Текст книги "Час зірки"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Кларісе Ліспектор
Час зірки

Сакральна сила
^{Передмова}

Авторів, які називають себе письменниками – легіон, але тих, які уміють писати, в історії літератури насправді мало. Кларісе Ліспектор уміла.

Для неї жити означало писати. Її творчість і життя суцільний метатекст. Її персонажі задумані на кілька життів і романів, і водночас були реальними людьми. Ольга Бореллі, секретарка письменниці, згадує, що Кларісе незадовго до смерті, квола й знесилена після операції, несподівано вирішила вийти з лікарняної палати. Біля дверей вона зустріла медсестру, яка категорично заборонила їй ходити. «Ви щойно вбили мого персонажа!» – вигукнула у розпачі Ліспектор. «Вона завжди, так, завжди вміла здійснити те, що вона хотіла і коли хотіла. Не питаючи ні в кого дозволу. У цьому була сила її характеру», – констатувала Ольга, яка, за словами Кларісе, мала стати тією, що сидітиме поруч в останні миті її життя. Це здійснилося…

Літературознавці недаремно розглядають тексти письменників у контексті їх біографії. «Будьте обережні з Кларісе, – застеріг канадську письменницю Клер Варен, дослідницю життєтворчості бразильської легенди, давній друг Ліспектор, Отто Лара Резенде. – Це не література. Це чародійство». Магічний реалізм Кларісе Ліспектор приголомшує, поетика її прози нагадує заклинання первісної людини, слова розлітаються, наче звуки шаманського барабана, мова дика й незвична. Це текст-ритуал, логіка його викладу спантеличує. Як диво, перед яким безсила буденна свідомість. «Неважливо, як дивно звучить проза Ліспектор у перекладі, бо мовою оригіналу вона звучить не менш незвично» – пояснює Бенджамін Мозер, перекладач і біограф найзагадковішої письменниці Латинської Америки, у своєму розлогому дослідженні її життєтворчості «Чому цей світ».

Манера писати в Ліспектор настільки самобутня і незвична, що кожен перекладач відчув болісні муки творчості, аби точно перекласти її слова. І тут річ навіть не в неможливості точно переповісти одну мову іншою. Складно, бо це авторка, яка винаходила свої літературні канони. Граматика, синтаксис і навіть пунктуація в неї – поза визнаними правилами. Забути завчені мовні канони довелося і мені, літературному редакторові. Моє уявлення про художню прозу кардинально змінилося, відколи я читала і перечитувала Ліспектор – як мовою оригіналу, так і в перекладах. Перший критерій, що перед вами справжній художник слова: його хочеться перечитувати. А перекласти цю експериментальну прозу виклик для перекладачів, які зважуються розгадувати смислові парадокси, складні алегорії та ексцентричні метафори бразильського «сакрального монстра». Клер Варен, яка перекладала Ліспектор французькою, постійно картала себе за намагання «виривати голки з кактуса». Маю додати, незважаючи на те, що пише Ліспектор ніби й просто, читати «Час зірки», чи не всі її твори, дуже складно. Це однаково важко, що спробувати осягнути філософію Спінози, єврейських містиків або Кабали, вплив яких можна зчитати поміж рядків у її текстах.

«Коли я навчилася читати, то читала багато книжок із різними історіями. Я думала, що книжка – це щось таке, що народжується. Я тоді не знала, що книжки пишуть». А коли дівчинці розповіли, що кожна книжка має свого автора, то Кларісе теж вирішила «стати автором». Її дитячі оповідання, які вона надсилала до редакції газети міста Ресіфі, не опублікували: бо в текстах не було фактів, тільки враження та емоції. Та це не зупинило вперту дитину – і в 9 років вона написала театральну п’єсу про любов у трьох актах. Дві сторінки, які теж ніколи не були опубліковані. Але відколи вона прочитала «Степового вовка» Гессе, її найсильнішим бажанням було – писати.

«Є те, про що я би хотіла сказати, але не можу. І дуже тяжко з цим буде кожному, хто писатиме мою біографію», – писала Кларісе Ліспектор в неопублікованому рукописі. Бенджамін Мозер у своїй книзі («Чому цей світ») обережно висловує припущення, що йдеться про зґвалтування матері, над якою під час єврейських погромів українських сіл у 1919 році поглумилася ватага російських солдатів. Вони й заразили молоду жінку сифілісом, від якого вона померла, коли майбутній письменниці було дев’ять років. Незважаючи на фатальну неблагородну хворобу, яку на той час не вилікували б, а до застосовування пеніциліну залишалося понад 20 років, третя дівчинка в сім’ї Ліспектор народилася здоровою.

