичайним першим днем – я знайомився з околицями та персоналом. Моя теперішня хата була витягнута уздовж ріки Волги та відділена від неї примітивним військовим бетонним парканом, яким зазвичай у совку відгороджували вояків від цивільних людей. Територія госпіталю починалася ще на волі – будинком адміністрації – і бігати туди було за щастя, бо ти щоразу мусив проходити через КПП, отже дихав повітрям свободи. А ще на розі стояв магазин «Овощи и Фрукти», в який, крім кабачкової ікри, з чорним двосантиметровим осадом під металевою кришкою, і водки, яку бадяжили, видно, прямо тут же – в підвалі цього магазинчика – років сорок нічого не завозили.

Кабачкова ікра в армії – майже те саме, що на свободі – ікра червона. Воїни по-різному підходили до поїдання цього делікатесу. Одні мазали на хліб, інші – мокали хліб у неї, а треті хлібом не заморочувалися – вони пили її прямо із банки, а потім у незмінному вигляді віддавали її назад природі в госпітальних хащах. Тому по тих корчах ходити було не варто. Ікра була дешева, солдати її любили.

Територією госпіталю тричі на день їздили рікши – два солдатики в тапочках і коричневих солдатських халатах з зеленими лацканами, незалежно від погодних умов таскали візочки з їжею. Кухня була централізована, а розвозити треба було по відділеннях – розкиданих по всій території двоповерхових будиночках. Для цієї теми вибирали, як правило двох – одного дауна та одного штрафника. Той, хто проштрафився, зазвичай плівся ззаду, розглядаючи хмари тьолочок, що прибігали допомогти солдатикам скоротати в кущах тягучу військову годину, а даун – з вилупленими від напруги очима і здутими венами на шиї – тягнув цю херь соло, тобто один. А вже біля відділення штрафничок відпихав дауна плечиком, робив два кроки під вікном начальника, кашляв, щоб на нього звернули увагу – начальник дивився – пробачав штрафнику, а дауну давав те, що англійською красиво називається – pussy.

ПАШТЕТ. Які асоціації виникають після цього слова? Банка, напхана перемолотим лівером з купою котячих, мишачих і, вибачте, собачих кісточок, кишечок, лапочок, кігтиків, місцями навіть шерсточки (в цьому місці ми із жалем прощаємося з менш витривалими читачами та їдемо далі), хребетиків, мізочків, шлуночків, хвостиків – тобто всього, що колись вдалося зішкребти від асфальту. Тепер до цієї банки додаємо погони єфрейтора, зачіску Форреста Гампа, військовий квиток, де написано «Павлов Сергей Владимирович», фірмову посмішку, що з’їхала вбік, ніби зачепилася правою щокою за вішалку, дві дистрофічні ноги, подібні на дві ніжки від стільця сторожинецької меблевої фабрики, і дві руки, як у матроса Папая. І так, дуже акуратно, в пару прийомів, ми перейшли від паштету неживого до Паштєта-москвича, мого армійського другана. Він з’явиться тут трохи пізніше, а поки що я ознайомлю вас із діючими особами нашого кордебалету.

Ага, ще одне – якщо хтось досі чекає від цієї книжки страшних історій про знущання, гвалтування, обрізання, катування старими солдатами молодих – до побачення, шановні. Ні одне з вищезгаданих слів не повториться жодного разу до фінального свистка! Ми – за мир! Власне з таким надписом стара, з часів Хрещення Русі, вицвіла тряпка висіла в неврології над вхідними дверима.

– Яка, бля, неврологія? – чую незадоволений голос слухача із третього ряду.

– А така! Хто служив в авіації, хто – у стройбаті, а я – в неврології!

