Текст книги "Покохати відьму"
Автор книги: Костянтин Когтянц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
– Та послухайте нарешті! – Я так стукнула по столу долонею, що, по-моєму, щось тріснуло. – Брат, який підписав цей лист, тричі наполягав, щоб його було показано превелебному і що…
– І думати забудьте!
– Ні в якому разі!
– Превелебного таким дріб'язком турбувати!
– Але так сказав Вищий Брат…
– Людською мовою повторюю – не можна!
І т. д., і т. п. в тому ж дусі.
Коротше кажучи, вийшла я з грошима – коли вже печатка сумнівів не викликала – і, м'яко кажучи, у дивному стані духу. Підпис – справжній, недешево добутий – давав мені величезні повноваження, але як зробити так, щоб цей підпис побачив превелебний? Як прорватися?
Зайшла я на заїжджий двір, замовила пляшку в номер і почала думати… Взяти в'язницю штурмом – двічі плюнути й один раз розтерти, але… Але тут починається те, про що старші кажуть: і сам штурм не обійдеться без жертв, і після цього по колонії прокотиться хвиля арештів, якщо не страт. Небажано ні те, ні друге. Коротше, випивши приблизно третину посудини, я зрозуміла, що така гидота розумову діяльність не стимулює, і вирішила походити по вечірньому місту. Пройшла кроків отак із п'ятсот-шістсот, звернула в темний провулок, притулилася до стінки, а коли нишпорка з'явився, то зробила просту підніжку, а потім кілька разів копнула його. Не люблю я нишпорок. «Так, – кажу (і для наочності курком пістоля клацаю), – колися – відколи й навіщо пасеш?» Переклад, звісно, приблизний, але суть у тому, що я вжила два слова кримінального жаргону, та не так, як це зробив би тамтешній карний злочинець. Складалося враження, що я прийняла спостерігача за злодія і тепер намагаюся – не дуже вдало – говорити з ним його мовою. «У вас, – знову-таки, він не на «ви» звертався – просто форма звернення до дворянина, – великі неприємності будуть». Погроз я, зрозуміло, теж не люблю, тому глянула йому в очі й наказала: «Кажи правду!» Після короткого допиту дістала ту саму пляшку, на дві третини повну. «Випити до дна! Тепер ходою п'яної людини відправитися в найближчий кабачок і пити, поки не зажадають грошей. Вимагатимуть – влаштувати скандал, викрикуючи богохульства. Після того, як виставлять, прямувати в жіночий монастир і прориватися всередину силою, вигукуючи: "Мені потрібен превелебний! Я точно знаю – він тут ночує!". Після протверезіння нічого не пам'ятати. Марш!» Ну, не люблю я шпигунів! Пожива для моїх роздумів, як і раніше, була не дуже багата. Нишпорці доручили простежити за моєю особою, але, зрозуміло, не пояснили навіщо. Тут можливі різноманітні пояснення, але, як кажуть, «гіпотез не вигадую». Що? Ні, з Ньютоном я знайома не була, він вів дуже самотнє життя.
Отже, мені не залишалося нічого іншого, як покластися на те, що «ранок від вечора мудріший». Уранці, як і годиться, я вирушила на богослужіння, і мені дуже пощастило: випадково почула розмову, з якої випливало, що превелебний, найпевніше, буде в другій половині дня на бою биків, – тамтешні князі церкви ставляться до цієї забави по-різному, але відвідують навіть ті, хто не схвалює. Тепер переді мною стояла проблема: що робити з новим хвостом? Зрозуміло, йшли за мною від готелю двоє і навіть особливо не приховували. Чому двоє, а не один – знову ж таки можуть бути різні варіанти і гадати марно.
Отож молюся я разом з усіма, думаю, перебуду до початку кориди в пивничці, куди, до речі, не я сама тільки поспішила. Радше навпаки: інші прочани так майнули, що я ледве собі місцинку знайшла. А оце вже серйозно! Один з опікунів моїх домовляється про щось із компанією таких типів, що тут і гадати не доводиться, хто вони. Я й не дивилася в той бік, хоча по губах читати вміємо ми всі (це дуже корисно, але до чого? З такими людьми не домовляються про спільні відвідини опери – тут може бути тільки один варіант.)