10 грудня 1920 року в українському селищі Чечельник (нині Вінницька область) народилася Хая, що на івриті означає «життя». Дівчинці заледве виповнилося чотирнадцять місяців, коли її сім’я емігрувала з України до Бразилії, бо іншого вибору, щоб вижити, не мали. Незрозуміло чому, проте в інтерв’ю культова письменниця говорила, що покинула Україну двомісячним немовлям (звісно, що в зрілому віці вона навчилася рахувати). Можна спробувати пояснювати її слова незагоєною психічною травмою, як і те, що знаменита письменниця знехтувала нагодою приїхати до України, хоч їй, завдяки дипломатичним зв’язкам, це було просто зробити.

Повільна й болісна смерть матері – найтрагічніший спогад убогого дитинства Кларісе Ліспектор. Про велику провину перед мамою, яку понад усе мріяла і не змогла врятувати, вона зізналася своїм двом психоаналітикам, до яких ходила впродовж багатьох років і приховувала цей факт біографії навіть від найближчих друзів. Винна від народження, бо прийшла у світ зі смертним гріхом і вже через це вчинила непоправний гріх, за який і буде покарана смертю. Аби якось зарадити безкінечному болю, від якого страждала матір, семирічна дівчинка вигадувала казки, в яких герої вічні: «вони не зовсім померли». Але паралізована мама таки померла, а її Хая, якій змінили ім’я, відколи оселилися в Масейо, столиці штату Алаґоас, найбіднішому в Бразилії, стала Кларісе. «Це лілії на грудях»… – так пояснювала багато років потому сенс свого нового імені письменниця в листах.

Після похорону дружини з надією на краще життя батько Ліспектор наважився переїхати з доньками до Ріо-де-Жанейро. Хоч і мав талант до математики, комерція торговця дрібними товарами навіть у столиці не виправдала його сподівань. Однак гроші на уроки гри на фортепіано для своїх дітей він таки знайшов, як і кошти для того, щоб усі троє доньок здобули освіту. Кларісе старанно вчилася, у 17 вона успішно склала іспити і вступила до найпрестижнішого юридичного закладу країни, що було неймовірним досягненням для дівчини з бідної єврейської сім’ї. Вірила, що зможе змінити пенітенціарну систему, заявляла, що в’язниці потрібно реформувати, а поняття «злочину і кари», під впливом однойменного роману Достоєвського, відмежувала від суспільної влади виносити смертний вирок і обмежувати свободу іншого. Почути про таке з вуст дипломованого юриста, хоч і водночас «нестерпного генія» від літератури? Її заяви часто були на межі скандалу: Ліспектор підважувала легітимність державної влади. «Я єврейка, ви знаєте, – декларувала вона. – Але я не вірю в цю нісенітницю, що євреї є обраними Богом народом. Це безглуздя. Німці мають бути саме такі, бо вони робили те, що вони зробили. Чи «обраність» хоч колись порятувала євреїв?» Відвертість Кларісе дивувала багатьох, як і парадоксальність її мислення та вчинків.

Несусвітня в ті часи річ, що єврейська дівчина вийшла заміж за католика, майбутнього дипломата. Маурі Гуржел Валенте став її законним чоловіком, від якого вона народить двох синів – Педро і Пауло. Мрії здійснювалися: у журналі «Pan» вийшов друком її маленький «Тріумф» (1940). А в 1943 році після публікації дебютного роману «Поряд з диким серцем» вона стала сенсацією. І так несподівано ввірвалася в бразильську літературу, що літературні критики не йняли віри, що такий глибокий текст здатна написати жінка. Деякі вирішили, що автор чоловік і пише «під дивакуватим псевдонімом». Поет Ледо Іво оцінив книжку молодої письменниці як найсильніший роман, який досі писала жінка португальською мовою. Американський перекладач Грегорі Рабасса радів: «Я зустрів незвичайну жінку, яка виглядає, як Марлен Дітріх, і пише так, як Вірджинія Вулф». Критики не порівнювали Ліспектор із бразильськими письменниками, натомість згадували Джойса, Достоєвського, Пруста, Кафку та інших. «Ураган Кларісе» – дивувалася тому, що її постійно з кимось порівнюють, бо тоді читала з усіх згадуваних лише Достоєвського.

