Текст книги "Час зірки"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

– Ну, це вже, юначе, непристойність, – сказала вона дикторові.

Іншого разу вона почула: «Покайся у Христі, і Він дасть тобі щастя». І вона покаялась. Оскільки не знала, в чому, то каялася цілком і в усьому. Пастор також сказав, що помста – це смертельний гріх. І вона не мстилася.

Так, винагорода за терпіння завжди буває лише наприкінці. Правда?

Вона мала те, що називається внутрішнім світом, але не знала про це. Вона жила собою, ніби поїдала власні нутрощі. Коли вона їхала на роботу, справляла враження тихої божевільної, бо коли вона бігла від автобусної зупинки, то літала десь далеко, у високих і засліплюючих мріях. Мрії ці, попри всю їхню інтимність, були порожніми, бо не мали стрижня попереднього досвіду – досвіду екстазу, скажімо. Найчастіше в ній була порожнеча, якої вона не усвідомлювала, та порожнеча, що заповнює душі святих. Чи була вона святою? Схоже на те. Вона не розуміла, що медитує, тому що не знала, що означає слово. Але, здається, все її життя було тривалим роздумом про ніщо. Інші люди були потрібні їй лише для того, щоб вірити в себе, інакше вона б загубилася в безкінечній порожнечі, що заповнювала її. Вона думала, коли друкувала на машинці, і через це помилялася ще частіше.

Але мала й радощі. Холодними ночами вона, тремтячи всім тілом під полотняним простирадлом, читала рекламні оголошення, що їх вирізала в офісі зі старих газет. Клеїла їх в альбом. Найулюбленішою була реклама з кольоровою світлиною відкритого слоїчка з рожевим кремом для шкіри жінок, просто не таких, як вона. За звичкою примружуючи очі, вона з насолодою фантазувала: крем був таким апетитним, що якби вона мала гроші, то обов’язково купила би його. Зовсім не для шкіри, вона з’їла би його, просто ложкою зі слоїчка. Річ у тім, що їй бракувало жирів і її організм був сухішим, ніж напівпорожній мішок із покришеними грінками. З часом вона перетворилася би на живу матерію в її первинній формі. Можливо, так вона рятувалася від спокуси бути нещасливою та шкодувати себе. (Коли я думаю, що міг би народитися нею – а чому б ні? – я здригаюся. Тоді я сам собі видаюся боягузом і відчуваю свою провину, як свідчить одна з назв цієї книги).

Так чи інакше, майбутнє, схоже, буде набагато кращим. Принаймні майбутнє має ту перевагу, що не є теперішнім. Завжди є щось краще за руїну. Але у ній не було жодної людської слабкості. В її душі ніби пашіла свіжа квітка. Бо, як не дивно, вона вірила. Вона була лише тонкою органічною матерією. Вона існувала. І все. А я? Про мене відомо тільки те, що я дихаю.

У ній було невелике, але невгасиме полум’я – дихання життя. (З цією історією я проходжу через маленьке пекло. Боги не хочуть, щоб я писав про прокажених, інакше погрожують наслати на мене проказу). (Якщо я відтерміновую опис подій, які я туманно передбачаю, то роблю це для того, аби змалювати декілька портретів моєї героїні, дівчини зі штату Алаґоас. А ще для того, аби читач, якщо такий знайдеться, увібрав її, як висушена земля всотує вологу. Ця дівчина – правда, про яку я волів би не знати. Не уявляю, хто в цьому винен, але хтось має за це відповісти).

Чи не станеться так, що вриваючись у її життя, я порушу таємницю фараонів? Чи не буду я смертельно покараним за розповідь про це життя, яке, як і всі інші життя, має непорушну таємницю? Несамовито намагаюся знайти в цьому існуванні щонайменше один коштовний топаз. Можливо, наприкінці він засяє, поки не знаю, але маю надію.

Я забув сказати, що друкарку час від часу нудило від думки про їжу. Це почалося, коли в дитинстві вона дізналася, що з’їла на обід смаженого кота. Це її дуже налякало. Вона втратила апетит, довго голодувала. Їй здавалося, що вона вчинила злочин, що з’їла смаженого янгола, і його крила хрустіли у неї на зубах. Вона вірила в янголів, а оскільки вона вірила – вони існували.

Вона ніколи не обідала й не вечеряла в ресторанах, їла біля стійки в барі на розі. Їй чомусь здавалося, що кожна жінка, яка входить до ресторану, – француженка і є легковажною.

Вона не розуміла значення деяких слів. Наприклад, слова «ефемерний». Сеу[17]17
  Сеу – бразильське звертання до чоловіків. Те саме, що сеньйор.


