Текст книги "Таємниця Чарівної отруювачки"
Автор книги: Катерина Бібчук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
– Облиште ваші жарти, – не зовсім впевнено зауважила Анна. – І взагалі, чому я маю вам довіряти? У вас також алібі нікудишнє. До того ж, я швидше повірю в те, що містер Брейвермен хотів звільнити вас, але аж ніяк не лапулю містера Макферсона!.. Добраніч. Досить вже з мене ваших необґрунтованих версій. Я йду спати. Схоже, сьогодні ми дійсно когось сполохали.
– Не ми, а ви, маю зауважити. Вашим чарівним голосом! Запам’ятайте ось що, і,можливо, це стане вам у пригоді при спілкуванні з Грегорі: справжня леді ніколи так голосно не кричить. Тим паче вночі. Це невихованість, чарівна моя.
Анна рвучко розвернулася і пішла геть, спиною відчуваючи, як на обличчі дворецького з’являється його звична нахабна усмішка. Вона щиро пожалкувала, що не прихопила з собою на нічну прогулянку пістолет містера Брайвермена, що тепер знову лежав у шухляді його письмового столу.
Розділ 7
Перше, на що звернула увагу Анна, прокинувшись наступного ранку, було те, що сніг перестав. Однак, стояла тепла і хмарна погода, за якої щомиті можна було очікувати на нову хуртовину. Тож поки нічого було й думати про те, щоб спробувати дістатися до цивілізації.
Знічев’я Анна вирішила скористатися порадою Кларенса і зайнятися з’ясуванням того, хто б міг спричинити смерть міс Уолер. Перш за все, вона хотіла поговорити з містером Фаррелом. Після сніданку вона знайшла його у вітальні й одразу взялася до справи:
– Містер Фаррел, чи не могли б ви розповісти мені докладніше про ті таблетки, що зникли в вас в день смерті міс Уолер.
– Що саме вас цікавить? То були звичайні ліки. Для підтримання серцевої діяльності. Профілактичні.
– Чи могли вони спричинити смерть? При передозуванні абощо?
– Я розумію до чого ви хилите. Вже й сам міркував над цим. Але ні. Смерті вони спричинити не могли. Можливо, якби з’їсти їх усі, легке отруєння і мало б місце, але смерть – ніколи.
– Вони, бува, не мають смаку мигдалю?
– Ні. Хоча, загалом, не знаю. Вони в капсулах. Я запишу вам назву. Спитайте в міс Сімс, можливо вона, як лікар, знатиме про них більше.
Анна розчаровано зітхнула. Подальша розмова з міс Сімс підтвердила слова містера Фаррела про нешкідливість ліків.
* * *
Згодом Анна і Грегорі зустрілися в бібліотеці, щоб обговорити останні події і обмінятися версіями.
Анна почала першою:
– Загалом, смерть міс Уолер схожа на самогубство, але особисто я не підтримую цю версію. Впевнена, що хтось її отруїв.
– Але ж ціанід діє миттєво! Якби вона випила його до того, як замкнулася в кімнаті, то мала б померти на місці.
– Гадаю, вбивця якось проник до її кімнати… До речі, що ви знаєте про містера Макферсона?
– Ну, це наш управляючий. Він в нас працює давно, завжди дбайливо виконує всі доручення, іноді навіть надто дбайливо… Якщо чесно, то нічого більше мені про нього невідомо. Про свої особисті справи він ніколи не розповідав…
– Ваш батько хотів його звільнити?
– Здається, я щось таке чув. Але напевне не знаю.
– Всі запасні ключі зберігаються в замкненій шухляді в кімнаті містера Макферсона?
– Так. А ключ від шухляди він завжди носить із собою. Якраз вчора я перевірив: на ящику немає жодних слідів злому.
– Цікаво… До речі, мені можуть знадобитися ключі ще від кількох кімнат. З метою розслідування.
– Немає проблем. Я дозволю містеру Макферсону видавати вам всі ключі, які б ви в нього не попросили.
– Гадаєте, полковник міг якось потрапити до кімнати міс Уолер?
– Навряд чи. Хоча, варто перевірити і цю версію.
– Останнє питання: що ви можете сказати про містера Мейрона?