Серед знаменитостей, у яких брала інтерв’ю 19-річна студентка Кларісе Ліспектор на початку успішної журналістської кар’єри, був і 26-річний Лучіо Кардозо, чи не найталановитіший поет і найсміливіший драматург свого покоління. Вона вперше покохала чоловіка, але він був гомосексуалістом. Усе життя невгамовна жінка не полишала спроб достукатися до його дикого серця хронічного алкоголіка та сибарита-спокусника. Поміж ними була тільки дружба та його марні намагання «полюбити жінку». Він став прототипом до героя її другого роману «Люстра» (1946), який писала, щоб забути про нерозділене кохання. Вони були близькими друзями аж до смерті поета, яку вона вважала другою життєвою катастрофою після смерті матері.

Кларісе намагалася віртуозно грати роль дружини дипломата, стоїчно зносячи розлуку з Бразилією скрізь, де працював її чоловік: в Італії, в Швейцарії, у Сполучених Штатах Америки… Через десять років сімейного життя, письменниця усвідомила, що не може жити без Ріо, в чужомовних країнах, далеко від родини, сестер і друзів, тож у 1959 році вона повернулася до Ріо-де-Жанейро. Пара розлучилася, незважаючи на те, що сім років Маурі сподіватиметься на повернення своєї Кларісе. На той час Ліспектор вже мала славу видатної письменниці, ексцентричної та загадкової жінки, міф про яку створювали журналісти: вона затято бунтувала проти публічності. «Моя таємниця, – повторювала вона, – у тому, що нема таємниці».

На долю письменниці випало ще одне складне випробування: шизофренія старшого сина. Коли він був маленьким, вони з чоловіком не могли натішитися незвичайним розумом первістка, але одного разу Педро сказав їм, що в нього дивні вуха, в них звучить музика і голоси людей, яких нема в кімнаті. Психіатр оглянув маленького школяра і сказав, що або ця дитина виросте генієм, або зійде з розуму. Кларісе ж не покидала думка, що в божевіллі сина саме її провина, вона заспокоювала себе кавою з пігулкою «Беллергалу», і до багаторічної залежності від тютюну додалися інші. Без заспокійливого вона не могла заснути. Від хронічного безсоння почалися психічні розлади, які намагалися згладити психоаналітики. Аж поки Кларісе голими руками напівсвідомо почала гасити пожежу в своїй спальні, в якій і писала, і ледве не згоріла: її врятував син. Коли рани від опіків на тілі загояться, про них нагадає їй, відомій за межами країни письменниці, один директор журналу, відмовивши їй у публікації: «Для того, аби бути продуктивнішою і краще обізнаною, ти повинна оновити свою sexual agenda». Стримана і вразлива Кларісе відповіла: «Я не можу ні з ким спати, (…) все моє тіло згоріло». У 1972 році вона сказала своєму близькому другу, що збирається померти, як і його матір, від раку. І вона померла через п’ять років – від раку яєчників.

Кларісе була красивою жінкою, висока, із золотаво-рудим волоссям, зелено-карими очима, червоними (вона обирала яскраві кольори помад) губами, глибоким гортанним голосом… щоразу зі смаком одягнена – чоловіки постійно закохувалися в неї, Джорджо де Кіріко і Ді Кавальканті увічнили її на своїх полотнах. А вона втікала від них у літературу: дев’ять романів: «Місто в облозі», «Яблуко в темряві»… «Дихання життя»… стільки ж збірок оповідань, п’ять історій для дітей, які побачили світ різними мовами…

Колумбійський аристократ на ім’я Сімон Гонсалес у 1974 році запросив видатну письменницю на свій Всесвітній конгрес чаклунів у колумбійській Боготі. Там її містичне оповідання «Яйце і курка» у цілковитій тиші звучало в перекладі англійською. Сама ж письменниця не мала виступу, тільки спостерігала за екстрасенсами та чародіями. «Я маю дещо сказати про магію, – заявила вона після повернення в Ріо. – Насправді я думаю, що наш контакт з надприродним має відбуватися в тиші, в глибокому усамітненні та медитації. Натхнення, у всіх видах мистецтва, має дотик магії, тому що творення – це річ, яка абсолютно незбагненна. Ніхто нічого не знає про це (…) Магія є також у тому факті, що ми винайшли Бога, і що, якимось дивом, Він існує».