Калінінський Ордена Красного Артьомовского Полусладкого воєнний госпіталь був моїм нескучним комфортним домом 20 місяців служби. Я не косив, не сцяв під себе на матрац, не здавав кал у коробці з-під взуття, не ковтав цвяхи – я просто звалився в обморок під час прийняття присяги. А таких цінних для країни кадрів ніхто не збирався марнувати. Радянське командування було настільки далекоглядним, що вбачало в моїй перспективі воїна діючої армії одні лише катастрофи, тому мене вирішили відрядити в КОКАП – щоб дитина була поближче до таблеток валідолу і палат інтенсивної терапії, а не до червоної кнопки запуску стратегічних ракет. А також – ближче до окремої раси радянського суспільства, не оспіваної в піснях і в кіно – раси людей, які силою свого інтелекту, знаходячись на службі в армії, в ній не служили. Вони – косили!

4

КОСІЛЬЩІКИ! Це була еліта армійського суспільства – кращі в країні – художники, будівельники, музиканти, космонавти, астронавти, тобто богема, а ще – узбеки, таджики, вірмени, грузини та один естонець, які не хотіли віддавати армії два власних роки, і придумували найфантастичніші способи, щоб цього уникнути. А я їм активно помагав!

– Атдєлєніє к бою! – закричав днєвальний, який, як правило, спав на вході до неврології в тапочках на босу ногу.

Наш бос – Борис Борисович Адамов-Яблоков – кинув у нього фонендоскопом і тоном вихованця інституту толерантного вокалу сказав:

– Ну какой к бою, какой к бою, Нєфрітов?!

– Я – Нєфьодов, – ображено відповів днєвальний, чухаючи область паху, вражену металевою слухавкою.

– Теперь будешь Нефрітов. Зові Зою Алексєєвну, бистро, бальнова везут с пріпадком.

Зоя Алексєєвна – стара діва, яка зі спини викликала найіскрометніші фантазії в чоловічої половини не тільки госпіталю, а й цілого міста. Але, якщо нещастя змушувало вас побачити фасад, то про застосування своїх органів брунькування ви забували моментально і довго ще не пам’ятали місце, де вони у вас висять. У СРСР не вистачало в ті часи брому для заспокоєння бурного потенціалу радянських воїнів, і тому таких осіб брали на роботу дуже охоче. Отже, ззаду Зої Алєксєєвні було років 25–30, але спереду – над цим питанням донині мучиться кафедра інституту палеонтології у Клівленді, штат Огайо.

– Так, так, так – противним електронним голосом затупотіла каблуками по підлозі ординаторської Зося – так ми називали її між собою, люблячи-ненавидячи.

– Прапустітє, солдатікі, мєня впєрьод – пхалася вона між пацанами в синіх халатах і кирзових тапочках, як Суворов з пушками через Альпи. Пацани падали на підлогу, як молоденькі деревця після наїзду ЗІЛа, навантаженого піском, а Зося вже підбиралася до каталки та викладала свої груди на здоровенного дядька, з рота якого лилася піна, як на дискотеці Армагедон в Ужгороді.

– Так, так, так – епілептіческій сіндром, – закусивши значимо губу, видала вона чіткий діагноз.

Рот новоприбулого нагадував посмішку коня зі скульптури Мишкіна «Радостний конь», виставленої в картинній галереї Женевської академії мистецтв імені Чкалова. Зуби верхньої щелепи ніколи в житті не прикривалися верхньою губою. Верхня губа, натомість, позбавлена своєї натуральної функції, просто мотлялася, як не туди пришитий рукав. Між нижніми й верхніми зубами могла би поміститися табуретка, такий був господарський отвір, але в даний момент фіг ти що туди пропхаєш, бо звідти безперервним потоком валила піна. ББ, так кликали ми між собою боса, підбіг і впихнув хворому в рот якусь фігню, замотану в тряпочку, щоб той не ковтнув язика. Хворий крякнув, пирскнув піною Борисовичу на галстук і перекусив тую фігню разом із тряпочкою та пальцем нашого боса. Ну, палець він не відкусив, але гризнув чуток.

– Баріс Барісич, а он вас укусіл, – не без задоволення заскавуліла Зося. – Ета ж тєпєрь 50 уколов в живот, да? – незрозуміло для чого, лежачи грудьми на волосатих джунглях пацієнта, пищала вона, а дупу свою відставила в такий неприродній спосіб, щоб нею могла милуватися максимально широка аудиторія.

