Текст книги "Лев, Чаклунка і стара шафа"

Автор книги: Клайв Стейплз Льюис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 12. Перша битва Пітера

Коли гном із Чаклункою ото обмінювалися репліками, далеко від них бобри і діти йшли вже не одну годину, а те, що діялось навколо них, радше нагадувало чарівний сон. Вони давно поскидали свої шуби, ба навіть покинули говорити одне одному: «Глянь-но! Ось зимородок», або «А там лісові дзвіночки!» або «Що так гарно пахне?» або «Ви тільки послухайте того дрозда!». Друзі мовчки крокували, всотуючи кожною клітинкою цю благодать. Вони минали галяви, напоєні сонцем, пірнали у прохолоду зелених гущавин, а то знову опинялись на широких, порослих мохом просіках, де крони в'язів поспліталися у високе зелене шатро вгорі. Згодом пробиралися крізь густе плетиво зі смородини, що саме цвіла, і глоду, і від тих солодких пахощів їм аж паморочилися голови.

Правду кажучи, те, що зима відступає, як і те, що відбувалося з лісом, який за лічені години змінив пору року, перейшовши одразу із січня у травень, для них стало не меншою несподіванкою, ніж для Едмунда. Вони навіть уявити собі не могли (а ось Чаклунка це добре знала), що все так і мало бути, коли у Нарнію повернувся Аслан. Натомість усі чудово пам'ятали, що не хто інший як Чаклунка своїми злими чарами накликала на Нарнію нескінченну зиму, отож, коли скрізь об'явились чарівні знаки весни, стало цілком очевидно, що магія Чаклунки вже не має такої сили, як раніше. Сніг танув на очах, і друзі збагнули, що тепер Чаклунці не здогнати їх на санях. Відтак вони перестали поспішати і дозволяли собі частіше й довше перепочивати. Звісно, за цілий день вони добряче потомилися, проте з ніг іще не падали, от хіба рухались дещо повільно й сонно, а душі їхні були спокійні й умиротворені, як під кінець довгого дня, проведеного на свіжому повітрі. Лише Сюзан трішки натерла п'яту.

Велика ріка залишилась побіч, бо наші мандрівці рушили ліворуч, на південь, щоб добратися до Камінного Столу. Та якби їм і не треба було повертати, вони все одно не могли іти більше по березі, бо відколи почав танути сніг, ріка розлилася і їхню стежку поглинув стрімкий бурхливий потік жовтої води.

Та ось сонечко стало хилитися до овиду заливаючи увесь обрій червонястою загравою, тіні видовжилися, а квітки замислились, чи не час ото складати пелюстки до сну

– Вже близько, – промовив пан Бобер і повів своїх приятелів угору світлою дібровою, на якій росли поодинокі високі дерева. Стомленим мандрівникам так приємно було ступати по пружному моху, який товстим шаром укривав тут землю. Правда, заки піднялися на пагорок, усі геть засапалися. Люсі навіть сумнівалася, чи зможе здолати той шлях без зупинки, але несподівано вони опинилися на вершині. Й ось що відкрилося їхнім очам.

Мандрівці стояли на відкритій зеленій галяві, а внизу навсібіч розкинувся ліс. Тільки далеко на сході щось мінилось і мерехтіло.

– Дивися! – прошепотів Пітер до Сюзан. – Море!

А посеред відкритої вершини пагорба стояв Камінний Стіл – велика похмура, дуже древня на вигляд плита зі сірого каменю, підтримувана чотирма брилами. Ціла плита була помережана дивними знаками – мабуть, письменами невідомої мови. При спогляданні цих знаків у всіх виникли якісь дивні відчуття. Далі мандрівники зауважили на краю галявини шатро. Зараз, у променях призахідного сонця, воно виглядало просто дивовижно: стіни із жовтого шовку, шнури малинові, кілки зі слонової кістки. Вгорі на щоглі тріпотіло знамено із зображенням червоного геральдичного лева, що звівся на задні лапи. З моря дув свіжий вітерець і приємно овівав їхні розпалені обличчя. Всі ще були звернені до шатра, коли до них долинули звуки музики. Повернувшись праворуч, вони побачили те, заради чого йшли сюди.

