Текст книги "Лев, Чаклунка і стара шафа"

Автор книги: Клайв Стейплз Льюис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 4. Рахат-лукум

– Але що ти таке є? – знову спитала королева. – Може, ти гном-переросток, що відрізав собі бороду?

– Ні, Ваша величносте, – відповів Едмунд. – У мене ще нема бороди. Я хлопчик.

– Хлопчик! – вигукнула вона. – Хочеш сказати, що ти син Адама?

Едмунд стояв, не кажучи ні слова. Він був дуже збентежений і не розумів, що означає це запитання.

– Я бачу, ти бовдур, хоч ким ти іще є, – вела далі королева. – Відповідай мені врешті, доки я не втратила терпіння: ти людина?

– Так, Ваша величносте.

– Але як, скажи, ти опинився у моїх володіннях?

– Вибачте, Ваша величносте, я потрапив сюди через шафу.

– Через шафу? Нічого не розумію.

– Я… я відчинив дверцята шафи і відразу опинився тут, Ваша величносте.

– Гм, – мовила королева радше до себе, ніж до нього, – двері. Двері зі світу людей! Я чула колись про таке. Все може пропасти. Але він один і з ним неважко буде впоратися.

Сказавши це, королева підвелась зі сидіння і глянула Едмунду просто у вічі. В її очах при цьому запалахкотіли іскри. У цю мить вона змахнула паличкою. Едмунд відчув, що королева збирається зробити щось жахливе, проте не міг навіть пальцем ворухнути. Коли ж хлопець уже було подумав, що геть пропав, вона, здавалося, змінила своє рішення.

– Моє бідолашне дитя, – заговорила вона зовсім іншим тоном, – бачу, ти замерз. Підійди-но і сядь біля мене, я вкрию тебе мантією і ми собі поговоримо.

Едмундові зовсім не сподобалося це запрошення, але заперечити він не зважився. Хлопець виліз на сани і сів біля її ніг, а вона закутала його полою своєї хутряної мантії, ще й підіткнула з боків.

– Може, вип'єш чогось гарячого? – спитала королева. – Хочеш?

– Так, будь ласка, Ваша величносте, – відповів Едмунд, у якого зуби цокотіли від холоду.

Королева десь зі складок мантії видобула малесеньку плящинку, яка виглядала так, немов була виготовлена з міді. Витягнувши руку, королева нахилила плящинку і з неї на сніг, поряд із саньми, вилилась краплина якоїсь рідини. Едмунд бачив, як вона зблиснула у повітрі, мов діамант. Коли краплина упала на сніг, почулося шипіння, а далі з'явився коштовний келих, з якого парував якийсь напій. Гном миттю підхопив келих і підніс його Едмундові з поклоном та посмішкою, не надто, правду кажучи, приємною. Хлопець відпив малесенький ковточок й одразу почувся ліпше. Це було щось таке, чого він ніколи раніше не куштував, дуже солодке, схоже на збитий крем, а тепло відразу дійшло аж до ніг.

– Нецікаво, сину Адамів, пити і не їсти, – сказала королева. – Чого б ти хотів найбільше?

– Рахат-лукуму, якщо Ваша ласка, Ваша величносте, – відповів Едмунд.

Королева знову перехилила пляшечку і на цей раз краплина перетворилась у кругленьке пуделко, перев'язане зеленою шовковою стрічкою. Коли його відкрили, там виявилося декілька фунтів найліпшого рахат-лукуму. Кожен кусник був прозорим і дуже солодким. Едмунд за все своє життя не куштував нічого смачнішого. Він уже зовсім зігрівся і почував себе чудово.

Поки він їв, королева розпитувала. Спочатку Едмунд намагався не забувати, що відповідати з повним ротом неґречно, але швидко забув про це і думав тільки, як би чимбільше з'їсти рахат-лукуму. Йому жодного разу не спало на думку замислитися, чому королева так допитується. Вона змусила його розповісти про те, що в нього є брат і дві сестри і що одна з сестер теж побувала в Нарнії, що вона зустрілася з фавном, і що крім нього, його брата і сестер, ніхто більше не знає про Нарнію. Здавалося, її особливо цікавило те, що їх четверо, і вона знову й знову до цього поверталася.