Вона не вважала себе професійною письменницею: «Я лише пишу, коли хочу. Я аматор і прагну йти саме цим шляхом. Професійні письменники мають особистий обов’язок писати. (…) я не хочу бути професійною письменницею. Я оберігаю свою свободу» – в лютому 1977 року вона дала перше й останнє інтерв’ю на телекамеру в студії «TV Cultura» в Сан-Паулу – з умовою, що глядачі побачать його вже після її смерті. «Але хіба ви не народжуєтеся та не оживаєте завдяки кожній своїй новій книзі?» – допитувався в неї тележурналіст. «Що ж. [Вона робить глибокий вдих, перш ніж, нарешті, договорити.] Зараз я мертва. Побачимо, чи зможу я народитися знову. У цю мить я мертва. Я кажу вам це з моєї могили».

P.S. Межі людської мови для цієї авторки не були перешкодою, щоб перетворити біль, пристрасть, оргазм, сльози чи невимовний містичний інсайт в акт мистецтва. Вона хотіла написати про те, для чого слів не існує. Світ і те, що знаю про нього це не одне і те ж, чому ж «про що неможливо говорити, про те треба мовчати», як переконував філософ і логік Людвіг Вітґенштейн? Але вона йшла разом із сміливими, які долають межі, що стримують інших.

P.P.S. Перше українське видання Ліспектор народилося завдяки зусиллям Анетти Антоненко, яка не боїться експериментальних видавничих проектів, старанням перекладача, який писав і переписував, підказкам Бенджаміна Мозера і консультаціям літературознавця Дмитра Дроздовського, через що я так безмежно радію і дякую.

Інна Корнелюк

ЧАС ЗІРКИ

Моя провина

або

Час зірки

або

Та, що відбивається

або

Право на крик

або

А як же майбутнє

або

Співаючи блюз

або

Вона не вміє кричати

або

Відчуття втрати

або

Свист у темному вітрі

або

Я не можу нічого вдіяти

або

Запис попередніх фактів

або

Дешева слізлива історія

або

Непомітний вихід через чорний хід

Присвята автора

(насправді Кларісе Ліспектор)

Отже, я присвячую цей твір старому Шуману та його солодкій Кларі, кістки яких, на жаль, сьогодні вже покояться в землі. Присвячую його рубіновому, яскраво-червоному кольору, кольору моєї крові дорослої людини, а отже, я присвячую його моїй крові. Найперше присвячую його гномам, карликам, сильфідам і німфам, які населяють моє життя. Присвячую його світлій і сумній пам’яті про мою колишню бідність, коли все було більш тверезим і гідним, а я ще ніколи не куштував лангустів. Присвячую його бурі Бетховена. Вібрації нейтральних кольорів Баха. Шопену, від якого я млію. Стравінському, який налякав мене і з яким я літав у вогні. «Смерті і Преображенню», в якій Ріхард Штраус відкриває мені долю? Передусім я присвячую його дням минулим і нинішньому, прозорій вуалі Дебюссі, Марлосу Нобре[1]1
  Марлос Нобре де Алмейда (нар. 1939) – бразильський піаніст, диригент і композитор.


[Закрыть], Прокоф’єву, Карлові Орфу[2]2
  Карл Орф (1895—1982) – німецький композитор-експресіоніст і педагог, який написав кантату «Карміна Бурана».


[Закрыть] та Шенберґу[3]3
  Арнольд Франц Вальтер Шенберґ (1874—1951) – австрійський композитор єврейського походження, педагог, музикознавець, диригент, публіцист. Видатний представник музичного експресіонізму, основоположник нової віденської школи, автор серійної техніки музичної композиції, зокрема додекафонії.


[Закрыть], композиторам-додекафоністам[4]4
  Додекафонія, або дванадцятитонова техніка (від грец. δώδεκα – дванадцять, φωνή – звук) – метод музичної композиції на основі дванадцяти тонів, які співвіднесені лише між собою. Додекафонія була розроблена і вперше реалізована в композиторській практиці австрійським композитором А. Шенберґом.


[Закрыть], пронизливим крикам електронників – усім тим, хто досяг найбільш несподіваних страшних глибин у мені, всім сучасним пророкам, хто передбачив мене для мене самого, поки цієї миті я не вибухнув у: я. Моє я – це кожен з вас, бо я не можу просто бути собою, мені потрібні інші, щоб триматися, – я ж такий дурний, такий кривий, зрештою, мені залишається тільки медитувати, щоб упасти в цю суцільну порожнечу, яка досягається лише шляхом медитації. Медитація не потребує результатів: вона може бути самоціллю. Я медитую без слів і про ніщо. Моєму життю заважає письмо.