– Він тут недавно. Як щодо мене, то краще б ми взагалі лишитися без дворецького, ніж наймали його. Надто він вже незалежний, і ще його ця незмінна посмішечка… Справа в тому, що незадовго до прибуття гостей, наш старий дворецький несподівано звільнився. Довелося терміново шукати йому заміну. Знайти за короткий термін гарного працівника – нелегке завдання. В нашому ж випадку – віддалений замок, зимова пора, – взагалі бажаючих не було. Врешті з’явився цей і, не маючи змоги більше чекати, мій батько найняв його… Але навряд чи в цього нахаби міг бути мотив…
* * *
Анна віддавала перевагу систематизованій інформації, тож, щоб краще розібратися в тому, що відбувається в замку, і з’ясувати найбільш вірогідних підозрюваних, вона склала невелику табличку, ще раз попередньо уточнивши в кожного, де хто знаходився під час першого і другого вбивства. Таблиця була складена, виходячи з припущення, що обидва вбивства скоїла одна й та сама людина – погодьтесь, вірогідність того, що в одному замку оселилися аж двоє вбивць, надто вже мізерна.
Згідно цієї таблиці, обидва вбивства мали всі шанси скоїти Стівен Макферсон, Андреа Сімс і полковник Максвел. В решти жителів основної споруди замку було алібі на час одного, а то й обох злочинів.
Отже, підозрюваних виявилося троє. Однак, кількість їх зростала до п’яти, якщо додати ще й тих, хто міг скоїти лише перше вбивство: Кларенса Мейрона і Марка Фаррела.
Якщо ж оцінювати серйозність мотиву, то найвагомішим з усіх відомих Анні він здавався у полковника Максфела і містера Макферсона. Щодо мотивів ще трьох осіб – Кларенса Мейрона, Андреа Сімс і Марка Фаррела – в Анни поки що інформації не було. Їхні можливі мотиви ще слід було з’ясувати, тож поки що більш-менш остаточні висновки здавалося робити зарано.
* * *
Вирішивши, скориставшись підказкою Кларенса, дізнатися трохи більше про міс Сімс, Анна тихенько підійшла до її кімнати пообідньої пори і нишком прочинила двері. До її слуху долинув шум води: автономне опалення від генератора працювало безперебійно, тож міс Сімс приймала душ. Анна прослизнула в кімнату і попрямувала до комоду, де зберігались речі міс Сімс. Звісно, можна було б знайти для цього ліпший час, але Анні кортіло чимшвидше все з’ясувати.
Намагаючись не шуміти, Анна висувала одну шухляду за іншою, обережно, але ретельно продивляючись їхній вміст. Зусилля її врешті виправдалися: в нижній шухляді вона виявила пляшечку з ліками, яка – Анна запам’ятала назву – зникла нещодавно з кімнати містера Фаррела. Порившись в шухляді ще, Анна, до свого подиву, виявила фотокартку самого містера Фаррела з написом: «Найкращій у світі». Дата, виведена поряд, свідчила, що фотографія зроблена два роки тому.
Анна зачудовано присіла на стілець. Щоб це могло означати?! У Фаррела два роки тому був роман з міс Сімс? А тоді він її кинув? Чи цю фотокартки він подарував іншій жінці, Андреа про це дізналася і вирішила помститися? Невже тепер вона вкрала пляшечку з ліками, щоб він помер від серцевого нападу? Чи хотіла цим якось підставити його, звинувативши у вбивстві?
Анна пригадала свідчення міс Сімс, які та дала після смерті містера Брейвермена. Вона тоді сказала, що, вийшовши з кімнати, побачила містера Мейрона, Анну та Грегорі Брейвермена, а тоді прийшов полковник. Містер Фаррел же каже, що міс Сімс опинилася в кімнаті містера Берейвермена раніше за нього, полковник же прийшов після. З цього випливає, що хтось з них щось плутає. І, як почала думати Анна після обшуку комоду міс Сім, вірити варто саме містеру Фаррелу. Міс Сімс дійсно прийшла на місце злочину раніше за нього і, тим паче, за полковника. Чому ж її свідчення інші? Причини дві: або вона була на стільки схвильована, що все переплутала, або – і це більш вірогідно – сказала так навмисно, щоб поставити під підозру свідчення містера Фаррела. Але мотиву для другого вбивства – це очевидно – в неї не було. Вже легше було б одразу вбити Марка Фаррела, ніж труїти ні в чому не винну міс Уолер. Звичайно, може виявитись, що в міс Сімс не все в порядку з головою. Тоді будь-які логічні припущення стануть марними…
Анна отямилася від своїх думок аж тоді, як у ванній кімнаті Андреа зменшила натиск води, збираючись завершувати свої водні процедури. Поклавши знахідки на місце, Анна швидко залишила кімнату.
