Текст книги "Таємниця Чарівної отруювачки"

Автор книги: Катерина Бібчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Розділ 3

Після вечері Анна тихенько прослизнула до кімнати Кларенса Мейрона і обережно причинила за собою двері: в неї не було ані найменшого бажання бути кимсь поміченою.

Кімната дворецького знаходилася на першому поверсі поряд з кімнатою Стівена Макферсона – ці двоє були єдиними з усіх слуг, які, за старою традицією, мешкали в замку разом з господарями, а не у службових приміщеннях, як решта прислуги. Анну трохи здивував інтер’єр цієї кімнати: ніяк не можна було б сказати, що це – кімната всього-на-всього пересічного дворецького. Тут стояли дорогі сучасні меблі, витончені й також недешеві дрібнички видніли на каміні, і якісь картини, підозріло схожі на оригінали, прикрашали ці зовсім не обшарпані стіни.

Кларенс Мейрон вже чекав на Анну. Коли вона увійшла, дворецький сидів на стільці біля письмового столу, знову ж таки з дорогою сигарою. Помітивши Аннине здивування, він усміхнувся і сказав:

– Бачу, вам подобається моя кімната. Нічогенька, правда? Одразу впадає в око, як високо цінують господарі працю старанного дворецького…

– Еге ж. Дуже цінують. Може й більше навіть за власних гостей. Чим, цікаво, ви заслужили таку безмежну вдячність?

– Міс Брінкмен, змушений зазначити, що ви порушуєте всі правила світського тону! Вже при третій нашій розмові ви дозволяєте собі допитувати мене, мов якійсь слідчий. Щоб виправитися, зараз вам слід збрехати, що це через те, що я – непересічна людина і тому дуже вас зацікавив. Від подібної відповіді я маю зашарітися і, зовсім втративши голову від ваших чарів, добровільно здатися на милість переможниці.

– Ще чого! Я маю на увазі, що застосую до вас свої, як ви сказали, «чари» хіба що на смертному одрі. Але ніяк не як не раніше.

– Яке полегшення! – вдавано зітхнув дворецький.

– А ви, я бачу, добре обізнані в тому, як зазвичай діють слідчі?! Що, мали можливість спізнати це на вашій власній дорогоцінній шкурі? – «співчутливо» поцікавилася Анна.

– Ай-яй-яй. Це мені за те, що назвав вас неледі. Добре. Винен. Як натура благородна, одразу прошу за це пробачення і пропоную укласти перемир’я.

– З якого це дива? Хіба що, коли ви візьмете свої слова назад.

– Краще я зроблю вигляд, що не почув вашої великодушної пропозиції. Просто нічого не кажіть! Інакше-бо ми посваримось раніше. ніж дійдемо до суті. Це взагалі не виховано – переривати співрозмовника… Значить, ви таки прийшли? Хоча, загалом, я в цьому ані секунди не сумнівався.

– Так, я прийшла, але дуже ненадовго. Я просто подумала, що ваша інформація може бути корисна для реставрації замку…

– І, звісно, головним чином для того, щоб задовольнити вашу безмежну цікавість. Я вгадав?

Анна вирішила за краще промовчати, так як саме цікавість і була головною причиною її появи тут. Дійсно, Анну надзвичайно інтригував цей нахабний дворецький. Він цікавив її навіть більше, ніж вона ладна була собі зізнатися.

– Ну що ж, можливо те, що я вам розповім, справді має деяку історичну цінність, а також певне відношення до цього дому… – казав, тим часом, Кларенс Мейрон. – Нещодавно, впорядковуючи (він вклав у це звичне слово трохи інший зміст) книжки у бібліотеці, я випадково натрапив на один цікавий екземпляр, який, якщо не помиляюся, датується дванадцятим століттям. Якщо простіше – це дуже стара рукописна книга. Писана ще латиною. Я трохи знаю цю мову, як це не дивно для звичайнісінького дворецького. Тож я взяв на себе сміливість перекласти її. У ній йдеться про імператрицю Візантії Феофано. Книжка має влучну назву – «Чарівна отруювачка». Події, зображені в ній, справді мали місце багато віків тому. Загалом, ця книга дуже відрізняється від решти відомих нам історичних книжок і в дечому навіть суперечить офіційній версії того, як розгортались події. Можливо, це пов’язане з тим, що вона призначалася виключно для сімейного вжитку, для збереження історії визначної пращурки, так би мовити, тож в ній не мало бути місця жодним таємницям. Тож, думаю, вона повинна вас зацікавити.

