Текст книги "Війна з саламандрами"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

7. Яхта в лагуні (далі)

Того вечора на яхті “Глорія Пікфорд” не було особистих конфліктів, а тільки запальна суперечка на наукові теми. Фред (якого з солідарності підтримував Ейб) твердив, що це напевнебули якісь ящери, а капітан заявляв, що ссавці. В морі нема ніяких ящерів, запально доводив капітан; але недавні студенти не хотіли визнавати його доказів, бо ящери здавалися їм більшою сенсацією. Любонька Лі вдовольнилася тим, що це були тритони, що вони були просто розкішніі що взагалі це був такий блискучийуспіх; чарівна, в синій смугастій піжамі, що такподобалася Ейбові, вона марила перлами та морськими божествами, і в неї аж очі горіли. Джуді, звичайно, була переконана, що все це нісенітниця, вигадка Ейба й Лі, і завзято моргала Фредові, щоб уже кінчав сперечатися. Ейб думав, що Лі могла бзгадати й про те, як він, Ейб, безстрашно пішов між тих ящерів по її купальний халат, а тому сам тричі розповів, як відважноспиняла їх Лі, поки він, Ейб, спихав човен на глибшу воду, і вже почав розповідати вчетверте; але Фред із капітаном зовсім не слухали його, а палко сперечалися про ящерів та ссавців. (Ніби не однаково, що воно таке, думав собі Ейб). Нарешті Джуді позіхнула, сказала, що йде спати, й значуще подивилась на Фреда; але Фред саме згадав, що до всесвітнього потопу на світі були якісь кумедні стародавні ящери – як же вони в біса називалися: диплозаври, бігозаври чи якось так, – і ті ящери ходили на задніх лапах. Фред сам їх бачив на малюнку в одній товстенній ученій книжці. Ото книжка, так книжка, сер; побачили б ви її!

– Ейбе, – озвалася любонька Лі. – У мене є розкішнаідея кінофільму.

– Яка?

– Щось неймовірно нове. Уяви собі, що наша яхта потонула і тільки я сама врятувалась на цьому острові. І жила б, як Робінзон.

– А що б ви тут робили? – скептично запитав капітан.

– Купалася б і взагалі… – просто відповіла любонька. – А потім у мене закохались би морські тритони… і весь час носили мені перли. Розумієш, зовсім як у житті. Можна б із цього зробити такий видовий фільм, виховний… Щось таке, як “Пароплав “Горн” [71]71
  “Пароплав “Горн”– кінофільм, знятий у 1931 році в Африці американським режисером Ван Діком (1887–1943), про пригоди в Африці торговця Горна й білої дівчини, взятої в полон тубільцями.


[Закрыть].

– Лі має рацію, – раптом заявив Фред. – Треба завтра ввечері зняти цих ящерів на плівку.

– Тобто цих ссавців, – поправив капітан.

– Тобто мене, – сказала любонька, – як я стою між тими морськими тритонами.

– Тільки в халаті, – втрутився Ейб.

– Я, мабуть, надіну свій білийкупальник, – сказала Лі. – І хай Грета зробить мені таку, як слід, зачіску. Бо сьогодні я була просто стр-р-рашна.

– А хто зніматиме?

– Ейб. Хай і він хоч на щось придасться. А Джуді може світити чимось, коли стемніє.

– А Фред?

– У Фреда хай буде лук і вінок на голові, а коли ті тритони захочуть мене викрасти, він їх повбиває. Ну, як?

– Уклінно дякую, – вискалився Фред, – але я волію револьвер. А капітанові, по-моєму, теж треба піти з нами.

Капітан войовниче наїжачив вуса:

– Не турбуйтеся. Про все, що треба, я подбаю.

– І що ж це буде?

– Троє матросів, сер. І добре озброєних.

Любонька Лі аж затремтіла від захвату.

– Ви думаєте, що буде так небезпечно, капітане?

– Я нічого не думаю, дитино моя, – буркнув капітан. – Але старий містер Леб дав мені певні вказівки – принаймні щодо містера Ейба.

