Текст книги "Лев, Чаклунка і стара шафа"

Автор книги: Клайв Стейплз Льюис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 8. Що сталюся після обіду

– А тепер, – попросила Люсі, – будь ласка, розкажіть нам, що сталося з паном Тамнасом.

– Ох, – зітхнув пан Бобер, похитуючи головою, – погані, погані справи. Немає жодного сумніву: його схопила поліція. Мені розказувала пташка – вона бачила, коли це сталося.

– І куди його забрали? – спитала Люсі.

– Коли їх ото бачили, вони прямували на північ. Усім зрозуміло, що це значить.

– Але ми нічого не знаємо, – сказала Сюзан. Пан Бобер знову невесело похитав головою.

– Боюся, це означає, що його повели до її замку, – мовив він.

– І що з ним буде? – занепокоєно спитала Люсі.

– Бачиш, – поволі промовив пан Бобер, – важко сказати напевно. Але не знаю, чи бодай хто один із тих, кого туди забрали, повернувся звідтіля живий. Статуї. Кажуть, там повно статуй – на подвірї, на сходах, у залі. Живі істоти, яких вона… – він на хвильку примовк і здригнувся, – вона обернула у камінь.

– О, пане Бобре, – вигукнула Люсі, – чи не можемо… вважаю, ми мусимо щось зробити, аби його врятувати. Це жахливо. І все через мене.

– Дитино, я не маю жодного сумніву, що ви врятували б його, якби могли, – вступила у розмову пані Бобриха, – але марно навіть сподіватися проникнути у замок і повернутися звідтам цілою.

– А може, щось придумаємо, якусь хитрість? – запропонував Пітер. – Наприклад, перевдягнемось у мандрівних купців чи ще когось… або дочекаємося, коли вона вийде геть. Цей фавн урятував мою сестричку, ризикуючи своїм життям, пане Бобре. Ми не можемо кинути його напризволяще, щоб… щоби з ним таке сталося.

– Нічого з цього не вийде, сину Адамів, – заперечив пан Бобер, – вам навіть не варто пробувати. Але тепер, коли Аслан уже в дорозі…

– Так, розкажи нам про Аслана! – злилися воєдино кілька вигуків. І знову дітей охопило це дивне відчуття – як перші провісті весни, як добра новина.

– То хто такий Аслан? – поспитала Сюзан.

– Аслан? – повторив пан Бобер. – Як, ви не знаєте? Він Король. Володар цілого лісу. Але бачите, він нечасто тут буває. Принаймні, його ще не було ні за мого життя, ні за життя мого батька. Та до нас дійшли чутки, що Аслан повертається. Він уже в Нарнії і скоро поборе Білу Чаклунку Це Аслан, а не ви, порятує пана Тамнаса.

– А хіба вона так само не оберне його у камінь? – спитав Едмунд.

– О Господи, сину Адамів, що ти таке кажеш! – розреготався пан Бобер. – Обернути його в камінь? Та якщо вона не впаде відразу і зможе поглянути йому у вічі, то й це буде добре. Більше від неї годі очікувати. Принаймні я в цьому певний. Ні-ні. Він скрізь наведе лад, як ото мовиться у древньому переданні:

 
Враз пощезне сила зла, коли з'явиться Аслан,
А від реву його вмить жаль і смуток відлетить,
Зблисне ж іклами всіма – стріне смерть свою зима,
Щойно гривою трусне – весну-красну поверне*.
 

Переклала Мар'яна Савка. (Прим. ред.)

Та ви самі все зрозумієте, коли його побачите.

– А ми його побачимо? – спитала Сюзан.

– Донько Єви, та ж для цього я вас сюди й привів! Я маю запровадити вас туди, де ви з ним зустрінетесь, – сказав пан Бобер.

– Він… він – людина? – поцікавилася Люсі.

– Аслан – людина?! – якось трохи суворо прорік пан Бобер. – Очевидно, що ні. Я казав вам, що він Король лісу і син Великого Володаря-Що-Живе-За-Морем. Невже ви не знаєте, хто є Королем Звірів? Аслан – Лев… великий Лев.

