Текст книги "Покохати відьму"
Автор книги: Костянтин Когтянц
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Пані.Хоч би хто влаштував цю веремію, він розважив точно: отерські горяни дуже забобонні.
…Я меч схопив у зуби, стрибнув, ухопився за гілку й підтягся на дереві. У голові одне билося: раз він надів панцир, значить, його можна вбити. Я чекав, що демон спробує зняти мене з дерева, але він і не зважив.
Пані.Це все-таки не розумна істота. Так, на кшталт нашого собаки.
…Хлопець-раб кинувся на рогатого зі своїми ножами – пересилив усе ж таки свій страх, але демон зустрів його страшним ударом у живіт, і це вирішило справу, бо рогач на мить зупинився. Не знаю, чи влучив би я в нього під час руху – може, так, може, ні. Але в зупиненого поцілив: стрибнув і дав обома ногами в потилицю, так що на землю звалив, – лати аж загриміли.
На ноги я першим схопився, – все-таки оглушив його трохи. Пряжки, на які застібається обладунок, були ззаду, і латні рукавички (такою стукнеш – і булави не треба, – ось чому він без іншої зброї) зав'язані – йому хтось допомагав одягатися. Рубати ж голову неможливо: роги зросталися біля основи – шолом просто не потрібен. І я рубонув по середній застібці лат. Бив, утім, що було сил – надіявся, що прошибу. Ех, сюди б сокиру та двома руками!
Клинок не зламався – він вилетів із руків'я. Демон підводився, опираючись на землю руками. Як і слід було сподіватись, пластини панцира заходили одна на іншу, лежали нахлистом. Але я перерубав пряжку, верхня пластина від удару прогнулася, і розійшовся обладунок. Зовсім трохи, але мені вистачило – всадив з розвороту в цю щілину Приятелів кинджал. Я бачив, звичайно, що рогатий б'є ліктем, може, навіть устигав ухилитись, але тоді не встиг сам ударити. Так що отримали обидва, тільки рогатий випростався й заревів, а я полетів стрімголов і навіть ойкнути не міг.
Боги та демони, як ревла та звірюка! Саме в цю мить я зрозумів – не подумав, думати ніколи було, а зрозумів: це все-таки звір, а не гад. Хоча чимось на ящера скидається, але не тієї породи.
Перекладач.Тобто ссавець, а не рептилія.
Він ревів, і з пащі юшила кривава піна: я влучив у легеню – не жилець рогань, але до мене ще міг добратися! Двоє мене врятували: стрілок на дереві та Хазяйка. Арбалетник упорався з переляком, вистрілив, поціливши звірові в руку. Але не те важливо, куди влучив, а те, що монстр став крутити головою: не зрозуміє, хто це його й звідки. А я штовхаюся ногами й повзу вбік, – немає сил устати. І коли я був уже біля самих ношів, у голові пролунав її голос: «Хапайся за голоблю»]Я побачив, хоча бачити не міг – я очі не міг відірвати від чудовиська! – Пані впала на коліна, викинувши вперед руки. Я схопив кінець голоблі ношів, і вона сама собою переламалася біля самої стінки. Товста дубина залишилася в моїх руках. Звір підскочив до мене, цілячи вдарити зверху вниз своїм кулачищем, – тріснула б моя голова, як яйце! Але я встиг перший: ударив голоблею по ногах нижче лат. Так що він перекинувся на спину, а в спині стирчала зброя! Рогань смикнувся й затих. На ноги я зумів піднятися, тільки опершись на палицю, і тут мене Пані схопила за плечі.
– Куди поранений?
Відповідати не було сил, але й не треба було. Вона дивилася мені в голову і відчула мій біль. «У тебе зламані ребра, потерпи, вдома вилікую». – «Кого він хотів убити, тебе?» – «Гадаю, принца. Але ти правильно зробив, що втрутився».
Я почув стогін. Спочатку навіть здалося, свій власний. Ні, стогнав хлопчина той, з ошийником.
