Текст книги "Таємниця Чарівної отруювачки"
Автор книги: Катерина Бібчук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
Розділ 6
Вранці Анна розказала Грегорі про свою нічну пригоду. Вона вчинила так, бо відчувала: в цій заплутаній справі їй конче потрібен спільник. Грегорі уважно вислухав її і сказав, що впевнений на сто відсотків, що в цьому замку нічого надзвичайного, а, тим паче, надприродного, ніколи не відбувалося і відбутися не може. Однак, він також чудувався з того, що саме «невідомий» міг забирати з горища, адже там зроду-віку нічого цінного не зберігалося – самий лише мотлох і непотріб. Хоча, припустив Грегорі, цілком можливо, що той «невідомий» раніше сам щось там сховав, а минулої ночі забрав сховане. Горище, сказав він, можна вважати більш-менш надійною схованкою, так як туди зазвичай рідко хтось навідується.
– Я вважаю, – повела мову Анна, – що слід розповісти решті про ту жінку. А маніпуляції «невідомого» хай залишаться між нами. Швидше за все, він мене не помітив. Якщо ж то був вбивця вашого батька, ми можемо лише передчасно сполохати його, розказавши всім.
– Я згоден з вами, міс Брінкмен. До того ж, безглуздо було б зайвий раз наражати вас на небезпеку, даючи цій особі зрозуміти, що ви йдете по її сліду. Розкажіть їм щось на зразок цього: «Серед ночі я прокинулась від дивного передчуття. Вийшовши в коридор, я відчула, що з горища тягне потойбічним холодом. Це було так страшно, тож я негайно пішла туди. Як не дивно, двері булі відчинені. Раптом хмари на мить розійшлися…» Ну і далі в тому ж дусі. Не забудьте лише про мертву тишу і вовче виття… І ось іще одне, – Грегорі посерйознішав. – Прохання від мене особисто: як будете наступного разу полювати вночі на привидів, кличте мене із собою. Я з радістю складу вам компанію. Бо раптом той привид виявиться войовничим…
* * *
Анна розповіла всім про ту таємничу жінку під час сніданку. Сьогодні за столом зібралися всі мешканці замку. Навіть управляючий і дворецький були запрошені до столу, хоча перший і миті не міг просидіти спокійно, метушачись навколо столу і даючи вказівки слугам, а другий, оглядаючи «знать», ледь стримував посмішку. Анна потай вважала, що присутність їх обох за столом зайва, але зарадити цьому не могла: цей сніданок був присвячений пам’яті містера Брейвермена – вранці його довелося поховати у дворі замку в нашвидкуруч зробленій слугами сосновій труні. Здається, були певні проблеми з копанням могил – земля добряче підмерзла.
Отож, за столом цього ранку зібралося вісім осіб. На чолі столу, займаючи місце батька, сидів Грегорі. Праворуч від нього – Анна, далі – містер Фаррел, Андре Сімс, полковник Максвел. По ліву руку від Грегорі сиділа міс Уолер, Кларенс Мейрон і Стівен Макферсон.
Погода не змінилася – завірюха і не думала слабшати. Тож знічев’я всі виявили цікавість до розповіді Анни.
Міс Сімс сказала:
– Може, це все просто вам наснилося? Мої сни, приміром, іноді бувають навдивовижу схожі на реальність.
– Скажу вам, міс Брінкмен, – насмішкувато зауважив полковник, – що місячне світло часом буває дуже оманливим.
– Ви що, – обурилася Анна, – натякаєте на те, що це все мені привиділося?!
– Цілком можливо, – серйозно відповів полковник.
– Треба оглянути горище, – запропонував містер Фаррел. – До речі, в кого від нього ключі?
– У містера Макферсона, – відповів Грегорі. – Одразу після сніданку ми туди навідаємося…
– І от іще, Грегорі, – продовжив думку містер Фаррел, – чи не могли б ви нам трохи розповісти про ту вашу бабусю…
– Звісно, міг би. Батько часто розказував мені про неї. Я з радістю перекажу вам усе, що знаю сам.
Що ж думав Кларенс Мейрон стосовно нічної пригоди Анни годі було й намагатися вгадати. Він продовжував так само оглядати присутніх із зухвалою посмішкою на обличчі.
Раптом Стівен Макферсон, який весь час метушився біля столу, випадково штовхнув слугу. Той впустив на підлогу всі тарілки, що тримав у руках. Брязкіт вийшов гучний, а від тарілок лишилися самі скалки.
