Текст книги "Таємниця Чарівної отруювачки"
Автор книги: Катерина Бібчук
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
Супутником імператорського сина в той день був єдиний син заможного і впливового вельможі – Олександр Кесарійський. Він одержав чудову освіту: навчався спочатку у приватній школі, а тоді – у вищій школі в Константинополі, де й зійшовся близько з Романом. Тепер Олександру передбачали блискучу кар’єру при дворі. І, щиро кажучи, ці передбачення аж ніяк не можна було назвати геть неймовірними. Йому було щось біля вісімнадцяти років. Скільки точно – цього не знав ніхто, так як той молодий хлопець знав справжню ціну інформації, й він мав усі підстави сподіватися вже незабаром обійняти посаду начальника адміністративної юстиції візантійської імперії абощо.
Роман знав, до кого звернутися з проханням знайти дівчину, адже якщо хтось і міг знайти певну людину у Константинополі, то це був саме Олександр. Вже зараз він мав вірних людей по всій Візантії. Ця розгалужена мережа безперебійно функціонувала, забезпечуючи найдетальнішою інформацією свого господаря. Цій мережі Олександра могли би позаздрити навіть імператори. Тож і не дивно, що не пройшло й кількох днів, як Олександр уже знав, як звуть таємничу дівчину, де вона мешкає, хто її батьки. Йому навіть був відомий час, коли вона буває вдома сама.
* * *
Відтоді, як Анастасо побачила Романа, її не полишало передчуття, що її знайдуть. Вона легко змогла розгледіти душу Романа і зрозуміла, що він-то вже точно не встоїть перед її чарами. Анастасо знала, як цього досягти: стати ідеалом жінки в його уяві. А тоді вже… О, тоді – вона знала це напевне – ніхто не зможе завадити йому у здійсненні його намірів.
Дійсно, довго чекати Анастасо не довелося. Одного літнього дня, коли Миколая не було вдома, а Анастасо щойно повернулася із заробітків, хтось обережно постукав у двері. В дім увійшли двоє чоловіків, щільно закутаних у темні плащі. В одному з них спостережлива Анастасо легко впізнала Романа. Вони прийшли ніби звичайні городяни-сусіди, але Анастасо знала, що це все показне: весь квартал зараз має бути оточеним і на кожному кроці там чатують озброєні охоронці. Однак вона навіть виду не подала, що знає це, а тільки чарівно всміхнулася прибулим.
Супутник імператорського сина швидко по тому залишив їх самих, і Анастасо почала грати свою роль – роль наївної молодої дівчинки, що змушена була втекти від тирана-батька, а тоді опинилася геть сама у цьому жорстокому світі та потребує над усе турботи й підтримки сильного чоловіка, такого… такого як Роман. А вона також чарівно шарілася, вміло вдаючи, що дуже хвилюється і ніяковіє від присутності такого поважного гостя. Це була її улюблена роль і вона грала її з натхненням, тож немає нічого дивного в тому, що вже незабаром Роман скорився їй під впливом цієї солодкої отрути.
Він вирішив, що нарешті знайшов ту ідеальну жінку, яку так довго і досі марно шукав серед знаті, ту, що створена саме для нього, котра цінує – а в цьому він не сумнівався – його самого, а не його становище, вважає його сильним і хоробрим, та яка, до того ж, надзвичайно гарна з себе.
Потім він приходив знову і знову, все більше й більше заплутуючись у липких тенетах, вміло розставлених Анастасо. Врешті-решт він не витримав і запропонував їй стати його дружиною. Анастасо залишилася вірна обраній ролі до кінця: вона чарівно відмовила йому на підставі того, що не годиться йти проти волі батьків Романа, яким би сильним не було кохання. «А дозволу, зрозуміло, – лагідно-трагічно прошепотіла Анастасо, – ми не одержимо ніколи.». Подібна відповідь лише додала Роману мужності й наснаги для розмови з батьком: тепер він був переконаний, що таки доб’ється свого.
Отож, всі були задоволені, лише проникливий Олександр ледь помітно посміхався, дивлячись на щиру закоханість Романа.
