Текст книги "Я, Паштєт і Армія"

Автор книги: Кузьма Скрябин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

– Ти Горбатова давно гулял?

– Какома Гарбатама? – узбек пробував пробитися через стіну мовних незручностей.

– Ну, Ішака давно корміл?

Паштєт стояв і спокійно роздивлявся дупу узбека, ніби перед ним стояв новий Бентлі.

– Ішак дома, Узбекастана, – сором’язливо посміхаючись, відповів Каміль, бо так звали то безштанне чудо.

– Я гаварю, Змєйониша када душил?

Було ясно, що запитання, поставлене прямо, явно заощадило би Броніславовичу час, але він продовжував, смакуючи свою красномовність:

– Каміль, Мусліма в кішлак када запускал?

Я розумів, що цей процес може тривати до вечора і спробував перебити.

– Віктор Броніславич, нам нада плакат прістроіть, Євтюхін пріказал, – Євтюхін був нашим начмедом, суворим, але дуже мудрим чуваком, і при ньому жилося, еквівалентно інтелектуальним здібностям кожного персонажа. Тупіші пахали, мудріші кайфували. Мене такий розклад дуже навіть тішив, і я користувався всіма бонусами другої частини цієї аксіоми.

Броніславович на секунду відірвався від вивчення узбецької аномалії й невдоволено зиркнув на нас.

– Раздєвайся, – традиційно зустрів він нове лице у вигляді Паштєта.

– Мяу, – видав Паштєт, бо він завжди мявкав, коли ситуація обходила його рамки розуміння та заставала мозок зненацька.

– Да, да, ти – кот, раздєвайся, – без тіні сумніву Броніславович повторив команду.

– Я держу плакат, – сказав правду Паштєт.

– Атпусті єво, – запропонував Броніславич, ніби плакат був якимось звіром.

Узбек в цей момент пробував було натягнути трусєля, але Бронік Орліний Глаз вдарив його по руках, і майтки впали на попереднє місце.

– Єслі ви просітє, то – вот, – Паштєт, нарешті, припинив роздивлятися кормушку узбека, відчепився від плаката і якось миттєво спустив піжамні штани. Ми з Броніславовичем опинились у дивному стані – я залишився наодинці з Рулоном, який важив, певно, не менше Паштєта, а Броніславович був убитий тим, що побачив. Очі заморгали, ніби хтось дунув йому в лице мукою. Він моментально забув про Каміля. Паштєт, завдяки своїм анатомічним особливостям, був стрімко піднесений до рангу святих. Я стояв ззаду, й тому не став очевидцем цього свята, але те, що Бронік роздивлявся закінчення удава десь біля коліна Сєрьоги, говорило про неабиякі можливості самого факіра.

– Палич мьорзнєт, – так само моментально одягнувшись, мявкнув Павлов, і додав:

– Магу пазнакоміть с папой, – до чого це було сказано, не здогадувався ніхто, навіть автор. Паштєт часто вживав фрази, не особливо пов’язані з контекстом. Броніславович вирішив закінчити трудовий день на позитиві. Він повернувся до узбека:

– Так, Камал, ти… ета, абасци там, гдє зудіт, а ти… здоров, – він якось сумно-весело глянув на Паштєта.

– Я Каміль, – натягуючи штани, спробував усправедливитися узбек, але Броніславович уже забув про нього. Він робив усе водночас – збирав папери, знімав халат, складав у голові плани на вечір: чи то погортати підручник судової медицини, чи то випити пару пляшок пива. Вже у дверях він повернувся й тикнув пальцем кудись на двір:

– Там плакатік павєштє, – і вибіг так, як умів бігати тільки він – якось бочком, як краб.

Ми з Паштєтом переглянулися.

– Он пєдік? – з надією запитав Паштєт.

– Вродє нє, – не зовсім впевнено відповів я.

– Желєзний чєл, – резюмував Паштєт.

– А ти, нормальний? – глянув я на нього впритул, – показивать пєтуха каждому?