Аслан стояв серед великої юрби створінь, що оточили його півмісяцем. Там були духи дерев і духи джерел – дріади та наяди, як ми називаємо їх у нашому світі, – зі струнними інструментами в руках. Це вони грали. Ще там були чотири гігантських кентаври. Вище від пояса вони скидалися на прекрасних суворих велетнів, а нижче – на величезних коней. Там також були єдиноріг, красень-бик із людською головою, пелікан, орел і велетенський пес. Поруч з Асланом стояли два леопарди. Один із них охороняв його корону, а другий – знамено.

А ось Аслан… Ні бобри, ні діти не знали, як із ним поводитися і що говорити при зустрічі. Ті, які ніколи не бували в Нарнії, не можуть навіть собі уявити, що хтось може бути добрим і страшним водночас. Якщо діти колись так думали, то враз позбулись цього враження. Вони відважилися звести очі на Аслана і перед ними промайнула золота іскриста грива та великі шляхетні і врочисті проникливі очі, проте тут же відчули, що не можуть довше витримати його погляд. Трепет охопив їх усіх.

– Підійди-но до нього, – прошепотів пан Бобер.

– Ні, – так само тихо заперечив Пітер, – Ви перший.

– Ні, найперше сини Адамові, а потім звірі, – знову пошепки відповів пан Бобер.

– Сюзан, – тихесенько проказав Пітер, – а може, ти? Панянок завжди пропускають уперед.

– Ні, ти найстарший, – відповіла Сюзан. Що довше вони сперечались, то незручніше себе почували. Нарешті Пітер усвідомив, що перший крок таки доведеться зробити йому. Він вихопив свого меча із піхов, віддав ним честь і квапливо звернувся до друзів:

– Ходіть за мною. Й опануйте себе.

Хлопець ступив кілька кроків назустріч Асланові і вимовив:

– Ми прийшли… Аслане.

– Ласкаво просимо, Пітере, сину Адамів, – відповів Аслан. – Ласкаво просимо, Сюзан та Люсі, доньки Євині. Ласкаво просимо і вас, Бобре з Бобрихою.

Його голос, глибокий і шовковистий, якось умить їх заспокоїв. Тепер вони почувалися легко і спокійно і не відчували жодної незручності, стоячи мовчки перед Асланом.

– Гаразд, а де четвертий? – запитав Аслан.

– Він зрадив їх і перекинувся до Білої Чаклунки, о Аслане, – сказав пан Бобер.

Щось змусило Пітера додати:

– Це частково моя провина, Аслане. Я ставився до нього недобре. Гадаю, це й підштовхнуло його до цього вчинку.

Аслан не сказав нічого, щоб якось виправдати Пітера, але й не ганив його, а лиш незмигно дивився на хлопця своїми величезними очима. Та й справді, що тут іще можна було сказати?

– Аслане, даруй, – мовила Люсі, – чи не можна щось зробити, аби врятувати Едмунда?

– Ми робитимемо все, що тільки можна, – сказав Аслан, – але це може виявитися важчим, ніж ви собі гадаєте.

І знову на якийсь час запала мовчанка. Досі думки Люсі оберталися лише навколо того, яку велич, могутність і мир випромінює погідне левове обличчя, аж раптом дівчинка помітила, що Асланів погляд затуманив глибокий смуток Та наступної хвилини вираз його очей змінився. Лев струсонув гривою і сплеснув лапами.

«Які страшні пазурі, – подумала Люсі. – Добре, що він уміє їх ховати».

– А тим часом, – промовив лев, – готуймося до свята. Вельмишановні пані, проведіть доньок Єви до шатра і допоможіть їм.

Коли дівчатка відійшли, Аслан поклав свою м'яку, але важку лапу Пітерові на плече і сказав:

– Ходи-но, сину Адамів, я покажу тобі замок, у якому ти станеш королем.

І Пітер, стискаючи у руці меч, пішов за левом на східний край пагорба. Звідтам їм відкрився чудовий краєвид. Позаду сідало сонце і все купалось у вечоровому скісному промінні: ліс, гори, долини і велика ріка, що звивалась сріблястою змійкою. Вдалині виднілося море, що зливалося з горизонтом, а по небу пливли рожеві від призахідного сонця хмаринки. Там, де земля Нарнії стикалася з морем, із невеличкого пагорка побіч гирла великої ріки хтось наче пускав сонячних зайчиків. Це вікна замку відбивали захід сонця. Та Пітеру на якусь мить здалося, що це велика зоря опустилася на морське узбережжя.

– Це, о людино, – промовив Аслан, – Кеа-Перевел – замок чотирьох тронів, один із яких ти посядеш як король. Показую його тобі, бо ти первородний і тобі бути Верховним Королем.