Але – але не забувайте, що структури атома не видно, але про неї відомо. Я знаю про безліч речей, яких ніколи не бачив. І ви також. Неможливо довести існування найвірогіднішого, можна лише вірити: вірити крізь сльози.

Ця історія відбувається за умов надзвичайного стану соціального катаклізму. Йдеться про незавершену книгу, бо їй бракує відповіді. Відповіді, яку, сподіваюсь, хтось на світі дасть. Ви? Це – кричуща історія про те, щоб мати трохи розкоші, якої, їй-Богу, я теж потребую. Амінь для нас усіх.

* * *

Усе на світі почалося з так. Одна молекула сказала «так» іншій молекулі, і зародилося життя. Але до передісторії була перед-передісторія, і було ніколи, і було так. Так було завжди. Не знаю, чому, але знаю, що Всесвіт ніколи не починався.

Зрозумійте мене правильно, я досягаю простоти оповіді лише невтомною працею.

Поки я маю питання, але не маю відповідей, я писатиму далі. Як же мені розпочати від самого початку, якщо все, що відбувається, визначено наперед? Якщо до перед-передісторії вже існували апокаліптичні чудовиська? І якщо цієї історії ще немає, то вона обов’язково відбудеться. Думка – це дія. Відчуття – це реальність. Обидві речі поєднані між собою – я пишу те, що пишу. Бог – це світ. Правда – це завжди нез’ясовний внутрішній контакт. Моє справжнє життя – незбагненне й надзвичайно потаємне, як мій внутрішній світ, і немає такого слова, яким його можна визначити. Моє серце спорожніло, втративши бажання, і стислося в останньому чи першому ударі. Зубний біль, що пронизує цю історію, заціплює вуста. Тому мелодія, яку я голосно співаю, – синкопована й різка – це мій власний біль: я несу на своїх плечах весь світ, і щастя немає. Щастя? Ніколи не чув безумнішого слова – його вигадали оті дівчата з північного сходу, що походжають біля гір.

Тепер скажу, що бачення цієї історії змінюватиметься поступово: два з половиною роки я помалу відкриваю нескінченні «чому». Це – бачення неминучості. Неминучості чого? Хтозна, чи дізнаюсь я про це колись. Адже пишу в той же час, коли ви мене читаєте. Тільки я не починаю від кінця, що пояснив би початок – як смерть, здається, пояснює життя, – тому що мені треба записувати попередні факти.

Я пишу і вже відчуваю сором за те, що нав’язую вам цю оповідь, таку поверхневу й просту. Звідки, проте, от-от бризне бурхлива кров самого життя, щоби потім застигнути згустками тремтливого желе. Чи стане ця історія згустком моєї власної крові? Звідки мені знати? Якщо в цій історії є правда (а вона правдива, хоча й вигадана), нехай кожен впізнає її в собі, бо всі ми єдині: хто має гроші, той убогий духом або відчуває тугу через те, що йому бракує того, що дорожче від золота, – витонченості почуттів.

Звідки мені відомо про все, що має статися, навіть про те, чого я ще не бачив і не пережив? Річ у тім, що на одній з вулиць у Ріо-де-Жанейро я випадково помітив відчуття приреченості на обличчі однієї дівчини з північного сходу. Моє дитинство також минуло на північному сході. Всім, що знаю, я завдячую життю. Життя багато чому вчить, навіть якщо ви цього не усвідомлюєте. Тож ви знаєте значно більше, ніж можете собі уявити, і лише вдаєте, що ви не знаєте.

Я спробую писати не надто складно, хоча змушений вживати слова, які вам допоможуть. У цій історії (за моїм довільним рішенням, яке може бути помилковим) буде семеро персонажів, і я, звісно, один із головних. Я, Родріґо C. М. Ця розповідь буде старомодною, бо не хочу виглядати сучасним і вигадувати неологізми, аби показати свою оригінальність. Тому я спробую (хоч і не звик до цього) написати історію, в якій буде початок, середина і gran finale[5]5
  Gran finale – великий, грандіозний, захопливий фінал.


[Закрыть], за яким – лише тиша й шум дощу.

