Текст книги "Час зірки"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

– Ні, я вам заплачу, ви все вгадали, ви…

Вона була немов п’яна, не знала, про що думала, ніби її сильно вдарили по голові, на якій росло ріденьке волосся, почувалася такою розгубленою, ніби з нею трапилося нещастя.

Крім того, вона вперше пізнала почуття, яке називають пристрастю: вона пристрасно закохалася в Ганса.

– Що мені робити, аби волосся стало густішим? – вона насмілилася поставити запитання, тому що вже відчувала себе іншою людиною.

– Ти забагато хочеш. Ну, гаразд: мий голову милом «Aristolino» і не користуйся твердим жовтим милом. За цю пораду я грошей не беру.

Навіть це? (Вибух) І її серце шалено забилося. Навіть густе волосся? Вона вже забула Олімпіко й думала лише про ґрінґо: їй пощастило підчепити чоловіка з блакитними очима, або зеленими, або карими, або чорними – помилки бути не могло, можливостей було багато.

– А тепер, – сказала мадам, – іди назустріч своїй чудовій долі. А я чекаю на іншу клієнтку, я й так занадто довго з тобою затрималася, моє янголятко, але справа того варта!

У несподіваному пориві почуттів (вибух), скорившись живому імпульсу, Макабеа, рішуча й незграбна водночас, дзвінко поцілувала мадам у щоку. І знову відчула, що її життя вже змінюється на краще: так приємно поцілувати когось. У дитинстві їй не було кого цілувати, і вона цілувала стіну. Пестячи її, вона пестила саму себе.

Мадам Карлота все вгадала. Макабеа була збентежена. Тільки тепер вона зрозуміла, яким жахливим було її життя. Вона хотіла заплакати, побачивши свій протилежний бік, але ж вона, як я вже казав, завжди вважала себе щасливою.

Вона вийшла з будинку ворожки спотикаючись і зупинилася посеред провулку, темного від сутінків – час сутінків – нічийний час. Але її засліпленому погляду ці останні вечірні хвилини здалися плямою з крові й майже чорного золота. Вона побачила багатство атмосфери і першу гримасу ночі, яка була, так, так, глибока та яскрава. Макабеа йшла немов оглушена і не усвідомлювала, що переходить вулицю, бо її життя вже змінилося. І змінилося завдяки словам – ще від часів Мойсея відомо, що слово – божественне. Коли вона переходила вулицю, була вже іншою людиною. Людиною, вагітною майбутнім. І відчувала в собі надію, таку величезну, яким ніколи не був її відчай. Вона вже не була сама собою, це означало втрату, яка вартувала перемоги. Якщо раніше вона була засуджена на смерть, то ворожка винесла їй новий вирок – жити. Раптом усього стало так багато, і все було таким просторим, що вона відчула бажання заплакати. Але не заплакала: її очі сяяли, як сонце, що вмирає.

Тієї миті, коли вона зробила крок із тротуару на бруківку, щоб перейти вулицю, Доля (вибух) прошепотіла швидко й солодко: зараз, уже, настав мій час!

Аж тут із-за рогу вилетів величезний, як трансатлантичний лайнер, жовтий мерседес і збив її з ніг – і тієї ж миті, ніби у відповідь, у якомусь куточку земної кулі став на диби й заіржав кінь.

Падаючи, Макабеа встигла помітити, перш ніж машина зникла, що пророцтва мадам Карлоти почали здійснюватися, бо автівка була дуже шикарною. «Це нічого, що я впала, – думала Макабеа, – це був просто поштовх». Вона вдарилася головою об бордюр і лежала, повернувши спокійне обличчя до стічної канави. З голови тік струмочок крові, несподівано червоної та рясної. Ось що мені хотілось би сказати: попри все, вона належала до породи карликів, маленьких людей, витривалих і впертих, які колись, можливо, здобудуть своє право на крик.

(Я ще міг би повернутися на декілька хвилин назад і почати нову, радісну розповідь про Макабею від тієї миті, коли вона стоїть на тротуарі, – але мені не підвладно казати, що білявий іноземець її побачив. Я зайшов уже надто далеко й більше не можу повертатися. Зрештою добре, що я не говорив і не збираюсь говорити про смерть і тільки про втечу з місця аварії).

Вона лежала така беззахисна на бруківці, можливо, відпочиваючи від емоцій, коли побачила серед каміння ріденькі паростки трави, такі зелені, як найневинніша людська надія. «Сьогодні, – думала Макабеа, – сьогодні перший день мого життя: я народилась».