– Сядьте і заспокойтеся, містер Макферсон, – сказав Грегорі, – бо, завдяки вашій надзвичайній турботливості, ми скоро залишимось без тарілок і вимушені будемо їсти прямо з казанків.
Кумедний випадок з тарілками відвернув увагу від нічної пригоди. всі вернулися думками до буденного життя. На сніданок була вівсянка. Це, зрозуміло, не викликало бурхливої радості у більшості. Тож містер Фаррел висловив загальну думку, коли напівжартома сказав:
– Пробачте, Грегорі, але невже ви, з вашими грошима, не можете дозволити собі вживати на сніданок щось пристойніше? Я розумію, корисно, але…
– Звісно, можу. Цей звичай був введений ще батьком: вівсянка щодня на сніданок. Я теж до цього звик. Та для вас тепер готуватимуть щось інше. Я потурбуюся про це.
– Дуже дякую… Як казатимете слугам про вівсянку, то одночасно попросіть їх, будь ласка, не брати нічого з наших кімнат.
– Невже у вас щось зникло? Щось цінне? – вразився Грегорі.
– Не так уже щоб і цінне… Тут справа принципу… Хтось взяв мої ліки.
– Ліки?
– Так. Серцеві. Я вживаю їх щодня. Вчора після обіду вони були на місці, а сьогодні я виявив, що їх немає. Звісно, мені нічого не станеться, коли припиню прийом, але…
– Я обов’язково поговорю зі слугами, – запевнив Грегорі, – Це якесь непорозуміння. Може, хтось зі служниць під час прибирання… Випадково… Раніше такого ніколи не було… Запасні ключі зберігаються в замкненій шухляді в кімнаті містера Макферсона. Слуги дійсно користуються ними під час прибирання, але чіпати речі гостей… Не хвилюйтесь. Це більше не повториться.
* * *
Після сніданку Грегорі взяв в Стівена Макферсона ключі від горища, а тоді він, Анна, Кларенс Мейрон і Марк Фаррел піднялися сходами нагору. Замок в горищних дверях був заіржавілий, ключ не бажав повертатися. Знадобився певний час і зусилля двох чоловіків, щоб таки відчинити двері. Анну здивувало, як той «невідомий» зміг відкрити їх без ключа, та й ще не зчинивши при цьому ані найменшого шуму… Нарешті двері відчинилися. При тьмяному денному світлі все тут виглядало ще більш занедбаним і старим.
Тихо, щоб одна тільки Анна могла його почути, Кларенс сказав:
– Боже, скільки старих підсвічників! Нам не вийти звідси живими. Вона переб’є нас усіх як мух.
Намагаючись не звертати уваги на Кларенса, який достеменно намагався знову вивести її з себе, Анна продовжила огляд горища. Вона швидко переконалася, що інших дверей на горищі немає, а через вікно вибратися неможливо: ґрати міцні, а проміжки між ними вузькі. Кларенс відчинив раму і спробував просунути голову між ґратами, але нічого в нього не вийшло. Зате його вчинок дозволив Анні трохи помститися.
– Мозку в вас як у шимпанзе, але голова, на жаль, трохи більша, – так само тихо поспівчувала вона.
– Ух… Удар нижче пояса. Я ж як джентльмен, нічого не казав про ваші блискучі розумові здібності.
Анна спробувала заспокоїтися і сконцентрувати свою увагу на речах, що знаходилися на горищі. Щось з цього мотлоху повинно було підказати їй, що ж саме тут було потрібно «невідомому». Хоча, сама присутність нахабного дворецького позбавляла будь-якої можливості логічно мислити…
В одному кутку, за великою скринею, вона виявила картину, загорнуту у чорне шмаття. То виявився портрет, і одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: він дуже старий. Виконаний він був на гладенькій дошці, а фарби, що вражали насиченістю кольорів, не були схожі на олійні. Однак, картина чудово збереглася. Можна було припустити, що сприяв цьому жовтуватого відтінку лак, який вкривав тонким шаром всю поверхню картини. В тих місцях, де покриття дало тріщини, фарби під лаком зовсім знебарвилися.