Чоловіки з запалом узялись обговорювати технічні деталі задуму; Ейб моргнув любоньц і що вже пора лягати спати і таке інше. Лі слухняно вийшла.

– Знаєш, Ейбе, – сказала вона у своїй каюті, – мені здається, що цей фільм справить фурор!

– Авжеж, любонько, – погодився містер Ейб і хотів її поцілувати.

– Сьогодні не можна, Ейбе, – відіпхнула його Лі. – Невже ти не розумієш, що мені треба страшеннозосередитись!

Цілий наступний день міс Лі інтенсивно зосереджувалась: бідолашна покоївка Грета зовсім замучилася з нею. Ванни з відповідними солями та есенціями, миття волосся шампунем “Блонд”, масаж, педикюр, манікюр, завивка, причісування, прасування, приміряння та підганяння убрань, гримування і, звичайно, ще безліч усяких процедур; Джуді, теж захоплена цією метушнею, допомагала любоньці Лі. (Бувають тяжкі хвилини, коли жінки виявляють одна до одної дивовижну лояльність– наприклад, під час одягання). А поки в каюті міс Лі панувала ця гарячкова активність, чоловіки зібрались окремо і, розставляючи на столі попільнички та чарки з віскі, виробляли стратегічний план, де хто має стояти і хто що повинен робити в разі якоїсь непередбаченої пригоди. Під час того обговорення кілька разів було тяжко уражено капітанів престиж у питанні, хто командуватиме всім. По обіді на берег лагуни відвезли кіноапарат, легкий кулемет, кошик із провізією та посудом, грамофон та інші бойові припаси; все це чудово замаскували пальмовим листям. Ще до, заходу сонця зайняли свої місця троє озброєних матросів і капітан як головнокомандувач. Потім привезли на берег величезну скриню з кількома дрібничками, які могли бути потрібні міс Лілі Веллі. Потім причалив Фред із міс Джуді. А потім в усій тропічній пишноті почало заходити сонце.

Тим часом містер Ейб уже вдесяте стукав до каюти міс Лі:

– Любонько, пора вже, бо спізнимось!

– Зараз, зараз, – відповідав любоньчин голос. – Не нервуй мене, будь ласка! Треба ж мені одягтися, чи як?

Капітан тим часом оглядав позиції. Он на поверхні затоки мерехтить довга рівна смуга, що відмежовує розхвильоване море від тихої лагуни. Немовби там, під водою, є гребля чи хвилеріз, подумав капітан; мабуть, то піщана обмілина або кораловий риф, але на вигляд – наче штучна споруда. Дивне місце! На гладіні лагуни то там, то там виринали чорні голови і пливли до берега. Капітан стиснув губи й стривожено сягнув рукою до револьвера. Краще було б, якби дівчата зостались на яхті, подумав він. Джуді затрусилась і конвульсивно вчепилася у Фреда: “Боже мій, який він дужий, як я його люблю!”

Нарешті від яхти відплив останній човен. У ньому міс Лілі Веллі у білому купальнику та прозорому пеньюарі, – такою вона, очевидно, мала бути викинута на берег після аварії з яхтою, – а також міс Грета і містер Ейб.

– Чого ти так помалу гребеш, Ейбе! – дорікнула любонька. Містер Ейб дивився на чорні голови, що пливли до берега, і мовчав.

– Ц-ц.

– Ц-Ц.

Містер Ейб витяг човен на пісок і допоміг любоньці

Лі та міс Греті зійти. на берег.

– Біжи хутчіше до апарата! – шепнула артистка. – А як скажу “давай”, починай крутити.

– Так уже не видно нічого, – заперечив Ейб.

– То хай Джуді посвітить. Грето!..

Поки містер Ейб зайняв своє місце коло апарата, артистка простяглась на піску в передсмертній позі лебедя, і тепер міс Грета поправляла складки пеньюара.

– Хай трошки виглядає нога, – шепотіла жертва корабельної аварії. – Готово? Відійди! Ейбе, давай!

Ейб крутонув ручку.

– Джуді, світло!