До речі, в тому приміщенні, яке ви б назвали комірчиною, були троє з міської варти – і хоча я не могла встановити, чи була це засідка, чи вони просто так паслися, сценарій передбачає мою ліквідацію або арешт під пристойним приводом. Мене не влаштовувало ні те, ні друге.
Так що замовила я собі побільше й міцнішого, випила – так принаймні здавалося зі сторони. Коротше, до того часу, коли переговори на нижчому рівні закінчилися, я спорожнила такі ємності, що слону б вистачило, ну, а якщо насправді в мій шлунок потрапило кілька крапель, то кого це стосується?
Від сестер ви можете почути, що, мовляв, Мелла – виняток з усіх правил. Спробувавши розглянути це питання по можливості неупереджено, я дійшла висновку, що насправді виняток лише в одному: зазвичай магічна могутність і навички в мистецтві самозахисту перебувають в обернено пропорційній залежності. Не хочу нікого ображати, але, наприклад, Арфіаль з шабелькою або шпагою набагато небезпечніша, ніж Кторта з тією самою зброєю. У добі двадцять чотири години – навіть для нас, але й фехтування та магія вимагають тренувань. Так, ваша правда – ці двадцять чотири години треба множити на століття, і все ж… Кожна віддає більше часу на те, що її краще може врятувати. Я вчилася легко: за рік досягала того, на що багатьом два потрібно, але пережитий жах не відпускав. Магія здавалася мені чимось надто вишуканим, – не вірилося, що зможу застосувати її, зітнувшись з реальним ворогом. Тобто головою вірила, але серце не давало заспокою. Які тут ігри, який тут відпочинок – я тренувалася до сімсот сімдесят сьомого поту, всіх замучила: «Пофехтуйте зі мною!» У шістнадцять років перемагала всіх якірців, – боюся, це не сприяло моєму порозумінню зі старшими сестрами, бо хлопчики, мабуть, починали на мене задивлятися, хоча зовнішність у мене на любителя – і досі, як би не складалися обставини, на тренування я часу не шкодую.
Звичайно, існують певні природні обмеження. Фізично я навряд чи сильніша за ваших жінок, які вивчали, припустімо, карате, аж ніяк. Я жінка, і в чоловіка не перетворилася, дворучним мечем довго діяти не зумію. Але перемагати майстрів дворучного меча вдавалося…По-перше, реакція. Це почасти природне, почасти – результат довгих управ. Але ще більше значення має інше… Що б сталося, на вашу думку, якби в бою зітнулися… ну, припустимо, Баярд і Каміідзумі Ісі-но-камі? [4]4
Баярд– славетний французький лицар, що не знав поразок у бою на мечах. Каміідзумі Ісі-но-камі– японський майстер меча з аналогічною репутацією.
[Закрыть]Що ви говорите, юначе? «Делибаш уже на пике, а казак без головы»? [5]5
З вірша О. С. Пушкіна «Делибаш». Делібаш – у турецькій армії – майстер кінної рубки.
[Закрыть]Даремно смієтеся: цілком закономірний результат. Але! Уявіть, що європейський лицар знайомий із Сінкагерю, а японець про європейське фехтування нічого не знає. Зрозуміло?
Так що, анітрохи не турбуючись, я поставила кухоль на стіл, витерла рукавом губи й, водночас вихопивши лівою рукою пістолет, бахнула з обох цівок. Не люблю, коли до мене ззаду з кийком підкрадаються. У вашому футболі це називається «розіграш стандартного положення»: той із банди, хто краще за всіх порається короткою палицею, займає позицію навпроти «основних сил». Потім уподобану жертву беруть у кліщі: «застрільники» (в цьому випадку їх двоє) затівають сварку, а якщо жертва не настільки ще п'яна, щоб дати себе прирізати, – в хід іде удар ззаду з криком: «Наших б'ють!». Але не така вже ця тактика оригінальна, щоб заскочити мене зненацька…Далі я штовхнула ногами стіл на двох «заводіяк», водночас вихопила з сумки досить рідкісну в цих місцях, але не настільки унікальну, щоб викликати питання, зброю – двоклинковий кинджал (до речі, саме в ті дні я задумала зробити клинки такими, що розходяться). Нижнім лезом я завдала удару назад – перед тим нападник не впав одразу, а береженого Бог береже, – може, йому двох куль мало? Скочила на стіл збоку, з нього на другий – і у вікно, – уміння йти з приміщення, де натовп охопила паніка, – необхідна частина мистецтва виживання.
