Текст книги "Таємниця Чарівної отруювачки"
Автор книги: Катерина Бібчук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
Розділ 4
Наступного вечора містер Брейвермен, незважаючи на хуртовину, що дедалі набирала сили, десь затримався. Повернувся він аж після вечері, і неозброєним оком було помітно, що він встиг десь перехопити зайвого. Це було тим більш дивно, що раніше ніхто не помічав в нього схильності до спиртного. Він зайшов до вітальні, де як завжди в такий час зібралися його гості. Схоже було, що містер Брейвермен чимось дуже пригнічений. Привітавшись, він сказав:
– Жахлива хуртовина. Принаймні, на мою думку.
– Батьку, – почав Грегорі, – вам зараз краще піти нагору і трохи відпочити. Мені здається, хуртовина виснажила вас.
– Я краще за тебе знаю, що маю робити!.. Але я справді не буду вам заважати. Розважайтеся… поки маєте час. А я… зараз піду до себе… – Він попрямував до дверей. Але раптом, ніби передумавши, зупинився, озирнувся і сказав: – Так, розважайтеся, поки ще є можливість. Так як знайте: ніхто не отримає мого статку, ніхто з вас. Нічого вам не лишиться, – він глянув в очі кожному із присутніх у вітальні і вийшов з кімнати. Всі ніби скам’яніли на мить від несподіванки і здивування.
Для Анни було геть незрозуміло, чому слова містера Брейвермена справили на всіх таке гнітюче враження. Хіба ж варто звертати увагу на балачки п’яного ірландця! Навіть якщо припустити він говорив серйозно – щось на зразок позбавлення спадку нечестивих абощо, – то така новина не повинна була аж так приголомшити всіх. Звичайно, тоді вона могла б зацікавити Грегорі, але й тільки, бо, здається, всі решта не мають жодного відношення до статку містера Брейвермена. Чи мають?
Але вже за кілька хвилин після відбуття містера Брейвермена незручність становища сама собою розвіялася. У вітальні знову запанував веселий і безтурботний настрій, що часто панує в товаристві людей, які віддають перевагу тому, щоб жити днем сьогоднішнім, і не звикли думати про день прийдешній.
* * *
Того вечора гості досить рано залишили вітальню (певно якоюсь мірою слова комусь попсували настрій містера Брейвермена) і подалися кожен у своїх справах. О 10.15 вечора у вітальні знаходилися лише Грегорі, Анна та міс Уолер. Стара бабця добряче заважала Анні, в якої не зникало відчуття, що міс Уолер пильно стежить за кожним її рухом хоча й начебто цілком поглинута своїм в’язанням. А всім зрозуміло, що така невідступна сторожа зовсім не допомагає в справі причарування чоловіка.
Позатим, Анна не сиділа склавши руки. Вона, використовуючи лише дозволені засоби, прагнула, ведучи світську розмову, вразити Грегорі витонченістю свого розуму й сліпучістю посмішки.
Раптом нагорі пролунав постріл… На якусь довгу мить люди у вітальні завмерли. А тоді стрімголов кинулися нагору. Постріл, здавалося, пролунав десь на другому поверсі. Піднявшись туди, Анна побачила Кларенса Мейрона. Він був уже біля дверей кімнати містера Брейвермена і швидко відчинив їх. Анна підбігла до нього і, зазирнувши до кімнати через його плече, побачила от що…
Містер Брейвермен лежав на підлозі з раною у скроні й пістолетом у руці. Кларенс схилився над ним, перевіряючи пульс – звісно, все вже було скінчено.
Анна інтуїтивно озирнулася навколо. В каміні яскраво палахкотіло полум’я. Поруч на підлозі стояла пляшка з-під шампанського, в калюжі того ж напою лежав перекинутий келих. На столі були розкидані якісь папери. Анна подивилася на годинник. Було 10.23. Десь о 10.20 або о 10.21 пролунав постріл.