(Істина – це завжди незбагненний внутрішній контакт. Істина – неосяжна. Отже, її не існує? Ні, для людей вона не існує).

Повернімося до трави. Для такого малого створіння, як Макабеа, вся велич природи постала у тій траві біля стічної канави – якби ж їй було дано безкрайнє море та гірські вершини, її душа, ще цнотливіша, ніж її тіло, запалала би від пристрасті, а її тіло вибухнуло би: руки сюди, кишки туди, голова, порожня і кругла, котиться до її ніг – як у воскового манекена.

Раптом вона звернула хоч трохи уваги на себе. Чи не було те, що відбувалося, глухим землетрусом? Земля Алаґоас розкрилася ущелинами. Дівчина знічев’я розглядала траву. Траву великого Міста Ріо-де-Жанейро. Випадкову. Хтозна, можливо, Макабеї спадало на думку, що вона – також випадкова у цьому неприступному місті. Доля обрала для неї темний провулок і стічну канаву. Чи страждала вона? Думаю, так. Як курка з недорізаним горлом, що бігає перелякана, стікаючи кров’ю. Тільки курка втікає – так ніби можна втекти від болю – кудкудакаючи від жаху. А Макабеа боролася мовчки.

Я зроблю все можливе, щоб вона не померла. Але як хочеться приспати її та самому лягти спати.

У цей час потроху почав дріботіти дощ. Олімпіко мав рацію: вона просто притягувала дощ. Тонкі струмки крижаної води помалу просякали її одяг, і через це було вкрай незручно.

Я запитую: невже вся історія, написана в цьому світі – це історія нещасть?

Якісь люди невідомо звідки з’явилися в провулку та з’юрмилися навколо Макабеї, нічого не роблячи, як і досі люди нічого не робили для неї, проте тепер, щонайменше, вони на неї дивилися, а це означало, що вона існувала.

(Але хто я такий, щоб засуджувати винних? Гірше те, що мені доводиться їм пробачати. Треба дійти до такого нульового відчуття, коли стає все одно, любить чи не любить нас злочинець, який нас убиває. Та я не впевнений у собі самому: мені треба спитати, хоча й не знаю кого, чи маю я сам любити того, хто жорстоко мене вбиває, і спитати, хто з вас мене вбиває. І моє життя, яке сильніше за мене, відповідає, що я хочу помститися і маю боротися, як той, що задихається, навіть якщо після цього я помру. Якщо це так, нехай так буде).

Невже Макабеа помре? Звідки мені знати? І люди, які були там присутні, також не знали цього. Хоча якась людина, що стояла поблизу неї, таки поставила поруч з її тілом свічку. Розкішне яскраве полум’я, здавалося, співало осанну.

(Я пишу про мінімум фактів, прикрашаючи свій скромний матеріал пурпуром, коштовностями та яскравим сяйвом. Хіба так пишуть? Ні, це не прикрашання, це оголення. Але я остерігаюся наготи, бо це останнє слово).

Тим часом Макабеа, що лежала на землі, здавалося, ставала дедалі більше Макабеєю, ніби віднайшла себе.

Це мелодрама? Знаю тільки, що мелодрама була вершиною її життя; всі життя – витвори мистецтва, а життя Макабеї тяжіло до великого невгамовного плачу, такого, як дощ і блискавки.

Тут з’явився худий чоловік у зношеному піджаку, який грав на скрипці на розі вулиць. Маю пояснити, що я вже бачив цього чоловіка одного вечора ще в дитинстві у Ресіфі, і пронизливий та різкий звук підкреслював золотою лінією містерію темної вулиці. Поруч із цим жалісливим чоловіком стояла цинкова бляшанка з монетами, які кидали йому слухачі, вдячні за скорботне оплакування їхнього непримітного життя. Тільки зараз я почав розуміти, і тільки зараз у мене виникло сокровенне відчуття: скрипка – це попередження. Знаю, що коли я помиратиму, то почую його скрипку та проситиму музики, музики, музики.

Макабеа, Ave Maria, сповнена благодаті, свята земле обітована, земле всепрощення, настане час, ora pro nobis[34]34
  Ora pro nobis (лат.) – молися за нас.


[Закрыть], і я сам стану формою пізнання. Я пізнав тебе до глибин завдяки чарівній силі, що сходить від мене до тебе. Вона дико поширюється і водночас за всім проявляється чітка геометрія. Макабеа згадала портову пристань. Пристань була осердям її життя.