* * *
На початку зими Роман повідомив батькові про свій намір одружитися з Анастасо. Константин Багрянородний, зазвичай м’який і добрий, такого від сина не стерпів. Звісно, він був проти цього, бо де ж це бачено, щоб імператорський син одружувався з плебейкою! Та Анастасо, наперед передбачаючи реакцію імператора, непомітно для Романа підказала, як тому слід діяти, щоб домогтися свого.
– Отже, батьку, – тихо, але твердо спитав Роман, – ви беззастережно проти мого одруження з Анастасо?
– Я тобі вже сказав, що я проти. І не зміню своєї дімки до скону.
– Що ж, це ваше право. Я поважаю його. І лише прошу вас не винуватити себе за впертість, коли вже буде запізно щось змінити.
– Що ти маєш не увазі? – вигукнув Константин, люто блиснувши очима.
– Те, що я одружуся з Анастасо в будь-якому разі: з вашим благословення або без нього. І якщо ви підете проти мене, я відберу у вас константинопольський стіл. Народ, безперечно, підтримає молодого імператора, який, як ви кажете, одружився з плебейкою, у правій боротьбі проти його пихатого батька. Ви краще за мене знаєте, що не вистачає краплі, щоб чаша народного гніву переповнилася і вихлюпнулася через краї, заливаючи все навкруги. Моя перемога буде легкою.
– Ти погрожуєш мені?!
– Аж ніяк. Я лише попереджаю вас.
– Я негайно накажу вислати тебе у віддалену провінцію!
– Ви можете це зробити, але тоді владу захоплять сини Романа Лакапина і спокійнісінько займуть ваше місце. Якщо така перспектива подобається вам більше, тоді дійсно варто наказати схопити мене, а ще краще одразу стратити.
Константин Багрянородний аж ніяк не очікував почути таке від свого завжди ввічливого і люб’язного сина. Він відчував, що за всім цим стоїть чиясь дуже сильна, навіть залізна, воля – швидше за все, тієї самої плебейки. Але, замість того, щоб злякатися цього стороннього впливу, Константин зрадів. Він вирішив, що з такою розумною і рішучою дружиною його син зможе стати відмінним імператором. Тому після недовгої мовчанки, імператор сказав:
– Добре! Хай буде по-твоєму. Одружуйся, і хай буде до тебе ласкавою доля. Але спершу тобі доведеться багато чому навчити свою наречену. Інакше ж бо вона виставить нас всіх на посміх, – Константин вже посміхався, і Роман зрозумів, що він переміг.
Роман був на сьомому небі від щастя. Анастасо теж святкувала, хоча й причина її щастя була іншою. Вона ладна була стрибати від радості і весь час подумки повторювала собі: «Нарешті, нарешті моя давня мрія здійсниться! Я стану царівною! І колись – ой, я знаю це – я помщуся їм за тебе, мамо! Їм усім».
* * *
Анастасо дійсно потребувала навчання. Вона не вміла ані писати, ні читати, зовсім нічого не знала при палацевий етикет. Однак, завдяки вродженим здібностям, Анастасо наздогнати втрачене і скоро знала не менше за будь-яку свою однолітку з імператорського оточення. Більше того: їй вдалося те, про що деякі царедворці не могли навіть мріяти – вона просто зачарувала весь двір своєю незвичною красою, нестримною життєрадісністю і дитячою безпосередністю.
Вже навесні відбулося весілля, розкішне до неподобства: золочені коні, океан квітів, перевдягнені янголятка з мішками золотих монет, які вони щедро розсівали навкруги, колісниця для молодих, запряжена тисячею білих голубів… А яким розкішним був весільний наряд Анастасо! Ніхто не міг дивитися на нього без того, щоб не мружитися від сліпучого сяйва коштовностей і золотого шиття. Палац тоді нагадував фантастичне видиво, спалахнувши опівночі безліччю різнокольорових вогнів…
Після весілля Анастасо взяла собі ім’я Феофано. Її власне ім’я їй подобалося, але дуже вже воно нагадувало про її походження і минуле життя, котре тепер новоявленій царівні здавалося лише напівзабутим сном.