Всі вже зібралися в кімнаті і мовчки роздивлялися місце трагедії. Анна наблизилася до столу: поглянути, що то за папери. Не треба було бути фінансовим генієм, щоб зрозуміти, що то – звіти про банкрутство кількох компаній, що належали Брейверменам. Всі компанії, про які йшлося в звітах, або вже збанкрутували, або знаходилися на межі банкрутства. Анна перевела погляд на Грегорі: смерть батька ніби оглушила його. Здавалося, що він нічого навкруги себе не чує і не бачить. Він стояв і застиглим поглядом дивився на тіло. Навряд чи він зараз міг приймати якісь рішення, бути розсудливим. Помітивши це Анна вирішила поки що взяти все на себе. Вона голосно сказала:
– Будь-ласка, нічого тут не чіпайте. Далі тут має працювати поліція. Швидше за все, це самогубство.
– Яка надзвичайна проникливість, – тихо зауважив хтось.
– Я так сказала, бо не наша справа це вирішувати, – самовпевненим тоном продовжила Анна. – Містер Макферсон, негайно ж зателефонуйте у поліцію.
– Мені дуже прикро, але зараз це неможливо, – досить спокійно, як і належить управителю, відповів той.
– Неможливо? Чому це?
– На дворі сильна хуртовина. Телефонна лінія пошкоджена. Для нас, горян, таке – не дивина. Минулого року замок так замело снігом, що ми майже місяць були повністю відрізані від цивілізації. Телефон і електрика тоді теж вийшли з ладу. А виїхати звідси було неможливо, бо всі шляхи геть зсипало снігом: наші машини миттю загрузали в ньому. Схоже, щось подібне очікуватиме на нас і цього року. Але, принаймні, тепер ми маємо вдосталь провіанту, палива і свічок, тож спокійно зможемо жити тут хоч і до весни. Однак, я все ж маю надію, що завтра погода покращиться, і лінію відремонтують. А ось викликати поліцію сьогодні ми ніяк не можемо.
– Це хуртовина дуже недоречна. І, схоже, проти неї ми безсилі. Що ж, доведеться почекати до завтра. Але, тим паче, нічого тут чіпати не можна, – повторила Анна. Тоді, підійшовши до Грегорі і ледь торкнувшись його плеча, вона тихо сказала:
– Я розумію, що це не полегшить ваш біль, але… мені справді дуже шкода. Я навіть не підозрювала, що він здатен на таке… Він був так сповнений життя… І раптом… Це, певно, через банкрутство тих його компаній.
– Ні, це просто не вкладається у мене в голові. Батька більше немає. Не можу повірити. Банкрутство якихось компаній тут ні до чого! То були невеликі компанії, і в них був вкладений незначний відсоток наших грошей. Те, що ми втратили внаслідок їх банкрутства, не становить і шостої частини того, чим володіє наша сім’я. Батько ніколи б не застрелився через таку дрібницю! От я й не розумію… І ще ті його слова, коли він сьогодні повернувся, пам’ятаєте? Ні, це неможливо, просто неможливо!
– Заспокойтесь, будь-ласка. Я допоможу вам розібратися. Неодмінно допоможу. Я і поліція. За кілька днів ми все з’ясуємо. Головне ж бо знайти причину, а тоді, я переконана, вам значно полегшає.
Повернувшись до своєї кімнати, Анна продовжувала думати про це вечірні події. Вона все більше і більше сумнівалася в тому, що містер Брейвермен здатен був покінчити з собою через гроші. Звісно, її дуже цікавило, що ж трапилося з ним насправді… Але значно цікавішим було те, що банкрутство тих компаній не дуже відбилося на статку, що тепер належав Грегорі. Самогубство старого навіть могло допомогти Анні у здійсненні її планів: тепер вона розрадить Грегорі, допоможе йому розібратися в причинах смерті батька, а тоді вже… тоді вже він повністю опиниться в її владі. Все елементарно.
Розділ 5
Наступного дня Анна прокинулася досить рано. Однак, краєвид за вікном зовсім не надихав: завірюха, здавалось, розійшлася з новою силою – це при тому, що снігу вже намело з півметра. Так, тепер вони вже достеменно надовго відрізані від цивілізації. При такому снігопаді слід було очікувати, що разом з телефоном вимкнеться і електрика, тож натиснувши на вимикач у ванній кімнаті, Анна не дуже здивувалася, виявивши. що її побоювання справдилися – світла не було.