Через деякий час на кориду пройшов ще один літній дворянин.
Я не ставила завдання добитися повного невпізнання, навпаки – створювала образ, у якому розшукуваного – ким? за що? – гостя з метрополії міг би впізнати досвідчений нишпорка, але тільки досвідчений. Це, мабуть, навіть важче, адже мені доводилося заснувати образ не на своїй власній зовнішності. Повну зміну було б важко пояснити, якби довелося розкривати карти.
Бою биків – у всіх його різновидах – я просто не люблю і протягом майже трьох годин бомбардувала єпископську голову: «Перевір особисто всі перекладні листи, всі до єдиного».Навіювання на такій дистанції – на межі можливого, причому мінімум однією ногою вже з того боку межі, але в мене було досить часу.
Що? Чому я не вселила відразу звільнити Жунжі? Відразу видно, що ви в «органах» ніколи не працювали, молодий чоловіче. Це тільки в поганих фільмах накази начальників завжди виконують. Насправді, якщо превелебний ні сіло ні впало віддасть наказ випустити якогось простолюдина, про якого він і згадувати не повинен, поки не нагадають – тут дуже навіть можливе питання «а з якого це дива?». (Був би багатий – не було б здивування.) Перший і найможливіший варіант розвитку подій: «а чи, бува, не зачарував окаянний єпископа нашого?». Я свої інструкції вирізаю на рівні підсвідомості, тож після відповідних роз'яснень він і сам може прийти до майже правильних висновків. Майже – бо навіювання все ж таки не магія.
Є й інша можливість: відрапортувати начальству, що заарештований, на жаль, помер, – і взяти його на допит із тортурами, щоб з'ясувати, які такі в нього зв'язки з єпископом і чи не можна тут накопати компромат на начальника. А от якщо владика просто накаже принести для перевірки фінансові документи, то, нехай він навіть ніколи раніше не робив цього, причина пояснень не потребує.
Не бажаючи повертатися до готелю, де мене, певно ж, чекали, я трохи поблукала по місту, поки не виявила будинок, господарі якого кудись виїхали, залишивши всього декілька слуг, потім, ніким не помічена, пробралася на горище: тепло, і дощ не намочить, що ще потрібно?
Другого дня я так само без особливих зусиль проникла на дзвіницю собору і, спрямувавши на вікно приймальні єпископа прилад, при вигляді якого з половиною старійшин стався б інфаркт, а з другою – інсульт, без проблем з'ясувала серйозність скандалу.
– Не валіть з хворої голови на здорову! Самі забули! Я нічого не знав і не знаю!
– Ні вже, брате Сорже! Це ви не виконали свій обов'язок! Я теж не знав нічого, але в мене немає вашого досвіду! Зіткнувшись із дивним випадком, ви повинні були не брата Пубрі кликати, а доповісти! Офіційно доповісти!
– Якщо я на кожен дивний факт буду писати доповідну… – І т. д., і т. п.
Відправивши прилад… На кудикіну гору, юначе! Рано вам знати про світи, які вас у розвитку обігнали!..Я заявилася до канцелярії, образно кажучи, відкривши двері ногою.
Превелебний заходився перепрошувати.
– Я дуже був засмучений смертю свого попереднього секретаря: воістину, світ наш – юдоль плачевна… – Ну, і все в такому дусі.
Після того, як він перепросив удесяте, а я ще раз запевнила, що дивлюся на те, що сталося, як на веселе непорозуміння, – перейшли до справи.
– Вищий Брат… не той, що підписав документ, – не називаймо імена. Малося на увазі, що я прибула за дорученням лідера угруповання, членом якого є той, хто підписав лист, – він прислав мене, щоб перевірити звітність на срібних рудниках.
За відомостями Уртії, там усі рекорди усушки й утруски були побиті давним-давно. І утруска ця в десятки, якщо не в сотні, разів перевершує відрахування, що йдуть не в офіційну церковну скарбницю, а покровителям – в подяку за призначення! Звичайно, не він один – і навіть не він головний, бо ж превелебний приїжджий, а на рудниках і навколо них да-а-авно склалося товариство з обмеженою відповідальністю «Рука руку миє». Але якраз тому, що він не головний, він за всіх вразливіший.