Історія поверхнева і проста, так, але вона має свої секрети: узяти хоча б один з підзаголовків «А як же майбутнє», перед яким стоїть крапка і після якого – крапка. Йдеться не про мою примху: в кінці, можливо, стане зрозумілою причина такого розмежування. (Я погано уявляю собі фінал, але хочу, наскільки мені дозволить моя обмеженість, аби він був грандіозним). Якби тут замість крапки стояли три крапки, підзаголовок був би відкритим для ваших фантазій, можливо, навіть шкідливих та безжалісних. Гаразд, правда, що в мене теж немає співчуття до моєї головної героїні, дівчини з північного сходу: я хочу, щоб ця розповідь була холоднокровною. Але я маю право бути болісно холодним, а ви – ні. І я не даю його вам. Це не лише розповідь, а саме первозданне життя, що тільки-но зародилося і тепер дихає, дихає, дихає. Пористий матеріал, одного дня я проживу тут життя молекули з подальшим вибухом її атомів. Більшим за вигадку є мій обов’язок розповісти про цю дівчину з-поміж тисяч таких, як вона. І мій обов’язок – навіть якщо мені забракне майстерності, розкрити її життя.

Бо є право на крик.

Тому я кричу.

Це лише крик, а не благання про допомогу. Знаю, що є дівчата, які продають своє тіло, єдине, що вони насправді мають, за гарну вечерю замість звичного сандвічу з ковбасою. Але дівчина, про яку я розповім, не має красивого тіла для продажу, ніхто не хоче її, вона цнотлива, невинна й нікому не потрібна. На жаль, зараз я збагнув, що також нікому не потрібен, і навіть те, що я пишу, міг би написати будь-хто. Будь-який інший письменник, але це має бути чоловік, тому що письменниці можуть бути занадто слізливими та сентиментальними.

Існують тисячі таких, як ця дівчина з північного сходу, що живуть у фавелах[6]6
  Фавели – нетрі у великих містах Бразилії.


[Закрыть], винаймають ліжко в кімнаті та працюють до виснаження за стійками. Вони навіть не розуміють, що їх легко замінити іншими, і ніхто цього не помітить. Мало хто з них скаржиться на щось, і, наскільки мені відомо, ніхто з них нікого не звинувачує, бо не знає, кого. Хіба існує той, кого можна звинуватити?

Я розігріваю тіло, щоб розпочати, і розтираю руки, щоб набратися сміливості. Пригадую, був час, коли для піднесення духу я молився: рух – це дух. Молитва дозволяла мовчки й непомітно для інших осягнути самого себе. Коли я молився, я досягав якоїсь особливої точки у своїй душі, – і це все, що я можу мати. Більше нічого. Але ця порожнеча не менш важлива і схожа на повноту. Щоб отримати – не треба шукати, щоб мати – не треба просити, а лише вірити, що моє мовчання, якому я довіряю, є відповіддю на мою – мою загадку.

Як я вже казав, я хочу писати щодалі простіше. Крім того, матеріалу в мене небагато, інформації про героїв обмаль, і вона не дозволяє пролити достатньо світла на їхнє життя; ця інформація болісно йде від мене для мене самого, це праця теслі.

Так, але не можна забувати, що для того, аби щось писати, мені передусім потрібні слова. Отже, ця історія складатиметься зі слів, об’єднаних у речення, звідки постає таємний зміст, більший за будь-які слова й речення. Ясна річ, як будь-який письменник, я відчуваю спокусу вживати соковиті терміни: мені відомі пишні прикметники, м’ясисті іменники й витончені дієслова, що своєю гостротою пронизують повітря, адже слово – це дія, ви згодні? Але я не прикрашатиму своє слово, бо якщо, торкнувшись хліба цієї дівчини, я перетворю його на золото, то ця юна дівчина не зможе з’їсти його й помре від голоду. Тому я повинен говорити просто, щоби передати її тендітне й хитке існування. Я обмежую себе скромним завданням (але не кажу про це голосно, бо інакше це було б нескромно), завданням щиро розповісти про пригоди дівчини у великому місті, налаштованому проти неї. Вона мала би перебувати у сертані[7]7
  Сертан – степ у Бразилії.


[Закрыть] штату Алаґоас[8]8
  Алаґоас – штат у Бразилії, розташований на Північному сході країни.