* * *
Було ще не зовсім пізно, тож Анна вирішила ще раз побалакати з містером Фаррелом. Цього разу розмова мала стосуватися тих, з ким у нього впродовж останніх двох років були романтичні стосунки і чи, бува, не помітив він когось з тих дівчат у цьому замку.
Анна зійшла на перший поверх і спинилася біла скляних дверей їдальні, дослухаючись до голосів тих, хто зібрався там.
У їдальні якраз знаходилися: Грегорі Брейвермен, полковник Максвел, Марк Фаррел, Стівен Макферсон і, звісно ж, всюдисущий дворецький Кларенс Мейрон. Всі вони, як і вечір тому, сиділи навколо обіднього столу, але цього разу на чолі був не Грегорі, а полковник. Прочинивши малу шпаринку і зазирнувши до середини, Анна у тьмяному світлі свічок розгледіла, що вони щось написали на папірцях, згорнули їх і поклали у високу кришталеву вазу, котра стояла в посередині столу. Потім полковник присунув вазу до себе і почав виймати по одному папірцю і читати вголос прізвища, що, мабуть, були там написані.
Анна сховалася за дверима, не бажаючи виказати себе цьому, схоже, таємному зібранню.
– Один – за містера Макферсона, – прочитав полковник на першому вийнятому папірці.
Лише зараз Анна зрозуміла, що воно за чудернацьке зібрання: чоловіки замку в такий спосіб (таємним голосуванням) збиралися визначити головного підозрюваного у вбивствах – або, принаймні, того, кому всі тут найменше схильні довіряти. Анна обурилась трохи тим, що вони не збиралися враховувати думки двох жінок замку – її і міс Сімс. Виходить, їх прирівняли до звичайних слуг – і позбавили права голосу. Ні, краще вже думати, що вони вчинили так, бо жінки – це надто тендітні створіння…
Полковник читав далі, й обурення Анни почало стрімко зростати:
– Один – за міс Брінкмен.
«Хотіла б я знати, – зле подумала Анна, – хто це вважає вбивцею мене!»
– Цікаво, – висловив вголос Аннині думки Кларенс Мейрон, – хто це підозрює нашого провідного слідчого – чарівну, хоча й дурненьку міс Брінкмен?
В його голосі як завжди чулася посмішка, яка обурила Анну більше, ніж чиїсь там підозри у вбивстві.
«Стривай, містере дворецький, – подумала вона. – Я вам це ще пригадаю!»
– Не забувайте, містере Мейрон, що вона – леді! – став на захист Грегорі.
– Та що там я! – зауважив Кларенс. – Он хтось підозрює вашу леді у вбивстві.
Полковник продовжував:
– Один – за самогубство.
– Як чудово! Ну, просто Шекспірівський сюжет! – знову не змовчав Кларенс. – Подвійне самогубство! Чи ж, бува, не через нещасне кохання?! – і він виразно поглянув на Стівена Макферсона, ніби вважав, що це саме його ідея.
– Один – за полковника Максвела… І один – за Кларенса Мейрона.
– Ну, це вже більше скидається на правду. Я дійсно міг би бути вбивцею…, якби не мав тут інших, більш цікавих, розваг.
– Це вже занадто, містере Мейрон, – обурився Грегорі. – Не забувайте, яке у вас становище!
– Та вже краще, ніж у вас… – відповів Кларенс. – Ви б значно більше пасували до цього дому саме в ролі дворецького.
– Годі з мене! – підхопився з місця Грегорі. – Ви звільнені!
– Яке нещастя, – вдавано засмутився Кларенс. – Я й так збирався кинути цю невдячну роботу. Особливо, зважаючи на нового хазяїна! Оце вже ні, й не вмовляйте – на вас ніколи не працюватиму. Навіть за великі гроші. Хоча, якщо вже дуже великі…
– Негайно забирайтесь геть!
– На превеликий жаль, я вимушений трохи затриматись в цьому негостинному домі: погода зараз не для прогулянок. Але, як тільки вона трохи поліпшиться, я з надзвичайною радістю залишу ваше щире товариство.