– Я за ето єму нарісую миш! – закінчив він наш діалог і реально намалював на столі шариковою ручкою афігєнну мишу, яка роздивляється свій піцюрик у лупу. Малюнок був величиною з відкритку, і я підозрюю, що Броніславович потім той кусок стола відрізав лобзиком і вставив у рамочку над ліжком. Я звик до Броніславовича аж через рік. Тоді вже був мільйон доказів непричетності нашого героя ані до педофілів, ані до пєдіків, просто він любив свою справу й самовіддано тішився подарункам долі, які часом на нього падали, як тішиться шофер, коли дістає нову резину до свого КрАЗа, як радіє сантехнік, коли бачить, як знову ожило, булькаючи, щойно відремонтоване ним очко. Це природно! І це правильно! Людям має приносити задоволення обрана ними професія.

Ми з колегою вийшли на двір, зловили там Каміля, який курив вже третю підряд, приходячи в себе десь дуже здалеку, і наказали йому прибити плакат над входом у відділення. За тиждень ми його знову перевішували, змусивши вже двох рускіх чуваків, бо Каміль прибив його догори ногами – для читача Корану кирилиця однакова, що вверх, що вниз.

Підходив час вечері, й ми потеліпались у бік гаража, де були ще два мої кенти, єдині солдати строкової служби в госпіталі – водії начмеда та начальника госпіталя – Вовчик і Вітя.

Володя Шконда був чуваком романтичним в душі, круто грав дві пісні на гітарі й під моїм керівництвом півтора року здирав соляк групи Bucksfizz з пісні Londontown. Вітя був простішим, щоб не сказати – зовсім простим. Він постійно говорив різнокаліберну фігню та розчісував до крові пробор на голові – рівно посередині, як це роблять справжні, непідробні, рагулі. Гребінець, величиною із граблі, стирчав у нього із задньої кишені ручкою вгору, якщо його там не було, то це був не Вітя.

Я любив ходити до цих чуваків. Більшість часу вони проводили за парканом нашої установи та розказували масу історій, не зв’язаних із життям всередині периметра, які в наш час можна було б прирівняти хіба до перегляду фільму в крутому 3D кінотеатрі. Вони не любили Паштєта. Вовчик – за те, що йому ніколи не світило стати таким дивним і водночас крутим, а Вітя просто не любив, бо він не любив, коли з десяти сказаних слів він розумів одне. Його власна фраза відносно Паштєта характеризує його ставлення до нього значно яскравіше, ніж я би спробував пояснити:

– Я б єво на гражданкє…, – і, смачно сплюнувши, він пробував незв’язними звуками мичання, гудіння, хрипіння підшукати ТЕ слово, – що б він із ним зробив. А оскільки слово те сиділо так глибоко, що Віті не вистачало сил витягнути його назовні, то і ми всі задовольнялися почутим, адже суть бажань можна було зрозуміти.

Паштєт, не доходячи сто метрів до гаража, раптом різко повернув наліво і почалапав у бік клубу, де мешкав – у вигляді знаку запитання, одягненого в коричневий солдатський халат і чорні кирзові шльопки. Я тоді ще не звик до таких перепадів, тому довго дивився йому вслід. Нарешті, я зрозумів, що він трансформувався в якусь інакшу систему координат, де я не існую, і свердли, чи не свердли його ззаду очима, ефекту не буде, і побіг до пацанів.

У гаражі було людно. Крім двох воділ, там був ще Сємьонич, водій нашої Нюшки – старої санітарної розвалюхи, яку ніхто не міг списати, бо термін її експлуатації закінчився по документах ще в 43-му, а на ній досі возили бідак у дурдом.

Ці люди займали одну половину битовки, а на другій розвалився Рома Мордухович. Щоб не ділитися маминою передачею із цілим колгоспом у відділенні, він винайшов спосіб заточити все привезене у гаражі. Там Рома завжди був поза конкуренцією. Вітя постійно щось трендів, і тому не дуже встигав їсти. Вовчик їв весь час, але в нього, по-перше, був маленький рот, а по-друге, він занадто довго ржав з моїх дешевих приколів, якими я набув популярності серед цього квартету. А Сємьонич мав 170 років, і один бутерброд із червоною ікрою вганяв його в такий транс, що він ще годину марив і, повільно пережовуючи, шепотів:

– Сука. Су-у-у-ука…

Рома ж у транс не впадав, і рот у нього був, Богу дякувати, грандіозний. Він молотив усе двома могутніми щелепами, які в процесі еволюції невідомим чином передалися йому від тиранозавра. Навіть тоді, коли Рома ржав, він міг робити це, не відриваючись від основного заняття: по спині розміром з піаніно перекочувалися горби, а із глибин легенів виривалися ритмічні звуки дизельного мотора підлодки:

– Ух, ух, ух! – приблизно так.