[Закрыть] Раймундо часто давав їй передруковувати папери, написані його красивим почерком, де було багато таких слів. Слово «ефемерний» їй здалося надзвичайно таємничим, і вона передрукувала його з особливою уважністю, не пропустивши жодної букви. Ґлорія, її співпрацівниця, була стенографісткою, і не лише заробляла більше, а й не боялася складних слів, що їх так полюбляв їхній шеф. А моя героїня поки що вподобала слово «ефемерний».

Ще один штрих до її портрету: вона ніколи не отримувала подарунків. Втім, вона й не мріяла про них. Тільки одного разу їй дуже захотілось отримати одну річ, це була книга, яку сеу Раймундо, що полюбляв літературу, залишив на столі. Книга називалася «Принижені та ображені»[18]18
  «Принижені та ображені» – роман видатного російського письменника Федора Достоєвського.


[Закрыть]. Дівчина замислилась. Можливо, вперше вона віднесла себе до певного соціального класу. Вона думала, думала й думала! Тож дійшла висновку, що насправді ніхто ніколи її не ображав, просто такий уже цей світ, боротьба тут не має сенсу, заради чого боротися?

Я запитую: чи пізнає вона одного дня розлуку зі своїм коханням? Чи пізнає вона кохання до нестями? Це буде солодкий лет? Нічого достеменно не відоме. Уся заковика в тій істині, що весь світ трохи сумний і самотній. Дівчина з північного сходу губилася в натовпі. На площі Мауа, де вона сідала в автобус, було дуже холодно і ніде було сховатись від вітру. О, проте, існують вантажні судна, які споглядала й тужила невідомо за чим. Таке відбувалось лиш іноді. Насправді вона виходила з темної контори, вдихала сутінкове повітря вулиці й переконувалася, що вечір настав знов у той самий час. Невідворотним є рух великого годинника, що керує часом. Так, на моє нещастя, у той самий час. Ну то й що? А нічого. Що ж до мене, автора життя, я не люблю повторювати: рутина віддаляє мене від моїх імовірних відкриттів.

Якщо вже про відкриття, одного разу дівчина побачила у барі чоловіка, такого, такого, такого вродливого, що – що їй захотілося мати його вдома. Так ніби він був – був великим смарагдом-смарагдом-смарагдом у відкритій скриньці. Недоторканий. Вона побачила обручку і зрозуміла, що він був одруженим. Як можна вийти заміж за-за-за істоту, створену для того, щоб-щоб-щоб нею милувалися, затиналася вона у своїх роздумах. Вона померла би від сорому, якби обідала перед ним, тому що він був занадто вродливим для людської істоти.

Може, вона хотіла дати спині відпочити, хоча б день? Але знала, що якби сказала про це шефові, він би не повірив, що у неї болить хребет. Тоді вона наважилась на брехню, що переконує більше, ніж правда: вона сказала шефу, що не зможе прийти на роботу, бо їй треба вирвати зуб, який дуже болить. І брехня допомогла. Іноді лише брехня може зарадити. Отож, наступного дня, коли чотири втомлені Марії пішли на роботу, вона вперше в житті заволоділа однією дуже цінною річчю: самотністю. Кімната належала тільки їй одній. Вона погано уявляла, як використає цей простір. Поруч нікого. І тоді вона почала танцювати, і це був безумовно сміливий вчинок, адже тітка не схвалила б його. Вона кружляла й танцювала, тому що, залишившись одна, вона стала в-і-л-ь-н-о-ю! Вона використає всі переваги так нелегко завойованої самотності: і ввімкнене на повну гучність радіо, і простір кімнати без Марій. Вона позичила у господині квартири трохи розчинної кави, попросила в неї також окропу в борг і випила все перед дзеркалом, аби лишень не втратити себе. Можливість знайти саму себе була благом, якого вона не знала раніше. «Мабуть, я ніколи в житті не була такою щасливою, як зараз», – думала вона. Вона нікому нічого не була винна, і ніхто не був винен їй. Вона навіть дозволила собі таку розкіш, як нудьга, і це була особлива нудьга.

Я дещо здивований тією легкістю, з якою вона попросила в борг. Отож, їй були потрібні якісь особливі умови, щоб бути щасливою? Чому вона не діяла так само в житті? І навіть дивитися в дзеркало не було так страшно: вона була задоволеною, але трохи божевільною.

– Ах, місяце травню, я ніколи тебе не забуду! (Вибух) – вигукнула вона наступного дня, 7 травня, вона, яка ніколи не вигукувала раніше. Можливо тому, що нарешті їй щось було дано. Дано нею ж самою, але дано.