* * *
Зійшовши униз, Анна застала містера Фаррела за порпанням у старому радіоприймачі, який вперто відмовлявся згадати молодість і запрацювати. Слуги, тим часом, намагалися запустити генератор, який мав забезпечити підігрів води і приготування їжі – в освітленні в будь-якому разі доведеться вдовольнитися свічками. Видовище це було не зовсім обнадійливе, однак, саме зараз подібні дрібниці не могли зіпсувати Анні настрій. Вона лише непомітно посміхнулася сама до себе і увійшла до їдальні.
На сніданок Грегорі не спустився, тож Анна знову взяла ініціативу в свої руки. Вона сказала:
– Невідомо, коли поліція зможе прибути. При такій погоді це станеться хіба що за тиждень. А, може, й місяць мине, поки хтось зможе сюди дістатися. Тож поки, я вважаю, непогано б було нам самим взятися до розслідування…
– Тобто, ви особисто хочете тим часом перебрати права і обов’язки поліції на себе? Правильно я вас зрозумів, дівчинко моя? – ледь в’їдливо спитав полковник.
– Зовсім ні. Я аж ніяк не збираюся брати на себе повноваження поліції. Але, гадаю, вони аж ніяк не заперечуватимуть проти того, щоб за час їх відсутності ми самі з’ясували, що ж тут все-таки трапилося.
– А вам, я бачу, дуже кортить погратися в слідчого? На мою, суб’єктивну, звісно, думку, все й так зрозуміло, – продовжував полковник. – І, хоч як мені прикро, що це взагалі трапилося, цілком очевидно, що ніякі розслідування цьому вже не зарадять.
– Я добре вас розумію. Але, думаю, всі погодяться, що не перевірити, хоча б для під підстраховки, всі можливі версії, – особливо, коли ми маємо таку нагоду, – було б просто дурістю.
– Ну, добре, – нарешті здався полковник. – Мені-то особисто не дуже подобається ваша ідея перетворити нас всіх на підозрюваних. Але, гадаю, в цьому вас підтримує Грегорі. Ми ж усі лише його вдячні гості.
Більше ніхто заперечувати не став, тож одразу після сніданку Анна влаштувалася в колишньому кабінеті містера Брейвермена і запропонувала всім по черзі навідуватися туди для короткої розмови. Звісно, найбільше її цікавили відносини всіх мешканців замку з містером Брейверменом. А також те, де саме вони знаходилися під час його раптової смерті (Анна все ніяк не могла сприйняти як істину версію про самогубство хазяїна). Варто зазначити, що під час розмови ніхто з мешканців замку не виявив щонайменших ознак хвилювання, або хоча б легкого занепокоєння. Анна зрозуміла, що припустилася серйозної помилки, не опитавши їх ще вчора, одразу після інциденту. А так вони мали більш ніж досить часу, щоб опанувати себе і добре обміркувати те, що і як вони будуть розповідати.
Перше питання, що його всім задавала Анна, було однаковим для всіх:
– Де ви були вчора ввечері десь близько 10.20?
Першим до кабінету завітав Стівен Макферсон:
– В цей час, якщо не помиляюся, я був у кімнаті для слуг – вона знаходиться на першому поверсі замку. Там я роздавав їм доручення на сьогодні. Всі слуги, за виключенням дворецького, були там зі мною. Почувши постріл, ми побігли нагору. Всі решта вже були в кімнаті містера Брейвермена.
– Як на вашу думку – в нього могли бути вороги?
– Мені про це нічого невідомо.
– Пістолет, що з нього застрелився містер Брейвермен, належав йому?
– Так. Він зберігав його в нижній шухляді свого письмового столу.
Наступною до кабінету зайшла Андре Сімс:
– Я перебувала в своїй кімнаті. Сама. Читала книгу. Почувши постріл, вибігла у коридор.
– Кого ви там побачили?
– Містера Мейрона, вас та Грегорі Брейвермена, потім прийшов полковник… На скільки я знаю, ворогів у нього не було та й не могло бути… Він був чудовою людиною… Це така втрата!..