На столі ще було процентів із 50 того, що привезла мама Роми. Маму я бачив вдень у нашій альтанці. Тоді вони з сином мило спілкувались, не дивлячись одне на одного, а батько Роми протягом години курив у машині, після чого вона стала нагадувати міні-модель крематорію.

Я підсів до столу та зрозумів, що починати розказувати приколи вже запізно, бо через п’ять хвилин можна буде облизати хіба що власний Джаламбай, тому підключився до процесу. Загальне чавкання переривали неспокійні вигуки Сємьонича.

– Сука, су-у-у-ука, – скавулів він із кутка, і дивився на стелю, і жував бутер з ікрою, ніби хотів з’їсти власну руку.

Тузік, дворняга розміром з лося, марно пробуючи не робити клопоту своєю присутністю, змітав хвостом зі стола посуду та підбирав на підлозі те, що з неї випадало. Одного разу він заодно з котлеткою майже зжер Вітіну шапку, але його зупинила металева кокарда з зіркою – або він був у душі комуністом, або його просто ламало їсти латунь. Рома копнув пса під зад у надії позбутися його з нашої компанії. Такий удар зніс би з рейок електричку, але Тузік вильнув хвостом, показав, що зрозумів натяк, і дружелюбно оскалив зуби до Роми – мовляв, не переживай аж так, десь там у перспективі я тобі обов’язково відповім взаємністю.

– Рома, ти в натурє, я вапшє, – спробував висловити своє захоплення трапезою Вітя.

– Сука, – коматозно закотивши очі, доповнив Сємьонич.

А Вовчик просто жував своїм міні-ротом, і в глибині душі шкодував, що Творець не додав йому пару зайвих сантиметрів на периметр вхідного кола. Так, в атмосфері взаємоповаги, під високоінтелектуальну бесіду і проходила наша вечеря.

Фінал усі любили найбільше. Батьки Роми привозили спиртне, яке стане відомим широким масам співвітчизників тільки у далекому 2000-му році. Коньяки, віскі, ром, що ми пили в армії, я після дємбєля не бачив довгих 11 років, аж поки цивілізація не докотилася до брам Києва, а моя кишеня, нарешті, не набула такого статусу, коли до супермаркету можна заходити за покупками, а не спитати в касирки, яка година.

Ромчик зі своїм традиційним оскалом і висячою до рівня кадика нижньою щелепою витягнув із рюкзака чергову пляшку фантастичної, як на той час, форми та назвою, яку ми так і не ризикнули прочитати вголос – «Courvoisier».

Вітя пішов до своєї чорної Волги, якою він возив по Калініну шефа, дістав із бардачка три гранчаки – два нормальні, один надбитий. Нормальні він розділив між собою і Вовкою (вони були з одного райцентру, і це було справедливо), надкусаний дав Ромі, а нам з Сємьоничем дісталося по пластмасовому – не плутати з пластиком. Тоді такого чуда ще не було, і я з лабораторії свиснув два стаканчики для аналізів, маю надію, ще до їх прямого застосування.

– Пісі какі, – прокоментував мої дії Віктор, і ми почали.

Ромчик розлив по півсклянки. Він єдиний знав, як треба пити напій такого рівня, але, перебуваючи в компанії неандертальців, не став вибиватись із шеренги, а вальнув залпом ароматний французький шмурдячок. Ми не відставали, і тільки Сємьонич недовольно скривив губи та пішов до своєї шафки. Там висів рушник кольору «мокрий асфальт» і смердюча гаражем роба Сємьонича, в якій він валявся під Нюшкою весь той час, коли нікуди не їздив. Сємьонич запустив руку кудись у мішанину кишень, плям, ременів і запахів й витягнув звідти чекушку – 250-грамову пляшечку Пшеничної водки. Неукомплектований він не виїжджав в рейс ніколи:

– Я с буйнимі єхаю, – цей аргумент давав йому можливість сідати за руль буйновоза абсолютно синім.

Сємьонич потряс чекушечку в руці, вміст її апетитно покрився вируючими бульбашками. Він зішкріб нігтем фольгу-кришку-безкозирку, крутанув флящинку ще раз, сказав – Ну, йопта, нахер, – і хильнув весь об’єм за один раз, у кілька ковтків.

