Текст книги "Війна з саламандрами"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Ми все тісніше стискали своє коло довкруг хороводу саламандр. Матроси держали весла напереваги й перемовлялися швголосом – скоріш через те, що була ніч, ніж із страху, Що почують саламандри. “Бігом до них!” – скомандував офіцер. Ми кинулись до розвированого хороводу, і весла глухо загупали по спинах саламандр. Аж тоді перелякані тварини сахнулися до центра кола; декотрі намагались вислизнути поміж веслами і втекти до моря, але удари весел відкидали їх назад, і вони верещали від болю й ляку. Ми зганяли їх веслами досередини, і вони пхалися, тислися, лізли одна на одну. Десятеро матросів затискало їх в огорожі з весел, ще десятеро штурхали й били веслами тих, котрі силкувались прорватися назовні. Перед нами був суцільний клубок чорного м’яса, що звивалось, корчилось, розпачливо квакало, а на нього сипались глухі удари. Потім між двома веслами відкрився прохід, ним прослизнула одна саламандра – і впала, приголомшена ударом кийка по потилиці; за нею вибігла друга, третя, і за хвилину їх лежало там уже два десятки. “Закрити!” – наказав офіцер, і прохід між веслами зімкнувся. Буллі Біч і метис Дінго почали хапати приголомшених саламандр за лапи й по дві зразу волокти по піску до шлюпок, мов лантухи. Часом безвладне тіло застрягало між камінням, матрос злісно шарпав за ногу, і вона відривалась. “То дарма, – буркав старий Майк, що стояв поруч мене. – Відросте нова”. Коли непритомних саламандр повкидали до шлюпок, офіцер сухо сказав: “Давайте далі”. І знову на потилиці саламандрам посипались удари кийків. Той офіцер, Белламі на прізвище, був культурний, спокійний чоловік, чудовий шахіст; але на полюванні – чи, краще сказати, на промислі – хіба до сентиментів? Таким способом було схоплено понад двісті приголомшених кийками саламандр; десятків із сім – очевидно, неживих, яких не варт було забирати – лишилося на місці.

На судні спійманих саламандр повкидали в резервуари. Наше судно було старим нафтовим танкером; погано вимиті резервуари тхнули гасом, а на воді в них мінилась райдужна масна плівка. Люки над ними були поздіймані, щоб проходило повітря. Коли туди повкидали саламандр, вода стала схожою на якусь огидну густу юшку з локшиною. Де-не-де там щось кволо, безсило ворушилось, але першого дня саламандр не чіпали, дали їм спокій – хай трохи оклигають. Другого дня прийшли четверо матросів з довгими тичками й заходилися штрикати ними в ту “юшку” (професіональним жаргоном вона й справді називається “суп”); перемішуючи чорні тіла, вони придивлялись, котрі не рухаються чи з котрих відпадає м’ясо, і, підчепивши їх гаками, витягали з резервуару. “Юшка чиста?” – спитав потім капітан. “Чиста, сер!” – “Долийте води!” – “Так, сер!” Таке очищання юшки треба було робити щодня, і за кожним разом доводилось викидати в море від шести до десяти голів “зіпсованого товару”, як кажуть на таких суднах; від нашого танкера не відставала зграя великих, ситих акул. Від резервуарів жахливо смерділо; хоч воду час від часу замінювали, вона була жовта, в ній плавав послід саламандр та розмоклі сухарі й мляво ворушились або отупіло лежали, важко дихаючи, чорні тіла. “Цим іще добре, – запевняв старий Майк. – Я бачив, як на одному пароплаві їх перевозили в цистернах з-під бензолу, то там вони всі передохли”.

Через шість днів ми вже брали новий товар на острові Наномеа.

Ось який вигляд має торгівля саламандрами – правда, торгівля нелегальна, точніше кажучи, сучасне піратство, що розквітло, так би мовити, за одну ніч. Гадають, що майже чверть усіх купованих саламандр виловлюють таким способом. Є колонії саламандр, на яких синдикатові нерентабельно тримати постійні ферми; на дрібних тихоокеанських островах саламандри розплодилися так, що стали справжнім лихом; тубільці не люблять їх і кажуть, що вони продірявлюють своїми норами та ходами цілі острови. Ось чому й колоніальна влада, і сам синдикат “Саламандра” заплющують очі на таке бандитське плюндрування саламандрячих колоній. Вважають, що піратських суден, спеціально споряджених для вилову саламандр, є близько чотирьохсот. Крім дрібних підприємців, це сучасне корсарство практикують цілі пароплавні компанії, з яких найбільша – “Тихоокеанська торговельна компанія” з правлінням у Будліні; голова її – вельмишановний містер Чарлз Б. Гарріман. Рік тому справа стояла ще гірше: тоді один бандит-китаєць на ім’я Тенг, що мав троє суден, нападав просто на ферми синдикату і, коли йому чинили опір, не вагаючись, вимордовував увесь персонал; але торік у листопаді всю Тенгову флотилію потопила американська канонерка “Міннетонка” біля острова Мідуей. Відтоді саламандрове піратство прибрало цивілізованіших форм і дедалі розквітає, оскільки установлено певні умови, за дотримання яких його мовчки терплять: так, наприклад, під час наскоку на чуже узбережжя на судні має бути спущений державний прапор, під яким воно плаває; далі – щоб під маскою корсарства не провадились довіз і вивіз інших товарів; щоб виловлених саламандр не продавали по демпінгових цінах, а пускали їх у продаж тільки як другий сорт. У нелегальній торгівлі саламандри йдуть по двадцять-двадцять два долари за голову; їх вважають хоча й нижчими якістю, зате надзвичайно витривалими, оскільки вони змогли пережити нелюдське поводження з ними на піратських суднах. Як кажуть, після такого транспортування лишається живих двадцять п’ять – тридцять процентів виловлених саламандр; але ті, що вижили, можуть витримати що завгодно. Торговельним жаргоном їх називають “макарони” і останнім часом згадують і в офіційних ринкових бюлетенях.