Чи має Макабеа вибачатися? Адже люди завжди просять вибачення. Чому? Відповідь: тому що так є. Так було завжди? Так буде завжди. А якщо ні? Але я кажу, що так. Тому що.

Було добре видно, що вона жива, бо часто кліпала великими очима, а її худі груди піднімались і опускались, коли вона важко дихала. Але хтозна, може, їй треба було померти? Адже бувають моменти, коли людині необхідна маленька смерть, навіть якщо вона не підозрює про це. Стосовно мене, то я замінюю акт смерті її символом. Цим символом може бути глибокий поцілунок, але не в грубу стіну, а в губи в агонії насолоди, якою є смерть. Я символічно помираю декілька разів лише для того, щоб пережити воскресіння.

Я з радістю думаю про те, що не настав ще час зірки кіно, мить смерті Макабеї. Принаймні я ще не можу здогадатися, чи зустріне вона свого білявого іноземця. Помоліться за неї, і нехай усі на деякий час припинять свої справи, щоби вдихнути в неї життя, тому що Макабеа зараз кинута напризволяще, мов двері, що безконечно хитаються від вітру. Я міг би обрати простіший шлях, убити дівчину-дитя, але я хочу гіршого: життя. Ті, хто зараз читають мене, нехай ударять себе в живіт і подивляться, чи добре це. Життя – це удар у живіт.

Досі Макабеа ніщо більше, ніж затуманена свідомість на брудному камінні брукняку. Я міг би просто залишити її на вулиці і навіть не закінчувати цієї історії. Але ні: я дійду навіть туди, де закінчується повітря, туди, дійду навіть туди, де сильний вітер, завиваючи, виривається на свободу, дійду навіть туди, де вигинається простір, дійду туди, куди приведе мене мій дух. Мій дух приведе мене до Бога? Я такий чистий, що нічого не знаю. Знаю одне: я не потребую Божого милосердя. Чи потребую?

Вона була ще живою, тому повільно ворухнулась і її тіло згорнулось ніби в лоні матері. Виглядала гротескно, як завжди. Не хотіла здаватися, та жадала обіймів. Вона обіймала себе, жадаючи солодке ніщо. Вона була проклятою і не знала цього. Вона чіплялася за ниточку свідомості й подумки повторювала без зупинки: я є, я є, я є. Але ким вона була, не знала. Вона почала шукати в найглибшому й найтемнішому куточку своєї душі дихання життя, яке нам дає Бог.

Тоді – лежачи там – вона відчула найбільше, аж вологе, щастя, тому що народжувалася для обіймів смерті. У цій розповіді смерть – мій улюблений персонаж. Чи скаже Макабеа «прощавай» сама собі? Гадаю, вона не помре, адже так хоче жити. В тому, як вона зіщулилася, була справжня чуттєвість. Можливо, тому, що передсмертний стан схожий на сильну чуттєву тугу? Річ у тім, що вираз її обличчя нагадував гримасу бажання. Все незворотнє колись має статись, і якщо вона не помре зараз, то коли-небудь усе одно помре, як і ми, вибачте за таке нагадування, я теж не можу вибачити собі свою ж передбачливість.

Гострий смак насолоди, відчуття холодне і різке, як любов. Може, це та милість, яку ви називаєте Божою? Так? Якщо вона помре, то в момент смерті перетвориться з дівчини на жінку. Ні, це не смерть, не цього я бажаю для моєї головної героїні: це лише дорожньо-транспортна пригода, навіть не катастрофа. Її бажання вижити було схожим на інше бажання, якого вона не знала, тому що була незайманою, але про яке інтуїтивно здогадувалась, бо лише зараз почала розуміти, що жінка одразу народжується жінкою, з першого крику. Доля жінки – бути жінкою. Вона відчувала болісну мить, коли любов втрачала свою силу. Так, болюче цвітіння, таке складне, що вона відчувала, як болить тіло й те, що ви називаєте душею, а я називаю це – як?

Тут Макабеа промовила фразу, якої ніхто з перехожих не зрозумів. Вимовила чітко й виразно:

– А як же майбутнє.

Чи була це туга за майбутнім? Я чую давню музику слів і слів, так, лише так. Саме цієї миті Макабеа відчула сильний напад нудоти, її мало не вирвало, і вона хотіла вирвати чимось нетілесним, тим, що світиться. Тисячокутною зіркою.

Що я зараз бачу і мене це лякає? Бачу, що її вирвало кров’ю, сильний спазм, нарешті одна стінка шлунка торкнулася іншої: перемога!