– Ви маєте намір особисто…
– Для початку нехай мені доставлять усі документи – зрозуміло, не до готелю, а, припустімо, в заміський будинок. Вивчення документів дасть відповідь на питання, чи потрібна інспекція на місці.
Єпископ перевів дух. Це був явний натяк на хабар, причому, зрозуміло, компанія, яка орудує навколо шахт, все зрозуміє, і розщедрюватися доведеться не йому одному.
– Крім того, в мене будуть деякі прохання, але – дуже дрібні, щоб не турбувати себе, ви, можливо, доручите одному з братів перебувати при моїй особі?
– Звичайно-звичайно!
Превелебний ударив у гонг молоточком – секретар просто вбіг.
– Проведіть пана… – Ми вже з'ясували, що до духовенства я не належу: не настільки добре знаю внутрішньоцерковні порядки. – …Ніккро в мою заміську резиденцію й залишайтеся при ньому, поки не буде завершено його місію.
Ясно відчувався підтекст: «І не дай Бог він на щось поскаржиться». Мабуть, єпископ його все-таки інструктував, ну, може, не так настійно, як було потрібно, але інструктував, а тепер узяв провину на себе, оскільки смерть старого секретаря – обставина, що все виправдує.
* * *
Заміська резиденція стояла на невеликому й мальовничому острівці, пов'язаному з материком горбатим дерев'яним містком. Це набагато все спрощувало.
Після того, як було з'ясовано нагальні питання – на зразок того, де держати документи, якого коня дадуть у моє розпорядження (секретар прохопився був про карету, єдину в єпископа й одну з шести у всій колонії, але я чемно відхилила), – я нарешті дістала змогу перейти до того питання, заради якого весь маскарад і затівала:
– Близько року тому я милувався фресками, намальованими одним із ваших метисів, таким собі Жунжі, а прибувши сюди, дізнаюся, що він під арештом.
– Так, це так.
– У такому разі чи не можна влаштувати так, щоб він намалював мій портрет?
– Н-не знаю-у. Тобто, – злякався, що я розсерджуся, – доставити його сюди – дрібниці, я й превелебного турбувати не стану. Але, розумієте, він дуже впертий…
– Добре, давайте домовимось так: ви його завтра привезете з усім, що потрібно, – тамтешні митці портрети малюють вугіллям, можна не боятися, що переплутають, – а якщо мені не вдасться його вмовити, я на вас не стану сердитись.
* * *
Уночі, перед світом, я висунула у віконце ліхтарик – каюсь і почуваю провину: ІНФРАЧЕРВОНИЙ, – посигналила, отримала відповідь, що задовольнила мене цілком і за всіма статтями, а вже куди пізніше після того, як моя світлість зволила поснідати, – вводять нарешті мого художника. Звичайно, в'язниця нікого не прикрашає, але очі – ох і очі! Вуглини чорні. А вже скривився презирливо – ніби не його привели, а до нього на допит притягай якусь нікчему. А разом-то з ним – охоронець і… і брат Пубрі. Здається, це дещо пояснює!..
Загадую Жунжі завдання – відповідь цілком сподівана.
– Не малюватиму.
Зітхаю якомога душевніше, а сама завважила, що брат Пубрі, мабуть, гадав, що Жунжі мене впізнає: дуже вже розчаровано він погляд відвів.
– Я б міг пообіцяти тобі полегшення твоєї долі…
Два з половиною століття минуло, а такої презирливої посмішки я в нього не бачила.
– Та поки що не буду. Ти можеш нічого не робити, і я простежу, щоб тобі за це не мстилися.
Подивився на мене з цікавістю.
– Але за однієї умови, якщо ти поклянешся пам'яттю своєї матері…
В аборигенів рід материнський, ця клятва найміцніша.
– Поклянешся, що тобі самому, ну, ніскілечки не хочеться малювати.
Стоїть, мовчить. А про що говорити, коли говорити нема про що?
– Добре, – кажу, – значить, домовилися.
Підходжу до вікна, в лівій руці капелюх з пір'ям, праву – на ефес рапіри, приймаю гордовиту позу.
– Так годиться, майстре?
Жунжі, вже навіть не питаючи дозволу, підходить до мене, трохи повертає голову рукою, робить три кроки назад, дивиться. А в цей час подає голос наш дорогий Пубрі:
– А поки буде відбуватися сеанс, ти відповіси на деякі питання, ДОЧКО моя.