– Взагалі-то, зараз у мене немає ні часу, ні бажання читати про події майже тисячолітньої давнини. Це взагалі не мій фах: я не історик. Більше того, я ніколи особливо не захоплювалася історією Середніх віків.

– Так. Зараз ви дуже зайняті, – сказав, посміхаючись, дворецький. – Але, як я вже сказав, ця книга дуже незвичайна і оповідає не так про історичні події, як про особисте життя імператриці Феофано. Тож я все таки відважуся трохи вам її почитати. Якщо ж щось не сподобається, то ви вільні піти геть будь-якої секунди. Не я автор цього писання, тож не ображуся, якщо й останній слухач врятується втечею.

І він почав читати. Анна збиралася одразу втекти звідси, але містер Мейрон читав досить виразно, та й сама розповідь виявилася не такою вже й нудною. Тож вона зосталася…

Чарівна отруювачка

Звернемо погляди свої до давньої історії роду нашого, що початкований був у переломний, буремний час – пору становлення того світу, в якому ми живемо зараз. Хтозна, яким би було наше сьогодення, якби певні події тоді не трапилися, а, натомість, мали б місце інші…

Світ наш тоді був обмежений. А його оточувало щось безмежно-невідоме. Чи подолали ми хоч трішечки цю невідомість, чи лише відсунули-віддалили від себе? Ми прямуємо далі, але чи далеко нам до вічності…

В ті часи, про які піде мова, центром світу залишався Константинополь. Стольний город великої імперії, головний культурний центр Європи, місце скупчення найрізноманітнішого люду: майстрів, ремісників, купців, монахів, бідноти, знаті… Просто гарне галасливе місто… Чудові храми, церкви, вулиці, сади… Бідність і злиденність витіснена або взагалі за межі міста, або на його околиці. Стовпотворіння, юрби зівак в очікуванні тріумфальних процесій, святкувань, видовищ. Безперервно прибувають торгові кораблі до його пристаней, з ранку до ночі тривають ярмарки… В самому серці міста – чудовий храм Святої Софії. Віряни їдуть з найвіддаленіших куточків імперії для того лише, щоб раз глянути на нього… Часто вулицею в оточенні охорони проїжджає знать, викликаючи розкішшю своїх шатів і величним виглядом захоплення у натовпу… Таке це місто у сяйві самозакоханості, і хто не бачив його, той втратив півжиття.

Але не святом суцільним повнилося тодішнє життя. Це був жорстокий, буремний час… Час кровопролитних воєн, безглуздих убивств, епідемій, від яких зникали цілі міста. Людей часом так засліплювала віра в Бога і в імператора, як його намісника на землі, що вони ладні були піти на будь-яку ницість, аби лише догодити царю. Імператори ж не мали ні в чому заборони, адже вони – «помазаники Божі»…

* * *

У Константинополі в той час було два імператори: Константин Багрянородний, який, як кажуть, відзначився здебільшого тим, що написав книгу про те, як управляти державою – ця книга стала у пригоді не одному поколінню майбутніх імператорів (хоча він сам, як переконливо свідчить ряд джерел, так і не набув у цьому мистецтві потрібної майстерності) і Роман І Лакапин, який дійсно намагався зміцнити державу і запобігти повному розоренню селян (але цим його позитивним задумам так і не судилося вповні здійснитися).

Імператори оточували себе розкішшю, євнухами, радниками, шпигунами. Вони часто показувалися з безпечної відстані народу, були присутні на стратах, церковних службах та різноманітних святкуваннях і, звичайно ж, час від часу примушували себе займатися державними справами. Життя звичайних людей цікавило їх не більше, а, може навіть і менше, ніж життя дрібних комашок. Так завжди буває доти, доки люди не примудряться якимсь вельми неприємним для владців способом нагадати про своє існування. Але тоді ще не настав для цього час, бо народ християнський багатотерплячий.