Взагалі, жителі Калініна, які працювали в госпіталі, мали особливість висловлюватися коротко та дуже ясно формулювати свою думку, що вчергове і продемонстрував Сємьонич.

Ми допили коніну, й на порядку денному постало моє катання на Нюшці. Кращу машину мені поки що не довіряли, і я оргазмував за кермом старого доброго катафалка, що перевозив своїх пасажирів виключно в один бік – у дурдом Бурашево під Калініном. Я посадив Рому збоку, як консультанта, після 300 грам коньяку він якраз був здатний адекватно й терпляче пояснювати мені послідовність маніпуляцій. Сємьонич, пішов спати. Будучи на чергуванні, він мусив постійно бути у формі. Часом він забував, що живе в селі, та пив у битовці цілий тиждень, аж поки не приїжджала його бабулька, на мотоциклі з дільничним міліціонером, й не забирала додому тіло свого чоловіка. Тіло починало нагадувати людину десь через дві доби. П’яним він був зовсім не буйним і нікому не заважав своїм мирним, комфортним, алкоголізмом.

– Вижимай сцеплєніє, і втикай пєрвую, – Рома займав 80 процентів кабіни, пробував підім’яти під себе ліву ногу, щоб я вільно міг оперувати важелем. Це були мої дебютні виїзди, і тоді біля мене мали сміливість сидіти тільки люди, м’яко кажучи, глибоко нетверезі. Рома майже не боявся їздити зі мною, не зважаючи на те, що пару разів дістав гілкою по морді через відкрите вікно, коли я не розрахував габарити, і правим боком протягнув Нюшкою по кущах акації. Шкіра на Роминому лиці була товста, як у носорога, тому колючки йому не нашкодили.

Ми рушили уздовж госпіталю, по прямій, яка йшла з кілометр, а потім несподівано завертала за котельню, і, попри шкірвенімперію Броніка, повертала направо та розбивалася на три основні артерії наших володінь. Одна йшла до адміністрації, друга петляла між відділеннями, а третя виходила назад на поздовжню вулицю, з якої ми стартували.

Двічі вдаривши Рому лобом об скло, я врубив третю та вирулив на пряму. Ромчик дожовував залишки царської вечері, куски розміром з тапочок випадали в нього з рота прямо під ноги. Я доїхав до котельної, Роман дещо запізнився з командами, я пізно повернув руль, пізно переключив передачу на понижену, і пасажирські двері зрадницько відкрилися. Ромина нога випала з машини, ніби окреме фізичне тіло, в’їхала в бордюр, потім – в таджика з тачкою, на якій він віз на кухню бачки з-під їжі, потім проскакала ще десь 40 метрів паралельно машині, трохи розпухла та застрибнула назад у кабіну. Ромчик поводився так, ніби то була не його нога, а, наприклад, нога його брата, яка їхала автостопом у Крим.

Таким ненатуральним способом ми під’їхали до роздоріжжя трьох шляхів, і я, не маючи чіткого плану куди звернути, не звернув взагалі та поїхав прямо по газону, залишаючи два жирні сліди свого злочину на посаджених молдаванами квітах. Краєм ока я помітив, як із кущів попереду вискочили дві плями, дуже подібні на голі дупи. Скоріше за все, своїм наїздом ми перервали чийсь скромний солдатський відпочинок, і якесь дівчатко ще довго буде асоціювати вільне кохання на свіжому повітрі з ризиком потрапити під колеса машини. Я крутнув вліво, опанував ситуацію, принаймні так я думав у той момент, і, різко натиснув на гальма. Мордухович при цьому вдарився потилицею об дзеркало, бо він як раз розглядував щось позаду. У нього моментально виросла величезна гуля – тепер Рома нагадував чувака, в якого ззаду почала рости друга маленька голова.

Причина мого аварійного гальма стояла в півтора метрах перед бампером Нюшки. То була потвора. З головою Паштєта, а от низом – ну, точно не його. Голова розхитувалася в різні боки, що дві секунди спльовуючи на скло машини якісь соковиті зелені соплі. Цей Паштєт був вищим, ніж завжди, десь на метр, і від голови аж до низу покритий парчею, ніби казковий король. Він стирчав над газончиком перед адміністрацією, прямо по центру. І гудів. Так, просто гудів, як тепловоз перед в’їздом на станцію. Ми із двоголовим Мордуховичом вийшли з машини і стали, як вкопані, за метр до того живого обеліска.