На портреті була зображена вродлива молода дівчина. Так, дівчина була гарна, але в красі її було щось дике, неприборкане, стрімке. Її чорне волосся, темні очі і чіткі брови яскраво свідчили про приналежність до кочових племен південних степів. Шкіра, натомість, була сліпучо-білою – вона мов сперечалася з чорнотою очей. Зображена на портреті жінка точно не належала до рудоволосого роду Брейверменів.
В усьому образі дівчини-циганки – чи хто б вона не була – відчувалася гордість, розум і якась невловима чарівність. Анна подумала: «Така, певно, легко могла примусити чоловіка закохатися до безтями… Одягнена просто вона, навіть бідно… Просто собі чарівна циганочка… Але щось в її образі хвилює мене… Можливо, очі – темні, бездонні, таємничі. В них немає ні жорстокості, ні ненависті, лише жагуча любов до життя і прагнення перемоги… Я б не хотіла бути її подругою, але, якби жила в її час, прагнула б бути схожою на неї…»
Раптом Анна знову почула біля свого вуха голос Кларенса:
– Ну, як вам Феофано?
– Феофано?
– Ну, так. Чарівна отруювачка. Адже це саме вона зображена на портреті.
– Чому ви так вирішили?
– Я, на відміну від вас, чарівнице моя, своїм мавпячим розумом здогадався прочитати напис на звороті.
Анна перегорнула картину. Дійсно, там у нижньому кутку ледь виднів напис латиною: «Феофано, імператриця Візантії». Зазначений там був і рік створення картини, але він майже стерся, тож розібрати його не було змоги – зрозуміло лише було, що число це чотиризначне й починається шісткою – дата літочислення у Візантії, схоже, велося від «початку світу». Дивно було бачити портрет жінки, що жила тисячу років тому, на цьому кладовищі старих речей.
– Я уявляла її іншою… – повела мову Анна. – Чому вона так вбрана, якщо – імператриця?
– Певно, саме такою її бачив автор. Адже, навіть ставши імператрицею, вона в душі залишилась простою циганкою – так можна схарактеризувати її з нашої точки зору. Невже ви на стільки неуважно слухали мою розповідь?
Анна відійшла від Кларенса, помітивши, що Грегорі все частіше поглядає в їхній бік – в його погляді світилося нерозумінням й несхвалення. Однак, спинившись віддалік, Анна знову нишком зиркнула на Кларенса. Взагалі, що він за один? Нащо постійно дражнить її, прагне вивести з себе? Неможливо зрозуміти його думки!.. Якщо, звісно, вони в нього є… Кларенс перехопив Аннин погляд, миттю розгадав його і посміхнувся, мовби запитуючи: «Що, зацікавив, значить?» Анна вирішила розсердитися. Вона рвучко підійшла до Грегорі і почала – з величезною вдаваною цікавістю – розпитувати його про весь той мотлох, що оточував їх.
Скоро всі дійшли висновку, що на горищі робити більше нічого – порох і старі меблі жодних підказок не дали. Спускаючись сходами вниз, Грегорі спитав:
– А як ваше розслідування, міс Брінкмен? Вдалося хоч щось з’ясувати?
– Так, ще вчора, – знизивши голос, повела мову Анна. – Ви знали, що полковник Максвел винен немалу суму грошей вашому батькові?
– Так, мені давно відомо про це. Вас це непокоїть?
– Поки що ні. Я лише перевіряю дещо… Не знаєте, чи бува полковник не просив вашого батька про відстрочку?
– Про це, на жаль, мені нічого не відомо.
– А якщо раптом полковник звернеться до вас з таким проханням, якою буде відповідь?
– Щодо відстрочки, ви маєте на увазі? Думаю, заперечень в мене не виникне. Однак малоймовірно, щоб він не міг повернути борг. Чи в нього якісь фінансові труднощі?… Гадаєте він міг через це!..
– Поки що робити якісь висновки зарано, – з виглядом знавця зауважила Анна. – Я, приміром, і досі не відкинула ідею самогубства. Але, водночас, маю перевірити всіх на наявність мотиву… До речі, коли ваша ласка, залиште мені ключі від горища. Я вже подбаю, щоб ні «привид», ні «невідомий» без мого відома туди не потрапили.
– Ось тримайте. Однак, будьте обережні, прошу вас.