І знову Пітер нічого не сказав, бо серед тиші всі раптом почули дивний звук. Він нагадував трубіння мисливського ріжка, але був якийсь глибший і соковитіший.

– Це ріг твоєї сестри, – тихо промуркотів побіч голос Аслана, якщо можна так сказати про лева.

Пітер не одразу второпав, що відбувається. Але далі побачив, як рвонули вперед усі створіння, і почув, як Аслан, змахнувши лапою, вигукнув:

– Назад! Нехай принц сам здобуде собі ім'я лицаря!

Тоді хлопець усе збагнув і з усіх сил кинувся до шатра. Там його чекало жахливе видовище.

Наяди з дріадами розсипались хто куди. Люсі, з білим мов крейда обличчям, бігла йому назустріч, з усіх сил перебираючи маленькими ніжками. Далі він помітив Сюзан, яка метнулася до дерева і видряпалась на нижню гілку Сюзан доганяла якась величезна сіра звірюка. Спершу Пітерові здалося, що це ведмідь, але звір радше скидався на вівчарку, тільки якусь дуже велику. Нарешті до хлопця дійшло: та це ж вовк! Звір зіп'явся на задні лапи, а передніми намагався ухопитися за стовбур, щоб дістатись до дівчинки. Увесь наїжений, він розлючено гарчав і дряпав по корі своїми страшними пазуриськами, а бідолашна Сюзан не могла піднятися вище! Одна її ніжка бовталася так низько, що звір, здавалося, ось-ось уп'ється у неї гострими зубиськами. Пітер здивувався, чому Сюзан не вилізе вище або хоча б не підбере під себе ноги, але досить було лиш глянути туди, аби зрозуміти, що ще мить – і дівчинка зімліє від страху і зірветься вниз.

Не можна сказати, що Пітер відчував у собі велику відвагу, – ні, йому аж замлоїло під грудьми від того, що побачив. Проте часу на вагання не було. Хлопець вихопив свого меча і кинувся на звіра. Але промахнувся. Вовк тут же обернувся до Пітера. Очі звірюки люто спалахнули, а з широко вишкіреної пащі вирвалося гарчання. Вовк аж нетямився з люті – і це врятувало Пітера, бо інакше той умить уп'явся б хлопцеві у горло. Далі все відбулось так швидко, що Пітер не встиг нічого усвідомити. Він блискавично ухилився і з усієї сили встромив меча звірюці просто у серце. Те, що було потім, нагадувало страшний сон: вовк, у передсмертних корчах, шарпався у різні боки, оскалені зуби зачепили Пітерове чоло. Хлопець бачив перед собою лише вовчу кров і жмути його сірого хутра. Нарешті потвора звалилася мертва. Пітер висмикнув меча, випростався й обтер рукавом піт з лиця. Він ледве тримався на ногах від утоми.

Сюзан одразу зістрибнула на землю. Обоє ще тремтіли від пережитого. Сестра і брат міцно обійнялися і, думаю, не обійшлося без сліз. Проте у Нарнії це нікому не мають за зле. – Хутко! Хутко! – пролунав голос Аслана. – Кентаври! Орли! Я бачу в гущавині ще одного вовка. Ось там, за вами. Він утікає. Усі за ним! Він побіжить до своєї володарки. Це допоможе знайти її і врятувати четвертого сина Адамового.

Виконуючи його наказ, з десяток або й більше найпрудкіших створінь із тупотом копит, із шурхотом крил негайно розчинилися у сутінках, що вже ото насувалися.

Пітер, ще відсапуючись, обернувся і побачив Аслана, який стояв поруч.

– Ти забув витерти меча, – зауважив лев.

Це була правда. Глянувши вниз, Пітер побачив, що на лезі скрізь запеклася вовча кров упереміш зі жмутками хутра. Пітер залився багрянцем. Він нахилився і старанно витер меч об траву, а потім насухо обтер об светра.

– Подай його мені і стань навколішки, сину Адамів, – звелів Аслан. Коли ж Пітер це виконав, лев повернув меча плазом й опустив його на плече хлопця, мовлячи:

– Устань, лицарю Пітере Вовча Смерте. І хай там що трапиться, ніколи не забувай витирати свого меча.