Але світло не засвітилось. Із моря здійнялися хиткі тіні й посунули до Лі. Грета затулила рукою уста, щоб не крикнути.

– Лі! – крикнув містер Ейб. – Лі, тікай!

– Ніжж! Ц-ц-ц! Лі! Лі! Ейб!

Хтось клацнув запобіжником револьвера.

– Не стріляти, бісові душі! – сикнув капітан.

– Лі! – крикнув Ейб і пустив ручку апарата. – Джуді, світло!

Лі повільно, млосно підводиться і здіймає руки до неба. Легенький пеньюар сповзає з її пліч. Тепер на піску стоїть біла-біла Лілі з граційно піднятими над головою руками: адже так поводяться жертви корабельних аварій, опритомнівши. Містер Ейб шалено крутонув ручку.

– Джуді, світло, бодай тобі!

– Ц-ц-ц!

– Ніжж! Ніжж!

– Ей-бе!

Чорні тіні коливаються й кружляють навколо білої Лі. Стривайте, стривайте, це вже не гра! Лі вже не здіймає рук над головою, а щось відпихає від себе й вищить:

– Ейбе, Ейбе, воно мене хапає!

В ту мить спалахнуло сліпуче світло, Ейб щодуху закрутив ручку, а Фред і капітан з револьверами кинулись до Лі, що сиділа навпочіпки й тіпалася з переляку. В різкому світлі видно було також, як десятки, сотні довгих темних тіней прожогом утікають до моря. Два матроси накинули сітку на одну з тих тіней. Грета, зомліла, повалилась додолу, мов лантух. Ляснули два чи три постріли, в море щось гучно шубовснуло, два матроси з сіткою лежать на якійсь істоті, що звивається й борсається під ними, – і враз світло в руці Джуді погасло.

Капітан засвітив кишеньковий ліхтарик.

– Дитино моя, з вами нічого не сталося?

– Воно мене схопило за ногу! – скиглила любонька.

– Фреде, це було страхіття!

Ось підбіг і містер Ейб зі своїм ліхтариком.

– Розкішно виходило, Лі! – кричав він. – Якби тільки Джуді раніше засвітила!

– Воно не засвічувалось, – озвалася Джуді. – Правда, Фреде?

– Джуді боялась, – виправдовував її Фред. – Слово честі, вона не навмисне так зробила, хіба ні, Джуді?

Джуді образилась; а тим часом підійшли і два матроси, тягнучи за собою в сітці якесь створіння, що. борсалось, мов велика рибина.

– Ось маєте його, капітане. Живе.

– Чортяка, бризкало на нас якоюсь отрутою. У мене всі руки в пухирях, сер. І пече, як вогонь.

– До мене воно теж торкалося, – запхикала міс Лі.. – Присвіти, Ейбе! Подивися, чи нема тут пухиря.

– Ні, нема нічого, любонько, – заспокоїв її Ейб; він насилу стримався, щоб не поцілувати того місця над коліном, яке стурбовано терла рукою любонька.

– Ой, яке воно холодне було! Бр-р-р! – поскаржилась Лі.

– Ви загубили перлину, міс, – сказав один із матросів і подав їй кульку, яку підняв з піску.

– Боже! Ейбе! – скрикнула міс Лі. – Вони знову приносили мені перли! Ідіть сюди шукати перлів! Тут повно перлів, що ці бідолашечки нанесли! Правда, вони чарівні, Фреде? І ось перлина! І ось!

Три ліхтарики спрямували світляні кружала на землю.

– Я знайшов одну! Величезну!

– Це моя! – гукнула любонька Лі.

– Фреде, – крижаним тоном покликала Джуді.

– Зараз, – озвався Фред, що лазив по піску рачки.

– Фреде, я хочу вернутись на яхту!

– Хай тебе хтось відвезе, – заклопотано порадив Фред. – Сто чортів, оце номер!

Троє чоловіків і міс Лі й далі повзали по піску, немов великі світляки.

– Ось іще три перлини, – озвався капітан.

– Покажіть, покажіть, – у захваті завищала Лі й навколішки метнулась до нього.