Звісно, Миколая, свого вірного друга, вона не забула. Феофано забрала його до себе в палац і, так як вона ні на краплю не сумнівалася у його вірності, натомість як усіх інших навкруги небезпідставно вважала ворогами й зрадниками, зробила своєю довіреною особою. Тепер передусім він опікувався безпекою Феофано. Саме йому вона доручила знайти надійних шпигунів, які б не лише постачали б їй найсвіжіші звістки з усієї імперії, але й були б віддані і душею, й тілом. Миколай впорався із поставленим завданням з честю. Це й не дивно, адже заради своєї подруги він завше ладен був піти на будь-яку витівку.
* * *
Першою великою світською подією, в якій Феофано брала участь вже як царівна, дружина спадкоємця імператорського столу, були відвідини Константинополя київською княгинею Ольгою – видатною поганською княгинею. Цілком зрозуміло, що Феофано зацікавилась цією непересічною особистістю і, незадовго до приїзду княгині, вона спитала у Романа, хто ця жінка і що вона шукає в Константинополі. Відповідь Романа була такою:
– О, це велика жінка, справжній державний діяч, моя люба. Однак, не можна їй не поспівчувати: вона вимушена панувати в тій дикунській, варварській країні і навіть не має змоги навернути своїх підданих до віри в істинного Бога… І скільки настраждалася! Коли її чоловік спробував був зробити хоч щось для впровадження Справжньої віри, вони жорстоко вбили його. Самій княгині ледь вдалося уникнути смерті. Через це вона вимушена їхати аж сюди, щоб прийняти християнство і хоча б самій прилучитися до десниці Божої… Та все це занадто складно для тебе, моя люба, і я не хочу засмучувати тебе подробицями, тож годі про це.
Звісно, подібна відповідь не вдовольнила Феофано, а якраз навпаки: спровокувала в неї ще більшу цікавість до княгині. Того ж таки дня Феофано загадала Миколаю дізнатися все, що він зможе, про варварську княгиню і негайно ж доповісти їй. За кілька днів Миколай вже знав от що:
– Княгиня Ольга справді дуже відома, але, тим не менш, таємнича особа. Походження її остаточно нікому невідоме. Її почет одноголосно стверджує, що вона – нащадок древнього і заможного боярського роду. А простий люд пліткує, що вона – дочка звичайного перевізника. Зрозуміло, в їх очах це лише додає їй популярності. Її чоловік Ігор, який, до речі, кілька разів ходив на нас війною, був архонтом Русі і відзначався нестримною жадобою до збагачення. Його вбили древляни років з одинадцять тому, коли він вкотре прийшов до них за даниною. Ольга ж жорстоко помстилася за нього: всі древлянські бояри були підступно вбиті або ж спалені живцем. Згорів і їхній стольний город Іскоростень, а всі мешканці його загинули – як кажуть, за наказом Ольги. Відтоді княгиня Ольга через малолітство сина свого Сфендослава фактично стала великою княгинею Київського. До нас вона їде під приводом прийняття християнства… Власне, це все, що мені вдалося довідатися.
– Дуже добре, дякую тобі… Цікаво, вона стара чи молода?
– Вік її також тримається в таємниці, але, за деякими свідченнями, їй зараз близько сорока років.
– А її сину?
– Чотирнадцять-п’ятнадцять.
– Справді малесенький хлопчик! Та ми з ним майже однолітки!.. Отже, завтра вона буде тут? Ну що ж, побачимо, що вона за одна.
* * *
В’їзд княгині Ольги до Константинополя був справді розкішним, ніби приймали не якусь поганську княгиню, а самого посланця Божого. Така розкіш насторожила Феофано, та вона мовчала і лише пильніше вдивлялася в обличчя новоприбулої.
Жодних слідів старіння на обличчі княгині Феофано не помітила. Звісно, перша молодість княгині вже минула, але поступившись вона місцем мудрості і прихованій силі. Схоже було, що за останні роки Ольга трохи набрала у вазі, але її й досі можна було назвати привабливою і, навіть, гарною.