Хай йому грець! Виявляється, я, сама того не помітивши, перестала поширювати навіювання, обмежуючись самим лише маскуванням. Капелюх мій вилетів у вікно, пістолет у руці глянув на Пубрі двома дулами.
– Нерозумно, дочко моя. Навіть якщо ти нас покладеш обох, а трапляються й промахи, й осічки, – то тут ще вісім…
Я ступила крок убік, провела рукою по стіні – і там відкрився найпотаємніший сейф єпископа, про який мені, зрозуміло, ніхто нічого не говорив, і витягла звідти ще два – більші калібром. Ясно, їх там ще три секунди тому не було. А от у капелюсі був. Підстраховка на випадок, якщо магія підведе. Мені цей сейф особливо не був потрібний – вимагалося виграти час, поки буде вжито заходів за сигналом, що я подала телепатично Уртії, а продублювала зрозумілим для всіх способом – капелюхом. Ну не довіряю я магії до кінця! Не скажу, щоб я сильно боялася вартових, але куля, як усім відомо, – дура. Тому краще обійтися без стрілянини.
Є! У вікно пантерочкою влізла Уртія, за нею – вельми привабливий, середніх років чоловік і матрос із сережкою у вусі. Решта вливалися в будинок через усі можливі отвори, рахуючи і трубу. Все пройшло без сучка, бездоганно, тільки один стражник бабахнув – і то нагрудник на боцмані витримав.
А саму мене раптом от що зацікавило: згадає Жунжі про те, що в одній справі з ним сидить жінка, чи буде радий своєму визволенню так, що про все забуде? І щось мені обидва варіанти не подобаються… А тут сам герой до мене звернувся:
– Ваша світлосте, ви ризикували через мене? Просто очистити схованку, – Уртія, у якої в цьому світі були серйозні інтереси, вивчала документи із сейфа і деякі відкладала, щоб узяти їх із собою, – можна було набагато легше.
Я кивнула.
– Тоді я прошу захопити полонених на корабель, для обміну їх на одну ув'язнену. Я відслужу…
Слово «відслужу» далося йому дуже туго. Згадав. Напевно, так краще… Уртія відірвалася від паперів:
– Зараз вона буде тут.
Те, що превелебний носить на пальці перстень-печатку, я знала й давніше. Здогадатися, якою з печаток він скріплює найважливіші документи, – не треба бути генієм. Тому під час зустрічі я розглянула перстень ДУЖЕ уважно. Зразків почерку секретаря й підписів єпископа в резиденції виявилося чимало. Сигнал на ранок й означав, що сестра моє творіння отримала.
Морячок із команди Уртії вручив тюремному начальству наказ: для проведення очної ставки терміново доправити підслідних на нашу, превелебного, віллу під надійною охороною. Якби в наказі було сказано: «передати подавцю цього», то могли б і не повірити, тим більше – незнайома особа. Але самим під охороною доправити – зовсім інша річ.
Начальник в'язниці пробурчав, правда:
– Що це за новина?
На що посильний знизав плечима:
– Не уявляю, мені сказали відвезти – моя справа теляча.
Ну, а перехопити охорону й роззброїти її – це вже справа техніки.
Повернімось, однак, до наших баранів. Настрій у мене чомусь упав, і я навіть не відразу помітила, що Жунжі навіщось мене розглядує. Потім раптом запитує:
– Ми пливемо на кораблі?
– Ну не на крилах же… – буркнула я, каюсь, не дуже чемно.
– А, – він повернувся до Уртії, – священик там є?
Сестра відповіддю не вшанувала, зате її… гм… компаньйон… на запитання запитанням відповів:
– А навіщо він? Капітан – після Бога перший. Я, правда, трохи не вашої віри…
– Бог один, – тихо сказав Жунжі, – це тільки попи різні.
Брат Пубрі відкрив був рота, щоб викрити єресь, але Уртія переконливо подивилася йому в очі, після чого богословський диспут перервався, не розпочавшись. Я майже правильно вгадала, навіщо потрібен був священик. Майже. Тому що в ту саму мить, коли я подумала: «Все закономірно, згода їм та любов», Жунжі взяв мене за руку.
– Обвінчайте нас.
Ось так, молоді люди!
