Текст книги "Війна з саламандрами"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Коротше кажучи, добре чи погано, а саламандри вміли говорити майже всіма мовами світу, залежно від того, на чиїх берегах жили. Якось у нас (здається, в “Народніх лістах” [112]112
  “Народні лісти”– чеська реакційна газета, видавалася з 1935 р., була органом фашистської партії “Народні с’єдноцені” (“Національна єдність”).


[Закрыть]) вийшла стаття, в якій із прикрістю (безперечно, слушною) запитувалось, чому саламандри не вивчають чеської мови, коли вже є на світі такі, що говорять по-португальському, по-голландському та іншими мовами малих народів. Звичайно, наша нація не має, на жаль, морських берегів, погоджувався автор статті, а тому в нас нема й морських саламандр; та хоч ми й не маємо свого моря, це не означає, що ми не зробили такого самого – а може, з багатьох поглядів навіть ціннішого – внеску в світову культуру, як багато народів, що їхньої мови вчаться тисячі саламандр. Отож було б тільки справедливо, якби саламандри познайомилися й з нашим духовним життям; але ж як вони можуть дістати інформацію про нього, коли серед них ніхто не володіє нашою мовою? Тож не чекаймо, поки десь-інде на світі хтось визнає цю культурну повинність і організує кафедру чеської мови та чехословацької літератури в якомусь учбовому закладі для саламандр. Як сказав поет, “не вірте нікому у світі, ніде в нас там друзів нема” [113]113
  Рядки з вірша “Не вірим нікому…” чеського поета Сватоплука Чеха (1846–1908).


[Закрыть]. Подбаймо самі про те, щоб виправити хибу, закликала стаття. Все, чого ми досягли в світі, ми зробили власними силами. Наше право й наш обов’язок – здобувати собі друзів і серед саламандр; але, здається, наше міністерство закордонних справ не виявляє великої зацікавленості в гідній пропаганді серед саламандр доброї слави нашої країни та її продукції, хоча інші нації, менш численні, жертвують мільйони, щоб відкрити перед саламандрами скарбниці своєї культури, а водночас розбудити в них інтерес до виробів своєї промисловості.

Стаття привернула до себе велику увагу насамперед у Спілці промисловців і мала принаймні один наслідок: було видано короткий підручник “Чеська мова для саламандр” із прикладами з творів чехословацького красного письменства. Хоч це звучить неправдоподібно, але книжки було розпродано понад сімсот примірників: неабиякий успіх! [114]114
  З цієї нагоди наводимо нарис Яроміра Зейдла-Новомеського, що зберігся в колекції пана Повондри* (* Яромір Зейдл-Новомеський, Генрієтта Зейдлова-Хрудимська, Богуміла Яндова-Стршешовицька. – Чапек іронізує з поширеної серед третьорядних чеських письменників провінційної моди додавати до своїх прізвищ гучні псевдоніми. В даному разі псевдоніми утворені від назв районів Праги (Нове Место, Стршешовиці) й чеського містечка Хрудима.)
  НАШ ДРУГ НА ГАЛАПАГОСЬКИХ ОСТРОВАХ
  Коли померла моя дорога тітуся, письменниця Богуміла Яндова-Стршешовицька, ми з дружиною, поетесою Генрієттою Зейдловою-Хрудимською, вибрались у подорож довкола світу, сподіваючись заглушити біль від тяжкої втрати чаром стількох нових глибоких вражень. Під час тієї подорожі ми відвідали далекі, овіяні подихом багатьох легенд Галапагоські острови. Маючи тільки дві години часу, ми використали їх на прогулянку берегами цих пустельних островів.
  – Глянь, як чудово заходить сонце, – сказав я дружині. – Неначе весь небосхил тоне в повені з золота й крові!
  – Ви чех, шановний добродію? – несподівано промовив хтось позад нас правильною, чистою чеською мовою.
  Ми зчудовано обернулися, але не побачили нікого; там тільки сиділа на камінні велика чорна саламандра й держала в руці щось схоже на книжку. Під час своєї подорожі довкола світу ми вже бачили кількох саламандр, але ще не мали нагоди розмовляти з ними. А тому ласкавий читач зрозуміє, як ми здивувалися, зустрівши на такому пустельному узбережжі саламандру, та ще й почувши запитання нашою рідною мовою.
  – Хто тут говорив? – вигукнув я по-чеському.
  – Це я насмілився, добродію, – відповіла саламандра, шанобливо підвівшись. – Я вперше в житті почув чеську мову й не міг стриматись.
  – Як це так, що ви вмієте говорити по-чеському? – вражено спитав я.
  – Оце щойно я розважався, відмінюючи неправильне дієслово “бути”, – відказала саламандра. – Це дієслово в усіх мовах неправильне.
  – Як, де й навіщо ви навчились чеської мови? – допитувався я.
  – Мені випадково попала до рук ця книжка, – відповіла саламандра й простягла мені книжку, яку тримала в руці; то була “Чеська мова для саламандр”, і сторінки її мали на собі сліди частого й ґрунтовного вжитку. – її прислали сюди в партії книжок для навчання. Я міг би вибрати собі “Геометрію для старших класів середньої школи”, “Історію бойової тактики”, “Провідник по Доломітових печерах в Альпах” або “Засади біметалізму”. Одначе я віддав перевагу цій книжці, і вона стала моїм найлюбішим другом. Я вже знаю її всю напам’ять, і все ж знаходжу в ній нові й нові джерела розваги й знань.
  Моя дружина і я висловили свою щиру радість і подив, що в нього така правильна і навіть більш-менш розбірлива вимова.
  – На жаль, тут я не маю з ким порозмовляти по-чеському, – скромно провадив наш новий знайомий, – і тому навіть не певен, як буде орудний відмінок множини від слова “гроші”: “грошима” чи “грішми”!
  – “Грошима”, – відповів я.
  – Ні, “грішми”! – зразу поправила мене дружина.
  – А чи не скажете ви мені, з. вашої ласки, – із жвавим зацікавленням спитав наш милий співрозмовник, – що нового в стовежій матінці Празі?
  – Прага розростається, друже, – відповів я, потішений таким інтересом, і в кількох словах змалював йому розквіт нашої золотої столиці.
  – Яка радісна звістка! – з неприхованим задоволенням провадила саламандра. – А чи висять іще на Мостовій вежі голови страчених чеських панів?* (* Після поразки чехів у бою на Білій Горі під Прагою (1620) були страчені двадцять сім проводирів чеського антигабсбурзького повстання. Голови страчених дворян були вивішені на Старомеській вежі Карлового мосту.)
  – Давно вже не висять, – сказав я, трохи (признаюся щиро) сторопівши від такого запитання.
  – Ох, як жаль! – зауважила симпатична саламандра. – Це ж була рідкісна історична пам’ятка! Яка шкода, що стільки знаменитих пам’яток загинуло під час Тридцятилітньої війни! Коли не помиляюся, тоді чеська земля була перетворена в пустелю, скроплену кров’ю і слізьми. Ще маємо щастя, що тоді не загинув родовий відмінок при запереченні. У цій книжці написано, що він відмирає. А мені було б дуже шкода його, добродію.
  – То вас цікавить і наша історія! – зраділо вигукнув я.
  – Ще б пак, добродію, – запевнила саламандра. – Особливо поразка під Білою Горою і трьохсотрічна неволя. Я багато читав про них у цій книжці. Ви, напевне, дуже пишаєтеся своєю трьохсотрічною неволею! То були великі часи, добродію!
  – Так, то були тяжкі часи, – підтвердив я. – Часи утисків і горя.
  – І ви стогнали? – з жадібним інтересом спитав наш новий знайомий.
  – Стогнали, невимовно страждаючи під ярмом жорстоких гнобителів.
  – Я дуже радий, – зітхнула з полегкістю саламандра. – В моїй книжці саме так і написано. Мені дуже приємно, що це правда. Це чудова книжка, добродію, краща, ніж “Геометрія для старших класів середніх шкіл”. Як би мені хотілось побувати на тому історичному місці, де стратили чеських панів, і на інших уславлених місцях жорстокого безправ’я!
  – Ну то приїздіть до нас, – запросив я його від щирого серця.
  – Дякую за ласкаве запрошення, – вклонилася саламандра. На жаль, я не настільки вільний у своїх вчинках…
  – А ми вас купимо! – вигукнув я. – Тобто… ми можемо дати оголошення й зібрати в Чехії кошти, що дали б вам змогу…
  – Дякую якнайщиріше, – прожебонів наш приятель, видимо зворушений. – Але я чув, що влтавська вода нездорова. Розумієте, ми в річковій воді хворіємо на тяжкий пронос. – Потім на хвильку замислився й додав: – Та й садочок мій мені шкода залишати.
  – Ах, – вигукнула моя дружина, – я теж завзята садівниця! Я була б вам дуже вдячна, якби ви показали нам витвори тутешньої флори!.
  – З превеликою радістю, ласкава пані, – відказала саламандра, чемно вклонившись. – Коли тільки вам не вадить те, що мій садочок під водою.
  – Під водою?
  – Так, на двадцятиметровій глибині.
  – І які ж квіти ви там вирощуєте?
  – Морські анемони, – відповів наш друг, – кілька рідкісних видів. А також морські зірки й морські огірки, не кажучи вже про коралові кущі. “Щастен той, хто для вітчизни хоч одну зростив троянду”, – як сказав поет*. (* Рядки з поеми чеського поета Франтішека Ладислава Челакрвського (1799–1852) “Стопелюсткова троянда”.)
  На жаль, нам уже час було прощатися, бо пароплав дав сигнал до відплиття.
  – Що б ви хотіли передати, пане… пане… – я затнувся, не знаючи, як зветься наш славний приятель.
  – Я звусь Болеслав Яблонський*, – зніяковіло підказала саламандра. – По-моєму, це чудове ім’я, добродію. Я вибрав його собі зі своєї книжки. (* Болеслав Яблонський (псевдонім Карела Еугена Тупого, 1813–1881) – чеський поет, автор сентиментальних віршів і дидактично-моралізаторських творів.).
  – То що б ви, пане Яблонський, хотіли передати нашому народові?
  Саламандра на хвилинку замислилась.
  – Перекажіть своїм землякам… – нарешті промовила вона глибоко зворушено, – перекажіть їм… хай не вдаються знов у давні слов’янські чвари… і хай зберігають у вдячній пам’яті Ліпани*, а особливо Білу Гору! Бувайте здорові, кланяюсь низенько, – докінчила вона, насилу стримуючи хвилювання (* Мається на увазі бій 1434 р. під Ліпанами між таборитами (ліве крило гуситів) і чашниками (права течія в гуситському русі). Поразка таборитів у цій битві сприяла зміцненню феодального ладу й католицизму).
  Ми відпливли шлюпкою від берега, замислені й розчулені. Наш друг стояв на скелі й махав нам рукою; здавалося, він щось гукає.
  – Що він прокричав? – спитала моя дружина.
  – Не знаю, – відказав я. – Щось наче: “Вітайте пана приматора доктора Баксу*!”
  (* Бакса Карел(1863–1927) – бургомістр Праги в 1919–1927 рр., член шовіністської національно-соціалістичної партії.)