Через два місяці після нашого плавання я сидів з Белламі за шахівницею в вестибюлі готелю “Франс” у Сайгоні; звичайно, я вже не був матросом з його судна.

– Слухайте, Белламі, – сказав я йому. – Ви ж порядна людина – джентльмен, як то кажуть. Невже вам ніколи не верне з душі від вашого діла? Адже це, власне кажучи, мерзенна работоргівля.

Белламі знизав плечима.

– То ж тільки саламандри… – ухильно буркнув він.

– Двісті років тому казали, що негри – то тільки негри.

– А хіба не правда? – відказав Белламі. – Шах!

Ту партію я програв. І мені раптом здалося, наче кожен хід на шахівниці не новий, бо колись хтось уже робив його, і ми пересуваємо фігурки так само, прямуючи до таких самих поразок, які вже були колись. Можливо, достоту такий пристойний і тихий Белламі колись ловив негрів на Березі Слонової Кості й возив їх на Гаїті або до Луїзіани, не переймаючись тим, що вони мруть у трюмі як мухи. І не мав на думці нічого лихого. Белламі ніколи не має на думці нічого лихого. Тому він невиправний.

– Чорні програли, – вдоволено сказав Белламі, встав і ліниво потягся.

Поряд із добре організованою торгівлею саламандрами та широкою пропагандою в пресі величезну роль у розповсюдженні саламандр відіграла могутня хвиля технічного прожектерства, що в ті часи залила весь світ. Г. X. Бонді слушно передбачав, що відтепер людський розум почне орудувати цілими новими континентами, новими Атлантидами. Протягом усієї Епохи Саламандр у технічних колах не вщухала жвава й плідна суперечка про те, чи слід споруджувати важкі континенти з залізобетонними берегами, чи насипати легкі з морського піску. Мало не щодня з’являлись нові грандіозні проекти. Італійські інженери пропонували то спорудження Великої Італії, що зайняла б майже все Середземне море аж до Тріполі, Балеарських островів та Додеканезького архіпелагу, то створення на схід від Італійського Сомалі нового континенту, так званої Лемурії, яка згодом покрила б весь Індійський океан. І справді, за допомогою цілої армії саламандр перед сомалійським портом Могадішо був насипаний новий острівець площею тринадцять з половиною акрів. Японія розробила проект нового великого острова на місці Маріанських островів і почасти здійснила його, а також готувала сполучення Каролінських і Маршальських островів у два великі острови, які малось назвати Новим Ніппоном; на кожному з цих островів навіть мав бути влаштований штучний вулкан, який нагадував би майбутньому населенню священну Фудзіяму. Ходили також чутки, ніби німецькі інженери таємно будують у Саргасовому морі важкий бетонний континент, майбутню Атлантиду, яка загрожуватиме французькій Західній Африці; але, здається, вони встигли тільки закласти фундамент. У Голландії розпочали осушувати Зейдер-Зе; Франція з’єднала Гранд-Тер, Бас-Тер і Ла-Дезірад на Гваделупі в один райський острів; Сполучені Штати почали будувати на 37-му меридіані перший острів-аеродром (двоповерховий, з величезним готелем, стадіоном, луна-парком і кінотеатром на п’ять тисяч місць). Одне слово, здавалося вже, ніби впали останні перешкоди, якими світовий океан стримував розмах людської діяльності; настала радісна епоха запаморочливих технічних планів; людина усвідомила, що тільки тепер вона стає Володарем Світу – завдяки саламандрам, які вийшли на світову арену в потрібний момент і, так би мовити, з історичної необхідності. Шкода заперечувати, що саламандри не розповсюдились би в такій безлічі, якби наша технічна епоха не підготувала для них стількох завдань і такого широчезного поля для їхньої постійної діяльності. Здавалось, майбутнє Робітників Моря уже забезпечене на цілі сторіччя.

Неабияк сприяла розвиткові торгівлі саламандрами й наука, що вчасно присвятила велику увагу дослідженню саламандр як з фізіологічного, так і з психологічного погляду.