* * *
Час пролетів, як один день, – мало що й згадується окремо…
На люди ми з Панею показувалися тільки під час трапез та у фехтувальному залі – по три тирси щодня. Правда, рубалися переважно ми з Шарлем, Вона рідко за меч бралася, але вже доконечне сиділа в залі. А на решту часу ми з Нею зачинялися в опочивальні.
Одного разу за обідом її улюблена служниця, не молода вже, але дуже жвава жінка, повідомила, лукаво поглядаючи на мене, що, судячи з пащекування слуг, весь двір гуде про нашу жалобу і вельможі вже об заклад б'ються – щоправда, не уточнила, на що саме. Хотів я цих сперечальників на арену викликати, але Пані пирхнула: «Наплювати!» А раз їй плювати, то й мені плювати. Досить часто, замкнувши двері зсередини, Вона командувала: «Ходімо в інший світ!» Тільки вибирала такі місця, де людей немає. Частіше за все ми опинялися на вершині гори чи на березі, і Вона довго зоріла вдалину. Спочатку я просто не розумів – навіщо спостерігати, якщо ми не збираємося нічого тут робити, але такий у Неї був при цьому вираз обличчя… та й взагалі, якщо твоя Пані щось хоче, цього вистачить, – все розуміти добре, але не обов'язково. Так що я ставав або сідав осторонь і стежив, щоб не було несподіванок. Якщо ж ми залишалися вдома, то Вона… зображала. Іншого слова не дібрати. Візьме гладку пластину з кістки або гарного каменю й дивиться на неї. Не просто довго, а дуже довго. І потім раптом матеріал починав шаруватися, так, що залишалося опукле зображення, дуже красиве. Найчастіше – квіти, дерева. Рідше – тваринки. Після першого випадку зауважив я, що її очі стали червоними – дарма, певно, нічого не дається, навіть їй! Підійшов ззаду й закрив очі долонями. Вона здригнулась, але заперечувати не стала.
Пані.Ще б пак!
…Відтоді так і повелося: Вона зображає, я читаю в кутку. Ну, й краєм ока дивлюсь на вікно, адже Шарль там проліз усе-таки. Звичайно, в саду тепер вартові стоять, але на інших сподіватися годі. Потім, коли в Неї зображення вже готове, я покладу на очі руки! Вона стисне мені пальчиками зап'ястя – так, мовляв, нехай буде, а чогось іншого не смій! І ми завмирали. Потім обов'язково подивиться, що я читав цього разу, іноді пирхне, іноді кивне схвально, а одного разу влаштувала цілий допит.
Пані.Він таки дістався до юридичної літератури, причому до забороненої – трактат страченого Торні-Са «Про волю монарха і стародавні звичаї», в якому висловлено думку, що закон вищий за короля. На мій подив, чоловічок не лише розібрався в інакомовленні (хоча багато чого зрозумів на свій лад), але й висунув несподіваний для мене аргумент: правитель – «король або інший вождь» – повинен поставити закон понад себе заради власної безпеки.
«На щастя, – так і висловився, – в мене друзів, вважай, не було. Але уяви, Пані, що під незаконний вирок потрапив хто-небудь значніший…»
Справді, хто найнебезпечніший для влади? Незаконно ображений підданий, усе правильно. Тільки міркував Хайні, як маленький дідок…
…Під час цієї розмови я знову її думки зловив: про те, що Мелла мала рацію щодо «його», тобто моїх, здібностей, що Меллі легко говорити, про те, що потрібно зробити якийсь вибір, що мої відповіді якісь не такі, невлад (не міг я й думки читати, й розмову складно підтримувати), що треба мене перевірити…
А далі вийшло кільце! Я бачив у голові Пані своїдумки – ті самі, що Вона читала в моїй. Це було жахливо. Не хочу відчути ще раз.
Пані.Згодна з оцінкою. До цього я, як було показано вище, не звертала уваги на, здавалося б, ясні ознаки. Але тепер довелося кришку його черепа зачинити швидко й назавжди. Тому що, коли він ясновидець, – а тепер це достеменно відомо, – то що частіше я буду читати його думки, то легше йому будуть відкриватись MOI. Цікаво, звичайно: природне це в нього чи результат змін, зроблених мною в його організмі – коли людину в якірця перетворювала?