Ранок 7 травня, несподіваний екстаз для її маленького тіла. Яскравий сонячний промінь увірвався й освітив її тьмяне існування. Травень, місяць білих весільних суконь.

Далі буде лише спроба відновити три вже написані сторінки, що їх моя кухарка, побачивши розкиданими, викинула у смітник, на мій відчай – нехай мертві допоможуть мені витримати майже нестерпне, бо від живих я не маю жодної користі. Також я не зміг уникнути спроби штучного повтору того, що я спершу написав про зустріч з її майбутнім коханим. І зараз я смиренно розповім історію історії. Тому якщо мене спитають, як це сталося, я скажу: не знаю, я проґавив цю зустріч.

Травень, місяць метеликів-наречених, що пурхають у білому вельоні. Її поклик, можливо, був провісником того, що сталося ввечері цього ж дня: під зливою вона зустріла (вибух) перше в своєму житті кохання, і її серце забилося, як пташка, що тріпоче крильцями у клітці. Хлопець і вона дивились один на одного крізь дощ і відчули, що вони обидвоє з північного сходу, істоти одного виду, що вивчають одне одного. Він дивився на неї, витираючи руками мокре обличчя. І дівчина, щойно поглянувши на нього, полюбила його, як гойябаду з сиром.

Він…

Він підійшов і співочим голосом жителя північного сходу, що аж збентежив її, запитав:

– Вибачте, сеньйорито, чи можу я запросити вас погуляти?

– Так, – швидко відповіла вона, побоюючись, аби він не передумав.

– І дозвольте дізнатися, як вас звати?

– Макабеа.

– Мака – що?

– Беа, – довелося їй договорити.

– Пробачте мені, але це звучить як назва хвороби, хвороби шкіри.

– Мені моє ім’я також видається дивним. Але моя мати дала обітницю Діві Марії, якщо я виживу, назвати мене саме так, і до року я взагалі не мала імені, і я воліла би не мати жодного, ніж таке, ні на що не схоже. – Вона на мить зупинилася, щоб перевести подих, і завершила понуро. – Але, як бачите, я вижила… ось і…

– В сертані Параїби[19]19
  Параїба – штат на сході Бразилії.


[Закрыть] обітниця – теж справа честі.

Вони не знали, куди йдуть. Вони волочилися під зливою й зупинились перед вітриною магазину метизних товарів, де за склом було виставлено труби, бляшанки, величезні ґвинти й цвяхи. І Макабеа, побоюючись, що мовчання не сподобається її коханому, з яким вона тільки-но познайомилась, сказала:

– Мені так подобаються гайки та цвяхи, а вам?

Коли вони зустрілися вдруге, знову падав дощ, і вони змокли до нитки. Великі краплі стікали по обличчю Макабеї, від чого здавалося, що вона плаче.

І під час їхньої третьої зустрічі – звісно, знову падав дощ – і юнак, роздратований, втративши поверхневий полиск витонченості, якої не без зусиль навчив його вітчим, сказав:

– Відколи я з тобою познайомився, постійно падає дощ!

– Вибачте.

Але вона його вже так сильно любила, що не могла звільнитися від нього, вона була у відчаї від цього кохання.

Під час однієї із зустрічей вона спитала, нарешті, як його звати.

– Олімпіко де Жезус Морейра Шавес, – збрехав він, тому що справжнім його прізвищем було просто де Жезус, звичайне прізвище незаконнонароджених. Його виховував вітчим, що навчив його вишуканих манер, які допомогли йому використовувати людей у своїх цілях і задурювати голову жінкам.

– Я не розумію, – сказала вона, – що означає твоє ім’я – Олімпіко?

Макабеа симулювала цікавість, аби приховати, що вона часто, як і тепер, багато чого не розуміла. Але він сполошився, як бойовий півень, від такого дурного питання, бо не знав відповіді, й недобрим тоном сказав:

– Я знаю, але не хочу казати!

– Менше з тим, менше з тим, менше з тим… людині не треба знати, що означає її ім’я.

Вона знала, що таке бажання, хоча й не усвідомлювала, що знала. Було це так: вона була голодною, але не до їжі, це було майже болісне бажання, що піднімалося з низу живота і змушувало тремтіти кінчики грудей і руки, що не знали обіймів. Вона все драматизувала і їй було боляче жити. Вона була трохи нервовою, і Ґлорія для заспокоєння давала їй підсолоджену воду.