Власне жителі Константинополя аж ніяк не вели таке злиденне життя, як селяни, котрі на той час вже майже повністю позбулися землі й опинилися в залежності від знаті. Перебування в Константинополі імператорського двору потребувало розвитку найрізноманітніших ремесел: імператори та їхній почет постійно щось будували і перебудовували, та й утримання самих імператорів вимагало безлічі прислужників і челядників. Працьовита, здорова тілом людина не бідувала б у ті часи в Константинополі. Навіть жебраки примудрялися заробити великі статки завдяки показній щедрості знаті та зовсім не збиралися змінювати свій «незавидний» фах.

Візантія мала досить сильну армію, Константинополь був оточений міцним муром – людям дійсно не було чого стерегтися зовнішніх ворогів. На той час Візантія хоча і втратила внаслідок частих воєн значний клапоть своєї території, але продовжувала інтенсивно розвиватися, не маючи поки що в цілому світі гідного себе супротивника.

Всім відома проста залежність: чим краще живе народ, тим більше грошей він може і готовий витратити на розваги. В трущобах Константинополя рясно розрослися першообрази того, що в наш час одержало назву «трактир» і суміщає в собі місце, де можна чимось підживитися, і прийнятну оселю на певний час.

Найвищим попитом серед більш-менш пристойних закладів цього типу користувався трактир якогось Георгія. Власне, сам трактир був звичайнісіньким. Незвичайною була лише донька того самого Георгія, яка зазвичай допомагала батькові у кухні. Вона була напрочуд гарна – це визнавали всі: чорне хвилясте волосся, біла, ніби мармурова шкіра, коралові вуста, чорні брови і чорні ж бездонні оці. В тих очах часом проглядало щось таке, визначення чому не міг дати жоден з чоловіків, які бували у трактирі, але, безперечно, це щось знову і знову примушувало їх вертатися туди у безоглядній надії перехопити ще бодай один погляд дивно-чорних очей… Звалася ця мила окаста особа Анастасо, і було їй щось біля п’ятнадцяти літ від народження – вже майже доросла дівчина.

Майже всі ті, хто будь-коли бачив її, вважали Анастасо найчарівнішою з усього жіноцтва бідняцького Константинополя. Постійні відвідувачі трактиру – всі без виключення – рано чи пізно закохувалися в неї – точніше в її надзвичайну зовнішність, в її чарівливість, в її життєрадісність. Власне, вони бачили в ній лише те, що хотіли знайти, або, вірніше, тільки те, що вона люб’язно дозволяла їм розгледіти. Нікому з них і на думку не спало б, що все те – лише показна гра, крихка зовнішня оболонка, здатна щомиті дати тріщину, виказавши внутрішню суть. Загалом, це їх особливо й не цікавило.

* * *

Матір Анастасо прийшла зі своїм племенем із віддаленого куточку Азії. Це було вільне, мандрівне плем’я, яке не знало володаря на землі. Важко сказати, з чого вони існували. Мабуть, з крадіжок, дрібного шахрайства і ворожіння. Тому й не затримувалися ніколи надовго в одній місцині. А ще тому, що просто не уявляли свого життя без мандрів…

Мати Анастасо була однією з найкрасивіших, найхоробріших і найволелюбніших дівчат того племені. Вона покохала Георгія, лише раз зустрівши – інакше просто бути не могло. Заради нього вона залишила рідне плем’я і оселилася в гамірному Константинополі, прийнявши всі звичаї і релігії візантійців та всіма силами приховуючи своє сумнівно-підозріле походження. Лише в глибині своєї незбагненної душі вона не прийняла християнства. В неї був свій бог – повелитель нескінченних мандрів, володар, котрий не вимагає жертв, молитов, посередництва церкви, покаянь, бог, який і так усе бачить, знає все краще в людині і розуміє її вчинки, якими б вони не були, без усіляких пояснень і виправдань. Та жінка ніколи не вважала, що бог може і, головне, повинен, усе сам за неї зробити, варто їй лише цього в нього добре попросити. Вона вірила, що тільки завдяки своїй волі і власним зусиллям, вона може отримати все, що захоче. Бог же, як вона вважала, є тільки для життя після смерті. Цьому вона й навчала Анастасо, яка з раннього дитинства була повністю віддана під опіку матері. Можливо, саме ця обставина й визначила всю майбутню долю дівчинки. Та мати не вірила в долю, а лише у власні сили. Саме наймення – Анастасо – було співзвучне йменням рідного племені. Мати навмисно обрала його, щоб донька ніколи не забувала про свої корені.