Наводимо репортаж про науковий конгрес у Парижі, що вийшов з-під пера очевидця:

I-ER CONGRÈS D’URODÉLES

Скорочено його називають “Конгресом хвостатих земноводних”, хоч офіційна назва його трохи довша: “Перший Міжнародний конгрес зоологів з проблем дослідження психології хвостатих земноводних”. Але щирий парижанин не любить довжелезних назв, і всі ті доктори та професори, що засідають у актовому залі Сорбонни, для нього просто Messieurs les Urodèles, “панове хвостаті земноводні”, і квит. Або Ще стисліше й фамільярніше: “Ces Zoos-là” [104]104
  Скорочене: “Оті зоологи”(фр.).


[Закрыть].

Ми пішли подивитись на ces Zoos-la скоріш із цікавості, ніж із журналістського обов’язку. З цікавості, викликаної, самі розумієте, не університетськими світилами, здебільшого стариганами в окулярах, а отими… створіннями (чому рука не важиться написати “тваринами”?), про яких уже стільки написано – від наукових томів аж до бульварних пісеньок – і які, на думку одних, є просто газетною вигадкою, а на думку інших – істотами в багатьох відношеннях обдарованішими, ніж сам цар природи й вінець творіння, як ще й досі (я хочу сказати – після світової війни та інших історичних подій) називають людину. Я сподівався, що уславлені учасники когресу з проблем дослідження хвостатих земноводних дадуть нам, профанам, виразну і остаточну відповідь на те, як стоїть справа з отією славнозвісною кмітливістю Andrias’a Scheuchzeri; що вони скажуть нам: “Так, це істота розумна чи принаймні здатна цивілізуватися не менше, ніж ми з вами, і тому в майбутньому треба буде рахуватися з нею так само, як доводиться рахуватися з майбуттям людських рас, що колись вважалися дикими й примітивними…” Тож знайте, що ні такої відповіді я на конгресі не почув, ні навіть саме питання не було на ньому поставлене: для цього нинішня наука занадто… спеціалізована, вона не може цікавитись такими проблемами.

Що ж, поцікавимося хоч тим, що наука називає психічним життям тварин. Отой високий добродій з розкошланою бородою чорнокнижника, що в цю хвилину розпинається на кафедрі, – то знаменитий професор Дюбоск; здається, він громить якусь хибну теорію котрогось шановного колеги, але ми неспроможні встежити за цим боком його виступу. Аж за кілька хвилин ми починаємо здогадуватися, що цей завзятий чорнокнижник говорить про сприйнятливість Andrias’a до кольорів і його здатність розрізняти відтінки. Не знаю, чи добре я все зрозумів, одначе в мене склалося враження, що Andrias, очевидно, трохи дальтонік, але й сам професор Дюбоск страшенно короткозорий – коли судити з того, як він підносить свої нотатки до товстих окулярів, що суворо блискають.

Після нього виступив усміхнений японець – доктор Окагава; він розповів щось про рефлекторну дугу та про зміни, які настають, коли перетяти якісь нервові шляхи в мозку Andrias’a, потім змалював поведінку Andrias’a, коли йому зруйнувати орган, відповідний нашому вушному лабіринтові. Далі професор Реман детально з’ясував, як реагує Апсігіаз на електричне подразнення. Далі спалахнула якась запальна суперечка між ним і професором Брукнером. C’est un type [105]105
  Оригінальний суб’єкт(фр.).


[Закрыть]той професор Брукнер – низенький, злостивий, жахливо поривчастий; окрім іншого, він твердив, що органи чуття в Andrias’a так само погано розвинені, як у людини, і він так само бідний на інстинкти; з чисто біологічного погляду ця тварина, так само, як людина, стоїть на шляху до виродження і так само намагається надолужити свою біологічну неповноцінність тим, що ми називаємо інтелектом. Та, здається, інші фахівці не сприймали професора Брукнера серйозно, мабуть, через те, що він не перетинав ніяких нервових шляхів і не посилав у мозок Andrias’a електричних імпульсів. Далі професор ван Дітен неквапливо, майже побожним тоном розповів, які розлади з’являються у Andrias’a, коли йому видалити праву лобну частку головного мозку або потиличну звивину лівої мозкової півкулі. Потім американський професор Деврайєнт зачитав доповідь…

Даруйте, я вже не можу до ладу пригадати, про що саме, бо мені в ту хвилину почали снуватись у голові думки про те, які розлади з’явились би у професора Деврайєнта, коли б йому видалити праву лобну частку головного мозку; і як би реагував усміхнений д-р Окагава на подразнення електричним струмом; і як би поводився професор Реман, коли б хтось зруйнував йому вушний лабіринт. Крім того, я відчув якусь непевність щодо своєї здатності розрізняти барви і щодо фактора t в моїх рухових реакціях. Мене охопив сумнів, чи маємо ми (в строго науковому розумінні) право говорити про своє (тобто людське) духовне життя, поки ми не повидаляли одне одному мозкових часток і не поперетинали нервових волокон. По суті, нам слід би накинутись одне на одного зі скальпелями в руках, щоб взаємно вивчити наше духовне життя. Щодо мене, то я ладен в інтересах науки розбити окуляри професорові Дюбоску або пускати електричні імпульси в лисину професора ван Дітена, а потім опублікувати статтю про те, як вони на це реагували. Скажу по правді, що я можу уявити їхню реакцію дуже яскраво. Менш яскраво спроможний я уявити, що робилося під час цих дослідів у душі Andrias’a; але я певен, що це надзвичайно терпляче й добродушне створіння. Бо жодна із знаменитостей, які виступали на конгресі, не повідомила, що бідолаха Andrias Scheuchzeri хоч раз колись розлютився.