Олімпіко де Жезус був робітником на металургійному заводі, але вона ніколи не чула, щоб він називав себе робітником, – тільки металургом. Макабеа була задоволена його соціальним становищем, бо також пишалась тим, що вона друкарка, хоч і отримувала менше мінімальної заробітної плати. Але вона й Олімпіко були кимось у цьому світі. Металург і друкарка створювали пару, що відповідала їхньому класу. Олімпіко отримував від роботи таке ж задоволення, як від цигарки, запаленої не з того кінця. Його робота полягала в перетягуванні залізних брусів з одного слизького конвеєра на інший. Він ніколи не запитував себе, для чого він це робить. Життя не було поганим для нього, він навіть заощаджував трохи грошей: один охоронець пускав його, як друга, ночувати до своєї комірчини.

Макабеа сказала:

– Гарні манери – найкраща спадщина.

– Для мене найкраща спадщина – багато грошей. Але одного дня я стану дуже багатим, – сказав Олімпіко, який мав одну демонічну якість: невичерпну життєву силу.

Йому хотілося бути тореадором. Одного разу в кіно побачив червоний плащ і затремтів од голови до ніг. Він не мав жалю до бика. Йому подобалося бачити кров.

Ще на північному сході він призбирав грошей із зарплати та вирвав здоровий зуб, аби замінити його на блискучий золотий. Із цим зубом він отримував статус у житті. Крім того, це робило його людиною з великої літери. Олімпіко не знав, що таке сором, таких на північному сході називають «безсоромний кабра[20]20
  Кабра (сленг; північний схід Бразилії) – гевал, некультурна людина.


[Закрыть]». Але мало хто знав, що він був художником: в години дозвілля він вирізав фігурки святих, і вони були такими гарними, що він їх не продавав. Одного разу з надзвичайною ретельністю, не оминаючи жодної деталі, він вирізав статуетку маленького Ісуса. Він вважав, що Він такий і був, бо Христос, крім того, що був святим, також був людиною, як і Олімпіко, тільки без золотого зуба.

Олімпіко цікавився суспільним життям. Він обожнював слухати політичні дискусії. Мав власну думку з кожного питання. Він сідав з дешевою сигарою в руці і думав. Ще в Параїбі він сідав просто на підлогу й міркував уголос. Його голос звучав голосно й самотньо:

– Я дуже розумний і ще стану депутатом.

Хіба у нього не було таланту виголошувати промови? Він мав милозвучний голос, а його невичерпне красномовство годилося для того, щоб просити й говорити про права людини. У майбутньому, яке виходить за межі моєї розповіді, чи не стане він справді депутатом? І оточення називатиме його доктором.

Макабеа дійсно була середньовічним персонажем, тоді як Олімпіко де Жезуса можна вважати відмикачкою, що відчиняє будь-які двері. В Макабеї не було нічого штучного, вона просто була сама собою. Ні, я не хочу бути сентиментальним, тому уникатиму співчуття до цієї дівчини. Маю, однак, відзначити, що Макабеа не отримала в своєму житті жодного листа, і до телефону в конторі запрошували тільки шефа або Ґлорію. Одного разу вона попросила Олімпіко подзвонити їй. Він сказав:

– Навіщо? Щоб вислуховувати твої дурниці?

Коли Олімпіко сказав їй, що стане депутатом від штату Параїба, вона від подиву роззявила рота і подумала: коли ми одружимось, я стану депутаткою? Вона цього не хотіла, бо «депутатка» було схоже на непристойне слово. (Як я вже казав, це не історія роздумів. Можливо, пізніше я повернуся до безіменних почуттів, навіть до божественних почуттів. Але зараз я маю закінчити історію Макабеї, інакше зійду з розуму).

Нечасті розмови закоханих стосувалися борошна, в’яленого та сушеного м’яса, рападури[21]21
  Рападура – світлий нерафінований тростинний цукор.


[Закрыть] і меладо[22]22
  Меладо – сироп з тростинного цукру, з якого виготовляють рападуру.


[Закрыть]. Це було їхнє спільне минуле, і вони вже забули гіркоту свого дитинства, бо дитинство, якщо воно минуло, завжди здається кисло-солодким і навіть викликає ностальгію. Вони були дуже схожі на брата й сестру, а це означає – я лише зараз це зрозумів, – що вони не можуть одружитися. Але я не знаю, чи здогадуються вони про це. Вони одружаться чи ні? Цього я поки що не знаю, знаю тільки, що вони були в певному сенсі невинними і майже не відкидали тіні.

Ні, я сказав неправду, тепер я побачив усе: він аж ніяк не був невинним, хоч і став жертвою цього світу. В ньому зростало, як я зараз зрозумів, тверде сім’я зла, він любив помсту, це було його великим задоволенням і давало йому життєву силу. Більшу, ніж у Макабеї, що не мала янгола-охоронця.