І, зрозуміло, необхідність зробити вибір стала ще більш гострою.
…Враження було таке, ніби Пані мене вдарила, хоча я бачив виразно: руки не рухалися. Відсахнулася до стіни, відвернулася й, не обертаючись, вимовила:
– Скажеш управителю, щоб тобі сьогодні постелили в тій же кімнаті, де ти спав після приїзду.
Зазвичай я складав у ряд три подушки для сидіння й Пані мене усипляла.
– Не заперечуй зараз! Помовч! Втім, я на тебе не серджусь. Накажи, щоб нам подали вина. Тільки сам будеш сидіти й мовчати.
Пані.Мені потрібно було визначитися з трьома питання: чи брати участь у боротьбі за престол, чи підкорятися старійшинам і, головне, як бути далі. Старійшинам, певне, і в голову не заходить, що я можу ослухатися. Але, з іншого боку, що вони мені зроблять, як не скорюся? Не вб'ють же врешті-решт. А в Палаці мені все одно не бувати більше… Про те, що я хвора, що в мене Знаки, вони не знають. Так, а як би вони мене жаліли, якби знали! «У неї все не як у людей, навіть якірець ясновидець».
Ось у чому, до речі, головне питання: що з ним далі робити? Точніше, куди його подіти? Коли переправляла сюди, була ідея – оселити в моєму отерському маєтку, нехай зачекає до пори. Але… Він же репутацію заробив! У нього ж приголомшлива здатність знаходити пригоди! Якщо ще щось викине – наприклад, з дюжини розбійників створить дві дюжини небіжчиків, – то до мого замку розпочнуть паломництво придворні дами. А якщо серйозно, то ми тут привертаємо до себе надто пильну увагу.
Влаштувати його при якому-небудь дворі? Надійно ввести в товариство людину з нізвідки можна лише там, де я недавно бувала й знаю обстановку. Але там, де я всіх знаю, і мене всі знають – ось у чому заковика! Такого наговорять… Найпростіше, звичайно, оселитися з ним разом. Де завгодно. Нудьгувати він мені не дасть, це точно. І, раз я буду поруч, ніяких пліток слухати не стане. Але тоді доведеться відмовитися від ретельно підготовленої поїздки по найпишніших дворах, починаючи з Версаля. А це прикро, тому що, з усього судячи, недовго залишилося мені гуляти. Мелла може що завгодно казати, але якщо Знаки йдуть поспіль – вони не обманюють. Взяти Хайні з собою неможливо. Він і Версаль? Треба буде цю тему Вольтерові підказати… З Шекспіром він у часі розминувся, а то був би персонаж для «Сну в травневу ніч».
Перекладач. З Вами, пані, треба мати три аптечки – праворуч, ліворуч, по центру, – аза спиною реанімаційну камеру. Я-то зрозуміти не міг, кого мені нагадує Хайнлорітайн. Повість Вольтера «Простодушний» вийшла у світ у 1767 р. Подібність, звичайно, приблизна, але зважмо на те, що метр судив з чужих слів…
Пані.Виходить… Виходить, між іншим, те, що отерське майно мені вже не знадобиться. Але це – майже третина моїх статків. І якими б не були мої відносини з доньками, підкладати їм таку свиню я просто не маю права. Швидко продати можна тільки один із маєтків. Отже, з цієї точки зору теж вигідніше підтримати Гарні-Ла, а як ні, то конфіскують землі. Ну і… шкода буде, якщо його приберуть: я, навіть усе порвавши, людей з пам'яті так легко не викреслюю. А підтримати – значить зупинити самоучку, що грає тут… навіть не з вогнем, а з чимось страшнішим. Тобто піти проти старійшин – повертаюся до того, з чого почала. До речі, старійшини, за всіма ознаками судячи, вирішили ловити на живця – почекати, поки самоучка завдасть нового удару й тим себе зрадить. План-то хороший, та ось Гарні-Ла може загинути… Значить, що будемо робити найближчими днями, ясно. А далі? Крутила я і так, і сяк – виходило, що найнадійніше з усіх точок зору – відправити хлопчика до його народу. Він, правда, оголошений поза законом, але це ми як-небудь подолаємо. Тим паче, що в народу аро дві гілки й дві країни.