– У мєня прививка от бешенства – сказав ББ, пробуючи запхати хворому в рот футляр від своїх окулярів, але потім, трохи здивовано покрутивши його в руках, сунув собі в кишеню.

Дядько тим часом почав дико трястися на каталці. Думаю, спокійними в цій ситуації лишилися б тільки жителі Камчатки і села Коти Яворівського району. Ані одних, ані других у списку присутніх не було, тому перестрашились абсолютно всі. Такого буйного припадку в нас не було ніколи. Зосю трясло разом з її цицьками так, що якби там було молоко, то за дві хвилини з нього вийшла б афігєнна сметана. Губи в Зосі постійно були намазані якоюсь дикою помадою, яку відмити можна було тільки ацетоном, або вогнеметом. Від страшної вібрації на тілі пацієнта, рот і воронячий ніс старшої медсестри втопилися в камишових заростях його грудей, і за секунду відмивати помаду стало вже його проблемою. На його груди ніби настругали бурячком. Хто хоч раз був на західноукраїнському весіллі, має знати як то виглядає. По цій струганині й мотлялася фейсом Зося, роблячи собі відповідний мейкап. Але вона була відданим медиком, вона обожнювала бути в гущі подій, і навіть коли брала комусь кров із вени, то любила й собі порскнути для шарму червоненьким на халат і лице.

– Хватайте єво за рукі, салдатікі, – волала Зося, розтягнувшись на бурячковій струганині й розмахуючи дупою, як прапором, у різні боки.

Двоє пацанів кинулися на припадочного, ніби він був винен їм сто тисяч, і повисли на його лапах, а решта переглянулася та чекала, що буде далі. Такі ситуації були буденними для нашого дому: хтось при смерті, а всім похер – аби поржати. Армія, селяві. Так і цей раз, за спинами рятувальної бригади товклося з десяток людей – в основному солдатики-таджики, яким кожен такий епізод замінював похід у цирк. За ними абсолютно спокійно сиділи троє офіцерів, що вже третій тиждень не могли дограти партію у преферанс, бо в бардаку завжди губився блокнот, де писали рахунок.

– Андрєй, Андрюш, бєгі сюда, нєсі магнезію, – так почтиво звертався до мене на цілий світ один тільки Бос. Я поважав і любив цю людину, яка поміняла правила в радянській армії для того, щоб продовжити моє щасливе і досить затягнуте дитинство.

Я в цей час сидів на кухні поруч і гострив ніж. Ніколи цього не робив і вирішив раз попробувати, а тут – знов облом. Я кинув ножа на плитку, вибіг у коридор і погнав до процедурної за магнезією і шприцом. Набравши 20 кубиків того зла я протиснувся до хворого. Викиди піни супроводжувалися хрипінням і кусанням армійської грубої ковдри, яку Зося примудрилася запхати йому в хавальнік.

– Павєрнітє бальнова, штоп к жопє падабратца, – намагаючись максимально використовувати медичну термінологію та етику, скомандував я. Магнезія була популярним препаратом в армії, бо могла заспокоїти будь-який припадок лише страшним болем від самого уколу. Якщо, припустимо, людина косила, і припадок був ретельно завчений по підручнику неврології, то після уколу, секунди через дві – хворий розколювався. Цей спосіб у науці називається методом Обоссалова-Колєнкіна. Я не був прихильником цих знаменитих нейроаналітиків, бо, заполучивши від Боженьки й ББ легку армійську долю, намагався зробити її легшою для оточення. Але тут усе виглядало настільки реально, що сумнівів у правильності застосування саме цього чудо-препарату, в мене не виникло.

Офіцери, які підбігли на команду ББ, перевернули хворого на півоберта, ніби колінвал старого мотоциклу. Я обійшов всю цю картину збоку, лівою рукою спустив йому трухани, а правою замахнувся для удару шприцом. В цей час я нагадував Сіндбада, який мітить циклопу в його єдине око своєю шаблею. На мене так само зловісно дивилося чорне «око» пацієнта, тільки на відміну від його кінематографічного аналога воно могло ще й перднути відважному Сіндбадові прямо в лице. Але Рома, так звали хворого, вчинив інакше. Він напрягся, вигнувся мостиком і, зробивши пару пружинних рухів, скинув із себе весь тюнінг – Зосю, двох таджиків на руках і офіцерію. І тут закричав днєвальний:

– Баріс Барісич – вас к начмеду!