В ту мить спалахнув магній і заскрекотів кіноапарат.

– Ну, все, ви вже на плівці, – мстиво оголосила Джуді. – Буде сенсаційний знімок для газет: “Компанія американців шукає перли!”, “Морські ящери кидають перлами в людей!”

Фред сів.

– Їй же богу, Джуді правду каже. Це треба пустити в газети!

Сіла й Лі.

– Джуді, ти золото! Зніми нас іще раз, тільки спереду!

– Так ти багато втратила б, рибонько, – відказала Джуді.

– Шукаймо, шукаймо! – нагадав містер Ейб. – Приплив починається!

У темряві над водою ворухнулася чорна тінь.

– Он! Он! – вереснула Лі.

Три ліхтарики повернулись у той бік. Але там була тільки Грета, що повзала на колінах і шукала помацки перлів.

Лі держала на колінах капітанів кашкет із двадцять однією перлиною. Ейб наливав келихи, а Джуді крутила грамофон. Над вічним шумом моря простилалась безкрая зоряна ніч.

– То який же дамо заголовок? – допитувався Фред. – “ Дочка промисловця з Мілуокі знімає на плівку викопних плазунів”.

– “ Допотопні ящери вшановують красу і юність”, – поетично запропонував Ейб.

– “ Яхта “Глорія Пікфорд” відкриває невідомі створіння”, – порадив капітан. – Або “ Загадка острова Тахуара”.

– Це тільки підзаголовок, – заперечив Фред. – У заголовку має бути сказано більше.

– А може, так: “ Фред-бейсболіст б’ється зі страховищами”, – озвалася Джуді. – Фред був просто чудовий, коли кинувся на них. Якби ж тільки на плівці воно гарно вийшло.

Капітан прокашлявся:

– Я кинувся на них перший, міс Джуді, але то байдуже. Я гадаю, що заголовок повинен звучати по-науковому. Строго і… ну, одне слово, по-науковому. “ Антелювіальна фауна на тихоокеанському острові”.

– Антедувіальна, – поправив його Фред. – Ні, антевідуальна. От чорт, як же воно. Антиледувіальна. Антелідувіальна. Ні, це не годиться. Треба придумати якийсь простіший заголовок, щоб кожен міг вимовити. Ну, Джуді, ти ж у нас розумниця!

– Антедилювіальна, – підказала Джуді. Фред покрутив головою:

– Занадто довге. Довше, ніж ті почвари разом із хвостом. Заголовок повинен бути короткий. Але Джуді – це ж золото, правда? Скажіть, капітане, хіба вона не чудо?

– Так, – погодився капітан. – Чудова дівчина.

– Ви молодець, капітане, – вдячно сказав молодий атлет, – Наш капітан – молодчага. Але “антелювіальна фауна” – це дурниця. Це не заголовок для газети. Краще вже “ Закохані на острові перлів” абощо.

– “ Тритони обсипають перлами Білу Лілею”! – вигукнув Ейб. – “ Данина Посейдонового царства”! “ Нова Афродіта”!

– Дурниці! – запально відрубав Фред. – Ніяких тритонів ніколи не було. Це науково доведено. І ніякої Афродіти теж не було, правда, Джуді? “ Сутичка людей із первісними ящерами!”, “ Відважний капітан атакує допотопних страховищ!” Треба, щоб заголовок звучав, розумієш?

– Екстрений випуск! – галасував Ейб. – “ Морські страховища нападають на кіноартистку! Sex appeal [72]72
  Статева привабливість(англ.).


[Закрыть] новочасної жінки перемагає первісних ящерів! Вимерлим плазунам до смаку блондинки!”

– Ейбе, – озвалася любонька Лі. – У мене така ідея…

– Яка?

– Для кінофільму. Розкішна картина була б. Уяви собі, що я купаюсь на морському березі…

– Цей купальник тобі страшенно личить, Лі, – квапливо перебив Ейб.

– Правда? А тритони закохались у мене й забрали мене на дно моря. І я там стала їхньою царицею.