Врешті-решт, те, що має статися, обов’язково станеться. Але тим часом нічого не відбувалося, ці двоє не вміли створювати події. Вони сідали в безкоштовному місці: на лавці на площі. І, влаштувавшись там, вони не помічали нічого на світі. І слава Богу.

Він: Так.

Вона: Що так?

Він: Я просто сказав: так.

Вона: Але що «так»?

Він: Краще змінити тему, тому що ти мене не розумієш.

Вона: Не розумію чого?

Він: Пресвята Богородице! Макабеа, змінимо тему і то вже!

Вона: Але про що тоді говорити?

Він: Про тебе, наприклад.

Вона: Про мене?!

Він: Чому ти дивуєшся? Хіба ти не людина? Люди говорять про людей.

Вона: Пробач, але я не вважаю, що я така вже людина.

Він: Але всі ми люди, Боже мій!

Вона: Але я не звикла.

Він: Не звикла до чого?

Вона: Ах, я можу пояснити.

Він: Що?

Вона: Що-що?

Він: Я зараз піду, бо ти нестерпна!

Вона: Я тільки те і вмію, що бути нестерпною. Більше я не вмію нічого. Що мені робити, аби ти міг терпіти мене?

Він: Припини верзти дурниці! Говори про те, що тобі зрозуміло.

Вона: Думаю, я не зможу.

Він: Не зможеш чого?

Вона: Га?

Він: Слухай, я зараз помру з тобою. Давай взагалі не будемо ні про що говорити, гаразд?

Вона: Гаразд, як хочеш.

Він: Ти взагалі не маєш власної думки. А в мене вона була завжди. В сертані Параїби немає нікого, хто не знав би Олімпіко. І колись про мене почує весь світ.

Вона: Справді?

Він: Я тобі кажу! Ти не віриш?

Вона: Вірю, так, вірю, вірю, я не хочу тебе образити.

Одного разу в дитинстві вона побачила будинок, пофарбований у білий та рожевий кольори, з криницею на задньому дворі. Їй подобалося зазирати в неї. Це стало її мрією: власна криниця, лише для неї однієї. Але вона не знала, як це можна зробити, і спитала Олімпіко:

– Ти не знаєш, чи можна купити яму?

– Слухай, ти досі не спинилася? Ти що, не розумієш, що на твої запитання не існує відповідей?

Вона схилила голову на плече, наче печальна голубка.

Одного разу, коли Олімпіко вголос мріяв про те, як він стане багатим, вона зауважила:

– Це ж лише мрії, хіба не так?

– Іди ти до біса зі своїми припущеннями. Я послав би тебе ще далі, якби ти не була невинною дівчиною.

– Кажуть, від клопотів болить шлунок.

– Шлунок – це дурня, я знаю точно, що досягну свого. А ти маєш які-небудь цілі?

– Ні, я не маю жодної. Мабуть, тому, що я нічого не хочу досягти.

Це був єдиний випадок, коли вона говорила про себе з Олімпіко де Жезусом. Вона звикла забувати про себе й не порушувала своїх звичок.

– Ти знаєш, у «Радіо-годиннику» повідомили, що один чоловік написав книгу «Аліса в Країні чудес», він ще був математиком. І ще вони говорили про алгебру. Що означає це слово – «алгебра»?

– Це непристойне слово, порядна дівчина не повинна його повторювати.

– По радіо вони часто говорять про культуру і вимовляють інші незрозумілі слова, наприклад, що таке електроніка?

Мовчання.

– Я знаю, але не хочу казати.

– Я так люблю слухати, як капають хвилини: тік-так-тік-так-тік-так. «Радіо-годинник» повідомляє точний час, передає об’яви й новини культури. Що таке культура?

– Культура – це культура, – сердився він. – Чого ти до мене причепилася?

– Річ у тім, що я дуже багато чого не розумію. Що означає «дохід на душу населення»?

– Ну, це просто, це щось із медицини.

– А що означає «вулиця графа де Бонфім»? Що таке граф? Це принц?

– Граф – це граф, чорт забирай. І мені не потрібен цей твій точний час, тому що в мене є годинник.

Він не сказав їй, що вкрав у туалеті на фабриці годинника: колега поклав його на рукомийник, коли мив руки. Ніхто не дізнався, він був справжнім майстром крадіжок, не носив годинника на роботі.

– Знаєш, про що я ще дізналась? Вони сказали, що в житті має бути радість. Мені здається, вона в мене є. А ще я чула таку гарну пісню, що навіть заплакала.

– Це була самба?