– Вас справді четверо? – перепитала. – Двоє синів Адамових і дві доньки Євині? Не більше і не менше?

Й Едмунд із ротом, повним рахат-лукуму, казав:

– Так, я уже говорив про це, – забувши додати «Ваша величносте», але тепер вона, здається, цього не зауважила.

Врешті рахат-лукум закінчився й Едмунд із великим жалем зазирнув у порожнє пуделко. Хлопець сподівався, що вона спитає, чи не хоче він іще. Королева, звісно, добре знала, про що він думає. їй було також відомо (а ось Едмунд не мав про це й найменшої підозри), що рахат-лукум зачарований і якщо хтось скуштує його бодай раз, то прагнутиме все більше і більше, а коли дозволити, то їстиме, їстиме, аж доки не лусне. Проте Едмундові королева більше не пропонувала рахат-лукуму. Натомість сказала:

– Сину Адамів, я б так хотіла побачити твоїх брата і сестер. Чи можеш привести їх до мене, щоб я з ними зустрілась?

– Спробую, – відповів Едмунд, прикипівши поглядом до порожнього пуделка.

– Якби ти ще раз сюди прийшов – з ними, очевидно, – то я знову пригостила б тебе рахат-лукумом. Зараз я не можу цього зробити, бо магія діє тільки раз. Ось у моєму замку – інша річ.

– А чому ми зараз не можемо поїхати до Вашого замку? – спитав Едмунд. Коли він тільки сідав до саней, то боявся, що королева відвезе його кудись далеко, звідки годі буде відшукати дорогу назад. Але тепер хлопець зовсім забув про цей страх.

– У мене такий гарний замок, – мовила королева. – Певна, що він тобі сподобається. Там у кожній кімнаті повно рахат-лукуму. До того ж, я не маю своїх дітей і хочу зробити принцом якогось гарного хлопчика-, він став би королем, коли я умру. Принц носитиме золоту корону і їстиме рахат-лукум цілісінький день. А ти такий розумний і милий… я ще ніколи таких не зустрічала. Думаю, що можу зробити тебе принцом – коли приведеш до мене в гості брата і сестер.

– Але чому не зараз? – спитав Едмунд. Він почервонів, його губи і пальці були липкими від рахат-лукуму. В цю хвилину він явно не справляв враження ні розумного, ні гарного, хай що говорила б королева.

– Якщо я заберу тебе туди зараз, – відповіла вона, – то не побачу ні твого брата, ні сестер. А я дуже хочу познайомитися із твоїми милими родичами. Ти станеш принцом, а згодом – королем, це зрозуміло. Але ж тобі треба буде придворних і шляхти. Я зроблю твого брата герцогом, а сестер герцогинями.

– Та нема у них нічого особливого, – незадоволено промовив Едмунд. – Зрештою, я можу привести їх у будь-який інший час.

– Так, але коли ти опинишся у моєму замку, – правила своєї королева, – то напевно забудеш про них. Тобі буде так добре, що й не захочеш по них іти. Ні, зараз ти мусиш повернутись у свою країну і – чекаю тебе іншого дня разом з ними, гаразд? Без них просто не варто приходити.

– Але я навіть не знаю дороги назад, до моєї країни, – вмовляв Едмунд.

– Це легко, – відповіла королева. – Бачиш отой ліхтар? – показала вона своєю паличкою. Едмунд обернувся в той бік і побачив ліхтар, під яким Люсі зустріла фавна. – Іди просто на нього, бо за ним є дорога до Країни Людей. А тепер поглянь в інший бік, – і вказала паличкою у протилежному напрямку. – Бачиш два невеличкі пагорки, що ото видніються за деревами?

– Гадаю, що так, – відповів Едмунд.

– Добре. Мій будинок якраз між ними. Коли наступного разу прийдеш сюди, тобі треба лише знайти ліхтар і ті два пагорки, а потім іти туди лісом, доки не вийдеш до мого замку. Але пам'ятай – мусиш привести зі собою всіх решта. Я можу дуже розсердитись на тебе, якщо прийдеш один.

– Я зроблю все якнайліпше, – сказав Едмунд.