[Закрыть]

Проблема навчання й мови становила, звичайно, тільки частину великої Саламандрової Проблеми, що виростала, як то кажуть, на очах. Так, наприклад, дуже скоро виникло питання: як ставитися до саламандр із погляду, так би мовити, соціального? У перші – можна сказати, доісторичні – роки Саламандрової Епохи проти жорстокого, нелюдського поводження з саламандрами дуже активно виступали спілки захисту тварин; завдяки їхньому систематичному втручанню пощастило досягти того, що органи влади майже скрізь стежили, чи дотримуються щодо саламандр поліційні й ветеринарні приписи, встановлені для іншої свійської худоби. Принципові противники вівісекції також підписали багато протестів і петицій, вимагаючи заборони провадити на живих саламандрах наукові експерименти, і в багатьох країнах справді було видано відповідні закони [115]115
  Зокрема в Німеччині була суворо заборонена будь-яка вівісекція, – щоправда, тільки дослідникам-євреям.


[Закрыть]. Та в міру того, як зростала освіченість саламандр, ставало дедалі сумнівніше, чи годиться просто поширювати на них закони про охорону тварин; із якихось не зовсім ясних причин така позиція почала викликати ніяковість. Тоді була заснована міжнародна Ліга захисту саламандр (Salamander Protecting League) під покровительством герцогині Геддерсфілдської. Ця ліга, що налічувала понад двісті тисяч членів, переважно в Англії, виконала на користь саламандр велику й похвальну роботу; зокрема домоглась того, що на морських узбережжях були опоряджені спеціальні саламандрові стадіони, де амфібії віддалік від настирливих глядачів могли влаштовувати свої “збори та спортивні свята” (мались на увазі, напевне, таємничі “місячні танці”). Далі, в усіх учбових закладах, аж до Оксфордського університету, учням і студентам втлумачували, що не слід кидати на саламандр каміння; вживалося заходів, щоб у саламандрових школах пуголовків не переобтяжували навчанням; і, нарешті, ті місця, де працювали й жили саламандри, були пообгороджувані високими дощаними парканами, які охороняли саламандр від усякого докучання, а головне – в достатній мірі відмежовували світ саламандр від світу людей [116]116
  Здається, тут відігравали роль і моральні мотиви. Серед паперів пана Повондри знайдено опублікований багатьма мовами – очевидно, в усіх газетах світу – “Заклик”, підписаний самою герцогинею Геддерсфілдською. Ось його текст:
  “Ліга захисту саламандр звертається до вас, жінки: в інтересах пристойності й добрих звичаїв власноручною працею візьміть участь у великій кампанії, яка має за мету дати саламандрам належний одяг. Найпридатніша для цього спідничка 40 см завдовжки і 60 см завширшки в поясі, найкраще – з ушитою резинкою. Особливо рекомендується плісирована спідничка, що має приємніший вигляд і дає змогу вільніше рухатись. Для країн із тропічним кліматом, вистачить фартушка з зав’язками на поясі, пошитого з найдешевшої тканини, яку можна прати, – хоч би й з вашого старого одягу. Допоможіть бідним саламандрам, щоб їм це доводилося, працюючи поблизу людей, показуватися цевдягненими – адже це напевне вражає їхню соромливість і завдає прикрості кожній порядній людині, особливо жінці й матері”.
  Як видно, ця кампанія не мала бажаного успіху, бо нам невідомо, щоб саламандри колись погоджувалися носити спіднички чи фартушки; мабуть, вони заважали їм під водою або не держались на тілі. А коли згодом саламандр відгородили від людей парканами, з обох боків відпали будь-які причини для сорому чи прикрих почуттів.
  Що ж до нашої згадки про те, що саламандр треба було охороняти від докучання, то ми мали на увазі головним чином собак, які нізащо не могли змиритися з саламандрами і оскаженіло переслідували їх навіть під водою, незважаючи на те, що в собаки, який укусив саламандру, запалювалася слизова оболонка в пащі. Часом саламандри оборонялись, і не один відважний пес загинув від удару мотикою чи кайлом. Взагалі між собаками й саламандрами виникла затята, просто-таки смертельна ворожнеча, яка не втихла, а навпаки, ще дужче розгорілась і поглибилась, коли було поставлено паркани. Але так уже ведеться в світі, і не лише серед собак.
  Зауважимо між іншим, що ті просмолені паркани, які подекуди тяглись понад берегом моря на сотні кілометрів, використовувались і з виховною метою: по всій їхній довжині були понамальовувані великими літерами написи й гасла, корисні для саламандр, як наприклад:
  Ваша праця – ваш успіх!
  Цінуйте кожну секунду!
  В добі тільки 86 400 секунд!
  Кожен вартий стільки, скільки він зробив!
  Один метр дамби можна насипати за 57 хвилин!
  Хто працює, той служить усім!
  Хто не працює, той не їсть!
  І таке інше. А коли згадаємо, що такі дощані паркани облямовували в усьому світі понад триста тисяч кілометрів морських узбереж, то не важко уявити собі, скільки підбадьорливих і загальнокорисних гасел помістилося на них.