– Мабуть. Її співала людина на ім’я Карузо, про нього сказали, що він уже помер. У нього такий ніжний голос, що навіть слухати боляче. Пісня називалась «Una Furtiva Lacrima»[23]23
  «Una furtiva lacrima» – «Потайна сльоза», арія Неморіно з опери Ґаетано Доніцетті «Любовний напій».


[Закрыть]. Не знаю, чому вони не кажуть «lágrima»[24]24
  Lacrima – італ. – сльоза. Португальською – lágrima.


[Закрыть].

«Потайна сльоза» була єдиною прекрасною подією в її житті. Витираючи сльози, вона намагалася наспівати те, що почула. Але її голос був грубим і розладнаним, як і вона сама. Щойно почула цю пісню, почала плакати. Вона плакала вперше в житті, не знаючи, що в її очах є так багато води. Вона плакала і шмаркалася, не розуміючи, чому вона плаче. Вона не оплакувала своє життя: не знаючи іншого, вона приймала його як належне. Я думаю, за допомогою музики вона, можливо, здогадувалася, що на світі є інші форми почуттів, більш витончене життя і навіть більш натхненні душі. Вона знала багато речей, які не могла розуміти. «Аристократія» може означати благодать? Можливо. Якщо це так, хай так буде. Занурення в безмежний світ музики не потребує розуміння. Її серце спалахнуло. І поруч з Олімпіко вона несподівано для самої себе відчула сміливість і мовила:

– Я навіть можу заспівати цю пісню. Ла-ла-ла-ла-ла.

– Ти співаєш так, ніби у тебе немає голосу. Ти не потрапляєш у тональність.

– Це, напевно, тому, що я співаю вперше в житті.

Вона гадала, що «lacrima» замість «lágrima» було помилкою диктора, навіть уявлення не мала, що на світі існують інші мови, та була впевнена, що в Бразилії розмовляють бразильською. Крім вантажних суден у неділю, вона мала тільки цю музику. Останнім субстратом музики була її унікальна вібрація.

Залицяння тривало мляво. Він:

– Відколи померла моя хрещена мати, ніщо вже не тримало мене в Параїбі.

– Від чого вона померла?

– Ні від чого. У неї скінчилося здоров’я.

Він говорив про грандіозне, а вона звертала увагу на речі незначні, такі ж, як сама. Так, вона помітила іржаву, перекошену, скрипучу та обдерту браму, за якою відкривалася дорога до однакових заміських будиночків. Усе це побачила з вікна автобуса. На будинку під номером 106 висіла табличка з назвою району. Він називався «Схід сонця». Гарна назва, яка також передвіщає гарні речі.

Вона вважала, що Олімпіко багато знає. Говорив про такі речі, про які вона ніколи не чула. Одного разу він сказав таке:

– Обличчя набагато важливіше за тіло, тому що обличчя показує те, що людина відчуває. У тебе обличчя людини, яка з’їла якусь гидоту. Мені не подобаються сумні обличчя, тобі треба змінити – і тут він сказав складне слово – «вираз» обличчя.

Вона сказала, приголомшена:

– Я не знаю, як можна змінити обличчя. Але в мене тільки обличчя сумне, а всередині я дуже весела. Адже жити – так добре, правда?

– Ясна річ! Але гарне життя – для обраних. Я самотній і видаюсь тобі малим і худим, але я сильний, можу однією рукою підняти тебе. Хочеш переконатися?

– Ні, ні, люди дивляться, всі сміятимуться!

– Та ніхто на тебе не дивиться.

І вони повернули за ріг. Макабеа була дуже щасливою. Він справді підняв її в повітря вище власної голови. Вона була в захопленні:

– Ніби летиш на літаку.

Так. Але він не зміг утримати її, тож вона впала лицем у багнюку, розбивши носа. Та вона була делікатною і лише сказала:

– Не хвилюйся, це було невеличке падіння.

Оскільки вона не мала хустинки, щоб обтерти бруд і кров, то скористалася спідницею, попередивши його:

– Будь ласка, не дивись на мене, поки я буду витиратися, мені треба підняти спідницю.

Але він розгнівався і не сказав більше ні слова. Декілька днів вони не зустрічалися: вона зачепила його гордість.

Усе закінчилося тим, що він повернувся до неї. З різних причин вони опинилися в одній м’ясній крамниці. Для неї запах сирого м’яса був ароматом, який давав їй сили, ніби вона наїдалася. Стосовно Олімпіко, то він хотів бачити м’ясника і його гострий ніж. Він заздрив м’яснику і хотів би бути на його місці. Застромлений у м’ясо ніж збуджував його. Обидвоє вийшли з крамниці задоволені. Тільки вона запитувала себе: який смак має це м’ясо? А він: як люди стають м’ясниками? В чому тут секрет? (Батько Ґлорії працював у чудовій м’ясній лавці).