– Ага, між іншим, – додала королева, – не конче розповідати їм про мене. От було б цікаво, якби ми зберегли це в таємниці, правда? Хай це буде несподіванка для них. Лише приведи їх до пагорків: такий розумний хлопчик як ти легко зможе знайти причину, щоб це здійснити. І коли підійдете до мого замку, можеш сказати: «Ну що, подивимось, хто тут мешкає?» – або щось схоже на це. Я певна, так буде найліпше. Якщо твоя сестра здибалась тут із фавном, то, мабуть, наслухалась усяких нісенітниць про мене… і напевно боятиметься йти сюди. Фавни можуть варнякати що завгодно, ти ж знаєш, а тепер…

– Я Вас дуже прошу – перебив її раптом Едмунд, – будь ласка, можна мені один шматочок рахат-лукуму на дорогу?

– Ні, ні, – відповіла, сміючись, королева, – доведеться потерпіти до наступного разу.

І подала гному знак рушати. Коли сани вже були далеченько, королева обернулась до Едмунда і вигукнула:

– Наступного разу! Наступного разу! Не забудь. І швидше повертайся.

Едмунд мов прикипів поглядом до саней, які за мить зникли з поля його зору, коли почув, як хтось кличе його на ім'я. Він озирнувся і навпроти побачив Люсі, яка виходила з лісу.

– Ой, Едмунде! – вигукнула вона. – Нарешті і ти сюди потрапив. Просто дивовижно, правда? А тепер…

– Гаразд, – перебив її Едмунд, – бачу, ти мала рацію: це справді чарівна шафа. Тобто я перепрошую тебе, якщо хочеш. Але скажи, де ти блукала стільки часу? Я скрізь за тобою шукав.

– Якби я знала, що ти теж опинишся тут, я б тебе зачекала, – відповіла Люсі. Вона була занадто щаслива і схвильована, аби зауважити, як роздратовано розмовляв із нею Едмунд і що обличчя його при цьому було червоне і… якесь не таке. – Я снідала з паном Тамнасом. Це фавн. Він такий добрий. Біла Чаклунка не покарала його за те, що він мене відпустив. Він сподівається, що вона нічого не довідається і… що врешті все минеться.

– Біла Чаклунка? – спитав Едмунд. – А хто вона?

– О, це жахлива особа, – мовила Люсі. – Вона називає себе королевою Нарнії, хоча не має жодного права бути королевою. Всі фавни, дріади, наяди, гноми, звірі – зрештою, всі добрі створіння – просто ненавидять її. Вона може обертати людей у камінь і робить всякі жахливі речі. Вона наклала чари на Нарнію і тому тепер тут вічна зима. Зима й зима, але Різдво не настає. Ніколи! А їздить вона на санях, запряжених північними оленями, має чарівну паличку в руці, та ще на голові в неї корона.

Едмундові вже й так було зле від того, що з'їв стільки солодкого, а коли почув, що пані, з якою він ото заприятелював, насправді зла чаклунка, йому стало ще гірше. Та, однак, він понад усе хотів рахат-лукуму.

– Хто тобі наговорив цих дурниць про Білу Чаклунку? – поспитав він.

– Фавн, пан Тамнас, – відповіла Люсі.

– Не варто довіряти всьому, що говорять фавни, – промовив Едмунд, прагнучи надати своєму голосу якомога більшої переконливості, наче йому було відомо про фавнів значно більше, ніж Люсі.

– Хто тобі таке сказав? – здивувалась дівчинка.

– Це всі знають, – відповів Едмунд, – поспитай кого хочеш. Але скільки можна стовбичити отут на снігу? Ходімо додому.

– Ходімо, – погодилась Люсі. – Едмунде, я так тішуся, що ти теж сюди потрапив. Тепер усі повірять в Нарнію, коли ми обоє тут побували. Це буде чудово!

Але Едмунд собі думав, що йому не буде так весело, як їй. Він був готовий визнати рацію Люсі перед Пітером і Сюзан, але відчував напевно, що ті підтримають фавнів та звірів. Сам же він радше схилявся на бік королеви. Хлопець не уявляв, що йому казати і як зберегти свою таємницю, коли всі знай говоритимуть про Нарнію.