[Закрыть].

Одначе цієї похвальної ініціативи приватних осіб, які намагалися встановити пристойні й гуманні взаємини між людським суспільством і саламандрами, дуже скоро виявилося замало. Бо хоч включити саламандр, як то кажуть, у виробничий процес було порівняно легко, знайти для них місце у наявному суспільному ладі виявилось багато складнішим і важчим завданням. Правда, люди консервативних поглядів твердили, що тут нема чого й говорити про якісь правові чи соціальні проблеми: саламандри, мовляв, є просто власністю свого роботодавця, який ручиться за них, а тому відповідає й за ті збитки, яких вони можуть комусь завдати; незважаючи на свій безперечний розум, саламандри можуть вважатись тільки юридичним об’єктом, річчю чи майном, і будь-яка особлива законодавча постанова, що стосуватиметься їх, буде зазіханням на священні закони приватної власності. Їхні супротивники заперечували, що саламандри, як істоти розумні й великою мірою здатні відповідати за свої вчинки, можуть найрізноманітнішими способами свавільно порушувати чинні закони. Тож з якої речі власник саламандр має нести відповідальність за ті порушення, що їх допустились його саламандри? Такий ризик цілком, напевне, підірвав би приватне підприємництво в царині робіт, виконуваних саламандрами. Адже в морі парканів нема, заявляли вони, і саламандр неможливо замикати на замок і держати весь час під наглядом. А тому треба законодавчим шляхом зобов’язати самих саламандр, щоб вони шанували людський правопорядок і держалися приписів, виданих для них [117]117
  Див. перший “саламандровий процес”, який відбувся в Дурбані і був рясно коментований у світовій пресі (див. вирізки пана Повондри). Адміністрація порту в А. мала для підводних робіт загін саламандр. З часом вони так розмножилися, що їм уже не вистачало місця в порту, і на узбережжі по сусідству оселилося кілька їхніх колоній. Поміщик Б., якому належала частина того узбережжя, зажадав, щоб адміністрація порту забрала своїх саламандр із його приватних володінь, бо в нього там споруджена купальня. Адміністрація заперечила, що їй нема до цього діла: відколи саламандри оселились у скаржникових володіннях, вони стали вже його власністю. Переговори затяглись, а тим часом саламандри (почасти з вродженого інстинкту, а почасти з працьовитості, прищепленої їм вихованням) заходились без відповідного наказу і дозволу споруджувати на узбережжі пана Б. дамби й басейни. Тоді пан Б. подав на адміністрацію порту позов за ушкодження його майна. В першій інстанції позов був відхилений з тим мотивуванням, що насипані дамби не пошкодили майна Б., а навпаки, поліпшили його. Друга інстанція стала на бік позивача, відказавши, що ніхто не повинен терпіти на своїй землі свійських тварин сусіда і що адміністрація порту в А. відповідальна за всі збитки, спричинені саламандрами, так само як селянин має відшкодувати збитки, завдані сусідам його худобою. На те відповідачі заперечили, що не можуть нести відповідальність за саламандр, бо не мають змоги встерегти їх у морі. Тоді суддя заявив, що, на його думку, шкоду, спричинену саламандрами, слід розглядати так, як шкоду, завдану курми, яких також не можна встерегти, бо вони вміють літати. Адвокат портової адміністрації запитав, яким же способом його підзахисні можуть усунути саламандр або змусити їх, щоб вони самі залишили берегові володіння пана Б. Суддя відповів, що суд це не обходить. Адвокат спитав, як шановний суддя подивиться на те, щоб відповідачі наказали перестріляти тих небажаних саламандр. На це суддя відказав, що як британський джентльмен він визнав би це за вкрай негарний вчинок, а крім того – за порушення мисливських прав пана Б. Таким чином, відповідачі повинні, по-перше, забрати саламандр із приватних володінь позивача, а по-друге – усунути шкоду, спричинену ними на узбережжі, відновивши там попередній стан. Тоді адвокат запитав, чи можна на цих роботах використовувати саламандр. Суддя відповів, що, на його думку, не можна без згоди позивача, бо його дружина гидує саламандрами й не може купатись у місці, запаскудженому ними. Відповідачі звернули увагу на те, що без саламандр’ вони ніяк не можуть усунути дамби, насипані під водою. На це суддя заявив, що суд не може й не бажає обговорювати технічні подробиці; суди існують, щоб оберігати майнові права, а не вирішувати, можливе щось чи неможливе.
  Так був з’ясований юридичний бік питання; як вийшла портова адміністрація в А. з цього скрутного становища, невідомо, але з усього випадку стало ясно, що Саламандрову Проблему все ж доведеться врегульовувати новими юридичними засобами.


[Закрыть].

Наскільки відомо, закони, що стосувалися саламандр, насамперед були видані у Франції. Перший закон установлював обов’язки саламандр на випадок мобілізації і війни; другий закон (так званий закон Деваля) дозволяв саламандрам оселятись тільки в тих місцях, які вкаже їм власник або відповідний департаментський орган влади; третій закон проголошував, що саламандри повинні беззастережно коритися всім розпорядженням поліції; а в разі непокори поліційні органи мають право карати їх ув’язненням у сухому й світлому місці або навіть усуненням від праці на тривалий час. У відповідь ліві партії негайно подали до палати пропозицію виробити для саламандр соціальне законодавство, яке обмежило б їхні обов’язки на роботі й наклало б на роботодавців певні зобов’язання щодо трудящих саламандр (наприклад, двотижнева відпустка на час весняного парування); крайнє ліве крило, навпаки, зажадало, щоб саламандри всі були вигнані з країни як вороги трудового народу, бо ж вони на службі в капіталізму працюють надто багато і майже задарма, ставлячи тим під загрозу життєвий рівень робітничого класу.

На підтримку цієї вимоги відбувся страйк у Бресті й великі демонстрації в Парижі; було багато поранених, і кабінетові Деваля довелось подати у відставку. В Італії саламандр підпорядкували особливій Саламандровій корпорації, що складалась із підприємців та представників влади, в Голландії ними відало міністерство водних споруд; одне слово, кожна держава розв’язувала Саламандрову Проблему по-своєму й не так, як інші, але урядових постанов, що регламентували громадянські обов’язки саламандр і обмежували їхню тваринну свободу, всюди видавалося безліч.