…Кілька днів Вона поводилася, ніби нічого не сталося, але щось висіло в повітрі. А потім була розмова, кожне слово якої я пам'ятатиму до самої смерті…
* * *
Вранці Вона, як звичайно, поралася з кістяними пластинками, потім підняла голову:
– Полікуй мені очі, хлопчику! – Уперше сама попросила.
Я глянув через плече й охнув: себе побачив. Поруч – кішка-людожерка. Тільки не нападає. І я чомусь без зброї. Пані засміялася:
– Це ти, а це я!
Якщо це називається «почуття гумору», постараємося проявити. Я торкнувся платівки:
– Перший буду.
– Ти про що?
– Цих тваринок ніхто ніколи не приручав. Буду перший.
До всього був готовий – від сміху до гніву, але Вона просто показала мені на сидіння. Тобто це я пишу, «просто показала» – насправді я ні до, ні після того не бачив ТАКОГО жесту. Як бувають одні й ті ж слова вимовлені з різною силою, так у її простягнутій руці було сили більше, ніж я міг уявити. Я сів, не відриваючи очей від її обличчя, і не міг ворухнутися: таке відчуття, ніби долю мою вирішують.
Пані.Та так воно й було…
Довго так тривало, потім Вона тихо сказала:
– Простягни руку. Пальці розчепір, я тобі ваші звичаї нагадувати повинна?
Боги великі, це серйозно? Ох, ще б пак! Наші пальці переплелися.
– То як, Хайні, не передумав? Візьмеш за себе відьму стару? Я знову вирішив проявити те ж почуття.
– Зважаючи кого.
Її очі полізли на лоба.
– Ти ж імені не назвала! «Німі заручини». Звідкіля я знаю: може, ти свою бабусю сватаєш!
Пані змінилася миттєво. Переді мною знову сиділа жінка-яструб, готова мене заклювати. Але не встиг би я порахувати до п'яти, як Вона розслабилася.
Пані.У мене ворухнулася була недобра підозра. Серед багатьох народів ходить навдивовижу стійкий міф, нібито, дізнавшись справжнє ім'я чарівника, можна отримати над ним владу. Як і в деяких інших випадках, дим народився не без полум'я: ми справді неохоче називаємо себе навіть тим, хто знає про нас усе. Частково це запобіжний захід: а що, як забудеться й ляпне при людях? Просто, коли розміняв третій десяток імен, починає здаватися, що вимовити вголос справжнє – значить розкрити душу… Відійшла ж я тому, що згадала: ні в аро, ні в отерців такого забобону немає, отже, Хайні про нього й знати не міг.
Ну, а сам жарт був, звичайно, гарним. Ці їхні «німі заручини» – цікавий звичай, не згірше за могарське питво…
Перекладач. Тобто не гірше гусарської рулетки: у місті-державі Могар, Шостий світ, підозрюваному давали дві чаші вина, одна з яких отруєна.
За німих заручин чоловік зобов'язаний одружитися з будь-якою жінкою, дібраною йому старійшинами роду, який укладає заручини.
– Давно треба було тобі представитися – Арфіаль. Можеш називати Арфі, якщо прийняв заручини.
Та я!!!!!!!..
– Сядь, ми ще не домовилися про умови!
Смійся, я на будь-які згоден.
– Заручини зробимо, як у ваших переказах – «на п'ять років без одного». Послужиш… допоможеш тут підчистити сліди… підеш на вашу Стару Батьківщину, подивишся, як там і що. Сподобається – купуй хутір або невеликий маєток, срібла тобі вистачить…
– Не треба, Пані. Сам добуду.
Якби Вона вміла людей перетворювати, бути б мені камінцем чи щуром – так обпік погляд. Відвернулася, мовчки пройшла до вікна, взялася за раму. Вітер розвівав волосся.
Арфіаль.Спокуса відправити його на місце нашої першої зустрічі з самим ножем була дуже велика. Рік тому я б так і зробила. Але тепер… Не те щоб у мене прокинулося почуття у відповідь – поскубло мої почуття за стільки століть, – але не можу, не можу… Все одно, що на кошеня сердитись…
…Голос глухий, як з підземелля:
– Ти почав псуватися. Хіба про придане задають питання? Задають. Одне. Але я його не скажу.
– Та вже спробував би запитати: «Скільки?» Са-ам до-о-бу-ду… Мечем? А сирітських проклять ти не боїшся? Якщо так, то марно!