Розділ 13. Древнє Передання початку часів

А тепер повернімось до Едмунда. Він ішов уже не одну годину поспіль – раніше він навіть би не повірив, що можна стільки пройти пішки. Та ось, коли вони опинилися у невеличкому темному вибалку, схованому серед старих ялин і тисів, Чаклунка нарешті дозволила зупинитись на спочинок. Едмунд тут же знесилено звалився на землю. Йому було цілком байдуже, що з ним станеться далі, він лише хотів, аби його не рухали і дали відпочити. Едмунд не відчував ні спраги, ні голоду – такий був утомлений. Ззаду Чаклунка та гном про щось приглушено сперечалися:

– Ні, – говорив гном, – уже не варто, моя королево. Досі вони вже напевно дісталися до Камінного Столу.

– Можливо, вовк відшукає нас за запахом і принесе якісь новини, – сказала Чаклунка.

– Хіба недобрі, та й то якщо знайде нас, – відказав гном.

– Чотири трони в Кеа-Перевел, – вела далі Чаклунка. – А коли посядуть тільки три? Тоді пророцтво не сповниться.

– Яка різниця, як і коли воно здійсниться, коли він є тут? – промовив гном. Навіть тепер він не важився назвати ім'я Аслана перед своєю володаркою.

– Він не буде тут довго. А тоді… а тоді ми дістанемо тих трьох просто в замку.

– Може, ліпше взяти отого, – мовив гном, копаючи при цьому Едмунда, – і вступити з ними у переговори?

– Еге ж! І випустити його з рук, – пересмикнула плечима Чаклунка.

– Тоді, – знову заговорив гном, – ліпше відразу виконати те, що належить.

– Я б хотіла зробити це на Камінному Столі, – відповіла Чаклунка. – Там, де належить це робити. Де споконвіків це робилося.

– Але ж тепер довго доведеться чекати, коли Камінний Стіл знову виконуватиме своє призначення, – сказав гном.

– Твоя правда, – погодилася Чаклунка, а за хвилю додала:

– Гаразд, я почну.

Тут затріщали гілки і з кущів із завиванням та гарчанням до їхніх ніг лантухом звалився вовк

– Я бачив їх. Вони всі біля Камінного Столу, разом із ним. Вони вбили мого капітана Маугріма. Я заховався у кущах і все бачив. Один із синів Адамових убив його. Біжім! Біжім!

– Ні, – зупинила його Чаклунка, – туди вже нема чого спішити. Біжи. Клич усіх наших підданих сюди. Я хочу їх бачити. Хай збираються чимскоріш. Гукай усіх велетнів, вовкулак та духів дерев, що визнають нас. Клич упирів, болотяників, людожерів та мінотаврів. Клич ненаситців, відьом, привидів, жаболюдів. Будемо битися! Що? Хіба моя паличка не зі мною? Хіба я не можу обернути їхні лави на камінь, коли вони підуть у наступ? Біжи чимдуж, я маю тут іще звершити одну справу.

Звір схилився у поклоні, розвернувся і зник з очей.

– Так, – зронила Чаклунка, – Стола у нас немає. Гм, треба подумати… хлопчиська можна прив'язати до дерева.

Едмунда штурханом змусили піднятися з землі. Гном поставив його спиною до дерева і міцно прив'язав. Чаклунка відкинула свою мантію і хлопець побачив її білі як сніг руки. Власне хіба вони й виділялися білою плямою у тій темній мов ніч ярузі.

– Приготуй жертву, – звеліла Чаклунка.

Гном шарпнув Едмунда за комір й оголив його шию. Потім схопив хлопця за волосся і відтягнув йому голову так, що той аж задер підборіддя. Едмунд почув якийсь звук: вжик-вжик-вжик. Спершу він не міг уторопати, у чому річ. А потім зрозумів: це гострили об камінь ножа.

І тут зусібіч залунали якісь вигуки, тупотіння копит, лопотіння крил. Чаклунка пронизливо заверещала. Всі метушилися. Едмунд відчув, що його звільняють від пут. Чиїсь сильні руки підхопили його, а приязні голоси говорили:

– Покладіть його на траву.

– Передайте сюди трохи вина.

– На, випий.

– А тепер заспокойся.

– Усе буде гаразд.

Він іще чув, як вони перемовлялись:

– Хто схопив Чаклунку?

– Я гадав, що ти її впіймав.

– Я вибив їй ножа з рук, але більше її не бачив.

– А я побіг за гномом.

– Думаєш, вона втекла?

– Та хіба за всім устежиш?

– Що це? А-а, пеньок.

Едмундові враз запаморочилося в голові і потемніло в очах. Більше він нічого не пам'ятав.