– На дні морському?

– Авжеж, під водою. В їхньому таємному царстві, розумієш? Адже в них там є міста і взагалі все.

– Любонько, таж ти б там потонула!

– Не бійся, я вмію плавати, – безтурботно сказала любонька Лі. – Я б тільки раз на день випливала на берег надихатись повітрям. – Лі зобразила дихальні вправи, здіймаючи груди і плавно рухаючи руками. – Отак, бачиш? А на березі в мене закохався б… ну, скажімо, молодий рибалка. А я в нього. Нестямно, – зітхнула любонька. – Розумієш, він був би такий вродливий і дужий. А тритони захотіли б його втопити, але я б його врятувала й пішла б із ним до його хатини. А тритони взяли б нас там у облогу. Ну, а тоді вже з’явилися б ви й урятували нас.

– Лі, – поважно промовив Фред. – Це така несенітниця, що, їй-богу, з неї може щось вийти. Не я буду, коли старий Джес Леб не зробить із цього сенсаційної картини.

Фред мав рацію: справді свого часу з цього вийшов сенсаційний фільм виробництва кінокомпанії “Джес Леб Пікчерз” із міс Лілі Веллі в головній ролі; крім того, в ньому знімалося шістсот нереїд, один Нептун і дванадцять тисяч статистів, загримованих під усіляких допотопних ящерів. Та перше ніж це відбулося, спливло чимало води й сталось чимало подій, а саме:

1. Захоплена в полон тварина, поміщена в ванну при каюті міс Лі, два дні викликала жвавий інтерес усієї компанії; на третій день вона перестала рухатись, і міс Лі заявила, що бідолашечці тоскно; на четвертий вона почала смердіти, і її довелось викинути в напіврозкладеному стані.

2. З кадрів, знятих на березі лагуни, придатними виявились лише два. На одному любонька Лі перелякана присіла навпочіпки й одчайдушно відмахувалась руками від ящерів, що обступили її. Всі твердили, що це розкішний кадр. На другому видно було трьох чоловіків і одну дівчину, що повзали рачки, повтикавшись носами в землю. Всі були зняті ззаду, і здавалося, наче вони комусь кланяються. Цей кадр забракували.

3. Із придуманих на яхті газетних заголовків майже всі (навіть той, що з “антедилювіальною фауною”) були використані в сотнях американських та інших газет, щотижневиків і щомісячників; під цими заголовками друкувалися описи всієї події з багатьма подробицями та знімками, як наприклад, знімок любоньки Лі серед ящерів, знімок самого ящера у ванні, знімки самої Лі в купальному костюмі, міс Джуді, містера Ейба Леба, Фреда-бейсболіста, капітана яхти, самої яхти “Глорія Пікфорд”, цілого острова Тараїва і перлин, розкладених на чорному оксамиті. Кар’єра любоньки Лі була цим забезпечена; вона навіть відмовилась виступати у вар’єте й заявила газетним репортерам, що хоче цілком присвятити себе Мистецтву.

4. Щоправда, знайшлися люди, які, посилаючись на свій науковий авторитет у відповідній царині, заявили, що, наскільки можна судити по публікованих знімках, ідеться не про допотопних ящерів, а про якийсь вид саламандр. Ще авторитетніші фахівці твердили навіть, що цей вид саламандр невідомий науці, а тому взагалі не існує. З цього приводу в пресі відбулися тривалі дебати, яким поклав кінець професор Дж. В. Гопкінс із Ієльського університету, оголосивши, що він вивчив публіковані кадри і вважає їх містифікацією (hoax) або кінотрюком; зображені на них тварини трохи схожі на гігантську саламандру прихованозяброву (Cryptobranchus japonicus, Sieboldia maxima, Tritimegas Sieboldii, або Megalobatrachus Sieboldii), але це тільки неточна, невміла, дилетантська підробка. І ця заява довго вважалась вичерпаним науковим розв’язанням проблеми.