* * *
На обід Мередіт Уолер не спустилася. По неї відправили служницю, яка, вернувшись, повідомила, що кімната міс Уолер замкнена, а самої її ніде не видно. Тепер вже й усі решта рушили на пошуки, а через деякий час, так і не знайшовши, зібрались під дверима її кімнати, вирішивши, що якщо стара леді десь і є, то саме там. Вони довго стукали у двері, голосно гукали, але з кімнати не долинуло ані звуку. Інша служниця підтвердила, що після сніданку міс Уолер вернулася до своєї кімнати – вона бачила це, бо саме прибирала в коридорі другого поверху, – однак, чи згодом міс Уолер вийшла з кімнати, чи й досі знаходиться там – цього служниця не знала. Грегорі наказав Стівену Макферсону принести запасного ключа – хтозна, чи, бува, міс Уолер не стало зле…
Нарешті двері відчинили. Міс Уолер дійсно була в кімнаті. Вона сиділа в кріслі біля вікна. В’язання лежало на колінах… Нехарактерно заклякла постать не лишала сумнівів – міс Уолер мертва.
Деякий час всі мовчки дивились на нерухому постать. Містер Фаррел наблизився до крісла і торкнувся руки міс Уолер, шукаючи пульс. Потім заперечно похитав головою. Анна спитала:
– Думка лікаря нам би зараз не завадила. Ніхто з присутніх, бува, не має хоч віддаленого відношення до лікарняної справи?
– Ну, я, – невпевнено подала голос Андреа Сімс. – Я трохи на цьому знаюся…
– Трохи? – недовірливо поцікавилась Анна. – На скільки трохи?
– Я маю диплом лікаря, хоча отримала його досить давно і відтоді не цим не займалася.
– Краще щось, ніж нічого. Будь ласка, огляньте тіло і скажіть від чого, на вашу думку, могла настати смерть. Якщо, звісно, зовнішній огляд дасть змогу зробити хоч якийсь висновок…
Міс Сімс не знадобилось аж надто багато часу, щоб скласти свою думку. От що вона сказала:
– Гадаю, вона померла декілька годин тому. Десь за півгодини після сніданку. Зовнішніх ушкоджень немає. На серцевий напад не схоже… Спостерігається специфічний запах з рота і почервоніння шкіри. Отже, можна припустити отруєння ціанідом – синильною кислотою або якимсь її похідним. Не зрозуміло лише, як отрута могла потрапити в організм. Я не бачу поблизу жодних банок чи склянок – можливо, міс Уолер спершу позбулася упаковки, а тоді прийняла отруту. Взагалі будь-який посуд в кімнаті відсутній.
На підлозі біля дверей лежав ключ. Він випав з замкової щілини, коли містер Макферсон намагався відімкнути двері. Анна спитала:
– Які в присутніх є версії?
– До чого тут ми, – повів мову полковник Максвел. – Це ж ви в нас майстер по вигадуванню різноманітних версій.
– Щось тут не в’яжеться, – зауважив Марк Фаррел. – Після сніданку вона прийшла сюди. Замкнулася зсередини, сіла в’язати і – померла від отруєння ціаністим калієм?! Жодних склянок, достеменно, тут немає – і дуже дивно було б, якби вона сама спершу їх позбулася, а тоді сіла труїтися. Ніхто ж сторонній не міг потрапити до кімнати, так як вікно гратчасте, двері замкнені зсередини, а потаємні ходи сховати ніде.
– Якщо не помиляюся, – сказала Анна, – смерть від ціаністого калію, якщо, звісно, ми маємо справу саме з цією отрутою, настає миттєво. Якби міс Уолер випила цю отруту раніше, то миттєво б втратила свідомість і не встигла б замкнутися в кімнаті й сісти за в’язання… Найочевидніше було б припустити самогубство, але щось підказує мені: тут все набагато складніше…
– Дуже шкода її… Ми навіть не встигли як слід познайомитися… – сумовито мовила міс Сімс.
– Поховаємо її у садку поруч з містером Брейверменом, – запропонувала Анна, відчуваючи себе персонажем чорної комедії. – Тримати її тут не можна, а іншого виходу немає. В разі потреби, поліція завжди зможе провести ексгумацію.
* * *
Ввечері Грегорі, як і обіцяв, розповів своїм вимушеним тепер гостям усе, що знав про свою бабусю, привид якої минулої ночі Анна нібито бачила на горищі. Атмосфера в їдальні якнайліпше відповідала такій, можна сказати, легендарній історії: довгий стіл, тьмяно освітлений кількома свічками, морок навколо, в якому губиться решта кімнати, і семеро людей, котрі прагнуть почути про сімейного привада Брейверменів. Настрій у присутніх теж був відповідний. Цьому сприяло знання про дві смерті, що сталися в замку за останні три дні, відчуття повної відрізаності від решти світу та усвідомлення можливої присутності у замку вбивці, наміри якого неясні, а тому вкрай загрозливі.