Полковник Максвелл:
– Я знаходився у бібліотеці з 9.30. Захопився читанням однієї книжки. Тут, знаєте, трапляються цікаві екземпляри… За деякий час я почув якийсь звук і метушню нагорі. Поспішив туди.
– Пригадайте, будь-ласка, хто випередив вас? Ви когось зустріли на своєму шляху, і кого побачили вже на другому поверсі?
– Грегорі, Кларенс Мейрон, ви, міс Сімс і містер Фаррел вже були в кімнаті. На сходах я обійшов міс Уолер.
Наступним був Марк Фаррел.
– Я звик рано лягати спати і до десятої вже майже поринув у сон. Мене розбудив постріл. Я вибіг у коридор. Там побачив вас, містера Мейрона, Грегорі і міс Сімс. Зайшов разом з усіма до кімнати містера Брейвермена.
Мередіт Уолер:
– Я була у вітальні, як вам відомо. Почувши постріл, пошкандибала нагору. Там, здається, вже були всі, за виключенням містера Макферсона.
– Хтось обганяв вас на сходах?
– Щиро кажучи, не пам’ятаю. Я була так схвильована…
– В містера Брейвермена були вороги?
– Не думаю… Хіба що, може, хтось з тих ділків, з якими йому іноді доводилося мати справу. Там, в бізнесі, знаєте, всі люди – як ті вовки. Цілком можливо, що це справді самогубство. Дуже його шкода.
Кларенс Мейрон зайшов до кімнати останнім і, не чекаючи Анниного запитання, сказав (як завжди в своїй глузливій манері):
– Прикликавши на допомогу всі мої знання і неперевершені дедуктивні здібності, я дійшов висновку, що якщо ви забажали бачити мене, то це лише через те, що вам дуже кортить дізнатися, де я перебував у час вбивства, а зовсім не тому, що вас дуже цікавить моя персона. Ну, добре, я міг би ще трохи навмисне потримати вас у невідомості, але так як я – всім відомий гуманіст…
– Годі клеїти дурня! – перервала його Анна. – Перейдемо одразу до справи.
– Так одразу? І саме до справи?! Яку це таку справу вам так кортить розпочати, що ви навіть не дали мені договорити?! Яка невихованість! Я міг би образитися і взагалі відмовитися з вами розмовляти.
Тоді ніби якесь мале бісеня вселилося в Анну. Вона почала роздивлятися навкруги в пошуках чогось замашного, аби ним пошпурити просто у голову містерові Мейрону. Він легко розгадав її наміри і продовжував:
– Пані і панове! До вашої уваги смертельний номер. Зараз просто на ваших очах відбудеться друге вбивство! Цього разу жертвою запального темпераменту міс Брінкмен стану я.
Анна виявила на каміні важкий підсвічник. Повільно простягла до нього руку і якнайбільш суворим тоном промовила:
– Містер Мейрон, у вас є три секунди для того, щоб взяти себе в руки і почати відповідати на мої питання. Інакше я зроблю все для того, щоб ці ваші слова виявилися пророчими.
– Тут мені і смерть, – з удаваним жахом почав він. – Ух, як же я налякався… Вже, починаю своє зізнання. Отож-бо о 10.10 я піднявся нагору. На сходах я зустрів Грегорі, який йшов до вітальні. Я мав намір порозмовляти з містером Брейверменом (а не просто здійснював моціон, як ви певно подумали). Ще вранці ми з хазяїном домовилися, що о 10.30 я зайду до нього.
– Про що ви збиралися з ним розмовляти? – крижаним тоном спитала Анна.
– Гадаю, йому не дуже подобалося те, як я виконую мої обoв’язки. І він збирався зробити мені кілька зауважень.
– Не дивно, що він був вами незадоволений. Я б взагалі вас і на поріг мого дому не пустила.