5. Кінець кінцем у свій час містер Ейб Леб одружився з міс Джуді. Його найкращий друг, Фред-бейсболіст, був шафером на весіллі, справленому надзвичайно пишно; серед гостей було багато видатних осіб із політичних, мистецьких та інших кіл.

8. Andrias Scheuchzeri

Людська доскіпливість не має меж. Людям було не досить того, що професор Дж. В. Гопкінс із Ієльського університету, найбільший у ті часи авторитет у науці про земноводних, оголосив ті загадкові створіння ненауковою бреднею й чистісінькою вигадкою; в науковій пресі й у газетах почали дедалі частіше публікуватися повідомлення про появу в найрізноманітніших місцях Тихого океану не відомих досі тварин, схожих на гігантських саламандр. За більш-меднш вірогідними даними, цих тварин бачили на Соломонових островах, на островах Схаутена, на Капінгамарангі, Бутаріаті й Тапетеуеа, потім на цілій групі острівців: Нукуфетау, Фануфуті, Нуканоно й Фукаофу, потім аж на Гіау, Уагука, Уапу й Пукапука. Наводились розповіді про чортів капітана ван Тоха (переважно в Меланезії) та про тритонів міс Лілі (головним чином у Полінезії); і газети вирішили, що йдеться про різні види підводних і допотопних страховищ – найбільш через те, що настав літній сезон і не було чого друкувати. А підводні страховища завжди мають великий успіх у читачів. Особлива мода на тритонів розбуялася в США. У Нью-Йорку триста вистав витримало естрадне ревю “Посейдон” із трьома сотнями найвродливіших тритонок, нереїд і сирен; у Майямі й на каліфорнійських пляжах молодь купалася в костюмах тритонів та нереїд (тобто три низочки перлів і більш нічого). Натомість у центральних штатах і штатах Середнього Заходу набув надзвичайної активності “Рух за викорінення аморальності” (РВА); справа доходила до масових виступів, і кількох негрів було повішено, а кількох спалено.

Нарешті в “The National Geographic Magazine” [73]73
  “Національний географічний журнал”(англ.).


[Закрыть]з’явився звіт наукової експедиції Колумбійського університету (спорядженої на кошти Дж. С. Тінкера, прозваного “консервним королем”); звіт підписали П. Л. Сміт, В. Кляйншмідт, Чарлз Ковар, Луї Форшерон і Д. Еррере, тобто всесвітні знаменитості в царинах риб’ячих паразитів, кільчастих червів, біології рослин, інфузорій і попелиць. Наводимо уривки з цього великого звіту:

…На острові Ракаханга експедиція вперше натрапила на сліди задніх лап невідомої гігантської саламандри, сліди п’ятипалі, довжина пальця 3–4 см. судячи з кількості слідів, узбережжя острова Ракаханга, очевидно, аж кишить цими саламандрами. Оскільки слідів передніх лап (крім одного чотирипалого сліду, що належав, видимо, дитинчаті) не було, ми вирішили, що ці саламандри пересуваються, ймовірно, на задніх кінцівках.

Треба відзначити, що на острівці Ракаханга нема ні річки, ні болотаг отже, ці саламандри живуть у морі, і є, певно, єдиними представниками своєї зоологічної родини, які населяють пелагічне середовище. Правда, відомо, що мексіканський аксолотль (Amblystoma mexicanum) живе в солоних озерах; але про пелагічних, тобто морських саламандр, ми не знайшли згадки навіть у класичній праці В. Корнгольда “Хвостаті амфібії” (Urodela)”, Берлін, 1913.

…Ми чекали майже до вечора, щоб добути чи хоч побачити живий екземпляр, але марно. З жалем залишили ми чарівний острівець Ракаханга, де Д. Ерреро пощастило знайти прекрасний новий вид блощиць…