А в цей час – у цей час раптовий передсмертний крик чайки, ненажерливий орел, що підняв у повітря молоду вівцю, пухнастий кіт, що розриває на частини брудного пацюка – живе пожирає живе.

І ти, Бруте?!

Так, саме так я хочу оголосити, що – що Макабеа померла. Переміг Принцип Темряви. Нарешті коронація.

Якою ж була правда моєї Маки? Досить відкривати правду, її більше немає: сталося. Запитую: а що є? Відповідь: нічого.

Але не оплакуйте мертвих: вони знають, що роблять. Я був у країні мертвих, і після пережитого чорного жаху воскрес у всепрощенні. Я невинний! Не крайте мене! Я не продаюся! Горе мені, все пропало, і це моя провина. Я хочу, щоб мені помили руки й ноги, а потім – потім щоб їх змастили пахучими священними оліями. О, як хочеться радості. Зараз я змушую себе голосно реготати. Але, невідомо чому, не сміюсь. Смерть – це зустріч із самим собою. Розпростерта на землі, мертва, Макабеа була такою великою, як мертвий кінь. Найкраща угода така: не вмирати, тому що вмерти замало, це не звершить мене, а я так цього прагну.

Макабеа вбила мене.

Нарешті вона звільнилась і від себе, і від нас. Не бійтеся, смерть – це мить, вона швидко минає, я точно знаю, бо щойно помер разом із цією дівчиною. Пробачте мені цю смерть. Я не міг уникнути її, люди приймуть усе, тому що вона до того цілувала стіну. Але раптом я відчуваю сильне обурення і кричу: це вбивство голубок!!! Життя – це розкіш.

Гаразд, проїхали.

Вона мертва, дзвонили дзвони, але їхня бронза не мала звуку. Тепер я розумію цю історію. Вона – в неминучості, яку несуть у собі ледве-ледве чутні дзвони.

У величі кожного з нас.

Тиша.

Якщо коли-небудь Бог зійде на Землю, настане велика тиша.

Тиша така, що навіть думи не думаються.

Чи був фінал достатньо грандіозним для вас? Помираючи, вона перетворилася на повітря. Повітря, насичене енергією? Не знаю. Вона померла в одну мить. Мить – це той проміжок часу, за який шина автівки, що рухається на великій швидкості, торкається землі, а потім не торкається її, а потім знову торкається. І т. д., і т. д., і т. д. У глибині душі вона залишалася розладнаною музичною скринькою.

Я запитую вас:

– Скільки важить світло?

А зараз – зараз мені залишається тільки закурити сигару і йти додому. Боже мій, тільки тепер я згадав, що люди смертні.

А я – я також?!

Не забувайте, що зараз пора полуниці.

Так.

Інформація видавця

Видання здійснено за підтримки Міністерства культури Бразилії / Фундації Національної бібліотеки

Obra publicada com о ароіо do Ministério da Cultura do Brasil / Fundação Biblioteca Nacional

Твір опублікований за підтримки Інституту Камоенша зі співробітництва та мови (Португалія)

Obra publicada com о ароіо do Camões – Instituto da Cooperação e da Língua, I.P.

ББК 84(7Бра)

Л-11

Кларісе Ліспектор

ЧАС ЗІРКИ

Роман

З португальської переклав Ярослав Губарев

Перекладено за виданням:

Clarice Lispector

А Hora da Estrela

Rocco, 1977

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

© Clarise Lispector and heirs of Clarise Lispector, 1977

© Ярослав Губарев, український переклад, 2016

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2016

© Інна Корнелюк, передмова, 2016

ISBN 978-617-7192-46-5

Літературно-художнє видання

Кларісе Ліспектор

ЧАС ЗІРКИ

Роман

З португальської переклав Ярослав Губарев

Випусковий редактор Галина Завалій

Редактор та автор передмови Інна Корнелюк

Обкладинка Вітя Кравец

Макет та художнє оформлення Сашка Шевцова

Видавець: TOB «Видавництво Анетти Антоненко»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, серія ДК № 4873 від 26.03.2015 р.

www.anetta-publishers.com

Для листування:

anetta@anetta-publishers.com

Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні TOB «Друкарня «Рута», ДК № 4060 від 29.04.2011, м. Кам’янець-Подільський, вул. Пархоменка, 1, т. 038 494 22 50, drukruta@ukr.net

Замовлення № 447

ЛІСПЕКТОР Кларісе

Л 11 Час зірки. Роман / Переклад з португальської Ярослава Губарева. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. – 108 с.

ISBN 978-617-7192-46-5