Тим часом вони пройшли вже добрий шмат дороги і в одну мить замість гілок відчули на собі дотик хутра, а далі обоє вийшли зі шафи у порожню кімнату.

– Слухай, Едмунде, – сказала Люсі, глянувши на брата, – ти жахливо виглядаєш. Тобі погано?

– Ні, зо мною все гаразд, – відповів Едмунд, але це не була правда: почувався він справді дуже зле.

– Тоді ходімо пошукаємо всіх, – сказала Люсі. – Нам так багато треба їм розповісти! А які дивовижні пригоди нас чекають, коли ми разом там опинимось!

Розділ 5. Знову по цей бік дверей

Діти ще бавились у піжмурки, отож Едмунд та Люсі знайшли їх не одразу. Коли врешті всі зібралися у довгій залі, де ото стояли лицарські обладунки, Люсі випалила:

– Пітере! Сюзан! Це правда. Едмунд теж бачив. Через шафу справді можна потрапити в ту країну. Ми з Едмундом там були. Ми зустрілися у лісі. Говори, Едмунде. Розкажи їм.

– У чому річ, Еде? – запитав Пітер.

Отут ми підійшли до одного із найприкріших моментів нашої історії. Едмунд і так почував себе не надто добре, а ще він сердився на Люсі, бо правда, як з'ясувалось, таки була на її боці. Якусь хвилю він іще вагався, що йому робити. Та коли ото Пітер поставив йому питання, Едмунд вибрав найгірше, що лиш можна було собі у цій ситуації уявити: вирішив заперечити все, що сказала Люсі.

– Розкажи нам, Еде, – попрохала Сюзан.

Зверхньо змірявши сестру, мовби він набагато старший від неї (а між ними був лише рік різниці), з коротким смішком, Едмунд недбало кинув:

– Ага, так, ми з Люсі бавились… вдавали, буцім уся ця історія про країну в шафі правда. Для сміху, звісно. А насправді там нічого немає.

Бідолашна Люсі зиркнула на Едмунда широко відкритими оченятами і вибігла геть з кімнати.

Натомість Едмунд з кожною хвилиною робився гіршим і гіршим. Він навіть вирішив, що здобув велику перемогу! І завершив у тому ж дусі:

– Ну ось, знову вона. Та що з нею сталося? Гірше за малу дитину, вічно ото…

– Послухай, врешті-решт, – розсердився Пітер, – замовкни! Ти поводишся з Люсі як свиня, відколи вона розповіла ту історію про шафу. Ти то бавишся з нею, то виставляєш її на глум. Хочеться вірити, що так вийшло ненавмисне.

– Але ж це дурниці, – спробував було виправдатися Едмунд, захоплений зненацька.

– Звичайно, дурниці, – погодився Пітер, – в тому-то й річ. З Люсі все було гаразд, коли ми сюди приїхали, але відтоді в неї або щось перевернулося в голові, або наша сестра стала страшенною брехухою. Хай там що, але хіба можна отак одного дня з неї насміхатися і дражнитися, а іншого її під'юджувати?

– Я думав… думав… – захапався Едмунд, але так і не зміг щось сказати.

– Ти взагалі ні про що не думав, – вів далі Пітер, – ти просто чіплявся до неї. Тобі завжди подобалося кпити з молодших – ми в школі це бачили.

– Перестаньте, – втрутилася Сюзан. – Сварка справі не зарадить. Пішли пошукаємо Люсі.

Ясна річ, коли вони нарешті її знайшли, то побачили, що вона плакала. Хай що вони говорили їй, Люсі не хотіла слухати. Дівчинка наполягала на своєму:

– Мені байдуже, що ви думаєте і що про мене говорите. Можете розказати професору, можете написати мамі… взагалі, робіть, що вам заманеться. Але я знаю, що бачила там фавна і… я хочу туди, а ви всі безсовісні, безсовісні!..

Важкий це був вечір. Люсі ходила сумна. Едмунд зрозумів, що його план працює зовсім не так, як він хотів.

Сюзан і Пітер хвилювалися, чи Люсі бува не захворіла. Вони ще довго стояли у коридорі і пошепки говорили про це, коли Люсі пішла спати.