– Це через те, що у вас зовсім немає почуття гумору. А містре Брейвермен його мав – і то непогане… Отож, я прийшов трохи раніше (не сумнівайтеся, для того лише, щоб зайвий раз ухилятися таким чином від виконання своїх обов’язків). В мене було ще 20 хвилин. Тож я закурив і вирішив почекати призначеного часу біля вікна в кінці коридору. Але, як ви легко і самі можете здогадатися, постріл в квартирі містера Брейвермена завадив мені спокійно дочекатися призначеного часу.
– Чи міг хтось прослизнути до кімнати містера Брейвермена, доки ви дивилися у вікно?
– Теоретично міг би. Але ж я не глухий. Якби хтось зайшов до тієї кімнати, я мав би почути кроки, або, принаймні, якийсь шурхіт коло дверей. Та я нічого не чув.
– Дякую. Це все… Можете йти.
– Ну то як? Моє сумнівне алібі здається вам підозрілим?
Анна зберігала гордовиту мовчанку.
– Скажіть хоч раз в житті правду, – благально, і в той же час урочисто, промовив він.
– Ну, добре, коли ви так хочете, то я скажу. Так, це все здається мені дуже підозрілим. У вас була просто чудова можливість вбити містера Брейвермена. І якби ще знайти мотив, то я б ні хвильки не сумнівалася в тому, хто вбивця.
– Дійсно. Можливість у мене була. Але подумайте самі: невже б я, готуючись до вбивства, не придумав собі кращого алібі?!
– Можливо, ви вирішили вбити старого експромтом – саме тоді, як стояли під дверима його кімнати!
– Вирішив, пішов і вбив? Якось це вже дуже примітивно. Більше відповідає поведінці типового психічнохворого маніяка. Достеменно не мій стиль. Як ви гадаєте?
Виразний погляд Анни, що міг означати лише одне: «Чому ж мова не про вас?» – був йому відповіддю.
– Цікава думка, – узагальнив Кларенс, ніби Анна висловилася вголос, – навіть дуже цікава. Але ще цікавіше мені було б дізнатися, – насмішкувато м’яко повів він далі, – чи погодились би ви мати дещо більш інтимні стосунки зі мною, якби достеменно знали, що вбивця – я? Знаєте, дехто вважає, що це додає почуттям гостроти…
– Йдіть до дідька з вашими брудними думками! Якби я достеменно знала, що вбивця – ви, я б засадила вас за грати! І там би ви мали чудову можливість збуджувати, ба й навіть вдовольняти, будь-кого, залежно від ваших смаків!
– Чудова репліка! – сказав Кларенс, повільненько підбираючись до дверей. – Шкода тільки, що Грегорі її не почув. Йому б вона сподобалась ще більше, запевняю вас. Та це нічого. Для мене буде сама приємність йому її переповісти.
Підсвічник, вправно поцілений Анниною рукою, вдарився, на превеликий жаль, об стулку дверей, так як дворецький виявився більш вертким і був уже в коридорі.
«Це вже занадто! – думала, киплячи від гніву Анна. – Більшого нахаби просто годі й шукати! Негідник! Та як він сміє!.. Не треба було показувати, що він вивів мене з себе… Але як же шкода, що йому не дісталося підсвічником!..»
* * *
Вибравши слушний момент, Анна поцікавилась у самого Грегорі, чи не мав, бува, його батько ворогів. Відповідь його була такою:
– Ні. В батька не було ворогів. Я добре його знав і, якби вони з’явилися, я б дізнався про них першим. Тим не менш, я щиро прошу вас розібратися в цій справі. Можете використовувати будь-які методи: я і цей замок – ми обоє цілком до ваших цілком послуг. Але знайдіть винних!
– Не хвилюйтеся. Я їх неодмінно знайду, – запевнила Анна.
* * *
На основі отриманих свідчень, Анна змогла скласти схему того, в якій послідовності мешканці замку діставалися кімнати містера Брейвермена після того, як почули постріл. Послідовність ця була такою: Кларенс Мейрон – міс Брінкмен і Грегорі Брейвермен – міс Сімс – містер Фаррел – полковник Максвел – міс Уолер – містер Макферсон зі слугами.
У свідченнях міс Сімс Анна помітила деяку невідповідність. Підозрілим здавалося вже те, що міс Сім все ще залишалася в своїй кімнаті в той час, коли, приміром, Анна і Грегорі вже встигла надійти з першого поверху.