Я не маю сумніву, що Перший конгрес хвостатих земноводних знаменує собою величезні успіхи науки; але як випаде мені вільний день, я піду в Jardin des Plantes [106]106
  Ботанічний і зоологічний сад(фр.).


[Закрыть]до басейну Andrias’a Scheuchzeri і потихеньку скажу йому: “Слухай, саламандро! Як настане колись твій день, гляди не здумай досліджувати по-науковому психічне життя людей!”

Завдяки цим науковим дослідженням люди перестали вважати саламандр якимось дивом; у тверезому світлі науки саламандри значною мірою втратили свій первісний ореол надзвичайності й винятковості; ставши об’єктом психологічних тестів, вони виявили вельми пересічні й нецікаві властивості; наука відсунула їхню високу обдарованість у сферу легенд. Наука відкрила Нормальну Саламандру, що виявилась зовсім нецікавим і досить обмеженим створінням, і тільки газети ще відшукували час від часу Чудесну Саламандру, що вміла перемножувати в голові п’ятизначні числа, але й це перестало розважати людей, особливо коли з’ясувалося, що цього після належного тренування може навчитись і звичайна людина. Одне слово, люди почали вважати саламандр за щось так само звичайне, як арифмометр чи якийсь автомат; у них уже не бачили таємничих істот, що виринули з незнаних глибин бозна-чого й навіщо. Крім того, люди ніколи не вважають таємничим того, що служить їм і дає користь; таємничим здається тільки те, що шкодить або загрожує. А оскільки саламандри виявились істотами надзвичайно корисними з дуже багатьох поглядів, то в них просто стали вбачати природну складову частину раціонального й нормального життєвого ладу.

Можливості використання саламандр вивчав, між іншим, гамбурзький дослідник Вурман. Із його статей на цю тему наведемо тут хоч би в дуже скороченому вигляді “Bericht über die somatische Veranlagung der Molche” [107]107
  Повідомлення про соматичні властивості саламандр(нім.).


[Закрыть].

Досліди над тихоокеанською гігантською саламандрою (Andrias Scheuchzeri Tschudi), які я провів у своїй гамбурзькій лабораторії, були спрямовані до цілком певної мети: з’ясувати витривалість саламандр щодо змін середовища та інших зовнішніх впливів і тим самим установити можливості практичного використання їх у різних географічних зонах та за різних умов.

Перша серія спроб мала з’ясувати, як довго може витримати саламандра без води. Піддослідних тварин тримали в сухих резервуарах при температурі від 40 до 50 °C. Через кілька годин вони починали виявляти виразні ознаки занепаду сил; та коли їх поливали водою, вони знов оживали. Через двадцять чотири години вони вже лежали ^нерухомо, тільки кліпали очима; пульс сповільнювався, всі фізіологічні процеси ослаблювались до мінімуму. Тварини видимо страждали, найменший рух коштував їм великих зусиль. Через три дні настає каталептичне заціпеніння (ксероз); тварини не реагують навіть тоді, коли їх припікати електрокаутером. Та коли підвищити вологість повітря, вони починають виявляти деякі ознаки життя (заплющують очі від різкого світла тощо). Коли висушену таким чином саламандру через сім днів кидали в воду, вона за добу оживала; та коли висушували довше, більшість піддослідних тварин гинула. Під дією прямого сонячного світла саламандри гинуть уже за кілька годин.

Іншу групу тварин примушували в темряві, у дуже сухій атмосфері крутити вал. Через три години продуктивність їхньої праці починала падати, але знов підвищувалась, коли їх рясно оббризкували водою. Коли тварин оббризкували часто, вони могли крутити вал протягом сімнадцяти-двадцяти, а в одному випадку – двадцяти шести годин без перерви, тоді як людина в контрольному експерименті вже після п’яти годин такої механічної праці знесилилась. Із цих дослідів можна зробити висновок, що саламандри цілком придатні й для праці на суходолі – щоправда, за двох умов: щоб на них не падало прямо сонячне проміння і щоб їм час від часу оббризкували водою всю поверхню тіла.

Друга серія дослідів стосувалася витривалості саламандр – тварин з походження південних – до холоду. Коли воду охолоджували раптово, тварини гинули від катару кишок; але при поступовому звиканні до холоднішої води акліматизувалися досить легко: через вісім місяців не втрачали бадьорості й при температурі води 7 °C, якщо тільки їм давали з їжею більше жирів (до 150–200 грамів на день). Коли температуру води знизити до 5 °C, вони впадають у заціпеніння від холоду (гелоз); у такому стані їх можна заморозити й зберігати в крижаному блоці кілька місяців. Як тільки лід розтане й температура води підніметься вище 5 °C, вони починають виявляти ознаки життя, а при семи – десяти градусах жваво ганяються за поживою. З цього випливає, що саламандри можуть легко акліматизуватися й у наших широтах, аж до північної Норвегії та Ісландії. Але для полярних кліматичних умов потрібні дальші досліди.