Зранку Пітер і Сюзан таки прийняли рішення піти до професора і все йому розповісти.

– Він напише до татка, якщо побачить, що з Люсі справді щось не так, – сказав Пітер. – Самі ми не зможемо дати раду.

Отож вони підійшли до його кабінету і постукали у двері. Професор сказав:

– Прошу, – і підвівся назустріч.

Він підсунув дітям крісла і сказав, що весь до їхніх послуг. Тоді сів, міцно переплівши пальці, і приготувався уважно слухати. Він жодного разу не зупинив, не перебив їх, аж доки не оповіли цілої історії. Потому професор іще якийсь час зберігав мовчання. Нарешті він прокашлявся і сказав щось таке, чого діти найменше від нього сподівалися:

– Як гадаєте, – спитав професор, – те, що розповіла ваша сестра, вигадка?

– О, але ж… – почала Сюзан, проте змовкла. Питання – про це свідчило обличчя професора – було поставлено цілком серйозно. Сюзан зібралась і закінчила:

– Але ж Едмунд говорить, що вони лишень бавились.

– Це твердження, – мовив професор, – теж варто розглянути, до того ж розглянути докладно. Скажімо (не ображайтесь на моє запитання), на кого, з вашого досвіду, можна більше покластися – на брата чи на сестру? Маю на увазі, хто з них більше любить правду?

– У тому-то й річ, пане професоре, – відповів Пітер, – до цих подій я б не замислюючись відповів: Люсі.

– А що ти про це думаєш, люба? – обернувшись до Сюзан, спитав професор.

– Ну, – збираючись з думками, поволі промовила Сюзан, – загалом я згідна з Пітером. Але ж те, про що вона розповідає, – про ліс і про фавна – не може бути правдою.

– Хтозна, хтозна, – похитав головою професор. – Проте звинувачувати в обмані того, кого ви завжди вважали чесним, – це не жарт, справді не жарт.

– Ми боїмося, що справа навіть не у брехні, – додала Сюзан. – Нам здається, що з самою Люсі щось не так.

– Гадаєте, вона з'їхала з глузду? – незворушно спитав професор. – Та ні, не турбуйтесь. Досить подивитися на неї, досить поговорити з нею, аби переконатися, що з головою у неї все гаразд.

– Але тоді… – сказала Сюзан і замовкла. Вона зовсім не сподівалася, що дорослі можуть говорити так, як професор, тому не знала, що й подумати.

– Логіка! – мовив професор, наче до самого себе. – Чому їх не вчать логічно мислити у тих школах? Існує тільки три можливості. Або ваша сестричка брехуха, або вона хвора, або говорить правду. Ви знаєте, що вона не обманює, так само очевидно, що вона не згубила розуму. Отже, доки немає інших доказів, нам доведеться припустити, що вона говорить правду.

Сюзан пильно глянула на професора, та вираз його обличчя свідчив, що він і гадки не мав з них сміятися.

– Але невже це може бути правда, пане професоре? – запитав Пітер.

– А чому ти питаєш? – у свою чергу поставив питання професор.

– Тому – відповів Пітер, – бо якщо так, то чому ніхто не бачив цієї країни, хоча ми залазили до шафи? Кажу ж Вам, ми зазирали туди, але нічого не відбулося. Навіть Люсі не могла цього заперечити.

– І що це має до справи? – знову поспитав професор.

– Як що? Пане професоре, адже коли щось дійсно існує, то воно існує постійно, весь час!

– Справді? – запитав професор, і Пітер не знайшов, що йому відповісти.

– А як же час? – утрутилась Сюзан. – Люсі просто не мала часу десь блукати, навіть якщо там і було щось схоже на те місце, яке вона описала. Люсі вибігла з кімнати майже відразу за нами. Вона затрималась десь на хвилину-дві, не більше, а стверджує, що блукала кілька годин.

– Оце й робить її історію дуже схожою на правду, – мовив професор. – Якщо у цьому домі існують двері, які ведуть в інший світ (а мушу попередити вас, що цей будинок узагалі дуже дивний, і навіть я не все про нього знаю), так от, якщо вона проникла в інший світ, то я не здивувався б, якби інший світ існував ув іншому часовому вимірі. Тому хоч скільки б ви там перебували, це не забере вам анітрішки нашого часу. З іншого боку, я думаю, що дівчинка її віку не змогла б таке вигадати. Якби вона захотіла встругнути щось подібне, то заховалась би і просиділа набагато довше, а потім вийшла і розповіла вам свою історію.