Само собою зрозуміло, що разом з першими законами про саламандр з’явилися люди, які в ім’я юридичної логіки доводили: коли людське суспільство накладає на саламандр певні обов’язки, воно повинне визнати за ними й деякі права. Держава, яка видає закони для саламандр, тим самим визнає їх вільними й правоздатними істотами, суб’єктами права, ба навіть своїми підданими; а в такому разі слід якось узаконити їхні відносини з державою, під юрисдикцією якої вони перебувають. Звичайно, можна вважати саламандр іммігрантами; але тоді держава не може встановлювати для них певні повинності на випадок мобілізації та війни, як зроблено в усіх цивілізованих країнах за винятком Англії. Ми, звичайно, вимагатимемо від саламандр, щоб вони в разі воєнного конфлікту захищали наші узбережжя; але тоді ми не можемо відмовляти їм у певних громадянських правах, як-от: виборче право, право на збори, право на представництво в різних виборних органах і таке інше [118]118
  Дехто розумів рівноправність саламандр так дослівно, що вимагав, щоб вони могли займати будь-які громадські посади в воді й на землі (Ж. Курто); або щоб із них були сформовані підводні полки з повним озброєнням і з власними підводними командирами (генерал у відставці Дефур); пропонувалось навіть дозволити мішані шлюби між саламандрами й людьми (адвокат Луї П’єрро). Природознавці, правда, зауважували, що такі шлюби взагалі неможливі; але метр П’єрро заявив, що йдеться не про фізичну можливість, а про юридичний принцип і що він сам згоден одружитись із саламандрою-самицею, щоб довести, що пропонована реформа шлюбного законодавства не лишиться тільки на папері. Згодом пан П’єрро став дуже популярним адвокатом у шлюборозлучних справах).
  (У зв’язку з цим згадаємо, що в американській пресі час від часу з’являлись повідомлення про дівчат, нібито зґвалтованих саламандрами під час купання. Тому в Сполучених Штатах почастішали випадки, коли саламандр ловили й лінчували – здебільшого спалювали на вогнищі. Марно вчені виступали проти цього народного звичаю, нагадуючи, що з анатомічних причин саламандри неспроможні вчинити такий злочин: багато дівчат цосвідчило під присягою, що саламандри чіплялися до них, і це для кожного порядного американця вирішувало все. Згодом цю улюблену розвагу все ж таки трохи обмежили, дозволивши палити саламандр тільки в суботу й неодмінно під наглядом пожежників. Тоді ж таки виник і “Рух проти лінчування саламандр”, на чолі якого став священик-негр Роберт Дж. Вашінгтон; до цього руху пристало сто тисяч прихильників, майже без винятку негрів. У американській пресі з’явилися твердження, що цей рух має політичну підкладку, що він підривний; тому почалися погроми в негритянських кварталах і було спалено чимало чорношкірих, які в своїх церквах молилися за Братів Саламандр. Обурення проти негрів досягло кульмінації, коли від підпаленої негритянської церкви в Гордонвіллі (штат Луїзіана) зайнялося ціле місто. Але це стосується історії саламандр лиш непрямо).
  Наведемо тут принаймні деякі приписи й пільги, справді встановлені для саламандр: кожна саламандра мала бути записана до саламандрової метричної книги й зареєстрована на місці роботи, повинна була дістати офіційний дозвіл на проживання в даному місці, платити подушний податок (який вносив за неї роботодавець, вираховуючи потім його вартість із щоденного раціону, бо саламандри не одержували платні грішми); так само вони мусили сплачувати орендну плату за узбережжя, на якому жили, вартість спорудження парканів, муніципальний, шкільний та інші податки; одне словд, треба чесно визнати, що з цього погляду до них ставились так само, як і до інших громадян, тобто вони користувалися певною рівноправністю.


[Закрыть]. Висловлювалися навіть пропозиції надати саламандрам щось на зразок підводної автономії; але всі ці й інші такі пропозиції лишалися чисто теоретичними і не знайшли ніякого практичного розв’язання – головним чином через те, що саламандри ніде й ніколи не домагалися громадянських прав.

Так само без видимої зацікавленості й без участі саламандр відбувалася ще одна велика дискусія – навколо проблеми, чи можна хрестити саламандр. Католицька церква з самого початку зайняла категорично негативну позицію: оскільки саламандри, не будучи нащадками Адама, не були зачаті в первородному гріху, вони не можуть бути очищені від цього гріха обрядом хрещення. Свята церква нізащо не бажала також відповідати на питання, чи мають саламандри безсмертну душу або якийсь інший дар господній, що давав би їм право сподіватися ласки божої і вічного спасіння; вона могла виражати своє благовоління до саламандр тільки згадкою про них у особливій молитві, яка в певні дні промовлятиметься поряд із молитвою за душі в чистилищі та літанією за безвірників [119]119
  Див. енцикліку найсвятішого отця “Mirabilia Dei Opera” (“Чудесні творіння господні” (латин.).).


[Закрыть]. Не так просто дивились на справу протестантські церкви: вони визнавали за саламандрами розум і здатність зрозуміти християнське вчення, але не наважувалися прийняти їх у лоно церкви і таким чином зробити їх братами людей во Христі. Через це вони обмежилися тим, що видали (в скороченому варіанті) святе письмо для саламандр на непромокальному папері й розповсюдили його в багатьох мільйонах примірників; пропонувалося також написати для саламандр (за аналогією з “бейсік-інгліш”) щось ніби “бейсік-крісчен”, тобто спрощені основи християнського вчення; але спроби в цьому напрямі викликали стільки теологічних суперечок, що довелося врешті облишити цей намір [120]120
  З цього питання з’явилась така багатюща література, що сама її бібліографія зайняла б два грубезних томи.


[Закрыть]. Менше вагалися деякі християнські секти (особливо американські), що посилали до саламандр своїх місіонерів проповідувати їм істинну віру й хрестити їх згідно зі словами святого письма: “Йдіть по всьому світу, навчайте всі народи”. Та лиш небагатьом місіонерам пощастило потрапити за дощаний паркан, що відгороджував саламандр від людей: роботодавці не пускали їх туди, щоб вони своїми проповідями не відвертали саламандр від праці. Тому частенько можна було побачити Такого місіонера, який, стоячи біля просмоленого паркана серед собак, що люто гавкали на своїх ворогів по той бік огорожі; марно, але палко проповідував їм слово боже.

Наскільки відомо, трохи більшого поширення набрав серед саламандр монізм; декотрі з них вірили також у матеріалізм, золотий стандарт та інші наукові догмати. Один ггопулярний філософ на ім’я Георг Секвенц навіть придумав спеціальну релігію для саламандр; ії основою була віра у Великого Саламандра. Правда, серед саламандр ця віра не прищепилась, зате вона знайшла численних прихильників серед людей, особливо у великих містах, де, як гриби після дощу, виросла безліч таємних храмів саламандрового культу [121]121
  Див. у паперах пана Повондри брошуру з сильним порнографічним присмаком, нібито передруковану з поліційних рапортів у місті Б. Тексту цього “приватного видання, випущеного з науковою метою”, не можна цитувати в пристойній книжці. Наведемо лиш деякі деталі:
  “Посеред храму саламандрового культу, що міститься в будинку №*** по вул.***, є великий басейн, облицьований темно-червоним мармуром. Вода в басейні напахчена ароматичними есенціями, підігріта й зісподу освітлюється мінливим кольоровим світлом; самий храм не освітлений. Під спів “саламандрових літаній” у цей райдужний басейн по мармурових сходинах спускаються голі адепти культу – “саламандри” й “саламандрії” – з одного боку чоловіки, з другого жінки, всі з найвищого товариства; згадаємо, зокрема, баронесу М., кіноартиста С, посла Д. та інших визначних осіб. Раптом синій прожектор осяває величезну мармурову скелю, що здіймається з води; на скелі лежить, важко дихаючи, велика стара чорна саламандра, яку звуть Магістр Саламандр. Якусь хвилину стоїть тиша, тоді Магістр починає промовляти; він закликає паству всією душею віддатись майбутньому обрядові саламандрового танку і вшанувати Великого Саламандра. Потім зводиться і починає гойдати та крутити верхньою половиною тулуба. Тоді чоловіки в басейні, що стоять по шию в воді, теж починають несамовито, дедалі швидше й швидше крутити тулубом – нібито для того, щоб утворилось “сексуальне середовище”; “саламандрії” тим часом різко цмокають язиками: “Ц-ц-ц”, – і скрикують рипучим голосом. Потім підводні лампи одна по одній гаснуть, і починається оргія”.
  Ми, звичайно, не можемо поручитись за правдивість цього опису; але відомо напевне, що в усіх великих містах Європи поліція, з одного боку, суворо переслідувала такі саламандрові секти, а з другого – мала повно клопоту з затиранням гучних світських скандалів, пов’язаних із цим культом. Проте ми гадаємо, що культ Великого Саламандра хоч і був надзвичайно розповсюджений, але здебільшого відправлявся не з такою казковою пишнотою, а в менш заможних колах навіть без води.