Натомість до хімічних чинників саламандри виявляють велику чутливість: при дослідах із дуже слабкими лугами, зливними водами промислових підприємств, дубильними речовинами тощо з них облазила клаптями шкіра, і піддослідні тварини гинули від гангреноподібного ураження зябер. Отже, в наших річках саламандр використовувати не можна.

Дальшою серією дослідів нам пощастило з’ясувати, скільки саламандри можуть витримати без їжі. Вони здатні голодувати три тижні й довше без ніяких розладів, крім незначної млявості. Одну піддослідну тварину я примусив голодувати півроку; останні три місяці вона спала, не прокидаючись і не ворушачись, і коли я потім кинув до басейну посічену печінку, саламандра була така квола, що ніяк не реагувала на це, і довелось годувати її штучно. Через кілька днів вона вже їла нормально, і її можна було використовувати для дальших експериментів.

Остання серія дослідів стосувалась регенераційної здатності саламандр. Коли саламандрі відтяти хвіст, новий виростає за чотирнадцять днів; над однією саламандрою цей дослід повторено сім разів з незмінним результатом. Так само відростають у них і ампутовані лапи. Одній піддослідній тварині ми ампутували всі чотири кінцівки й хвіст; за тридцять днів вона була вже здорова. Коли саламандрі зламати стегенну або плечову кістку, в неї відпадає вся пошкоджена кінцівка й виростає нова. Так само відновлюється видалене око і язик; цікаво, що саламандра, в якої я вирізав язик, розучилась говорити й мусила навчатися знову. Коли саламандрі ампутувати голову або перерізати їй тулуб із шиєю і тазовою кісткою, тварина гине. Зате шлунок, дві третини печінки та інші внутрішні органи можна видалити, не порушивши життєвих функцій, отож можна сказати, що майже цілком випатрана живцем саламандра ще здахна жити далі. Жодна інша тварина не наділена такою витривалістю до будь-яких поранень, як саламандра. З цього погляду вона могла б бути досконалою, практично незнищенною бойовою твариною; на жаль, цьому перешкоджає її природна миролюбність.

Поряд з цими експериментами мій асистент д-р Вальтер Гінкель дослідив придатність саламандри як можливого джерела сировини. Зокрема, він з’ясував, що в тілі саламандр міститься надзвичайно високий процент йоду і фосфору; не виключено, що в разі потреби з них можна буде промислово добувати ці важливі елементи. Шкіра саламандр сама по собі має дуже низьку якість, але її можна подрібнити і спресувати під великим тиском; одержана таким чином шкіра легка, досить міцна й може бути замінником волової. Жир саламандр неїстівний, бо огидний на сма, к, але придатний як технічне мастило, бо твердіє лише при дуже низькій температурі. Так само і м’ясо саламандр було визнане неїстівним, навіть отруйним; спожите сирим, воно викликає гострий біль у животі, блювоту й галюцинації. Д-р Гінкель після багатьох спроб, проведених на собі самому, з’ясував, що ці шкідливі ефекти зникають, коли нарізане м’ясо попарити гарячою водою (так само, як роблять із деякими мухоморами) і, ретельно промивши, протягом двадцяти чотирьох годин вимочувати в слабкому розчині перманганату. Після цього його можна варити аби тушкувати; на смак воно нагадує гірші гатунки яловичини. Ми з’їли в такий спосіб саламандру, яку називали Гансом; то була дуже розумна і розвинена тварина з великими здібностями до наукової праці. Вона працювала у відділі д-ра Гінкеля як лаборант, і їй можна було доручати найтонші хімічні аналізи. Ми подовгу розмовляли з Гансом вечорами, тішачись його ненаситною жадобою знань. На превеликий жаль, ми позбулися Ганса, бо він осліп після моїх експериментів із трепанацією черепа. Його м’ясо було темне, губчасте, але не викликало ніяких прикрих наслідків. Нема сумніву, що в разі потреби – скажімо, під час війни – саламандряче м’ясо може бути цінним і дешевим замінником яловичини.