Крім зазначених особливостей, ця небуденна жінка дуже добре розумілася на різних отрутах, а також на приворотних і відворотних зіллях. Ці знання вона одержала від бабусі, за якою все життя міцно трималася слава вправної чарівниці. Приховати подібні вміння було важко, а знищити – неможливо. Тож до матері Анастасо з усього міста приходили люди. І, якщо жінка вважала, що їм можна довіряти, то, за певну плату, вони отримували в домі батьків Анастасо допомогу.

Розпізнавати і користуватися найрізноманітнішими отрутами мати з дитинства навчала й Анастасо:

– Якщо хтось вчинив тобі щось зле, або просто стає на перепоні у чомусь, просто дай тій людині зілля. Своїм вчинком ти лише зробиш їй послугу: вона почуватиметься значно краще там, за межею. Крім того, якщо ти лишиш їй життя, хто ж захистить тебе саму від її підступності? Ніхто. Лише ти сама… Отруту вибирай ретельно, бо люди хитрі… Бога ж не бійся: цим ти не накличеш на себе його гнів.

Дію отруту мати вирішила показати доньці на їхньому сусідові, який завше вороже ставився до їхньої родини і неодноразово лякав малу Анастасо жахами пекла. Християнське оточення таки далося взнаки, і дівчинка дуже боялася, що Бог, у випадку смерті сусіда, нашле на їх із матір’ю страшну кару, мо-й, навіть, смерть. Але точно у визначений день сусід раптово помер, а дівчинка, звісно ж, лишилася жива й здорова. Відтоді Анастасо почала в усьому беззастережно вірити матері.

* * *

Мати була для Анастасо найважливішою істотою у світі. Дійсно, саме мати, яка віддавала дитині душу, а не батько, який так рідко знаходив хвильку для родини. Дівчинка іноді взагалі забувала, що він – не просто частина оточення, а рідна для неї людина. Але для щастя Анастасо тоді треба було зовсім мало: аби лише мама була поряд.

Пройшло багато років, перш ніж солодкі дитячі спогади Анастасо втратили свій блиск і кольори. Однак, один день з того далекого минулого назавжди закарбувався в її пам’яті в усіх найдрібніших деталях і спогад про нього решту життя мучив Анастасо, ставши для неї жахливим кошмаром.

Була весна. Такої до лиха прекрасної весни Анастасо більше ніколи не доводилося бачити: блискуче, до осліпу, небо, розквітлі дерева, море цвіту на землі, мов чарівний килим… Вони вдвох з матір’ю гуляли за містом. Сліпуче сяяло сонці. В його променях мати Анастасо здавалась ще прекраснішою, ніж будь-коли досі.

Теплий, з духмяними пахощами вітер, зривав з материної голови незручний головний убір і грався, куйовдячи її довжелезне чорне волосся. Здається, зараз вона зрине у просякнуте сонцем повітря і полетить, полетить… Мати сміється і втікає від малої Анастасо. Ось-ось ще мить і вона наздожене, опиниться у найнадійніших у світі обіймах – обіймах матері. А потім вони підуть додому, і разом готуватимуть на кухні харч для відвідувачів. Мама буде розповідати щось веселе, і похмура кухня засяє всіма барвами казки. Спати вкладуться вони поряд, міцно обійнявшись. І день завтрашній буде ще прекрасніше, ніж той, що сьогодні. З передчуттям цього вона й засне і буде бачити яскраві фантастичні сни, де вона літатиме, разом з мамою…