– Врятуй його! – я від хвилювання крикнув по-нашому. Пані нахилилася над ним, доклала вухо, пальці забігали по тілу.
Потім різко випросталася і крикнула в обличчя принцу, що підійшов:
– Коней!
Той не відразу відповів, і тоді Господиня ще піднесла голос:
– Він життя тобі врятував!
«Тобі», а не «Вашій милості» – я це якось відразу відзначив.
– Звичайно. – Мені здалося, що принц хотів додати щось на зразок «я не звик, щоб на мене кричали», але затнувся.
– Ти, ти, ти! На вулиці! Іменем короля забирайте будь-який віз і швидше сюди! А поки що, – принц повернувся до мене, – не годиться, щоб такий сміливий молодик залишався без зброї. – За цими словами він простягнув мені свою булаву.
«Стань на праве коліно, це посвячення в лицарі!»Я за все життя тільки й бачив одного лицаря. Південець, бував за морем, там його король посвятив. Він дуже пишався, а я чомусь нічого не відчув.
* * *
Мені довелося довго чекати, поки Пані поралася з пораненим. Нарешті Вона вийшла:
– Вибач, ребра твої відкладаються. Просто не зможу: сил не вистачить.
«Звичайно, я розумію. Тільки чи хлопець виживе?»
– Як тобі сказати…
«Невже буде калікою?»
– Ні-ні, цього не буде. За кілька днів зовсім одужає твій невільник.
Що Вона каже?
– А ти не зрозумів? Коли вас з ним на віз укладали, – я і правда їхав лежачи, як важко поранений, не хотів, але Вона наказала, – я звернула увагу принца, що в тебе тут, в Отері, немає людей…
Кольнуло мене при слові «людей», хоча насправді це звичайне: є невільники й у нас.
– Так що є в мого слуги свій слуга. Точніше, буде. До речі, тебе погодували?
– Я сказав, що ми з Тобою разом їсти будемо.
Пані хотіла щось сказати, та передумала.
Пані.Я звикла отримувати запрошення на вечерю у більш вишуканих висловах.
…Вечеряли ми, як Вона сказала, в «малій залі». Між двома високими шкіряними подушками маленький столик. Посуд срібний…
Пані.Цього я не наказувала. То слуги вважали, що він – мій наречений, так що зі шкури пнулися заради майбутнього господаря.
…Вино дивне, а м'ясо так приготовлено, що майже й жувати не треба.
Пані.Звичайні тефтелі – невже їх ніколи не готували в Замку? Не пам'ятаю.
– Пані, цей принц, що був суддею…
– Гарні-Ла.
Я згадав, що принц – то принц, а про слуг Вона попереджала.
– Лакеї розуміють по-нашому?
– Ні, звідки? Продовжуй, тут часто при нижчих говорять іноземними мовами.
– Розумієш, він мені й сподобався й не сподобався. Водночас. Пані повернула в руці келих.
– Так? А чим саме не сподобався? Взагалі-то він справжній.
– Підійшов до нас тільки після того, як тричі стало ясно, що звір здох.
– Це не боягузтво.
– Розумію: вождь не всюди лізти повинен. Але Ти прибігла раніше, а він не втримав. І хлопчина поранений – якби не Ти, його покинули б помирати.
– Так, усе це так. Зрозумій: він принц… Мені це складно тобі пояснити, але інший тутешній шляхтянин тільки плечима б знизав. На те слуги й створені, щоб за панів умирати… А Гарні… нехай з моєю підказкою, але подбав. Повір на слово, в ньому й хорошого багато. Ти пий – пий: я дозволяю. Скільки хочеш.
«Думаєш, я не помічаю, що Ти сама тільки кубок крутиш? Усе бачу».