Вона сказала:

– Мені буде так шкода себе, коли я помру.

– Дурниці, якщо ти помреш, то повністю.

– Тітка вчила мене не цьому.

– Та щоб її, цю твою тітку.

– Знаєш, чого б я хотіла понад усе? Стати артисткою кіно. Я ходжу в кіно тільки в день зарплати. І вибираю найдешевші кінотеатри. Я обожнюю артисток. Ти знаєш, що Мерилін була вся рожевого кольору?

– А ти – кольору бруду. Для артистки ти не вийшла ні лицем, ні фігурою.

– Ти так вважаєш?

– Аякже.

– Мені не до вподоби, коли на екрані показують кров. Я не можу бачити кров, мене від цього нудить.

– Тебе нудить чи ти плачеш?

– Донині мене, слава Богу, ще жодного разу не знудило.

– Ти – як корова, що не дає молока.

Думати – це так складно, вона не розуміла, в який спосіб люди взагалі думають. А Олімпіко не тільки думав, а й використовував вишукані слова під час розмови. Макабеа ніколи не забуде, як під час першої зустрічі він назвав її «сеньйоритою», ніби вона була кимось. А оскільки вона була кимось, то купила собі рожеву помаду. Їхні розмови ніколи не мали сенсу. Вона чудово усвідомлювала, що ніколи не називала речі своїми іменами. І «любов» вона не називала любов’ю, називала «не-знаю-що».

– Дивись, Макабеа…

– Дивитися куди?

– Ні, Боже мій, «дивись» не означає «кудись дивитися», так кажуть, коли хочуть, щоб людина послухала. Ти мене слухаєш?

– Повністю, повністю!

– Що повністю, Боже мій, якщо я ще нічого не сказав! Так-от, слухай, я запрошую тебе на філіжаночку кави в барі. Хочеш?

– А можна каву з молоком?

– Можна, вона коштує так само, якщо буде дорожче, різницю заплатиш сама.

Макабеа не змушувала Олімпіко витрачатися. Тільки того разу, коли він пригостив її кавою з молоком, яку вона так засолодила цукром, що її мало не знудило, але вона змогла контролювати себе, щоб не зганьбитися. Вона поклала стільки цукру, щоб скористатися можливістю.

Одного разу вони ходили до зоопарку, причому вона сама заплатила за квиток. Тварини вразили Макабею. Вона була налякана й не розуміла, навіщо вони існують. А коли вона побачила носорога – гігантського, чорного, круглого велетня, то зі страху впісялася. Носоріг здався їй, перепрошую, помилкою Творця. Але насправді вона не думала ні про якого Бога, це була просто звичка. До її величезної радості Олімпіко не помітив, що з нею сталося, і вона сказала йому:

– Я мокра, тому що сіла на мокру лавку.

І він нічого не зрозумів. А Макабеа автоматично проголосила молитву подяки. Це не було молитвою до Бога, просто вона повторювала те, чого її навчали в дитинстві.

– Жираф такий елегантний, правда?

– Дурниці, тварини не бувають елегантними.

Вона заздрила жирафу, який так високо ширяв у повітрі. Помітивши, що її коментарі про тварин не потішили Олімпіко, вона вирішила змінити тему:

– По «Радіо-годиннику» сказали одне слово, яке здалося мені таким вишуканим – мімікрія.

Олімпіко з підозрою подивився на неї:

– Хіба порядні дівчата говорять про такі речі? Знаєш, до чого це призводить? На Манґе повно дівок, які ставили подібні запитання.

– Манґе – це такий район?

– Це недобре місце, туди ходять лише чоловіки. Ти не зрозумієш, але я тобі скажу одну річ: ще трапляються дешеві жінки. Ти коштувала мені дешево, одну філіжанку кави. Я більше не буду на тебе витрачатися, гаразд?

Вона подумала: я не варта того, щоб він за мене платив, адже я впісялася.

Після дощу в зоопарку Олімпіко вже не був таким, як перше: він утратив витримку. І забувши про те, що сам говорив мало, як і належить серйозному чоловікові, дорікнув Макабеї:

– От лихо! Ти ж і рота не розтулила, ти не маєш навіть про що говорити!

Тоді, занепокоївшись, вона мовила:

– Слухай, імператор Карл Великий називався у своїй країні Каролусом! А чи знаєш ти, що муха літає так швидко, що якби вона літала по прямій, то облетіла би земну кулю за 28 днів?

– Це брехня!

– Зовсім ні, присягаюсь чистотою своєї душі, я чула це по радіо!

– Все одно не вірю.