Під час знайомства Ольга пронизливо зазирнула Феофано у вічі, і та зрозуміла, що княгиня має детальну інформацію стосовно неї самої – вона теж готувалася до зустрічі. Відійшовши у бік, Ольга щось тихо сказала мужчині, котрий йшов поряд з нею. Феофано інстинктивно піддалася вперед і прислухалася:
– … Ні. Я також не вважаю можливим і прийнятним, – тихо і швидко вела свою мову Ольга, – одруження імператорського сина з якоюсь плебейкою! Я нізащо в світі не дозволила б… – На жаль, більше нічого Феофано почути не змогла, бо дальші слова княгині потонули в оточуючому гаморі, що його невтомно зчиняли гості.
Що й казати, почуте зовсім не сприяло розвитку приязні Феофано до княгині. Обговорювати господарів, приїхавши до них у гості – це справа звична. хоча й не личить княгині, але допікати цим, якщо сама аж ніяк не можеш похвалитися благородством крові – цього Феофано пробачити не могла!
Власне кажучи, Феофано не дуже переймалася ставленням до неї великої княгині. Вона достеменно знала, що думку, висловлену княгинею, поділяє щонайменше половина імператорського двору. Вони вважали її не гідною. То й що з того! Вона твердо знала, що вони нічим не можуть їй зашкодити – тому й пліткують З безсилля!
А ось у випадку з княгинею було щось, що важило набагато більше за особисте ставлення. Це Феофано відчувала своїм інстинктом, одержаним у спадок від матері, – інстинктом хижака. Почута розмова лише посилила її підозри. А, отже, вона мала в цьому розібратися.
В одній з стін у покоях княгині у великому палаці за наказом Феофано Миколай заздалегідь прилаштував невеличкий слуховий отвір. Тепер Феофано мала можливість «зазирнути в душу княгині». Звісно ж, вона одразу з цього скористалася. Феофано прискіпливо вслухалася в розмови княгині зі слугами, зі знаттю, зі священиками. Однак, досі всі її зусилля були марними: нічого вартого уваги вона так і не почула, хоча й переважна більшість розмов велася латиною – зрозумілою для Феофано мовою, – а не слов’янською тарабарщиною. Та ось нарешті одного разу Феофано пощастило: в покої княгині навідався сам Роман І Лакапин, тесть і співправитель Константина Багрянородного. Візит був досить коротким і зовсім не офіційним. Після вітань, досить люб’язних з обох боків, Роман Лакапин сказав:
– Думаю, ваші задуми здійсняться.
– Коли я знатиму напевне? – спокійно запитала княгиня.
– Через кілька днів ви приймете християнство. І того ж дня Константин дасть відповідь. Я впевнений, що він не піде проти мене. Мав би я доньку, це питання вже давно було б вирішено – і то позитивно.
– Дякую вам за допомогу. Я неодмінно вам віддячу. То, ви кажете, через кілька днів?
Роман Лакапин ствердно кивнув головою і вийшов. Ольга зробила знак комусь, хто, певно, ховався за важкою завісою, що відділяла одну кімнату від іншої. І дійсно з-за завіси з'явився чоловік, що його Феофано помітила на прийомі. Швидше за все, він був головним радником або шпигуном княгині. Не викликало сумніву, що, знаходячись за завісою, він з відома княгині підслуховував.
– Ну, що ти про це думаєш? – спитала княгиня Ольга.
– Думаю, що все, що задумала моя господарка, здійсниться.
– Повинно здійснитися! Лакапин – старий дурень. Я бачу його наскрізь. Він прагне нацькувати Романа з його плебейкою на мого сина, розраховуючи, що вони знищать одне одного. Тоді Візантією неподільно правитимуть його власні сини. Але не в його силі зі мною змагатися! Все вийде по-моєму, повір… Ти лише уяви, скількома землями володітиме тоді мій син!
– Але ж не забувай і про молодого Романа.