Далеко більше пощастило нам на острові Тонгарева. Ми чекали на узбережжі з рушницями в руках. Після заходу сонця з води виринули голови саламандр – досить великі й помірно сплющені. Незабаром саламандри повилазили на пісок; ішли вони на задніх лапах, досить моторно, хоча й похитуючись. На зріст вони всі були трохи вищі метра. Усівшись широким колом, вони почали своєрідно крутити верхньою половиною тіла; це було схоже на танець. В. Кляйншмідт трохи підвівся, щоб краще їх роздивитись. Тоді саламандри обернули до нього голови й на мить застигли, а потім дуже швидко рушили до нього, видаючи звуки, схожі на сичання й гавкіт. Коли вони були від нього кроків за сім, ми вистрелили в них із рушниць. Саламандри кинулись утікати й пострибали в море; того вечора вони більше не показувались. На березі лишилися тільки два забитих і одна з перебитим хребтом; вона видавала своєрідний звук – щось наче “обоже, обоже, обоже”. Коли В. Кляйншмідт розітнув їй грудну клітку, вона сконала…

(Далі йдуть анатомічні подробиці, яких ми, нефахівці, однаково б не зрозуміли, а читачів-фахівців відсилаємо до цитованої статті).

Отже, як видно з наведених ознак, ідеться про типового представника ряду хвостатих земноводних (Urodela), до якого належать, як відомо, “родина саламандр (Salamandrida), що поділяється на рід тритонів (Tritones) і рід чорних саламандр (Salamandrae), а також родина пуголовкових саламандр (Ichthyoidea), що поділяється на саламандр прихованозябрових (Cryptobranchiata) і явнозябрових (Phanerobranchiata). Вид, знайдений на острові Тонгарева, очевидно, найближче споріднений із саламандрами путоловковими прихованозябровими; в багатьох відношеннях, між іншим, розмірами, він схожий на японську гігантську саламандру (Megalobatrachus Sieboldii) або американського прихованозябровика, прозваного “болотяним чортом”, але відрізняється від них добре розвиненими органами чуттів і довшими та сильнішими кінцівками, які дають їй змогу рухатись досить моторно як у воді, так і по землі.

(Далі йдуть подробиці зі сфери порівняльної анатомії).

Спрепарувавши скелети забитих тварин, ми виявили вельми цікаву річ, а саме: скелет цієї саламандри майже цілковито відповідає викопному відбиткові склета саламандри, якого знайшов на кам’яній плиті з енінгенських каменярень доктор Йоганнес Якоб Шейхцер [74]74
  Йоганнес Якоб Шейхцер(1672–1733) – природознавець із Цюріха, геолог і палеонтолог. Відбиток стародавньої саламандри, в якому вбачали відбиток скелета “допотопної” людини, був знайдений Шейхцером у 1700 р.


[Закрыть]і описав у трактаті “Homo diluvii testis” [75]75
  “Людина, сучасник потопу”(латин.).


[Закрыть], виданому 1726 року. Пояснюємо менш обізнаним читачам, що вищезгаданий доктор Шейхцер вважав цю скам’янілість останками допотопної людини.

“Додане тут зображення, – пише він, – яке я пропоную вченому світові у вигляді гарного дереворита, напевне, поза будь-якими сумнівами відтворює людину, що була свідком всесвітнього потопу. Це не такий малюнок, у якому тільки буйна уява може добачати щось подібне до людини; ні, тут ми всюди знаходимо цілковиту відповідність окремим частинам людського скелета і бездоганну пропорційність. Скам’яніла людина зображена тут спереду; це – пам’ятка вигиблого людства, давніша від усіх римських, грецьких, ба навіть єгипетських і взагалі всіх східних гробниць”.

Згодом Кюв’є розпізнав у енінгенському відбитку скелет скам’янілої саламандри, якій дали назву Cryptobranchus primaevus, або Andrias Scheuchzerû Tschudi; її вважали представником давно вимерлого виду. Шляхом остеологічного порівняння нам пощастило ідентифікувати нашу саламандру з нібито вимерлою прасаламандрою Andrias’om. Таємничий праящер, як його називали в газетах, є не що інше, як викопна прихованозяброва саламандраAndrias Scheuchzeri; або треба дати їй нову назву: Cryptobranchus Tincheri Erectus чи гігантська саламандра полинезійська…