[Закрыть]. Самі саламандри в пізніші часи майже повсюдно прийняли іншу віру, про яку невідомо навіть, звідки вона в них узялася: це був культ Молоха, якого вони уявляли собі величезною саламандрою з людською головою. Вони нібито мали гігантських підводних ідолів з чавуну, яких замовляли у Армстронга або в Круппа, але точніші подробиці їхніх релігійних обрядів, буцімто надзвичайно жорстоких і таємних, так і не стали відомі людям, бо ті обряди відбувалися під водою. Очевидно, ця релігія поширилася серед них завдяки тому, що ім’я Молох нагадувало їм природознавчу (molche) або німецьку (der Molch) назву саламандри.

Як видно з попереднього тексту, Саламандрова Проблема на початку, та й ще дуже довго полягала лиш в тому, чи саламандри, як істоти розумні й значною мірою цивілізовані, можуть (а коли так, то до якої межі) користуватися певними людськими правами, хай навіть десь на периферії людського суспільства й ладу; інакше кажучи, це було внутрішнє питання окремих держав, розв’язуване в рамках цивільного права. Багато років нікому й на думку не спадало, що Саламандрова Проблема може набрати широкого міжнародного значення і що, можливо, доведеться входити в стосунки з саламандрами не тільки як із розумними створіннями, а й як із колективом чи народом. Сказати правду, перший крок до’такого розуміння Саламандрової Проблеми зробили саме ті досить ексцентричні християнські секти, що намагались охрестити саламандр, посилаючись на слово святого письма: “Йдіть по всьому світу, навчайте всі народи”. Так уперше була висловлена думка, що саламандри – щось на зразок нації [122]122
  Та й згадана вище католицька молитва за саламандр визначила їх як Dei creatura de gente Molche (божі створіння народу саламандр).


[Закрыть]. Різні організації звернулися з закликами до саламандр [123]123
  У колекції пана Повондри ми знайшли всього кілька таких закликів; решту, певне, з часом спалила пані Повондрова. Наведемо принаймні деякі заголовки тих матеріалів, які збереглися:
  САЛАМАНДРИ, ВІДКИНЬТЕ ЗБРОЮ!
  (Пацифістський маніфест)
  MOLCHE, WIRFT JUDEN HERAUS!
  (Саламандри, викиньте геть євреїв! (нім.).)
  (Німецька листівка)
  ТОВАРИШІ САЛАМАНДРИ!
  (Декларація групи анархістів-бакунінців)
  ТОВАРИШІ САЛАМАНДРИ!
  (Відозва водно-спортивних скаутів)
  ДРУЗІ САЛАМАНДРИ!
  (Публічне звернення об’єднання товариств акваріумістів
  і любителів водної фауни)
  САЛАМАНДРИ, ДРУЗІ!
  (Заклик Товариства морального відродження)
  ГРОМАДЯНИ САЛАМАНДРИ!
  (Відозва Дьєппської фракції Товариства суспільних реформ)
  КОЛЕГИ САЛАМАНДРИ,
  ВСТУПАЙТЕ ДО НАШИХ ЛАВ!
  (Спілка взаємодопомоги колишніх моряків)
  КОЛЕГИ САЛАМАНДРИ!
  (Плавецький клуб “Егір”)
  Особливу увагу (судячи з того, як старанно підклеїв її пан Повондра) мала, мабуть, декларація, текст якої наводимо мовою оригіналу:
  (Текст не має змісту).


[Закрыть].

Урешті Саламандровою Проблемою зацікавилось і Міжнародне бюро праці в Женеві. Там зіткнулися два суперечні погляди: одні визнавали саламандр новим трудящим класом і домагалися, щоб на них було поширене все соціальне законодавство щодо обмеження робочого дня, оплачених відпусток, пенсій інвалідам та старим і так далі; інші, навпаки, заявляли, що з саламандр виростають небезпечні конкуренти для робітників-людей і що працю саламандр, як антисоціальну, слід просто заборонитити. Проти цієї пропозиції виступили не тільки представники роботодавців, а й робітничі делегати, звертаючи увагу на те, що саламандри – це вже не тільки нова робоча армія, а й масові споживачі, які набувають дедалі більшого значення. Вони відзначали, що останнім часом в ще небувалих масштабах зросла кількість робітників у металообробній (інструменти, верстати та чавунні ідоли для саламандр), збройовій, хімічній (підводні вибухові речовини), паперовій (підручники для саламандр), цементній, деревообробній промисловості, у виробництві штучцої їжі (Salamander-food) та багатьох інших галузях; тоннаж торговельного флоту зріс проти досаламандрових часів на 27 процентів, видобуток вугілля – на 18,6 процента. Непрямим шляхом, через зростання забезпеченості роботою та достатку у людей, збільшується обіг коштів і в інших галузях промисловості. І, нарешті, останнім часом саламандри самі почали замовляти різні деталі машин за власними кресленнями; з цих деталей вони складають під водою пневматичні свердла й молоткиг підводні двигуни, друкарські машини, радіопередавачі та інші пристрої власної конструкції. За ці деталі саламандри платять підвищенням продуктивності праці; нині вже п’ята частина всієї світової продукції в важкій промисловості та точній механіці залежить від замовлень саламандр. Забороніть їхню пражцю – й можете закривати п’яту частину заводів і фабрик; замість сьогоднішнього буму, матимете мільйони безробітних. Звичайно, Міжнародне бюро праці не могло не взяти до уваги цих заперечень; урешті після довгого обговорення досягли компромісної постанови, що “вищеназваним працівникам групи S (земноводні) дозволяється надавати роботу тільки під водою або у воді; на березі ж – не далі як за десять метрів від лінії найвищого припливу; вони не мають права добувати на морському дні вугілля й нафту, а також виробляти папір, тканини й штучну шкіру з морських водоростей для збуту на суходолі” – і таке інше. Ці обмеженая, встановлені для промисловості саламандр, були зведені в кодекс із дев’ятнадцяти пунктів, яких ми не наводимо тут детально головним чином через те, що на них, само собою зрозуміло, ніхто ніколи не зважав; але як загальне, справді міжнародне розв’язання Саламандрової Проблеми в економічному й соціальному планах згаданий кодекс був документом, гідним хвали й поваги.