Нарешті Грегорі почав свою розповідь:
– Колись дуже давно в цьому краї не було воєн. Люди жили в мирі, вирощували врожай і були щасливі…
Найзаможнішим у тутешній місцині був лорд Брейвермен, мій прадід. На час подій, про які я розповім, він вже набув поважного віку, дружина його давно померла, тож єдиною розрадою лишилась для нього донька – леді Анабель. Вона вже досягла віку першої молодості й перетворилась на одну з перших красунь країни. Настав час обрати для неї достойного супутника життя. Чутки про її вроду вже давно досягли найвіддаленіших куточків країни, тож нестачі у залицяльниках не було. Але старий лорд Брейвермен хотів знайти для своєї донечки найкращого. Він вирішив влаштувати у замку великий прийом, на який запросив усіх найзаможніших, найхоробріших і найвродливіших юнаків околиці – щоб леді Анабель мала з чого обирати.
Настав день прийому. Всі запрошені з’явилися як один, шукаючи ласки стати леді Анабель за чоловіка. Дівчина веселилася, танцювала з усіма, сміялася. Присутні не зводили з неї очей, але її серце не полонив ніхто.
Під час останнього танцю леді Анабель помітила, що у вікно з-на двору заглядає дуже вродливий юнак, який не зводить з неї погляду. То був син небагатого фермера, якого не було запрошено на прийом, але який понад усе хотів побачити уславлену красуню. Однак, походження і статки не мали значення для леді Анабель. Від одного його погляду серце дівчини забилося швидше, і вона зрозуміла, що таки знайшла свого єдиного.
Леді Анабель стрімголов кинулася надвір і опинилася в юнакових обіймах. Це було кохання з першого погляду. Старий лорд, прагнучи бачити доньку щасливою, не зміг заперечити проти весілля. Незабаром вони й побралися. Ті декілька місяців після весілля стали найщасливішими у їхньому житті.
Але щастя тривало недовго.
Розпочалася війна. Багато чоловіків-селян пішло захищати свою землю, немало з них не вернулось назад. А війна вимагала нових і нових жертв. Вже нікому стало обробляти землю, та й садити не було чого. Настав голод.
Чоловік леді Анабель не міг, сидячи в затишному замку, спостерігати, як топлять у крові його землю, як жінки і діти мруть від голоду. Це було понад його сили – бути щасливим, коли всі навколо страждають. Одного дня, зібравши всіх чоловіків, що лишилися в околиці і були спроможні тримати зброю, він запропонував приєднатися до армії й покінчити врешті з війною.
Прощаючись з леді Анабель, він спитав:
– Ти дочекаєшся мене?
– Звісно, – відповіла вона. – Я чекатиму на тебе доти, доки ти не вернешся. Скільки б часу не знадобилося, знай: я чекатиму завжди. Щодня і щомиті. Адже я кохаю тебе більше за життя.
– Я теж кохаю тебе. Тому обов’язково вернуся, – запевнив він і рушив на війну.
Леді ж Анабель вернулася до замку. Тепер вона оселилася в кімнаті на горищі, звідки до самого обрію було видно дорогу, яка вела до замку, і зі світанку до сутінок сиділа біля вікна, дивлячись у вікно. Всі свої дні вона проводила чекаючи коханого і навіки перестала сміятися.
Довго тривала війна. Пройшло чотири зими і, коли настала весна, почали нарешті з’являтися благенькі чутки, що війна підходить до кінця. Ті чутки виявилися правдивими. За кілька місяців селяни, яким пощастило вижити, почали вертатися додому. Леді Анабель аж світилася від радісного передчуття, адже ось-ось – і її коханий з’явиться на під’їзній дорозі! Ще день – і він достеменно опиниться поряд з нею.
Скоро вернулися й ті селяни, з якими чоловік леді Анабель вирушив на війну. Вони принесли з собою сумну новину: наприкінці війни їхній командир хоробро загинув у бою. Але леді Анабель не бажала цьому вірити. Вона й далі день-у-день невідривно дивилася на шлях, прагнучи зазирнути туди, за обрій. Не витримавши цього нестерпного видовища, помер старий лорд Брейвермен, а леді Анабель продовжувала чекати.