– О-о-о! – вихопилося в Сюзан. – А я думала, що він людина. А він… небезпечний? Мені трохи страшно, я боюся левів.

– Звичайно, страшно, мила, – сказала пані Бобриха. – А що ж ти собі гадала? Якщо знайдеться хтось, хто може з'явитись перед Асланові очі і щоб коліна у нього не затремтіли, то це або великий сміливець, або просто дурник.

– Виходить, він усе-таки небезпечний? – спитала Люсі.

– Небезпечний? – перепитав пан Бобер. – Хіба ви не чули, що вам казала пані Бобриха? Чи ж мова йшла про безпеку? Так, він небезпечний. Але він добрий. Він – Король, кажу ж вам.

– Я дуже хочу його побачити! – вигукнув Пітер. – Навіть якщо буде дуже страшно, коли він підійде до мене.

– Добре, сину Адамів, – задоволено крекнув пан Бобер і з розмаху так гупнув лапою по столі, що всі горнята й тарілки аж підстрибнули із дзенькотом. – Ти побачиш його. Маємо вістку, що зустріч відбудеться завтра, якщо встигнемо, біля Камінного Столу.

– А де це? – спитала Люсі.

– Я покажу вам, – відповів пан Бобер. – Униз по ріці. Добрячий шмат дороги. Я вас туди заведу.

– Ой, а як же бідний пан Тамнас? – захвилювалась Люсі.

– Найпевніший шлях допомогти йому – зустрітися з Асланом, – мовив пан Бобер. – Коли він буде з нами, ми негайно почнемо діяти. Але й без вас справа не зрушиться з місця. Про це каже інше древнє передання:

 
В ту мить, коли Адама плоть і кров
У Кеа-Перевел зійде на трон,
Розтане зла і мороку покров.
 

Переклала Мар'яна Савка. (Прим, ред.)

Тепер, коли він наближається і ви вже тут, ясна річ, все має скоро сповнитися. Ми чули, що Аслан колись уже бував тут – давно-давно, ніхто не може сказати коли. А от із вашого роду тут ніколи нікого досі не було.

– Чекайте, пане Бобре, щось я не второпаю, – про-мовив Пітер, – виходить, що Чаклунка не є людиною?

– Вона б дуже хотіла, аби ми у це повірили, – відказав пан Бобер, – бо якраз на цій підставі і проголосила себе королевою. Але вона не донька Єви, а походить від вашого прабатька Адама, – тут пан Бобер поштиво уклонився, – вашого прабатька Адама першої дружини, яку звали Ліліт [1]1
  Ліліт (від Іуї – ніч) – за давньоєврейською мітологією, перша дружина Адама, нічний жах, мати демонів, яку було перетворено на порох ще до створення Єви. (Прим, ред.)


[Закрыть]. Ліліт, як відомо, була із джинів. Це, так би мовити, з одного боку. А ось з іншого вона споріднена із велетами. Ні-ні, у жилах Чаклунки немає жодної краплі людської крові.

– Тому вона така зла, правда, тату Бобре? – сказала пані Бобриха.

– Цілковита правда, мамо Бобрихо, – відповів пан Бобер. – Очевидно, щодо людей є дві точки зору (хай не ображаються на це наші гості). Але не може бути двох думок про тих, які схожі на людей, та не є ними.

– Колись я знала добрих гномів, – промовила пані Бобриха.

– Я також, коли ти вже про них згадала, – відповів її чоловік, – але дослівно кількох, та й то вони найменше скидалися на людей. А взагалі моя вам порада: якщо стрінете когось, хто збирається стати людиною, але не став, або колись нею був, а зараз не є, або мав бути людиною і все ж не людина, уважно пригляньтеся до нього і міцно тримайтесь за руків'я свого топірця. Отому Чаклунка завжди вистежує справжніх людей у Нарнії. Вона пантрувала на вас багато років і якби довідалась, що ви тут і вас четверо, то навіть не знаю, що учинила б од злості.

– Чому? Що це має до справи? – запитав Пітер.