Тим часом кентаври, єдинороги, олені та птахи (їх, як пам'ятаєте, прислав на підмогу Аслан) рушили знову до Камінного Столу, забравши зі собою Едмунда. Якби вони бачили, що відбувалося у цьому вибалку далі, коли їх тут уже не було, то напевно немало здивувались би.

Було зовсім тихо. Опинись ви там у той момент, то неодмінно помітили б під ясним місячним сяйвом старий пень та здоровенну каменюку. Поволі до вас дійшло б, що і з пеньком, і з каменем щось відбувається. Досить було кинути на них хоч трохи пильний погляд: пеньок чомусь дуже нагадував маленького опецькуватого чоловічка, який ото став навколішки і припав до землі. За якусь хвилинку пень уже покривуляв навпрошки до каменюки. Каменюка підвелася і заговорила з ним. Так ось у чому справа: Чаклунка із гномом прибрали вигляд каменюки та пня! Чаклунка просто пустила в хід одну зі своїх магічних штучок і так перемінила себе і гнома, що ніхто б їх не впізнав. Коли їй вихопили ножа з рук, вона не розгубилась і навіть не випустила з рук своєї чарівної палички.

Коли діти прокинулися наступного ранку (вони спали на купі подушок у шатрі), то першою новиною, яку вони почули (звісно, від пані Бобрихи), було що їхнього брата врятували і пізно ввечері допровадили до табору. А зараз він з Асланом. Діти швиденько поснідали і висипали з шатра. Аслан та Едмунд прогулювалися вдвох по зарошеній траві. Всі решта трималися на деякій відстані. Немає потреби переказувати (зрештою, ніхто й не чув), що говорив йому Аслан, проте тієї розмови Едмунд не забуде ніколи. Як тільки Аслан помітив дітей, він одразу попрямував до них разом з Едмундом.

– Ось ваш брат, – промовив він, – і… годі говорити про те, що вже минулося.

Едмунд підходив до кожного, тиснув руку і казав:

– Прости мене.

І кожен відповідав:

– Усе гаразд.

І всяк захотів щось сказати, аби розвіялись будь-які сумніви у тому, що останні події бодай якось затьмарили їхні стосунки. Це мали б бути якісь прості, звичайні і зрозумілі слова, та, мов навмисне, нікому нічого не спадало на думку. Але вони навіть не встигли відчути себе незручно у цій ситуації, бо до Аслана саме підійшов один із леопардів:

– Пане, прибув посланець від ворога. Він просить авдієнції.

– Нехай підійде, – промовив Аслан.

Леопард відійшов, а невдовзі повернувся із гномом Чаклунки.

– З чим ти прийшов, сину безодні? – запитав Аслан.

– Королева Нарнії і Володарка Самотніх Островів вимагає запевнення своєї безпеки. Тоді вона прийде порозмовляти з тобою про справу, яка однаково торкається вас обох, – доповів гном.

– Королева Нарнії, аякже! – не втримався пан Бобер. – Оце нахабство…

– Спокійно, Бобре, – сказав Аслан. – Невдовзі всі імена буде повернено їхнім істинним володарям. А зараз не будемо сперечатися. Перекажи своїй володарці, сину безодні, що я обіцяю їй повну безпеку за умови, що вона залишить свою паличку під отим великим дубом.

Це узгодили і двоє леопардів пішли разом із гномом, аби пересвідчитися, що Асланову умову дотримано.

– А що коли вона оберне леопардів у камінь? – прошепотіла Люсі до Пітера. Гадаю, що леопарди теж про це подумали, бо аж вигнули спини і попіднімали сторч хвости, як коти, що побачили перед собою здоровецького грізного собаку.

– Все буде добре, – прошепотів у відповідь Пітер. – Він не посилав би їх, якби не був певен у їхній безпеці.

За кілька хвилин з'явилася й сама Чаклунка. Вона піднялася на вершину пагорба і рушила просто до Аслана. Вона підійшла майже впритул і зупинилась перед ним. Трійко дітей, які ще ніколи не бачили її обличчя, відчули, як мурашки поповзли їм по спинах: такий-бо страшний був її вид. Серед звірів прокотилося приглушене гарчання і рик. Хоча надворі світило ясне весняне сонце, усіх раптово пробрав крижаний холод. Лише двом, здавалося, нічого не заважало: це були Аслан і Чаклунка. Дивно ж виглядали ці два лики – золотавий і мертвотно-білий – поруч одне з одним. Чаклунка уникала погляду Аслана, і пані Бобриха відразу це зауважила.