Кінець кінцем цілком природно, що саламандри перестали бути сенсацією, коли їх розплодилося кількасот мільйонів; інтерес, який вони викликали в публіки, поки були до певної міри новинкою, ще якийсь час відлунював у гротескних кінокомедіях (“Саллі і Анді, дві славні саламандри”) та на естрадах кабаре, де куплетисти й шансонетки з особливо поганими голосами мали надзвичайний успіх, імітуючи рипучу калічену мову саламандр. Та в міру того, як саламандри ставали явищем масовим і повсякденним, змінювалась, так би мовити, й пов’язана з ними проблематика [108]108
  Характерні відомості щодо цього дає анкета газети “Дейлі стар” на тему: “Чи мають саламандри душу?” Ми процитуємо (звісно, не гарантуючи автентичності) кілька відповідей відомих осіб на цю анкету:
  Dear sir! ( Шановний пане(англ.).)
  Ми з моїм добрим приятелем, велебним Г Б. Бертрамом, досить довго спостерігали саламандр на будівництві молу в Адені й двічі чи тричі розмовляли з ними, але не помітили в них жодного сліду таких почуттів, як Честь, Віра, Патріотизм чи Спортивний Дух. А що ж іще, питаю вас, може по праву називатися душею?
  Truly yours ( Відданий вам(англ).)
  полковник Дж. В. Бріттон
  Я ніколи не бачив жодної саламандри; але я переконаний, що створіння, які не мають своєї музики, не мають і душі.
   Тосканіні
  Полишмо осторонь питання про душу; але, оскільки я мав змогу спостерігати саламандр, я сказав би, що вони не мають індивідуальності: всі вони схожі одна на одну, однаково працьовиті, однаково здібні – і однаково безбарвні. Одне слово, в них утілено ідеал сучасної цивілізації – Пересічність.
   Андре д’Артуа
  Душі вони, безперечно, не мають. У цьому вони подібні до людини.
  Ваш Б. Шоу
  Не знаю, що й відповісти вам. Я, наприклад, знаю, що мій пекінський песик Бібі має невеличку, але чарівну душу; так само моя перська кицька Сіді-Ханум має душу, та ще й яку горду і жорстоку! Але саламандри? Звичайно, вони дуже здібні й розумні, бідолашечки, вміють говорити, рахувати, дають величезну користь. Якби ж вони не були такі бридкі!
  Ваша Мадлен Рош1
  (1 Мадлен Рош(1885–1930) – відома французька драматична актриса).
  – Хай саламандри; аби не марксисти.
   Курт Губер
  Душі вони не мають. Якби мали, ми змушені були б визнати за ними право на економічну рівність із людиною, а це абсурд.
   Генрі Бонд2
  ( 2Генрі (Кульсон) Бонд– президент англійської асоціації сталепромисловців).
  У них немає ніякого sex appeal! А отже, нема й душі.
   Мей Уест
  Саламандри мають душу, як має її кожна тварина й кожна рослина, як має її все живе. Велика-бо таємниця всякого життя.
   Сандрабхарата Наг
  У них цікава техніка плавання й непоганий стиль; ми могли б чимало від них навчитись, особливо в плаванні на довгі дистанції.
  Тоні Вайсмюллер3


[Закрыть].