Сонце на луці все ще сліпить очі… Через це важко розгледіти постать вершника в дивному одязі – схожий дівчинці доводилося бачити лише у материній скрині. Мати робить дочці знак, щоб вона трохи погуляла сама, а сама підходить до чоловіка. Вони про щось розмовляють. До Анастасо, яка зриває квіти, долинає стурбований голос незнайомця і геть спокійний голос матері. Отже, нема чого хвилюватися. Розмова їхня дивна. Анастасо не може добрати її суті з почутих уривчастих фраз, але повністю довіряє заспокійливому тону матері: «Я не поїду» – «Це безглуздо. Вони вже чекають. Тікайте.» – «Смерть ніщо, я впевнена в цьому» – «Але чому…?» – «Поглянь на неї. Яка юна, чи не так, але ж яка прекрасна. Вона стане видатною… Хіба ж будь-яка мати не піде на все заради щастя рідної дитини?! Прощавай. Дякую тобі. Я завжди буду пам’ятати про твій вчинок – завжди, поки зможу». Вершник ніби через силу рушає геть. «Мила моя, сонечко, нам час вертатися. Нас вже чекають». «Хто чекає, мамо?» «Наша доля, сонечко.»…

Вдома на них чекали солдати імператора і, звинувативши в чаклунстві, що призвело до загибелі кількох людей, матір Анастасо, забрали її з собою.

Відтоді Анастасо більше ніколи не бачила своєї матері. Пізніше, ой, набагато пізніше, коли вона вже виросла, Анастасо дізналася, що та була страчена.

«Доню, згадай про свій рід, про свою гордість! Припини благати цих людей відпустити мене. Твої страждання для них – ніщо. Так має бути, і так буде! Прощавай, сонечко, і пам’ятай, незважаючи ні на що: ми ніколи не помремо. Ми з тобою вічні, як світ…», – останні слова матері, що без вагань дозволила повести себе на смерть, назавжди закарбувалися в серці Анастасо.

Після тієї злощасної події, Анастасо заприсяглася в душі, що вона всіма можливими засобами буде добиватися і, врешті-решт, досягне такого становища в суспільстві, коли ані солдати, ні імператори та й взагалі ніхто в цілому світі не зможе заподіяти їй шкоди. Досягнувши такого становища, вона, тим самим прагнула помститися тим, за чиїми законами була страчена її мати. На той час Анастасо ще не виповнилося семи років.

Пізніше багато чого змінилося і в самій Анастасо, і навкруги неї, але ця обіцянка і пекуча ненависть до правителів – сповита навіки разом із прагненням опинитися на їхньому місці – назавжди закарбувалися в її серці.

* * *

Батько Анастасо, хоч і не мав можливості зазирнути доньці в душу, все ж мав деякі підозри щодо того, яка в неї вдача. Зазвичай з батьком Анастасо грала роль покірного ягнятка, намагаючись не суперечити йому ні в чому. Але від його пильних очей їй так і не вдалося приховати той вогонь, який спалахував у її огляді щоразу, як щось робилося всупереч її волі. Саме ці спалахи дуже лякали Георгія, нагадуючи про дикий вогонь очей її матері, який врешті-решт і довів його кохану дружину до згуби… Він просто не міг дозволити, щоб подібна доля спіткала і його єдину дочку.

На думку Георгія, ймовірним способом змінити майбуття доньки на краще могло стати одруження Анастасо з багатим чоловіком, поруч з яким вона б ніколи не знала злиднів і важкої праці. Любов прийде потім – так завжди буває, думав собі Георгій. Важко буде лише знайти такого чоловіка, який би зміг погамувати шалений норов Анастасо. Особливо, якщо час не жде. Але якщо пощастить… То всі будуть задоволені! От взяти хоча б купця Анастасія. Цілком поважна людина…

Врешті-решт Георгій таки зупинив свій вибір на заможному, хоча й немолодому вже купці Анастасії. Можливо, саме він – це те, що треба. Певно ж, що за згодою купця діло не стало – він теж був у числі шанувальників вроди дівчини. Але залишалося найголовніше – сказати про це Анастасо. Усвідомлюючи можливість бурхливої реакції, Георгій відкладав цю вирішальну розмову як міг, відкладав доти, доки відкладати стало нікуди…

Анастасо досі вперто не бажала розуміти батькових прозорих натяків щодо необхідності й беззаперечної важливості заміжжя, тож одного вечора він сказав їй все прямо, тоном, що не допускав заперечень:

– За тиждень ти вийдеш заміж за купця Анастасія. Все вже вирішено, ми уклали угоду. Він буде тобі підходящим чоловіком… До того ж Анастасій багатий, та ще й закоханий в тебе так, що ладен узяти без посагу.