– Сєрий, – попробував я покликати другана.

– Е-е-ей, – додав Рома, який в момент протверезів.

Паштєт, ніби тримаючись у повітрі, висів над нашими головами, і королівська накидка, що звисала аж до землі, придавала йому містичного вигляду.

– Паштєт, ето Кузьміч, прійом! – я підійшов на крок ближче, і мохер на моїх ногах здибився, як колючий дріт.

Рома не підходив, а весь його вигляд означав «Нафіг мені той цирк, я хочу звалити вже і далеко», але цікавість брала верх, і він не рухався з місця.

– Ей, засранци, – крикнув зненацька король з головою Паштєта кудись угору, – я достану і сожру ваши яйца! – і ми з Ромою відчули, як наші шарики почали швидко зменшуватись у розмірі.

– Я сожру ваши яйца, тварі, – крикнув Паштєт писклявим фальцетом і попробував злетіти, махнувши своєю мантією. Тряпка заплуталася. Руки, замотані в дорогу королівську тканину, які, напевно, мали грати роль крил, тріпотіли під нею, як крильця бройлера, що перебігає дорогу перед автобусом. Паштєт подумки вже був високо над деревами, і рився у гніздах в пошуках яєць, які чомусь мав знищити. Але по факту тільки чуб на його голові здибився, а сам він почав якось дивно хитатися з боку на бік, щосекунди збільшуючи амплітуду, й дуже скоро з грохотом повалився нам під ноги. Під парчею відкрилася залізна бочка з-під масла, на якій він стояв весь цей час. Паштєт вдарився об гострий край бочки ногою, і було видно, як із його черепа через усі можливі отвори сиплються бенгальські вогні. При цьому його явно щось тримало, бо твереза людина від такого болю вже відкусила би собі ногу.

– Собакі, нє ліжитє мнє ногі, – закричав Паштєт, а ми з Ромою переглянулися та мимоволі зиркнули по боках у пошуках собак. Нікого, крім нас, не було.

Десь наверху скрипнуло вікно, і з реанімації виглянула Марта, трохи розпатлана та пом’ята. На бекграунді чулися вірменські шиплячі закінчення фраз «…ас, амас, штас…».

– Ребят, чьо за шум-та? – спитала Марта.

– А у вас там чьо? – перекривив її я.

Вікно закрилося, голоси стихли.

Паштєта, видно, почала попускати невідома дурня, і він видав фразу:

– Дайтє мнє чаю, гаспада!

– Сєрий, ти куріл? – спитав Мордухович, сам не вірячи в те, що бачив.

– Уважаємиє, щас я пріму ванную і пазволю вам паіграть с маім чудіком.

Я вже почав було мріяти, щоб він вдарився ще раз, бажано головою, і цим прискорив процес одужання.

Почав підтягуватися народ. Нюшка, яка стояла посеред газону, й бочка зі шторою, яку Паштєт зняв зі сцени в клубі, явно зацікавили людей – вони злізалися з усіх боків, ніби зомбі у кліпі Джексона. Першим підійшов Вітя Колокольчіков. Він був подібний на Аполлона, поки не відкривав рот, але тут він не міг його не відкрити, тож ефект краси його тіла згас в одну секунду:

– Ух ти, йо-кала-мене, – підвів він підсумок. – Слушай, Кузьміч, нада дєжурнава па часті пазвать.

А я думав, яка шестьора знайдеться, щоб закликати чергового? А він, до речі, вже мазав лижі та готувався йти, бо наша старша медсестра, Ніна Нікіфоровна, у свої 76 років ще працювала в неврології, і, о Боже! робила уколи. Правда, не завжди ті, що треба. Йдучи після зміни додому, вона, виявляється, стояла і писала на свій диск усю картину, яка відбувалася на газоні. Потім чітко здала її черговому офіцеру.

Цього вечора чергував Ніколай Устімич, зав ГСМ госпіталю, коротше чудак, який крав усю соляру і бензин лікарні. Самодур за покликанням та ідіот, яких мало, Чмо з великої літери – воно вже мазало гуталіном свої кирзачі та готувалося наводити шорох. За нормальних умов його всі мали в одному шоколадному місці, не при дітях будь сказано, але сьогодні він був єдиним та одноосібним господарем ситуації.