– Померти мені на цьому місці, якщо я брешу. Хай мої батьки горять у пеклі, якщо я тебе обманюю.

– Ось побачиш, ти зараз помреш. Слухай сюди: ти вдаєш, що ти – ідіотка чи насправді така є?

– Я не знаю, яка я, гадаю, що я трохи… Я хочу сказати, що я не дуже добре знаю, хто я така насправді.

– Але ти принаймні знаєш, що тебе звати Макабеа.

– Це так. Але я не знаю, що всередині мого імені. Знаю тільки, що я ніколи не була важливою персоною.

– Так-от, запам’ятай, про мене ще надрукують у газетах, і моє ім’я стане відомим в усьому світі.

Вона сказала Олімпіко:

– Знаєш, на нашій вулиці є півень, і він співає.

– Чому ти стільки брешеш?

– Присягаюся, це правда. Хай моя мати помре, якщо я брешу.

– А хіба твоя мати не померла?

– Ой, так… Правда…

(А я, той, що розповідає цю історію, яка не сталася ні зі мною, ні з одним із тих, кого я знаю? Я приголомшений, знаючи стільки правди. Невже мій обов’язок, що завдає мені такого болю, полягає в тому, щоби вгадати у плоті ту правду, яку ніхто не хоче усвідомити? І якщо я знаю про Макабею майже все, то це тому, що випадково спіймав погляд однієї виснаженої дівчини з північного сходу. Вона надіслала мені цей швидкий погляд усім тілом. Що ж до хлопця з Параїби, то мені очевидно треба подумки сфотографувати його обличчя – адже коли людину застають зненацька і розглядають неупереджено, якщо звернути увагу, обличчя розказує майже все).

Але тепер я знову зникаю і повертаюся до цих двох, які силою обставин були істотами не зовсім матеріальними.

Проте я ще не описав Олімпіко належним чином. Він вийшов із сертану Параїби і мав у собі стійкість, народжену любов’ю до цієї висхлої, потрісканої від засухи землі. Він завжди носив із собою баночку духмяного вазеліну, куплену на ринку в Параїбі, та гребінець, як свою виняткову власність. Він густо змащував вазеліном своє чорне волосся. Навіть не уявляв, що ця липка масна копиця викликає відразу в каріок[25]25
  Каріока – житель Ріо-де-Жанейро.


[Закрыть]. Він від народження пропікся на сонці та був твердим, як суха гілка чи камінь, що лежить на спеці. Він був більше здатним до виживання, ніж Макабеа, бо зовсім не випадково вбив людину, свого ворога, в темному закапелку сертану, м’яко та акуратно встромивши довгого ножа йому в печінку. Він зберігав цю подію в цілковитій таємниці, і цей секрет додавав йому сили. Олімпіко був задиракою. Але він мав одну слабкість – похорони: іноді він тричі на тиждень ходив на похорони невідомих людей, звістки про які знаходив у газетах, зокрема в «О Dia»[26]26
  «О Dia» – відома бразильська газета, що розповідає про свіжі новини Ріо-де-Жанейро та світу.


[Закрыть], і його очі наповнювалися сльозами. Так, це була його слабкість, але хто її не має? Той тиждень, коли не відбувалося жодних похоронів, був втраченим для цього чоловіка, який, навіть якщо був божевільним, дуже добре знав, чого хоче. Але він аж ніяк не був божевільним. Макабеа, на відміну від Олімпіко, була результатом схрещування «чогось» із «чимось». Направду, вона, здавалось, народилася з якоїсь туманної думки її голодних батьків. Олімпіко принаймні крав усе, що потрапляло під руку, навіть із комірчини, в якій ночував. Скоєне вбивство і крадіжки робили його значною людиною, надавали ваги, тож відчував себе не ким-небудь, а людиною честі. Він був більше здатним до виживання, ніж Макабеа, ще й тому, що дуже талановито вмів малювати смішні карикатури на сильних світу цього, портрети яких друкують у газетах. Це було його помстою. Лише один раз він був добрим з Макабеєю, коли пообіцяв знайти їй роботу на металургійному заводі, якщо її звільнять. Вона прийняла цю обіцянку як незаслужену радість (вибух), бо там вона знайшла б єдиний справжній зв’язок зі світом: самого Олімпіко. Але Макабеа зазвичай не хвилювалася про майбутнє: мати майбутнє – це розкіш. Одного разу Макабеа почула по радіо, що населення земної кулі – близько семи мільярдів. І вона відчула себе загубленою. Та Макабеа вміла в усьому знаходити щастя, тож одразу заспокоїлась: імовірно, ці сім мільярдів живуть для того, щоб допомогти їй.