Він підвівся, утнув насмішкуватий уклін решті й швидко вийшов з кімнати. Анна, сховавшись за портьєрою, сподівалася, що він її не помітить. Однак, проходячи повз неї, Кларенс мовив:
– Зізнаюся, я проголосував сам за себе, прагнучи догодити вам, чарівна моя, – і зник за поворотом коридору. – Гарна вистава, чи не так? – наостанок зринуло у тиші.
Він пішов собі, але якби й чекав на відповідь, то навряд чи дочекався: ніякої вистави Анна останнім часом не бачила. Якщо ж його зауваження стосувалося таємних виборів вбивці у їдальні, то й у цьому Анна не бачила нічого театралізованого.
Щоб не бути впійманою на гарячому, Анна вийшла зі свого сховку й пішла до вітальні. Там вона почекала трохи, а коли почула кроки в коридорі, які мали свідчити про завершення зборів у їдальні, рушила туди. Містер Фаррела вона знайшла ще в їдальні – він залишився там останнім. Анна прямо спитала в нього про те, що її цікавило:
– Я розумію, що це не зовсім коректне питання, але я маю його задати в інтересах слідства: з ким у вас були романтичні стосунки років з два тому?
– Щиро кажучи, не пригадую. Ці короткі романи, знаєте, рідко надовго затримуються в пам’яті, а, тим паче, в серці.
– Може ви згадаєте, кому подарували свою фотокартку з написом «Єдиній у світі»?
– Не вважайте мене гультяєм, але тих «єдиних» у мене було кільканадцять. Гріхи молодості, що поробиш, – він м’яко посміхнувся. – Вас цікавить ще щось?
– Ні. Дякую за допомогу.
Містер Фаррел рушив до своєї кімнати, а Анні лишилось чудуватися такій неймовірній забудькуватості. Хоча, чого не буває у світі?!
* * *
Анна повернулася до себе в кімнату і помітила на столику ту книжку – «Чарівна отруювачка», що її днями читав їй Кларенс. Мабуть, він її сюди і приніс – або передав через покоївку. Схоже, не одна вона має звичку нишпорити в чужих кімнати і мала для цього змогу.
Чомусь саме зараз Анні схотілося знову зануритись в оповідь про ті давні часи, коли імператрицею Візантії була Феофано. Вона рішуче взяла книгу і швидко знайшла те місце, де скінчив читати Кларенс…
Розділ 8
На той час, як Феофано стала дружиною Романа, співправитель Константина Багрянородного Роман І Лакапин вже відправлений був у монастир. Рук до цього долучили його власні сини Стефан і Константин, яких згодом спіткала та сама доля – народ не бажав бачити їх своїми правителями. Однак, коли синів його Феофано загрозою собі не вважала. то він сам і для неї навіть у вигнанні становив небезпеку – його підтримувала немала частка знаті, котра згодом могла знову привести його до влади. До того ж, вже кілька разів особиста охорона Феофано затримувала біля палацу найманих вбивць, за якими – Феофано була певна того – стояв саме Роман Лакапин. Усунути його Феофано прагнула і з метою помсти – вона й досі не пробачила імператорам страту матері. Отже, доля колишнього співправителя була вирішена.
Добре все обміркувавши, Феофано, врешті-решт, знайшла спосіб досягти свого. Якось пізно вночі, коли чоловік вже давно спав, Феофано прикликала до себе Миколая – так вона чинила щоразу, коли мала до нього таємну справу.
– Що, останній підісланець й досі мовчить? – одразу повела вона мову.
– Так. Або дійсно не знає, або не боїться болю…
– Ти ж розумієш, що Лакапин досі небезпечний? Ми повинні випередити його найманців…
Феофано простягла Миколаю чашу з якоюсь темнуватою рідиною.
– Я зрозумів, – відповів той. – Все зроблю, як накажеш.
– Ти знаєш, що навіть у монастирі він вірний своїм звичкам – досі любить купатися, а тоді змащує шкіру різними оліями і пахощами? Додай це зілля до них. Потім глек з олією прибери.
– Слухаюся, моя імператрице.