Колокольчіков, видно, задовбався мурувати свій паркан і хотів якось випендритися перед начальством, тому й бігав взад-уперед, тримаючи безпечну дистанцію, щоб ненароком не бути занесеним у ряди порушників.

– Нє ліжітє мнє ногі, – знову прорвав тишу крик Паштєта.

– Он куріл, – почав доганяти Колокольчіков.

– Он ударілся галавой, – спробував я спростувати попередню версію, але Паштєт знов згустив фарби:

– Я хачу в замок! Фрейліни, памойтє мєня пєрєд сном, – він тикнув пальцем на двох здорових десантників, які, слава Богу, не знали, хто такі «фрейліни», та з дебільним виразом чекали розгортання подій. Я відчув близьке фіаско та вирішив зіграти ва-банк:

– Рома, тащі Паштєта в машину, ми уежжаєм!

Ромчик, якого в цьому світі зрадили всі, навіть мама з татом, хапнув Паштєта під паху, ніби труп бездомного кота, якого притиснули дверима, та закинув у Нюшку. Я був його другом, на той час єдиним, підвести мене він не міг, бо я вколов магнезію замість нього в матрац, а це в армії таки щось значить. Він закрив двері, заскочив туди сам, і закрив очі. Тепер він трохи нагадував циклопа, який вирішив прослизнути у форточку. Я скочив збоку за руль, тягнучи за собою відірвану Паштєтом штору, завів Нюшку й перехрестився, щоб вона мене послухалася.

Народ збігався. Колокольчіков тренував свій доклад черговому, дати йому звізди було неможливо й недоречно, отже в силу вступав план «Б» – ми змивалися. В екстремальних ситуаціях людина опановує нові дисципліни значно швидше, ніж завжди, і тому я рвонув з місця з пробуксовкою, руки й ноги самі витворяли необхідні рухи, а я був гордий за них. Марта дивилась у вікно, при цьому якось неприродно похитуючись, а я дивився в лобове скло та бачив Устімича, який стройовим шагом пер прямо на нас. Я вижав зчеплення і газанув. Нюшка перднула, викидуючи у вихлопну літру незгорілого бензину та два свої ржаві циліндри, ми об’їхали Устімича та погнали по тротуару в бік гаражів. Мордухович жував те, що застрягло в нього між зубами після вечері, не кліпав і дивився в бокове вікно. Ніби й не мав нічого спільного ані зі мною, ані з Паштєтом, ані з Нюшкою.

Устімич відскочив у бік і провів нас поглядом жаби, яку переїхала електричка, а я через 15 секунд вже тиснув на гальма біля гаража, хоча з таким самим успіхом міг гальмувати ногами, бо в Нюшки то була проблема. Так сталося й зараз. Я гепнув бампером об стіну гаража, а з іншого боку впав з кушетки, притуленої до стіни, Сємьонич. Рома без команди витягнув Паштєта й потягнув його в бокс, де стояли дві розібрані санітарні машини, а я витягнув ключі та погнав до Сємьонича в печеру, де його храп робив сейсмографам натуральне западло. До речі, коли Сємьонич хропів, у Калініні тріскався асфальт, а наївні метеорологи чекали на Волзі цунамі. Але після падіння він замовк і лежав на підлозі, як дельфін, викинутий на пісок. Я всунув ключі від Нюшки Сємьоничу в куфайку, а сам перебрався до Мордуховича в одне з бездиханних тіл розібраних машин. Рома сидів там, забившись у куток, – так само виглядав би кінь, що сховався в собачій будці. Ромчик важко дихав, його нижня губа відвисла до рекордної відмітки. З неї постійно щось капало. Паштєт потрошки приходив до себе й тер руками ногу, а як би міг, то ще би, певно, й полизав її, як пес.

– Йоханабабай, пачєму так больна? – нив Паштєт.

– Я тєбя йобну рукой в мозгі, ета будєт больна, а пака закрой мильніцу, – переконливо прошепотів Мордухович, а в наступний момент ми почули кроки кирзачів. Це був Устімич і купа шестьорок за ним. Колокольчіков своїм вокалом Хуліо Іглесіаса щось йому дорогою підтявкував. Трохи ненормально було спостерігати великого, красивого мужчину в ролі дятла, який пробує заробити пару дешевих бонусів. Видно, Вітю конкретно дістала будова того паркана.