Хазяйка замку була ще дуже гарною, тож багато чоловіків знову почали домагатися її прихильності. Але вона так само пристрасно кохала свого чоловіка, всі ж інші були для неї ніким. Тож вона лишилась у замку, зачинивши браму для надокучливих гостей, і дивилась собі й далі на шлях. Вона знала, що її коханий обов’язково повернеться!
Минуло багато років. Золотаво-руде волосся леді Анабель геть посивіло, її гарні блакитні очі потьмяніли і вже не могли бачити так чітко, як колись. Врешті настав час, коли вона зовсім втратила зір. Та, мабуть, вона не помітила цього, бо й далі продовжувала подумки бачити порожній шлях, який навіки закарбувався у пам’яті. Вона проводила біля вікна дні і ночі, не маючи більше змоги їх розрізнити, і чекала того, кого любила. Вона боялася хоча б на хвильку відійти від вікна – щоб не проґавити коханого. «Він обов’язково повернеться, – казала вона собі, – він обіцяв.»
Кажуть, що й померла вона в тому ж кріслі, не відриваючи осліплих очей від шляху. Можливо, то була лише ілюзія, створена призахідним сонцем, а, можливо, й насправді в ту останню мить вона стала такою ж гарною, як була колись: заблищали ясні блакитні очі, розгладилися зморшки, вернувся яскраво-рудий колір волосся. Леді Анабель щасливо посміхнулася – ніби нарешті побачила свого коханого і мовила:
– Коханий, нарешті я дочекалася тебе…
* * *
Грегорі закінчив свою розповідь і замовк, оглядаючи присутніх й прагнучи зрозуміти, яке враження справив.
«Майже всі, навіть чоловіки, – думала собі Анна, – зворушені. Це не стосується, звісно, нашого дворецького, якого давно слід було б звільнити. Хто його взагалі сюди запрошував?! Таке враження, що він ледь стримується, щоб не відпустити якийсь зі своїх вульгарних жартиків… А ось у Андреа, наприклад, навіть сльози стоять в очах… Хоча, загалом, вона – не показник, адже рюмсання з приводу і без – то її звичний стан.»
Міс Сімс, тим часом, перша порушила мовчанку:
– Яка зворушлива і романтична історія! Незборима вірність і кохання, що долає саму смерть!
На Анну ж розповідь Грегорі не справила особливого враження: «Стара сентиментальна легенда. Хіба ж мало таких можна знайти, якщо добряче подлубатись в історії людства?! Якась дурепа все життя чекала чоловіка! А він давно помер – чи й втік до іншої! Коли вона вже так його кохала, то, принаймні, могла б спробувати його пошукати! Ну, хоча б знайшла, де похований, принаймні. Але ж ні! Вона була здатна лише на те, щоб провести решту життя біля вікна, чекаючи невідомо чого, але ніскілечки себе не напружуючи – справжня леді, що й казати! Якщо не помиляюся, Шерлок Холмс, почувши історію про собаку Баскервілів, зауважив щось на зразок цього: цікаво – для поціновувачів казок. В нашому випадку саме так і є. Мене, наприклад, значно більше цікавить, як ця легендарна історія пов’язана з цілком реальною жінкою, яку я бачила минулої ночі на горищі. Але, схоже, ніхто не збирається мені цього пояснити. Більше скидається на те, що вони ось-ось зарюмсають всі разом, побиваючись над лихою долею леді Анабель!.. Це ж треба! Дворецький знову витріщився на мене і, схоже, з легкістю прочитав думки (от негідник!). А тепер ствердно хитає головою, ніби погоджуючись. Приємно, звісно, що хоч хтось поділяє мої погляди… Але… Якщо він помітив, то… Треба терміново зробити зворушене лице, бо ще чого доброго Грегорі й собі допетрить, що я вважаю його бабцю пустоголовим дівчиськом.»
– Яка історія! – шукаючи в кишенях неіснуючу хусточку, ледь видихнула Анна.
* * *
Звісно, вночі Анна не змогла втриматись, щоб не піти й не перевірити, як там сьогодні йдуть справи на горищі. Тож, вичекавши певний час – поки всі мешканці замку поснуть, Анна вийшла зі своєї кімнати з ліхтариком і ключем від горища у кишені нічної сорочки, мерзлякувато кутаючись у шерстяну хустку, накинуту на плечі.