Наступного дня Миколай таємно вирушив з Константинополя, а через кілька днів вернувся. Скоро потому в імператорський палац надійшла звістка про смерть Романа Лакапина. Однак, ніхто і в думці не мав, що його отруїли. Прислужник, як завжди, куштував його їжу і напої, а вранці його знайшли мертвим на власному ложі. Від старощів, певно.
* * *
Скороминущі літа наші. Діти, суперники, вороги – як у сутолоці днів не згубити себе? Як під тягарем влади не зчерствити, не перетворитися в ніщо, не загинувши душею?… Чи знає хто шлях до свободи? І чи готові люди цю свободу прийняти? І де правда? Хто знайшов її? Чи й шукав хто?
* * *
Тепер перепоною до повної влади для Феофано був лише Константин Багрянородний, який і досі з деякою підозрою ставився до всього, що робила Феофано й достеменно не збирався передчасно поступатися троном синові.
Феофано теж не відчувала особливої любові до імператора – хто ж, як не він, вигадав більшість законів, за якими всі мали жити – і вмирати?!
Врешті, Феофано вирішила, що настав час діяти. Тож якось вночі Миколая знову було прикликано у її покої.
Цього разу він почав перший:
– Настав час Константина?
– Так. В його теперішніх хворощах й так винуватять нас з Романом, тож доведеться діяти дуже обережно. Тримай цю свічку. Постав її у підсвічник в його покоях. Знаєш же, що полюбляє він сидіти до світанку з книгою. Але читати вночі – шкідлива звичка…
– Все виконаю, – мовив Миколай, обережно загортаючи свічку в заздалегідь заготовлену цупку шкіру.
Наступного вечора свічка вже була на місці – в кімнаті Константина. А вранці імператора виявили мертвим: сидів в кріслі біля свічки з книгою на колінах. Помер, мабуть, серед ночі, бо свічка згоріла вся.
Смерть батька дуже засмутила Романа. А ось стару царицю Єлену і решту царедворців – не надто: їх більше непокоїли справи живих.
Отож, мрія Феофано збулася: її чоловіка проголосили імператором, а її – імператорською жоною. «Нарешті я помстилася за матір, – думала вона собі. – Я досягла повної влади. І тепер я її вже не втрачу. Роман – імператор, а не я? Дрібниці! Все буде по-моєму. Все буде, як я скажу!»
* * *
Якось до покоїв Феофано увірвалася сестра Романа Ірина – та сама, що її прагнула отримати в невістки княгиня Ольга. Однак, сьогодні завжди спокійна і вихована царівна була розлючена не на жарт. Причина її злості не була таємницею для Феофано, так як ще кілька годин тому люди Миколая доповіли їй, що Ірина отримала таємного листа від княгині Ольги.
Феофано знічев’я розглядала схвильовану царівну, прагнучи дізнатися, що такого в ній знайшов той руський правитель, коли й досі про неї не забув, Ірина ж, тим часом, кричала:
– Ти лицемірка і брехуха! Яке право маєш йти проти останньої батькової волі?!
– Заспокойся, люба сестро. Я не розумію про що це ти, – з легкою посмішкою мовила Феофано.
– Так вже й не розумієш?! Мій батько обіцяв віддати мене за Сфендослава! Однак, прагнення інших, схоже, тебе не хвилюють. Ти дбаєш лише про власний добробут!
– Заспокойся, благаю тебе. Звідки ти взяла, що така була воля Константина?
– Княгиня Ольга каже…
– Ах, княгиня Ольга… Тоді все зрозуміло. Не мені тобі нагадувати, що вона вже стара, тож пам’ять часом може її підводити…
– Нічого подібного! Вона все знає краще за тебе!
– Он як. Ну, то розкажи мені.
– Якщо ви негайно не віддасте мене, то він піде війною, повбиває всіх вас, а мене візьме силою!
– Люба моя, яке натхнення вчувається в твоєму голосі, коли ти згадуєш того Сфендослава! Ти дійсно кохаєш його? – медовим голосом поспитала Феофано.
Не помітивши пастки, Ірина зопалу видала:
– Звісно! Більше за життя!
– Навіть так? Дуже цікаво. Особливо враховуючи те, що ти жодного разу його не бачила.
– …Ну то й що з того?! Я бачила його зображення.
– Невже? А може його князівську корону? Кортить приміряти, чи не так?
– На себе зважай, жебрачко!