– Отже, пане професоре, – мовив Пітер, – Ви справді припускаєте, що можуть існувати інші світи… де завгодно, навіть отут?

– У цьому немає нічого неймовірного, – відповів професор. Далі зняв окуляри і став їх протирати, бурмочучи собі під ніс:

– Цікаво, і чого їх тільки навчають у тих школах?

– То що ж нам робити? – спитала Сюзан, бо відчула, що тема вичерпана.

– Моя дорога панно, – промовив професор, несподівано звівши на дітей суворий погляд, – є один варіант, який досі чомусь нікому не спав на думку. Проте його варто спробувати.

– Що за варіант? – спитала Сюзан.

– Не пхати свого носа в чужі справи, – відказав їй. І на цьому розмова скінчилася.

Після бесіди із професором ситуація навколо Люсі трохи розпружилась. Пітер стежив, аби Едмунд більше не кпив з неї, і ні вона, ні хто інший не згадували у розмовах про шафу. Це стало забороненою темою. Здавалося, ніби всі їхні пригоди на тому й скінчились. Але це було не так.

Дім професора (про який навіть господар знав так мало) був дуже старий і такий знаменитий, що люди з усієї Англії приїздили сюди і просили дозволу його оглянути. Він належав до пам'яток, про які згадують у путівниках й оповідають у легендах. До речі, деякі з цих історій були ще дивніші за ту, яку я вам ото розказую.

Коли приїздили нові групи туристів і просили дозволу оглянути будинок, професор завжди йшов їм назустріч. Пані Макреді, економка, показувала їм усе всередині і довкола, розповідала про картини та лицарські обладунки, про рідкісні книги у бібліотеці. Правда, пані Макреді не надто панькалася з дітьми, бо не любила, коли їй заважали провадити екскурсії. Мало не першого ранку, коли вони тільки приїхали сюди, разом з купою інших настанов, Пітер і Сюзан почули:

– І запам'ятайте, будь ласка: не плутатися мені під ногами, коли я воджу туристів.

– Ага, звичайно, нам так хочеться змарнувати півдня, аби ото тинятися з гурмою якихось роззяв! – відреагував Едмунд.

Пітер, Люсі і Сюзан думали так само. Але саме з цього попередження розпочалися їх нові пригоди.

Якось зранку Пітер з Едмундом роздивлялися обладунки, гадаючи, чи вдалося б їх розібрати, коли в кімнату влетіли дівчатка із криком: «Тікаймо! Сюди йде Макреді, а з нею хмара туристів».

– Швидше! – підхопився Пітер, і всі четверо кинулись до дверей, що були в іншому кінці кімнати. Проте, минувши Зелену залу і добігши до бібліотеки, почули голоси попереду і зрозуміли, що пані Макреді зо своєю групою піднімається не з того боку, не з парадного входу, як вони думали. А тоді – чи то наші втікачі розгубились, чи то пані Макреді справді намагалася їх піймати, чи то в самому будинку ожили якісь чари і гнали їх у Нарнію – хай де б вони опинялись, їм здавалося, що відвідувачі наступають їм на п'яти. Діти гасали з кімнати в кімнату, аж доки Сюзан сказала:

– Та ну їх, цих ґав! Давайте перечекаємо там, де шафа. Хай вони собі пройдуть. Туди точно ніхто не піде.

Але досить їм було вбігти в кімнату, як знову почулися голоси у коридорі, а потому хтось із відвідувачів підійшов до дверей і діти побачили, як опускається клямка.

– Швиденько, – вигукнув Пітер, – більше нема куди! – і рвучко відчинив дверцята шафи.

Вся четвірка миттю опинилася всередині. Втікачі завмерли у темряві, важко переводячи подих. Пітер причинив дверцята, проте не цілком, бо, звісно, пам'ятав, як кожна розумна людина, що в жодному разі не можна закриватися у шафі.