Однак, такого безцеремонного втручання в її особисті справи Анастасо вже стерпіти не могла. Вона була ще надто юна і зопалу скинула маску:

– Оце вже ні! Нізащо в світі! Ти мене не примусиш! Не маєш права! Я краще вб’ю його, ніж піду за нього заміж!

– Ні! Таки підеш! Я твій батько, і ти зробиш те, що я тобі накажу! Я краще знаю, що для тебе найліпше. Ти дурна і свавільна. Це не доведе тебе до пуття. Маєш всі шанси скінчити так само, як матір! Її кінець був жахливим. А ти така сама, як і вона!.. Щоб запобігти найгіршому, я віддам тебе з Анастасія. Повір, для мене значно легше буде бачити тебе заміжньою, ніж мертвою… Я так сказав, і так буде!

– А я сказала ні! – крикнула Анастасо і блискавкою шугонула геть з дому, хряснувши дверима так, що вони мало не злетіли з завіс.

«Вона отямиться, – думав зажурений батько, дивлячись на те місце, де ще мить тому стояла Анастасо. – Отямиться і погодиться зі мною. Повинна погодитися… Повинна…»

* * *

Анастасо ніколи не шукала дружби своїх однолітків. Можливо, вона взагалі не знала такого слова, як дружба. Зазвичай, її цілком задовольняло й те, що всі чоловіки навкруги захоплювалися нею і ладні були заради її прихильності піти на будь-що. Жінки ж, з якими її зводила доля – всі за виключенням матері, – найчастіше просто люто ненавиділи це відчайдушне дівча, відчуваючи у ньому небезпечну суперницю. будь-ким вона уникала, не маючи довіри ні до кого і з підвищеною підозрілістю ставлячись до всього чужого.

Єдиним, перевіреним роками другом Анастасо, другом дитинства, був Миколай. Батьки його померли, коли він був ще немовлям. Виховувала його тітка, яка жила в сусідньому з трактиром будинку – він вважав її за рідну і у віддяку піклувався до кінця її життя.

Одного літнього дня маленька Анастасо, нехтуючи забороною батька, знову гралася «у війну» з вуличними хлопчаками, і, відважно розмахуючи невеликою пласкою палицею ніби мечем, кликала своє «військо» до бою. Двірські хлопчаки шикувалися у шеренги, радо пристаючи на гру. Адже вона була їхньою володаркою, їхньою царицею!

Заме за цим вкрай захопливим заняттям і застав її батько:

– Анастасо! Я ж заборонив тобі гуляти тут з цими обідранцями! Хіба ти будь-коли бачила, щоб жінка грала в такі ігри! І де це ти знайшла таку грязюку, що вся в ній замурзалася! Бачу, таки доведеться тебе цього разу покарати! – і, схопивши Анастасо за руку, Георгій насильно потяг її додому. Вона щосили пручалася, вигукуючи крізь сльози:

– Ні! Пусти! Я хочу з ними! Пусти! Я хочу!

Миколай бачив усю сцену. Він тримався осторонь бурхливих «воєнних дій», але зі свого кутка уважно спостерігав за всім, що відбувалося. Він був лише на два роки старший за Анастасо, але вважав себе вже зовсім дорослим. Хіба ж він міг допустити, щоб при ньому били маленьку дівчинку, тим паче, коли вона – як і він – уся в грязюці і в геть подертій одежі! Тож він з рішучим і, як йому здавалося, грізним виглядом наблизився до Георгія і твердо сказав:

– Не кривдь її! Не маєш права! Відпусти, бо… Я вдарю тебе!

…Тоді їм дісталося обом. Але Анастасо запам’ятала назавжди той випадок, і Миколай став для неї другом – людиною, на яку вона могла покластися в усьому. Не раз і не два він потім виручав її, а коли підріс, став для неї справжнім надійним захисником. Анастасо у відповідь теж ладна була піти на все заради нього. Він не міг визначити, коли встиг закохатися в неї. Часом йому здавалося, що це сталося того далекого літнього дня, коли вона грала у війну, а жовтогарячий пісок вулиць сліпив йому очі до сліз. Але іноді він був переконаний, що кохав її усе життя – ще задовго до того, як вперше побачив. Для Анастасо ж він ніколи не був ніким іншим, як тільки вірним старим другом, здатним зробити для неї будь-що – хай навіть ціною власного життя.