Містер Фаррел теж затримався. Але він стверджує, що задрімав, і, прокинувшись від пострілу, міг одразу й не зрозуміти, чи то був реальний постріл, чи постріл з його сну.
Оглянувши сходи, Анна виявила, що там таки є місце для сховку: після житлового другого поверху сходи йшли далі, на третій, горищний. Двері туди були замкнені, але біля них можна було причаїтися, залишившись непоміченим у півтемному кутку, а тоді, в загальному сум’ятті, спокійнісінько приєднатися до решти.
Алібі полковника здавалося Анні найбільш підозрілим. До того ж, він вперто не хотів розповідати їй, які стосунки були в нього останнім часом з містером Брейверменом. Чи це не поведінка людини, якій є що приховувати?!
Тому Анна, скориставшись з дозволу Грегорі заходити, в разі необхідності, в будь-яку кімнату замку, того ж вечора взяла запасного в містера Макферсона ключа від кімнати полковника і, переконавшись, що він сам знаходиться у бібліотеці, тихенько прокралася з бляклою свічечкою – такі управляючий роздав усім мешканцям замку – до кімнати Максвела.
Важко сказати, що хотіла знайти Анна: гумові рукавички вбивці, чи компрометуючі папери. Однак, схоже, навідалась вона сюди не дарма: в одній з шухляд столу Анна виявила дещо істотне… Дійсно папери і, певно, досить компрометуючі: з них виходило, що полковник Максвел був винен кругленьку суму містеру Брейвермену і що час повернення тих грошей ось-ось мав збігти…
«Цікаво, – подумала собі Анна, – чи не могло б це стати приводом для вбивства?!»
* * *
За вечерею у півтемній їдальні панувала досить натягнута атмосфера. Ніхто з присутніх (за виключенням, звісно, Грегорі) не був дуже близько знайомий з містером Брейверменом, а, отже, й не відчував особливого суму з приводу його смерті. Тим не менш, всі вони щиро співчували Грегорі, хоча й не знали, як це висловити.
– Я завжди казав, що Джек надто серйозно ставиться до свого бізнесу взагалі і до грошей зокрема, – почав мову полковник. – Не втратити лице перед партнерами – от що завжди було для нього найголовнішим. І це самогубство лише підтверджує, що я мав рацію. Покінчити з життям через якісь збанкрутілі компанії?! Ні, це не по мені. Краще лишитися жебраком, але живим жебраком!
– Жахливий випадок, – докинув Марк Фаррел. – І так несподівано! Ще вчора вранці він був сповнений енергії і життя… Ви пам’ятаєте – він жартував і вихвалявся… Тоді пішов десь, затримався до пізноти, випив зайвого – а тоді цей постріл…
– Ми всі дуже добре його почули, – не зовсім доречно зауважила міс Уолер.
– Думаю, то була справа честі, – якось судомливо вимовила Андреа Сімс. – Грегорі, прийміть мої найщиріші співчуття.
Анна уважно спостерігала за всіма присутніми. Звісно, найбільше її цікавив полковник. Вона намагалася уявити, як він вихоплює пістолет з шухляди столу і стріляє в містера Брейвермена. Однак картинка ніяк не бажала вимальовуватися: слово «вихоплює» ніяк не пасувало до огрядної комплекції полковника… Але він міг вкрасти пістолет напередодні – і тут знайшла вихід Анна!
Однак, думаючи так, Анна ні скілечки не хвилювалася про свою безпеку: вона була впевнена, що, принаймні у найближчі дні, полковник нікого більше не вб’є. В нього просто нема для цього підстав. Чи є?