Ми затихли, а Рома запхав Паштєту в рот свій кулак, аби зменшити ризик несподіваних звуків.

– Сємьонич, Сємьонич, вставай, – голос чергового різав повітря неприємними інтервалами. Він тряс старого, починався вібруючий храп.

– Сємьонич, кто єзділ на Нюшке по клумбє? – допитувався шеф ГСМ. Старий раптом храпанув дуже подібно до пердєжа, принаймні, за звуком.

– Фу, старий пес, – Устімич матюкнувся, а Колокольчіков з шестьорками заржали. Черговий вибіг на вулицю, потопав там копитами і знову повернувся в гараж.

– Сє-мьо-нич, блядіна, – черговий затряс діда знову. Потім почулося шарудіння, він витягнув ключі, підкинуті мною в кишеню старого бідаки.

– Ах ти, старая каністра, бля! – пискнув Устімич. Він розумів, що ніхто судити й карати Сємьонича не буде, хоч би він тою санітаркою пробив Кремльовську стіну, бо другого такого ідіота, щоб виїжджав цією труною в місто, знайти в Калінінській області було неможливо.

Тому, миттєво прийнявши рішення, Устімич вирішив «пробити» мене на робочому місці. Вирахувати це було неважко, і в момент, коли його єдина звивина в голові пробувала видати якесь логічне рішення, ми з Ромою вже херачили через паркан з тильної будівлі гаража на цивільний бік, бо таким чином бігти до неврології було ближче. Через три хвилини ми вже дерлися на паркан біля рідного відділення і, підтягуючись на руках, явно відчули на пальцях клей чи фарбу, якою мастили паркан у цілях виявлення самоходів. Рома впав униз першим – зі звуком парашутиста, в якого не відкрився парашут, а я – за ним, правда у кропиву, тому й не зміг порадіти з біди свого кента. Це не завадило нам скочити на ноги й шуганути в тильні двері неврології, ключі від яких я про всяк випадок завжди мав із собою. Ми протиснулися в них, і я затягнув Ромка за рукав у процедурну. В цей же час в парадні двері вбіг натовп, очолюваний Устімичем, було чути його хрипле, гавкаюче дихання, викликане кілометровою пробіжкою.

– Гдє Кузьмєнка? – питав він кожного, хто був на шляху, і, не чекаючи відповіді, валив далі, як танк. Він рвонув двері процедурної та застав дивну картину: Рома Мордухович сидів у трусах на кріслі, а вся його голова була у проводах, які тягнулися до величезного приладу розміром з піаніно. Я сидів за клавіатурою апарату, а його самописці шерхотіли по паперу, який спадав на підлогу з чудернацькими графіками, що малювали процеси в Роминих мізках. Устімич застиг на секунду, потім почав було кричати якісь нерозбірливі фрази про машини, клумби та пияцтво, але я його перебив.

– Чш-ш-ш, тіше! Імєйтє ж уваженіє к наукє. Ми снімаєм енцефалограмму бальному!

При цьому сам «бальной» тупо дивився на Устімича своїми вибалушеними очима крізь сітку проводів, які оплутували його кучерявий челентанівський череп, як авоська. Слава Богу, що Устімич знався виключно на паливі та не мав елементарного поняття в енцефалограмах. Бо тоді він би відразу помітив, що на голові Мордуховича були просто проводи від бобинного магнітофона Боріс Борісича, а на енцефалографі був включений демо-режим, тому апарат малював абсолютно ідентичні графіки по всіх шести каналах. Більше того – під час цього процесу зовсім необов’язково було сидіти в трусах. Просто наші прикиди були вимазані тою чорною заразою з паркана, і лежали купкою за енцефалографом. На запитання, чому ж лаборант, тобто я, також у трусах, Устімич отримав таку відповідь, після якої наступні 14 місяців намагався не вступати зі мною в наукову полеміку.

– Пачєму я в трусах? Да ви, батюшка, тємнєє ночі. Ето же стєрільная процедура! І то, што ви тут дєфіліруєтє у своїх портянках, может прівєсті етот сєрйознєйший апарат к виходу із строя. Ілі раздєвайтєсь, ілі уходітє, – крикнув я, а сам подумав – ти не офігів, Кузьміч? – але вихід був лише один – на храпа! Старий перевірений спосіб.