– Іду, іду, Нєфрітов, – з радістю в очах відповів ББ і кинув на ходу – Довєдьотє до конца – завєдітє історію болєзні, я скоро буду.

Це була типова ситуація для нашого телесеріалу. ББ любив здриснути в самий відповідальний момент. І, в принципі, для таких ситуацій він мене сюди і спровадив. То на охоту, то на рибу, то на тьоли вибереться наш ББ, а підневільний Андрій Вікторович – тут як тут, готовий прикрити грішний тил. В момент, коли за ним закрилися вхідні двері, я занотував деяку рокіровку в ситуації. Зося валялася на підлозі та поправляла чепчик, дивлячись у своє страшне відображення у нікельованій ніжці ліжка. Усі персонажі, які до того були на Ромі, у повному хаосі лежали на підлозі. А я чомусь сидів прямо зверху на ньому і став єдиним свідком чуда – припадочний заговорив. Крізь піну та судороги я почув: «Братан, нє дай Бог уколєш…». Кінець фрази загубився у просторі, бо підоспіли зіваки, й Ромчик знов зажував ковдру та почав хрипіти ще страшніше. А я знову замахнувся шприцом і загнав його в матрац у міліметрі від його найволохатішої у світі Серліони. Він був волохатим весь, але ВОНА! Щоб збудити вашу уяву, я скажу, що ВОНА була подібна на Пушкіна! Реальний Пушкін – тільки не вірші складає, а сере, як казав Ваня Кобик із ПТУ № 65.

Для тих, що підглядали за процесом, мій фокус був невидимим. Головне було закінчити до того, як встане Зося, бо з нею таке б не пройшло. Зося була вже на підході, і я, повернувши в матраці голку, направив струю в область протилежну Пушкіну, скажемо, в область Гоголя, сильним натиском опустошив і витягнув шприц. Зося порівнялася зі мною. Вона нагадувала чувіху, на яку ригнув жираф.

– Как бальной, Андрєй? – мене вона ніколи не балувала ніжностями, бо я ніяк не вступав до клубу любителів старої конини.

– Норма, Зоя Алєксєєвна, ща прідьот в сєбя, вот только опісялся чуток, – тикнув я шприцом на результати свого фокусу з матрацом.

На синіх штанах Роми Мордуховича розходилася величезна пляма, викликана 20 кубиками розлитої на них магнезії, і моє щастя, що Зося була не в настрої перевірити на нюх правдивість показів. Вона, як завжди, тріпнула головою, залишаючи на підлозі трохи лупи й тирси, та пішла приймати душ, а ми з пацанами відкотили каталку з Ромою в ординаторську.

Із дверей шостої палати для високих чинів вийшов старий маразматичний дід – полковник у відставці – Антон Гаврілич. Зрозумівши, що знову пропустив найцікавіше, Гаврілич плюнув на спину узбеку, який проходив повз, і почалапав назад.

В ординаторській сиділа Наталья Ніколаєвна, вона ж Спіца. На перший погляд складалося враження, що всі природні процеси зупинили роботу над її печальним образом ще десь у третьому класі середньої школи, а рости продовжувала тільки срака. Її дитяче личко завжди мало вираз розгубленості та легкої незадоволеності від усього, що її оточувало. Спіца була вільнонайманим працівником нашого госпіталю, як і Зося, і ще з півсотні персонажів, котрі згодом з’являться в нашій історії. Як правило, то були або люди, які сумували без постійного характерного запаху кирзових чобіт і портянок, або спеціалісти, яких виперли нафіг із цивільних закладів за профнепридатність. Спіца належала до якоїсь окремої категорії запрошених ззовні людей. Скоріше за все, в цьому було щось особисте. Вона закамуфльовано шукала ПРИНЦА. Адже через наш нервовий дім нерідко проходили люди не тільки неврівноважені психічно, але й наділені неабиякою красою тіла. Так, і цього разу в першій палаті мешкав сержант Вітя Колокольчіков. Він прижав собі на навчаннях яєчко, коли долав смугу перешкод, і мудрий медбрат відправив його до нас, малюючи у своїй голові складну схему взаємозв’язку яйця з цілою нервовою системою. Вітя приймав одну єдину таблетку – Аміналон. Її давали всім із невизначеним діагнозом. Коротше – така універсальна пілюля і від яйця, і від голови. Ще – його зо дня на день обіцяли відправити мурувати паркан між Волгою та госпіталем, через який народ постійно валив у самоходи.