Анна уважно обдивилася всіх ще раз. Здаються цілком спокійними. Схоже, вони прийняли думку, що життєлюб містер Брейвермен покінчив з собою. Щодо Грегорі, то він взагалі зараз не здатен тверезо мислити – тут все зрозуміло. Що ж думали з цього приводу Стівен Макферсон і Кларенс Мейрон – з його нахабною посмішкою, завжди з посмішкою! – Анну особливо не цікавило. Її завданням зараз було знайти якісь більш переконливі докази вини полковника. Як би чудово було перевірити відбитки пальців! Однак з цим, на жаль, доводилося почекати до приїзду поліції. Слід вигадати щось інше…
Тим часом, розмова за столом продовжувалася. Грегорі сказав:
– Так, для мене це дуже важка втрата. Ми з батьком не були дуже близькі, однак я дуже його любив. Він був представником того старого покоління – людей честі, – яке зараз, на жаль, пішло у небуття… Але, зважаючи на те, що зарадити тому, що сталося, ми не маємо змоги, я хочу, щоб усі поводилися так, ніби нічого не трапилось. Хай життя іде своїм ходом. Так буде краще для нас усіх. І, гадаю, цього бажав би і батько – комфорт гостей був для нього важливіше власного… Буду вам дуже вдячний.
Всі подумки погодились, що так дійсно буде краще, полегшено зітхнули і залишили Грегорі на одинці зі своїм горем.
* * *
Анна не розуміла, від чого вона прокинулась. Було далеко за північ. Сніг не припинявся.
Анна прислухалась. До неї не долинуло ні звуку. Всі вже давно спали. Вона лягла на інший бік, вирішивши, що її розбудив звук з власного сну…
Аж раптом вона знову почула це… Якийсь незрозумілий шурхіт нагорі… Заскрипіли дошки, ніби від чиїхось кроків. Без сумніву, щось відбувалося там! До того ж, відбувалося таємно для решти мешканців замку.
Після короткої, але відчайдушної боротьби, цікавість Анни перемогла її обережність і розсудливість. Вона зіскочила з ліжка і відчинила двері в коридор, прихопивши ліхтарик на батарейках, що його сьогодні дав їй Грегорі.
В коридорі було зовсім темно – так, як буває лише в могилі або вночі на дні глибокого колодязя. Жоден промінчик світла не проникав з-на двору, не маючи снаги пробитися крізь важкі завіси.
Чи доводилось вам колись опинятися в повній темряві? Коли, як би широко ви не розплющували очі, або навпаки, як би щільно ви їх не закривали – результат завжди однаковий: повна суцільна темрява.
Саме така темрява оточувала тепер Анну з усіх боків, давила, прагнула проковтнути. Не було, здається, жодної можливості вирватись з її цупких обіймів… Захлинаючись від темряви, Анна ледь втрималася, щоб не ввімкнути ліхтарик, але погамувала себе, розуміючи, що цим одразу викаже свою присутність. Виставивши руки вперед мов сновида, Анна почала обережно просуватися до сходів нагору. Тиша панувала тепер навкруги. Ковзнула думка: а що, як зараз пальці наштовхнуться на щось липке, холодне, мертве – на привид містера Брейвермена, приміром, який швендяє темними коридорами свого останнього дому?!
Однак, відкинувши малодушні думки, Анна почала підійматися сходами. Раптом вона почула, як хтось спускається згори їй назустріч. Розгледіти в темряві, хто це, звісно, не було змоги. Сподіваючись, що той хтось бачить в темряві не краще за неї, Анна хутенько відійшла вбік і притислася щільно спиною до холодної бічної стіни…
Та людина – якщо звісно то була людина – пройшла зовсім поряд. Анна відчувала, здається, її подих і, при бажанні, могла б торкнутися рукою. Можна було очікувати, що невідомий повернеться у якусь з кімнат другого поверху, і тоді, простежити за ним і викрити буде простіше. Однак, виявилося, що той хтось прямує на перший поверх. Анна подумала, що там знаходяться лише кімнати Стівена Макферсона і Кларенса Мейрона – решта слуг жили в окремій споруді за основною частиною будинку і вночі до замком ходити не могли – цей будинок на ніч замикався зсередини. Гості ж замку, схоже, не залишали своїх кімнат. Але слід було дізнатися достеменно, кому це не спиться вночі і з якою метою він – чи вона – швендяє нишком від усіх горищем, тож Анна, притримуючись за поруччя, і собі обережно попрямувала сходам вниз…
На першому поверсі було так само темно. Невідомий зник десь у безкрайому холі. Анна залишилась біля сходів, сторожко озираючись.