– Я пам’ятаю про нього. Та хіба ж мало в нього ворогів? Якесь полювання у віддаленій місцині, неочікуваний напад розбишак чи печенігів – і дорога вільна. Коли мої наміри здійсняться, Лакапин стане безпорадним, а мій син буде правити Візантією!
– Однак, все це буде трохи згодом, – продовжила мову Ольга. – Зараз важливо лише одержати позитивну відповідь.
– Думаю, за цим справа не стане…
Розмова скінчилася, підтвердивши найгірші підозри Феофано: княгиня дійсно замислила щось проти них з Романом. Що саме – цього поки що Феофано не знала, та мала негайно з’ясувати.
* * *
Наступного дня Феофано навмисне чекала на Ольгу в садку імператорського палацу, де княгиню часто можна було зустріти вранці. І, коли та нарешті вийшла, Феофано зав’язала з нею розмову на релігійну тему. Метою даної розмови для Феофано було з’ясувати, яку роль в цій геть заплутаній справі грає релігія. Вона зробила все від неї залежне, щоб дізнатися правду, але примусити Ольгу розкрити таємниці їй так і не вдалося. Цей супротивник виявився юній бунтарці не по зубах.
– … Так, я щиро вірю, що ваша релігія істинна. Всі ми грішні (в першу чергу я сама), але ваша релігія дає змогу спокутувати свій гріх, буд-який гріх. Спокутувати щирим каяттям і молитвами, – вела своє княгиня.
– А вам є що спокутувати?
– Так само, як і всім. І лише покаявшись, я зможу очистити душу і здобути право після смерті знаходитися серед святих, долучитися до райського блаженства, а не горіти вічно в пеклі.
– Хіба провина ваша аж така велика, що лише наша віра дає вам надію на спасіння?
– Певно що ні, дитинко. Просто це релігія добра, світла, спасіння, а не кровожерлива віра мого народу, котра вимагає безперервних і безглуздих жертвоприношень.
В останньому Феофано могла б посперечатися з Ольгою. На її думку, саме християнство було чимось неприроднім і брутальним. А ось ті «поганські» боги – хтозна, може й відповідали тим дивним, чарівним уявленням про світ, які передала їй мати. Крім того Феофано просто не могла зрозуміти, як Ольга може з таким презирством ставитися до віри своїх пращурів.
* * *
Хрещення Ольги відбулося урочисто. Воно проходило в соборі Святої Софії у присутності всієї місцевої знаті і юрби простого люду. Того ж дня ввечері Константин Багрянородний мав розмову з Ольгою (після хрещення – Єленою) в її покоях, а Феофано була прихованим свідком цього спілкування.
Константин Багрянородний одразу перейшов до суті справи:
– Я добре обміркував вашу пропозицію і пристаю на неї. Віднині ваш син Сфендослав і моя донька Ірина заручені. Але остаточно справу буде завершено лише тоді, як ваш син стане архонтом Русі.
– Ця щаслива подія станеться через рік.
– Ну ось, тоді приїздіть до нас разом із ним, і ми одружимо наших дітей.
«То он яка в неї до нас справа! – думала Феофано, уважно прислухаючись до їх розмови. – Вона хоче одружити свого сина з дочкою Константина Іриною, а тоді, вбивши нас з Романом, поставити правителем Візантії Сфендослава. А Константин, схоже і не здогадується про її наміри, гадаючи, що цей шлюб лише зміцнить дружні зв’язки з Руссю абощо… Ох і лицемірка ж! «Дитинко»! Але ніколи не буде так, як вона хоче! Ніколи поки я жива! Ще й Лакапин з нею в змові! Певно, не обійшлося й без участі цариці Олени і моїх любих зовиць, які мене щиро ненавидять і не приховують цього. Та я стану їм на заваді.