Саме до Миколая і прийшла Анастасо після розмови з батьком. Ні, не стільки поспитати поради. Просто пожалітися. Їй потрібна була лише підтримка і розуміння друга, а також деяка допомога у здійсненні її плану. А що такий план був, і що вона вже встигла продумати його в усіх деталях – про це можна було ні хвильки не сумніватися. Вислухавши її, Миколай сказав без найменшого вагання:

– Якщо хочеш, я можу вбити цього купця!

– Ні. Коли вже батько твердо вирішив віддати мене заміж, це не допоможе. Якщо помре купець, батько швидко знайде мені іншого нареченого.

– Тоді… Я можу вбити твого… – він замовк на півслові, але Анастасо зрозуміла, про кого мова.

– Ні. Навіщо ж його вбивати, – спокійно, але твердо промовила вона.

– Але ж ти не збираєшся виходити заміж за Анастасія?!

– Певно що ні. Як тобі взагалі могла спасти на думку така дурниця! Слухай, що я надумала: я втечу з дому. Просто візьму і втечу. Мені несила більше терпіти батькові дивацтва.

– Чудова думка! Ми втечемо разом. Я давно думав про це. Ще відтоді, як забрали… твою маму. Я вже навіть про всяк випадок нагледів будиночок на протилежному кінці міста. Навіть якщо твій батько знайде тебе, хоча я сумніваюся у можливості цього, я зможу тебе захистити. Думаю, я легко знайду там якусь роботу, а того, що зароблю, нам має вистачить на прожиття.

– Дякую. Та на це я не погоджуся. щодо будиночка – це слушна думка, а ось щодо заробітку… Я хочу і буду сама заробляти гроші. І, навіть вже знаю, як я це робитиму.

Повернувшись додому, Анастасо зробила вигляд, що скорилася волі батька. Вдоволений, він втратив пильність. І вже в наступну ніч Анастасо залишила рідний дім назавжди. Багато років по тому, випадком опинившись у цій частині міста, вона наказала зупинити ноші і довго вдивлялася у колись знайомі, але тепер геть інші квартали. Бідняки рідко мають змогу зоставити щось по своїй смерті. Так і трактиру Георгія на той час вже не лишилося і сліду. Люди навіть встигли забути, що такий колись існував. Замість дому – лише пустка, пустка у серці…

Батька свого їй більше не довелося побачити, не змогла вона навіть дізнатися, як склалася його доля. Просто Анастасо втратила забагато часу: слід батька встиг загубитися з-поміж тисяч інших нікому не потрібних старих. А тоді, тією десятою своєю весною Анастасо була надто юна, а, отже, ще дуже наївна. «Одна лише мама любила мене, – думала вона собі, – Одна в цілому світі. А вони забрали її в мене!».

Анастасо перебралася до нового, хоча й дуже убого житла, що його вдалося знайти Миколаю. Тепер щоранку вона, одягнута у лахміття і перемазана грязюкою, виходила на вулиці міста жебракувати. Лише дехто, особливо серед чоловіків, міг утриматися від того, щоб кинути кілька монет обірваній і дуже нещасній на вигляд, але від цього ще більш привабливій дівчині. Так, роль жебрачки чудово вдавалася Анастасо, і, навіть, як би міг сказати спересердя її батько, коли б побачив її посеред площі або під стінами храму з протягнутою рукою, – пасувала. Поза тим, Анастасо примудрялася заробляти навіть більше, ніж Миколай, який важко працював весь день, беручись за будь-яку важку роботу. Тож на життя їм обом цілком вистачало. Звісно, не розкошували, але й з голоду не пухли, що, погодьтесь, головне.