* * *
…Прокинувся я на ліжку, з усіх боків оточеному тканиною, напнутою на палиці. Почувши чуже дихання, повернув голову. Поруч зі мною лежала жінка в рожевій сорочці до кісточок. Я простягнув руку. Торкнувся…
Під час навчання Вона справді жартувала. І ящір хвостом теж пожартував. Ковалем їй працювати! Але як змогла, як зуміла не обертаючись і так точно під дих?!
– Та-ак, ви-хо-одить…
Коли мені проясніло в очах, Вона вже сиділа, підібгавши ноги.
– Вирішив, що раз ти герой учорашнього дня, значить, можна до беззахисних жінок приставати?
– Якщо… Ти… Беззахисна… Тоді ящір – ящірка!
– О, так! На щастя, я вмію себе захистити! – Личко червоне, оченята горять, але, по-моєму, не гнівом, а сміхом заходиться.
Пані.Личко? Оченята? Цікаво, ви вже тоді такими категоріями мислили, лицарю? Чи вони з'явилися, коли дехто без мого відома всівся за мемуари?
…Тільки мені не смішно.
– Знаєш, це нечесно!
– Жінок ґвалтувати? Аякже!
Я мало не задихнувся.
– Битися нечесно! Адже знаєш, що я Тобі повернути удар не зможу! Рука не підніметься!
– Та ну? А хто мечем махав? Хто відьмою обзивав?
Здається, «відьма» її гірше меча зачепила, хоча сама-таки визнала, що це так.
– Ти тоді одягалась чоловіком! Весь час по-чоловічому! Я тільки вчора й побачив, яка Ти…
Пом'якшилася, – якщо і взагалі сердилася, якщо не вдавала, – але голос намагається тримати суворим:
– І вирішив, що це я для тебе?
Ну, демони пекла!
– А чого ти хотіла, коли лягла поруч? Чи тут усе інакше, й ліжко просто так?
Якби кішки ходили чередами і ціла зграя разом пирхнула, напевно, вийшло б схоже.
– Процедура, взагалі, всюди однакова, але отерці, як на мене, перейшли всі межі. Вже одне те, що ти зупинився в мене, а не на заїжджому дворі – це, за тутешніми мірками, вельми промовисто. Нехай ще минулої ночі – позаду дорога, попереду поєдинок…
Пані.Враховуючи ситуацію, я приховала, що представила його не тільки як троюрідного брата, але і як нареченого, з яким нібито заручена ще в дитинстві. Ця заява ще декому призначалась…
– А тепер, після всього, якби я наказала тобі постелити окремо – ще до ранку всі в столиці дізналися б, такі б пішли пересуди…
«Які?»
– Вельми для тебе образливі. Щоправда, тут на це дивляться легко, але ж я знаю ваші звичаї – якби ти почув…
«Вбив би».
– Тому я знову підмішала тобі сонного зілля.
– Не треба було цього робити.
– Не бійся, не отрую. Потім підняла тебе потайними сходами. Тут у кожній шляхетській оселі є такі, і всі про них знають, – так що ніхто не бачив, як непереможного героя жінка на руках несе.
Думки мої зачепилися за якусь перепону. Щось не сходиться в її словах. Ага, ось…
– Він що, так тобі вірить?
– Хто?
– Твій… чоловік… цьому повірить чи мені з ним рубатися? А в голові в мене ворухнулося: «Добре б було».
– Добре б? Я тобі що, олениця – осторонь стояти, доки самці б'ються рогами?! Спробуй тільки через ревнощі битися – до кінця життя жалкуватимеш. До речі, ти мене образив! Був би в мене коханець – тебе б звати не знадобилося! Вибач, я не сплю з боягузами!
Але якщо це так…
– Ти хочеш змусити всіх думати, ніби я бився тому, що хочу стати твоїм коханцем?
– Суть схоплено правильно.
– Але ж я – справді хочу!
– То й що я повинна робити?
Уголос я нічого не відповів, але ж Вона в голову дивиться.
– Це ТИ ХОЧЕШ, а НЕ Я ПОВИННА. Є різниця!