Вітя вже не вперше відвідував наш госпіталь, встиг за цей час наплести сітку різноманітних інтриг і інтрижок майже з усім жіночим персоналом, і тому за ним плакали фактично всі молоді медсестри, Спіца, і, звичайно, Зося. Правда, Зося, розуміючи всю утопічність амурного зв’язку старої ондатри й молодого коня, задовольнялася в основному томними косяками, якими вона регулярно обсипала Віктора.

Спіца жила ілюзорно, і тому дозволяла собі навіть рукоприкладство. Вона по декілька разів на день викликала Колокольчікова до себе в ординаторську та змушувала його в костюмі Адама теліпати господарством в неї перед носом – нібито в пошуках позитивної динаміки лікування. При цьому вона погладжувала, похлопувала й пощипувала Вітю по всіх його випуклостях, завертаючи очі та хтиво світячи білками. Спіцини ілюзії не знали, що в хіт-параді Віктора Григоровича вона була присутня тільки в номінації «Воскова фігура року», а його звірячі інстинкти були направлені виключно в бік старшої медсестри реанімації – Марти, яка гордо займала першість у номінації «Єздовая лошадь».

За Мартою плакав німецький кінематограф, а вона плакала за ним, постійно шліфуючи свою майстерність з усім персоналом госпіталю. До Колокольчікова в Марти було двояке ставлення – її очі хотіли, а розум ніяк не міг проміняти його на двох вірменів – Армена і Аваза, які вправно займалися з нею фітнесом навіть після того, як Армен зламав ногу, невдало міняючи позицію, бо скакав сходами зі спущеними штанами. Очевидці до сьогодні не можуть розказувати цю історію без затикання…

Вдаючись до таких інтимних подробиць, я хотів передати багатогранність госпітального життя – там усе було інакше, ніж хтось би міг собі уявити.

ББ – мій добрий наставник і друг – обладнав свій кабінет у дусі картин Рубенса, щоб людина, яка потрапляє туди з невідомих причин, відразу ці причини починала усвідомлювати. Борісич не був блядуном, він був високого польоту любоїдом, що розшифровується двозначно – він їв любов і їв любе. Всі молоді медсестри, які наймалися на роботу, проходили специфічний тест. ББ обов’язково затримувався на роботі в день першого чергування жертви, дочекавшись тиші у відділенні, він визирав зі свого лігва, поблискуючи лінзами, виринав з-за дверей у пошуках чергуючої, а знайшовши, наказував принести історію хвороби якогось дятла, котрий уже не лікувався, а просто жив у нас роками. Сестричка, нічого не підозрюючи, заходила до кабінету, і там історія розігрувалась у два варіанти – 5 хвилин або 10 хвилин. Боря був майстер коротких дистанцій, чим надзвичайно пишався. Потім знову відкривалися двері, визирав Борісич у запотілих лінзах, а за ним, сором’язливо опустивши голову та гублячи папірці з історії хвороби дятла, з чепчиком чи трусами в кишені халату, вибігала сестричка.

Втім, Борісич був єдиним чуваком, якого не цікавила особа Марти. У своїй печері він перемучив багатьох персонажів, але жодного разу навіть оком не повів у її бік. Професор Нємогаєв Огли, відомий таджицький сексо– і порнопатолог, захистив по цій темі кандидатську й докторську, та тихенько зійшов з розуму, так і не знайшовши дійсної причини.