Устімич уявив себе роздягнутого в нашій компанії, потім наші групові ню-фотки в газеті «Красная Звезда», почервонів, гримнув дверима та застукав копитами в бік виходу. Шестьорки, які заглядали в процедурну з-за його спини, обломані розходилися по палатах.

Колокольчіков пробував досягти свого та ввійти всередину, але висота польоту його думки не давала йому можливості перейти границю невідомого. Він вирішив відступити. Після нього до кабінету заглянули ще два рила – це були чуваки, яким Колокольчіков обіцяв допомогти вставити шари під шкіру в пісюнах. Таке в армії робили часто – з одного боку пісюн ніби збільшувався візуально та міняв форму на екзотичнішу, а з іншого можна було заробити собі декілька серйозних проблем інфекційного походження. Рила глипали на мене, потім на Рому, обертаючи язиком в роті шари з органічного скла, які сьогодні вночі мали перемандрувати на нове місце призначення. Дебіли смоктали ці шаріки по пару тижнів, щоб вони були «гладенькіє і стерильниє». Так учив їх Колокольчіков. Він розказував, що так само робили його знайомі зеки, і так зробив собі він сам. Ніхто, правда, ніколи не перевірив правдивість цих слів, але два осли мирно чекали своєї участі сьогодні вночі. Я теж, до речі, мав брати в цьому участь, але про те якось пізніше…

Отже, небезпека минула, Устімич канув у Лєту. Я розплутав на Ромі проводи і виключив енцефалограф. Ми пішли в душову відмивати руки від синьої херні з паркана. Душова, роботи архітектора Бориса Адамова, являла собою прототип сучасного спа-салону «Цунамі» в Дніпропетровську. Єдине, чого там не було, так це басейну, де під водою грає музика. ББ частенько вигулював там свого меншого друга, тому подбав про антураж цього апартаменту. Душ Шарко тоненькими струменями бив вас власне в ці точки, які відповідали за навігацію вашої ракети. Вже після перших десяти секунд водного масажу ти стояв у душі не один.

– Какая сучара ета прідумала? – показав мені свої дві сині лопати Ромчик.

– Тук-тук, – почули ми за спиною, за нами стояв Паштєт. Вигляд в нього був такий, ніби з ним щойно займався любов’ю гімалайський мул.

– Паштєт, чєм атмить рукі? – спитав я, показуючи йому свої вимащені клешні.

– Вот, – він витягнув з кишені халата банку та простягнув мені.

– Нє бєрі, – Ромчик відкопилив губу, – нас патом тоже штиріть начньот!

– Ето растворітєль, – Паштєт тикнув банку мені в руку і продовжив, – я с нім сєводня опити дєлал.

– Я і гаварю – нє бєрі, – Рома ще більше відкопилив губу, і вона почала мотлятися, відкриваючи білосніжні зуби, які були в стані перекусити високовольтний кабель.

Я, зморений подіями останніх двох годин, не мав жодного бажання слухати маячню Паштєта про його експерименти з ацетоном, заліз у блискучу систему труб душа Шарко і включив воду. Приємні голочки застрибали, танцюючи брейк по змученому тілі, я був за секунду від піка задоволення, аж двері в нашу спа-територію відкрилися – за ними хиталася фігура Антона Гаврілича.

Відставного полковника піддомкратив суп з фасолькою, який він з’їв за вечерею. Гаврілич прокинувся і шукав туалет. У мене колись було таке, що після 13 пляшок вина, випитих з кумом Шоніком, я замість WC зайшов у шафу з одягом. Але зараз не про мене – Гаврілича інстинкти привели значно ближче до цілі. Оскільки нюху в нього давно не було, він керувався ідеальним для його древнього віку слухом і просто пішов на шум води.

Мордухович і Паштєт на секунду завмерли, оглядаючись на старого полковника у відставці, я ж був обмежений в рухах, враховуючи моє голе омовєніє. Гаврілич, не підозрюючи нашої присутності, швиденько забіг у кімнату, сів за ванною, в якій хворим витягували хребти, і зробив свій скромний вечірній кидок у вигляді двох симетричних праліне. Потім намацав рукою жилет для витяжки, використав його не за призначенням, натягнув штани й потюпав у свою палату.