Втім, голос хоч і жорсткий, але радше втомлений, ніж сердитий.
Пані.То на що ж було сердитися? Утомлений, так. Спала-то я зовсім трохи: за ніч у двох світах побувала.
– …Ти хоч раз думав, скільки мені років? П'ятсот шістдесят вісім.
Пані.Збрехала. Сама точно не знаю: час усюди тече по-різному, та ще й пульсує на додачу, ось і заплуталася. Але назване число не дуже суперечить дійсності.
…Я не дуже й здивувався: сподівався чогось такого і ляпнув не думаючи:
– Це добре, що Ти безсмертна, я Тебе пережити не хочу.
Пані.От коли він говорить не думаючи, часто виходить дуже мило.
…Пані поклала одну долоньку в другу й стиснула.
– Власне кажучи, ти ближче до істини, ніж сам знаєш. За звичаями не лише Отера – будь-якої з тих країн, де існують мечі й поєдинки…
Та невже є держави, де не знають мечів?
– …Тобі належить саме така нагорода. Але, чоловічку… Згадай нашу першу зустріч. Хіба ти тоді думав про нагороду, коли мене рятувати кинувся?
– Пані, я Тебе люблю, й не сподівайся іншого, – знову невлад бовкнув.
Пані.Див. попередню примітку.
– Добре, а поки що подивись на мій палець.
Гарний палець. Я знову заснув…
* * *
Коли прокинувся, її вже не було, зате біля ліжка стояв слуга, і то явно давно вже.
– Пані чекає вас до сніданку через половину тырса.
Перекладач.Тырс – отерська міра часу, близько тридцяти п'яти хвилин.
За сонцем судячи, так обідати навіть пора. Цього разу подали кашу з вареною рибою.
– Знаєш, чоловічку, нам доведеться залишитися тут на три місяці.
Треба – то й треба.
– Спати будемо в одній кімнаті. Дурниці викинь з голови! А що ти справді не кам'яний…
Я цього не говорив! Я це подумав! Обіцяла ж без потреби не дивитися в голову!
Пані.Пора б знати, чого варті жіночі обіцянки.
– …То доведеться тебе присипляти не порошком, щоб ти не звик, а навіюванням. Звичайно, тільки в ті дні, коли ти будеш ночувати вдома.
Якась служба ночами?
– Десь через три-чотири тырси нас почнуть відвідувати. Затям: якщо дама приїхала сама – це вже багато що значить, якщо говорить, що десь (однаково, де саме) – давно вже не бувала, це значить, що вона чекає на запрошення туди просто зараз.
Куди – «туди»?
– Це неважливо чи майже неважливо. Запам'ятай звичай: якщо пані тебе запрошує до своїх ношів, значить, вона сама визначає, куди поїдете. Якщо ж вона відпустила своїх слуг, саджай її у свої, тобто в мої, і накажи слугам нести на острів із гротами. Це буде трохи безцеремонно, але зійде. Інших місць ти все одно не знаєш.
Як не дивно, я нічого не розумів, хоч і бачив, що Вона ось-ось розрегочеться.
– Якщо ж тобі сподобається яка-небудь з тих, що з'явиться в парі з чоловіком, – тут це теж невелика перешкода. Зроби мені ось такий знак, – показала пальцями. – Я відверну її супутника, а ти поскаржся, що я збираюся довго вдома сидіти, і попроси показати столицю… Тільки врахуй, що тут багато хворих поганою хворобою, тому, якщо я скажу «ні» – не ображайся. Буде з кого вибирати.
Демони пекла, Вона тому і в голову мені дивитися перестала, що чекає, як я викручуся! Так їй хочеться посміятися, що навіть думки мої в спокої залишила, – тільки мене чомусь на сміх не тягне.
– Пані, адже нас уважають за родичів?
– Ну, так…
– Тоді скажімо, що в нас хтось помер, а я про це звістку привіз. Тому, мовляв, ми нікого не можемо бачити.