Одне слово, велика сенсація, викликана саламандрами, скоро затихла, поступившись місцем чомусь іншому і, можна сказати, поважнішому – Саламандровому Питанню. Піонером цього Саламандрового Питання – як уже не раз ставалось в історії людства – виявилась жінка. Це була пані Луїза Ціммерман, директриса дівочого пансіону в Лозанні, яка з надзвичайною енергією й неослабним завзяттям пропагувала в усьому світі своє благородне гасло: “ Дайте саламандрам систематичну шкільну освіту!” Вона довго наражалассь на нерозуміння з боку громадськості в своїх невтомних зусиллях привернути увагу, по-перше, до природженої кмітливості саламандр, а по-друге – до небезпеки, яка може виникнути для людської цивілізації, коли саламандри не діставатимуть дбайливого інтелектуального й морального виховання. “Як загинула від вторгнення варварів римська культура, так може загинути й наша цивілізація, коли залишиться островом серед моря духовно уярмлених істот, яким відмовлено в причетності до найвищих ідеалів сучасного людства”, – пророче волала вона на шести тисячах трьохстах п’ятдесяти лекціях, що їх прочитала в жіночих клубах усієї Європи й Америки, а також Японії, Китаю, Туреччини та інших країн. “Щоб зберегти культуру, треба дати освіту всім. Ми не можемо в спокої споживати дари нашої цивілізації й плоди нашої культури, поки довкола нас животіють мільйони нещасливих, принижених створінь, штучно утримуваних у тваринному стані. Як девізом дев’ятнадцятого сторіччя було Визволення Жінки, так девізом нашої доби повинне стати: “Дайте всім саламандрам школи!” І так далі. Завдяки своїй красномовності і неймовірній наполегливості пані Луїза Ціммерман мобілізувала жінок усього світу й зібрала достатні кошти, щоб заснувати в Больє під Ніццою перший ліцей для саламандр, де пуголовків саламандр, що працювали в Марселі й Тулоні, навчали французької мови й літератури, риторики, добрих манер, математики й історії культури [109]109
  3Вайсмюллер Джонні– популярний американський плавець, з 1932 р. знімався в ролі Тарзана в серії голлівудських фільмів про Тарзана).
  Подробиці див. у книжці “Mme Louize Zimmermann, sa vie, ses idées, son oeuvre” (“Пані Луїза Ціммерман, її життя, її ідеї, її праця” (фр.), видавництво “Алькан”). Ми процитуємо з цього твору шанобливу згадку саламандри, яка належала до перших її учнів:
  “Вона читала нам байки Лафонтена, сидячи біля нашого простого, але чистого й затишного басейну; хоч їй і дошкуляла вогкість, але вона не зважала на це, всім серцем віддана своєму педагогічному покликанню. Вона називала нас mes petits Chinois ( Мої китайчата(фр.).), бо ми, як китайці, не вміли вимовляти звука “р”. Але зрештою так звикла до того, що сама стала називати себе “пані Ціммельман”. Ми, пуголовки, просто обожнювали її. Найменші, котрі ще не мали розвинених „легень і не могли виходити з води, плакали, що не можуть супроводити її в прогулянках по шкільному садку. Вона була така лагідна й ласкава, що, наскільки мені відомо, розгнівалася тільки один раз: коли наша молода викладачка історії в гарячий літній день наділа купальний костюм, спустилася до нашого басейну і, сидячи по шию в воді, почала розповідати нам про визвольну війну в Нідерландах. Побачивши це, наша рідна пані Ціммельман дуже розсердилась. “Зараз ідіть обмийтеся, мадемуазель, ідіть, чуєте?” – закричала вона зі слізьми на очах. Для нас то була делікатна, але досить виразна наука, що ми все ж таки не люди; згодом ми були вдячні нашій духовній матері, що вона втлумачила нам це таким рішучим і тактовним способом.
  Коли ми добре вчилися, вона, як нагороду, читала нам вірші новітніх поетів, як-от Франсуа Коппе ( Франсуа Коппе(1842–1908) – французький поет, драматург і прозаїк, автор популярних свого часу віршів і пісень.). “Вірші, правда, аж занадто новітні, – казала вона, – але, зрештою, і це сьогодні вже належить до доброї освіти”. Під кінець навчального року влаштували публічний випуск, на який запросили пана префекта з Ніцци та інших представників влади й визначних осіб. Шкільний сторож пообтирав насухо найздібніших і найкращих учнів, які вже мали легені; їх одягли в білі шати, і вони за тонкою завісою (щоб не налякати дам) декламували байки Лафонтена, розв’язували математичні задачі, розповідали генеалогію династії Капетінгів з усіма датами. Потім пан префект у довгій, гарній промові висловив подяку нашій дорогій директрисі, і радісний день закінчився.
  Про наше фізичне здоров’я дбали так само, як і про наш духовний розвиток; раз на місяць нас оглядав місцевий ветеринар, а раз на півроку кожного з нас зважували, щоб перевірити, як ми ростемо. Особливо наполегливо наша дорога наставниця переконувала нас, щоб ми зреклися огидної, розпусної звички до “місячних танців”; соромно признатись, але, незважаючи на це, декотрі зі старших школярів на повному місяці потай віддавалися цій тваринячій гидоті. Маю надію, що наша дбайлива опікунка ні разу про це не довідалась; бо це розбило б її велике, благородне, сповнене любові серце”.


[Закрыть].

Трохи менший успіх мала дівоча гімназія для саламандр у Ментоні, бо юні гімназистки-саламандри у вивченні головних предметів – музики, дієтичного куховарства та тонкого рукоділля (на яких пані Ціммерман наполягала з чисто педагогічних міркувань) виявляли прикрий брак здібностей, а часом уперту нехіть. Зате перші публічні іспити юних саламандр-самців пройшли так несподівано блискуче, що згодом (на кошти Спілки захисту тварин) були організовані Морський політехнікум для саламандр у Канні й Саламандровий університет у Марселі; тут незабаром перша саламандра здобула ступінь доктора права.

Далі вже питання освіти саламандр розвивалося швидко й нормальним шляхом. Прогресивніші педагоги висунули багато дуже поважних заперечень проти зразкових Écoles Zimmermann – (ціммерманівських шкіл); зокрема вони заявляли, що застарілі гуманітарні програми, створені для людської молоді, непридатні для виховання юних саламандр, рішуче відкидали викладання літератури та історії й рекомендували віддавати якнайбільше місця й часу практичним і сучасним предметам – природничим наукам, праці в шкільних майстернях, технічним знанням, фізкультурі і таке інше. Цю так звану реформовану школу, чи то “школу практичного життя” знов же палко критикували прихильники класичної освіти, які твердили, що саламандр можна познайомити з культурним надбанням людства тільки на основі латині і що мало навчити їх говорити – треба ще навчити їх цитувати античних поетів і висловлюватися з ціцеронівською красномовністю. Зав’язалась тривала й досить запальна дискусія, яка врешті розв’язалась у такий спосіб, що школи для саламандр узяла під свою опіку держава, а школи для людської молоді реформували, по змозі наблизивши їх до ідеалів реформованої школи для саламандр.

Природно, що відтоді й в інших країнах залунали заклики до обов’язкового систематичного навчання саламандр під контролем держави. Поступово ця ідея була здійснена в усіх приморських країнах (звичайно, за винятком Великобританії); а оскільки ці саламандрові школи не були обтяжені застарілими класичними традиціями людських шкіл і тому могли використовувати всі найновіші методи психотехнікиг технологічного виховання, допризовної військової підготовки та інших останніх досягнень педагогіки, в них незабаром склалась найсучасніша і найпрогресивніша з наукового погляду система навчання, яка недарма стала об’єктом заздрості всіх педагогів та учнів людських шкіл.