За кілька хвилин почувся скрегіт, ніби хтось відчинив старі заіржавілі двері. Скрегіт повторився, а за хвильку невідомий вже знову вертався на горище, щасливо проминувши Анну. Вона з собі попрямувала туди ж. Невідомий рухався досить прудко: він дістався горища і швидко знову почав спускатися вниз, тоді як Анна ще була на другому поверсі. Схоже, тепер він ніс важку ношу, бо кроки його чулися зараз набагато чіткіше. З усього виходило, що він щось бере на горищі і зносить на перший поверх, де й ховає. Однак, слід було дізнатися, що ж варте того, щоб його переносити з горища о третій годині ночі. Тож тепер Анна не пішла слідом за «невідомим», а чимшвидше рушила на горище.
Двері туди стояли відчинені. Увійшовши, Анна ввімкнула ліхтарик і побачила те, чого й слід було спріватися: досить простору кімнату, завалену самим лише мотлохом. Були тут старі меблі, вкриті товстим шаром пороху, іржаві канделябри, побиті статуетки, якісь скрині – загалом, нічого цікавого з точки зору слідчого. Можна припустити, що все цікаве, що тут було, щойно забрав «невідомий».
Анна вимкнула ліхтарик і вийшла на сходи. Кроків «невідомого» досі чути не було: видно він десь затримувався…
Раптом, якійсь шурхіт позаду змусив Анну обернутися і ще раз обдивитися горище. Ні, там таки не було нічого цікавого: сама темрява, пилюка, мотлох… Несподівано хмари на нічному небі розійшлися, місячне сяйво проникло до кімнати крізь гратчасте віконечко, прорізало темряву і… Анна завмерла, так як побачила в кріслі біля вікна жінку!
То була молода особа в білому легкому вбранні. Яскраво руде волосся її виблискувало в місячному сяйві… Вона сиділа в напружено-очікувальній позі, спрямувавши погляд у вікно. Від крісла падала велика темна тінь, на тлі якої жінка здавалася безтілесно-ірреальною.
Від несподіванка Анна випустила ліхтарик з рук – він гулко гепнувся на підлогу. За мить місяць зник у хмарах, а кімната знову занурилася в темряву…
Анна рвучко нахилилася за ліхтариком, врешті знайшла, ввімкнула тремтячими руками і спрямувала промінь білуватого світла на крісло біля вікна…
Горищна кімната стояла порожня: той самий мотлох і жодних ознак безтілесної особи. Анна ж, що весь цей час стояла біля дверей, могла заприсягнутися, що повз неї ніхто не проходив! Однак, часу на роздуми більше залишилось: зовсім поряд знов почулися кроки «невідомого».
Анна насилу встигла непомітно з ним розминутися й рушила на перший поверх, прагнучи перевірити дещо… Там, підсвічуючи собі ліхтариком, вона рушила бічною галереєю, де вивішені були професійно чи й не дуже писані олією портрети всіх Брейверменів чи й не з часів Середньовіччя – тих, які жили в Ірландії і тих, що народився вже тут. в цьому замку. Однак, зараз Анну не цікавив весь родовід Брейверменів. Вона підбігла до одного портрета і освітила його ліхтариком…
На портреті було зображена бабуся Грегорі Брейвермена – гарна, молода рудоволоса жінка в одязі кінця дев’ятнадцятого століття, з виразними блакитними очима, яка померла багато років тому і яку Анна… щойно бачила на горищ!
Анна була так схвильована, що не помітила навіть, куди подівся «невідомий», і чи бачив він її. Вона вернулася до себе в кімнату, але до ранку заснути вже не змогла.
Анна не належала до людей, які вірять у привидів, домовиків, духів та інші надприродні прояви. Всіх медіумів вона вважала шахраями, а їхні сеанси – гарними фальсифікаціями. Тепер же вона сама, особисто, так би мовити, стикнулася з чимось подібним. Анна до самісінького ранку шукала найнеймовірніші, але тим не менш логічні пояснення того, що вона бачила на горищі. Але достеменно «розібратися» з привидом так і не змогла.