Пані поклала виделку, – вигляд у Неї був вельми здивований.
– Слу-уха-ай, та ти ясновидець! У Риді саме так і скорбують – замикаються в будинку.
Але ж Вона ще помолодшала – зовсім дівчинка. Збоку, мабуть, я здаюся старшим.
– Тільки треба казати: «нікого не приймаємо»…
Пані.(На доданому аркуші.) А мені треба було задуматись і над його, і над своїми словами. Адже Хайні переказав не тільки звичаї незнайомого народу, але й мій власний план, – я міркувала про нього, поки він другий сон бачив. А якщо зважити, що в аро взагалі немає такого поняття – «траур», то випадковість була неможлива.
Тільки, мабуть, моє фізичне омолодження якось уплинуло на психіку. Не те, щоб мені на вигляд знову сімнадцять і розуму стільки ж, але помилок стала припускатися надто часто. І щодо проблеми візитів, то справа, звичайно, не тільки в моралі отерських дам, – хоча широта моїх поглядів має свої межі – просто…
Просто хто б його за ворота випустив! Убивця демона – найбільш небезпечна людина в місті, а небезпечного добре берегти треба.
Гарні-Ла – навіщо він покликав нас на острів? Він хотів перетворити слова «Ваша Високосте» у політичну реальність. Сумніви в походженні претендента, само собою, на вустах його супротивників.
Гарні надумав змусити когось із базік публічно заявити, що після того, як заморський лицар з першого погляду визнав королівську кров, усі сумніви відпали, або так само публічно звинуватити Хайні в брехні, заявити, що його під'юдили. А такі звинувачення треба доводити на арені, з мечем у руці. У перемозі «чоловічка» Гарні не сумнівався. З огляду на останні події, прохання скидалося на нахабство, але… Міг би мене й не питати, а просто спровокувати поєдинок.
Я ще не встигла вирішити – чи буду відмовляти навідріз, а чи то є резон щось виторгувати, коли з'явився звір з Другого Світу. У них там по лінії сумчастих пішла еволюція.
Так, хтось прудкий завівся в Отері, але мій чоловічок виявився несподіваним фактором. Неврахованим! Само собою, що вбити демона міг тільки герой, котрим особливо опікується небо, – а Хайні ще й похвалився, що бачив і страшніші чудовиська.
Значення слів «Ваша Високість», зрозуміло, зросло, але річ була вже не в них.
– Затримайте хлопчика місяців на три, – шепнув мені Гарні-Ла, – й побережіть.
Наважився, значить. Мені й думок читати не треба: сто разів такі справи бачила. Через два місяці вшанування святого Керті-Ра, покровителя горян. Вони й давніше в цей день часто з'являлися в столиці, а вже після війни просто в звичай увійшло: ветерани моляться обов'язково в столичному храмі. Влада звикла, правда, до міста пускають тільки зі зброєю, відповідною до рангу, – в цьому випадку – з тесаками короткими, – але це вже дрібниці. Так що коли до цього дня всі дізнаються, що Вбивця Демонів стоїть за Гарні-Ла, це дещо буде важити. Не дуже багато, звичайно.
Тільки чи не занадто все просто? Спостерігач за внутрішніми – дурник королю до пари, в'язниці балакунами забиті, але Спостерігача за зовнішніми дурним не назвеш. І, звичайно ж, у нього одне око всередину дивиться. Ну, та це не моя справа. Вже не моя.
– …І що, – Вона мене запитує, – думаєш робити? Дурниці викинь з голови.
– Навчи мене читати по-тутешньому.
– Вже вмієш. Тільки в мене юридичної літератури немає.
Юри… чого? А, Пані знає, що я за сувоями Закону грамоту осягав.
Знавець Закону одружився з моєю матір'ю. Він, звичайно, важив по собі рідних синів настановити на посаду, але двох уже серед живих не було, інші… чи довго їм? Один бій, один мор або один шторм… Інших книг, крім Закону, в нас у клані не було зовсім.