Ліхтарик, зрозуміло, одразу вмикати не можна було. Прочинивши двері в коридор, Анна виявила, що там сьогодні трохи світліше – принаймні можна було розрізнити обриси стін. З горища не долинало ані звуку, тож Анна вирішила причаїтися біля вікна в кінці коридору і трохи почекати. Туди вона й рушила – плавно і повільно, – щоб зчиняти якнайменше галасу. Однак, це їй не дуже вдалося, бо, ступивши кілька кроків, вона натикнулася на якусь перепону…
Не стільки від страху, скільки від несподіванки, Анна ледь скрикнула. Тієї ж миті чиясь сильна рука обхопила її за талію, інша ж – затулила рота. Анна вже збиралася злякатися не на жарт, коли почула біля самого свого вуха:
– Моя чарівна, не треба так репетувати. Ви своїм янгольським голоском порозганяєте всіх привидів у цьому домі.
Звісно, це був нахабний дворецький. Його обійми обпікали Анну вогнем, тож вона спробувала звільнитися. Не відпускаючи її, Кларенс продовжував:
– Ви, звісно ж, не будете заперечувати, щоб я провів вас до вікна і ми там спокійненько побалакали, не боячись, що нам завадять підсвічники або інші важкі й небезпечні речі?
І, не давши змоги їй сказати хоч щось, Кларенс досить безцеремонно перепровадив Анну в напрямку вікна. Зрозуміло, що такий спосіб поводження з леді зовсім не припав Анні до смаку, тож вона опиралася щосили, прагнучи вивільнити руки і подряпати Кларенсу обличчя. Однак, звільнитися їй не вдалося. Кларенс лише щільніше притис Анну до себе.
Вже біля вікна дворецький сказав:
– Якщо ви обіцяєте мовчати, то я вас відпущу… Те, що я хочу сказати, має вас зацікавити.
Незважаючи на його нахабну поведінку, Анні таки дійсно цікаво було почути його думку з приводу останніх подій, тож вона ствердно хитнула головою (хоча й вельми хотіла знати: а що ж він зробить, коли вона не погодиться мовчати). Однак, як тільки Кларенс випустив її зі своїх обіймів, Анна одразу дала вихід своєму гнівові:
– Та як ви (!) взагалі смієте застосовувати до мене такі брутальні методи!
– Значить, мені не можна, бо я – дворецький. А ось Грегорі – будь ласка. Йому можна будь-що…
– Я – леді! Що б ви там не думали! – перервала його Анна. – Таке ж поводження з леді просто неприпустиме! Для будь-кого! Завтра я все розповім Грегорі.
– Дуже добре. Але доти ми можемо спокійнісінько побалакати. Більше нам сьогодні робити нічого: ви ж бо своїм криком до смерті налякали і привида, й того, хто працює з ним разом.
– Хто вам розповів про «невідомого»?!
– Моя чарівна, невже ви ще не зрозуміли, що, зазвичай, слуги бувають обізнані про те, що діється в будинку, де вони мешкають, не гірше, а іноді навіть краще за своїх господарів… Але, ближче до справи. Гадаю, що коли ви ось тільки-но наштовхнулись на мене в темряві, ви вирішили, що я і є той «невідомий». Однак, вимушений вас розчарувати: тут я якраз ні до чого.
– Чому я маю вам вірити? Нишпорити вночі горищем – це цілком у вашому дусі.
– Причина дуже проста. Якби тоді ви ховалися на темних сходах від мене, я б обов’язково вас викрив, можете бути певні. І вже подбав би, щоб ви про мої нічні мандри нікому не розповіли.
– Ви собі лестите. Той чоловік, хто б він не був, повинен дуже добре знати будинок. А якраз ви мали вдосталь часу, щоб найдетальніше його вивчити і навчитися орієнтуватися тут навіть у суцільній темряві.
– Звісно. Однак, те саме міг вчинити і будь-хто з гостей, та й запрошена дизайнер-архітектор мала для цього пречудову можливість…
– Ну, добре. Згодна, що то могли бути не лише ви. Однак, як же визначити, хто? У вас є якісь версії?