…Був тихий літній ранок, я сидів собі в ординаторській і збирав анамнез у туркменського бійця, якого в частині побили узбеки. Велика й могутня наша держава, думав я, як гармонійно вживаються у ній різні народи та касти.

Анамнез я збирав досить однобоко, бо на всі мої запитання туркмен відповідав або по-туркменськи, або матом. Я ніколи не був проповідником україно-туркменської дружби, тому не став морочити нам обом мозолі в голові та відпустив його на волю, а сам вийшов на двір.

Біля входу до відділення стояла чудна альтаночка, подібна на ту, в якій няня Аріна Родіоновна читала казочки малому Саші Пушкіну. Але наша альтанка могла б розказати більш дорослі оповідання. Я собі смачно закурив і побачив у вікні Спіцу, яка з виглядом заспиртованої анаконди проводжала очима Вітю, а скоріше Вітін зад, на роботу – мурувати паркан. За спиною зашуміло, і в альтанку ввалився Рома Мордухович, на нижній губі якого своїм життям жила папіроска. Взагалі, Ромчик дуже нагадував Адріано Челентано, якого надули через вужик. Один в один, тільки у масштабі 1:3. Рома дихав через ніс так надривно, ніби заодно перекачував газ із Тюмені в Румунію, й тому його прихід завжди попереджувався характерним свистом.

– Слишал, кіно прівєзлі, Пальот над гнєздом кукушкі, пайдьом? – спитав він мене. При цьому папіроска на губі Роми навіть не ворухнулася, бо не брала участь в процесі словотворення.

– Давай, – окрилено відповів я та чвиркнув слиною на горобця, який пробував дзьобнути маленького жучка на перилах. Жучок, очевидно, зрозумів, що життя тільки почалося, посміхнувся мені, показав запльованому птаху фак, і заліз у щілинку в пошуках виходу в якийсь інший, демократичніший, вимір.

– Завтра мама прієдєт, прівєзьот чьо-ніть, – Рома безучасно дивився на паркан, за яким бушувало життя міста Калініна: повзали трамваї, тарахкотіли тролейбуси, бігали взад-уперед люди, не звертаючи уваги на нас за парканом. Цей самий парканець, по верхній його частині, періодично змазувався солідолом, змішаним з гірчицею – для легшого виявлення порушників внутрішнього режиму. Офіцерські госпітальні костюми дуже пасували до сценічних образів групи Браво, їх частенько використовували для походів у місто. Нам здавалося, що у стильному піджачку з лацканами ми зіллємося з народом. Місто було іншої думки та часто мстилося нам за це.

– Мама сама прієдєт? – спитав я і спробував знову влучити в горобця.

– Нє, с папой, но он будєт ждать в машинє, – Рома ще більше відкопилив нижню губу, й папіроска вже майже палила мох на його грудях.

Я не став виясняти, чому папа залишиться в машині. Сім’я Мордуховичів і так була для мене загадкою на рівні Тунгуського метеорита. Мама – міністр побутової галузі, тато керував у Москві якоюсь дуже серйозно-стратегічною конторою, а Рому просто взяли та й послали служити в армію. Він був ображений на батьків і кожен тиждень вимагав собі якісь незбагненні подарунки, які вони мали йому привезти. Якби середньостатистичний громадянин Радянського Союзу побачив передачу від Роминої мами, він би застрілився на місці, подумавши, що проморгав прихід комунізму. Ромчик «служив» уже рік, і рівно стільки ж тероризував батьків за їх несвідомий вчинок. Ми чекали передачу з нетерпінням, враховуючи й те, що після неї харчуватись у столовці було злочином для власного організму.

– Андрєй, зайдітє в ардінатарскую, – прорвав повітря противний скрип голосових зв’язок Спіци.

– Іду, Натальнікалана, – відповів я настільки швидко, що з’їв половину її імені.

– Возьмі чістий бланк і пайді в прійомноє за пацієнтом, только што пазванілі аттуда, – простягнула вона мені папочку історії хвороби, і я помітив, що до всіх її красот додалися ще й вуса, яких до того не помічав.