Пані поставила келих прямо в брудну тарілку.
– Я була не права, чоловічку. Пробач, будь ласка. Ти, здається, любиш балади? Тут їх друкують. Ти хотів знати, як це?
І я побачив: беруть гладку дошку, вирізають на ній напис – навпаки, як у дзеркалі, мажуть фарбою, зверху кладуть шматок чогось білого («Папір», – пояснила Пані). На нього опускають важке віко. Так, це спритно придумано.
– Підйом, хлопчику! Велику справу сьогодні виконати треба.
Ми піднялися в спальню. Господиня замкнула зсередини дверні засуви, взяла мене за руку – й ми опинилися в іншому світі.
* * *
Я навіть не відразу зрозумів, що це кузня. Вона була величезною, – там було кілька горнів, багато незрозумілих пристроїв і навіть кілька полиць з горщиками. А ось людей, крім нас, лише двоє. Пані ззирнулася зі старшим, напевно, щось йому сказала, але я не розчув. Він зняв з полиці три горщики. Хазяйка провела рукою по них – і вибрала правий. Його поставили в піч.
Пані.Я перевіряла відсоток графіту в глині. Якщо хочеш отримати хороший булат, він має чітко відповідати нормі. Взагалі, я не часто проводжу всю операцію з самого початку, – для попереднього клинка просто перекували уламки шаблі. Але того дня я мала натхнення.
…Десь зашуміла вода, й міхи заходили самі собою. Молодий коваль приніс три мішки: найбільший – з мою голову. Він підійшов до залізного жолоба, Пані простягла руки, і над жолобом виникла пляма світла. Ковалі висипали якийсь порошок з мішка через пляму в жолобі. Частина застрягла в променях світла, як у решеті. Пані змінила положення рук, пляма нахилилась, як совок, і залишок упав у підставлений кошик. З другим мішком зробили те ж саме, а коли молодий коваль узявся за третій, Вона похитала головою, зняла з шиї намисто й кинджалом вийняла камені, схожі на краплі води. Очі в ковалів удвічі побільшали, але Вона всміхнулася якось невесело й решту оправи подала їм.
Пані.Зрозуміло, ніхто діаманти в переплавку не пускає: досить і графіту (і навіть легше виходить, якщо графіт використовувати: менше доводиться чарівних сил витрачати, що дуже дивно, бо склад графіту й алмазу однаковий – чистий вуглець і те, й друге. Хшанга, яка більше за інших возилася з металами, навіть заявила якось: «Здається, що діаманти чинять опір»). Але це намисто подарував мені Гарні-Ла, і я таким чином з ним прощалася.
Припускаю, що він не міг інакше, але і я теж. Серце не примусиш. Зрозуміло, я не гадала, що він сам вийде на арену (Падні-Ка – один з лідерів Братства кинджала, підтримка якого дорогого коштує), але сподівалася принаймні, що йому важко буде промовчати.
Одначе Гарні сам зголосився бути суддею: якби чоловічок програв, принц сам оголосив би мене зганьбленою. Але Гарні, боячись звинувачень в упередженості, не наполіг на рівних довжиною мечах (ну й що з того, що ми відмовилися? Суддя міг наказати своєю владою). Але він не зупинив поєдинку, незважаючи на явну підлість. Але, почувши про приїзд мого нареченого, думав тільки про те, як би його використати. Так, усе це вчинки державного мужа. Ну, то нехай і бере заміж свою державу!
Мало не забула два необхідні пояснення: порошки в мішках – перепалена руда та кварц, що зазнав такої ж операції. А світлова пляма – магічний фільтр для останнього очищення.
…Коли горщик у печі став червоним, з нього залізним прутом зняли кришку.
– Розгорни рукав до упору і підніми свій кінець!
Порошок посипався в посудину, молодий коваль поклав кришку на місце.