– Ти ба, в мене навіть поспитали про мою думку. І що це діється в цьому домі?! – насмішкувато зауважив Кларенс, але відповів: – Версія в мене дійсно є. Але я поки що віддам перевагу тому, щоб тримати її при собі. Для більшої об’єктивності, зрозуміло. Ви проводьте своє розслідування, а я й собі щось спробую відшукати. Тоді співставимо результати. Однак, трохи допомогти вам я згоден… Сподіваюся, ви вже викреслили полковника зі списку підозрюваних?
– З я кого б це дива?! Він мій головний… – Анна вчасно прикусила язика. – Звідки ви взяли, що я його взагалі будь-коли підозрювала?
– Ви, напевне, вважаєте себе взірцем конспірації, але для мене досить було бачити, як ви вчора ввечері заходите до його кімнати – за відсутності самого полковника, звісно, – щоб зрозуміти: його ви підозрюєте найперше.
– Негідник! Хто вам дозволив шпигувати за мною?!
– А яке право має леді (леді!) порпатись в чужих речах? Що ви на це скажете?
– Я проводжу розслідування…
– Я, до речі, теж. І вважаю, що полковник тут ні до чого навіть попри той його значний борг.
– Чому?
– Зараз поясню. Ви ж згодні, що обидва вбивства пов’язані?
– Думаю, що так.
– І ви, мабуть, погодитесь, що скоїла їх одна й та сама людина?
– Швидше за все.
– Але, моя чарівна міс Брінкмен, полковник не міг отруїти міс Уолер.
– Цікаво, чому?
Кларенс зробив сумне обличчя.
– На жаль, не можу розкрити всі карти одразу. Спробуйте здогадатися самі. Поміркуйте, хто і як міг отруїти міс Уолер.
– Ніхто і ніяк. Але…
– Але хтось достеменно отруїв.
– Добре, я подумаю над цим.
– Також раджу вам придивитися уважніше до міс Сімс. Цікава жіночка, чи не так?
– Гм. Це кому що до смаку. Особисто я не бачу в ній нічого цікавого. Хіба що, вона могла збрехати щодо причини смерті міс Уолер…
– Думаю, що ні. Навіть я, хоч і не маю лікарського диплома, відчув у повітрі її кімнати стійкий запах горілого мигдалю.
– Виходить, вона їла мигдаль перед смертю? – наївно передбачила Анна.
Кларенс посміхнувся:
– Ну, не зовсім звичайний мигдаль…
– Не зовсім звичайний? Смажений?
Анна пильніше придивилась до Кларенса і дійшла висновку, що бовкнула якусь дурницю: він ледь стримувався, щоб не розсміятися вголос. Але він опанував себе і сказав серйозним тоном:
– Виходить, ваша версія в тому, що міс Уолер померла, об’ївшись мигдалем? Правильно я вас зрозумів? Що ж, це цілком можливо, чарівна моя.
Щось у обличчі дворецького здалося Анні підозрілим. Вона вирішила про всяк випадок не відповідати, не знаючи до пуття, чи він знову кепкує з неї, чи запитує всерйоз.
Вони кілька хвилин дослухалися до тиші нічного замку, а тоді Кларенс знову подав голос:
– До речі, моя чарівна…
– До речі, містер дворецький, перестаньте так до мене звертатися. Я маю на увазі і форму звертання, і ваш фамільярний тон. Я вам не дружина, не коханка і, навіть, не улюблена кішка.
– Врятуй мене Боже від такої кицьки, – впівголоса мовив Кларенс, а тоді додав голосніше: – Називати я вас буду так, як сам схочу. Якщо ж вам це не до вподоби, то ідіть собі куди збиралися. Я вас більше не затримую… Хотів підкинути вам ще одну цікавеньку версію, але, коли вам вже час іти, залишу її при собі.
– Яку версію? – одразу зацікавилась Анна.
– Так я і знав, чарівна моя… Містер Брейвермен останнім часом не дуже добре ставився до нашого запопадливого, надміру уважного і трохи метушливого управляючого містера Макферсона. На стільки не дуже добре, що навіть подумував звільнити його. Макферсон, звісно, не бажав втрачати таке тепленьке місце…
– Але ж він був зі слугами, коли…
– Так, але вони не приховують, що він виходив хвилин на п’ять. Принаймні, мені вони сказали про це відкрито… Хоча, коли пролунав постріл, він дійсно був уже з усіма. Як вважаєте, може вони всі його спільники? Смажили мигдаль, поки він вбивав містера Брейвермена?