Не так швидко дійшло до міжнародного визнання саламандр у іншій сфері – на арені культурних взаємин. Коли в фаховій пресі з’явилась часто цитована потім стаття “Геологічна структура морського дна біля Багамських островів”, підписана ім’ям Джон Сімен, ніхто не знав, що це праця вченої саламандри, та коли на наукові конгреси або на адресу різних академій та наукових товариств посипалися від дослідників-саламандр повідомлення й розвідки з питань океанографії, географії, гідробіології, вищої математики та інших точних наук, це здебільшого викликало збентеження чи й відверту нехіть, яку великий д-р Мартель виразив словами: “Це стерво хоче нас учити?” Японського вченого д-ра Оношіту, який наважився цитувати повідомлення однієї саламандри (щось про розвиток жовчного міхура в мільки глибоководної морської рибки Argyropelecus hemigymnus Cocco), колеги піддали бойкоту, і він зробив собі харакірі; для університетської науки стало справою честі та професійної гордості не брати до уваги жодної наукової праці саламандр. Тим більшу сенсацію (щоб не сказати скандал) викликав жест Університетського центру в Ніцці [124]124
  В колекції пана Повондри зберігся досить поверховий, фейлетонного характеру опис цієї події; на жаль, ми маємо тільки половину опису, друга половина загубилася.
  Ніцца, 6 травня
  В гарному світлому будинку Інституту Середземного моря на Promenade Anglais (Англійський променад (фр.).) сьогодні панує пожвавлення; два поліцаї розпихають натовп на тротуарі, звільняючи дорогу для запрошених, які по червоному килиму входять до привітної, прохолодної актової зали. Ми бачимо тут усміхненого мера міста Ніцци, префекта поліції в циліндрі, генерала в блакитному мундирі, добродіїв з червоними розеточками Почесного легіону, дам певного віку (цього року в туалетах переважає модний теракотовий колір), віце-адміралів, репортерів, професорів і вельможних дідусиків усіх національностей, яких завжди повно на Лазуровому березі. Раптом – невеличкий інцидент: між усіх цих почесних гостей несміливо намагається прослизнути якась чудернацька постать. У величезних окулярах, від голови до ніг закутана в довгу чорну накидку, вона нерішуче й квапливо чапає до переповненого вестибюлю. “Hé, vous, – гукає один з поліцаїв, – quёst-ce que vous cherchez ici?” (“Гей, ви, чого вам тут треба?” (фр.).) Та до наляканого прибульця вже поспішає університетське начальство, люб’язно щебечучи: “Cher docteur, cher docteur!” (“Дорогий докторе, дорогий докторе!” (фр.).) То це, виходить, і є доктор Шарль Мерсьє, та сама вчена саламандра, яка має сьогодні читати лекцію перед усім цвітом Лазурового берега!
  Швидше до зали, щоб устигнути зайняти місце серед охопленої святковим хвилюванням публіки!
  На підвищенні сідають мер, великий поет Поль Маллорі* (* Поль Маллорі– вигаданий французький поет, ім’я й прізвище якого Чапек утворив, з’єднавши імена й прізвища Поля Валері (1871–1945) і Стефана Малларме (1842–1898), у творчості яких відбилось захоплення античністю.), пані Марія Діміняну – делегатка Міжнародного інституту інтелектуального співробітництва – ректор Інституту вивчення Середземного моря та інші офіційні особи; збоку на підвищенні стоїть кафедра для доповідача, а позаду неї… Так, справді, бляшана ванна! Звичайнісінька бляшана ванна, як у ванній кімнаті. Двоє служителів зводять на підвищення несміливе створіння, закутане в довгу накидку. У залі трохи розгублено аплодують. Д-р Шарль Мерсьє сором’язливо вклоняється і невпевнено озирається – куди йому сісти. “Voila, monsieur” (“Ось, пане” (фр.).), – шепоче один із служителів і показує на бляшану ванну. – Це для вас”. Д-р Мерсьє, видимо, страшенно засоромлений, не знає, як відхилити цей знак уваги; він намагається якомога непомітніше влізти у ванну, але, зашпортавшись у довгій накидці, гучно шубовстає в воду. Всіх на підвищенні рясно оббризкало, але вони вдають, ніби нічого не сталось; у залі хтось істерично захихотів, але з передніх рядів уже докірливо озираються й сичать: “Тс-с!” Тим часом підводиться Monsieur le Maire et Député (Пан мер і депутат (фр).) й починає говорити. “Дами й панове, – каже він, – я маю честь вітати на землі нашого прекрасного міста Ніцци доктора Шарля Мерсьє, видатного представника наукового життя наших близьких сусідів – жителів морських глибин. ( Д-р Мерсьє до половини вистромляється з води й низько вклоняється). Вперше в історії цивілізації земля й море простягають одне одному руки для інтелектуального співробітництва. Досі перед духовним життям людей була нездоланна межа – світовий океан. Ми могли перетинати його, могли борознити своїми кораблями в усіх напрямках, але під його поверхню, дами і панове, цивілізація проникнути не могла. Клапоть суходолу, на якому живе людство, досі був оточений диким, незайманим морем; це була розкішна рама, але й одвічний кордон: з одного боку – розквіт цивілізації, з другого – вічна й незмінна природа. Ця межа, дорогі мої слухачі, тепер стирається. ( Оплески). Нам, дітям цієї великої доби, припало незрівнянне щастя бути очевидцями того, як росте наша духовна батьківщина, як вона переступає власні береги, сходить у морські хвилі, здобуває глибини вод і приєднує до давньої культурної землі сучасний цивілізований океан. Яке грандіозне видовище! ( Вигуки: “Браво!”) Дами й панове, тільки з народженням океанської культури, видатного представника якої ми маємо честь вітати сьогодні серед нас, наша земна куля стала планетою по-справжньому, цілком цивілізованою. ( Бурхливі оплески. Д-р Мерсьє у ванні трохи підводиться й уклоняється).
  Дорогий докторе й великий учений! – звернувся потім Monsieur le Maire et Député до д-ра Мерсьє, який, спираючись на край ванни, розчулено, з зусиллям ворушив зябрами. – Ви зможете переказати своїм землякам і друзям на дні морському наші добрі побажання й вислови щирого подиву та найпалкішої прихильності. Скажіть їм, що в вас, наших морських сусідах, ми шануємо авангард прогресу й культури, авангард, який крок за кроком колонізуватиме безкраї обшири моря і створить на дні океану новий культурний світ. Я вже бачу, як у морських глибинах виростають нові Афіни й нові
  Рими; я бачу, як розквітає там новий Париж із підводними Луврами й Сорбоннами, з підводними Тріумфальними арками й Могилами Невідомих: солдатів, із театрами й бульварами; і дозвольте висловити й свою найзаповітнішу думку: я сподіваюся, що навпроти нашої рідної Ніцци в синіх хвилях Середземного моря виросте нова славна Ніцца, вашаНіцца, яка своїми чудовими підводними проспектами, парками та променадами облямовуватиме наш Лазуровий берег. Ми хочемо знати вас і хочемо, щоб ви знали нас; я особисто переконаний, що ближчі наукові й соціальні контакти, які Ми встановлюємо сьогодні за таких щасливих призвісток, приведуть наші народи до все тіснішого культурного співробітництва в інтересах усього людства, в інтересах, всесвітнього миру, добробуту й прогресу. ( Тривалі оплески).
  Тоді підводиться д-р Шарль Мерсьє й намагається кількома словами подякувати ніццькому мерові й депутатові; але вимова в нього досить своєрідна, до того ж він надміру схвильований, тому я вловив із його промови лиш кілька насилу вимовлених слів; коли не помиляюсь – “велика честь”, “культурні контакти” й “Віктор Гюго”. Потім, видимо збентежений, д-р Мерсьє знову сховався у ванні.
  Слово взяв Поль Маллорі; те, що він виголошує, – це не промова, а гімн, перейнятий глибокою філософією. Я дякую долі, каже він, що дожив до здійснення і підтвердження однієї з найпрекрасніших легенд людства. Це здійснення й підтвердження справді чудесне: замість міфічної потонулої Атлантиди, ми в подиві бачимо нову Атлантиду, яка виринає з глибин. Дорогий колего Мерсьє, ви, поет просторової геометрії, і ваші вчені друзі є першими послами цього нового світу, який виступає з моря не пінонародженою Афродітою, а Палладою Анадіоменою* ( * Анадіомена (грецьк.) – пінонароджена. Поль Маллорі хоче сказати, що цього разу (на відміну від давньогрецького міфа) з піни морської виходить не богиня кохання й краси Афродіта, а богиня мудрості Паллада; іронія Чапека полягає в тому, що Афіна Паллада, яка, згідно з міфом, вийшла з голови Зевса у шоломі й панцері, була богинею не тільки мудрості та ремесел, а й війни.). Одначе багато дивовижніша, незрівнянно більша таємниця – те, що до цього…
  (Кінця бракує).