[Закрыть], у коленкоровій сукні та без жодних уявлень про машинопис; адже, скінчивши три класи початкової школи, вона ледве вміє писати. Тітка показала їй, як друкують на машинці, тож аби навчитися цій справі, вона повільно друкувала букву за буквою. І в цьому дівчина досягла певних успіхів: стала, нарешті, друкаркою. Хоча їй, здається, не надто подобалося, коли дві приголосні стояли поруч, і, передруковуючи гарний округлий почерк свого улюбленого шефа, слово «призначити» писала так, як вимовляла – «призиначити».

Даруйте, але я знову говоритиму про себе: адже я зовсім себе не знаю і, працюючи над цією книгою, трохи здивувався, виявивши, що маю призначення. Хто ж не запитував себе: хто я – чудовисько чи людина, як усі?

Хочу попередити, що ця дівчина не усвідомлює себе, живе, пливучи за течією. Якби у неї вистачило дурості запитати себе: «Хто я?», вона перетворилась би на порох. Питання «Хто я» породжує потребу. А як її задовольнити? Той, хто діймає себе питаннями, втрачає цільність.

Дівчина, про яку я збираюся розповісти, така дурна, що іноді усміхається перехожим на вулиці. Втім, ніхто не відповідає на її усмішку, бо просто не помічає її.

Але повернімося до мене: те, що я напишу, не зможе задовольнити вибагливих інтелектуалів, які прагнуть вишуканості. Для них ця розповідь надто відверта. Хоча у неї є другий план – навіть зараз ви можете його помітити – це неспокійна тінь, що завжди супроводжує мої сни, коли я вночі сплю і бачу жахи. Тому не чекайте, що тут будуть зірки: вони ніколи не засяють, йдеться про непрозору матерію, яку, через її природу, всі зневажають. Просто цій історії бракує мелодії кантабіле[9]9
  Кантабіле – (з італ. Cantabile – співучий, наспівний) термін вживається для позначення способу виконання музичного твору; музичний твір або його частина, що виконується співучо.


[Закрыть]. Її ритм час від часу порушується. І вона містить факти. Мені раптом почали дуже подобатися факти без прикрас: вони – як тверде каміння, і дії мене цікавлять більше, ніж думки; від фактів не втечеш.

Я запитую себе, чи не варто мені випередити час та окреслити фінал? Але я й сам ще не знаю, чим усе це закінчиться. До того ж я розумію, що маю йти крок за кроком, як це визначено годинником: будь-яка комаха підкоряється плинові часу. Тому моя перша умова – не поспішати, хоча мені кортить розповісти про цю дівчину.

Ця історія бентежить мене, і я прекрасно розумію, що кожен прожитий день – це день, украдений у смерті. Я не інтелектуал, я пишу тілом. І те, що я пишу, – немов вологий туман. Слова – це звуки тіней, що перетинаються, це сталактити, це мереживо, це органна музика. Я не наважусь на гучні слова щодо неї – вібруючої та безмежної, хисткої й таємничої, її контратон – низький і могутній звук болю. Allegro con brio[10]10
  Allegro con brio – (італ.) весело, швидко, з вогником.


[Закрыть]. Спробую перетворити вугілля на золото. Я розумію, що затримую цю історію та граю в м’яч без м’яча. Факт – це дія? Присягаюся, цю книгу написано без слів. Це – німа світлина. Це – тиша. Ця книга – запитання.

Втім, гадаю, що довгий вступ знадобився мені для того, щоб відтермінувати початок моєї вбогої історії, бо я боюсь. До того як ця друкарка увійшла в моє життя, я був людиною, мабуть, трохи самовдоволеною, попри неуспіхи в літературі. Справи йшли так добре, що я вже почав хвилюватися: те, що повністю дозріває, може зігнити.

Раптом мені страшенно захотілося перекреслити межі, що їх сам установив. Це сталося, коли я вирішив писати про реальність, яку не можу наздогнати. Неважливо, що мається на увазі під словом «реальність». Невже моя розповідь буде мелодраматичною? Така тенденція існує, але водночас я писатиму жорстко й сухо. Принаймні я не прошу ні в кого ласки і не молю про порятунок: терплю цей біль із королівською гідністю.

Так. Здається, я змінюю свій стиль. Але річ у тім, що я пишу лише те, що хочу, я не професіонал, і мушу розповісти про цю дівчину з північного сходу, інакше я задихнуся. Вона звинувачує мене, і єдиний спосіб захиститися – написати про неї. Я пишу живими і грубими мазками. Я боротимуся з фактами так, ніби це – каміння на моєму шляху. Хоч я волів би, щоб, надихаючи мене, били дзвони, поки я намагаюсь зрозуміти дійсність. І щоб ангели літали, мов прозорі оси, навколо моєї гарячої голови, тому що вона прагне стати річчю в собі[11]11
  Річ у собі – термін, який Іммануїл Кант використовував у своїй філософії для позначення сутності, що була б цілком незалежною від досвіду, пізнати її неможливо.


[Закрыть], так простіше.

Невже дії кращі за слова?

Якщо писати, то називати речі своїми іменами. Будь-яка річ має назву. І якщо такої не існує, її треба вигадати. Цьому нас учив ваш Бог.

Чому я пишу? Насамперед тому, що я осягнув дух мови, а іноді саме форма визначає зміст. Я пишу не через дівчину з північного сходу, мене примушує до цього «вища сила», або, як кажуть в офіційних документах, «сила закону».

Так, моя сила в самотності. Я не боюся ні гроз, ні могутніх поривів вітру, тому що я сам – частинка нічної темряви. Проте я не зношу нічного свисту і кроків. Пітьма? Це нагадало мені про одну з моїх коханих: який морок чаївся в тілі цієї дівчини-жінки. Я ніколи не забував про неї: неможливо забути ту, з якою ти спав. Це ніби татуювання, випалене на шкірі, і всі, хто починає розуміти стигму, втікають нажахані.

Зараз я хочу поговорити про дівчину з північного сходу. Ось у чому річ: вона, немов бродячий собака, керувалася виключно власними інстинктами. Вона зменшувалася до розміру себе самої. Так само і я з кожною новою невдачею зменшуюсь до самого себе, але водночас хочу знайти світ і його Бога.

Хочу додати дещо про дівчину і про себе. Ми обидвоє живемо тільки в теперішньому, і «завтра» також стане «сьогодні», а вічність – це стан справ на цю мить.

І я відчуваю страх, коли пишу про цю дівчину. Питання ось у чім: як я пишу? Я стверджую, що пишу на слух, як на слух вивчив англійську та французьку. Що змусило мене писати? Я маю більше грошей, ніж ті, що помирають від голоду, і це робить мене людиною, в певному сенсі, безчесною. Але я кажу неправду лише в деяких випадках. Коли я пишу, то ніколи не обманюю. Що ще? Так, я не належу до жодного соціального класу, я – маргінал. Вищий клас ставиться до мене, як до дивного монстра, середній – з недовірою, побоюючись, що я можу розхитати його засади, з нижчим класом я ніколи не перетинаюся.

Ні, писати нелегко. Писати важко, як трощити скелі. Але злітають іскри і скалки, як блискучі клинки.

О, як страшно починати, не знаючи навіть імені цієї дівчини. Не кажучи вже про те, що ця історія доводить мене до відчаю через свою надмірну простоту. Те, про що я збираюся розповісти, може здатися легким і зрозумілим для всіх. Але осмислювати це дуже складно. Адже я повинен зробити ясним те, що майже згасло й чого майже не видно. Грубими брудними пальцями намацати невидиме у власному бруді.

В одному я певен: ця розповідь пов’язана зі справою доволі делікатною – створенням особистості такої ж живої, як я сам. Потурбуйтеся про неї, бо я можу лише змалювати її такою, аби ви впізнавали її, коли вона, худенька й легка, крокує вулицею, ледь торкаючись землі. А раптом моя розповідь буде сумною? Потім я, звісно, напишу щось веселе. Чому веселе? Бо мені також приємніше співати осанну, і одного разу, можливо, я співатиму хвалебні пісні замість того, щоб переповідати проблеми дівчини з північного сходу.

А поки я хочу ходити голим або в ганчір’ї, хочу принаймні раз у житті пізнати відсутність жодного смаку, яка, як кажуть, властива просфорі. З’їсти просфору – означає відчути невиразність світу й зануритися в ніщоту. З мого боку це буде сміливим вчинком, адже я відмовляюся від звичних комфортних відчуттів.

Зараз я почуваюся зовсім некомфортно: аби розповідати про цю дівчину, я мушу днями не голитися, отримати темні кола під очима через недосипання, дрімати від виснаження, у мене ручна праця. Не кажучи про те, що я маю вдягатись у старе лахміття. Все це для того, щоб відчути себе у шкірі дівчини з північного сходу. Все ж я знаю, що мені, можливо, доведеться більш переконливо подати себе соціальним колам, які рішуче протестують проти тих, хто саме зараз друкує на машинці.