– Бєгу, – крикнув я вже на ходу. Своїм останнім відкриттям я тут же поділився з Ромою Мордуховичем. Він почав ржати – от, саме так, як ржуть коні, а я, нарешті, зрозумів сленгове значення цього слова, і точно знаю, що за його появу у широкій розмовній мові людство завдячує виключно Мордуховичу. Рома зайшовся та ржав хвилини дві, поки хтось із офіцерів не помітив і не припахав його до роботи – щоб дурь голови не бралася. Я в цей момент уже підходив до КПП, де містилося приймальне відділення, і зустрів відомий нам вірменський дует у білесеньких шкарпетках, що й відрізняло їх від решти населення. Вони пхали тачку з їжею, точніше, пхали її два лисі пацанчики, а Армен та Аваз ступали неспішною ходою три метри ззаду та вірменською смакували вчорашній похід до Марти: «Ай шмарат канаш ай шамас Марта, пістис да?!» – деякі слова, дякуючи інтернаціональності Вітчизни, випадали з мовного контексту та були зрозуміліші, ніж інші.

Ми порівнялись і потиснули руки. Граблі у цих двох були такі, ніби до них під’єднали шланги високого тиску від екскаватора, і вся сила гідравліки передалася на пальці.

– Слюшяй, Андрей, чєво у тєбя рука тонкая, а? – Армен завжди ставив мені одне й те саме запитання, я розцінював його, як комплімент, і не відповідав, а він не чекав відповіді.

Вірменів влаштовували до шпиталю чітко раз на рік, щоб робити ремонти. Кращих за них у цій сфері не було нікого. Тому чуваки знали – три місяці їм ніщо не загрожує. Вони жили у своє задоволення. І між тим неспішно робили ремонт, причому так, щоб через рік самим же переробляти.

Я пройшов далі, а з магазину виглянула продавщиця Люда з лицем, як у Наф-Нафа.

– Андрюш, ББ у сєбя?

– Да, Люд, а што?

– Скажи, я єму достала лєчьо, – так, ніби видала таємницю племені майя, вкрадливо сказала Люда та зникла в норі. Я прекрасно знав мотивацію. Люда давно набивалася на аудієнцію до Борісича, а його оперативна пам’ять була зайнята молодою медсестрою, яку він ще не встиг примостити на свою корягу справедливості, тож Люда, а також весь воєнторг в її особі страждали кожен по-своєму.

Я відкрив двері приймального, і вухо вловило нетипові для нього звуки, подібні на гру електронних барабанів, відтворювану ротом.

– Тф, чу, тф, ту, тф, тф-ту, ча, ту-тф…

У стройбатівській формі сидів на кушетці пацанчик, який явно вибивався із загального сонму людей, котрі на цю кушетку потрапляли. Прийомна сестра записувала щось у журнал, і, не піднімаючи очей, кивнула на нього:

– Нєврологія, забірай.

– Паштєт, – муркнув цей штемп собі під ніс, і продовжив ротом відтворювати звуки ритм-машинки. Я не зрозумів, що за паштет, але напрям нашої діяльності передбачав нестиковочки у спілкуванні з пацієнтами – я звик, мене це вже не дивувало.

– Маус, – ще раз муркнув він, і затріщав ротом сольник із пісні Хербі Хенкока, під яку в той час вся країна танцювала брейк. Рідна душа, подумав я, хоч і шизік, у цьому я був переконаний однозначно.

– Павлов Сєргєй, карочє, називай мєня как хош, – нарешті хоч якось по-людськи заговорив Паштєт, бо то був він, герой нашого часу і нашої книжечки.

– Пашлі за мной, я Кузьма, Андрєй, називай как хош, – відповів я у тому ж стилі, й ми попленталися по симпатичних госпітальних алейках.

– Я – чєловєк із хіп-хопа, – знову озвався Паштєт, – я чітаю реп, іногда хажу босіком по Москвє.

Хвора тварина, промайнуло в мене в голові, і разом з тим виникла впевненість у тому, що наступні півтора роки будуть для мене аж ніяк не сумними.