– Бо є ще одне пророцтво, – відповів пан Бобер. – Там, у Кеа-Перевел, – це замок на березі моря біля самого гирла нашої річки, який міг би бути столицею цілої країни, якби все було так, як належить, – отож, у Кеа-Перевел стоять чотири трони. І з давніх-давен відомо, що коли двоє синів Адамових та двоє доньок Євиних посядуть оті чотири трони, тоді не тільки закінчиться панування Білої Чаклунки, але і їй самій прийде кінець. Ось чому ми з такими пересторогами добиралися сюди: дізнайся вона про вас чотирьох – ваші життя важили би не більше за мій вус.

Діти були так поглинуті розповіддю пана Бобра, що весь той час нічого більше не помічали. Після останніх слів господаря запала тиша, і Люсі раптом спохопилась:

– Гей! А де Едмунд?

Якусь мить усі були настільки вражені, що ніхто не міг промовити і слова, а далі посипались питання:

– Хто його бачив останнім?

– Коли він зник?

– Може, він вийшов?

Діти метнулись до дверей і стали шукати його надворі. Там знай густо падав сніг, а зелений лід ставка геть сховався під товстою білою ковдрою. З вершини греблі, де ото стояла хатинка бобрів, ледве було видно берег. Усі бігали довкола будиночка, по самі литки провалюючись у пухкий сніг, й гукали: «Едмунде! Едмунде!» – аж похрипли. Але сніг, здавалося, приглушував їхні вигуки, бо навіть луна не озивалась у відповідь.

– Який жах! – вимовила Сюзан, коли вони у повній безнадії нарешті повернулися до хатки. – Ліпше б ми сюди взагалі не приходили.

– Що ж нам тепер робити, пане Бобре? – запитав Пітер.

– Що? – перепитав пан Бобер, який уже натягнув на себе валянки. – Забиратись звідси як стій, ось що. Не можна гаяти ні хвилини!

– Нам потрібно розділитися на групи, – запропонував Пітер, – і розійтися у різних напрямках. Той, хто його знайде, відразу повернеться сюди і…

– Які ще групи, сину Адамів? – перебив пан Бобер. – Для чого?

– Як це для чого? Ясна річ, щоб шукати Едмунда!

– Ба нащо його шукати? Немає в цьому жодної потреби, – відмовив пан Бобер.

– Та що Ви таке кажете? – підняла брови Сюзан. – Він не міг відійти далеко. Ми повинні його знайти. Що Ви мали на увазі, коли казали, що шукати не варто?

– Немає змісту провадити будь-які пошуки, – стояв на своєму пан Бобер, – бо ж відомо, куди він подався!

Діти вражено перезирнулися.

– Невже ви досі не зрозуміли? Він пішов до неї, до Білої Чаклунки. Він усіх нас зрадив.

– Та ні, не може бути! – вигукнула Сюзан. – Він не міг такого зробити!

– Справді? – перепитав пан Бобер й обвів усіх трьох пильним поглядом. І чомусь те, що вони збиралися сказати, завмерло у них на устах, бо раптом кожному стало цілком очевидно, що Едмунд так і вчинив.

– Але як він знайшов дорогу? – здивувався Пітер.

– Чи бував він раніше у цій країні? – запитав пан Бобер. – Тобто чи був він тут колись сам?

– Так, – ледь чутно вимовила Люсі. – Боюся, що так.

– А розповідав вам, що робив, кого бачив?

– Ні, не розповідав, – відказала Люсі.

– Згадаєте мої слова, – похитав головою пан Бобер. – Він уже стрічався з Білою Чаклункою і перейшов на її бік. Вона показала йому свій замок Не хотілося говорити про це раніше (зрештою, він ваш брат, та й узагалі…), проте коли я лиш побачив його, то подумав собі: «Непевний». Мені відразу стало ясно, що він був разом із Чаклункою і частувався у неї. Коли б ви побули у Нарнії довше, то теж без труднощів змогли б розпізнавати таких людей – по очах.

– І все ж, – голос Пітера тремтів од хвилювання, – треба йти його шукати. Хай там що, але він наш брат, навіть якщо ото вчинив як свиня. Зрештою, він іще малий.

– Отже, він пішов до замку Чаклунки? – поспитала пані Бобриха. – То невже ви не усвідомлюєте, що єдиний спосіб урятуватися самим і допомогти йому – втекти від неї?

– Чому Ви так гадаєте? – не зрозуміла Люсі.

– Та тому, що їй треба схопити вас чотирьох – вона ж ні на мить не забуває про чотири трони у Кеа-Перевел. Коли ви всі опинитесь у її замку, їй уже не буде про що турбуватись, а колекція поповниться чотирма новими фігурками. Ви б навіть і пискнути не встигли. Отож хлопець лишатиметься цілим і неушкодженим, тому що вона захоче зробити з нього приманку, аби спіймати вас усіх.

– Ох, невже нам ніхто не допоможе? – заплакала Люсі.

– Хіба Аслан, – відповів пан Бобер. – Ми мусимо з ним зустрітися. На нього вся надія.

– Друзі, – сказала пані Бобриха, – мені здається, дуже важливо знати, коли саме вислизнув ваш брат. Те, що він розкаже Чаклунці, залежить від того, скільки він устиг почути. Скажімо, ми почали розмову про Аслана ще при Едмунді? Якщо ні, то все не так зле. Чаклунка не знатиме, що Аслан повернувся у Нарнію, не знатиме про нашу з ним зустріч. Усе це застане її зненацька.

– Мені здається, його не було, коли ми говорили про Аслана, – почав було Пітер, але Люсі перебила:

– Та ні, таки був, – сумно мовила вона. – Хіба не пригадуєш? Це ж він спитав, чи не може Чаклунка й Аслана обернути у камінь.

– Справді, – згадав Пітер. – Цілком у його стилі.

– Що далі, то гірше, – сказав пан Бобер. – Тепер наступне: чи був він іще тут, коли я говорив, що зустріч з Асланом має відбутися біля Камінного Столу?

На це ніхто не міг дати відповіді.

– Якщо був, – вів далі пан Бобер, – то Чаклунка на санях відразу помчить навперейми і переріже нам шлях до Аслана.

– Але почне вона не з цього, – зауважила пані Бобриха, – або я зовсім її не знаю. Як тільки Едмунд розкаже, що ми всі тут, вона кинеться сюди, аби схопити нас ще цієї ночі. Отже, якщо хлопець вийшов звідси півгодини тому, то хвилин десь так за двадцять вона примчить сюди.

– Маєш рацію, серце, – заквапився пан Бобер, – треба негайно звідси тікати.

Розділ 9. У замку Чаклунки

Тепер вам, звичайно, кортить дізнатися, що трапилось з Едмундом, правда ж? Так ось, він пообідав разом з усіма, але без насолоди, як інші, бо весь час марив рахат-лукумом. Відомо-бо, що ніщо так не псує смаку звичайної їжі, як спогади про зачаровані ласощі. Розмова, що точилася за столом, теж була Едмундові не до вподоби: він убив собі в голову, що решта присутніх навмисне не звертає на нього жодної уваги і ставиться до нього непривітно. Це була неправда, але йому так здавалося. Едмунд якийсь час іще слухав, та коли пан Бобер розповів про Аслана і про подробиці зустрічі з ним біля Камінного Столу, став тихесенько пробиратися до завіси, що висіла над дверима, бо саме лиш ім'я Аслана сповнило його почуттям незбагненного жаху. Інші ж діти, як пригадуєте, відчули у той момент дивовижну солодку радість.

Якраз коли пан Бобер наводив давнє передання про Адамову плоть і кров, Едмунд обережно натиснув на клямку, і ще заки пан Бобер сказав, що Біла Чаклунка зовсім не людина, а походить із джинів та велетів, хлопець вислизнув надвір, просто у заметіль, безгучно причинивши за собою двері.