Водночас із проблемою шкіл для саламандр з’явилася мовна проблема. Котру зі світових мов найкраще вивчати саламандрам? Первісні саламандри з Тихоокеанських островів, звичайно, користувалися жаргоном “піджін-інгліш” [110]110
  Піджін-інгліш– жаргон, поширений у країнах Тихого океану, суміш англійської й китайської мов.


[Закрыть], якого навчились від тубільців та моряків; багато було й таких, що говорили по-малайському або ще якоюсь із місцевих говірок. Саламандр, вирощуваних для сінгапурського ринку, навчали “бейсік-інгліш” – науково спрощеної англійської мови, що обходиться кількома сотнями слів без застарілих граматичних складностей; тому цю реформовану й стандартну англійську мову врешті стали називати “саламандер-інгліш”: У зразкових Écoles Zimmermann саламандри висловлювалися мовою Корнеля – звичайно, не з патріотичних міркувань, а просто тому, що це неодмінна частина доброго виховання; натомість у реформованих школах їх навчали есперанто, як мови чисто практичної. Крім того, в ті роки було Створено ще п’ять чи шість універсальних мов, які мали заступити для людства вавілонську мішанину мов і дати одну спільну рідну мову всьому світові – і людям, і саламандрам; звичайно, без кінця точилися суперечки про те, котра з цих міжнародних мов найлегша, наймилозвучніша і найуніверсальніша. Скінчилося все тим, що серед кожної нації стали пропагувати свою власну Універсальну Мову [111]111
  Між іншим, знаменитий філолог Курціус у книжці “Janua linguarum aperta” (“Відчинена брама мови” (латин.); “Janua linguarum aperta” – комічна аналогія до славнозвісної лінгвістичної праці великого чеського вченого-педагога Яна Амоса Коменського (1592–1670) “Відчинені двері до мов” (“Janua linguarum reserata”, 1631)..) пропонував запровадити як єдину мову для спілкування саламандр латину золотої Вергілієвої доби. “Тепер, – волав він, – у нашій спромозі зробити латину, цю найдосконалішу, найбагатшу граматичними правилами і найглибше опрацьовану наукою мову живою і всесвітньою. Коли освічене людство не скористається цією нагодою, зробіть це ви, salamandrae, gens maritima (саламандри, морське плем’я (латин.).), оберіть собі рідною мовою eruditam linguam latinam (витончену латинську мову (латин.).), єдину мову, гідну того, щоб нею говорив orbis terrarum (увесь світ (латин.).). Безсмертна буде ваша заслуга, заіатапсігае, якщо ви відродите до нового життя вічну мову богів і героїв; бо разом з цією мовою, gens Tritonum (плем’я тритонів (латин.).), до вас перейде право на спадщину, заповідану володарем світу – Римом”.
  Натомість один латвійський телеграфіст на прізвище Вольтерас разом із пастором Менделіусом винайшов і розробив особливу мову для саламандр, названу понтійською мовою (pontic lang); він використав для неї елементи всіх мов світу, особливо африканських. Ця саламандрова мова (як її ще називали) набула певного поширення особливо в північних країнах – щоправда, на жаль, тільки серед людей; в Упсалі навіть була організована кафедра саламандрової мови, але з саламандр, наскільки відомо, нею не говорила жодна. Правду кажучи, найбільше прищепилася серед них “бейсік-інгліш”; вона ж таки згодом стала й офіційною мовою саламандр.


[Закрыть].

Коли школи для саламандр стали державними, все спростилося: в кожній країні саламандр навчали її мовою. Хоча саламандри навчалися чужих мов охоче й досить легко, їхні мовні здібності не були досконалими – почасти через будову органів мови, а почасти з чисто психологічних причин. Так, наприклад, їм важко було вимовляти довгі, багатоскладові слова, і вони намагалися скоротити їх до одного складу, який вимовляли різко, ніби квакаючи; замість “р” вони говорили “л”, а свистячі приголосні виходили у них трохи шепеляво; вони ковтали граматичні флексії, не могли навчитися розрізняти “я” і “ми”, і їм було однаково, чи якесь слово чоловічого роду, чи жіночого (певно, в цьому виявилась їхня статева холодність поза періодом парування). Одне слово, кожна мова зазнавала в їхніх устах характерних трансформацій, можна сказати – раціоналізувалася до найпростіших, рудиментарних форм. Цікаво, що їхні неологізми, вимову й примітивність граматики дуже скоро почали переймати, з одного боку, портові люмпени, а з другого – так зване вище товариство; звідти цей спосіб висловлювання поширився на газети й незабаром став повсюдним. І в людей значною мірою відмерли граматичні роди, флексії та відмінки; золота молодь скасувала “р” і навчилась шепелявити; мало хто з освічених людей міг би ще пояснити, що таке індетермінізм чи трансцендентність – просто через те, що ці слова і для людей стали занадто довгими й важкими для вимови.