– Та й виходити заміж за поганина – це якось не личить візантійській царівні… – вела далі Феофано, ніби не помітивши останнього зауваження Ірини.
– Ти не зможеш мені завадити! Не зможеш! Інакше… Інакше я тебе вб’ю! – з цими словами Ірина вибігла з покоїв і подалася жалітися матінці, яка також терпіти не могла Феофано.
– Ай-яй-яй, негоже, дитино, – мовила Феофано, вдало відтворюючи голос їхнього патріарха Полієвкта, – за поганина заміж іти.
Феофано вдавала байдужість, однак дуже добре розуміла, що за цим весіллям, якщо його дозволити, неодмінно слідуватиме війна між Київською державою і Візантією, й розпочне ту війну не хто інший, як Сфендослав, маючи тепер всі права (жона – візантійська царівна) посісти стіл в Константинополі. Отож, дозволити цього ніяк не можна було.
Вдавшись до тонких інтриг, лестощів, вмовляння і скарг – нібито, царівни цькують її щодень, а брата планують вбити – Феофано скоро переконала Романа, що найкраще вся його рідня почуватиметься в монастирі. Роман і сам втомився вже від постійних докорів матінки і сестринських шпильок, тож радо погодився на такий план вивільнення з-під їхнього впливу. Царицю Єлену через її слізні благання врешті залишили при дворі, а царівен вислали. Життя в монастирі зовсім не припало їм до смаку, тож вони порушували всі монастирські приписи, вражаючи своїми вчинками благочестивих монахинь. Врешті, коли проблема зі Сфендославом вирішилася, їм призначено було відповідне їхньому царському становищу утримання – за умови лише, що ні ногою вони більше не ступлять до столиці.
Скоро після вислання сестер Романа від Сфендослава прийшов лист з вимогою виконати обіцянку і віддати Ірину за нього. За тим листом, безперечно, стояла княгиня Ольга, тож Феофано відповіла, що рада б це зробити, однак Ірина, зрозумівши своє справжнє призначення, стала Божою нареченою.
Відповідь Сфендослава на це послання Феофано так одержана і не була, тож імператриця приготувалась бути пильною.
* * *
Невдовзі після того Феофано доповіли, що її хоче бачити Олександр Кесарійський – логофет дрому Візантії. Феофано, звісно, не відмовилась його прийняти і, так як то був її «давній знайомий» – ще з часу її першої зустрічі з Романом, – імператриця відіслала всіх слуг і почет, прагнучи зустрітися з ним сам-на-сам у приміщенні тронної зали.
Коли Олександр увійшов до зали, він не одразу побачив Феофано. А все тому, що вона сиділа на імператорському троні, що міг підніматися і опускатися завдяки хитромудрому механізму всередині. І ось саме зараз той трон був піднятий дуже високо. Олександру довелося задерти голову вгору, щоб розгледіти Феофано. Імператриця була вбрана в золочений одяг, тож промені світла, що проникали крізь отвори в опуклій стелі тронної зали Великого імператорського палацу, перетворювали її на осяйне видиво. Трон довкола був оточений золотими левами, що били хвостами, відкривали роти, рухали язиками і голосно гарчали, мов живі. Все це, а також і інші механічні штучки були призначені для того, щоб справляти враження на іноземних послів та заїжджу знать. І вони таки справляли, переконуючи тих, хто не дуже розумівся на механізмах, що імператори справді наділені божественною силою – повелівають навіть тваринами.
В свою чергу, Феофано мала досить часу, щоб добре роздивитися гостя. Раніше він її не цікавив, але тепер же він – логофет дрому – людина, від якої залежить часто безпека імператорів, бо через нього проходять всі найважливіші листи імперії, а тому він завжди перший дізнається, що й коли має статися. Логофета дрому завжди варто мати на своєму боці, а для досягнення цього, вважала Феофано, його перше за все слід вразити і впокорити.
Олександр був досить високий на зріст, але рухи його були легкими і плавними. В нього була засмагла шкіра, темне волосся і не менш темні очі. Загалом, Феофано могла б назвати його привабливим – принаймні, у порівнянні з її чоловіком.
Однак, імператриця, що випромінює світло, і іграшкові леви не справили жодного враження на Олександра. Він сказав:
– Анастасо, припини це. Механічні леви мене зовсім не лякають, а лише створюють непотрібний шум.
Феофано швидко натиснула на якусь панель на поруччі, трон швидко опустився, леви замовкли. Але зверхній тон Олександра розсердив її:
– Як ти смієш розмовляти з імператрицею без найменшої поваги?! І хіба ти не знаєш, що мене звуть Феофано!
– Ти можеш називатися як завгодно – твоєї суті це не змінить. Для мене й у власній свідомості ти завжди лишишся марнославною донькою власника харчевні, навіть не ромейкою по крові.
– Зміни тон, бо я накажу охороні випровадити тебе звідси.
– Звісно, все в твоїй владі. Але особисто я радив би тобі послухати, що саме привело мене сюди. Певно ж, що прийшов я не тому, що давно тебе не бачив.
– Добре, кажи, чого тобі треба. Але кажи швидко! – мовивши це, Феофано зійшла з трону і зупинилася неподалік Олександра.
– Спершу дозволь спитати в тебе, як в новоявленої імператриці, чи знаєш ти, що саме я, як логофет дрому, маю займатися заколотами проти імператорів і злочинами в імператорській родині?
– Ну то й що з того? На мою думку, це право у логофета дрому давно варто було б відібрати.
– Тим не менш, це право досі моє. І от що я скажу тобі: в мене є докази того, що ти вбила Романа Лакапина.
Феофано засміялась голосно й невимушено:
– Як же це мені вдалося, коли я не залишала імператорського палацу! Та й погодились всі, що помер він від старощів!
– Ні, зовсім не від цього. І ми обоє це знаємо. Вбив його твій вірний Миколай – звісно, за твоїм наказом. Отрута твоя, він лише додав її в глек з оливковою олією, що нею у вечір перед смертю змащував шкіру Роман Лакапин.
– То може ти маєш глек з отруєним маслом?! – так само весело спитала Феофано.
– Ні. І твоя веселість свідчить, що той глек давно знищено.
– То в тебе нема нічого, що б підтверджувало мою причетність до його смерті?!
– Ні, дещо таки є. В слуги, що змащував шкіру Романа тією олією, відібрало руки, шкіра ж на них облізла, оголивши плоть.
– …Гаразд, припустимо – припустимо лише на мить, – що Лакапина дійсно вбили. Чому ж ти звинувачуєш саме мене? Хіба в нього було мало ворогів?!
– Його смерті могли бажати лише ви з Романом, однак наш вельмишановний імператор ніколи б не здогадався, що Лакапин, навіть позбавлений трону і відправлений у заслання, й досі може становити загрозу. А ось ти дуже добре це розуміла.
– Ти вважаєш мене кмітливішою за чоловіка?
– Ні. Я лише звинувачую тебе у вбивстві.
– Чому ж ти не підозрюєш Константина? Цей дідуган до самої смерті був нівроку.
– Чекай. До нього ми ще дійдемо.
– Та й навіть, – продовжувала розмірковувати вголос Феофано, – якби Лакапина вбила я, не думаю, що мене б дуже за це сварили. Ким був в останні роки життя Лакапин? Лише простим смертним!
– Я теж, не жаль, дійшов висновку, що тут тобі б вдалося вийти сухою з води – тому я й не прийшов до тебе одразу по його смерті. Однак, нещодавно сталося ще одне вбивство.
– Невже?! Дуже цікаво. Кого ж, на твою думку, я вбила цього разу?
– За твоїм наказом Миколай вбив Константина Багрянородного. Як вважаєш, як до вбивці батька поставиться Роман?
Феофано на мить перехопило подих, але вона швидко опанувала себе і мовила так само безжурно:
– Може ти навіть знаєш, як я його вбила? Чи це лише порожні балачки?
– Певно, що знаю. Інакше б і не починав цю розмову. Отрута була в повітрі. Коли служка зайшов до нього наступного ранку, йому одразу стало зле.
– Він міг відчути себе недобре лише від того, що виявив – старий імператор мертвий.
– Звісно, міг. Але тут причиною стало саме отруєне повітря імператорських покоїв. Досягти цього найпростіше було за допомогою труєної свічки… В мене і доказ є. Оглядаючи покої Константина після його смерті, я знайшов в підсвічнику недопалок. І забрав його. Запаливши цей недогарок, легко можна переконатися, труєна свічка чи ні. Що ти скажеш на це?
– Все це лише припущення! Думаю, недопалка в тебе немає. А якщо і є, то він не отруєний.