– У тебе тут зрадник, Аслане, – вимовила Чаклунка. Звичайно, кожен із присутніх здогадався, що вона має на увазі Едмунда. Проте Едмунд зараз – після всього, що довелося пережити, та після вранішньої розмови – найменше турбувався про себе. Він тільки увесь час невідривно дивився на Аслана. Здавалося, хлопець зовсім не намагався вникнути, куди ото хилить Чаклунка.

– Так, справді, – відповів Аслан. – Але він не тебе зрадив.

– Чи ти забув Древнє Передання? – поспитала Чаклунка.

– Скажімо, таки призабув, – сумно похитав головою Аслан. – Розкажи нам про Древнє Передання.

– Розказати вам? – перепитала Чаклунка. Її голос майже зривався на вереск. – Розказати тобі, що написано на Камінному Столі, який ото стоїть біля нас? Розповісти тобі, про що кажуть древні письмена, вирізані на жертовному камені, що на Заповідному Пагорбі? Розповісти, що вирізьблено на скіпетрі Володаря? Принаймні тобі відома Магія, яку Володар заклав ув основу існування Нарнії від самого її початку. Ти знаєш, що кожен зрадник належить мені як моя законна здобич і що за кожну зраду я маю право вбивати.

– О, – озвався пан Бобер, – так ось як тобі прийшла у голову фантазія оголосити себе королевою. Ти ж була катом у Володаря. Тепер розумію.

– Годі, Бобре, – зупинив його Аслан. З його грудей вихопився низький рик.

– Так ось, – вела далі Чаклунка, – людська істота належить мені. Я забираю її життя. Її кров – моя власність.

– Тоді підійди і забери його, – прогудів буйвол із людською головою.

– Дурню, – гарикнула Чаклунка і жорстока посмішка скривила її вуста, – невже ти гадаєш, що твій господар може силою позбавити мене моїх прав? Він обізнаний із Древнім Переданням ліпше за тебе. Він знає: якщо я не отримаю крові у викуп, як велить Закон, уся Нарнія занепаде і згине від вогню й води.

– Істинна правда, – погодився Аслан. Я не заперечую цього.

– О Аслане, – прошепотіла Сюзан йому на вухо, – чи не можемо ми… маю на увазі, ти не віддаси його, правда ж? Хіба не можна якось змінити це Древнє Передання? Невже не можна нічого вдіяти?

– Діяти супроти Магії Володаря? – мовив, обернувшись до неї, Аслан. Здавалося, обличчя його заступила тінь. Більше ніхто не зважився про це з ним заговорити.

Едмунд стояв по інший бік від Аслана і не відривав від нього очей. Від хвилювання йому перехопило подих:. Спершу хлопець було подумав: може, варто щось сказати, – але відчув, що від нього нічого зараз не вимагається, треба тільки чекати і скоритися волі Аслана.

– Відійдіть усі, – звелів Аслан, – я мушу поговорити з Чаклункою сам-на-сам.

Усі виконали наказ. Хвилини тягнулися нестерпно довго. Усі були вкрай напружені, поки Лев та Чаклунка упівголоса вели свою бесіду. Люсі скрикнула:

– Ох, Едмунде! – і заплакала.

Пітер обернувся спиною до всіх і дивився у далечінь, де мріло море. Бобри взялися за лапи і стояли, похиливши голови. Кентаври важко переступали з ноги на ногу. Та невдовзі всі притихли і навіть було чути джмеля, який саме пролетів угорі, а знизу, з лісу, долинали пташині співи і легенький легіт листя. Розмова між Асланом та Чаклункою, здавалося, не закінчиться ніколи.

Нарешті Аслан промовив:

– Можете підійти. Я владнав справу. Вона не посягатиме більше на кров вашого брата.

Усі полегшено зітхнули. Рядами покотився приглушений гомін.

Чаклунка вже йшла було геть, із виразом недоброго тріумфу на обличчі, коли раптом спинилася, обернулася до Аслана і спитала:

– Але чи можу я бути певна, що ти дотримаєш обіцянку?

– Гр-р-р! – грізно заревів Аслан, звівшись на задні лапи зі свого трону. Його велика паща відкривалася ширше і ширше і з неї виривався гучний рик. Чаклунка на якусь мить завмерла, роззявивши рота, видивившись на Аслана, а тоді підібрала мантію і чкурнула щодуху.