[Закрыть], який запросив доктора Шарля Мерсьє, високовчену саламандру з тулонського порту, виступити на урочистих зборах з лекцією, і д-р Мерсьє з неабияким успіхом виголосив доповідь про теорію конічних перерізів у неевклідовій геометрії. На цих зборах була присутня як делегатка від женевської організації й пані Марія Діміняну; ця чудова благородна жінка була така розчулена скромною поведінкою і вченістю д-ра Мерсьє (“Pauvre petit, – нібито сказала вона, – il est tellement laid!” [125]125
  “Бідолашечка, він такий бридкий!”(фр.).


[Закрыть]), що поставила за мету свого невтомно-діяльного життя домогтися, щоб саламандр прийняли до Ліги націй. Марно пояснювали державні діячі красномовній і енергійній дамі, що саламандри не можуть бути членами Ліги націй, бо не мають ніде в світі своєї суверенної території й державної влади. Пані Діміняну почала пропагувати ідею надання саламандрам вільної території, де б вони могли створити свою підводну державу. Цю ідею сприйняли, звичайно, досить неприхильно, щоб не сказати вороже; та нарешті знайшлося щасливе вирішення – організувати при Лізі націй спеціальну “Комісію для вивчення Саламандрового Питання”, до якої запросять і двох делегатів-саламандрг одним із них, під натиском пані Діміняну, обрали д-ра Шарля Мерсьє з Тулона, а другий був дон Маріо, огрядна вчена саламандра з Куби, що досліджувала планктон і бентос Це був найвищий на той час акт міжнародного визнання саламандр [126]126
  В паперах пана Повондри збереглась трохи невиразна фотографія з газети, на якій обидва делегати-саламандри по східцях виходять із Женевського озера на набережну Монблану, простуючи на засідання комісії. Отже, це озеро було, очевидно, офіційно приділене їм для проживання.
  Женевська комісія для вивчення Саламандрового Питання виконала велику й почесну роботу насамперед тим, що старанно обминала всякі дражливі політичні та економічні проблеми. Вона постійно засідала багато років і відбула понад тисячу триста засідань, на яких дуже старанно обговорювано пропозиції про єдину міжнародну назву для саламандр. Бо в цій сфері панував абсолютний хаос: поряд із науковими назвами Salamandra, Molche, Batrachus та іншими (вони вже почали здаватися неввічливими) було пропоновано силу-силенну інших; саламандр мали називати тритонами, нептунідами, фетидами, нереїдами, атлантами, океанідами, посейдонами, лемурами, пелагами, літоралами, понтійцями, батидами, абіссами, гідріонами, жандемерами (gens de mer – морські люди (фр.).), сумаринами і так далі; комісія для вивчення Саламандрового Питання мала з усіх цих назв вибрати найдоречнішу і старанно й свідомо вибирала її аж до самого кінця Саламандрової Доби – щоправда, так і не дійшовши остаточного і одностайного висновку.


[Закрыть].

Таким чином, ми бачимо саламандр у енергійному й невпинному поступі. Їх кількість уже оцінюють у сім мільярдів, хоча зі зростанням цивілізованості плодючість їхня різко падає (до двадцяти-тридцяти пуголовків на рік). Вони вже заселили понад шістдесят процентів усіх узбереж земної кулі; полярні узбережжя ще не заселені, але канадські саламандри вже починають колонізувати узбережжя Гренландії, де навіть відтісняють ескімосів у глиб острова й перехоплюють у свої руки рибальство та торгівлю риб’ячим жиром. Рука в руку з їхнім матеріальним поступом іде й культурний прогрес: вони вже ввійшли до числа цивілізованих народів з обов’язковим шкільним навчанням і можуть пишатись багатьма сотнями власних підводних газет, що виходять у мільйонах примірників, зразково організованими науковими установами тощо. Звичайно, це культурне піднесення не завжди проходило рівно, без внутрішньої боротьби; правда, ми дуже мало знаємо про внутрішні справи саламандр, але з деяких ознак (наприклад, із того, що знаходили трупи саламандр із повідгризаними мордами й головами), можна гадати, що під поверхнею моря довго кипіли завзяті ідейні суперечки між старосаламандрами та молодосаламандрами [127]127
  Натяк на боротьбу між старочехами й молодочехами, консервативною й ліберальною партіями чеської буржуазії другої половини XIX – початку XX ст. В сфері культури старочехи обстоювали консервативні національні традиції, виступаючи проти “вільнодумних” західних впливів, а молодочехи закликали в усьому наслідувати розвиненіші капіталістичні країни.


[Закрыть]. Ці останні, очевидно, стояли за прогрес без обмежень і застережень і заявляли, що треба й під водою якнайшвидше запровадити всю суходільну культуру з усіма її здобутками, не виключаючи футболу, флірту, фашизму й статевих збочень; натомість старосаламандри, мабуть, консервативно чіплялись за природну саламандровість і не хотіли зрікатися добрих давніх тваринних звичок та інстинктів. Нема сумніву, що вони засуджували гарячкову гонитву за всім новим і вбачали в ній ознаку занедаду й зраду ідеалів предків; напевне, вони нарікали й на чужі впливи, яким сліпо піддається нинішня розбещена молодь, і питали себе, чи таке мавпування всього людського гідне гордих і свідомих своєї вартості саламандр [128]128
  Пан Повондра включив до своєї колекції й дві чи три статті з газети “Народні політіка”* (*Масова щоденна чеська газета, розрахована на дрібнобуржуазні верстви читачів; не відзначалася принциповістю. Виходила з 1882 до 1945 р.), в яких ішлося про нинішню молодь; очевидно, він просто помилково відніс їх до цього періоду саламандрової цивілізації.


[Закрыть]. Неважко собі уявити, що там виголошувались гасла на взірець: “Назад до міоцену!”, “Геть усе, що хоче нас олюднити!”, “В бій за нерушиму саламандровість!” і таке інше. Безперечно, там були всі передумови для гострого ідейного конфлікту між поколіннями й для перевороту в духовному розвитку саламандр; шкода, що ми не можемо навести точніших подробиць, але треба гадати, що саламандри використали в цьому конфлікті всі можливості.