– Ти дійсно в цьому впевнена? Що ж, зараз ми це перевіримо. Зажди лише, я покличу свого слугу.
За якусь хвилину до зали увійшов слуга, поставив на стіл запалену свічку і порожній підсвічник, а поряд поклав щось загорнуте у грубу тканину. Коли Олександр причинив за слугою двері, Феофано відчула певний неспокій. Вона й досі його приховувала, хоча це ставало все важче і важче. В тканині, що її приніс слуга Олександра, дійсно виявився недопалок, що кольором своїм дуже нагадував свічку труєну для Константина самою Феофано.
Олександр сказав:
– Можливо, це коштуватиме комусь із нас життя, але я хочу переконатися, що в недопалку дійсно є отрута.
Він встановив недопалок у підсвічник і запалив його.
– Чого ти, чарівна моя імператрице, відійшла аж так далеко? Тобі ж звідти погано видно, як горить твоя свічка… Чи там на стільки сильна отрута, що ти боїшся й кілька хвилин постояти поряд?
Олександр швидко наблизився до Феофано, яка прагнула втекти із зали якнайшвидше, рвучко схопив її за руку і силоміць притяг до столу.
– Зараз ми переконаємося, – вів своє логофет дрому, – хто з нас має тут говорить правду.
Олександр міцно стис плечі Феофано, позбавивши її можливості вирватись. Феофано деякий час намагалась звільнитися, а тоді, переконавшись, що то марна справа, вдалася до вмовлянь:
– Негайно загаси свічку! Як хочеш, то я тобі й так скажу: отрута дійсно в ній. Дуже сильна отрута! Загаси, бо нам обом смерть!
– За що ти помстилася Константину? Адже, річ була не лише в тому, що він заважав тобі правити, – спокійно вів своє Олександр. – В чому він був винен?… В смерті твоєї матері?
– Недарма про тебе кажуть, що ти знаєш все! Звісно, я отримала б більше задоволення, коли б вбила його власноруч, але то було б надто ризиковано… Загаси, диявол! Я ж сказала тобі!
– Чим же тобі так не подобається цей недопалок? – спитав Олександр, взявши підсвічник з недопалком однією рукою й піднісши до самого обличчя Феофано. Вона замружила очі і спробувала не дихати, щоб хоч трохи відстрочити смерть. – Адже це дуже гарний недопалок. Єдиним його недоліком є хіба що те, що отрути в ньому дійсно немає.
– Що?! – вразилась Феофано.
– Так, він цілком безпечний. Невже ти, чарівна моя, вважаєш, що я став би марнувати труєний тобою недопалок, щоб дізнатися те, що мені й раніше було відомо. Справжній недопалок зберігається у надійному місці.
– Та як ти взагалі?!.. – Феофано вирвалась з Олександрових рук і дала вихід своїй люті. – Ти примусив мене зізнатися, але ти не вийдеш живим з цих покоїв!
В руці Феофано блиснув ніж, що його вона дістала із рясних складок свого одягу. Вже наступної миті вона б вдарила ним Олександра просто у груди, але він не дарма бував у багатьох битвах й лишився живим. Олександр встиг перехопити зап’ястя Феофано і міцно його стиснути. Однак, вона не випустила ножа. Не втримавши рівноваги, вони впали на підлогу. Боротьба тривала, але Феофано вдалося лиш трохи подряпати Олександра. Врешті він відібрав кинджал, підвівся на ноги і мовив:
– Зброю твою я заберу. Чарівна моя імператрице, ти забула головне правило імператорів: що б не трапилось, завжди тримати себе в руках, не давати волі почуттям і діяти через отруту або вірних людей, коли треба когось знищити. Тепер ти програла.
– Ми ще побачимо, хто програв, – зле прошепотіла Феофано, підводячись з підлоги і розгладжуючи пом’яту золочену сукню.
Прибравши більш-менш гордовитого вигляду, вона вже спокійно мовила:
– Чому ти думаєш, що, коли мої люди вже вбили двох, їм важко буде покінчити й з третім – з тобою?
– Тому, що в мене також є шпигуни і, здається мені, вони будуть спритнішими за твоїх.
– Ти надто самовпевнений… Але тоді скажи, чому ти спершу прийшов зі своїми думками до мене, а не одразу до мого чоловіка?