Так Анастасо заробила свої гроші. Звісно, зароблені не надто важкою працею. Але тим не менш, Анастасо була дуже задоволена і навіть пишалася своєю «жебрацькою» вправністю. Адже гроші давали їй можливість ні від кого не залежати і чинити так, що як сама вважатиме за потрібне. Саме тоді у ній прокинулася жага збагачення, і вона вирішила, що колись таки матиме все, що тільки забажає. Мріяти було чудово, але починати діяти в цьому напрямку слід було якнайскоріше. По кілька разів на день Анастасо невтомно обходила всі численні церкви міста, намагаючись триматися біля будинків знаті, якнайдалі обминаючи халупи бідноти. Ні, гонитва за грошима не заполонила всю її душу, вона не втратила здатності цінувати кожну мить життя, але… Гроші – дійсно гарна річ, особливо, якщо їх багато.

* * *

Анастасо з дитинства подобалося спостерігати за процесіями знаті, котрі часто можна було побачити на вулицях міста. Однак, звичайна, плебейська цікавість не була головною причиною цього: просто їй подобалося уявляти себе на місці цих людей – ніби це вона сама їде верхи на чистокровному жеребці або сидить в розшитому золотом паланкіні. Її нова робота давала чудову можливість насолоджуватися прекрасним видовищем царських виїздів з ранку і до ночі.

В той день Анастасо щастило з самого ранку: особливо багато знаті з’явилося на вулицях міста. В такі дні прибутки Анастасо зростали в кілька разів. Вона була не певна причин такого пожвавлення: чи сьогодні має відбутися якесь свято, чи намічається велика страта. Знати свята при її роботі було вкрай важливо, але ж їх так багато, цих християнських свят! А страти взагалі наперед ніколи не вгадаєш, от прикрість…

Їй дійсно щастило сьогодні: незабаром в кінці вулиці з’явився розкішний почет самого сина імператора Константина – царевича Романа. Анастасо, прагнучи побачити його на власні очі, енергійно проштовхалася наперед. Раз – і вона уже у першому раду, безпосередньо за живим бар’єром з охоронців, що відділяє натовп від імператорського сина. Роман саме проїжджає вулицею. На вигляд йому не більше сімнадцяти років… Він русявий, струнки, високий, але з якимось аж надто звичайним обличчям. Таке не відштовхує, але й не приваблює – взагалі не запам’ятовується. Можливо, надто слабке підборіддя, або тьмяні очі, або безвольні губи… Не дивно, що його дружина Берта так швидко віддала Богові душу – зовсім знудилась, мабуть, в товаристві свого чоловіка… Однак, в його лиці поки нема і тієї самозакоханої зажерливості, зневаги до всього світу, яка завжди кидається в очі в людині, яка не має ні в чому заборони – як приміром в узурпатора Лакапина.

Та не встигла Анастасо як слід роздивитися Романа, як раптом хтось з натовпу, бажаючи і собі пробитися наперед, так сильно штовхнув її, що вона не втримала рівноваги, заточилася вперед і впала на землю всього за кілька кроків від майбутнього імператора. Один з охоронців наблизився і замахнувся, щоб вдарити її дубцем – ними була озброєна вся сторожа для приборкання непокірних і звільнення шляху вельможам, – але його зупинив голос Романа:

– Не руш жебрачку.

Охоронець знехотя опустив дубця, Анастасо підвела голову і вдячно подивилася в очі Роману. Наступної миті сторожа підняла Анастасо з землі і витурила за живий бар’єр. Натовп мовчки поглинув її, як море. Але й одного погляду Анастасо, спрямованого просто в очі Романові, виявилося достатньо.

Роман рушив далі, але за хвилину обернувся до свого супутника і мовив з удаваною байдужістю:

– Дізнайся, хто вона і звідки.

– Добре. Але це буде не так просто.

– Не применшуй свої можливості. Ні для кого тут не секрет, що вони дійсно безмежні – хіба що шановний Врінга перевершує в цьому тебе. А знайти її, гадаю взагалі неважко, – продовжував Роман. – Така дівчина – одна на весь Константинополь.

– Особисто я не помітив в ній нічого особливого. Хіба що той небезпечний вогонь в її очах.

– Який там вогонь! Вона безгрішна, мов янгол.

– Так, – тихо, ніби сам до себе промовив співрозмовник Романа. – Як чорний янгол.

Вголос він додав:

– Що ж. Погоджуся з тобою: вона чимось дійсно відрізняється від корінних романок. Можливо, справа тут лише у походженні. Але коли вона тобі так потрібна, то я знайду її.