Не варто, однак, думати, ніби Едмунд був такий поганий, що бажав, аби брат і сестрички обернулися у камінь. Так, йому страшенно хотілося рахат-лукуму, до того ж він уже бачив себе принцом (а згодом і королем), ну а ще мріяв поквитатися з Пітером, бо той обізвав його свинею. Що ж до того, що Чаклунка могла зробити з іншими, то Едмундові, звісно, не хотілося, аби вона повелася з ними надто вже привітно, – бо, очевидно, не могло бути й мови, аби їх зрівняно з ним, – але хлопець переконав себе (або вдав, що так думає), що вона не вчинить їм нічого лихого. «Бо, – говорив він сам до себе, – усі ті, що про неї таке розказують, належать до її ворогів. Мабуть, добру половину тих історій просто вигадали. Вона ж так мило ставилася до мене, у будь-якому разі, набагато ліпше, ніж ото вони. Думаю, вона і є законна королева. Принаймні, вона буде ліпша, ніж той жахливий Аслан!» Так чи інак, але саме у такий спосіб хлопець виправдовував себе і те, що зараз чинив. Однак Едмунд не був дорешти щирий зі собою, бо десь у глибині душі знав, що Біла Чаклунка таки зла і безжальна.

Перше, що збагнув Едмунд, коли вибрався надвір, де падав густий лапатий сніг, було те, що свою шубу він забув у хатинці бобрів. І, зрозуміло, тепер уже ніяк не випадало вернутися за нею. Наступним його відкриттям стало те, що вже геть посутеніло. Ясна річ: десь о третій усі щойно сіли були до столу, а зимові дні дуже короткі. Цього хлопець зовсім не взяв до уваги, але зараз мусив виходити зі становища, яке склалося, з найменшими втратами. Едмунд підняв комірець і рушив уздовж греблі через річку. На його щастя, нападало багато снігу і під ногами вже не було так ховзько.

Поки Едмунд добрався до берега, погода цілком зіпсувалася. З кожною хвилиною ставало дедалі темніше, і через темряву та снігову завію, що свистіла навколо нього і боляче шмагала по очах, Едмунд ледве міг щось розгледіти за три кроки перед собою. Не було жодної стежини, жодної дороги, і хлопець глибоко провалювався у снігові кучугури, ковзав на замерзлих калюжах, шпортався об повалені дерева, стрімко падав у глибокі яруги, обдирав ноги об гостре каміння. Дуже швидко він промок наскрізь, страшенно змерз і весь покрився синцями. Його оточувала безшелесна тиша. Едмунд відчув нестерпну самотність. Гадаю, на цьому він би і завершив виправу, повернувся назад, визнав свою помилку і помирився з усіма, якби йому враз не спало на думку:

– Коли я стану королем Нарнії, то насамперед звелю збудувати тут хоч трохи путніх доріг.

І далі уява перенесла його у той час, коли він володарюватиме. Це одразу підняло його дух. Він собі уявляв, який палац матиме і скільки автомобілів у ньому, думав про власний кінотеатр і куди прокладе залізничні тори, які закони видасть супроти бобрів та їхніх гребель, а потому тішився, що врешті йому вдасться збити пиху з Пітера. Та за той час погода несподівано змінилася. Хурделити перестало, але зірвався сильний морозний вітер і зробилося дуже-дуже зимно. Хмари розійшлися і нарешті визирнув місяць. Була саме повня, сяйво відбивалося від снігу і довкруж стало ясно мов удень. От хіба довгі тіні на снігу залишали якесь моторошне відчуття.

Едмунд нізащо не знайшов би дороги, якби ото не місяць. Він з'явився якраз коли хлопець добрався до маленької річечки, що впадала у велику (пригадуєте, він бачив її, коли разом з усіма ішов до бобрів). Едмунд саме добрів до неї і поплівся її берегом супроти течії. Проте видолинок, яким проклала собі шлях вода, був суціль кам'янистий і дуже стрімкий, зовсім не схожий на той, яким хлопець ішов досі. Береги річечки поросли густими чагарниками, отож йому ніяк не вдалося б зорієнтуватися серед них у темряві. Едмунд мусив низько пригинатися, щоб пройти попід гілками, а сніг брилами звалювався йому на спину і сипався геть за комір. На хлопцеві вже не було сухої нитки, але коли його укотре прибило до землі, він лишень відчув, скільки ж ненависті до Пітера у ньому зібралося, немовби брат, а не хто інший, був винен у всьому, що йому доводилося оце переживати.

Нарешті шлях став пологіший. Невдовзі перед Едмундом відкрилася розлога долина. І там, на другому березі, серед маленької галявини поміж двома пагорками, Едмунд побачив палац Білої Чаклунки. Це був невеличкий замок, який, здавалося, складався зі самих маленьких гостроверхих веж. Вони нагадували величезні каптури, які ото носять відьми і чаклуни. Місяць світив як ніколи, гострі мов голки шпилі замкових веж виблискували у яскравому сяйві, а їхні довгі тіні на білому снігу спліталися у дивні химерні фігури. Едмунда опанував страх.

Проте було надто пізно повертатися назад. Хлопець перетнув річку по кризі і наблизився до замку. Навкруж – жодного звуку, жодного руху Навіть Едмундові кроки, здавалося, безгучно ковтав глибокий свіжий сніг. Хлопець підійшов ближче, тоді повернув за ріг, минаючи стіну за стіною, вежу за вежею у пошуках входу. Проте вхід був далі, із протилежного боку, отож Едмундові довелося зробити чималий гак, аби його знайти. Нарешті хлопець напіткав велетенську арку, а в ній важкі залізні ворота. Ворота було відчинено навстіж.

Ледве пересуваючи ноги, Едмунд підібрався до арки і крадькома зазирнув на подвір'я. Та раптом він побачив таке, від чого серце його, здавалося, перестало битися у грудях. Просто на вході, увесь осяяний місячним світлом, застиг величезний лев, готовий ось-ось стрибнути. Едмунда ховала тінь від арки, і він закляк, тремтячи від страху, не важачись ані йти далі, ані накивати п'ятами. Коліна хлопця тряслися і жодна сила зараз не зрушила б його з місця ні на крок. Він простояв так довго, що якби не цокотів зубами від переляку, то неодмінно зацокотів би від холоду. Скільки часу отак минуло, достеменно не скажу, але Едмундові здавалося, що спливла не одна година.

Проте потроху його стала брати цікавість, чому лев не. стрибає, бо ж відколи хлопець його уздрів, звір навіть не поворухнувся. Едмунд, не виходячи з тіні, наважився трішечки підсунутися до нього. Хлопець розсудив, що звідтам лев узагалі не міг його помітити. («А що, коли він раптом обернеться?» – промайнуло в голові Едмунда.) Далі він побачив маленького гнома, який стояв спиною до лева десь на відстані чотирьох кроків від того. «Ага, – зметикував Едмунд, – коли лев кинеться на гнома, то у мене буде час проскочити». Однак ані гном, ані лев не поміняли пози. Аж тепер Едмунд пригадав розповіді про те, що Біла Чаклунка обертає живих істот у камінь. Можливо, цей лев скам'янів? Поміркувавши так, Едмунд тепер звернув увагу, що спину та гриву лева покривав сніг. Ну звичайно, статуя! Живі звірі ніколи не чекатимуть, щоби їх привалило снігом. Едмунд дуже повільно рушив до лева. Серце хлопця гупало, готове вистрибнути з грудей, бо Едмунд все одно боявся торкнутися звіра. Врешті зважився, витягнув руку і – пальці обпекло холодом. Камінь! Він злякався кам'яного боввана!

Едмундові наче тягар звалився з плечей – і в один момент його аж до кінчиків пальців хвилею пройняло гаряче тепло. Тієї ж миті у голові йому сяйнув радісний здогад: «Напевно, – подумав він, – це і є той великий лев Аслан, про якого вони теревенили. А вона його спіймала і перетворила на камінь. От і кінець усім їхнім величним планам! Фу-у! І кому тепер страшний Аслан?» Отак він стояв, потішаючись із камінного лева, а далі повівся геть як збиточний школяр: вийняв ото з кишені огризок олівця і домалював левові вуса й окуляри. А тоді сказав: «Егей, старий дурню Аслане! Подобається тобі стояти тут каменем? Гадав собі, що ти тут наймогутніший, правда?». Але навіть спотворений безглуздою базграниною камінний звір, задивлений нерухомими очима у місячне сяйво, був таким грізним, сумовитим і шляхетним, що Едмунд не дістав жодної втіхи од своєї витівки. Він повернувся і рушив навпростець через подвір'я.

Едмунд побачив, що на подвір'ї повно статуй. Вони стояли скрізь, наче шахові фігури на дошці у розпал гри. Там були скам'янілі сатири, вовки, ведмеді, лисиці, снігові барси. Поруч із ними застигли вишукані фігурки, подібні на жінок. Це були духи дерев. А над усіма височіли великі статуї: кентавр, крилатий кінь та та ще щось таке довге – Едмунд було прийняв його за дракона. Всі фігури у холодному місячному світлі виглядали дуже дивно, бо були геть як живі, але зовсім непорушні. Едмундові стало не по собі, коли довелося пробиратися поміж ними. На самій середині подвір'я стояла величезна статуя, яка своїми обрисами нагадувала людину. Фігура була вища за дерево, на обличчі з кошлатою бородою застиг вираз гніву, правиця ж стискала здоровенного дрючка. Хоча Едмунд і знав, що велетень неживий, камінний, усе ж неспокійно зіщулився, коли проходив попри нього.

Тепер хлопець побачив тьмяне світло, що падало із прочинених дверей у найдальшому кутку подвір'я. Едмунд рушив туди. До дверей вели кам'яні сходи. Едмунд піднявся ними і – на порозі лежав величезний вовчисько.

– Усе гаразд, усе гаразд, – пробурмотів хлопець сам до себе, – це лишень кам'яна подоба. Вона не завдасть мені шкоди, – і вже заніс було ногу, аби переступити через вовка, та здоровенний звір раптом скочив на ноги, погрозливо вигнув спину, роззявив велику червону пащеку і прогарчав:

– Хто тут? Хто тут? Ані руш, чужинцю. Кажи, хто ти такий.

– Якщо Ваша ласка, пане, – спробував якось відповісти Едмунд, але увесь так тремтів, що слова ледве витрушувалися з його горла, – мене звати Едмунд і я син Адамів, її величність зустріла була мене в лісі, і я приніс їй звістку про те, що брат і сестри зараз перебувають у Нарнії, – поблизенько, у бобровій хатинці. Вона… вона ж хотіла їх бачити.

– Я доповім її величності, – прогарчав вовк – А ти стій отут, на порозі, і не рухайся, якщо життя тобі хоч трішки дороге.

І вовк зник у будинку.

Едмунд стояв і чекав. Його пальці задеревіли від холоду, а серце шалено бухало в грудях. Нарешті сірий вовк, Маугрім, начальник Таємної поліції Білої Чаклунки, повернувся і сказав:

– Заходь! Заходь! Тобі пощастило, улюбленцю Королеви… А може, і не надто.

Й Едмунд пішов за вовком, пильнуючи, щоб часом не наступити йому на задні лапи.

Він опинився у довгій похмурій залі, стелю у якій підтримували численні колони. У залі, як і на подвір'ї, стояло багато статуй. Найближче до дверей була фігурка маленького фавна. На його обличчі застиг сум. Едмунд подумав собі, чи це бува не приятель Люсі. У залі світилася лише одна лампа, побіля якої сиділа Біла Чаклунка.

– Я прийшов, Ваша величносте, – вигукнув Едмунд, кинувшись до неї.

– Як ти посмів прийти сам? – крижаним тоном поспитала Чаклунка. – Хіба я не наказувала тобі привести зі собою решту?

– Даруйте, Ваша величносте, – мовив Едмунд, – я зробив усе, що зміг. Я привів їх зовсім близько. Вони зараз у маленькій хатинці на гребені греблі, трохи вище по ріці, з бобрами.

Повільний жорстокий посміх скривив губи Чаклунки.

– І це всі твої новини? – спитала вона.

– Ні, Ваша величносте, – відповів Едмунд і переповів їй усе, що встиг почути у бобровій хатинці.

– Що?! Аслан?! – скрикнула Королева. – Аслан! Це правда? Якщо виявиться, що ти збрехав мені…

– Вибачте, я тільки повторив те, що вони говорили, – затинаючись, пробелькотів Едмунд.

Та королева вже не звертала на нього жодної уваги. Вона плеснула в долоні і перед нею з'явився той самий гном, якого Едмунд бачив іще тоді.

– Готуй сани, – наказала Чаклунка, – та візьми упряж без дзвоників.