Отже, ми бачимо саламандр на шляху до найвищого розквіту; але й людський світ тішиться в цей час ще не бувалим добробутом. Гарячково споруджуються нові береги континентів, на колишніх обмілинах виростають нові суходоли, посеред океану зводяться нові острови-аеропорти; але все це – дрібниці проти грандіозних технічних проектів цілковитої перебудови нашої земної кулі, що чекають тільки, хто візьметься фінансувати їх. З вечора й до ранку саламандри без перепочинку працюють в усіх морях і на всіх узбережжях; здається, вони задоволені й не хочуть для себе нічого – аби весь час мати роботу і аби їм було де рити в берегах нори та ходи своїх темних жител. Вони мають свої підводні й підземні міста, свої глибинні столиці, свої Ессени й Бірмінгеми на дні морському, на глибині від двадцяти до п’ятдесяти метрів; свої перенаселені фабричні квартали, порти, транспортні магістралі й багатомільйонні агломерації населених пунктів; одне слово, мають свій майже не відомий нам [129]129
  Один чоловік із Дейвиць розповідав панові Повондрі; що якось, купаючись на пляжі в Катвейк-ан-Зе, заплив далеко в море, і раптом черговий з рятувальної станції гукнув йому, щоб він вертався. То” чоловік (його звали пан Пршигода, він був комісіонер) не послухався й поплив далі. Тоді черговий стрибнув у човен, повеслував за ним і сказав:
  – Чуєте, пане, тут не можна купатись!
  – А чому? – спитав пан Пршигода.
  – Тут є саламандри.
  – Я їх не боюсь, – відказав пан Пршигода.
  – У них тут, під водою, якісь фабрики, чи що, – пробурчав черговий. – Тут ніхто не купається, пане.
  – А чому?
  – Саламандри цього не люблять.


[Закрыть], але, як здається, технічно високорозвинений світ. Правда, у них нема власних домен і металургійних заводів, але люди постачають їх металами, а вони платять за це працею, у них нема своїх вибухових речовин, але їх продають їм люди. Джерело енергії для них – море, припливи й відпливи, глибинні течії, різниця температур; турбіни, правда, вони купують у людей, але вміють ними користуватись, а що таке, врешті, цивілізація, коли не вміння користуватися тим, що винайшов хтось інший? І хай саламандри, припустімо, не мають власних думок, та власну науку вони цілком можуть мати. Правда, музики й літератури у них немає, та без них вони обходяться чудово, і люди вже починають думати, що це напрочуд сучасне. Виходить, що людина вже може й навчитися дечого від саламандр – та що дивно: хіба ж саламандри не досягли величезного успіху, а з чого ж іще брати людям приклад, як не з успіху? Ще ніколи в історії людства не виробляли, не будували й не заробляли стільки, як у цю велику епоху. Ні, що правда то правда: саламандри принесли в світ величезний поступ, новий ідеал, що зветься Кількість. “Ми, люди Саламандрової Доби”, – говорили тоді з законною гордістю; куди там старій Людській Добі з її повільною, марудною й марною товкотнечею, яку називають культурою, мистецтвом, чистою наукою чи ще там як! Справжні, свідомі себе люди Саламандрової Доби вже не марнуватимуть свого часу, розмірковуючи про Сутність Речей; їм вистачить роботи з самою кількістю речей, з їх масовим виробництвом. Усе майбутнє світу – в тому, щоб безнастанно збільшувати виробництво й споживання; а через те повинно бути ще більше саламандр, щоб вони могли ще більше виробити й з’їсти. Саламандри – це просто Множина; їхня епохальна роль у тому, що їх багато. Лиш тепер людський розум може працювати на повну силу, бо він працює в широких масштабах, з максимальною продуктивністю й рекордним економічним ефектом; коротше кажучи, настала велика доба. Тож чого ще бракує, щоб почалася Щаслива Нова Ера, ера загальної вдоволеності й процвітання? Що перешкоджає здійснитись жаданій Утопії, в якій з’єднаються всі технічні перемоги, відкриваючи все нові й нові перспективи зростання людського добробуту й працьовитості – і так до безмежжя? Воістину ніщо! Бо ж віднині ділові взаємини з саламандрами будуть увінчані прозірливістю державної влади, яка насамперед дбатиме про те, щоб у колесах Нової Ери ніде ніщо не зарипіло. В Лондоні зібралась конференція приморських держав, на якій вироблено й схвалено Міжнародну конвенцію про саламандр. Високі договірні сторони взаємно зобов’язалися, що не посилатимуть своїх саламандр у територіальні води інших держав; що не дозволятимуть своїм саламандрам у якийсь спосіб порушувати недоторканість території чи визнаної сфери інтересів будь-якої іншої держави; що не втручатимуться в пов’язані з саламандрами справи інших приморських держав; що у випадку конфлікту між своїми й чужими саламандрами скоряться міжнародному Гаазькому судові; що не озброюватимуть своїх саламандр ніякою зброєю, калібр якої перевищує калібр загальновживаних підводних пістолетів проти акул (т. зв. Safrànek-gun або shark-gun); що не дозволятимуть своїм саламандрам зав’язувати будь-які ближчі взаємини з саламандрами, підлеглими іншій державі; що не допомагатимуть саламандрам споруджувати нові суходоли або розширювати свою територію без попереднього схвалення Постійної морської комісії в Женеві, і так далі. (Всього там було тридцять сім параграфів). Водночас були відхилені: пропозиція Англії, щоб приморські держави зобов’язались не запроваджувати обов’язкового військового навчання серед саламандр; пропозиція Франції інтернаціоналізувати саламандр і підпорядкувати їх Міжнародному Саламандровому Бюро впорядкування всесвітніх вод; пропозиція Німеччини випікати на кожній саламандрі тавро держави, підданою якої вона є, і ще одну німецьку пропозицію, щоб кожній приморській державі дозволили мати лиш певну кількість саламандр, заздалегідь установлену для кожної держави; пропозиція Італії, щоб державам із надлишком саламандр виділили нові узбережжя або ділянки морського дна для колонізації; пропозиція Японії, щоб над саламандрами (чорношкірими від природи) надали міжнародний мандат японській нації, як представниці кольорових рас [130]130
  Ця пропозиція, очевидно, була пов’язана з широкою політичною пропагандою; завдяки колекціонерській діяльності пана Повондри ми маємо дуже важливий документ її. В документі сказано дослівно:


[Закрыть]. Обговорення більшості цих пропозицій перенесли на наступну конференцію приморських держав, яка, одначе, з різних причин так і не відбулася.

“Цей міжнародний акт, – писав у газеті “Тан” Жюль Зауерштоф [131]131
  Мається на увазі Жюль Зауервайн, редактор відділу іноземної політики в низці празьких буржуазних газет.


[Закрыть], – забезпечує майбутнє саламандр і мирний розвиток людства на багато десятків років. Поздоровмо ж лондонську конференцію з успішним закінченням її нелегкої роботи; поздоровмо й саламандр із тим, що ухвалена конвенція ставить їх під охорону Гаазького суду: тепер вони зможуть спокійно й без страху присвятити себе своїй праці й своєму підводному поступові. Треба підкреслити, що деполітизація Саламандрової Проблеми, яка відбилась у постановах Лондонської конвенції, – це одна з найважливіших запорук всесвітнього миру. А особливо роззброєння саламандр зменшує ймовірність підводних конфліктів між окремими державами. Можна бути певними, що, незважаючи на численні суперечки за кордони та сфери впливу, які точаться майже на всіх континентах, мирові в усьому світі на загрожує ніяка безпосередня небезпека принаймні з боку моря. Але й на суходолі, як видно, мир сьогодні забезпечений краще, ніж будь-коли; приморські держави цілком зайняті будівництвом нових берегів і можуть розширювати свою територію за рахунок світового океану, замість того щоб намагатися розсунути свої суходільні кордони. Вже не буде потрібно битися крицею й газами за кожну п’ядь землі; вистачить звичайних кайл та лопат у руках саламандр, щоб кожна держава насипала собі стільки території, скільки їй треба; і цю мирну працю саламандр для миру й добробуту всіх народів гарантує Лондонська конвенція. Ще ніколи світ не був такий близький до тривкого миру і спокійного, але чудесного розквіту, як тепер. Замість Саламандрової Проблеми, про яку вже стільки наговорено й написано, віднині “мабуть, цілком слушна говоритимуть про Золотий Саламандровий Вік”.