…Лишається загадкою, чому цей такий цікавий вид досі випадав з-під уваги науковців, хоч він водиться у великій кількості принаймні на островах Ракаханга і Тонгарева в архіпелазі Маніхікі. Навіть Рендолф і Монтгомері в своїй праці “Два роки на островах Маніхікі” (1885) не згадують про неї. Місцеві жителі твердять, ніби ця тварина – яку вони, між іншим, вважають отруйною – вперше з’явилася тут усього шість-вісім років тому. Вони розповідають, ніби “морські чорти” вміють говорити (!) і будують у затоках, де живуть, цілі системи валів та дамб, немов підводні міста; д тих затоках вода нібито цілий рік тиха, як у ставку; і нібито вони риють під водою багатометрові нори та ходи, де й сидять протягом дня; а вночі нібито крадуть на полях батат і ямс, а також забирають мотики та інше знаряддя. Люди не люблять їх і навіть побоюються, а в багатьох випадках взагалі воліли перебратись на інші місця. Очевидно, це все примітивні повір’я та забобони, породжені, мабуть, бридким виглядом цілком нешкідливих гігантських саламандр і тим, що вони ходять на задніх лапах, випроставши тулуб, чим трохи нагадують людину…

…Дуже обережно слід сприймати також повідомлення мандрівників, згідно з якими ці саламандри трапляються не лише на Маніхікі, а й на інших островах. Зате у відбитку задньої лапи, знайденому на березі острова Тонгатабу капітаном Круассе (знімок опубліковано в “Ля натюр”), можна без найменшого вагання визнати слід Andrias’a Scheuchzeri. Ця знахідка особливо важлива тим, що вона встановлює зв’язок між островами Маніхікі й австралійсько-новозеландським регіоном, де збереглося стільки реліктів прадавньої фауни; згадаймо хоча б “допотопного” ящера гатерію, чи туатару, який і досі живе на острові Стівена. На таких пустельних, здебільшого малонаселених і майже не зачеплених цивілізацією острівцях могли зберегтися поодинокі залишки зоологічних видів, у інших місцях давно вимерли. До викопного ящера гатерії тепер завдяки панові Дж. С. Тінкеру додалася ще допотопна саламандра. Якби славний доктор Йоганнес Якоб Шейхцер дожив до наших днів, він би побачив воскресіння свого енінгенського Адама…

Цієї вченої статі, напевне, вистачило б, щоб по-науковому вичерпно з’ясувати питання про загадкових морських страховищ, які викликали стільки зацікавлення. На нещастя, одночасно з нею з’явилося повідомлення голландського дослідника ван Гогенгука, що відніс цю прихованозяброву гігантську саламандру до родини справжніх саламандр або тритонів під назвою Megatriton mollucanus і визначив, що область її поширення острови Зондського архіпелагу Джілоло, Моротаї й Церам, у голландських володіннях; потім повідомлення французького вченого д-ра Міньяра, що визнав нововідкритих тварин типовими саламандрами, як місце їхнього поширення вказав острови Такароа, Рангіроа і Раройя, що належать Франції, а назвав їх зовсім просто – Cryptobranchus salamandroides; далі повідомлення Г. В. Спенса, який виділив їх у нову родину Pelagidae, їхньою батьківщиною оголосив острови Джільберта і запровадив новий вид у зоологічну систематику під назвою Pelagotriton Spencei. Містерові Спенсу пощастило привезти один живий екземпляр до лондонського зоопарку, де він став предметом дальших досліджень, у яких набув нових назв: Pelagobatrachus Hookeri, Salamandrops maritimus, Abranchus giganteus, Amphiuma gigas і багатьох інших. Деякі вчені заявляли, що Pelagotriton Spencei тотожний із Cryptobranchus Tinckeri, а Міньярова саламандра – не що інше, як Andrias Scheuchzeri. З цього виникло чимало суперечок за пріоритет та інших суто наукових проблем. І кінець кінцем вийшло так, що природознавство кожної країни мало своїх власних гігантських саламандр і несамовито заперечувало саламандр інших націй. Через це наука до останку не досягла цілковитої ясності в цій надзвичайно важливій проблемі.