– Тепер ми можемо відпочити. Тырсів шість-сім майстри самі поратимуться. Ти, може, й не втомився – зате я з ніг валюся.
Ми вийшли з кузні й перетнули двір у напрямку до маленького будинку. У передпокої на полицях – різна зброя. Господиня взяла арбалет – точка в точку мій або Приятелів. Та ні, ні, не зовсім: тятива проста, а не залізна, і… і, мабуть, сталь гірша.
– Коваль цей раніше працював у Палаці. – Тут Господиня затнулася, добираючи слово. – Нагорода полягає в тому, що він може робити й продавати дещо з того, чого в нас навчився. Цей самостріл для твого раба.
Подивімося.
– А поки ти з ним початуй навколо будинку. Тут майже безпечно, але…
Я вдихнув глибше й набрався сміливості.
– Пані, дуже прошу… Ніколи не кажи мені неправди. Я сподівався гніву…
Пані.Для гніву я дуже втомилася. І в нього був дуже зворушливий вираз обличчя.
…Але Вона лише всміхнулась.
– Здогадливий став. Я хочу виспатися. Дай мені слово, що не підійдеш до дверей ближче ніж на три кроки.
– Слово.
– І до вікна теж.
А в голову ж мені Вона не дивилася.
Пані.Та чи важко було здогадатися?
…Рівно за сім тырсів Хазяйка не вийшла, а вибігла з будинку, махнула мені рукою – і ми увійшли до майстерні.
– Плавка готова.
Пані просто свердлила горщик очима. Ковалі дістали його з печі й помістили в спеціальне гніздо, яке почали обертати перед нею.
Пані.Людські металурги кілька разів нагрівають й остуджують зливок булату. Але ми вміємо робити інакше.
…Горщик розбили – в ньому лежав шматок сталі, схожий на буханець хліба. Молодий коваль кліщами поставив його на ребро, старий рвонув якусь ручку. Зі стелі впала величезна сокира й розвалила «хлібець» навпіл – від удару навіть стіни ходором заходили, – й нижню частину зливка понесли в горно – звичайне ковальське.
– Запам'ятай: якщо будеш мати справу з булатом, вимагай, щоб для тебе робили зброю з нижньої частини зливка: вона завжди краща. А тепер, будь ласка, постій поруч. І не дивуйся, коли відчуєш утому. Я все-таки жінка – буду в тебе силу позичати. Фізичну.
Пані.Зазвичай мені таке вампірство не вдається, але… була в чудовій формі.
…Я, до речі, вгадав: Вона справді ковалювала. Тільки кувала не молотом, а очима. Метал сам собою плющився на ковадлі – аз мене піт градом. Може, через піт я й не відразу помітив, що під ударами очей клинок набув дивної форми. Починаючи від середини, він звужувався, перетворюючись на голку. «Рубати таким і зовсім не можна!»
– А колоти?
«Колоти, так, добре. Але…»
– Не поспішай.
Голку зігнули навпіл, і Пані швидко викувала точний відбиток мого старого клинка. Але навіщо тоді? Гаразд, сказано не поспішати – Пані краще знає…Старий коваль узяв меч щипцями за хвостик (майбутній держак руків'я) й точними рухами, – нараз видно – не вперше, – став його повертати перед Панею. Я зрозумів, що сталь остигає швидше, ніж звичайно, але повільніше, ніж під час загартування у воді.
Пані.Це називається гартунок холодним поглядом.
…Уже остиглий клинок раптово став нагріватися знову, яскраво світячись. Він нагрівся так, що став різнобарвним: Пані зуміла кожну ділянку нагріти по-різному. Початок був зеленим, середина фіолетовою, місце удару – жовтим, кінець – темно-синім, і на самому кінчику відтінок знову жовтий. Меч швидко охолов, і Вона почала насаджувати ефес.
Перекладач. При відпустці жовтий колір металу значить максимальну твердість, синій – максимальну пружність. Значення інших кольорів визначають за їхнім відношенням до основних.
Начебто спочатку треба ще відполірувати, – я так чув. Удруге на моїй пам'яті Вона весело засміялася – задзвеніли срібні дзвоники.
– Не треба! Не треба! Я чарівниця! Я чарівниця, чоловічку! Я чарівниця, я чарівниця! – наспівує й пританцьовує, як дівчисько.
Пані.А ви знаєте, пане лицарю, що це таке – вдало здійснити чаклунство? Не дрібниця, на зразок перевертання човна або розпалювання багаття, а справжнє-справжнісіньке? Куди вам! Коли виходить чаклувати, ніщо не може зрівнятися з чарами, ніщо. Навіть те, про що ви тоді мріяли.
– …Тримай! – Я придивився: сталь майже чорна, а візерунок на клинку нагадує бистрину. Ось яка вона, «нічна річка»… На острові й п'яти таких клинків немає. Звичайних «річок», без чаклунства.
Перекладач. «Нічною річкою» називається один з кращих сортів булату, на Землі відомий як кара-хорасан.
– Підставляй! – Пані підкинула в повітря прозору хустинку. Вона пливла вниз поволі. І, не затримуючись, пропливла повз клинок – обабіч від леза. Дві хустки стало. «То, виходить, вона загострила меч теж чаклунським способом?»
– Так! Я чарівниця! – І вже цвяху руці тримає. – Дивись, пальці мені не поріж!
Знав я, що зі цвяхом буде, але так Вона раділа, що все одно рубонув. Ні щербинки на лезі не залишилося.
– А тепер побажай, щоб клинок став таким, яким ти його бачив.
– Голкою?
– Так! Сильно побажай цього!
Миттєво, я навіть побачити не встиг, меч витягнувся в голку. А попросити, щоб він… повернувся? Знову в руці звичайний… – для мене звичайний – кривий меч. І знову голка.
– Кольчугу він розірве будь-яку. Навіть нашої роботи.
Я подивився на дві акуратні половинки, що залишилися від цвяха.
– Так. Але якщо товстий обладунок… Багатошаровий. Може просто не вистачити ваги. Тоді бий голкою в будь-яку щілину. А чи є там, під пластинами, кольчуга – не має значення.
«А можна й в отвір для очей».
– Авжеж. А зараз сходи по самостріл, і повертатися будемо.
Повертатися? Гризе мене щось при цьому слові. Неясне якесь почуття. Неясне, але погане.
– Пані…
– Так, чоловічку?
– У мене ще прохання.
Всього сподівався, але не того, що сталося: Господиня ляснула мене по руці трохи вище ліктя, так що ледве на ногах встояв.
– Ще? Оце так нахаба!
А Ти точно підліток.
– Пані, зроби так, як зараз скажу. Будь ласка.
– Та що ж таке?
– Хазяйко, коли я жив у печері…
– Ну-ну.
– Я ніколи не повертався назад тією ж дорогою.
Куди тільки подівся той підліток! Очі звузилися в щілини – сказати, що лице серйозне, – значить нічого не сказати. Жінка-яструб.
– Ти щось плутаєш, чоловічку. Там дорога тільки одна – по дну ущелини.
Я похитав головою.
– От саме там і не ходив ні разу. Спускався й підіймався по скелях, так, щоб не бувати кілька разів поспіль у тому ж місці. А плутати я не вмію: я або знаю, або ні. Зараз знаю, що кажу.
Коли ми перемістилися, я в першу мить нічого не бачив, – очам треба звикнути.
«Ані звуку!»Знову ображаєш: хто ж говорить, перш ніж роздивитися? «Здається, ти мав рацію. У кімнаті хтось є».Але ж ми, між іншим, на сходах. Темно. Мабуть, та сама, «потаємна», але при цьому всім відома. «Точно. Якщо справа дійде до бою, врахуй: твої ті, що зліва. Але без наказу не лізь».
Подивимося, Хазяйко.