Через кілька днів Ольга поїхала собі, і все стало як було. Та цей візит не пройшов даремно для Феофано, нагадавши їй, що час гаяти не слід – треба якнайскоріше отримати повну владу. Тоді ніхто не зможе стати їй на заваді. Перешкоджають цьому були лише дві особи: Роман Лакапим і Константин Багрянородний, обидва – головні винуватці смерті матері Феофано. Тож жаліти їх і чекати, поки вони помруть через багато років своєю смертю, Феофано просто не могла…
* * *
Містер Мейрон припинив читати… Анна ніби прокинулася від дивного сну, в якому вона жила в іншому часі, і виявила, що вона все ще сидить біля каміну в старому замку і слухає історії дворецького. Мимоволі Анна протерла очі, прагнучи остаточно прийти до тями. Містер Мейрон спитав:
– Ну що? Бачу, моє читання діє краще за снодійне. Ви були вже майже заснули. Гадаю, варто запатентувати цю книгу як стовідсотковий засіб від безсоння.
– Ви дочитали до кінця?
– Ні, але мені здалося, що ви геть знудилися.
– Не знудилася. Однак… Мені не дуже до вподоби слухати про чужих мені людей, характери яких важко зрозуміти і які, до того ж, у своїх вчинках керуються здебільшого інстинктами.
– Чому ви так вважаєте? Я навпаки думаю, що вони дуже добре обмірковували кожен свій крок. Особливо, Феофано, – посміхаючись додав він.
– Атож, що ні! Поведінка Феофано дуже скидається на поведінку самиці-хижачки, що полює на всіх без винятку чоловіків.
– Ви думаєте, що вона з самого раннього віку вважала своєю метою полювання на чоловіків? Особисто мені видається, що спочатку її чарівливість була чисто інстинктивною…
– Ну от, я і кажу…
– Чекайте. Зважте також і на те, що велику роль у її вмінні подобатися грала її неймовірна зовнішність і східна кров. Лише згодом, усвідомивши свою привабливість, вона почала використовувати її умисно. Що ж до того, що вам важко зрозуміти її характер, то це взагалі мене дивує, так як ви з нею навдивовижу схожі.
– Дурниці! Я ніколи не полювала на чоловіків!
– Не полювали в цьому замку до сьогоднішнього дня, ви хотіли сказати. Дійсно, з таким твердженням важко не погодитися. А сьогодні ви вирішили заарканити (вибачте, не можу підібрати більш влучного слова), так, саме заарканити Грегорі Брейвермена – і полювання почалося. До речі, а ви не вважаєте, що він дуже нагадує Романа?
– Не варто порівнювати книжкових героїв (хай, навіть, з відносно історичної книжки) з живими людьми. Якщо ж ви продовжите в тому ж дусі, то незабаром виявите в цьому замку всіх персонажів «Чарівної отруювачки», а потім ще чого доброго вирішите, що ми зараз знаходимось у Візантії, і це не старий замок, а імператорський палац. А тоді вже, боюся, реальні персонажі змусять вас змінити місце проживання на більш усамітнене і з дуже гарним наглядом.
– Ой, як негарно грубіянити оточуючим. В Священному Писанні сказано: «Возлюби ближнього свого, як…»
– Припиніть! Всі ці думки відвідують вас лише тому, що вам нема чого робити. Схоже, містер Брейвермен не дуже навантажує свого дворецького.
– Ну звичайно. А от ви тепер надзвичайно зайняті вдаючи з себе леді. З незвички це, певно, важкувато, – поспівчував Кларенс Мейрон.
– Ну все! Я й так вчинила дурницю, прийшовши сюди. Тому тепер я негайно йду спати.
– Самі?
– Як ви смієте! І ще робите мені зауваження стосовно моєї поведінки! Леді… взагалі завжди сплять самі, – Анна прикусила язика. Та було вже запізно. Таку заяву дворецький не міг лишити без уваги тому співчутливим тоном сказав:
– Цікаво, а як же тоді вони продовжують свій рід, сердешні? До того ж ви – не леді і ніколи нею не станете, тож це правило вас не стосується.
Анна вискочила з кімнати, хряснувши з усієї сили дверима. А містер Мейрон, сміючись, крикнув їй у слід:
– То ви не хочете взяти перекладений примірник твору? Я можу навіть поставити на ньому свій автограф – спеціально для вас. Ну, не хочете – як хочете. Але якщо передумаєте, то я завжди до ваших послуг.