Паштєт виявився потужним художником. Правда, він круто малював тільки мишей, а решта в нього виходила, як у всіх. Але для армії вистачало і миші, тому його приписали до клубу писати плакатним пером комуністичні слогани. Я зайшов до Сєрого під вечір, він як раз був зайнятий по вуха своїм першим шедевром: «Слава Комунисичкой Парти и Совецкому Союза!».

До речі, смішним був не факт написання Паштєтом елементарної фрази з декількома помилками, значно смішніше було те, що плакат провисів у цьому вигляді аж до мого дємбєля, і ніхто не звернув на нього уваги. Я не виділявся з натовпу, і, подивившись впритул на роботу, яка в ширину займала з чотири метри, сказав: «Круто, чувак!».

Досить важко роздуплитися у граматиці перед полотном, площею з Бердичівський район. Ти лазиш по ньому, як мураха на аеродромі, буква від букви стоять на якихось гігантських відстанях. До того ж, потім плакат висів перед входом у шкірвенвідділення, де правив балом Віктор Броніславович, який не відносився до справжніх будівельників комуністичного майбутнього. Йому було плювати на цю граматику. Віктор Броніславович був одночасно і старшим медбратом, і просто батьком усіх нещасних, які потрапляли під його юрисдикцію. Всі наявні симптоми він лікував одним способом: чи на тілі мала місце висипка, чи герпес, чи лишай, ви чули одну відповідь – Абасци!

Якщо ж завдання видавалося вам неможливим з фізіологічних причин, ви чули – Пускай кто-то абасцит!

Все! Інших методів лікування у Броніславовича просто НЕ ІСНУВАЛО. В мене часом складалося враження, що він те «Абасци!» каже підсвідомо, незалежно від ситуації, просто – слово паразит, як багато хто вживає «знаєш» чи «тіпа». Мені подобався цей старший медбрат. Я бачився з ним нечасто, але коли приходив по роботі – приводив якогось нещасного із супутньою болячкою, зачасту в області кучерявості Андромеди, щоби той, переповнений надії на швидке спасіння, почув у відповідь одне вищезгадане слово – то завжди відчував якийсь дивний комфорт від перебування поряд. Маленький, шустрий, Броніславович ідеально підходив під опис педофіла, як їх зазвичай змальовують у дешевих детективних романах. Його лице постійно сіпалося, очі нервово вишукували чергову жертву. Він дивився на людей так, ніби хотів зазирнути їм під білизну, хоча це, напевно, було правдою, адже, дякуючи своїй професії, він змушував мужиків знімати труси частіше, ніж Ющенко говорив фразу «Слава Україні!». Незважаючи на це, він із непідробною цікавістю завжди розглядував те, що звідти випадало чи виглядало.

– Ого! Чєво ето Геннадій твой хмурий сєводня, – любовно роздивляючись вужик одного солдатика, майже впритул, носом до носа, так би мовити, Броніславович наділив його людським іменем. Часом він давав цьому органу чудернацькі назви, в залежності від того, які асоціації в нього при цьому виникали: «Спрячь Крєвєтку, побрєй Антона, зашкурь Єнота, достань Катовскава». Фантазія була рідною сестрою Броніславовича, причому виключно у цьому ракурсі, бо для решти випадків він був геть конкретний і малослівний – Абасци!

Я відійшов від основної лінії оповідання, змальовуючи портрет Броніславовича, щоб він якось достойно появився в наступному епізоді нашої притчі. Паштєт, дописавши свою єресь на полотні, яким можна було накрити дарницький вокзал, потягнув мене допомогти розвішати його над входом у царство старшого медбрата. Ми принесли його під кабінет, і я постукав:

– Да, да – почувся добре мені знайомий голос.

– Віктор Броніславовіч, ми тут плакат прінєслі, – сказав я з-за дверей.

– На хєр мнє халат, заході, – було чути, що Броніславович зайнятий чимось важливим.

Я крутнув ручку, і ми запхалися з рулоном червоної тканини, у який можна було замотати слона. Перед медбратом, як я собі і уявляв, фасадом до метра, а задом до нас, стояв маленький узбек зі спущеними аж до підлоги штанами і трусєлями. Броніславович зачудовано розглядував його хруща, і примовляв: